У результаті угоди 1867 року склалася дуалістична держава: королівство Угорщини з Трансільванією, Хорвато-Славонією і Закарпаттям, які об’єднувалися під назвою Транслейтанія, і Австрія з Чехією, Моравією, Сілезією, Герцем, Істрією, Трієстом, Далмацією, Буковиною, Крайною і Галичиною. Ця частина була названа Ціслейтанією*
. Кожна з двох держав, що увійшли до складу Австро-Угорщини, мала свій уряд і двопалатний парламент. Австрія мала рейхсрат, Угорщина – сейм, що складався з нижньої палати депутатів і верхньої палати магнатів.
Назва нової дуалістичної держави не відображала, однак, дійсного складу держави. Ні одна з панівних націй – ні австрійські німці в Австрії, ні мадьяри в Угорщині – не представляли більшості в своїй країні. Австрійці в Ціслейтанії становили всього 35,78 %, а мадьяри в Транслейтанії – 45 % населення [15, c.5]. З загальної кількості понад 50 млн. жителів монархії біля 30 млн. становили слов’яни.
Німецький “Drang nach Osten”, що став ще запеклішим і жорстоким після угоди з Угорщиною в 1867 році, дробив єдність слов’ян, не давав їм можливості об’єднатися. Смисл угоди в значній мірі в тому і полягав, щоб пом’якшити австро-угорські суперечності за рахунок сумісного пригнічення інших народів, зокрема слов’янських [5, c.107].
Особа австрійського імператора (він був одночасно і угорським королем) проголошувалася священною, недоторканною. Суди не могли виступати проти монарха, а образа його особи і гідності вважалася образою маєстату і вела за собою суворі кримінальні покарання. Весь апарат державного примусу складався і діяв у кожній державі незалежно від органів управління іншої частини монархії, за винятком трьох спільних міністерств: військового, закордонних справ і фінансів. Спільне військове міністерство відало лише загальним управлінням. Територіальні армії в Австрії і в Угорщині знаходились кожна під управлінням відповідного міністерства крайової оборони. Приблизно так само було організоване і спільне міністерство фінансів. Фінансове господарство складалося з австрійського бюджету, угорського бюджету і спільного бюджету Австро-Угорщини. Державні видатки були поділені між Австрією і Угорщиною у відношенні 70: 30; на кожні 10 років об’єднана комісія з правами дорадчого органу повинна була визначити розподіл видатків, що вимагало затвердження обох парламентів. В останньому десятиріччі існування Австро-Угорщини (1907-1917 рр.) частка участі в спільних видатках була визначена таким чином: Австрія – 63,6 % і Угорщина – 36,4 % [9, c.57].
Для обговорення загальнодержавних справ була створена окрема представницька установа – так звані Делегації з 60 представників від австрійського і 60 – від угорського парламентів (по 20 від верхніх і по 40 від нижніх палат), причому окремі “коронні” краї мали визначену кількість представників у Делегаціях: Чехія – 10, Галичина – 7, Буковина – 1 і т.д. Делегаціям кожної країни надавалося право заслуховувати повідомлення уряду у загальнодержавних справах і приймати по них свої рішення. Делегації засідали окремо і скликалися щорічно імператором по черзі у Відні та Будапешті.
У випадку, коли Делегації не приходили до згоди, кожна з них мала право запропонувати скликання спільного засідання, на якому спірні питання вже більше не обговорювалися, а відразу ставилися на голосування і вирішувалися простою більшістю голосів. Перед Делегаціями несли відповідальність (аж до надання останнім права порушувати проти них кримінальне переслідування) міністри по спільних справах Австро-Угорщини. На першій сесії Делегацій в січні 1868 року було затверджено регламент, який докладно регулював роботу цього органу [3, c.257-266].
Одночасно з австрійською угодою рейхсрат прийняв 21 грудня 1867 року п’ять основних законів (Staatsgrundgesetze), які регулювали структуру державного апарату і права громадян. Ці п’ять “основних законів" складають грудневу конституцію (Dezember-Verfassung) 1867 року, яка діяла в Австрії, в тому числі і на західноукраїнських землях, до жовтня 1918 року. В Угорщині була відновлена у своїй чинності угорська квітнева конституція 1848 року.
