Історія УПА історіографія, архіви, спогади

Реферат
Історія УПА: історіографія, архіви, спогади
План
1. Тема ОУН-УПА в працях українських істориків та інших дослідників.
2. Створення УПА – причини виникнення, структура.
3. Характеристика життя й подвигів справжнього українського героя – Голового Командира УПА Р. Шухевича.
4. Бойові дії УПА в 1942-1943 рр.
5. Піднесення національно-визвольного руху в 1944 р..
6. Перша конференція поневолених народів Східної Європи та Азії.
7. Створення Українського Революційного Парламену – УГВР.
8. Закордонні рейди УПА.
9. Трагічна статистика злочинів більшовиків проти свідомих українців.
10. Феномен УПА в сучасному світі.
“Історія УПА: історіографія, архіви, спогади”

Знайте, що такої героїчної доби взагалі не знає історія людства. В тінь пішли прославлені досі Фермопіли… На героїзмі УПА і визвольно-революційного підпілля будуть виховуватися нові українські покоління. Боєць УПА і українский революціонер заступить місце мужнього спартанця в історії людства.
Генерал Т.Чупринка (Роман Шухевич)
…1939 рік – пакт Молотова –Ріббентропа, позитивні оцінки фашизму на сторінках раянських газет, поділ Польщі, дії радянської армії на Західній Україні, – ці та інші події довго чекали та ще й досі чекаюь на своє спавжнє тлумачення. Надії народу Західної України на свободу і братерство зі Східною Україною виявилися марними. За неповних два роки радянської влади на Західній Україні було репресовано понад 1,5 млн. чоловік. А розстріляних? Лише у Львові їх було 10 тис., у Вінниці – 3 тис.. І так у кожному місті… І це лише на початку війни, перед вступом німців на територію України. Досі не розкриті імена тих, хто давав команду розстрілювати засуджених… Хто міг любити таку владу?
22 червня 1941 року розпочалася німецько-радянська війна. З відходом радянських військ у Львові силами проводу ОУН 30 червня 1941 року був оголошений “Акт проголошення відновлення Української держави”, прем’єром нового уряду став Ярослав Стецько. Гітлер казився з люті, що українці створили свій незалежний уряд. Степана Бандеру і майже всіх членів уряду було арештовано. В гестапо загинув провідник ОУН Іван Климів. З цього часу починається вже гітлерівський терор проти нашого народу. Арешти, концтабори, розстріли. Народ масово гнали на рабську працю в Німеччину.
“Акт проголошення відновлення Української держави” та благословення митрополита Андрія Шептицького були широко оприлюднені, в тому числі й через львівську радіостанцію, захоплену Українськими Національними Зборами.
Ці та подальші шляхи формування і діяльності ОУН-УПА висвітлені в багатьох фундаментальних працях українських істориків В.Косика, П.Мірчука, В.Сергійчука, М Лебедя, В. Северина, С.Гамалая, Г.Бурнашова та інших дослідників цієї раніше утаємниченої теми.
Отже, створення УПА припадає на козацьке свято Покрови – 14 жовтня 1942 р. “УПА стала унікальним явищем ХХ століття, за яким – героїзм і трагедія, віра і забуття, самопожертва й осудження. Сотням тисяч українців у сорокових , в розпалі Другї світової війни здалося, що незалежна Україна можлива вже тоді. І вони піднялися з колін…”, – писав Г. Бурнашов в книзі “Лицарі честі і чину”.
Перший відділ Української Повстанської Армії зорганізував на Поліссі в жовтні 1942 року Остап, військовий референт Краєвого Проводу ОУН на Північно-Західних землях. Справжнє ім’я Остапа – Сергій Качинський. Він був сином православного священника на Поліссі, а також колишнім старшиною польської армії.
Причиною того, що перший відділ УПА повстає саме на Поліссі було те, що тут крім німецьких утисків взнаки населенню давалися ще більшовиькі партизани та польські “пляцуфки”.
