Зміст
Вступ
1. Місцеве звичаєве право
2. Сеймові постанови і привілеї, як джерела права
3. Судебник Великого князя Казимира
4. Статути Великого князівства Литовського
5. Магдебурзьке право
6. Церковне право
7. Звичаєве козацьке право
Висновок
Джерела та література
Вступ
Протягом XIV ст. Велике князівство Литовське перетворилось на одну з найбільших європейських держав. Однією з найбільш цікавих сторінок історії цієї держави є її правова система, яка сформувалась, як на основі місцевих звичаїв, так і включила в себе норми правових систем сусідніх держав і земель, що були включені до складу Литовської держави.
Загалом, тема джерел права Великого князівства Литовського не втратила актуальності й зараз. Абсолютна більшість ґрунтовних праць з даної проблеми з’явилась ще в 60-80-х роках минулого століття і зараз потребує перегляду, застосування нових підходів до дослідження, введення в науковий обіг нових матеріалів. Нової оцінки потребує питання про місце в литовській правовій системі норм звичаєвого права, як литовських, так і руських, а також привілеїв. Навіть зараз, остаточно не вирішене питання про статус Судебника Великого князя Казимира в литовській правовій системі. Одні дослідники стверджують, що судебник є першою кодифікацією права у Великому князівстві Литовському, а інші – що він є звичайним привілеєм. Литовські Статути, які тричі були кодифіковані протягом століття, й зараз викликають цікавість і подив дослідників. Додаткової уваги потребує проблема систематизації різних груп джерел.
Об’єктом дослідження даної роботи є литовська правова система, що виникла, оформилась й еволюціонувала протягом XIV-XVI ст., а потім органічно поєдналась з польською, хоч і залишилась багато в чому самостійною. Предметом дослідження – є різноманітні правові звичаї, привілеї, устави, кодекси, які склали основу правової системи Литовської держави і, по суті, були основними її джерелами.
Метою роботи полягає в тому, щоб проаналізувати з відповідними оцінками весь комплекс джерел, які лягли в основу правової системи Великого князівства Литовського. Вивчити ступінь впливу окремих законодавчих актів, привілеїв, кодексів на регулювання різних сфер суспільного життя.
Завданням роботи є вивчення ступеню розробки даної проблеми в науковій літературі. А, також, з’ясування об’єктивних причин, що призвели до видання тих чи інших правових актів.
В науковій літературі ступінь розробки проблеми джерел права Великого князівства Литовського залишається недостатнім. В першу чергу, варто згадати литовських дослідників, так вивченням статутів займались К. Яблонскіс та Ю. Юргініс, окремо вони вивчили вплив звичаєвого права на творення І Статуту (1529). Серед польських вчених варто відмітити роботи Ю. Бардаха, який намагається підходити до проблеми джерел литовського права комплексно [17 – C.95].
Досить детально проблему джерел права Великого князівства Литовського вивчали українські, білоруські та російські історики і правознавці. Так, перші праці, присвячені Литовським Статутам, з’явились ще в XIX ст. Зокрема, В. Строева (1833) і М. Владимирський-Буданов (1877) в контексті вивчення московського законодавства дослідили III Статут (1588), як одне з джерел для Соборного укладення. Вивченням III Статуту (1588), в цьому ж контексті також займався М. Тихомиров [1 – C.99]. Досить ґрунтовні праці по литовському законодавству XIV-XVI ст. належать В. Причеті, основну увагу він зосередив на Статутах, але досить детально вивчав усі джерела, які використовувались при їх кодифікації [1 – C.101]. Дослідженням Судебника Казимира (1468) займались І. Данилович, Ю. Ярошевич, М. Ясинський, М. Любавський, не без підстав вважали його першою спробою систематизації литовського права [17 C.97]. І Старостина цей Судебник розглядала, як важливий етап в еволюції Литовської правової системи [17 – C.94].
