КИЇВСЬКИЙНАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ КУЛЬТУРИ І МИСТЕЦТВА
РЕФЕРАТ
Тема:
«Вивченняепіграфічних колекцій у музеях»
Київ-2009
Вступ
Епіграфіка – допоміжна історична дисципліна, що вивчає написи(переважно давні й середньовічні) на твердих матеріалах (камені, металі, глиній т.д.) Виникла в епоху Відродження. Методика епіграфіки як науки (про прийомидешифрування, заповнення й датування написів) розроблена в 18–19 ст.Розшифровка єгипетських ієрогліфів, клинопису, микенскої писемності значнорозширила в 19–20 ст. область епіграфіки. Епіграфічні тексти – важливе джерелопо політичній, соціальній і економічній історії: написи звичайно сучаснівідомостям, що втримується в них.
Найдавніші ієрогліфічні написи Єгипту відносяться до рубежу 4 – 3-готис. до н.е. (деякі ідеограми – більше раннього часу): тексти на стінах піраміді ін. культових споруджень, на стелах і ін. Серед піздньоієрогліфічних написіввідомі білінгви, у тому числі Розеттский камінь, вивчення якого послужилопочатком розшифровки ієрогліфів.
Клинописні тексти Месопотамії, Сирії й Малій Азії датуються відкінця 4 тис. до н.е. і різняться по мовах: шумерські, аккадскі, хетські,хурритскі, эламскі, урартскі. До 6 – 4 ст. до н.е. вдносяться древньоіранскіклинописні написи на скелях, стінах палаців і ін. (особливо важливі написиДарія І і Ксеркса). Епіграфіка Давнього Сходу має особливе значення дляісторичної науки в силу нечисленності інших письмових джерелом. Важливі дляісторії народів Индостана ідеограми на печатях хараппской цивілізації (3-е тис.до н.е.) тексти політичного, господарського, релігійного змісту часу царя Ашоки.Давньокитайскі написи на кості, бамбуку, бронзі датуються 14 ст. до н.е.
З кінця 2-го тис. до н.е. з’являються фінікійські епіграфічніпам’ятники релігійного, вчасності історичного змісту в Библе, Сидоне,фінікійських колоніях в Іспанії й ін.: карфагенские эпифафичні тексти називаютьпунічними. До фінікійської епіграфіки примикають (з 9 ст. до н.е.) арамейські йдавньоєврейські тексти.
Давньогрецькі написи 11 ст. до н.е. написані тридцятимільйоннимлистом, походять переважно з Кіпру. Написи більше пізнього часу (з 7 ст. дон.е.) з материкової Греції, Південної Італії й з островів Середземного морячисленні й різноманітні по змісту: зводи законів, декрети, міжнародні договори,списки посадових осіб і т.д. а також тексти історичного змісту. Латинськінаписи (з 7 ст. до н.е.) виявлені на всій території Римської імперії й за їїмежами (Північне Причорномор’я, Кавказ, Передня Азія). Серед них є великітексти: аграрні закони, муніципальний закон Юлія Цезаря, так зване «ЗамітанняАвгуста», декрети й ін. Особливе місце належить античній керамічній епіграфіці(клейма на посудинах) – важливому джерелу по господарству й торгівлі. Написугромадських організацій – джерело соціальної структури античною суспільства. Догреко-латинської епіграфіки належать нерозшифровані написи етрусків і іншихіталійських племен, у мовах яких епіграфічними методами вдалося виявити рядполітичних, релігійних і соціальних термінів, що поповнюють дані про Етрурію,її племінному складі й пантеоні.
Середньовічні й пізні написи на грецькій і латинській мовах(Балкани, Західна Європа) належать до так званої християнської епіграфіки(надгробні й церковно-будівельні). Давні германці залишили рунічні написи.Написи, складені семеро-арабським письмом і приналежні різним народам, поширенівід берегів Атлантики до Тихого океану (з 6 ст.).
Для історії народів Кавказу велике значення мають вірменські йгрузинські написи, що містять дані по політичній і культурній історії. Тюркськірунічні написи з 6 ст. відомі на території від Монголії до Угорщини. УПівденному Сибірі відкриті орхоно-енисейскі написи на стелах.
