Соціально-політичні реалії кінця XX століття

Реферат з соціології
СОЦІАЛЬНО-ПОЛІТИЧНІ РЕАЛІЇ КІНЦЯ XX СТОЛІТТЯ
Суспільно-політичний розвиток XX століття. Світ стоїть на порозі нового тисячоліття. З надією і тривогою за долі цивілізації ми дивимося в майбутнє. Цей погляд ми звіряємо з підсумками розвитку людства в XX столітті. Історичний досвід людства, особливо останніх поколінь, настійно вимагає від усіх жителів Землі розв’язання найгостріших проблем, зумовлених суперечливим роз­витком відносин між країнами світового співтовариства, незбалансованістю їхніх інтересів, що породжує між ними антагонізм, збройні конфлікти, війни.
Світ, в якому ми живемо, докорінно відрізняється від того, яким він був не тільки на початку нинішнього століття, але й усередині XX віку. Впродовж останніх років ми є свідками стрімких і бурхливих змін у світі, які істотно трансформують його обличчя.
До початку XX століття міжнародний порядок представляли шістдесят сім великих держав з їхніми колоніальними територіями, сферами впливу і політич­ними союзами. Перша світова війна завдала сильного удару по цьому порядку, але не обумовила його. Версальська система несла в собі привиди другої світової війни. Створена за ініціативою держав-переможниць у 1919 році на Паризькій мирній конференції, Ліга Націй була практично недієздатною. Після жовтня 1917 року світ було розділено на СРСР і капіталістичний світ, який був представлений у свою чергу метрополіями Заходу і колоніями (напівколоніями, залежними територіями) Сходу та Півдня. Такими були політична картина світу, типологія держав, заснована на їхньому соціально-економічному устрої і політичній орієнтації в першій половині XX століття.
Поява після другої світової війни Організації Об’єднаних Націй (1945 р.) хоч і була кроком уперед, також не привела до встановлення нового світового по­рядку внаслідок розколу світу на ворожі військово-полі­тичні блоки. Після краху колоніальної системи виникла нова типологія країн: країни розвинуті і країни, що розвиваються. До останніх було віднесено близько 120 країн, котрі стали незалежними (сюди включено було й латиноамериканські держави, що здобули свободу ще в XIX столітті). На цю типологію накладалася класифіка­ція за класовою ознакою: серед розвинутих країн виріз­нялися капіталістичні (їх нараховувалося понад 20 — США, ФРН, Японія, Франція та ін.) та соціалістичні (15 країн — СРСР, НДР, КНР, Куба та ін.), а серед країн, що розвиваються,— країни капіталістичної орієнтації (їх була переважна більшість) і країни соціалістичної орієн­тації (Алжир, Ангола, Ефіопія, Мозамбік, Сирія, Танза­нія та ін.). Таким чином, як бачимо, світовий порядок, що склався в повоєнний період, як і раніше, тримався на «рівновазі сил». Але рівновага тепер була атомною.
Особливості розвитку сучасного світу.Докорінні зміни, що відбулися у світі в останнє десятиріччя, значно видозмінили політичну картину світу. В цьому контексті можна говорити про дві важливі особливості сучасного світу. Перша — це припинення «холодної війни» та вхо­дження до нового етапу цивілізаційного розвитку; друга пов’язана з розпадом соціалістичної системи і створен­ням нових геополітичних та соціальних реалій. Зупині­мось детальніше на характеристиці цих особливостей.
«Холодна війна», як відомо, почалася після другої світової війни, і в основі її лежала концепція поділу світу на дві протилежні суспільні системи та неминучості їхнього протиборства, оскільки відносини між ними є антагоністичними. Відкритим проголошенням «холодної війни» заведено вважати відому промову У. Черчілля 5 березня 1946 року у Фултоні (США), в якій він закли­кав створити англо-американський союз для боротьби зі «східним комунізмом». За короткий час по тому було створено ряд воєнно-політичних блоків, зокрема НАТО (1949), CEATO (1954-1977), СЕНТО (1955-1979), Варшавський договір (1955-1991). Ситуація особливо ускладнювалася ще й у зв’язку з тим, що науково-техніч­на революція привела до створення нового виду зброї, здатної знищити все живе на Землі. Йдеться перш за все про атомну і термоядерну зброю, ракетну техніку, хіміч­ну і бактеріологічну зброю. Протягом кількох десятиліть за умов «холодної війни» тривало жорстке протиборство двох суспільних систем, двох наддержав, які уособлюва­ли ці системи — СІЛА й СРСР. Важкою ношею для людства стала викликана протиборством двох систем гонка озброєнь. Лише в середині 80-х років на озброєння пішло 6 відсотків світового валового продукту. Як ре­зультат — у світі накопичено страхітливих засобів масо­вого знищення стільки, що їх вистачить, аби кілька разів знищити усе живе на нашій планеті. Це привело на початку 80-х років до стану психологічної війни між двома суспільно-політичними системами, і передусім між СІЛА й СРСР.