Серед українських істориків дослідженням джерел права Великого князівства Литовського займались М. Грушевський [6 – C.59], Н. Полонська-Василенко [15 – C.117], Д. Дорошенко [7 – C.49], дану проблему вони розглядали крізь призму української історії. Так, чимало уваги вони приділили вивченню Литовських Статутів, а також привілеїв, якими користувались різні українські землі. Вони також робили спроби систематизації литовського законодавства [15 – C.120]. Окремо варто відмітити Д. Яворницького, що досить детально вивчив козацьке звичаєве право [20 – C.157]. Серед сучасних дослідників можна назвати Д. Ващука, який досить детально проаналізував обласні привілеї Київщини і Волині [4 – C.101] ; А. Павлов, який в контексті вивчення економічної історії проаналізував вплив Магдебурзького права на розвиток митної справи на Київщині [13 – C.148]; П. Захарченка та І Вікторова, які розглянули особливості правового статусу українських земель у складі Великого князівства Литовського [8 – C.12]. Серед відомих сучасних правознавців варто згадати В. Кульчицького [11 – C.125], П. Музиченка [12 – C.173], В. Іванова [9 – C.95], їм належать узагальнюючі роботи по історії української держави і права, в їх контексті вони досконало проаналізували і литовське законодавство.
Незважаючи на наявність чималої кількості літератури з даної проблеми додаткового вивчення в наш час потребують питання про привілеї, церковне законодавство, магдебурзьке право, майже зовсім не дослідженим залишається вплив козацького звичаєвого права на литовську систему права.
1. Місцеве звичаєве право
Правова система Великого князівства Литовського, як і більшості країн світу, базувалась на нормах звичаєвого права в основі яких лежали звичаї і традиції. Литовське право увібрало в себе, крім власне литовського, ще й звичаєве право Русі (зосереджене переважним чином в “Руській Правді”), також використовувалось звичаєве право прусів (зосереджене в “Померанській Правді”) [9 – C.90].
Поступово, в процесі суспільного життя, люди усвідомлювали необхідність тих чи інших правил поведінки, і стали вводити їх та дотримувались або це робилось під впливом громадської думки і влади.
Перетворення звичаїв в юридичні норми вимагало їхнього офіційного признання, санкціонування державною владою, що мало особливе значення на території Литовської держави, де міцно трималися за старину. Найбільш поширеними шляхами затвердження місцевих звичаїв і, таким чином, визнання їх юридичними нормами була мовчазна згода влади або їхнє офіційне визнання. Характерним прикладом цього служить історія копних судів, які розглядали всі справи тільки на основі місцевих звичаїв [12 – C.178]. Спочатку такі суди діяли, виходячи із змісту обласних привілеїв ("старини не рухати") [18 – C.176], а в XVI ст. були санкціоновані державою.
Норми звичаєвого права, які склались у Великому князівстві Литовському, були настільки авторитетні, що не могло бути й мови про їхню ліквідацію. Відповідно до статутів і магдебурзького права вони були обов’язковими для застосування судами.
Норми звичаєвого права регулювали порядок здійснення кровної помсти, проведення деяких процесуальних дій (присяга, ордалії, оцінка показань свідків та ін) [9 – C.91]. Найбільш сильний вплив дане право мало на сферу шлюбно-сімейних відносин, де воно найбільш міцно закріпилось. Норми звичаєвого права були тісно пов’язані з нормами моралі, і вони сприймались як справедливі, моральні; з ними змушена була рахуватись і панівна верхівка. У процесі становлення класового суспільства звичаї, що використовувалися в інтересах пануючого класу, поступово трансформувалися у норми звичаєвого права. Оскільки їх санкціонувала держава, вони ставали загальнообов’язковими для виконання. Держава забезпечувала їх дотримання, але вони діяли переважно у сфері общинного суду [12 – C.136].
2. Сеймові постанови і привілеї, як джерела права
Привілейні грамоти та сеймові постанови видавалося з кінця XIV до середини XVI ст. Вони були різноманітні змістом і за браком писаних законів замінювали їх і були деякий час єдиним джерелом законодавства. Привілеї не нормували загальних прав, а стосувалися лише окремих осіб або суспільних та етнічних груп. Привілейні грамоти підривали та відсували на другий план норми звичаєвого права й вели до кодифікації загальнообов’язкового права.
Такі привілеї були важливою сферою діяльності князів. Вони поділялися на три групи: а) дарчі грамоти, б) привілеї в стислому значенні слова та в) грамоти охоронного характеру.
Дарчі грамоти власне не належали до привілеїв, бо не звільняли нікого від виконання загальнообов’язкового права. Серед них найбільше значення мали ті, що дарували нерухоме майно, землі або десятину церквам. Деякі підтверджували акти продажу, заповіти тощо. Свидригайло дарував права мати свою хоругву, а князеві Острозькому – право печатати листи червоним воском. Таким чином, зміст і характер дарчих грамот міг бути досить різноманітним [15 – C.127].