Перші слов’янські написи (10 ст.), виконані кирилицею, походять ізМакедонії, Сербії, Хорватії й Чехії. Найдавніший російський напис 10 ст.виявлений на корчазі в одному із гнездовських курганів. Давньоруська епіграфіказ 11 ст. представлена написами на каменях, стінах соборів (у тому числі наСофійськім соборі в Києві), на церковному начинні й ін.
1. Зародження епиграфіки
Дані епіграфіки використовуються при вивченні матеріальної ідуховної культури, писемності, мистецтва, побуту і традицій народу.
На важливе значення написів у вивченні історії звертав увагу щеГеродот, однак їх практичне дослідження почалося тільки у XV ст. Як самостійнадисципліна епіграфіка відмежувалася від палеографії у першій половині XX ст., хоч першіспроби її наукового дослідження та вироблення методики опрацювання епіграфічнихджерел припадають на початок XIX ст.
Засновниками епіграфіки як науки вважаються німецькі вчені АвгустБек (І785–1867) і Теодор Моммзен (1817–1903). Античні пам’ятки, з яких почавсяпроцес збирання інформації, вивчали ще в часи Відродження. Але тільки у XIX ст., античнеепіграфічне колекціонування було поставлене на наукову основу. У першу чергувирізняються праці Берлінської Академії наук, у результаті діяльності якоївийшли дві збірки; «Corpus Inscriptionum Graecorum» (СIG) – звіддавньогрецьких написів (1828 1877, перевидання 1973 р.) та «Corpus Inscriptionum Latinarum» (СIL) – звідлатинських написів (1863 1903, додаткові томи до нього зводу видаються і нині).
Розшифрування ієрогліфів Давнього Єгипту, вавилонського клинописумікенської писемності значно розширили у XX ст. знання з епіграфії.Одним з перших українських вчених – дослідників єгипетських написів був В. Барський.
2.Дослідження епіграфічних колекцій в Україні
Першим серед українських учених найдавніші єгипетські написиописав в 1727–1730 р. учений-мандрівник В.Г, Панський. Історія вітчизняноїепіграфіки тісно пов’язана з розкопками грецьких міст у Причорномор’ї в XIX ст.Першими описали пам’ятники члени Петербурзької академії наук П.С. Паллас, П.И. Сумароков,П.И. Кеппен, Я. Потоцкий. Пізніше вивченням грецької й латинськоїепіграфіки на цій території займалися Ф.Б. Грефе, Л.Э. Стефані, В.Н. Югевич,И.В. Пом’яловський. Проведенню робіт сприяло створення Одеськоготовариства історії й старожитностей, а також Російського археологічноготовариства.
Епіграфічні тексти – одне з основних джерел політичної, соціальноїта економічної історії та історії культури. Як правило, зміст написувіддзеркалює час, в який він був створений. До основних завдань епіграфікиналежать визначення часу і місця появи написів, реконструкція та дешифруваннятекстів, технологія письма тощо. Чимало написів на стінах храмів, гробниць, нахатньому начинні залишили давні єгиптяни. Ще у 1923 р. дослідникепіграфіки – О. Болишаков писав, що наприкінці XIX ст. в Єгипті, на земліколишньої столиці фараона Ехнатона, буй віднайдений його т. зв. дипломатичнийархів: глиняні дощечки із клиноподібним письмом.
Усі давні написи за змістом вчені поділили па дні групи: офіційні(закони, договори, угоди, розпорядження) та приватні (заповіти,відпускні рабам, епітафії).
Сучасні археологічні дослідження та знахідки періоду КиївськоїРусі свідчать про існування у наших предків декількох графічних систем. Так, уКиєві було знайдено ливарну кам’яну форму з написом імені власника. Відомітакож написи на пряслицях X ст., на гральних кістках, на господарськомупосуді – корчагах та амфорах, котрі використовувалися для перевезення збіжжя,вина тощо. Цим періодом датується напис на амфорі, знайденій на Гніздівськомумогильнику поблизу Смоленська. У Новгороді під час археологічних розкопокзнайдені написи, вирізьблені на дерев’яних циліндрах, що використовувались удавнину як пломби, що ними запечатували мішки з продуктами, хутровиною тощо,зібраними як податки.