За своєю структурою груднева конституція складалася з таких п’яти “основних законів" від 21 грудня 1867 року:
1) закон, що змінює основний закон 26 лютого 1861 року про імперське представництво;
2) основний державний закон про загальні права громадян для королівств і країв, представлених у рейхсраті;
3) основний державний закон про створення імперського суду;
4) основний державний закон про судову владу;
5) основний державний закон про здійснення урядової і виконавчої влади [181, c.356-378].
Іван Франко, характеризуючи австрійську конституцію, в статті “Дещо про стосунки польсько-руські" писав: “Конституція австрійська є конституцією класовою, конституцією для класів привілейованих. А оскільки імущі і шляхетські класи Східної Галичини в переважній частині з польської національності, значить і конституційні добродійства в переважній частині випали на її користь. Справді, на папері русини (так офіційно називали тоді галицьких українців – О. М.) отримали однакові права, але життєва практика показувала щось зовсім інше” [8, c.319].
Формально на підставі статті 19 Основного державного закону про загальні права громадян “всі народності держави рівноправні і кожна народність має непорушне право охороняти і розвивати свою національність і свою мову” [4, c.225]. Ця стаття визначала права народів Австро-Угорщини лише в загальній формі; насправді, вони ніколи не були рівноправними. Вся система законодавства і управління Австрії обумовила соціальний і національний гніт українців, чехів, хорватів та інших народів. Австро-угорські загарбники лише в рідкісних випадках йшли на поступки верхівці однієї нації, щоб з її допомогою гнобити іншу. Проголошення ряду буржуазно-демократичних інститутів було лише вимушеним для правлячих кіл Австрії та Угорщини заходом, який аж ніяк не усував панування феодальних елементів у державному апараті.
Носієм вищої урядової влади вважався імператор, якому в питаннях законодавства “сприяв" рейхсрат, що складався з двох палат – верхньої палати панів і нижньої палати депутатів.
Ні в Австрії, ні в Угорщині, які формально вважалися конституційними державами, не було і мови про загальне виборче право.
Верхня палата австрійського парламенту не обиралася, а призначалася імператором з найбільш відомих дворян імперії і представників верхівки духовенства. Депутатські місця в палаті панів часто навіть продавалися. Так, прем’єр-міністр Кербер одержав від двох віденських мільйонерів – Гутнера і Маутнера – хабар по півмільйона крон за призначення їх членами палати панів [6, c.34-35].
За законом від 20 січня 1907 року кількість членів палати панів коливалася від 150 до 170 чоловік. Українців було там всього 4, і при призначенні в 1910 році депутатом палати панів І. Горбачевського преса відзначала, що він “є четвертим українцем, який засяде в палаті панів. Може, хоч він коли обізветься там, бо попередні три ще уст не відкрили в українській справі” [2].
Нижня палата парламенту до 1873 року обиралася не прямими виборами, а крайовими сеймами. Введена в 1873 році куріальна система виборів обмежувала коло виборців їх привілейованим становищем.
Першу курію становили представники великого землеволодіння, тобто великі поміщики, головним чином, німці. У виборах 1901 року їх налічувалося всього 5431 чоловік. Їх інтереси в рейхсраті представляли 85 депутатів.
Другу курію становили торгово-промислові палати, представлені також німцями. Їх було всього 556 виборців, але вони посилали до рейхсрату 21 депутата.
Третю курію становило “міське населення”. Але право голосувати при всіх інших цензах мали лише ті, які сплачували не менше 4 гульденів прямих податків у рік. Це були, головним чином, торговці, чиновники і т.п., які складались у більшості з німців і чехів. У 1901 році таких виборців було 493804. Їх інтереси в рейхсраті представляли 118 депутатів.
Четверту курію становило “сільське населення”. І тут при будь-яких інших обмежувальних цензах правом голосувати були наділені платники не менше 4 гульденів прямих податків у рік, тобто, головним чином, заможні селяни. В 1901 році по цій курії було 1585466 виборців, які посилали до рейхсрату 129 депутатів.
