Українська культура першої половини ХІХ століття

Українська культура першої половини ХІХ століття ПЛАН Особливості розвитку культури України в умовах реакційної політики царизму і Австро-Угорської імперії Школа, наука, перші університети України. Розвиток науки Становлення літературної мови: І. Котляревський, Г. Квітка-Основ’яненко, П. Гулак-

Артемовський, Т. Шевченко Розвиток мистецтва в Україні ОСОБЛИВОСТІ РОЗВИТКУ КУЛЬТУРИ УКРАЇНИ В УМОВАХ РЕАКЦІЙНОЇ ПОЛІТИКИ ЦАРИЗМУ І АВСТРО-УГОРСЬКОЇ ІМПЕРІЇ У кінці XVIII століття територія України була розділена між Австрійською (увійшло 20% площі) і Російською (80%)

імперіями. До цього часу завершилася ліквідація української державності. В обох імперіях розгалужений бюрократичний апарат повністю контролював всі сторони життя суспільства. У Росії у XIX століття особливу роль починає відігравати поліція, 3-є відділення Власної Його Імператорської Величності канцелярії, жандармерія. Широкими правами наділяється цензура. Вживання української мови зберігається виключно у народному середовищі.

Тобто на рубежі XVIII-XIX століть у розвитку української культури склалася кризова, критична ситуація. Власне стояло питання про саме її існування. Тут можлива історична аналогія зі станом української культури у XVI столітті, коли значна частина найбільш освічених вищих феодальних шарів українського суспільства відмовилася від національної культури, православ’я, ополячилася.

В тих умовах роль духовного лідера українського суспільства взяло на себе козацтво. Однак до кінця XVIII століття козацька старшина стала частиною російського дворянства і втратила колишню роль. У XIX столітті в Україні поступово складається новий соціальний шар суспільства – національна інтелігенція. Поява в її особі культурної еліти і збереження національних культурних традицій в народному середовищі зробили реальним українське культурне
відродження. [1] Дії австрійського уряду, спрямовані на посилення експлуатації селян, підвищення інтенсифікації їхньої праці у комбінації з нестримною сваволею поміщиків зумовлювали зростання соціального напруження в суспільстві та відповідну реакцію селянських мас. Ця реакція, як і в українських землях, підвладних Російській імперії, мала досить широку амплітуду: від пасивного спротиву (скарги, втечі тощо) до активної

протидії (вбивства поміщиків, відкритий збройний опір, організація масових антифеодальних виступів тощо). Продовжуючи славні традиції 1810-1825 pp. розгорнувся активний опришківський рух. Його лідерами у Східній Галичині були Ю. Оженюк, Д. Якимчук, П. Мельничук, а на Закарпатті – С. Товта, І. Кокоша та ін. Реформи Марії-Терези та Иосифа II сприяли пробудженню національного життя в західноукраїнських

землях. Специфіка національного відродження у цьому регіоні полягала в тому, що основними носіями української національної ідеї було духовенство. У 1816 p. з ініціативи священика І. Могильницького у Перемишлі виникла перша в Галичині культурно-освітня організація – “Товариство священиків”, навколо якого гуртувалося патріотично настроєне греко-католицьке духовенство. Товариство стало активним оборонцем прав української мови, поборником українізації шкільництва.

Члени товариства енергійно сприяли прийняттю цісарем рішення 1818 р. про допущення у початкову школу української мови. З-під пера його учасників вийшли перші граматики української мови – І. Могильницького (1822 р), И. Лозинського (1833 p), Й. Левицького (1834 p). Крім того, І. Могильницький написав науковий трактат польською мовою “Розвідка про руську мову” (1829 р), у якому обстоював
ідею самобутності української мови, вказував на її відмінність від польської та російської, обґрунтовував її рівноправне місце серед інших слов’янських мов. На початку 30-х років XIX ст. центром національного життя та національного руху в Галичині стає Львів. Саме тут виникає напівлегальне демократично-просвітницьке та літературне угруповання “Руська трійця”. Таку назву воно отримало тому, що його засновниками були троє друзів-студентів

Львівського університету і водночас вихованців греко-католицької духовної семінарії: М. Шашкевич (1811-1843 pp), І. Вагилевич (1811 – 1866 pp) та Я. Головацький (1814-1888 pp), які активно виступили на захист рідної української мови (термін “руська” для галичан означав українська). Перебуваючи під значним впливом ідейних віянь романтизму, національно-визвольних змагань поляків, творів

істориків (Д. Бантиш-Каменського), етнографів (М. Максимовича) та літераторів (І. Котляревського) з Наддніпрянської України, члени “Руської трійці” своє головне завдання вбачали у піднесенні статусу та авторитету української мови, розширенні сфери її вжитку і впливу, прагненні “підняти дух народний, просвітити народ”, максимально сприяти пробудженню його національної свідомості.

Свою діяльність члени гуртка розпочали з вивчення життя, традицій та історії власного народу. Із записниками в руках Я. Головацький та І. Вагилевич побували у багатьох містечках та селах Галичини, Буковини та Закарпаття. Наслідком цього своєрідного “ходіння в народ” стали не тільки численні добірки матеріалів з народознавства, фольклористики,

історії та мовознавства, а й знання реального сучасного становища українського народу під іноземним гнітом. Зауважимо, що молоді патріоти шукали свій власний шлях допомоги пригніченому народові. Зокрема, під час своїх етнографічних подорожей вони контактували з польськими підпільниками, які готували антиурядовий виступ, але “Руська трійця” не пішла за революційними змовниками, зосередивши зусилля на культурницько-просвітницькій діяльності.
Першою пробою сил для членів гуртка став рукописний збірник власних поезій та перекладів під назвою “Син Русі” (1833 p), в якому вже досить чітко пролунали заклики до народного єднання та національного пробудження. Наступним кроком “Руської трійці” став підготовлений до друку збірник “Зоря” (1834 p), який містив народні пісні, оригінальні твори гуртківців,

історичні та публіцистичні матеріали. Лейтмотивом збірки було засудження іноземного панування, уславлення визвольної боротьби народу, оспівування козацьких ватажків – Б. Хмельницького та С. Наливайка. Прозвучав у збірці і заклик до єднання українців Галичини і Наддніпрянщини. Слід зазначити, що видання цієї книжки було заборонене

і віденською, і львівською цензурою. Перша намагалася придушити молоді паростки українського руху в Галичині, побоюючись, що він у перспективі може стати проросійським. Друга, відображаючи інтереси консервативних лідерів греко-католицької церкви, виступила не стільки проти змісту, скільки проти форми: поява книжки українською мовою посягала б на монополію та авторитет мови церковнослов’янської. Для молодих авторів забороненої ”

Зорі” розпочався період переслідувань, обшуків, доносів, звинувачень у неблагонадійності. Принципове звинувачення було сформульоване директором львівської поліції: “Ці безумці хочуть воскресити мертву русинську національність”. Проте навіть у цих несприятливих умовах члени “Руської трійці” не припинили активної діяльності.

