Зміст
Вступ
1.Походження патриціїв
і плебеїв та причини їхньої боротьби
2.
Реформи
Сервія Туллія
3. Закони ХІІ таблиць
4.Завершення боротьби
патриціїв і плебеїв
Висновки
Список використаної
літератури
Додатки
ВСТУП
Боротьба
плебеїв з патриціями в Давньому Римі – цікава та яскрава сторінка його історії.
По суті, в майже двовіковій боротьбі цих станів виникла держава Риму,
"суспільний організм". До нас дійшло
досить багато свідчень античних істориків і письменників про цю боротьбу.
Великі римські історики Тит Лівій і Діонісій Галікарнаський, захоплюючись розповіддю
дійсно хвилюють події, тим не менше, трепетно ставилися до усної традиції
розповіді про них. Записані ними історії – перекази і предмет гордості
римського народу.
По
мірі розширення римської території і
збільшення населення, колишній
надзвичайний стан патриціанських родів
не могло залишитися незмінним.
Боротьба станів почалася, згідно з переказами, ще наприкінці царського періоду.
Тит Лівій і Діонісій Галікарнаський наступним чином викладають хід цієї
боротьби. Першим кроком на шляху до поширення політичних прав за межі
небагатьох патриціанських сімей наші джерела вважають реформу Тарквинія
Стародавнього; цей цар приєднав до старовинних Тіціям і Луцерам ряд нових
сімей, не утворивши з них самостійних триб, але включивши в колишні під назвою
РАМН, Тиціїв
, Луцерів-молодших, і дав їм
тим самим право участі в народних зборах. Частина плебеїв (за свідченням Лівія
– 100) отримала навіть доступ до сенату, як "батьків молодших
народів". Ця перша міра полегшила подальше поліпшення становища плебеїв,
ближче всього реформу Сервія Тулія, який знайшов собі підтримку в них. Традиція
приписує Сервию не одну військову реформу, але іполітіческую; розділивши народ
на класи і центурії, Сервій разом з тим, пословам римських істориків, поклав
початок центуріатних зборам, доступним і для патриціїв і для плебеїв, що
володіють необхідним цензом. Цих завоювань, згідно з переказами, мало не
втратили при Такрвініі Гордо, усім царством якого, з моменту вступу на престол,
було суцільним насильством і порушенням закону. Явно прагнучи до розширення
своєї влади, Тарквіній все рідше і рідше радився з сенатором і майже не скликав
народних зборів, а вирішував справи одноосібно. Затаєне невдоволення царем була
підігріта насильством над дружиною Коллатіна – Лукрецією, досконалим сином Тарквинія.
Народ оголосив Тарквинія Гордого позбавленим престолу, піддав його з родиною
вигнання і вирішив назавжди знищити царську владу. Скликане центуріатних збори
обрали двох консулів – наступників царської влади, але з відомими обмеженнями,
з часом все збільшується. Між іншим, вже в перший рік республіки консул Публій
Валерій провів низку законів, які дали йому прізвисько Публіколи
("прихильник народу").
Мета
досліджень: дослідити процес переходу
Римської державності від царського періоду до періоду Республіки.
Структура
роботи: вступ, 3 розділи, висновки, список
використаної літератури та додатки.
І.
Походження патриціїв і плебеїв та причини їхньої боротьби
Вигнання
Тарквініїв стало межею між царським і республіканським періодами.
Республіканські посади і заклади входили в життя повільно, пристосовуючись до
конкретних умов і видозмінюючись. Принципова різниця між республіканською і
царською конституціями полягала в колегіальності, виборності і
короткотерміновості магістратів. Поряд зі старими закладами – сенатом і
комісіями – з’явилися нові. На чолі держави стали два виборних на один рік
магістрати. Спочатку ці посадові особи називалися преторами (в Законах ХІІ
таблиць praetor
– ватажок), а з середини V
ст. до н.е. – консулами (латинською – consulare
– радитися). Постає питання, чому на чолі держави стали два претори? З приводу
цього існує ряд версій:
1.
Римляни налаштовані були таким чином
послабити вищу владу.
2.
У момент повалення царської влади міське
ополчення складалося з 2-х легіонів, керівники яких стали на чолі держави.
3.
У Римі існувало два типи центурій –
старші і молодші, тому віл них і було обрано по одному претору.
4.
У повалення царської влади головну роль
відігравали два патриціанські роди (ця версія, на нашу думку найвірогідніша).
5.