П’яту курію*
представляв “народ”, все решта населення, яке не входило до попередніх курій з правом вибору 72 депутатів до рейхсрату. Ця п’ята курія збільшувала кількість виборців з 1700 тис. до 5 мільйонів. Хоч з запровадженням п’ятої курії кількість виборців збільшилася приблизно в два з половиною рази, однак, депутати розподілялися таким чином, що по першій курії одного депутата обирали 64 виборці, а по п’ятій курії – 69697 виборців.
Класова суть цієї системи стане ще більш зрозумілою, якщо з’ясувати питання, що представляли собою платники 4 гульденів податків, особливо в селі, де проживали основні маси пригнічених національностей.
Під кінець ХІХ століття на кожних 1000 платників земельного податку припадало [10, c.119]:
Земельний податок у гульденах
На 1000 платників податку
До 1
403
Від 1 до 2
166
Від 2 до 5
188
Від 5 до 10
97
Від 10 до 20
63
Від 20 до 50
55
Від 50 до 100
19
Від 100 до 200
6
Від 200 до 500
2
Від 500 і вище
1
З наведеного вбачається, що велика частина населення Австрії, яке володіло земельною власністю, платила менше 4 гульденів, а тому не користувалася виборчими правами. Особливо характерна категорія платників податку до 1 гульдена: вона становила майже половину всього сільського населення і більшість у національних округах. Це були селяни-бідняки і таких було більше всього серед пригнічених національностей. В Галичині, наприклад, відсоток таких володільців парцел, головним чином, українців, досягав – 46, у Буковині і Далмації – 60.
З кожної тисячі мешканців виборчим правом користувались: у Франції 271 виборець, у Великобританії – 168, в Данії – 139, а в Австрії – 72.
Загальна кількість виборців становила незначну частину дорослого населення. Серед цієї частини яких-небудь 5 тис. сімейств великих землевласників панували в парламенті і в управлінні.
Чим пояснювали переважне правове становище німців у рейхсраті?
Пояснювали це тим, що національності повинні бути представлені не тільки за кількістю населення, але і за тими обов’язками, в першу чергу податковими, які воно несе.
Між тим саме в податковому питанні проявлявся класовий егоїзм верхівки Австрії і, створюючи переваги для феодальних елементів всіх націй, вона переклала обов’язок податків на нижчі верстви цих націй.
Класові інтереси споріднювали німецьких і польських великих землевласників у їх відношенні до пригнічених національностей. Характерний був розподіл мандатів у Галичині. Всього встановлювалось депутатів від Галичини – 79. З них від великих землевласників – 20, від міст – 13, від торгових палат – 8, від сільських виборців – 27, від загальної курії – 11. За цією системою один депутат встановлювався: на 64 великих землевласників, тобто, поляків; на 28 великих промисловців, головним чином, німців і поляків; на 3341 міського виборця; на 11555 сільських виборців. При цій системі і доповненій ще спеціальною виборчою географією, українське населення, яке становило 13% населення Австрії, посилало до рейхсрату в 1879 році всього трьох депутатів, тоді як поляки, які становили 16% населення Австрії, посилали 57 депутатів.