Привілеї у стислому значенні слова означають приватний закон. Такими грамотами князь надавав різні пільги окремим особам, родинам або містам, імунітети, якими державна влада звільняла від державного суду, податків, адміністрації. Саме такі пільги отримав у 1448 р Онуфріївський монастир, для підтвердження цих прав йому видано спеціальну грамоту.
Інколи, даруючи привілей, князь переносив на певну особу частину своїх державних прав: право суду, збирання податків з певних територій тощо. Прикладом даного привілею є грамота князеві Жеславському, якою Великий князь надавав йому міста Мстислав та Мглин з дворами, челяддю, селянами, боярами, майном і т.п., не залишаючи собі ніяких прав в цих містах. Подібні грамоти надавались містам, які постраждали від стихійних лих, чи за якісь особливі заслуги. Так, у 1508 р. Великий князь звільнив Волинь від поголовщини, а Київ – від підводної повинності та тіунського суду [15 – C.128].
Окремо стоять грамоти загального характеру, які показують, як з часткових привілеїв виростають загальні станові привілеї. Вони поділяються на грамоти шляхті, містам та євреям. З шляхетських привілеїв дійшло лише шість: Ягайла з 1387 р., Городельський – 1418 р., Казимира – 1437 р., Олександра – 1492 та два привілеї Сигізмунда – 1506 та 1522 рр. Всі вони підготовлюють матеріал для загально шляхетських станових прав, творять щось на зразок польської "пакта конвента". Через них прийшла рецепція польського права. Так, привілей 1387 року було видано за нагодою Кревської унії на введення в Литовсько-Руській державі адміністративних установ, подібних до польських. У ньому йшла мова про призначення воєводських та повітових судів. Найважливіший з них – це привілей 1437 року, який розширив права попередніх привілеїв на всю шляхту без обмеження по майновій, соціальній чи релігійній приналежності, звільнив маєтки від податків, заборонив селянам переходити з шляхетських маєтків і встановив панські суди над селянами [15 – C.129].
Доповненням привілею Казимира був привілей 1492 року, який зобов’язував Великого князя не вести зовнішньої політики без відома великокняжої Ради, не видавати без неї законів, не роздавати урядів та земель. Так зверхні права в державі перенесено на колегію панів, а великий князь стає виконавцем Ради.
Окрему групу привілеїв становлять грамоти, що наділяли міста магдебурзьким правом, звільняли їх від підпорядкування загальнодержавним законам. Міста мали самі встановлювати закони на основі магдебурзького права. Міста звільнялися від суду та адміністрації державних урядовців, діставали право володіти ґрунтами на терені міста, дуже часто міщанство дістало різні привілеї поряд із магдебурзьким правом Цих привілеїв багато, і вони були дійсно привілеями, бо звільняли з-під загальнообов’язкового права [10 – C.217]. Прикладами можуть бути привілеї на право самоврядування Луцьку (1432), Житомиру (1444) тощо [11 – C.142]. Більш детально положення про Магдебурзьке право буде розглянуто нижче.
Привілеї охоронні видавалися на прохання людності про збереження старих прав. Внаслідок скарг на це порушення, Великий князь іноді видавав "охоронну" грамоту, якою заборонялося ламати звичаєве місцеве право [15 – C.129].
Поряд з вищезгаданими привілеями з XV ст. видаються привілеї окремим воєводствам і повітам. Вони отримують назву "обласні привілеї".
Такі "обласні привілеї" не були актами ласки, видавати їх було обов’язком князя. Вони оберігали стародавні звичаї і стосувалися не станів, а цілої землі. До нас дійшло 13 грамот. Найстарша – Ягайла 1424 чи 1430 року видана для Луцької землі, якою він надає давні права – однакові для всіх мешканців, незважаючи на віру [4 – C.7]. Решта грамот відносяться до пізніших часів – Великого князя Олександра, Сигізмунда І – всі вони повторюють старі права, це такі грамоти: дві Волині – 1501 та 1509 рр., дві – Київській землі 1507 та 1529 рр., одна Вільському повітові Подільської землі, дві – Вітебській землі та одна – Полоцькій й Смоленській [4 – C.9]. Всі грамоти, як припускають історики видавались тоді, коли усувались від влади удільні князі, а замість них призначались намісники Великого князя; а, відповідно, щоб заспокоїти населення їм видавались ці грамоти-конституції.