І, нарешті, спочатку ця посада не була
колегіальною. Обирався старший претор та його помічник і лише з IV
ст. посада стала колегіальною.
У
перші роки Республіки управління знаходилось в руках впливових патриціанських
родів. Маса сільського і міського плебсу фактично була позбавлена політичних
прав. Як же з’явилися на політичній арені Риму ці два стани, боротьба між якими
була рушійною силою розвитку римського суспільства, і які, видозмінюючись,
продовжували існувати впродовж всієї історії Риму? Розглянемо існуючі теорії:
1.
К. Нібур
вважав, що стан плебеїв з’явився з жителів поселень поблизу Рима, підкорених
першими царями і приведених в місто. Вони були вільними людьми, але не мали
політичних прав, не могли вступати в шлюб з корінними жителями Рима (патриціями),
у них була відсутня своя організація аж до реформи Сервія Туллія.
2.
Д.Л. Крюков доводить,
що з давніх часів існувала різниця між релігією патриціїв і плебеїв. Перша була
релігією символічною, а друга відзначалась антропоморфізмом, який розвивався
під етруським впливом.
3.
Т. Моммзен виводить
стан плебеїв із клієнтів та іноземців, які переселилися до Рима.
4.
Фюстель де Куланж вважав
культ предків головною особливістю античного міста. Коли община складалася з
фамілій, в основі яких був домашній культ, унаслідок різних причин з’явився
новий суспільний прошарок, позбавлений культу і домашнього вогнища, який і
склав стан плебеїв.
5.
Е. Мейєр пояснював
поділ римського суспільства результатом економічної диференціації римського
суспільства.
6.
Іне бачив
у плебеях колишніх клієнтів, які належали до туземного населення і після
завоювання знаходились в кріпосній залежності від патриціїв, а потім отримали
звільнення.
7.
Куно вважав
патриціїв нащадками етруських завойовників, а плебеїв – корінним латинським
населенням.
Усі
ці теорії мають спільний недолік: кожна з них спирається лише на один варіант
традиції, ігноруючи інші, і підкреслює лише одну сторону явища. А, між іншим,
утворення римських станів було процесом надзвичайно складним і багатостороннім.
Це відобразилося і в традиції, породжуючи її суперечливість. Але ця
суперечливість пояснюється тим, що різні джерела відображають різні стадії
формування станів.
Враховуючи
цю обставину та залучаючи інші категорії джерел, можна спробувати побудувати
комплексну теорію походження римських станів, яка буде правильнішою. Патриції,
які справді були корінними жителями, являли собою повноцінний «римський народ»(populus
Romanus),
утворений шляхом синойкізму двох общин:латинської і сабінської. Вони жили
родоплемінним ладом, спільно володіли землею, підкорялися батьківському праву,
мали своїх клієнтів. Плебеї загалом відрізнялися від клієнтів, хоча чимало з
них самі були клієнтами патриціїв. Клієнтела була приватною залежністю, тоді як
плебеї – «державними клієнтами». Вони перебували поза родовою організацією
патриціїв, тобто не належали до «римського народу», не мали доступу до общинної
землі(ager
publicus)
і зберігали пережитки матріархату.
Пережитки
матріархату у плебеїв засвідчують, що в плебейському суспільстві був сильним етруський
елемент. Традиція дозволяє стверджувати, що у Римі жило багато емігрантів,
частина з яких могла пробитися в ряди корінних громадян і навіть досягти
високих вершин у римській общині (Тарквінії), але більшість залишалася на
правах іноземців, яких община не приймала.
Із
часом стиралися протиріччя між громадянами та іноземцями, латино-сабінами й
етрусками, але посилювалося інше протиріччя: патриції з корінних громадян
перетворювалися у замкнуту групу знаті, яка протистояла широкій масі плебеїв.
Таким
чином, оцінюючи походження плебеїв, слід зазначити, що завоювання, без сумніву,
відіграло провідну роль в утворенні плебсу, римський господарський лад не був
настільки розвинений, щоб це утворення було результатом економічного
розшарування, а в традиції не залишилось ніяких згадок про те, що плебеї –
нащадки кріпосних клієнтів.
Розорення
плебеїв почалося ще в царський період. Ослаблені постійними війнами, плебеї,
які не мали достатніх земельних наділів і робочих рук, потрапляли у боргову
кабалу до патриціїв. З юридичної точки зору кабала (mancipium)
відрізнялася від рабства, хоча закабалений іноді міг
перебувати в гірших умовах, ніж раб.