В подібному положенні до Полісся була й сусідня Волинь. Тому й тут вже осінню 1942 року повстає сотня УПА під командою сотника Довбешки-Коробки (справжнє прізвище – Перегійняк, уродженець Волині, визначний член ОУН).
УПА була створена для захисту українського населення. Структура її повязувалася по територіальному принципу і поділялася вона у звязку з цим на чотири групи: УПА-Північ, УПА-Захід, УПА-Південь, УПА-Схід. Вони в свою чергу мали Воєнні Округи, а Воєнні Округи – Тактичні Відтинки, тактичною одиницею яких був курінь. Курінь УПА мав у своєму складі три-чотири сотні. У сотню входило 3 стрілецькі і одна кулеметна чота, а до чоти входило 3 рої.
У вересні 1943 року Головне командування УПА відокремилося від проводу ОУН й утворився пост Головного Командира УПА, на який був призначений підполковник Роман Шухевич (постановою УГВР 9 лютого 1946 року йому було присвоєно звання генерал-хорунжого з датою старшинства від 22 січня 1946 року).
Згадавши ім’я цього видатного полководця, вважаю за потрібне дати більш повну характеристику життя і подвигів справжнього українського героя.
Першим в українській літературі, хто довів і назвав Головнокомандувача УПА Романа Шухевича українським полководцем був Г.Бурнашов у своїй книзі "Полководець УПА“, на основі якої я викладу матеріал про Р.Шухевича: “ Постать генерал-хорунжого УПА Тараса Чупринки – Романа Шухевича – чи не найяскравіша і романтична. Він міг стати видатним математиком або музикантом, а став великим воїном, бо нація вимагала від своїх синів жертовного сповнення свого обов’язку – захисту її життя і свободи. Роман Шухевич був ідеалістом, лицарем, романтиком від народження, генетично, по крові, і ці притаманності піднесли його над буденним сприйняттям світу, зробили героєм, що цей світ здобуває. Він ніколи не вивишувався, вражав скромністю, воював безстрашно, аж зухвало, здобув безмежну любов народу і став його Славою. Шухевич справді був тим українським Генієм, що народжується раз у століття…
Роман Шухевич був українським інтелігентом найвищого рівня: крім української, добре володів польською, німецькою, англійською, старогрецькою мовами, латиною, чудово знав літературу, архітектуру, сам прекрасно грав на фортеп’яно, з дитинства наполегливо займався різними видами спрорту, а шістнадцятилітнім юнаком у 1923 році встановив два рекорди України – з бігу з перешкодами на 400 метрів та в плаванні на 100 метрів…
Коріння генеалогічного дерева родини Шухевичів бере свій початок в селі Раківці, що на Городенківщині, Івано-Франківської області, понад 160 років тому. Воно починається від пароха Євстахія, син якого Осиф у 1841 році перебрав парохію в сусідньому селі Тишківцях.
Роман народився 30 червня 1907 року на Львівщині. Потім деякий час Шухевичі жили в Краковці.
З Краковця Осип (1879-1948) та Євгенія (1883-1958) Шухевичі разом з синами Романом та Юрієм у 1914 році переїхали до Кам’янки Струмилової, де батькові Романа запропонували посаду повітового судді. У 1919 році батька Романа заарештували, а після ув’язнення Осип Шухевич згодом вийшов на пенсію і переїхав з сім’єю до Львова. Його сини Роман та Юрій продовжували навчання у Львівській академічній гімназії.
Перший військовий вишкіл Романа Шухевича пройшов під керівництвом колишнього воїна Української Галицької Армії Миколи Дужого, який пізніше діяв у головному штабі УПА.
У 1938-1939 роках Роман Шухевич був мужнім захисником Карпатської України (його псевдонім тоді був “чотар Щука”). Він тоді разом з полковником Михайлом Колодзінським та Зеноном Коссаком очолював Головний Штаб “Карпатської Січі”. У війні з Угорщиною загинуло 5 тисяч українців і Карпатська Україна тоді не перемогла.