З іншого боку, вже з 70-х років почався процес розрядки. Початок йому було покладено Договором про нерозповсюдження ядерної зброї (ДНЯЗ) від 1 липня 1968 року, який набрав чинності в 1970 році. З того часу й понині його учасниками стало понад 150 держав. За цей період було підписано ряд важливих для зміцнення безпеки у світі договорів і угод між США й СРСР. Це, зокрема, договори СНО-1 (1972) і СНО-2 (1978), угоди між СРСР і США про відвернення ядерної війни (1973). Наприкінці 70-х років розпочатий процес був перерва­ний конфронтацією між двома супердержавами. Лише після квітня 1985 року, коли керівництво Радянського Союзу по-новому й реалістично осмислило міжнародну ситуацію, виникла можливість почати відхід од конфрон­тації та протиборства й стати на шлях співробітництва з країнами Заходу для припинення гонки озброєнь і розв’язання глобальних проблем. Початок поліпшенню ситуації поклала зустріч М. Горбачева і Р. Рейгана в листопаді 1985 року у Женеві, де було визнано, що в атомній війні не може бути переможця, а також вислов­лено наміри докласти всіх зусиль, аби уникнути гонки озброєнь у космосі, припинити її на Землі, обмежити й скоротити ядерні озброєння та зміцнити стратегічну стабільність. У наступні роки були зроблені нові важливі практичні кроки, що вели до відведення загрози атомної катастрофи. В 1987 році СРСР і СІЛА підписали Договір про ліквідацію ракет середньої та малої дальності, через чотири роки — Договір про скорочення та обмеження стратегічних наступальних озброєнь. У листопаді 1990 року під час загальноєвропейської зустрічі у верхах у Парижі було підписано Угоду про звичайні збройні сили в Європі, яка передбачала глибоке та значне за масшта­бами скорочення збройних сил і озброєнь на європей­ському континенті. Досягнуто також важливих результа­тів у врегулюванні регіональних збройних конфліктів — між Іраном та Іраком, на півдні Африки, в Камбоджі, у Центральній Америці. Спільними зусиллями було зірва­но іракську агресію проти Кувейту. Були ухвалені полі­тичні рішення щодо виведення значних контингентів американських військ із Західної Європи, радянських військ із колишніх соціалістичних країн Східної Європи.
Наслідком усіх цих подій стало припинення «холод­ної» та «психологічної» воєн. Для всіх країн та народів відкрилися нові можливості розв’язання численних глобальних проблем, що стоять перед людською цивілі­зацією.