Таким чином, сеймові постанови і привілеї являли собою нормативні акти, які регулювали право за відсутності чітко кодифікованих збірників законів.
3. Судебник Великого князя Казимира
Користуватись привілеями та звичаєвим правом було досить незручно. Стояла нагальна потреба в систематизації права. Судебник Великого князя Казимира і став такою першою спробою кодифікації, він був укладений урядовцями-правниками великокнязівської канцелярії і затверджений на провінційному сеймі у Вільні 1468 року. Він був невеликим за обсягом, мав всього 25 статей. Його джерелами були Руська правда, привілеї, звичаєве право [12 – C.139].
Дослідники по-різному визначали місце "Судебника" і значення його в литовському праві другої половини XV – початку XVI в. Його називали "білоруським статутом" і руським пам’ятником, відзначали, що нічого литовського в ньому немає, вважали спробою фіксації "литовських звичаїв", визначали як перший досвід кодифікування в масштабах всієї Литовської держави, нарешті, стверджували, що він діяв тільки у Великому князівстві Литовському в тісному значенні [17 – C.97].
В основному в Судебнику регламентувались процесуальні відносини, але були й норми матеріального цивільного та кримінального права. В ньому є статті, що стосуються маєткових прав, порушення кордонів, наїздів, уведення рабів, крадіжок, панського суду над селянами.
За Судебником Казимира суб’єктом злочину могла бути не лише вільна людина, але й холоп. За першу крадіжку він карався тілесним покаранням, а за другу – смертною карою. Відповідальність за скоєні злочини за Судебником наступала з семирічного віку [15 – C.132].
Судебник, зокрема, карав за переховування втікачів: "А котрий буде люди виводити, а любо челядь невільну, а хватять – того на шибеницю". В цьому відбивався соціальний стан тогочасного суспільства [3 – C.141].
Загалом цей судебник являв собою суміш литовських та руських звичаєвих норм, які були адаптовані до нових умов. Це була далеко не досконала спроба кодифікації литовського права, так як в правовій практиці продовжили активно використовуватись норми звичаєвого права і привілеї.
4. Статути Великого князівства Литовського
Найважливішою пам’яткою і основнім джерелом права Литовської держави були статути.
Протягом шістдесяти років (1529 – 1588) литовський уряд тричі здійснює кодифікацію права. В епоху коли видані закони століттями залишалися в силі, це було видатним явищем. Деякі дослідники трактують статути як три послідовні редакції однієї й тієї ж пам’ятки. Але більшістю вчених було доведено, що ми маємо справу з різними пам’ятками права. На сьогодні ця точка зору є пануючою.
Статути є пам’ятками історії законодавства та культури литовського, українського і білоруського народів. Ось чому викликає протест найменування Статутів литовськими, що перекручує їх сутність і історичне походження.
Відомо, що в основу Статуту 1529 року були покладені норми, напрацьовані адміністративною та судовою практикою на базі звичаєвого права України, Литви та Білорусії. Це відображене в його найменуванні: "Права писаные даны Панству Великому князьству Литовскому, Рускому, Жомойтскому и иных через наяснейшего пана Жикгимонта, з Божее милости короля Польского, великого князя Литовского, Руского, Пруского, Жомойтского, Мазовецкого и иных" [19 – C.243].
Статути 1566 та 1588 рр. носили назви: "Статут Великого князьства Литовського 1566 года" і "Статут Великого князьства Литовського 1588 года" [18 – C. 197]. В цих найменуваннях підкреслювався загальнодержавний характер статутів і відображалась інтеграція правових норм України, Литви та Білорусії. На цій підставі статути слід називати повним найменуванням з відповідним порядковим номером, як то: "Статут Великого князівства Литовського", та тільки не "Литовський статут", бо таке найменування спотворює дійсне розуміння історії.
У Великому князівстві Литовському кодифікаційні тенденції проявились у 1501 році, коли у Волинському привілеї великий князь Олександр декларував, що він буде діяти "пока права Статута в отчизне нашей вставим" [19 – C.243]. Справжня кодифікація права в князівстві розпочалася в 1514 році. Проект Статуту був поданий сейму в 1522 році, остаточний текст його було затверджено на віленському сеймі лише в 1529 році. Статут було прийнято як закон, який мав однакову силу для всіх жителів Литовсько-Руської держави незалежно від їхнього стану. Джерелами Статуту були: звичаєве право, великокнязівські привілеї та норми Руської правди, а також римське канонічне право.