Навесні 1943 р. УПА керує трійка: Роман Шухевич – галичанин, Ростислав Волошин – вихідець з Волині та Йосип Позичанюк – з Наддніпрянщини.
Роман Шухевич був одружений і мав двох дітей – сина Юрка і дочку Марію. Він дуже любив свою сім’ю, страждав від усвідомлення того, що через обраний ним шлях боротьби дружина Наталя зазнає прикрощів і поневірянь. Нерозтрачену любов до сина і дочки переносив на чужих дітей, які зустрічалися в колі його друзів.
Якось дізнавшись, що Юрко втік з дитячого будинку і розшукує його, Шухевич, сидячи біля лісного вогнища, дуже розхвилювався, закрив очі руками й повалився на землю. Зв’язкова Галина Дидик, яка була поблизу, раптом почула, як він прошепотів “Мій син… мій син…”. Та вже через хвилину вояки знову бачили комадира зібраним, вольовим…”.
Авторитет генерала Тараса Чупринки в УПА був надзвичайно високим, бійці і командири чітко виконували його накази. Головнокомандуючий гордився ними, радів з того, що йому, як він казав, “довелося очолювати ту славну армію героїв, якій рівної не знає історія України”.
Помер Роман Шухевич-Тур 5 березня 1950 року в с. Білогорща біля Львова на своїй підпільній квартирі в боротьбі з московсько-більшовицькими окупантами смертю героя (нагороджений Золотим Хрестом Заслуги і Золотим Хрестом Бойової Заслуги І класу).
Про бойову операцію по захопленню Головнокомандуючого УПА генерал-хорунжого Романа Шухевича йдеться у “цілком таємній” довідці українських чекістів своєму московському начальству – вих. № 19/130 Міністерства державної безпеки УРСР від 28 жовтня 1952 р. Очолював операцію генерал-лейтенант НКВС П.Судоплатов, заступником якого був В.Дроздов.
Точне місце поховання Романа Шухевича невідоме. Цей славний лицар ідеї і чину, як його назвала Марія Галенко в своїй однойменній статті, заслуговує на велику шану, адже він боровся за Незалежну Україну як справжній патріот. І, як було написано у виданні закордонних частин ОУН “Сурма”: “Смерть Головного Командира не послабила цілої боротьби, лише зробила її більш завзятою”.
Продовжуючи тему славних бійців і командирів хочу ще коротко написати про Гонту, командира відділу “Рисі”, який був відомий як дуже ідейний старшина УПА. Повстанці цінували його чесність, хоробрість та батьківську опіку. Про його хоробрість і любов до вояків свідчить такий епізод.
Відділ “Рисі”, повернувшись із рейсу на Закарпатську Україну, зупинився в с. Липовцях. Одержавши від розвідки відомість, що в с. Ясені більшовиків немає, відділ наблизився до села. Сотенний Гонта наказав відділові затриматися в лісі, а сам із ройовим Левом та одним стрільцем пішов перевіряти крайні хати села. Коли повстанці наблизилися до крайніх хат, то на них посипалися скорострільні кулі, від яких ройовий Лев упав убитий, а стрілець був поранений. Сотенний Гонта, незважаючи на велику небезпеку (5 метрів за ним були більшовики), взяв пораненого стрільця на плечі та виніс до відділу в ліс.
А легендарний Бей, командир відділу “Хортиця”, в бою був завжди попереду. З усіх командирів УПА він був найбільше разів поранений. За великі бойові заслуги його було відзначено Золотим Хрестом Бойової Заслуги та найбільшою кількістю зірок за поранення.
За нікого битися не будем,
До нікого в найми не підем.
За Україну вільну, самостійну
Свої буйні голови кладем.