Другою особливістю сучасної міжнародної ситуації став драматичний та швидкоплинний розпад соціалістич­ної системи. Широкий демократичний рух у країнах Східної Європи, який розпочався восени 1989 року і в основі якого лежав протест проти нав’язаної їм сталініз­мом тоталітарної командно-адміністративної моделі «казарменного соціалізму», протягом кількох місяців змів існуючі режими. Це призвело до ліквідації Ради Еконо­мічної Взаємодопомоги та Організації Варшавського Договору. Лише кілька держав залишилися на позиціях побудови соціалістичного суспільства (Китай, Куба, Північна Корея, В’єтнам). Але особливо серйозні міжна­родні геополітичні і воєнні наслідки стоять за розпадом Радянського Союзу — однієї з двох наддержав, що воло­діють величезним ракетно-ядерним потенціалом. На його місці утворилося 15 незалежних держав, 11 з яких об’єднались у грудні 1991 року в Співдружність Незалеж­них Держав. Це, по суті, конфедерація нових незалежних держав. Таким чином, розпад СРСР привів до зникнення двополюсного світу. На зміну старому світовому порядку прийшли нові політичні реалії. Сьогодні зберігається соціально-класова неоднорідність (гетерогенність) світу і в той же час посилюється тенденція до нівелювання еко­номічного і політичного розвитку країн світового співто­вариства на основі створення в них соціального ринко­вого господарства. У світі утверджується багатополюсність, поліцентризм, регіональна і субрегіональна інтег­рація. Стрімкими економічними темпами розвивається Японія, яка вже сьогодні інколи характеризується як фі­нансова супердержава. Відбуваються інтеграційні проце­си в Європі, яка в недалекому майбутньому може стати новою супердержавою. На європейському континенті розклад сил суттєво змінився з об’єднанням у 1990 році Німецької держави: в центрі Європи з’явився 80-міль-йонний гігант з потужним економічним і науково-технічним потенціалом. Нові економічно сильні держави заявили про себе в Південне-Східній Азії — Південна Корея, Тайвань, Сингапур, Таїланд. Набирає сили Китай, не можна скидати з рахунку і сильний економіч­ний та воєнний потенціал Росії. Можливо, невдовзі змусять заговорити про себе й інші держави або регіо­нальні об’єднання держав.
Таким чином, стан сучасної міжнародної ситуації свідчить, що світ переживає перехідний етап від повоєн­ного міжнародного порядку до нового світового впоряд­кування, коли місце конфронтації, політики сили й жорсткого протиборства держав з різним суспільним устроєм заступає їхнє партнерство та співробітництво. Вперше виникла можливість утвердити мирний період в історії людства.
Сучасні країни світу. В зв’язку з економічним і соціальним становищем у суспільстві розрізняють тради­ційні (доіндустріальні), індустріальні і постіндустріальні країни. Як ми вже зазначали, для сучасного світу харак­терний неоднаковий рівень економічного, політичного, соціального й культурного розвитку. Так, західноєвро­пейські країни пройшли через етап модернізації (індуст­ріалізація, науково-технічна революція) в порівняно сприятливих умовах, хоч і не без внутрішніх потрясінь. Для більшості інших країн, які втягуються в процес модернізації під впливом зовнішніх чинників, цей шлях, як правило, болісніший і важчий. Більшість країн світу ще далекі від завершення цього процесу, в багатьох із них (країни Азії та Африки) він зачепив лише незначну частину населення. Розрив між найбільш розвинутими і «недорозвинутими» країнами поглиблюється, оскільки в умовах технологічної революції перші «втікають» уперед швидше, аніж встигають модернізуватися другі.
На нижчій сходинці перебувають країни з доіндустріальним виробництвом. Вони дістали назву «традиційні суспільства». До традиційних країн відноситься більшість держав «третього світу». Це такі країни, як Гвіана, Гвінея, Малі, Сенегал та ін. У них переважає первинна сфера економічної діяльності — сільське господарство, де зайнята переважна більшість населення. Тут зберегли­ся «допотопні» форми організації виробництва з почат­ками суспільного розподілу праці. Про відсталість тутешнього виробництва говорить такий приклад. Один африканський житель, що зайнятий ручною працею, виробляє продовольства для двох чоловік, хоч сучасні технічні можливості дають змогу сільськогосподарському робітникові прогодувати близько 50 чоловік. Стану ви­робництва в цих країнах відповідає і традиційна структу­ра населення. В середині 70-х років тут почав наростати процес утвердження релігії як вирішального фактора суспільного життя.
Близько 40 країн входять до групи так званих «найменш розвинутих» держав. За класифікацією ООН до них відносяться країни, в яких: 1) доход на душу населення менший ніж 100 доларів на рік; 2) частка освічених людей в населенні менша ніж 20 відсотків; 3) питома вага промисловості в національному доході не перевищує 10 відсотків.
Звичайно, кожна з цих країн має свої причини крайньої відсталості, але їх усе більше об’єднує і ряд загальних рис. По-перше, в цих країнах населення росте більш високими темпами, ніж національний доход. По-друге, всі вони практично не мають промисловості й тому повністю залежать від сільського господарства, в якому зайнято близько 70 відсотків населення. По-третє, країни цієї групи є експортерами одного-двох видів традиційних сировинних товарів, переважно кави, какао, ціни на які мають на світовому ринку стійку тенденцію до падіння. Все це робить найменш розвинуті країни зонами абсолютної і поки що безпросвітної бідності.