Після проведення князем Володимиром релігійної реформи (988)розбудовувалися церкви та монастирі, працювали школи, переписувалися таперекладалися книжки тощо. Почалося карбування золотої та срібної монети злегендами (написами на них), що є цінним епіграфічним джерелом. Відомімонета-златник та монета-срібляник Володимира Святославовича (кінець X ст.) з написомІмені правителя. На злачниках з одного боку зображувалися князь з хрестом уруці, його князівський родовий знак – тризуб та напис кирилицею: «Владимир настоле». Зі зворотного боку – Христос з Євангелієм і напис: «Ісус Христос».Князь Ярослав (син Володимира) у період свого перебування в Новгороді якпредставник київського князя також карбував власну монету. На ній із лицьовогобоку було зображено Св. Георгія – покровителя князя, а зі зворотного – родовийзнак тризуб і напис: «Ярославлє срєбро».
Мабуть, найціннішим епіграфічним матеріалом є написи-графіті настінах давніх архітектурних пам’яток. Лідерство у їх дослідженні належить С. Висоцькому,який вивчав графіті церкви Михаїла Видубицького монастиря, печер та руїнУспенського собору, церкви Спаса на Берестові, Кирилівської церкви та ін. Затематичним спрямуванням ці написи систематизуються на історичні записи,поминальні, побутового характеру, звернення до Бога, окремі імена тощо.
Найбільший інтерес викликають графіті у Софійському соборі. У 1969 р.Висоцьким в апсиді Михайлівської нави було відкрито греко-слов’янську абетку,що складалася з 27 літер. У ній були зазначені літери Б, Ж, III, Щ для передання слівслов’янською мовою. Крім абетки, Висоцький описав сотні графіті, які у той чи іншихспосіб уточнювали події «Повісті минулих літ», додали деталей до побутової таполітичної історії Київської Русі. Це, зокрема, повідомлення про смертьЯрослава Мудрого 20 лютого 1054 р., напис про «раку» (саркофаг) князяАндрія (Всеволода) Ярославича, виявлений у центральній собору, та ін.
Найбільшим за обсягом тексту (14 рядків) є напис великимилітерами, виявлений у південній галереї Софійського собору на фресці іззображенням Св. Онуфрія. Це юридичний документ, в якому зафіксовано акт купівлі«Боянової землі» княгинею Всеволодовою у присутності свідків.
Окремий масив епіграфічних пам’яток становлять берестяніграмоти (написи на корі берези), частина яких походить з часів КиївськоїРусі (понад 400). Уперше вони були виявлені в Новгороді археологічноюекспедицією А. Арциховського у 1951 р., описані та видані академікомВ. Яніним («Новгородские акти XII–XV вв.», 1991), а також разом з А. Арциховськимта А. Залізняком («Новгородскис грамоти на бересте», видання 1978, 1986, 1993рр.). Ці написи свідчать, що берест використовувався як матеріал для діловогота приватного листування, складання офіційних документів, заповітів, купчих, наньому фіксувалися прибутки тощо.
Ці епіграфічні пам’ятки стали важливим джерелом до вивченняісторії та археології Новгорода, а також нумізматики, сфрагістики,джерелознавства та генеалогії, історичної географії, монументального таобразотворчого мистецтва. Так, завдяки берестяним грамотам ученим випалоуточнити час побутування рубля (кінець XII1 ст.) – основної одиницігрошового обігу на Русі. Переважна кількість грамот знайдена у НовгородіВеликому, а також у Смоленську, Твері, Пскові (РФ). На території Українивіднайдено поки що єдину берестяну грамоту у Звенигороді Галицькому археологомІ. Свешниковим. Загалом написи на бересті датуються періодом від першоїполовини XI до другої половини XV ст. Це вказує на те, щоберест був дешевим і поширеним матеріалом для письма. На сьогодні відомі 952берестяні грамоти.
Однією з найінформативніших епіграфічних пам’яток є епітафії, традиціїяких у східних слов’ян губляться у темряві віків. Історіографія епітафій сягаєсивої давнини, оскільки дослідження некрополя мають давню історію. Для Києва їїпочатком слід вважати 1638 р., коли в Києво-Печерській Лаврській друкарнівийшла в світ ‘Тератургіма» Афанасія Кальнофойського. Чимало епітафійприсвячено надгробку українського першодрукаря Івана Федорова. Характерним єте, що, окрім епітафій, на надгробках часто викарбовувалися і портретинебіжчиків. Розквіт елітафійного жанру припадає на XVIII – початок XIX ст.