Вони, ламаючи консервативну традицію, що передбачала виголошення офіційних церковних промов латинською, польською чи німецькою мовами, водночас у трьох церквах Львова прочитали релігійно-моральні проповіді українською мовою. “Трійчани” енергійно виступали проти латинізації письменства, всіляко підтримували повернення рідної мови у побут національної інтелігенції. У 1836 р.М.
Шашкевич підготував підручник для молодших школярів – “Читанку”, написаний живою розмовною українською мовою (термін “читанка” належить самому М. Шашкевичу). Наприкінці 1836 р. у Будапешті побачила світ “Русалка Дністровая”.1 хоча ідеї визволення прозвучали в ній із значно меншою силою, ніж у “Зорі”, лише 200 екземплярів цієї збірки потрапили до рук читачів,

решта була конфіскована. Що ж злякало офіційну владу цього разу? Це був новаторський твір і за формою. і за змістом. Він написаний живою народною мовою, фонетичним правописом, “гражданським” шрифтом. Все це виділяло збірку з тогочасного літературного потоку, робило й близькою і зрозумілою широким народним верствам. Зміст ”

Русалки Дністрової” визначають три основні ідеї: визнання єдності українського народу, розділеного кордонами різних держав, та заклик до її поновлення; позитивне ставлення до суспільних рухів та уславлення народних ватажків – борців за соціальне та національне визволення; пропаганда ідей власної державності та політичної незалежності. Цілком очевидно, що автори збірки певною мірою вийшли за межі культурно-просвітницької діяльності у

політичну сферу. [2] Революційна хвиля 1848-1849 pp що охопила Європу, зумовила кардинальні зрушення не тільки в аграрній сфері Австрійської імперії. Під її потужним впливом зазнала змін вся суспільна організація держави. Імператор Фердінанд змушений був декларувати буржуазно-демократичні свободи та проголосити конституцію. Ці радикальні зрушення сприяли пожвавленню суспільного руху в західноукраїнських землях.

Першими виявили активність польські буржуазно-ліберальні кола, які у квітні 1848 p. проголосили утворення у Львові Центральної ради народової. Головна мета цієї організації полягала у відновленні Польщі в кордонах 1772 р. та наданні їй статусу автономної провінції у складі Австрійської імперії. Таке рішення позбавляло прав українське населення Правобережжя та Західної України на вільний самостійний національний розвиток.
Пожвавлення революційного руху, пробудження національної свідомості, непоступливість у національному питанні діячів Центральної ради народової прискорили процес консолідації українських патріотичних сил, і вже в травні 1848 р. у Львові виникає перша русько-українська організація – Головна Руська Рада, на чолі якої став спочатку Г. Яхимович, а згодом М. Куземський. Це патріотичне об’єднання видало маніфест, у якому було сформульовано

політичну платформу організації: – вказувалося на те, що українці Галичини і Наддніпрянщини є єдиним народом; – підкреслювалося, що пращури українців мали свою державність, культуру, право, мову, були народом, який “рівнявся славі найзаможнішим народам Європи”; – висувалася ідея поділу Галичини на дві провінції – польську та українську з окремими адміністраціями; – ставилися питання про розширення сфери вжитку української мови, про зрівняння в правах

уніатського духовенства з католицьким; про дозвіл українцям обіймати всі державні посади тощо. Маніфест закінчувався лаконічним патріотичним гаслом: “Будьмо тим, чим бути можемо і повинні. Будьмо народом”. Рішучі вимоги українців зустріли активну протидію з польської сторони. Поляки на противагу українській організації ініціювали створення полонофільського комітету –

Руського собору. Що ж стосується офіційних властей, то вони відкинули політичні вимоги українців, але пішли на значні поступки у культурній сфері. Відчувши послаблення, українська громада активізує свою діяльність. Виявами цієї активності були видання першої у Львові газети українською мовою – “Зорі Галицької” (1848-1852 pp); скликання з’їзду діячів науки та культури – “Собор руських учених” (1848 p); заснування культурно-освітнього товариства
– “Галицько-Руська матиця” з метою видання книжок для народу (1848 p); відкриття у Львові Народного дому з українською бібліотекою, музеєм і народним клубом (1848 p); створення у Львівському університеті кафедри української мови (1849 p). У середині XIX ст. українська спільнота здобула свій перший досвід парламентаризму. У скликаному в липні 1848 p. австрійському парламенті

інтереси українців представляли 39 депутатів (27 з них селяни). Депутати від народу виступали за безплатне скасування кріпацтва, поліпшення становища селян, розглядали різні аспекти національних відносин (зокрема, подали петицію, підписану 15 тис. осіб, що містила вимогу поділу Галичини на польську та українську частини). Наприкінці першої половини ХІХ ст. революційна хвиля, досягнувши свого піку, поступово пішла на спад.

За цих обставин абсолютно логічним був наступ реакції – консервативно-охоронницькі сили імперії одну за одною почали відвойовувати втрачені позиції. Вже в березні 1849 p. було розпущено австрійський парламент, невдовзі відмінено конституцію. У нових умовах, коли абсолютизм відновив свої права, Головна Руська Рада виходила за межі жорстко централізованої системи

імперії і 1851 P. була розпущена. [3] ШКОЛА, НАУКА, ПЕРШІ УНІВЕРСИТЕТИ УКРАЇНИ. РОЗВИТОК НАУКИ Вирішальною передумовою формування української національної різночинної інтелігенції став розвиток освіти. У XIX столітті нові потреби управління й економічного розвитку, особливо з появою капіталістичних відносин, примусили уряд спеціально займатися питаннями освіти. Що стосується України, то на її території власна традиція широкої шкільної освіти була перервана.