(З пісні вояків УПА)
Систематичні бойові дії УПА розгорнула наприкінці 1942 – на початку 1943 р. В її складі вже були добре навчені та озброєні загони, здатні виконувати складні завдання. До речі, до складу вояків УПА входили люди з різних верств суспільства: селяни, робітники, інтелігенція.
Українська молодь, не бажаючи служити чужій імперії, добровільно вступала до лав УПА; щоб не бути підданою тоталітарній системі утікала в ліси, чинила опір цій владі у багатьох містах і селах України.
Спеціальні підрозділи НКВС прочісували ліси, розшукували криївки, знищували “ворогів народу”. Українських юнаків примусово забирали до Червоної армії, де, виконуючи радянський “інтернаціональний обов’язок”, вони масово гинули на полях боїв далеко за межами України.
Боїв повстанців з енкаведистами було багато. Перший великий бій УПА провела 7 лютого 1943 р., захопивши Володимир та звільнивши в’язнів з тюрми. А потім бої з німцями, в яких УПА зайняла міста й містечка: Степань, Топорівці, Людвипіль, Деражне, Олика, Цуман, Горохів, Крем’янець, Дубно, Ковель, Луцьк, Рівне, Ківерці та ін.
Розріст УПА йшов швидким темпом. Вістка про українських повстанців – самостійників, чи як їх німці називали – “Рух Бандери” (Banderabewegung), а більшовики – “бандерівці” (бандеровцы), розходиться серед народу і організує до боротьби. З усіх сторін України поспішають добровольці, часто пішки по кількадесят миль, щоб вступити в ряди Української повстанської армії. Ідуть тепер на Полісся, як колись їх предки ішли на Січ…
Вже в лютому 1943 р. крім відділів Остапа й Коробки діє на терені Полісся і Волині три нові сотні УПА: сотня командира Дороша, сотня командира Крука, сотня командира Гонти.
Підрозділи УПА у квітні 1943 року звільнили ряд районів Волині. Гітлерівці кинули проти них цілу дивізію, яка після триденних боїв відступила. З Волині очищувальні операцій УПА спрямовувалися на Поділля. У боях проти гітлерівців вояки УПА лише у квітні 1943 року знищили 600 нападників.
За даними Володимира Косика гітлерівці в боях з УПА в липні-серпні 1943 року втратили 3000 убитих, УПА – 1234 вояки , в жовтні – листопаді цього ж року: німці – 1500 убитих, УПА – 414 осіб. Як ми бачимо, полягло багато борців, але всі повстанці вмирали по-геройськи. Ось один випадок, про який розповів Янишівський Йосип Павлович (1925 р. н.), учасник УПА, нині мешкає в Івано-Франківську: “Наша криївка була далеко в лісі, над селом Липою. В криївці перебували крайовий провідник “Роберт”, його дружина, дитина, я і ще двоє стрільців. Я був наймолодший. Вхід у криївку був добре замаскований. На вході закладалася смерічка, немов вона росла. Однак НКВС нас викрило. Очевидно, видав їхній агент, який, якщо не точно, то приблизно знав місце. Опергрупа оточила криївку. На вимогу здатися “Роберт” відповів відмовою. Всі документи наказано було знищити. Мені як наймолодшому, “Роберт” наказав здатися, щоб колись розповісти людям про їхню смерть. Всім іншим наказано було живими не здаватися. Енкаведисти хотіли взяти “Роберта” живим, однак провідник застрілив спочатку жінку, дитину, потім себе. Постріляли себе і інші. Я вискочив з криївки і здався, як і було мені наказано.”
В жовтні-листопаді 1943 року німцями на Волині була проведена велика терористична акція проти УПА. Її очолив обергрупенфюрер СС і генерал поліції Пріцман. Але тепер німцям приходилось воювати набагато важче. Відділи УПА і СКВ (Самооборонні Кущові Відділи) замітно зміцніли – де влітку 1943 р. була сотня, сьогодні вже стояв курінь з важкою зброєю, а іноді й з гарматами. Та й військова виучка повстанців в результаті безперервних боїв з різноманітними бандами значно зросла. За два місяці УПА і СКВ провели 47 боїв з червоними партизанами і 125 – з німцями.