Окремі епіграфічні пам’ятки різних епох досліджувалися багатьмавченими, зокрема, Б. Януш атрибутував «Камінь із загадковими знаками; с.Заздрості Теребовельського повіту. Відомим є також видання Варварі та БогданаХаненків «Древности Придніпров’я».
Дослідження епіграфічних пам’яток Північного Причорномор’ярозпочалось у XIX ст. членами Петербурзької академії наук П. Сумароковим, П. Кеппеном,Я. Потоцьким. Згодом пам’ятками грецької та латинської епіграфії, віднайденимина цій території, займалися Ф. Грефе, В. Югевич, І. Пом’яловський.Значний вклад у дослідження античних причорноморських знаків вніс і Л. Стефані.У 1854 р. вийшла його праця «Древности Боспора Киммерийского», а пізніше «Сборникгреческих надписей христианских времен из южной Росии» (СПБ., 1896). Цій роботісприяла діяльність Одеського товариства історії і старожитностей та Російськогоархеологічного товариства. У 1909 р. вийшов друком перший російськийпідручник з грецької епіграфіки з лекціями М. Новосадського, який був одниміз фундаторів російської епіграфічної школи.
Ще одним дослідником античних пам’яток був В. Латишев. Напідставі його перекладів створена велика бібліотека античних текстівПричорномор’я. Так, широковідомим є почесний декрет на честь Діофанта – полководцяпонтійського царя Митрідата VI. Це – розбитий на дві частини мармуровий постаментвід статуї. Його знайшли у 1878 р., а у 1898 р. вивезли до Ермітажа.Ця пам’ятка датується кінпем П ст. до н. е. Вчені дійшли висновку, що текст бувнаписаний на зворотному боці постаменту, а на лицьовому міг знаходитисьпосвячувальний напис (нині втрачений).
Детальнішу інформацію, що уточнює особливості внутрішнього життяпричорноморських колоній, дає відома присяга громадян Херсонеса, викарбувана наплиті білого мармуру та прикрашена згори карнизом і фронтоном. Вона булазнайдена на центральній площі міста (біля Володимирського собору) окремимидеталями у 1890, 1891 та 1899 р. На думку більшості дослідників, цяпам’ятка датується 111 ст. до н.е., – у ті, вочевидь, часи, коли в державі булаприпинена гостра політична боротьба та відновлена демократія. Саме останнюгромадяни клянуться охороняти від будь-яких зазіхань, боротися із заколотами,вірно служити народові, оберігати кордони від зовнішніх ворогів.
Про відносини Херсонеса з іншими грецькими державами свідчить щеодин напис (знайдений у ті ж часи) про історика Сиріска, який описав напад варварів,від яких врятувала місто богиня. За свої праці Сиріск був нагороджений золотимвінком на святі Діонісій. Так само як і Геродот, Сиріск читав свої творипублічно, вочевидь, на стадіоні, який існував тут із середини III ст. до н.е.
Дослідженню зображення царських знаків Боспора у збірцісарматських знаків була присвячена праця В. Драчука «Системи знаковСеверного Причерноморья: Тамгообразние знаки Северопонтийской периферииантичного мира первих веков нашей эры». Застосування епіграфіка в тюркології булозапочатковано у 1893 р, коли датський учений Вільгельм Томсен упершедешифрував орхоно-єнисейські рунічні написи на поховальних стелах на честьдавньотюркських ханів Кюль-Тегина і Могиляна (Бильге-кагана). Цю дешифровкууточнив засновник російської тюркології В. Радлов. Давньотюркськоюепиграфіка займалися російські тюркологи П. Меліоранський та А. Самойлович,польський сходознавець В. Котвич. Рунічні написи досліджувалися П. Бурачковим.