Якщо на початку XVIII століття практично кожне українське село мало початкову школу, то до його кінця, після закріпачення селян, вціліли лише одиничні школи, які утримувалися на кошти батьків. У XIX столітті система освіти почала розвиватися у рамках загальнодержавної російської політики. При Олександрові I створюється система освіти, яка складається з 4 рівнів, узгоджено пов’язаних між собою. Наймасовішою формою були церковнопарафіяльні школи, де навчали читанню, письму, арифметиці
і Закону Божому. Але навіть на ці школи припадало всього 1 учень на 200 жителів України. Другим рівнем були двокласні, пізніше трикласні повітові училища. Повноцінну середню освіту давали гімназії, але вони носили яскраво виражений становий характер. У них навчалися майже виключно діти дворян і чиновників. У стані справжнього занепаду перебувала освіта у Західній

Україні. Уряд Австро-Угорщини проводив колонізаторську політику. У Закарпатті навіть у початкових школах навчання велося угорською мовою, у Галичині – німецькою і польською, на Буковині – німецькою і румунською. Формально у 1869 р. тут було введене обов’язкове навчання дітей віком від 6 до 14 років, однак переважна частина населення (від 55 до 75%) залишалася неписьменною.

Буржуазні реформи 60-х років в Росії порушили і сферу освіти, реформа тут була проведена у 1864 р. Відповідно до неї всі типи шкіл, які існували раніше, проголошувалися загальностановими й отримували назву початкових народних училищ. Важкі матеріальні умови не дозволяли більшості дітей селян і робітників здобувати освіту, тому в кінці 90-х років у різних губерніях питома вага письменних коливалася від 15 до 28%, до того ж все навчання йшло російською мовою.

І все ж кількість шкіл в Україні зросла з 1300 на початку століття до 1700 у другій його половині. Серед випускників шкіл дуже повільно, але все ж збільшувалося число людей, пов’язаних з народним середовищем і українською культурною традицією. Принципову роль у цьому процесі відіграло відкриття університетів. У 1805 р. за ініціативою українського вченого, винахідника, культурного та громадського діяча В. Каразіна було відкрито Харківський університет, який зараз носить
ім’я свого засновника. Навчання тут проходило російською мовою, однак університет став перетворюватися на центр саме української культури. Його ректором був П. Гулак-Артемовський – відомий український поет. Тут видавалися «Український вісник», «Український журнал». Звідси вийшло багато видатних діячів української культури: Г. Квітка-Основ’яненко – автор перших українських повістей,

М. Костомаров – видатний історик, О. Павловський – автор першої української граматики, А. Павловський – український математик і багато інших. У 1834 р. був відкритий Київський університет, першим ректором якого став відомий український вчений – М. Максимович. Він заохочував і особисто брав участь у збиранні українського фольклору, вивченні пам’яток старовини. У 1865 р. відкрився університет у Одесі, у 1898 р

Київський політехнічний інститут, 1899 – Катеринославське вище гірниче училище (нині Національна гірнича академія України). На західноукраїнських землях основними центрами науки були Львівський (заснований 1661 р) і Чернівецький (1875 р) університети, заняття в яких велися польською і німецькою мовами. Розвиток університетської освіти сприяв прогресові природничих наук. Великі відкриття в галузі математичного аналізу і математична фізика були зроблені

М. Остроградським. Фундатором сучасної фізичної хімії став М. Бекетов, який очолював кафедру хімії Харківського університету. Фундатор школи російських доменників М. Курако багато років працював на металургійних заводах України. У 1886 р. в Одесі зоолог І. Мечников і мікробіолог М. Гамалія заснували першу вітчизняну бактеріологічну станцію.

Д. Заболотний і В. Високович зробили вагомий внесок у вивчення та лікування важких інфекційних захворювань. З Україною пов’язаний значний період життя основоположника військово-польової хірургії М.І. Пирогова. Тут він намагався зробити більш демократичною систему освіти, став опікуном навчального округу в Одесі, потім у Києві. Крім того, слід назвати українського винахідника М. Кибальчича, який вже в ті часи запропонував ідею літального апарата (ракети) для польоту в космос
(його іменем вже в ХХ столітті названо кратер на Місяці). У багатьох європейських країнах в кінці XVIII – на початку XIX ст. починає зростати інтерес до національної історії. Можна пригадати величезну популярність романів Вальтера Скотта у Британії, багатотомної «Історії Держави Російської»

М. Карамзіна в Росії. Починається збирання фольклорних матеріалів, перші публікації з’являються в Англії, потім у Німеччині (наприклад, казки братів Грімм). Виходять і перші слов’янські збірники. Відомо, який інтерес викликали у О. Пушкіна «Пісні західних слов’ян». В Україні в уже сформованому тоді середовищі різночинської

інтелігенції ця тенденція знайшла широкий відгук. Першу збірку українських народних пісень видав князь М. Церетелі у 1819 р «Досвід збирання старовинних малоросійських пісень». Три збірки підготував і видав ректор Київського університету М. Максимович. І. Срезневський, крім збирання фольклору, почав активні публічні виступи з обґрунтуванням самостійності, повноправності української мови. Він писав, що українська мова не поступається чеській

своїм багатством, польській – мальовничістю, сербській – милозвучністю. Наступним кроком стала поява власне філологічних досліджень. У 1818 р. у Петербурзі вийшла перша граматика української мови – «Граматика малоросійського наріччя» – О. Павловського. Якщо мати на увазі, що в Україні саме народ в умовах кризи рубежу XVIII-XIX століття зберіг і мову, і побутові традиції,

і історичну пам’ять, то стане зрозумілим, чому етнографічні, лінгвістичні дослідження були початковим пунктом українського культурного відродження. У цей же час починають з’являтися й історичні роботи. Перші узагальнюючі праці з історії України були ще пов’язані з російською історіографією. Так, Дмитро Миколайович Бантиш-Каменський – автор «Истории
Малой России от водворения славян в сей стране до уничтожения гетманства» – походив з сім’ї, яка належала до вищого чиновництва імперії. Його батько управляв Московським архівом Колегії закордонних справ. Сам Дмитро Миколайович потрапив на службу до канцелярії малоросійського генерал-губернатора М.Г. Репніна, відомого своїми ліберальними поглядами як заступник української культури.