Офіційна статистика дає характерну картину професійного складу депутатів парламенту, обраного в 1901 році [2, c.40]:
Професії
Від великого землеволодіння
Від торгово-промислових палат
Від міського населення
Від сільського населення
Від „народу”
Всього
%
Великі землевласники
70
3
12
67
16
168
39,7
Адвокати і нотаріуси
4
2
34
14
7
61
14,4
Професори і вчителі
1
–
13
10
6
30
7,1
Духовенство
5
–
2
11
5
23
5,2
Державні чиновники
1
1
15
9
4
30
7,1
Інші службовці
–
1
9
3
7
20
4,8
Фабриканти
–
10
5
4
–
19
4,6
Редактори і журналісти
–
–
8
4
15
27
6,4
Самостійні ремісники
1
1
4
3
5
14
3,2
Лікарі та аптекарі
–
1
3
2
1
7
1,6
Торгівці
–
1
5
–
1
7
1,6
Інженери і будівники
–
1
3
1
–
5
1,1
Робітники
–
–
–
–
4
4
0,9
Рантьє
–
–
1
–
1
2
0,5
Військові
3
–
–
1
–
4
0,9
Інші
–
–
4
–
–
4
0,9
Разом
85
21
118
129
72
425
100
Цікавий і національний склад депутатів, обраних від окремих національно-політичних партій [0, c.32]:
Партії
Від великого землеволодіння
Від торгово-промислових палат
Від міського населення
Від сільського населення
Від „народу”
Всього
Польська консервативна
20
3
7
13
6
49
Інші поляки
1
–
6
9
7
23
Словенці
–
–
3
9
3
15
Хорвати
1
–
2
5
2
10
Українці
–
–
–
7
2
9
Румуни
2
–
–
2
1
5
Серби
–
–
–
2
–
2
Італійці
3
1
8
3
2
17
Разом
27
4
26
50
23
130
З цієї таблиці видно роль польських панівних класів і особливо по курії великого землеволодіння. При цьому необхідно зазначити, що великі землевласники проходили від поляків, як і від інших націй, по інших куріях. З попередньої таблиці видно, що вони володіли 39,7% всіх місць у парламенті.
Боротьба навколо виборчого права особливо сильно розгорілася на початку ХХ ст.
Революція 1905 року в Росії одержала широкий відгук в Австрії. Під її впливом посилився революційний рух на західноукраїнських землях, що були під гнітом Австро-Угорщини.
Австро-німецькі колонізатори та їх прислужники пильно стежили за настроями населення Галичини, докладаючи всіх зусиль, щоб запобігти революційному впливові російських подій. Так, наприклад, у доносі графу А. Потоцькому староста Гусятинського повіту повідомляв про виступ одного промовця на народних зборах у Чорноконцях Великих, який сказав: “Поки в Росії було гірше, Австрія могла триматись. Прийшла революція в Росії, відкрилися очі в робітників, почули вони свою силу. І тут мусить бути тепер краще, мусимо виробляти собі кращу долю. ” [9, с.313].
Революційні події в Росії подавали надію широким народним масам Східної Галичини на визволення їх від соціального і національного гніту. Іван Франко, відображаючи настрої народу, в своїй статті “Одвертий лист до галицько-української молоді” писав: “Схід Європи, та в тім комплексі також наша Україна, переживає тепер весняну добу, коли тріскає крига абсолютизму та деспотизму, коли народні сили серед страшних катастроф шукають собі нових доріг. Бурхлива хвиля історії захапує нас самих, ставить нашу націю майже в центрі подій" [11, c.11].
Особливо великий вплив на революційний рух в Австро-Угорщині мав загальний жовтневий страйк. Як тільки туди дійшла звістка про маніфест 17 жовтня, в країні почався масовий політичний страйк з вимогою загального виборчого права. В столиці Австро-Угорщини – Відні – відбулась 30-тисячна демонстрація робітників, які вимагали загального виборчого права. Демонстрації робітників з такими вимогами були проведені в Празі і Львові.
31 жовтня було опубліковано відозву австрійської соціал-демократичної партії, в якій висувалася вимога негайного скликання парламенту для знищення куріальної виборчої системи. По всій країні, особливо у великих містах, прокотилася хвиля демонстрацій, мітингів і сутичок з поліцією. Демонстрації продовжувались на протязі всього листопада. Віденська “Арбайтерцайтунг” в №№1-7 листопада повідомляла, що на демонстрації в Празі 5 листопада було 15 чоловік убитих, 60 тяжко і 200 легко поранених. Це свідчить про запеклість боїв з поліцією. У Відні 28 листопада відбулась демонстрація, в якій взяло участь 250 тисяч чоловік. Тодішній прем’єр-міністр Австро-Угорщини П. Гауч змушений був публічно заявити, що уряд введе загальне виборче право.