Так, як УПА була побудована та організована на принципі добровільності, то в її ряди міг ставати не лише кожен українець чи українка, а й кожен громадянин України без огляду на національність.
Влітку 1943 року в УПА було стільки чужоземного елементу, що команда УПА Волині – згідно з політичними напрямками – приступила до створення з нього окемих автономних національних відділів – грузинів, татарів, азербайджанців, узбеків. Ці відділи мали своїх власних командантів, свої національні прапори і свою команду. В бойових акціях проти ворога, як проти німців, так і проти більшовиків, ці відділи відзначалися великою завзятістю і навіть героїзмом.
Значним етапом на шляху до зміцнення дружби між поневоленими більшовиками народами стала Перша конференція поневолених народів Східної Європи та Азії, яка була скликана 21-22 листопада 1943 року з ініціативи УПА і відбулася на території, зайнятій Українською Повстанською Армією.
В конференції взяло участь 39 делегатів від 13 народів: азербайджанського – 4, башкирського – 1, білоруського – 2, вірменського – 4, грузинського – 6, кабардинського – 1, казахського – 1, осетинського – 2, татарського – 4, узбекського – 5, українського – 5, черкеського – 1, чуваського – 1. Крім того було присутніх 10 почесних гостей різних національностей, що також взяли участь у працях конференції. Наслідком цих праць є “Постанови Першої конференції поневолених народів Східної Європи та Азії” і заклик “До поневолених народів”.
Ось виняток з постанов: “Для швидкої і повної перемоги національної революції потрібний один спільний фронт поневолених народів . Тому Конференція вважає необхідним створити спільний Комітет народів Східної Європи та Азії, який буде координувати тих народів, виробить єдину лінію боротьби зі спільним ворогом, єдину тактику боротьби та у відповідний момент дасть гасло до одночасного повстання всіх поневолених народів”.
1944-й рік характеризується найбільшим піднесенням національно- визвольного руху. Героїзм українського народу не затухає, повстанці керуються девізом: “Краще смерть, ніж неволя”.
13 вересня 1944 року в м. Заставна банда силою 120 енкаведистів – погромників оточила в хаті повстанця “Вусатого”. Після закінчення обстрілу зрівноважений повстанець скористався пригожим моментом і викинув з хати підряд 3 гранати в саму гущу енкаведистів. Несподівані вибухи гранат викликали серед них біганину і замішання. Тоді повстанець вільним автоматним вогнем прочистив собі шлях до відступу. “Вусатий” прорвавсь з оточення і почав відступати, але недалеко його перестріла друга енкаведівська банда, що стояла на заставі. Хоробрий повстанець, не гаючи ні хвилини, привітав напасників рясним вогнем. Перелякані енкаведисти кинулись врозтіч. Після другої ганебної поразки у погромників зникла охота до дальшої гонитви. По стороні ворога загинув капітан НКГБ і 8 енкаведистів. Опріч цього була велика кількість поранених.
Та саме в 1944-му році було створено підпільний уряд УПА, ідею започаткування якого Роману Шухевичу подав видатний український письменник Іван Багряний (1907–1963) – активний працівник пропагандистського апарату ОУН.
11 липня 1944 р. далеко від непрошеного ока в Карпатах почалися наради нового Українського Революційного Парламенту. Курінь УПА охороняв місце нарад перед можливими наскоками німців чи більшовицьких партизанів. Зібралися представники всіх Українських Земель, причому особливо численно були представлені Східноукраїнські Землі. Зійшлися люди різних політичних поглядів.
Збори святочно проголосили себе Тимчасовим Українським Парламентом і назвали себе Українською Головною Визвольною Радою (УГВР).