Майже 60 років тому в Секторі Середньої Азії Ленінградськоговідділення Інституту історії матеріальної культури ім. акад. Н. Марра АНСРСР був підготовлений перший випуск щорічника «Епиграфика Востока». Виданнярепрезентувало один із традиційних напрямів російського сходознавства,фундамент якого заклали праці, пов’язані з вивченням писемних пам’яток живих тамертвих мов народів Сходу.
Нині дослідження пізніх зразків епіграфіки представлені польськимипам’ятками на теренах України, опублікованими краківськими вченими на чолі здоктором В. Дреліхажем, які презентують інскрипції та герби з римо-католицькихкостелів та каплиць, замків, палаців та фортифікаційних споруд на теренахУкраїни, які входили до складу Речі Посполитої. Ці збірки є важливими з оглядуна застосування комплексного принципу систематизації епіграфічного матеріалу,проведеного польськими дослідниками.
Єврейські епіграфічні пам’ятки на теренах України наразіпредставлені в окремих виданнях М. Носоновського («Еврейская епиграфикаВосточной Европи»). Робота зі збирання й каталогізації єврейських пам’ятокепіграфіки в Україні активно виконується також кількома науковими інституціямиІзраїля.
3.Дослідження епіграфічних колекцій за кордоном
Наукове прочитання й дешифрування єгипетських ієрогліфів в 20-хроках XIX ст. здійснив французький мовознавець Жан Франсуа Шампольон (1790–1332).Він розшифрував декрет фараона Птолемея в Эпифана. На початку ХIX ст.дослідженням єгипетських пам’ятників займалися також Жан-Батист Фур’є,Сильвестр де Саси, шведський археолог Давид Окерблад, англійський учений ТомасЮнг, пізніше – Мариэт, Дюмихен, Навиль, Руже, Пиль, Малле й росіянин єгиптолог В.С. Голенищев.В XX ст. найбільш значним досягненням в області єгиптології, у тому числієгипетської епіграфіки, було виявлення Гавардом Картером в 1923 р.гробниці фараона Тутанхамона.
Були вивчені особливості давньоєгипетського листа, які складаютьсяв поступовій видозміні ієрогліфічних знаків (IV-Ш тисячоріччя до н.е.), щовирізалися на камені – пірамідах, гробницях, фараонів, стеллах, храмах, іієратичного листа – спрощених ієрогліфів, що використовувалися для писання напапірусі й м’якому білому вапняку. З виникненням в УШ-УП ст. до н.е.демотичного листа або, як називали його єгиптяни, «листа для рукописів» зниклиієрогліфічні особливості єгипетських пам’ятників писемності.
По змісту давньоєгипетські тексти діляться на офіційні – літописіцарських походів, переможні оди, переліки скорених земель і країн, релігійнітрактати, ритуальні записи, гімни богам, рецепти пахощів, біографії монархів,жерців і т.д.; часткові – запису господарського й побутового змісту.Найбільш відомим з писемних пам’яток єгипетської культури є Розетский камінь,стелла цариці Хатшепсут, Книга мертвих, стелла Рамсеса й ін.
З пам’ятників коптскої писемності часів християнства в Єгипті (Шст. н.е.) збереглися численні надгробні пам’ятники із трафаретними текстамимолитов на честь святої Трої, ангелів і єгипетського святих, напису коптскихченців на стінах древніх гробниць, які служили їм притулками (вони являютьсобою трактати й історичні записи, наприклад про похід у Нубію Шамшеддуги в1173-г. до н.е.) і ін.
Вавилоно-ассірійський лист ділиться на архаїчне, (часів Саргона I,заступника писемності й науки; за його розпорядженням були складені збірникитекстів по магії в 3800 р. до н.е.), що мало вертикальне розміщеннятекстів (переважно його пам’ятники вирізані на стеллах і барельєфах), іклинопис, що з’явилася при царі Хаммурапи (1700–1645 р. до н.е.) і характеризуєтьсягоризонтальним розміщенням текстів і прочитанням ліворуч праворуч (звід законівХаммурапи). Із часів Тиглатпаласара I клинопис видозмінився. При Ассархаддоневавилонську писемність замінила ассірійська. Велика кількість написів збереглосяна глиняних багатогранних призмах із царськими літописами, на барельєфах.Напису часів Хаммурапи виконані на силитическій і шумерийскій мовах. Відомівеличезна двірська бібліотека клинописів царя Ашурбанипала, а також вавилонськемісто-бібліотека Пантибибл – вмістище священних писань. Бехистунский написДарія I передає текст на трьох мовах – перській, вавилонській й судианскій.