Обставини визначили коло наукових інтересів Бантиш-Каменського. Він не тільки збирає матеріали (після його смерті вийдуть і стануть хрестоматійними для фахівців «Источники малороссийской истории»), але і багато в чому переймається настроями місцевої дворянської інтелігенції. «История Малой России» вперше побачила світ у 1822 р.

і мала великий успіх. Пізніше автор продовжив роботу, розширив хронологічні рамки, підготував ще два видання. У той же час Бантиш-Каменський не залишав службу, займав високі пости – тобольського, віленського генерал-губернаторів тощо. Тому в «Истории Малой России» багато суперечливого. З одного боку, високо оцінюються перші гетьмани Запорозької Січі, а з іншого – саме походження козацтва пов’язується з вихідцями з

Північного Кавказу; з одного боку – критикується ліквідація гетьманщини Катериною II, а з іншого – засуджується антимосковська політика козацької старшини. Що безумовно, книги Д.М. Бантиш-Каменського викликали широкий суспільний інтерес до історії України. Дослідником, який поєднав високий професійний рівень, прогресивні політичні погляди, розуміння українських національних інтересів, активну громадянську позицію, став

історик Микола Іванович Костомаров. Його світогляд складався під час навчання у Харківському університеті. У 1845 р. Костомаров стає професором кафедри російської історії Київського університету. Тоді ж він брав участь у створенні і діяльності нелегального Кирило-Мефодіївського товариства – першої української політичної національної організації. Після розгрому братства був арештований, рік просидів у
Петропавловській фортеці, 9 років провів у засланні в Саратові. Тут написав одну з основних своїх робіт – «Богдан Хмельницкий и возвращение южной Руси России». Пізніше завідував кафедрою історії Петербурзького університету. Костомаров писав вірші, історичні драми, повісті українською, а наукові праці – російською мовою.

Підсумком його дослідження стали 16 томів «Исторических монографий» і 6-томна «Русская история в жизнеописаниях ее главнейших деятелей».М. Костомаров захищав принцип об’єктивності в історичній науці: «Істинна любов історика до своєї вітчизни може виявлятися тільки в суворій повазі до правди». Вихід української історичної науки і всього українознавства на якісно новий рівень пов’язаний з

ім’ям професора Київського університету В.Б. Антоновича. По-перше, він розгорнув небувалу джерелознавчу діяльність: проводилися етнографічні експедиції, публікувалися фольклорні збірки, організовувалися археологічні розкопки, збиралися статистичні дані. Центром цієї роботи стало створене у 1872 р. Південно-Західне відділення Російського географічного товариства.

У 1874 р. у Києві з великим успіхом пройшов Археологічний з’їзд. По-друге, В. Антонович у власних наукових роботах поглиблює й ускладнює проблематику досліджень. Роль народної маси в історії (одне з досліджень присвячене гайдамакам), проблеми церкви, становлення міст – спектр його інтересів був дуже широким. І, по-третє, Антонович виховав плеяду українознавців, створив цілу наукову школу.

Так, учнем Антоновича був М.С. Грушевський. Михайло Сергійович Грушевський до сьогодні є найвизначнішою фігурою в українській історіографії. Він народився у місті Холм у Західній Україні, гімназію закінчував у Тифлісі, навчатися в університеті приїхав до Києва. У 1894 р. за рекомендацією В. Антоновича Грушевський отримав кафедру всесвітньої
історії у Львівському університеті. Тут він бере активну участь не тільки в педагогічній, науковій (в 1897 р. він очолив Наукове товариство імені Шевченка – першу наукову українську організацію академічного типу), але і в суспільному житті. Грушевський – один з організаторів Національно-демократичної партії Галичини, пізніше – «Товариства українських поступовців». Головні події політичної долі Грушевського розгорнуться у

ХХ столітті: арешт і заслання у Росії під час Першої світової війни, обрання головою Центральної Ради у 1917 році, еміграція, повернення до СРСР, робота в академічних дослідницьких інститутах. Величезна наукова спадщина М.С. Грушевського, яка з кінця 30-х років зазнала гоніння і стала практично недоступною, повернулася до читачів вже за наших днів

і з кінця 80-х років суттєвим чином вплинула на сучасну українську історичну науку. Його багатотомна «Історія України-Руси» – фундаментальний узагальнюючий систематичний курс історії України, який базується на власній періодизації і концепції. На рубежі XIX-XX століть в українській

історіографії працюють вже не одиночки, висувається ціла плеяда талановитих вчених. [4] Неперевершеним дослідником історії запорозького козацтва є Дмитро Іванович Яворницький. Збиранням матеріалів про Військо Запорозьке він зайнявся, як був студентом, а потім позаштатним стипендіатом при кафедрі російської історії Харківського університету. За це його звинуватили у сепаратизмі

і позбавили державної стипендії. Коли він спробував продовжити роботу у Петербурзі, то як політично неблагонадійний за «пристрастие к истории Малороссии» був засланий до Ташкента. Лише через декілька років він зміг захистити дисертацію, викладав у Москві, а з 1902 р. став завідувати краєзнавчим музеєм у Катеринославі (Дніпропетровську). Д.І. Яворницький видав капітальну «Історию запорожских козаков», серію
монографій про козацьких ватажків, популярні нариси, художні альбоми, зібрав найбагатшу колекцію пам’яток матеріальної культури козацької епохи. Наукову діяльність Яворницький продовжував і після революції. Він писав: « козаки, які боролися з безліччю ворогів, за православну віру, за українську народність, козаки, які створили високохудожні думи, виступали носіями високої громадянськості і вражали сучасників своєю проникливістю, гідні того, щоб всі

їх діяння були представлені у докладній, живій і художній історії». Першою жінкою-професором історії не тільки в Україні, але й у всій Російській імперії стала Олександра Яківна Єфименко. Народилася вона в Архангельській губернії. Тут закінчила гімназію, написала перші статті. Вона, вийшовши заміж за політичного засланця з

Харкова П.С. Єфименка, разом з ним переїхала до Чернігова, потім до Полтави, Харкова. Головною темою її наукових праць стає історія України. Єфименко зробила дуже багато для громадського визнання того факту, що історія України є самостійною наукою. У перші роки ХХ ст. приблизно одночасно з’являються «Нарис історії українського народу»