Перший великий збір повідомив, що “Українська Головна Визвольна Рада є найвищим органом українського народу на час революційної боротьби, аж до створення уряду Української Самостійної Соборної Держави”.
Перший Великий Збір УГВР також затвердив зміст присяги УПА (19 серпня 1944 р.).
Президентом УГВР було обрано Кирила Осьмака, а Романа Шухевича – Головою Генерального Секретаріату УГВР. На пост віце-президента УГВР Р.Шухевич рекомендував Василя Мудрого.
“Урочиста тиша запанувала в залі нарад, – згадував Р.Шухевич, – коли Голова Президії УГВР став перед Головою Великого Збору УГВР, поклав руку на Українськй Державний Герб та почав повторювати слова присяги…Це присягав Президент України перед українським народом”.
Невдовзі на теренах України УГВР перестала існувати.
Найбільш поширеною формою боротьби були: наскоки, засідки, практикувалися й ланцюгові засідки. Найчастіше вони здійснювалися вночі і на закритій місцевості.
7 квітня 1945 року курінь УПА здійснив наскок на загін НКВС, що дислокувався у селі Посічі. У тригодинному бою загинуло понад 120 енкаведистів, у повстанців загинув один стрілець.
Засідки ж робилися найчастіше малими силами – чотою чи роєм, інколи сотнею чи куренем.
22 березня 1945 року сапери повстанської сотні “Летуна” неподалік Калуша висадили в повітря дволокомотивний поїзд з енкаведистами, які їхали для здійснення облав на УПА. Тоді загинуло понад тисячу енкаведистів.
Велике значення мали і закордонні рейди УПА. В інформаційному бюлетні УГВР у травні 1950 року про значення закордонних рейдів підрозділів УПА зазначалося: “В історії УПА окреме місце займають бойово-пропагандивні рейди поза кордони СРСР, на території так званих народно-демократичних республік, народи яких, опинившись під фактичним пануванням московсько-більшовицьких імперіалістів, стали природними союзниками українського народу, поневоленого більшовицькою Москвою. У 1945-47 р.р. відділи УПА відбули вже декілька таких рейдів: на територію Чехословаччини, Польщі, а також в межах СРСР на тер. Білоруської ССР…”.
Від початку заснування й до червня 1946 р. УПА втратила в боях 10 тис.вояків. до того ж перегрупувавши сили після війни, Москва кинула їх проти УПА та підпілля ОУН, щоб зовсім ліквідувати опір компартійній владі й загнати волелюбний український народ у "єдиний і недєлімий Советський Союз".
УПА протрималась майже до 1952 року, а окремі відділи з різних куренів – до 1954 року.
Ця десятилітня боротьба Української Повстанської Армії показала, на що може бути здатний поневолений народ, щоб добитися найзаповітнішої цілі – свободи, але на превеликий жаль, крім перемог існує ще болюча і трагічна статистика злочинів загарбників проти свідомих українців. Коротко про деякі з них зараз і піде мова.
Поблизу річки Золота Липа стоїть коло невеликого парку старовинний замок Винявських. Коли було розбито замуровані льохи цього замку, то там знайшли людські трупи. Чимало замордованих більшовиками і зв’язаних по декілька до купи понесла вода Золотої Липи. Про це знають мешканці сіл Посухів, Потутори, Саранчуки.
В бережанській тюрмі перед втечею більшовиків було 1500 в’язнів. Після оголошення “Акту проголошення відновлення Української держави” 30 червня 1941 року з них віднайшли приблизно сотню, а всіх інших перед втечею відступаючі частини більшовиків вимордували. Навіть в невеличкому містечку Буську недалеко від Львова в тюрмі НКВД залишило 40 трупів свідомих українських діячів. Крім цих трупів у в’язниці знайдено ще 50 тіл закатованих, переважно дівчат, в каплиці в парку.
В Добромилі в ямі-шибі, глибиною 36 метрів знайдено 77 трупів – жертв московського терору, а інших – 51 труп – в двох могилах на в’язничному дворі.