Однак,
не зважаючи на розорення значної частити плебсу, цей стан все ж представляв
могутню соціальну силу, з якою патриції не могли рахуватися. Завдяки постійно зростаючій
чисельності плебеїв, своїй військовій виправі і озброєнню, вони стали силою,
яка загрожувала «римському народу». Починаються виступи проти патриціїв з
вимогами:
1)
Допуск до общинних земель, обмеження
патриціанського землеволодіння, тобто вирішення аграрного питання;
2)
Знищення боргової кабали та обмеження
боргових процентів;
3)
Участь у народниз зборах, обрання на всі
державні посади, тобто надання політичних прав.
Ця боротьба
розпочалася з середини VI
ст. до н.е. і завершилася лише на початку ІІІ ст. до н.е., поділяючись на три
етапи:
1.
Середина УІ ст. – 494р. до н.е. – від
реформи Сервія Туллія до введення посади народного трибуна
2.
494 – 444 рр. до н.е. – від введення
трибунату до законів Канулея.
3.
90-ті рр.. ІУ ст. – 287р. до н.е. – від
руху боржників Манлія і законів Ліцинія-Секстія до плебісциту Гортензія.
2.
Реформа Сервія Туллія
Потужний
удар родової організації патриціїв було завдано в середині VI століття до н.е.
реформою Сервія Тулія, шостого рекса по римській історичній традиції. Вона
проводилася як військова реформа, однак соціальні наслідки її вийшли далеко за
межі тільки військової справи, надавши вирішальне значення в освіті
давньоримського держави.
Спочатку
римське військо було переважно патриціанських. Плебеї не входили до військової
організації. Виникло невідповідність між населенням Риму і кількістю
виставляються ним воїнів. А загарбницька політика вимагала збільшення військ і
витрат на ведення воєн.
Необхідність
залучення до військової служби плебеїв стала очевидною. Тому все населення Риму
– було розділено по майновому цензу на 5 розрядів, кожен з яких був
зобов’язаний виставити певну кількість військових підрозділів – центурій.
центурій
Так
виглядала центральна організація в залежності від майнового цензу.
Крім
цих центурій, були ще 18 центурій вершників з найбагатших римлян, а цензом
понад 100.000 асів (з них шість виключно патриціанських), а також п’ять не
збройних центурій: дві – ремісників, два – музикантів і один з незаможних, яких
називали пролетарями. Таким чином, всього було 193 центурії.
Центурії
кожного з п’яти розрядів ділилися на дві частини: одна з них, стара, куди
входили римляни від 45 до 60 років, призначалася для гарнізонної служби, інша –
війни від 17 до 45 років – молодша, призначалася для бойових походів.
Для
оцінки майна громадян, вся територія Риму була розділена на триби, які, не мали
нічого спільного, з колишніми трьома племінними трибами. Нових, територіальних
триб спочатку було створено 21: 4 міських і 17 сільських. За триба проводився
набір війська і стягували податок на військові потреби.
З
часом складається з центурій військо стало брати участь у вирішенні питань,
пов’язаних не тільки з війною і військовою справою. Поступово до центуріатних
зборам переходило вирішення справ, якими раніше відали збори римських патриціїв
за Курияма. За традицією, центурії збирались за межами міста, а куріатні збори
проводилися в місті. Там виник новий вид народних зборів, в яких було
представлено і патриції, і плебеї – центуріатних зборів.
Кожна
з 193 центурій мала при голосуванні один голос. Найбагатші римляни, переважно
патриції, – вершники і центуріати 1 розряди, володіли 98 голосами, що
забезпечувало їм перевагу у вирішенні будь-яких питань. Однак патриції
переважали в центуріатних зібраннях не як такі, в силу своїх родових привілеїв,
а як найбільш заможні землевласники. Тому й плебеї могли потрапити в ці
центурії. Отже, плебеї вийшли зі свого ізольованого положення по відношенню до
римської громаді.
Таким
чином, важливе соціальне значення реформи Сервія Тулія полягало в тому, що вона
заклала основи нової організації римського суспільства не тільки по родовому, а
за майновим і територіальною ознакою.
Тим
не менше, родовий лад ще не був знищений остаточно. Причому тільки поступово,
центуріатних зборів витіснили родову організації. Це відбувалося в запеклої
боротьби плебеїв з патриціями, яка особливо загострювалася після повалення
останнього рекса.
У
всьому процесі утворення римської держави значне місце займають війни,
військова організація населення.