Грушевського та «Історія українського народу» Єфименко – перші популярні підручники, які викладали історичний шлях українського народу. Олександра Яківна трагічно загинула у 1918 році під час бандитського нальоту на хутір під Харковом, де вона жила. Визначною подією в українському науковому житті ХІХ ст. стає заснування завдяки спільним зусиллям інтелігенції Наддніпрянщини та Галичини у 1873 році «Літературного товариства

імені Шевченка», яке через кілька років під назвою «Наукове товариство ім. Шевченка» по суті перетворилося у першу вітчизняну академічну наукову організацію. З 1892 р. почав виходити головний друкований орган Товариства – «Записки Наукового товариства мені Шевченка». З 1895 р. М. Грушевський став редактором «Записок
Наукового товариства ім. Шевченка», а з 1897 р головою Наукового товариства імені Шевченка. За час його головування було видано близько 800 томів наукових праць, зокрема 112 томів «Записок». Про масштабність та авторитетність роботи Товариства говорить плеяда вчених, які працювали в його рамках, мали за честь бути його членами: М. Грушевський, І. Франко, І. Крип’якевич, а згодом видатні постаті світової науки –

А. Ейнштейн, М. Планк, А. Мазон, Д. Гільберт. Особливе місце і в українській історії, і в українській історіографії належить Михайлу Петровичу Драгоманову. Великий політичний діяч, просвітник, філософ, Драгоманов як історик головну увагу приділяв питанням новітньої історії. Багато років він провів у політичній еміграції.

З 1877 року під його керівництвом друкарня «Громада» у Женеві була єдиним центром видання літератури українською мовою. На основі історичного аналізу Драгоманов приходить до найважливішого висновку – національні проблеми українці можуть вирішити тільки разом з соціальними. Драгоманов багато зробив для залучення до історії

України уваги західноєвропейських вчених. Він був членом Паризького етнографічного товариства, почесним членом Британського наукового і багатьох інших товариств. Останні роки життя працював у Болгарії. В контексті світового розвою новий імпульс одержує українська філософська думка. В першій половині

ХІХ століття постає Київська релігійно-філософська школа (В. Карпов, О. Новицький, Йосип Михневич, С. Гогоцький, П. Авсенєв, П. Юркевич та ін). Проблеми взаємозв’язку мови і мислення ґрунтовно досліджує О. Потебня, який, виходячи з ідей І. Канта та В. Гумбольта, вважає мову органом, що утворює думку.
Філософію нової української національної ідеї розробляє Т. Зіньківський, вважаючи цю ідею запорукою «поступу й культури національних організмів». Проблемну тему «герой, особистість і народ, нація» досліджує І. Франко. Підводячи підсумки, можна сказати, що за сторіччя вітчизняна історична наука пройшла шлях від поодиноких досліджень у рамках

історії Росії до самостійної повнокровної наукової дисципліни. Осмислення минулого – обов’язкова умова і складова становлення національної самосвідомості. [5] СТАНОВЛЕННЯ ЛІТЕРАТУРНОЇ МОВИ: І. КОТЛЯРЕВСЬКИЙ, Г. КВІТКА-ОСНОВ’ЯНЕНКО, П. ГУЛАК-АРТЕМОВСЬКИЙ, Т. ШЕВЧЕНКО У процесі поступового становлення української нації формувалася українська національна мова, в снові

якої лежала народна розмовна мова. Російський царизм, правляча австро-угорська монархічна кліка, російські, німецькі, польські, угорські й румунські феодали ігнорували українську мову, не дозволяли народним масам користуватися нею ні в школі, ні в державних установах, ні в галузі культури. Проте, так само, як вони не могли добитися денаціоналізації й знищення українського народу, не в їх силах було спинити розвиток та літературне оформлення його мови.

Передові діячі культури України, за підтримки й участі російських прогресивних громадських і культурних діячів, відстоювали право українського народу на свою національну мову, на користування нею, піклувалися про її розвиток. У 18-18 р. в Петербурзі була опублікована перша граматика української мови, складена російським філологом О. Павловським. Відомі вчені І. Срезневський, М. Максимович у своїх працях по-науковому спростували безпідставні твердження

російських і польських великодержавників про те, що начебто українська мова не окрема мова, а говірка російської або польської мови. Підкреслюючи її близькість до російської та інших слов’янських мов, вони доводили, що українська мова – це мова повноцінна, багата за словесним складом, живописна, поетична, музична. Г. Квітка-Основ’яненко, Т. Шевченко, І. Котляревський, П. Гулак-Артемовський та
інші українські письменники у відповідь на напади російських і польських реакціонерів на українську мову різко виступали на її захист і робили все для її дальшого розвитку. Окремі вчені й письменники (П. Білецький-Носенко, М. Маркевич, О. Афанасьєв-Чужбинський, П. Куліш та ін) розробляли проблеми української лексикографії, збирали матеріали, підготовляли й частково

публікували словники української мови. П. Куліш у виданні «Кобзаря» Т. Шевченка 1860 року та в інших виданнях застосував розроблений ним український правопис, що ґрунтувався на фонетичному принципі («кулішівка»), який і був покладений в основу пізнішого українського правопису. Вирішальну роль у повному становленні української національної мови відіграли твори основоположників

нової української літератури – І. Котляревського, Г. Квітки-Основ’яненка, П. Гулака-Артемовського Є. Гребінки і особливо великого українського національного поета Т. Шевченка. Величезне значення для остаточного сформування української національної мови і становлення української літератури мав дальший розвиток усної народної творчості.