На якісно вищій сходинці перебувають країни з різно­манітним індустріальним виробництвом. До них можна віднести більшість держав Європи, в тому числі й Украї­ну. Великі промислові комплекси (металургійні, хімічні, машинобудівні та ін.) складають їхню технологічну базу. Індустріальна цивілізація — це цивілізація екстенсивного типу, якій притаманний розвиток виробництва задля виробництва. Мета індустріальної цивілізації — матері­альне збагачення, яке досягається завоюваннями, приму­сом, насильством, нехай то буде природа, етноси чи духовні цінності. Людина в індустріальній цивілізації — всього лиш «гвинтик», елемент виробничого процесу. В складі всього населення більш високу питому вагу мають міські жителі у порівнянні з сільськими. В промисловості та інших галузях господарства робітники поділяються на основні групи, які виконують різні види праці й умовно називаються «синіми комірцями» (індустріальні робітни­ки), «сірими комірцями» (рядові службовці) і «білими комірцями» (інженерно-технічний чи науковий персо­нал).–PAGE_BREAK–
До індустріальних країн приєдналася й частина країн, що розвиваються. Десь із середини 70-х років різкий ривок у своєму науково-технічному та економічному розвитку зробили Гонконг, Сингапур, Тайвань і Пів­денна Корея, їх стали називати «новими індустріальними державами» або «азіатськими драконами». Дещо пізніше до цієї групи додалися Бразилія і Мексика. У 80-х роках сформувався «другий ешелон» нових індустріальних держав, до якого ввійшли Індонезія, Малайзія, Таїланд і Філіппіни. До них приєднуються держави «нафтової еліти» — Саудівська Аравія та Кувейт.
Більшість економістів вважають, що це стало можли­вим завдяки проведенню глибоких перетворень у струк­турі народного господарства. Приступивши до прискоре­ної індустріалізації, ці країни зробили головну опору на переважаючий розвиток так званих галузей високої технології, які вимагають невеликих об’ємів сировини, а головним чином кваліфікованої робочої сили. Це — радіоелектроніка, автомобілебудування, суднобудування, виробництво засобів для видобування нафти. При цьому випуск подібної продукції був зорієнтований в основно­му на завоювання стійких позицій у світі. Сьогодні «нові індустріальні країни» імпортують сировину — метал, нафту, а експортують готові промислові товари — від кольорових телевізорів та відеомагнітофонів до малоліт­ражних автомобілів та бурових установок. Вони значно переважають усі інші країни, що розвиваються, а їхня продукція конкурує навіть з продукцією розвинутих країн світу.
Передові ж позиції займають так звані постіндустріальні країни (США, Японія, Німеччина, Великобрита­нія та ін.). В них досить помітний рух від традиційної машинної індустрії до інформаційного суспільства. Тут широко застосовуються найновіші досягнення інформа­тики та обчислювальної техніки в усіх галузях виробниц­тва, соціального життя і побуту. Найшвидше розвиваєть­ся третинна галузь господарської діяльності — сфера послуг, де працює 50-70 відсотків у національному гос­подарстві.
Оволодіння комп’ютерною технікою вимагає якісно нової кваліфікації робітника. До початку 80-х років на підготовку робочої сили в західних суспільствах потрібно було в середньому 14 років навчання. Вища і середня спеціальна освіта стають базовими для багатьох профе­сій. У СІЛА, наприклад, її мають 50 відсотків торгових і 40 відсотків конторських службовців, 24 відсотки квалі­фікованих робітників, 33 відсотки працівників сфери послуг.
Підвищення рівня освіти й кваліфікації впливає на співвідношення розумової і фізичної праці. Розмивають­ся класові кордони, формуються перехідні міжкласові групи, зростає внутрішньокласова стратифікація. Сфор­мувалася велика група працівників, яка різко виділяється зі всієї маси трудівників. Це — науковий і проектно-конструкторський персонал, інженерно-технічні спеціа­лісти широкого профілю, які створюють і обслуговують високу технологію — електронно-обчислювальну техніку, найскладніші автоматизовані виробничі системи. Таких працівників на Заході стали образно називати «золотими комірцями» на відміну від «синіх комірців» — звичайних виробничих робітників і «білих комірців» — традиційних службовців та інженерно-технічних працівників.