Створенням
Сервієм Туллієм нового ополчення, який змінив родові дружини, послужило
руйнування давнього патріархального ладу і оформлення нових порядків, які
носять політичний характер. Усунувши родоплемінне поділ населення і розділивши
все суспільство, включаючи плебеїв, на майнові розряди, Сервій Туллій тим самим
позбавив майже будь-якого значення родову знати і родову організацію. Разом з
тим його реформа стала основою для створення римської армії в формі
рабовласницької міліції. Військо складалося тепер тільки з заможних громадян,
озброєння та характер військової служби яких залежав від величини майна.
Важливо
мати на увазі, що центуріатних організація і призначалася для політичних цілей,
оскільки центуріатних коміції набули права на вирішення найважливіших
політичних питань.
Таким
чином, в VI-V ст до н.е. майнова різниця в Римі знайшла відображення в його
військової організації. Участь того чи іншого громадянина в захисті общинної
власності і в спільному розпорядженні її залежало від величини належить
земельної ділянки. На даному етапі публічна влада зосередилася в руках військовозобов’язаних
громадян.
Для
оформлення та утвердження держави в Римі велике значення мало поділ населення
згідно реформі Сервія Тулія за територіальними округами – триб. За
територіальним триба проводився ценз, згідно з яким громадяни зараховувалися в
той чи інший сервіанскій розряд в залежності від їх майнового стану. Крім того,
за триба проводився набір до війська і стягували податок з громадян на
військові потреби. Основою нового поділу населення полягала в задоволенні, перш
за все військових потреб держави і організації державної єдності, тому це можна
назвати військово-адміністративним поділом.
Верховне
командування в армії здійснював орган патриціанських знаті – сенат. Сенат грав
величезну роль в оголошенні війни і всіх справах, пов’язаних з веденням воєн,
розподіляв командування між магістратами, нагороджував полководців, виділяв
кошти на ведення війни.
Магістри
отримували верховне командування від центуріатних коміцій (претори, консули)
або від сенату (диктатори). Вони втілювали інститут верховного командування.
Всі
головні римські магістри, згідно реформі Сервія Тулія, були пов’язані з
військовим відомством: квестори відали військовими витратами; цензори,
проводячи ценз, визначали військову і податкову повинність громадян.
Офіцери
ділилися на вищих і нижчих. Нижчі офіцери були, за вказівкою Сервія Тулія,
командирами центурій. Вони висувалися на цю посаду з простих легіонерів і, як
правило, не досягали більш високих посад. Вища офіцерство складали військові
трибуни, легати, квестори і начальники кінноти. Військові трибуни належали до
сенатському або вершницькому стану і зазвичай починали цією службою свою
політичну кар’єру. У кожному легіоні було по шість трибунів. Легати,
безпосередні помічники головнокомандуючого, призначалися сенатом і самі були
сенаторами. Вони командували легіонами або їх сполуками.
Військовозобов’язаними
вважалися громадяни у віці від 17 до 60 років, що задовольняють вимогою
майнового цензу. Звільнялися від військової повинності піхотинці, прослужили не
менше 16-20 років (учасники – 16-20 походів), і вершники, прослужили не менше
10 років.
Особи,
які володіли землею, але непридатні до військової служби, замість військової
повинності платили гроші на утримання всадніческіх коней. Набір здійснювався
для кожної військової кампанії.
У
період реформи Сервія Тулія армія "брала" на себе виконання цілого
ряду найважливіших функцій, внутрішніх і зовнішніх, економічних: постачання
господарства рабами і матеріальними цінностями. Розростання магістратур
відбувалося внаслідок завоювань. Таким чином, ускладнення державного апарату
значною мірою було зумовлено військовим чинником.
Так
на рубежі VI-V ст до н.е. створювалося рабовласницьке римське держава, якій
були притаманні класове і територіальний поділ населення, особлива публічна
влада і податки, необхідні для її змісту. Вона існувала у формі рабовласницької
республіки. Рим даного періоду – місто-держава, в якій вільні громадяни спільно
володіли державним земельним фондом і мали приватні землі. Одночасно вони були
об’єднанням воїнів, що охороняє землі.
Ця
ж військова організація втілює головну силу влади пануючого класу і відіграє
провідну роль всередині держави. Його елементами виступали центуріатних і
трибунатні коміції, де зосереджуються три види влади. Військо тут виступає
органом влади і примусу одночасно.
3.
Закони ХІІ таблиць
Римський
плебс у V-IV ст. до н.е. прагнув одержати доступ до поділів землі суспільного
поля (ager publicus), що належало всій римській громаді. Щоб одержати право
окупації завойованих земель, яким користувалися патриції, плебеї повинні були
домогтися рівності з патриціями у політичних правах.