Як і в попередні часи, в першій половині ХІХ ст. у своїх піснях, переказах, легендах, українську мову, не дозволяли народним масам користуватися нею ні в школі, ні в державних установах, ні в галузі культури. Проте, так само, як вони не могли добитися денаціоналізації й знищення українського народу, не в їх силах було спинити розвиток та літературне оформлення його мови. Передові діячі культури України, за підтримки й участі російських прогресивних громадських

і культурних діячів, відстоювали право українського народу на свою національну мову, на користування нею, піклувалися про її розвиток. У 1818 р. в Петербурзі була опублікована перша граматика української мови, складена російським філологом О. Павловським. Відомі вчені І. Срезневський, М. Максимович у своїх працях по-науковому спростували безпідставні твердження російських і польських великодержавників про те, що начебто українська мова не окрема мова, а говірка
російської або польської мови. Підкреслюючи її близькість до російської та інших слов’янських мов, вони доводили, що українська мова – це мова повноцінна, багата за словесним складом, живописна, поетична, музична. Г. Квітка-Основ’яненко, Т. Шевченко та інші українські письменники у відповідь на напади російських і польських реакціонерів на українську мову різко виступали на

її захист і робили все для її дальшого розвитку. Окремі вчені й письменники (П. Білецький-Носенко, М. Маркевич, О. Афанасьєв-Чужбинський, П. Куліш та ін) розробляли проблеми української лексикографії, збирали матеріали, підготовляли й частково публікували словники української мови. П. Куліш у виданні «Кобзаря» Т. Шевченка 1860 року та в інших виданнях застосував розроблений ним український правопис, що

ґрунтувався на фонетичному принципі («кулішівка»), який і був покладений в основу пізнішого українського правопису. Вирішальну роль у повному становленні української національної мови відіграли твори основоположників нової української літератури – І. Котляревського, Г. Квітки-Основ’яненка, П. Гулака-Артемовського, Є. Гребінки

і особливо великого українського національного поета Т. Шевченка. У першій половині XIX ст. продовжувалося становлення нової української літератури, яке почалося в другій половині XVIII ст. Від давньої шкільно-церковної літератури через бурлескно-травестійні жанри, елементи сентименталізму, романтизм українська література йшла до реалістичного зображення життя. Розвиваючись на власному ґрунті, вона мала тісні зв’язки й з

іншими слов’янськими літературами. Найважливіше значення у формуванні нової української літератури в дошевченківський період, тобто до 40-х років XIX ст. мала творчість І. Котляревського, П. Гулака-Артемовського, Г. Квітки-Основ’яненка, Є. Гребінки, М. Шашкевича. Ці письменники, широко використовуючи надбання української літератури попередніх часів, досвід слов’янських літератур
і світової літератури, значною мірою ґрунтуючись на сюжетах, образах, мотивах і методиці художнього зображення усної народної творчості, стали все яскравіше змальовувати дедалі більше сторін сучасного й минулого життя суспільства. З непідробною симпатією, співчуттям і прихильністю вони відображали внутрішній світ, сподівання, буденне життя, побут, звичаї, гумор, оптимізм простих людей, людей праці – селян і селянок, наймитів, міщан, ремісників, козаків.

У творах письменників дошевченківського періоду були елементи викриття соціальних суперечностей, показу духу соціального протесту, антикріпосницьких настроїв селянства, тобто наближення до реалістичного зображення життя суспільства. Письменники часто подавали образи «злих», несправедливих панів-кріпосників, змальовували їх сваволю, аморальність, духовну спустошеність, показували хабарництво, підступність, зловживання царських чиновників. У зв’язку з переходом до зображення реального життя й внутрішнього світу героїв в українську

літературу вводяться нові художні жанри – повість, оповідання, нарис, байка, балада, опера-драма, водевіль, ода, лірична пісня, ліроепічна романтична поема та ін. Зачинателем нової української літератури, її першим класиком став Іван Петрович Котляревський (1769 – 1838). Народившись 29 серпня 1769 р. у місті Полтаві в родині дрібного канцеляриста (з дворян) міської управи,

Котляревський навчався у дяка й місцевій семінарії, потім працював у поміщицьких маєтках домашнім учителем, служив у армії, 1806 року брав участь у поході проти Туреччини, а після виходу у відставку з 1810 р. оселився назавжди в Полтаві.1812 року сформував козачий полк для участі у боях проти військ Наполеона. У 1818-21 pp. був директором Полтавського театру, потім обіймав посаду попечителя «богоугодних
закладів». Маючи великий хист до віршування, Котляревський на сюжетній основі «Енеїди» Вергілія створив бурлескно-травестійну поему, яка була вперше видана в трьох частинах у 1798 р. в Петербурзі коштом конотопського поміщика Максима Парпури (без відома автора) під назвою «Енеида, на малороссийский язык перелицованная И. Котляревским». Повний текст поеми вийшов 1842 року в друкарні Харківського університету.

Написана барвистою народною мовою, «Енеїда» містить гумористично-сатиричне, але в цілому правдиве, реалістичне зображення життя й побуту України другої половини XVIII ст. Автор з великим співчуттям малює образи простих людей, їх доброту, розум, спритність, порядність, завзяття, мужність, патріотизм і, в той же час, засуджує сваволю, користолюбність, жадібність, тупість, неуцтво, жорстокість панів,

чиновників та інших представників панівних класів. У 1817 1818 pp. Котляревський написав п’єси «Наталка Полтавка» (музику пізніше написав М. Лисенко) і «Москаль-чарівник», які вперше були поставлені на сцені Полтавського театру в 1819 р. В основних ролях виступав М. Щепкін. П’єси Котляревського поклали початок новій українській драматургії.

Одним з видатних поетів першої половини XIX ст. в Україні був Петро Петрович Гулак-Артемовський (1790-1865). Народився Гулак-Артемовський 16 січня 1790 р. в м. Городищі Черкаського повіту на Київщині (тепер місто Черкаської області) в сім’ї священика. Навчався в Київській духовній академії, потім на словесному факультеті

Харківського університету. Став професором цього університету, викладав російську історію, географію і статистику, в 1841-1849 pp. був ректором. У нову українську літературу Гулак-Артемовський ввійшов як автор, насамперед байок («Справжня добрість», «Пан та Собака», «Солопій та Хівря» й ін), байок-приказок, романтичних балад («Твардовський» – переробка твору Міцкевича і «Рибалка» – вільний переклад поезії
Гете), а також як автор переробок од Горація, віршів побутового характеру, віршованих і прозових послань. Стоячи на цілком лояльних щодо царизму позиціях, Гулак-Артемовський у той же час у своїх творах критикував жорстокість панів-кріпосників, подавав позитивні образи простих людей. Критикою кріпосницьких порядків і висловленням співчуття до гнобленого поміщиками селянства найбільш яскраво відзначається байка «Пан