До «золотих комірців» тісно примикають робітники високої кваліфікації, постійно зростаюча кількісно група працівників сфери послуг (зайнятих в освіті, охороні здоров’я, органах державного управління і т. ін.), ферме­ри і творча інтелігенція. Інколи всіх цих людей нази­вають «класом, озброєним знаннями». Справді, якщо врахувати, що ці люди мають високий рівень матеріаль­ної забезпеченості, ведуть специфічний спосіб життя, користуються для захисту своїх інтересів засобами, відмінними від тих, які застосовує робітничий клас (приміром, як правило, не беруть участі у страйках), то про них можна говорити як про особливий клас, який відіграє важливу роль у житті суспільства. Його зараз умовно називають середнім класом, оскільки він займає, так би мовити, проміжне місце в суспільстві, перебуваю­чи між буржуазією і традиційним робітничим класом. Західні дослідники нерідко використовують для визна­чення середнього класу такі терміни, як «новий клас», клас «професіоналів-менеджерів» і навіть «нова дрібна буржуазія» або «працююча за наймом дрібна буржуазія».
Крім зростання ролі вчених і професійних спеціалістів у суспільному прогресі, одночасно множиться кількість «залізних комірців» (роботів). Усе це знаменує перехід до так званих високих технологій. Якісно новими способа­ми створення потрібних речей є безмашинні (електронні, плазмові, біотехнологічні та інші процеси), малолюдні і безлюдні (комплексна автоматизація за допомогою роботокомплексів, роторних ліній і т. ін.), ресурсозберігаючі (застосування синтетичних та композиційних матеріалів), екологічно чисте виробництво та ін. Все це свідчить про шлях переходу від високорозвинутого індустріального суспільства до інформаційного.
Інформаційне суспільство — це суспільство, в якому інформація і рівень її використання обумовлюють економіч­ний розвиток і соціальні зміни. Термін «інформаційне суспільство» закріпився в науковій літературі на початку 80-х років. Уявіть собі місто майбутнього — парки, озера, клумби, чисте повітря, індивідуальний транспорт знаходиться за містом; під вулицями розміщені кабельні лінії, які забезпечують усі можливі види комунікацій; відпала потреба в ділових поїздках; уся необхідна інфор­мація надходить на домашній екран; грошові розрахунки здійснюються за допомогою банківських карток; люди носять при собі спеціальні радіопристрої, через які авто­матично викликаються поліція і швидка допомога; будинки мають сигнальні системи на випадок пожежі; злочинність зникла; відбулися великі зміни і в політич­ному житті; активний обмін інформацією; врахування багатьох думок призвело до формування єдиної політич­ної платформи для всіх партій і соціальних груп; настала епоха небаченої демократії. Саме таку картину майбут­нього суспільства малює американський соціолог Дж. Мартін.
Деякі підтвердження цієї картини ми знаходимо в сучасних розвинутих державах. Система виробництва, що зароджується, дає змогу створити дрібні колективи на основі електронної техніки. Вже зараз багато фірм дозво­ляє своїм службовцям виконувати роботу вдома. Завод перестав бути основною моделлю виробництва. При цьому і на самих заводах помітні істотні зміни. Продук­ція новітніх підприємств не є більше масовою. Викорис­товується менше сировини, енергії, робляться спроби підняти на небувалий рівень дизайн. Трудящі вже не приковані до ритму конвеєрів. Рівень шумів знизився до мінімуму. На робочих місцях поруч з машинами — зелень і квіти. Звичайно, таких підприємств зараз небага­то, але за ними майбутнє.
Інформаційне суспільство надає простір для викорис­тання найрізноманітніших джерел енергії — водяної, сонячної, геотермальної, термоядерної та інших. Інфор­маційна техніка відкриває достатньо можливостей для демократії, вона дозволяє проводити електронні плебіс­цити і з’ясовувати громадську думку, організовувати телеконференції з урядом. Телекомунікаційна кабельна мережа може забезпечити двосторонній зв’язок між гро­мадянином і політичним діячем, що дасть змогу врахува­ти думку більшості людей при прийнятті важливих полі­тичних рішень.