Загальне виборче право зі звичайними в таких випадках обмеженнями, що існували в більшості капіталістичних країн (виключалися жінки, молодь, військові і т.д.), введено було в Австрії законом 26 січня 1907 року. Нове виборче право було цензовим: вік для виборців – 24 роки; для депутатів (які обирались на 6 років) – 30 років; ценз осілості – 1 рік; забезпечувались національні привілеї німцям. Однак при всіх обмеженнях закон 1907 року дав можливість різко змінити склад австрійського рейхсрату. Після травневих виборів 1907 року обраними були 233 німці і 255 слов’ян. У новий рейхсрат було обрано 87 соціал-демократичних депутатів [9, c.26].
В Австрії по-старому здійснювалась т. зв. “виборча географія”, за посередництвом якої підтримувалось панування буржуазії панівної нації над трудящими масами підкорених націй. Хоч німці становили приблизно 33% населення, їх представництво в парламенті було завжди вище, як це видно з наступних даних5, c.124]:
Роки
Німці-депутати у відсотках
1867
61,58
1873
62,04
1879
56,37
1885
51,84
1891
50,42
1896
48,00
1905
48,70
Розробка закону про загальне виборче право проходила при безперервних конфліктах між представниками різних національностей, особливо між чехами і німцями. Достатньо зазначити, що комісія з питання реформи виборчого права засідала 95 разів (61 день) і заслухала 832 промови, з яких більшість у тій чи іншій формі трактувала національне питання [9, c.316].
За новим виборчим законом 1907 року кількість депутатів до парламенту становила 516. З них були представлені: Богемія – 130 депутатами, Галичина – 106, Нижня Австрія – 61, Моравія – 49, Штирія – 30, Тироль – 25, Верхня Австрія – 22, Сілезія – 15. Решта області – 75 депутатами. Німці всіх областей були представлені 233 депутатами, що становило 45,17%.
Новий виборчий закон зберігав привілейоване становище німців. Він зменшував представництво німців усього на 3%, залишаючи їм 45% загальної кількості депутатів при 33% німецького населення в Австрії. Вибори давали: від німців – один депутат на 43 тис. населення, від поляків – один депутат на 51 тис. населення, від чехів – один депутат на 55 тисяч, від українців – на 105 тисяч [7, c.67].
Надзвичайно характерним було положення, створене виборчим законом 1907 року в окремих національних районах.
У Галичині, наприклад, закон 1907 року забезпечував панівне становище польської буржуазії. “Виборча географія" тут виразилась у такому поділі виборчих округів: 34 округи з польською більшістю обирали по одному депутату. Зрозуміло, що це могли бути тільки поляки. Українці тут не могли одержати ніякого представництва.36 округів зі змішаним населенням або з українською більшістю населення обирали по два депутати. Кожний виборець міг голосувати тільки за одного кандидата. При цьому перший кандидат вважався обраним, коли одержував 51% голосів; другому ж кандидату, щоб бути обраним, достатньо було одержати тільки 26% виборчих голосів. Цим поляки, які становили меншість у Східній Галичині, одержали можливість проводити і тут своїх депутатів.
У виборах 1907 року польські партії послали до парламенту 76 депутатів, тобто 15,7% загальної кількості депутатів рейхсрату, українські партії – 27 депутатів (6,4% загальної кількості рейхсрату). Євреї послали 3 сіоністів [5, c.126].
У 1911 році (тобто вже після введення “загального" виборчого права) українці отримали 11,71% усіх голосів по Австрії, але їхні інтереси в рейхсраті представляли всього 29 депутатів. Поляки ж отримали 14,83% всіх голосів по Австрії, але були представлені 80 депутатами.
Прийнятий обома палатами парламенту закон вимагав санкції імператора. Але в конституції була спеціальна 14 стаття, яка давала урядові право самому видавати закони в період між сесіями парламенту.
Рада міністрів на чолі з призначеним імператором президентом міністрів була вищим органом державного управління Австрії. Крім міністрів, які керували конкретною галуззю управління, 11 квітня 1871 року була створена посада міністра для Галичини. Трохи пізніше, 12 серпня 1879 року було створено аналогічне міністерство для Чехії [3, c.628].