До
першої половини V ст. до н.е. відносяться спроби плебеїв домогтися вирішення
аграрного питання. У 486 р. до н.е. консул Спурій Кассій хотів розділити
захоплені під час війни землі між плебеями. Патриції обвинуватили консула в
прагенні до тиранії. Однак у 456 р. до н.е. народний трибун Іцилій провів закон
про розділ між бідняками земель на Авентине.
Інше,
що вимагала реформа, стосувалося скасування боргового рабства, неминучого при
несвоєчасній сплаті боргу. І це, як і поділ завойованих земель, найбільше
зачіпало інтереси плебеїв.
Але
щоб домогтися і того, і іншого, плебеї мали потребу в політичних правах. Справа
доходила до гострих зіткнень, але зрештою, протягом двох наступних сторіч
плебеї домоглися задоволення усіх своїх вимог. У тому числі:
1.
Встановлення особливої плебейської магістратури і народного трибунату,
покликаного захищати плебеїв від сваволі патриціїв;
2.
Доступу до суспільної землі нарівні з патриціями;
3.
Захисту від сваволі патриціанських суддів (введенням кодексу законів, відомих
за назвою Законів ХІІ таблиць);
4.Дозволу
шлюбів між патриціями і плебеями;
5.
Права займати спочатку деякі, а потім і всі головні державні посади, включаючи
військові.
Вигнання
царів і встановлення Республіки були результатом загострення
соціально-політичної боротьби в Римі напприкінці VI ст. до н.е. В античній
історіографії цей переворот зображався всенародною справою. Але фактично
республіканське правління, як це видно із раніше сказаного, було перемогою
патриціїв, що установили порядки, котрі закріпили їхнє панування. З цією метою
вони зберігали елементи родової організації. Однак римське суспільство
достатньо далеко пішло у своєму розвитку. Плебс організаційно зміцнів і посилив
боротьбу за свої права. Важливим етапом цієї боротьби було опублікування
Законів ХІІ таблиць.
Це
найдавніший із збережених збірників римських законів, відновлений по цитатах і
переказах більш пізніх античних авторів. Відповідно до традиції, законодавство
ХІІ таблиць датується 451-450 рр. до н.е. Архаїчність мови і характер
відображених у пам"ятнику соціальних відносин підтверджує це датування.
Для характеристики Законів ХІІ таблиць необхідно враховувати зафіксовані в них
пережитки первісності, а також норми, що входять до законодавства рексів, що
може бути визначено тільки за допомогою зіставлень з повідомленнями античних
письменників. Так, переказ смерті за порушення вірності клієнтських відносин
(VIII, 21), як і дозвіл убивати дитят-виродків (IV, 1), визначається Діонісієм
Галікарніським як установлення Ромула. Почесне становище жриць Вести (V, 1),
відповідно до Плутарха, засноване Нумою. Закон про емансипацію сина після
триразового продажу його батьком (IV, 2) Діонісій відносить до
незапам"ятних часів, тобто до початку царської епохи. Необхідна квота в
п"ять свідків (IV, 1; 5б) згадується Діонісієм стосовно часів Ромула.
Варто
звернути увагу на те, що Закони ХІІ таблиць майже не називають плебеїв. У цьому
виявляється основа пам"ятки, тобто звичаєве право римської громади. Але
воно вже пристосоване до нових соціальних умов, тому що враховує патриціїв і
плибеїв, вільних і залежних, багатих і бідних. У такий спосіб Закони ХІІ
таблиць змальовують складний склад римської громади початку Республіки, різні
форми власності, що у ній існували.
Свою
назву закони ХІІ таблиць одержали від того, що були написані на 12
дерев"яних дошках-таблицях, виставлених для загального огляду на головній
площі Рима, його політичному центрі-форумі.
Важливою
рисою названих законів був суворий формалізм: найменший недогляд у формі
судоговоріння спричиняв програш справи. Недогляд цей приймався за "перст
божий ".
Закони
таблиць регулювали сферу сімейних і спадкових відносин, містили норми, що
відносяться до позикових операцій, до карних злочинів, але зовсім не
стосувалися державного права. Починаючи з ІV-III ст. до н.е. закони Таблиць
стали коректуватися новим джерелом права – преторськими едиктами, що
відображали нові економічні відносини, породжені переходом від древніх
архаїчних форм купівлі-продажу, позички і позики до більш складних
правовідносин, викликаних зростанням товарного виробництва, товарообміну,
банківських операцій і ін.