У Статуті 1529 року було 13 розділів, які нараховували 282 статті. В перших трьох розділах були зібрані, в основному, норми конституційного права та принципіальні положення інших галузей права, в четвертому та п’ятому – шлюбно-сімейне та спадкове, в шостому – процесуальне, в сьомому – кримінальне, у восьмому – земельне, в дев’ятому – лісне та мисливське, в десятому – цивільне, в одинадцятому, дванадцятому та тринадцятому – кримінальне та процесуальне право [14 – C.140].
У Статуті були юридично закріплені основи суспільного та державного ладу, правове становище населення, порядок утворення, склад та повноваження деяких органів державного управління.
Така повнота систематизації правових норм різних галузей права дає підстави називати Статут 1529 року зводом законів на основі кодифікації місцевого права, викладеному на мові староруській, зрозумілій для більшості населення Литовсько-Руської держави [12 – C.145].
У 30 – 40-х роках XVI ст. у Великому князівстві Литовському відбулись значні соціально-політичні зміни. Зміцнилось правове становище шляхетства в його боротьбі з магнатами. Значну частину шляхти не задовольняв Статут 1529 року. Найбільш настирною у вимогах прийняти новий статут була волинська шляхта. На Віленському сеймі 1551 року Сигізмунд II зобов’язався, разом з панами-радою створити для виправлення діючого Статуту комісію з п’яти католиків і п’яти православних [1 – C.95].
Статут 1566 року був правовою системою незалежної держави, зв’язаної з Польщею тільки спільним правителем. На черзі дня стояла більш тісна унія двох держав. її підтримували повітові сеймики, які бажали шляхетського судочинства за польським зразком. Висловлювалась вимога рівності всієї шляхти перед законом, що пов’язувалось з ліквідацією судових привілеїв магнатів.
Статут було затверджено сеймом у 1554 році, але він набрав чинність тільки з 1566 року. За рівнем кодифікаційної техніки статут 1566 року перевершував перший. Він закріплював соціально-економічні та політичні зміни, що відбулися у Великому князівстві Литовському з 1530 до 1565 року. Статут 1566 року підрозділявся на 14 розділів і 367 артикулів [12 – C.142].
Якщо порівняти І та II Статути, то в останньому бачимо більш досконалу систематизацію правового матеріалу. Розділи перший, другий і третій тут регулюють норми державного права, розділ четвертий присвячено судоустрою, розділи з п’ятого по десятий – приватному праву, нарешті, розділи з одинадцятого по чотирнадцятий регулюють кримінальне та процесуальне право.
II Статут називають ще Волинським, і це, мабуть, тому, що найбільшого поширення він набув на Волині, проте діяв також і у інших воєводствах Великого князівства Литовського [10 – C.248].
Люблінська унія передбачала не лише інтеграцію державних структур, а й зближення польської та литовської систем права. Під польським впливом на сеймі 1569 року було прийнято постанову, що призначала депутатів для виправлення Статуту, які мали проаналізувавши польське і литовське законодавство, виробити єдиний збірник законів для обох держав.
Але до уніфікації права не дійшло. Шляхта Великого князівства Литовського вперто захищала автономію своєї правової системи, в якій вона не без підстав вбачала основу політичної автономії Литви у федеративній Речі Посполитій [5 – C.121].
Робота над ІІІ Статутом зробила можливим подальший розвиток правової системи Великого князівства Литовського. В комісію, створену для доповнення Статуту, король призначив двох радних панів (одного – єпископа, другого – світського) і дев’ять представників шляхти (по одному від воєводства). Серед них були католики і православні.
При розробці III Статуту головну роль відіграли депутати воєводства. Це свідчило про зміну в співвідношенні політичних сил на користь шляхетства. Проект Статуту обговорювався на повітових сеймиках шляхти та на генеральних литовських з’їздах в 1582 і 1584 рр. Редакційні роботи були зосереджені в канцелярії Великого князівства. Звідси та провідна роль, яку відігравали в роки підготовки Статуту канцлери та підканцлери: Микола Радзивілл, Остафій Волович і Лев Сапега [12 – C.146].