Найдавнішими пам’ятниками епіграфіки на території нашої країни(Вірменія, Закавказзя,) є написи УШ-Х1 вв. до н.е. царя Сардура I. Вонивиконані місцевою мовою. Відомі написи Аргишти I на скелі Вану, Русі I на скеліозера Гокчей. Ванскі написи були вивчені професором К.П. Наткановим,досліджувалися також іншими російськими й закордонними вченими.
Фінікійські епіграфічні пам’ятники II тис. до н.е. становлятькілька груп: арамейські – їхня особливість складається в новій формішрифту, що замінив клинопис (часи Ахеменидов); моавитянскої семітичної епітафії(IX в. до н.е.); давньоєврейські, виконані квадратним шрифтом,близьким пальмирському (вироблений в I-Ш ст. н.е. у Сирії). Давньоєврейськінаписи зустрічаються в римських катакомбах, в Іспанії, на території Палестини,а також у Криму (81 р. н.е.).
Крім перерахованих відомі тамудські пам’ятники арабською мовою (1Ув. до н.е.), ключем до них є скіфський алфавіт; давньокитайські (ХІV в. до н.е.) накості, бамбуку, бронзі; тюркські (В1 в.) рунічні написи в Монголії, Угорщині;орхоно-енисейскі написи на стеллах у Сибіру у верхів’ях Єнісею, Обі, а також наБісовом носу (Онезьке озеро,).
Об’єктом дослідження епіграфіки є й рунічний лист древніхгерманців, в основі якого лежить латинський алфавіт, видозмінений у процесізастосування – вирізання букв на дереві (перетворення дугоподібних і круглихліній у ламані горизонтальні, пристосовані, до розташування волокон на дереві).Рунічний письмо виникло в I ст., а в ІV ст. ним скористався єпископ Вульфила дляперекладу Святого листа на готську мову. Уперше про рунічний лист згадав Тациту десятому розділі «Германії». Він описав вирізані на дереві тексти, якіслужили цілям прорікання й магії. Древній рунічний загальгерманський алфавітскладався з 24 знаків. Із середини IX ст. у Скандинавії був у побуті спрощенийалфавіт (16 знаків) – так званий молодший рунічний. З X ст. застосовувалисядиакретичі знаки у вигляді крапок.
Найдавніші пам’ятники готського походження були знайдені на Волиніпід Ковелем – срібна інкрустація на залізному наконечнику списа й підБухарестом – золота шийна гривня. Найбільша кількість пам’ятників рунічноголиста виявлено в скандинавських країнах (Данія, Швеція, Норвегія, Ісландія). Восновному це напису на надгробних каменях, предметах побуту й зброї.
Давньогрецькі написи II ст. до н.е. є не Кіпрі. В VII ст. до н.е.давньогрецький тридцятимільйонне письмо поширився материкової Греції, уПівденній Італії й на островах Середземного моря. Давньогрецька епіграфікапредставлена численними зводами законів (Гортинский закон), урядовимидекретами, міжнародної трактатами, списками посадових осіб, історичними йрелігійними текстами.
Латинська епіграфіка включає пам’ятники писемності давньоримськоїцивілізації. Це державно-правові документи, здобутки літератури, побутовізаписи, написи на предметах домашнього побуту, на зброї й ін.
У Росії перші наукові пошуки в області епіграфіки відносяться дочасів утворення Кунсткамери. В указі Петра I (1718 р.) відзначалося, що вмузей варто приносити те, що «зело старо й незвичайно», «старі підписи накаменях, залозі або міді».
Формування російської епіграфічної школи тісно пов’язане з ім’ямпрофесора Петербурзького університету Ф.Ф. Соколова. Представники цієїшколи В.В. Никитский, Н.И. Новосадский, В.Б. Латишев, С.А. Жебельов,И.И. Толстой поклали в основу вивчення написів історико-філологічнийпринцип.