4.Завершення
боротьби патриціїв і плебеїв
Розширення економічної бази плебсу було результатом їхньої боротьби
з патриціатом. З найбільшою силою вона проявилася в період важких військових
випробувань при завоюванні Італії. На ці роки і припадають найважливіші
соціально-політичні реформи, які завершили боротьбу станів.
Як і в попередні періоди, на чолі невдоволених плебеїв, які
розорювалися внаслідок військової служби, набігів ворогів і податками, ставали
демократично налаштовані і честолюбні люди з патриціїв чи плебеїв. У більшості
це були консули і диктатори, які відзначалися у військових походах і користувалися
підтримкою армії.
Таким, наприклад, був герой галльських війн Марк Манлій Капітолій,
який врятував Капітолій від захоплення галлами і з руху якого розпочався
останній етап боротьби патриціїв і плебеїв. Хоча галли змушені були покинути
Рим, відголосом їхнього нашестя була економічна криза і ріст заборгованості,
особливо серед плебеїв. Рух боржників очолив Манлій, якого Тит Лівій називав
першим серед патриціїв прихильником народу. Він звільнив своїх клієнтів, схилив
на свій бік збіднілих плебеїв і разом з народними трибунами агітував за реформу
боргового права і розподіл общинної землі між малоземельними плебеями. Спроба
Манлія захопити для цього владу завершилася невдало, і звинуваченого патриціями
в намаганні тиранічної влади Манлія було засуджено до страти і скинуто 384 р.
до н.е. з Тарпєйської скелі (південно-західна круча Капітолійського пагорба).
Через декілька років пропозиція Манлія про розподіл общинних
земель була відновлена народними трибунами Ліцинієм Столоном і Сєкстієм
Латераном, і після десятирічної боротьби, 376 р. до н.е.. коміціями було
прийнято потрійний комплексний закон (lex
per saturam), який стосувався і багатих, і
бідних плебеїв.
Згідно з першим законом, із двох консулів один обов’язково мав
бути плебеєм (utique alter ex plebe crearetur), але з компетенцій консулів були вилучені судові функції і передані
претору, який обирався лише з патриціїв. Другий закон дозволяв кожному
римському громадянину окупувати з общинного поля не більше 500 югерів землі і
виганяти на громадські пасовища не більше 100 голів великої і 500 голів дрібної
рогатої худоби. Оплата за користування общинними угіддями встановлювалася у
розмірі У хлібних полів і !/5 виноградних та оливкових
плантацій (ne qnis plus quingenta
ingéra agri possideret). Право
користування общинними землями надавалося як патриціям, так і плебеям.
Встановлення земельного мінімуму в період зростання
торгово-лихварського капіталу і земельної концентрації цілком допустимо, але
встановлена законом норма в 500 югерів викликає цілий ряд застережень. Деякі дослідники, зокрема
Ю.Белох, Нізе та інші, висловлювали сумнів, що в IV ст. могла йти мова про
земельні наділи розміром у 500 югерів і, найімовірніше, такий закон міг
відноситися до кінця 111 – початку II ст. до н.е. Встановлення норми окупації (occupatio) общинного
поля (ager publicus) у першу чергу було спрямовано проти патриціїв – тваринників, які
захоплювали общинні угіддя під пасовище.
Третій закон Ліцинія-Секстія стосувався боржників – плебеїв. Згідно з ним,
виплачені проценти зараховувалися в рахунок боргу, а залишок боргу дозволялося
уплатите впродовж трьох разів однаковими частинами (ut deducto со de capite quod usuris pernumeratum esset, id quod superesset triennio aequis
portionibus persolvevetur) [Тит Лівій.
Історія Риму від заснування міста, VI, 35].
У ході боротьби за підкорення Італії римські патриції змушені були
йти і надалі на поступки плебеям. Згідно із законом Публія Філона 339 р. до н.е., одним із
цензорів повинен був обиратися плебей, а з 337 р. плебеям стала доступна посада претора.
Під час Другої Самнітської війни (327-304 pp. до н.е.), коли Рим
намагався підкорити Самнітську федерацію, було прийнято закон Петелія-Папирія (lex Poetelia Papiria) 326 р. до
н.е., за яким боржник відповідав кредитору своїм майном, а не особою. Цим
законом у Римі повністю ліквідовувалося боргове рабство.