Першим міністром Галичини був К. Грохольський. Його наступники, як і він сам, призначалися виключно з числа польських магнатів цього краю. Окремі міністри повинні були рахуватися з його думкою при вирішенні справ, які стосувалися Галичини.
Міністрам підпорядковувалися крайові власті, а останнім – повітові та місцеві органи. В адміністративному відношенні Австрія поділялася на краї, повіти, міста і села. Крім того, існували ще окремі фінансові, судові, санітарні та інші округи.
Державний устрій Австрії забезпечував панівне становище німців, які намагалися притягти на свій бік верхівку окремих національностей. У Галичині, переважно населеній українцями, було надано повну політичну, економічну і культурну перевагу полякам. Польський дослідник Т. Рутовський справедливо відзначив, що “ми (поляки – О. М.) є значною складовою частиною великої багатонаціональної Австро-Угорської монархії, рівноправні не лише формально на підставі конституції, але в усій повноті державного життя" [3, c.715]. Трохи пізніше інший автор більш відверто визнавав, що “Галичина лише формально залишалася австрійською провінцією з австрійською конституцією, австрійськими законами, австрійським правосуддям і адміністрацією, в дійсності ж все управління краєм, здійснення правосуддя і представництво краю перейшли до рук шляхтичів, які, обійшовши конституційні закони, запровадили в Галичині порядки терору, хабарництва і прямого насильства” [4, c.889-890].
Кожен край очолював крайовий начальник, призначений імператором і підлеглий йому та його міністрам.
Крайовим начальникам підпорядковувались поліція, крайові і повітові правління, управи міст. Вони наглядали за пресою, спілками, підготовляли списки виборців, призначали переважну кількість чиновників і т.п.
У Буковині, Зальцбурзі, Карінтії, Крайні, Сілезії і Штірії крайовий начальник називався крайовим президентом, в інших краях – намісником. Крайові установи, що знаходились у віданні намісника, називалися намісництвом і поділялися на ряд департаментів. Майже всі галицькі намісники (11 з 17) були польськими магнатами, які вороже ставилися до українського населення.
Особливо лютим ворогом українського народу виявився намісник граф А. Потоцький, якого у квітні 1908 року вбив молодий студент Львівського університету із села Чернихівці Збаразького повіту М. Січинський [9, c.138]. Польська шовіністична пропаганда використала факт вбивства Потоцького для найпідліших цькувань проти українського народу.
Насамперед, незвичайно швидко була підготовлена і видана німецькою мовою досить обширна книга з детальним описом вбивства і тенденційно підібраними висловлюваннями української і польської преси [2].
У середині травня 1908 р. краківські консерватори провели нараду, на якій професор Краківського університету священик В. Хатковський, нав’язуючи до вбивства Січинським намісника Потоцького, заявив, що кожний українець ненавидить поляків. Українців він назвав народом дурнів, ледарів, поганої слави, а з такими, на його думку, неможлива чесна боротьба і їх треба знищувати всякими способами [14].
“Ми, – закликав інший промовець, – не боїмося і підемо вперед по сотнях трупів з холодною кров’ю і погордою для українських дикунів, з яких одні ведуть проти нас боротьбу за російські рублі, а інші – за прусські марки. Отже, вперед, сини великих предків і борців за свободу, а повстане Польща велика, єдина, неподільна, від моря до моря” [15, с.28].
Першим намісником Галичини з 1849 по 1859 рік був великий польський магнат граф А. Голуховський. Він був також вдруге намісником з 1866 до 1868 року, і втретє з 1871 до 1875 року. А взагалі перелік галицьких намісників у хронологічному порядку виглядає таким чином: граф А. Голуховський (1849-1859), граф О. Менсдорф (1861-1864), барон Ф. Паумгартен (1864-1866), граф А. Голуховський (1866-1868), барон Л. Посінгер (1868-1871), граф А. Голуховський (1871-1875), граф Альфред Потоцький (1875-1883), П. Залеський (1883-1888), граф К. Бадені (1888-1895), князь Е. Сангушко (1895-1898), граф Л. Пінінський (1898-1903), граф Андрій Потоцький (1903-1908), М. Бобжинський (1908-1913), поміщик В. Коритовський (1913-1915), генерал Г. Коллярд (1915-1916), барон Е. Діллер (1916-1917) і граф К. Гуйн (1917-1918).