III Статут був затверджений у відповідності з процедурами того часу спеціальним актом короля Польщі і Великого князівства Литовського 28 січня 1588 року. В листопаді 1588 року він був надрукований і набрав чинності.
У вступі до III Статуту, написаного Левом Сапегою, підкреслювалося, що метою правової держави є охорона прав і свобод громадян.
III Статут, як і два попередні, було підготовлено староруською мовою. Підканцлер Лев Сапега вирішив видати Статут на мові рукописного оригіналу.
Правова система за Статутом 1588 року – це вдалий синтез принципів станового ладу і нових правових понять, спрямованих у майбутнє. Найкращим доказом того, що цей синтез був вдалим і відповідав вимогам епохи, є те, що два з половиною століття Статут являв собою взірець для законодавців і задовольняв судову практику на литовських, українських та білоруських землях. Слід також підкреслити, що III Статут діяв на всіх українських землях, які входили до складу Речі Посполитої [12 – C.147].
Статут 1588 року складався з 14 розділів, які нараховували 488 статей [6 – C.76].
Розглянемо головні положення статутів за галузями права, хоча такого підрозділу в Статутах не було. Це сталось пізніше, з виникненням буржуазного права. Право кожного періоду відповідає в основному економічним, політичним та соціальним відносинам, які його породили. Основу правової системи даного періоду складав поділ права на публічне та приватне. Кримінальні норми зливались як з публічним, так і з приватним правом. Майнові відносини розглядались як відносини людей з речами. Порушення приватного права породжувало обов’язки, виникнення, дія та припинення яких регулювали зобов’язувальним правом. Наприклад, головщина, як штраф за вбитого, була одним із видів зобов’язань [1 – C.95]. Тільки визначивши співвідношення публічного, приватного і зобов’язувального права та межу їхньої дії, право даного періоду можна умовно розділити за галузевим принципом.
Всі три Статути містять у собі норми конституційного права. Але, як це не парадоксально, найбільш прогресивний характер вони мають у Статуті 1529 року. Розділи та параграфи І Статуту, які відносяться до конституційного права, пріоритетні в порівнянні з законодавчими актами інших держав того часу. В них визначені права та обов’язки громадян, їхнє відношення до уряду, компетенція останнього. Такі правові норми, як покарання за наклеп, відмова від заочного звинувачення базуються на гуманізмі епохи Відродження. В І Статуті яскраво відображені ідеї правової держави. В ньому не визначені відносини між Церквою та державою, немає поняття образи релігії чи Церкви [14 – C.273]. В III Статуті жителі міст позбавлялись громадянських та політичних прав. Значно звузились функції уряду. Але в цілому зміст III Статуту свідчить, що від ідеї правової держави відмовлятись ніхто не збирався.
Підканцлер Лев Сапега у вступі до ІІІ Статуту підкреслив ідею правової держави, метою якої є охорона прав та свобод громадян. У цьому Статуті керівник держави сам підкоряється праву [12 – C.146].
Стосовно цивільного права, то в Статутах досить детальній регламентації підлягає інститут приватної власності. Громадське землеволодіння на час дії III Статуту було майже ліквідоване. Власниками землі могли бути лише "вільні люди шляхетського стану". Землі шляхти поділялись на родові та вислуги. Родові землі переходили в спадщину тільки за законом. У випадку продажу такої землі родичі користувалися переважним правом її купівлі. Вислуги – землі, які з часом прирівнювали до інших видів земельної власності, і їхні власники отримували право вільного розпорядження ними. Статути передбачали недоторканість права власності. Шляхетська власність, зокрема, не могла бути конфіскована без рішення суду [12 – C.148].
Важливе місце в Статутах займало сервітутне право – право на користування чужими речами: лісом, сінокосом, місцями для полювання, пасовищами тощо. Воно забороняло землевласнику будувати греблі, мости, млини, змінювати течію річок, якщо це завдавало шкоди сусідам. Статути регулювали також відносини в разі знахідки коня чи худоби. Знахідка породжувала право володіння, але не була засобом набуття права власності. Так, за Першим статутом, якщо приблудиться кінь або якась інша свійська тварина, то господар двору має повідомити про це владу. Якщо він затримає тварину, що приблудилася, більше трьох днів, то вважатиметься злодієм [9 – C.102].