Значну роль у боротьбі патриціїв і плебеїв відіграла цензура Аппія
Клавдія 312 р. до н.е. Аппій належав до роду Клавдіїв, ВІДОМИХ СВОЄЮ гординею,
впертістю і шаленістю. З його іменем пов’язана ціла епоха в римській історії.
Аппій Клавдій побудував першу монументальну дорогу (Via Арріа), яка з’єднувала Рим
із південними районами Італії і була
важливою для боротьби з самнітами; будував і
прикрашав храми (храм Белонни), спорудив перший водопровід у Римі
(акведук); поміняв етруський алфавіт на латинський; запропонував сонячний
годинник; був одним із засновників правознавства і ораторського мистецтва.
Редакцію Сервієвої конституції, яка змінювала початковий земельний
ценз на грошовий, теж приписують Аппію Клавдію. Заміна земельного цензу
грошовим відповідала інтересам демократичних груп, пов’язаних з торгівлею,
ремеслами з товаро-грошовими відносинами загалом.
Він виступав яскравим прихильником вільновідпущеників і міського
плебсу, захищаючи інтереси торгово-лихварських кіл. Аппій включив у сенат тих
магістрів, батьки яких були вільновідпущениками, чим викликав різку опозицію з
боку патриціїв. Крім того, римським громадянам, які не мали земельної власності
(торговий і ремісничий плебс), дозволялося голосувати не лише в міських
територіальних округах, але й в сільських, що підняло їхній політичний
авторитет. Таким чином, уже в IV ст. до н.е. вільновідпущеники відігравали
помітну роль в римському суспільстві й господарстві. Аристократія підтримувала
вільновідпущеників головним чином тому, що більша частина їх знаходилася у
клієнтелі у своїх колишніх господарів і на виборах віддавала їм свої голоси.
Сільський плебс не завжди знаходився у місті в достатній кількості, і тому
нерідко на коміціях питання вирішувалося лише міщанами.
Одночасно з цим Аппій Клавдій повів енергійну боротьбу з жерцями,
які були ідеологічною опорою патриціанської олігархії. Так, за його
ініціативою, родовий культ Геркулеса був перетворений в загальнодержавний,
зібрані афоризми піфагорійських мудреців, легалізовані орфічні культи,
заборонені офіційною релігією тощо.
Перший натиск плебеїв на монополію патриціїв у сфері судочинства і
календаря теж припадає на кінець IV ст. до н.е. 304 р. до н.е. едил Гней
Флавій, син вільновідпущеника, опублікував судові формули (legis actiones) і
обнародував календар. Цей захід був спрямований проти колегії
жерців-понтифіків, які вважалися єдиними знавцями і тлумачниками права. В
їхньому віданні знаходився і складний календар, вони на свій розсуд оголошували
присутні і неприсутні дні (dies fasti et nefasti), призначаючи або відміняючи дні народних зборів і судових процесів.
Гней Флавій переробив у демократичному напрямку консульські фасти, внісши до
числа давніх консулів і трибунів плебейські фамілії Марціїв, Брутів тощо. Йому
приписують також видання анналів, літописних записів римської історії.
300 р. до н.е. було видано закон братів Огульніїв (lex Ogulnia), етрусків за
походженням, який відкривав плебеям доступ до вищих жрецьких посад і збільшував
до дев’яти кількість членів колегій авгурів і понтифіків. Зрештою, повного
урівняння плебеїв з патриціями в цій сфері ніколи не було. Багато жрецьких
посад так і залишилися монополією патриціїв. Таким, наприклад, були жрецькі
колегії саліїв, фламінів і посада "царя жерців" (rex sacrorum).
Завершальною ланкою тривалої боротьби патриціїв з плебеями був
закон 287 р. до н.е. диктатора Гортензія (lex
Hortensia). Приводом до його видання
послужило повстання плебеїв, невдоволених зростанням заборгованості і порушенням
сенатом прав трибутних коміцій. Закон формально повторював давній закон Валерія
– Горація і належав до розряду "священних" (leges sacratae). Згідно з ним, рішення
плебських трибутних коміцій (plebistita) визнавалися загальнодержавними законами, обов’язковими для
патриціїв і плебеїв. Вони не вимагали навіть схвалення сенату (auctoritas): "Все, шо
вирішить плебс по трибах, має силу загальнонародного закону" (ut quod tributum plebs iussisset populum teneret).
Трибутні коміції збиралися на Форумі, голосування проходило не по
центуріях, а поголовно (viritum), чим забезпечувалася перевага плебсу, особливо сільського.
Одночасно підтверджувалася недоторканість (sancro sanctitas) народних трибунів.