В 1909 р. вийшов перший російський підручник по грецькійепіграфіці, що включав лекції, прочитані Н.И. Новосадским у Московськомуархеологічному інституті по історії науки. Більше 200 робіт з епіграфікиопублікував академік В.В. Латишев, з яких найбільш відомої є «Корпусгрецьких і латинських написів північного узбережжя Чорного моря» (видавалася з1885 по 1916 р.). У підготовці цієї праці брав участь також професорПетербурзького університету М.И. Ростовцев. У радянський час великийвнесок у розробку цієї тематики зробив академік С.А. Дебелев.
Найбільш великими зборами грецьких і латинських написів натериторії колишнього СРСР є Ермітаж, епіграфічні дапидарії в Херсонському,Бахчисарайському, Керченському й Феодосійському музеях.
До найдавніших епіграфічних пам’ятників ставляться написи в СофіїКиївської, наукове дослідження яких було почато в ХУШ ст. В 60-х роках XX ст.академік Б.А. Рибаков прочитав і дешифрував графіті цього храму,побудованого в першій половині XI ст. Найбільш повні збори київських графітиразом з їхньою розшифровкою втримується в працях С.О. Висоцького. Всебічней кропітке дослідження цих письмових джерел дозволило уточнити час різнихісторичних подій, одержати інформацію про життя населення Києва ХІ-ХVІІ сс.
Древнім пам’ятником епіграфіки часів Київської Русі є також написна Тмутараканському камені про смерть князя Гліба в 1068 р.
Як спеціальна історична дисципліна епіграфіка лягла в основубагатьох напрямків історичних досліджень, особливо по історії древніх народів.Завдяки їй виникли й сформувалися як дисципліни єгиптологія й історія, древньогомиру. Розшифровки текстів дали можливість хронологічно досліджувати найдавнішуісторію.
Висновок
На значення древніх написів в історичному вивченні минулогозвертав увагу ще Геродот, однак їхнє масове дослідження почалося тільки в ХV ст., у періодзвертання до культурної спадщини античного світу в епоху Відродження. Методикацієї дисципліни складається в ХVШ-ХIX ст. Наукові дослідження древніхслов’янських написів почалися в ХVШ ст. У Росії епіграфічні пам’ятники традиційноназивалися «писаницами», в Україні – «печаттіями», «знаменіями». Першим середукраїнських учених найдавніші єгипетські написи описав в 1727–1730 р.учений-мандрівник В.Г, Панський.
Епіграфічнітексти – одне з основних джерел політичної, соціальної та економічної історіїта історії культури. Як правило, зміст напису віддзеркалює час, в який він бувстворений.
Найдавнішіієрогліфічні написи Єгипту відносяться до рубежу 4 – 3-го тис. до н.е. (деякіідеограми – більше раннього часу): тексти на стінах пірамід і ін. культовихспоруджень, на стелах і ін. Серед піздньоієрогліфічних написів відомі білінгви,у тому числі Розеттський камінь, вивчення якого послужило початком розшифровкиієрогліфів.
Перші слов’янські написи (10 ст.), виконані кирилицею, походять ізМакедонії, Сербії, Хорватії й Чехії. Найдавніший російський напис 10 ст.виявлений на корчазі в одному із гнездовських курганів. Давньоруська епіграфіказ 11 ст. представлена написами на каменях, стінах соборів (у тому числі наСофійськім соборі в Києві), на церковному начинні й ін.
Отже,можна зробити висновок, що вивчення епіграфічних колекцій є важливим напрямомдіяльності музею. Це допомагає дізнатися справжню історію наших предків, а неприпущення дослідників. Адже хто не знає минулого, той не достойний жити вмайбутньому.
Література
1. Епіграфічніпам’ятки як історичне джерело і літературний жанр // Збірник на пошануЛюдмили Алдрішни Проценко. К., 2000. Вип. 4
2. В.А. Замлинский.Специальные исторические дисциплины Киев 1992
3. Спеціальніісторичні дисципліни // Довідник. Київ «Либідь» 2008
4. «Нумизматика и эпиграфика» // Журнал, К.1965 Вип. 3
5. Новосадский Н.И. Греческаяэпиграфика.2 изл. М. 1915
6. Рибаков Д. Русские датированныенадписи XI–XIV ст. М. 1964
7. Федорова Г.В. Латинскаяэпиграфика. М. 1969