Значний розвиток отримало зобов’язувальне право. В ньому детально регламентувались права і обов’язки за договорами купівлі-продажу, обміну, застави, покладу, найму майна тощо.
У праві застави були свої особливості, які виражались у тому, що заставлений маєток переходив у володіння та користування кредитора до повного його викупу боржником. В заставу могли передаватись землі-вислуги і навіть посади. Широке застосування та регламентацію отримав договір оренди [11 – C.160].
Значне місце в законодавстві було виділено оформленню договорів. Так, договір купівлі-продажу маєтків оформлявся тільки в письмовому вигляді в присутності свідків шляхетської належності з обов’язковою реєстрацією в судах.
Окремо варто виділити норми, що регулювали спадкове право. Статути знали спадкування за законом і за заповітом. За законом спочатку спадкували діти, потім онуки і правнуки. При відсутності таких спадкове майно переходило до бокових родичів (братів, сестер тощо).
Міщани міст, що не мали права на самоврядування, могли передавати за заповітом тільки одну третину майна, дві третини переходили до дітей, а при відсутності дітей – у власність власника міста [12 – C.149].
Шлюбні та сімейні відносини регулювались нормами, які складались ще в Київській Русі і були перенесені в Статути. Заслуговує на увагу підвищення шлюбного віку за статутом 1566 року. Для жінок він становив 15 років, для чоловіків – 18 [6 – C.79]. Згодом III Статут знову понизив шлюбний вік жінки до 13 років. Шлюбу передувала змова батьків сторін. Норми права передбачали згоду вступаючих в шлюб, внесення дружиною приданого та запис віна на користь дружини з боку чоловіка. Віном називалась частина майна, яку виділяв чоловік своїй майбутній дружині. В Статуті 1529 року сказано, що сума віна повинна бути подвійною у відношенні до приданого, але не перевищувати 1/3 вартості майна чоловіка. По смерті чоловіка віно ставало власністю дружини [14 – C.286].
Розмір і порядок видачі приданого були передбачені в цьому ж Статуті. В придане входило як рухоме, так і нерухоме майно. У випадку вини дружини в розірванні шлюбу, вона позбавлялась приданого і віна. Якщо шлюб признавався недійсним, то придане залишалось у дружини, а чоловікові поверталось віно. Як і в попередній період, дружина відповідала за борги чоловіка. Батьки зберегли за собою право покарання дітей і не відповідали перед судом за їхніми скаргами [12 – C 150].
Окремо варто зупинитись на кримінальному праві. Під впливом соціально-економічного розвитку змінилося поняття злочину. Замість "обіди" під злочином стали розуміти шкоду або злочинство, нанесене власнику чи громаді. Поняття злочину все більше зміщується в сферу порушення правової норми. Злочин став зватись "виступом", а злочинець – "виступцем". Суб’єктом злочину визнавалась вільна або напіввільна людина, яка досягла 14 років за II Статутом і 16 років за III Статутом. Не завжди притягувались до відповідальності душевнохворі. Необхідна оборона або стан крайньої необхідності визнавались обставинами, які звільняли від покарання. З суб’єктивної сторони розрізняли навмисні й ненавмисні злочини. Злочини ділились також на закінчені і незакінчені, здійснені особисто і при співучасті. Співучасть у Статутах визначалась досить детально [12 – C.152].
Норми кримінально-правового характеру передбачали складну систему злочинів, яка поділялась на шість головних видів.
Злочини проти релігії включали богохульство, відступництво, підбурювання до переходу в нехристиянську віру тощо. До політичних злочинів були віднесені: втеча до ворога, бунт, зносини з противником, здача йому замку. Державні злочини поділялись на злочини по службі і проти порядку управління. До останніх відносились: хабарництво, підробка документів, самочинне карбування монети тощо. Злочинами проти особи були визнані: вбивство, тілесні пошкодження, образа.
Майнові злочини: крадіжка, незаконне користування чужим майном, пошкодження та знищення чужого майна, підпал, знищення межових знаків з метою оволодіння чужою землею, нанесення шкоди чужому майну. Злочини проти моралі та сім’ї: двожонство, викрадення чужої дитини, образа дітьми батьків, зґвалтування тощо [11 – C.163].
Загострення міжстанових відносин відобразились на меті та видах покарання. Головна мета покарання – залякування. До мети покарання відносилась також ізоляція злочинця, відшкодування збитків, використання злочинців як робочої сили.