В Дубні, на Волині, вночі з 24 по 25 червня 1941 р. НКВД у в’язниці вистріляло і по-звірськи закатувало 547 чоловіків і жінок та позаколювало кілька немовлят, яких народили у в’язниці жінки-в’язні. В Заліщиках 60 вантажних вагонів з в’язнями було облито горючою рідиною і запалено.
В золочівській тюрмі знайдено тіла по-звірськи закатованих 649 осіб, в ямі перед в’язницею було відкопано 432 особи, облитих бензином. В другій ямі на подвір’ї відкопано 217 осіб, яких паталогоанатоми, дослідивши, визнали живцем похованими.
Описів катувань українських патріотів є ще надзвичайно велика кількість. Про них описано і в книзі Степана Галамая “Боротьба за Визволення України” і в чудовій книзі Михайла Андрусяка “Брати грому”, один з головних героїв якої, а саме сотенний Кривоніс – Мирослав Симчин, 6 років воював в УПА проти мадярських та більшовицьких загарбників, 11775 днів і ночей провів у комуністичних концтаборах і в’язницях…
Довгорічна боротьба УПА проти велетенської Московської імперії і Німеччини є переконливим доказом того, якою грізною силою може бути повстанська армія.
“Феномен УПА, якою командував генерал Роман Шухевич, заключається в тому, що вона в дуже короткий час зуміла вплинути на свідомість людей і організувати спротив іноземним зайдам, налагодити вишкіл старшинських кадрів, протистояти проти німців, мадярів, румунів, радянських партизан, десантних загонів НКВС, Армії Крайової та частин Червоної Армії, воюючи при цьому без власного тилу”, – писав Г.Бурнашов. Крім того, повстанська армія проводила державницьку роботу, створивши УГВР. Досвід УПА вивчають в академії генерального штабу армії США, вивчали на Кубі, в Афганістані; її вважають воюючою стороною в Другій світовій війні. Але цю роль, на жаль, не можуть зрозуміти деякі кола в Україні.
Проте, цьогорічними зусиллями політичної фракції “Наша Україна” у порядок денний сесії Верховної ради України внесено законопроект “Про відновлення історичної справедливості в боротьбі за свободу і незалежність України” (автори: Я.Кендзьор, Б.Костинюк, І.Стойко). Законопроект передбачає визнання воюючою стороною в Другій світовій війні ОУН-УПА; боротьба ОУН-УПА визнається національно-визвольною і рухом опору тоталітарному режиму, а вояки ОУН-УПА – ветеранами руху опору.
Використана література:

1. Бібліотека Українського Націоналіста. – ч.2. – Хмель С.В. “Українська партизанка” (з крайових матеріалів). // “Шлях Перемоги” – Львів, 1994. – 128 с.
2. Бурнашов Г. В. Полководець УПА (видання перероблене і доповнене). – Івано-Франківськ, 1999. – 304 с.
3. Бурнашов Г. В. Лицарі честі і чину. – Івано-Франківськ. – Вид-во “Нестор”,1998. – 258 с.
4. Галамай С.П. Боротьба за визволення України. 1928-1989 рр.. Репринт. вид. – Львів: “Каменяр”, 1993. – 343 с.
5. Літопис УПА – Т.19. Група УПА “Говерля”. Книга друга: спомини, статті та видання історичного мемуарного характеру. / Зібрав і упор. П.Содоль. – Торонто. – Львів, 1993. – 359 с.
6. Лебедь М. УПА: її генеза ріст і дії у визвольній боротбі країнського народу за Українську Самостійну Соборну Державу. – І частина.Німецька окупація України. Репринт. вид. – Дрогобич: “Відродження”, 1993. – 208с.
7. Мірчук П. Українська Повстанська Армія. 1942-1952.(Документи і матеріали). – Львів, 1991. – 466 с.