Наміснику підпорядковувалися безпосередньо повітові старости. Вони призначалися міністром внутрішніх справ, і до їх повноважень відносилось адміністративне управління в галузі економічного життя, народної освіти, охорони здоров’я і поліції.
Старостинське управління було створено як орган, наділений сильною владою. Основне його завдання полягало в придушенні навіть найменшого невдоволення австрійським пануванням.
Аналогічні функції в селах виконували призначені повітовими старостами війти.
Міста з власним статутом (у Галичині – Львів і Краків) були вилучені з-під влади повітового старости, і функції останнього виконував магістрат на чолі з президентом міста, який обирався міською радою на весь строк її повноважень, тобто на 6 років, і затверджувався імператором.
Малозначну роль при намісниках відігравали представницькі органи краю – місцеві ландтаги (сейми), що знаходилися під подвійним наглядом імператорського намісника і голови ландтагу, наділеного широкими правами і призначеного також імператором.
австрія угорщина галичина намісник
Австрія була унітарною державою, яка прикриваючись “автономією" країв, фактично здійснювала найгірший вид бюрократичного централізму.
Література
1. Австро-Венгрия: опыт многонационального государства. – М., 1995. – 231с.
2. Аркуша О. Українське представництво у Галицькому сеймі (1889 і 1901). Автореферат…канд. іст. наук. – Львів. – 1997. – 28с.
3. Барвінський О. Значення українсько-руського народу для Австро-Угорщини. – Львів, 1912. – 23с.
4. Береза Я. Розпадаються свідки людської ганьби // Життя і знання. – Львів. – 1935. – Т. VIII.
5. Будзиновський В. Хлопська посілість. – Львів. – 1901. – 194с.
6. Василевский Л. Современная Галиция. – С. Пб., 1900. – 232с.
7. Василевский Л. Австро-Венгрия. Политический строй и национальные вопросы. – СПб., 1906. – 64с.
8. Вінцовський Д. Нарис історії Австрійсько-Угорської монархії. – Львів, 1881. – 63с.
9. Гейфиц Ю.Я. Галиция. Политическое, административное и судебное устройство. – Петроград, 1915. – 63с.
10. Герцен А. Статьи о Польше. – С. Пб. – 1907.
11. Грушевський М.С. Ілюстрована історія України. – К., 1992. – 543с.
12. Даниляк М. Галицькі, буковинські, закарпатські українці в революції 1848-1849 рр. – Братислава, 1972. – 211с.
13. Довгаль І. Вплив російської революції 1905 року на розвиток революційного руху в Галичині. – К. – 1952. – 64с.
14. Дудикевич Б. Як проходили вибори в Західній Україні за часів Австрії та панської Польщі. – Львів, 1946. – 35с.
15. Зашкільняк Л.О., Крикун М.Г. Історія Польщі: Від найдавніших часів до наших днів. – Львів. – 2002. – 752с.
16. Здерковський М. Права руської мови в ц. к. судах і державних прокуратурах. – Львів, 1909. – 41с.
17. Історія держави і права України: У двох томах. / за ред. В.Я. Тація, А.Й. Рогожина, В.Д. Гончаренка. – К., 2003. T.I. – 654с.
18. Історія держави і права України: У 2-х т. / за ред. В.Я. Тація, А.Й. Рогожина. – К. – 2000. – Т.1. – 648с.
19. История государства и права Украинской ССР. Том.1. – К., 1987. – 317с.
20. Казанский П.Е. Русский язык в Австро-Венгрии. – Одесса, 1912. – 79с.
*
Назва “Транслейтанія” і “Ціслейтанія" виникли в зв’язку з тим, що монархія Габсбургів рікою Лейтою ділилася на дві частини.
*
П’ята загальна курія була створена в червні 1896 р.