та Собака» (1818), що стала найвідомішим твором автора. У розвитку прози в новій українській літературі визначне місце належить Григорію Федоровичу Квітці-Основ’яненку (1778-1843), який став першим видатним українським прозаїком. Народився Г. Квітка у передмісті Харкова Основі (звідси псевдонім – Основ’яненко) в поміщицькій родині. Замолоду кілька років був послушником у

Курязькому монастирі. Потім брав активну участь у тодішньому громадському й літературному житті, обіймав ряд посад – був директором Харківського театру, керував справами інституту шляхетних дівчат, працював одним з редакторів журналу «Украинский вестник» (1816-1819), обирався предводителем дворянства Харківського повіту, був головою Харківської кримінальної палати. Серед творів Квітки-

Основ’яненка найбільше значення мають п’єси українською та російською мовами – «Дворянские выборы», «Шельменко-денщик», «Сватання на Гончарівці» та ін повісті й оповідання – «Маруся», «Сердешна Оксана», «Салдацький патрет», «Конотопська відьма» та ін романи й повісті російською мовою – «Жизнь и похождения Петра Степанова, сына Столбикова», «Пан Халявский» тощо.

Перша книжка «Малоросійських повістей» Квітки-Основ’яненка вийшла в 1834 p друга – в 1837 р. у Москві. У творах Квітки-Основ’яненка відображалася широка панорама життя України і, насамперед, простих людей. Селян і селянок автор показував розумними, щирими, чесними, чуйними, такими, які мали моральну перевагу перед «благородними». Квітка картав паразитизм, неробство, зловживання, тупість, корисливість панів, чиновників та
інших представників панівних верств. Разом з тим у творчості Квітки-Основ’яненка сильними були елементи сентименталізму та ідеалізації селянського життя. Повне завершення становлення нової української літератури, утвердження в ній реалізму й народності, остаточне літературне оформлення української національної мови завершилося у творчості великого національного поета Тараса Григоровича

Шевченка. З появою глибоко народних за змістом і високохудожніх за формою творів Шевченка українська література посіла чільне місце серед інших слов’янських літератур і вийшла на світову арену. «Маючи тепер такого поета, як Шевченко писав М. Чернишевський малоруська література не потребує будь-чиєї прихильності». [6] РОЗВИТОК МИСТЕЦТВА В УКРАЇНІ Поетична і музична обдарованість українського народу була основою високого

рівня розвитку музично-пісенної творчості. У XIX столітті як і раніше побутують землеробські пісні календарного циклу, а також колядки, веснянки, колискові, весільні. Широкою популярністю користувалися пісні-романси «Їхав козак за Дунай», «Віють вітри», «Сонце низенько», а також створені на вірші Шевченка «Думи мої, думи», «Заповіт». З народного середовища висувалися талановиті співаки-кобзарі (Остап

Вересай, Іван Кравченко-Крюковський, Гнат Гончаренко, Терентій Пархоменко, Михайло Кравченко, Андрій Шут та ін). Значного поширення набуло сімейне музикування, любительський молодіжний розважальний спів. Центрами розвитку музичної культури були духовні навчальні заклади, гімназії, приватні пансіони, університети, в яких вивчалася нотна грамота і теорія музики. Багато хто отримував професійну музичну підготовку

в церковних хорах. Музика, спів міцно увійшли в повсякденне життя як міського, так і сільського населення. За жанрами пісні були різноманітними: ліричні, жартівливі, романси, виконувалися вони соло, дуетом, хором, під акомпанемент бандури, скрипки, гітари, фортепіано. Переважно це були авторські твори, які згодом розповсюджувалися і ставали народними. Концертну діяльність в містах
України розгортали самодіяльні колективи. Традиційними серед інтелігенції великих міст були літературно-музичні вечори. Влаштовувалися добродійні концерти, особливо під час проведення великих контрактових ярмарок. Однак часто така діяльність наштовхувалася на адміністративні заборони. Наприклад, в 1867 у Києві був випадок, коли влада дозволила концерт за умови, що тексти пісень будуть

звучати французькою мовою. Високого рівня досягла майстерність партесного (багатоголосого) співу. У XIX столітті хоровий спів поступово виходить за рамки чисто культового. Загальнофілософський зміст канонічних образів залучав до храму немало світських слухачів. З великими концертними програмами виступали хори Київської академії, Переяславської семінарії. Розвиток своїх національних традицій гальмувався, оскільки перевага адміністративно

надавалася іноземним авторам. Одночасно з народною і церковною традиціями в XIX столітті складається світська професійна музична культура. С.С. Гулак-Артемовський на початку 60-х років створює першу українську оперу «Запорожець за Дунаєм». Перлиною української вокальної класики стали «Вечорниці» П.І. Нищинського. Вони малюють широку музичну картину народного життя, знаменитий чоловічий хор «Закувала

та сива зозуля», тема якого – страждання козаків у турецькій неволі, їх прагнення до свободи. Мелодичним багатством, співучістю, драматичною напруженістю привабила слухачів опера М.М. Аркаса «Катерина» за однойменною поемою Т.Г. Шевченка. Композитори широко використовували багаті традиції українських народних пісень, обробляли їх. П.П. Сокальському належить глибока теоретична праця «Русская народная песня, великорусская

і малорусская, в ее строении мелодическом и ритмическом…». Цілу епоху в музичному житті України складає творчість М.В. Лисенка – великого українського композитора, блискучого піаніста-віртуоза, талановитого хорового диригента, педагога, музикознавця й активного громадського діяча демократичного напряму. Він є основоположником української класичної музики.
Якщо в літературі, театрі вже сама мова визначала їх національний образ, то в таких сферах, як образотворче мистецтво, архітектура, вироблення національних форм було більш проблематичним. Так, в східноукраїнських землях можна говорити про певну українсько-російську єдність в образотворчому мистецтві. Справа в тому, що протягом майже всього XIX століття в Російській імперії головним центром освіти була

Академія мистецтв у Петербурзі. Найбільші можливості для виставок, замовлень також були в столиці імперії. Можна привести безліч прикладів переплетення творчості, доль українських і російських художників. В. Тропінін залишався кріпаком навіть вже будучи відомим художником, багато років він жив і працював у Подільському маєтку своїх добродіїв. Саме тут відбувається становлення майстра, він детально знайомиться з

іконописною традицією. Тропінін говорив, що Україна замінила йому Академію. Він пише безліч портретів («Дівчина з Поділля», «Хлопчик з сокирою», «Весілля в селі Кукавці», «Українець», «Портрет подільського селянина»), демократизм і реалізм яких були новаторськими. Після звільнення Тропінін жив у Москві. Знаменитий портрет О.С. Пушкіна його роботи.