Винному у порушенні цього закону загрожувало прокляття і конфіскація майна.
Так завершилася багаторічна боротьба патриціїв і плебеїв, основним
результатом якої була ліквідація пережитків родового ладу олігархічної
республіки патриціїв і створення умов для розвитку демократичного полісу в
Римі. У підсумку цієї боротьби плебеї отримали доступ до магістратур і в сенат,
добилися політичної і громадянської рівності (недоторканість, легалізація
шлюбів), вирішення аграрного питання і пом’якшення боргового права.
Із кінця V ст. до н.е. починає бурхливо розвиватися приватна земельна
власність як на землях плебеїв, так і патриціїв та складаються умови для її
концентрації. Відміна боргової кабали сприяла зростанню ролі рабів-іноземців і
посилила агресивність римського суспільства, яке все більше потребувало
додаткової робочої сили.
З іншого боку, задоволення основних потреб плебеїв сприяло
консолідації римського суспільства. Станова боротьба, яка роздирала Римську
державу зсередини, затихає і перед лицем зовнішніх ворогів на початку III ст. до н.е. Рим став сильним
і монолітним, що не могло не сприяти його військовим успіхам.
Висновки
Період
боротьби патриціїв і плебеїв в історії Стародавнього Риму посідає важливе
місце. Адже це один з етапів державотворення Римської державності.
Старода́вній
Рим (лат. Roma antiqua, також Древній Рим, старожитній, античний Рим) – одна з
провідних цивілізацій Давнього світу та античності, отримала свою назву від
головного міста – Рима (лат. Roma), яке в свою чергу назване на честь
легендарного засновника – Ромула. Стародавній Рим був цивілізацією, яка виросла
з маленької землеробської громади, заснованої на Італійському півострові ще в Х
ст. до н. е. Центр Риму сформувався в межах болотистої рівнини, обмеженої
Капітолієм, Палатином і Квіріналом. Розташована вздовж Середземного моря,
Римська держава з часом стала однією з найбільших імперій Давнього світу.
За
століття свого існування, давньоримська цивілізація змінювалася від монархії до
олігархічної республіки, а потім – до все в більшій мірі автократичної імперії.
Завдяки завоюванням та асиміляції вона згодом почала домінувати над усім
Середземномор’ям. Піку своєї могутності Стародавній Рим досяг у ІІ ст., коли
під його контролем опинилися території від сучасної Шотландії на півночі до
Ефіопії на півдні та від Вірменії на сході до Португалії на заході.
Боротьба
патриціїв і плебеїв – це напружений період, адже проводились реформи, боротьба
за політичні права плебеїв, перша кодифікація римського законодавства.
У підсумку боротьби патриціїв з плебеями, плебеї отримали доступ
до магістратур і в сенат, добилися політичної і громадянської рівності
(недоторканість, легалізація шлюбів), вирішення аграрного питання і пом’якшення
боргового права.
Із кінця V ст. до н.е. починає бурхливо розвиватися приватна
земельна власність як на землях плебеїв, так і патриціїв та складаються умови
для її концентрації. Відміна боргової кабали сприяла зростанню ролі
рабів-іноземців і посилила агресивність римського суспільства, яке все більше
потребувало додаткової робочої сили.
З іншого боку, задоволення основних потреб плебеїв сприяло
консолідації римського суспільства. Станова боротьба, яка роздирала Римську
державу зсередини, затихає і перед лицем зовнішніх ворогів на початку III ст. до н.е. Рим став сильним
і монолітним, що не могло не сприяти його військовим успіхам.
Отже, досліджуючи історію Стародавнього Риму, потрібно враховувати
навіть найменші деталі тих чи інших подій. Адже від цього буде залежати
результат досліджень.
Список
використаної літератури:
1.
Балух В.О., Коцур В.П. «Історія
Стародавнього Риму». – Чернівці: Книги ХХІ, 2005
2.
Бокшанин А.Г. «Дреняя Греция и древний
Рим». – М., 1952
3.
История Древнего Рима/ Под ред.. В.И.
Кузищина. – М., 1999
4.
Ковалев С.И. «История Рима». – Л., 1986
5.
Машкін М.О. «Історія Стародавнього
Риму»(пер. з рос.). – К., 1955
6.
Мишулин А.В. «Лекции по истории Древнего
Рима». – М., 1956
7.
История Европы:
В 8 т. Древняя Европа. – М., 1998. Т.-1.
Додатки
Сервій
Туллій
Стіна
Сервія
Туллія
Аппієва дорога