І. Сошенко, який залишився після Академії в Петербурзі, у своїй творчості не забував Україну (наприклад, «Продаж сіна на Дніпрі», «Ріка Рось біля Білої Церкви», «Хлопчики-рибалки»). Загалом у живописі початку XIX ст. переважаючим художнім стилем був романтизм. Багатьох художників цього напряму приваблювала Україна – «нова

Італія», як її називали. З’явилися і художники, для яких поїздки сюди не були просто даниною моді. Українській темі присвятив свою творчість В. Штернберг. Працював він і в портретному, і в побутовому, і в пейзажному жанрах. Його увагу приваблюють і стають сюжетами картин, здавалося б, прозаїчні сцени: переправа на поромі через Дніпро, ярмарок, весілля. Його картинам властива описовість, що зближує
їх зі стилістикою української літератури того часу. В. Штернберг товаришував з Шевченком, йому належить художнє оформлення «Кобзаря». В Академії за сім картин, написаних на Київщині і Полтавщині, він отримав велику золоту медаль.В. Штернберг помер дуже молодим під час поїздки в Італію. Зовнішні обставини – заслання, заборона малювати – перешкодили розкритися в повній мірі живописному

таланту Шевченка. Як вважають фахівці, в романтичних картинах «Селянська родина», «Циганка-ворожка», інш. вже помітний відхід від чистого академізму. Особливо виділяється реалізмом «Судня рада». Відзначимо, що різнобічний талант Т.Г. Шевченка досяг академічних висот і в художній графіці (серія «Живописна Україна» тощо) – в 1860 р. йому було присвоєно звання академіка гравюри Петербурзької академії мистецтв. З М. Гоголем,

В. Штернбергом, Т. Шевченком близько спілкувався великий художник-мариніст І. Айвазовський, який значну частину життя провів у рідній Феодосії (він і свою картинну галерею заповідав місту). У його живописі звучала й українська тема: «Очерети на Дніпрі поблизу містечка Алешки», унікальна для художника жанрова картина «Весілля на

Україні». Новаторською для пейзажу стала творчість А. Куїнджі, який народився поблизу Маріуполя. Перша ж виставлена ним картина – «Ніч на Дніпрі» – викликала в Петербурзі сенсацію. Художник володів тонким мистецтвом передавати на полотні світло, повітря. Головна тенденція образотворчого мистецтва другої половини XIX – рух до реалізму – з найбільшою силою прозвучала у творчості членів «Товариства пересувних художніх

виставок». Найзнаменитіший живописний портрет Т. Шевченка написаний ініціатором створення та ідейним керівником товариства передвижників І. Крамським. Ідея правдивого відображення життя народу, критика несправедливості була співзвучна українському мистецтву. Багато художників-передвижників були родом з України: М. Ге, О. Литовченко, М. Ярошенко. Микола
Ге написав чудовий портрет свого друга – історика М. Костомарова. Тематика творів зближує з передвижниками художника К. Трутовського («Бандурист», «Український ярмарок», «Шевченко над Дніпром»). Родом з-під слобідського Чугуєва був великий російський художник-реаліст І. Рєпін. Він часто приїжджав на батьківщину, не раз гостював у маєтку

Качанівка українських меценатів Тарновських. У свій час тут не раз бував і Шевченко, в цій сім’ї збереглося безліч рукописів поета. У Качанівці Рєпін створив перші етюди до знаменитої картини «Запорожці пишуть листа турецькому султану». Художник скористався рядом порад українського історика Д. Яворницького, який передав йому деякі речі козацьких часів, текст самого листа, позував для фігури

писаря. Рєпін писав: «В історії народів і пам’ятниках мистецтва… мене приваблювали завжди моменти вияву загального життя городян, асоціацій; найбільше в республіканському ладі, звичайно,… І наше Запоріжжя мене захоплює цією свободою, цим піднесенням рицарського духу». Видатним майстром побутового жанру був М. Пимоненко. Більшість його робіт, написаних на теми селянського життя, відрізняються щедрістю, емоційністю, високою

живописною майстерністю: «Святочні ворожіння», «Весілля в Київській губернії», «Проводи рекрутів», «Свати», «Жнива», «По воду», «Ярмарок», інші. Пимоненко – автор близько 715 картин і малюнків. Він один з перших у вітчизняному малярстві поєднав побутовий жанр і поетичний український пейзаж. Однак стосунки Пимоненка з українською національною

інтелігенцією складалися непросто. Йому ставили за провину відсутність чіткої національної програми, іноді дуже грубо критикували майстра, який заснував у Києві художню школу. Поєднання мистецтва з усвідомленою національною ідеологією вперше відбувається в творчості С.І. Васильківського. Випускник Петербурзької Академії, він повернувся з тривалої зарубіжної поїздки, володіючи прекрасним
професійним рівнем. Свою майстерність він повністю віддає Україні: пише пейзажі Подніпров’я, Поділля, Слобожанщини, архітектурні пам’ятники, жанрові картини, історичні полотна (зокрема «Козаки в степу», «Козача левада», портрет Т. Шевченка). Одночасно він вивчає і збирає пам’ятки старовинного українського мистецтва. У 1900 р. Васильківський спільно з художником-баталістом

М. Самокишем створює альбом «З української старовини» (1900 р), коментарі до акварелей Васильківського пише історик Д. Яворницький. Визнанням художньої, наукової цінності альбому є його перевидання в наші дні. Свою історичну колекцію і багато картин С. Васильківський залишив рідному Харкову. ЛІТЕРАТУРА: 1. http: // uk. wikipedia. org/ 2. Борисенко

В. Курс української історії К 1996 3. Єфименко О. Історія України та її народу К 1992 4. Історія світової культури Либідь, 1994. -320 с. 5. Історія української культури /За загал. ред.I. Крип’якевича К.: Либідь, 1994 656 с. 6. http: // www. readbookz. com/books/201. html 7. Історія української культури /За загал. ред. I. Крип’якевича

К.: Либідь, 1994 656 с