Найтяжчим покаранням була смертна кара. За І Статутом вона передбачалась у 20 випадках. За II – у 60, за III – у 100 [1 – 95]. Смертна кара поділялась на кваліфіковану та просту. До кваліфікованих видів відносились: спалення, посадження на палю, закопування живим в землю тощо. Проста смертна кара здійснювалась відрубанням голови або через повішення. Болісні покарання застосовувались проти селян. Це биття кнутом, палкою тощо [12 – C.153]. Головним з майнових покарань була вина грошова, що складалась із "накладу", який поступав у скарбницю держави, "шкоди" – винагороди за вчинену шкоду потерпілому, "головщини", яку отримували родичі вбитого. Якщо злочин здійснювався насильницьким шляхом, то розмір покарання збільшувався.
Покарання у вигляді позбавлення прав і честі називалось "виволанням" і застосовувалось тільки до шляхти. Засуджені до такого покарання позбавлялись всіх прав та привілеїв і виганялись тимчасово або назавжди за межі держави. Таке покарання супроводжувалось конфіскацією майна та іншими видами додаткових покарань. До менш тяжких покарань належало вигнання з міста. Застосовувалось і тюремне покарання на термін від шести тижнів до одного року. Розрізнялось надземне і підземне ув’язнення. За власне утримання в тюрмі злочинець сплачував мито. За дрібні злочини суд застосовував догану або зауваження [9 – C.140]. Для системи покарань характерною була їхня невизначеність. Як правило, Статути вказували вид покарання, а не його розмір. За законодавством, ніхто ні за кого не повинен був нести покарання, тільки кожний за себе.
Отже, Статути являли собою першу ґрунтовну і чітко систематизовану кодифікацію литовського права. Вони регулювали різні сторони суспільного життя, включили в себе, як місцеве звичаєве право так і норми міжнародного римського права, адаптованого для Литовської держави. Статути були основним джерелом права в цій державі, а після кодифікації використовувались ще кілька століть.
5. Магдебурзьке право
Важливим джерелом права у Великому князівстві Литовському було так зване Магдебурзьке право, воно регулювало самоврядування найбільших міст держави, особливо було поширене на українських землях у складі Литовської держави.
Даний вид права виник у Німеччині в 1188 році, коли архієпископ Віхман надав привілей на самоврядування місту Магдебургу. В XIII ст. магдебурзьке право поширюється на інші німецькі землі та на міста Польщі, Литви, Чехії, Сілезії, Угорщини [13 – C.45].
Норми цього права регулювали управління містом, суспільно-правові відносини, порядок суду та судочинства, визначали заходи кримінального покарання, регламентували внутрішню статутну діяльність купецьких корпорацій, ремісницьких цехів і торгівлі.
За магдебурзьким правом міста звільнялись від управління й суду феодалів. Це право регламентувало права міських станів – купців, ремісників, визначало порядок обрання і функції органів міського самоврядування, ним регулювалися питання оцінки й успадкування майна.
Магдебурзьке право в містах Великого князівства Литовського діяло шляхом застосування в самоврядуванні та суді книг міського права європейських юристів Павла Щербича, Барташа Троїцького та ін. [15 – C.178].
Різновидом магдебурзького права було так зване "хелмське", або "хелмінське" право, яке на території Литовської держави широко застосовувалося здебільшого в містах Правобережної України. За своєю суттю хелмське право – різновид міського права. Воно являло собою переробку магдебурзького права на польську мову з використанням звичаїв та інших юридичних норм польського міста Хелм. Цю переробку, яка отримала назву "Право цивільне Хелмінське", створив П. Кушевич [12 – C.152].
Треба підкреслити, що в Литовській державі магдебурзьке право зазнало впливів місцевих правових звичаїв і, відповідним чином, було адаптоване до них.
Головним органом самоврядування в містах з магдебурзьким правом був магістрат. На ньому лежало піклування про міський благоустрій, він міг регулювати ціни на продукти, слідкувати за чистотою та порядком у місті. Магістрат мав "правні книги" (збірники законів) та печатку з міським гербом.
До магістрату входили магістратські урядники: старші та молодші. Старші – це війт, бурмістри, радці, лавники та магістратський писар, молодші – комісар або межувальник, городничий та возний [9 – C.136].
Очолював міську владу війт, який спочатку призначався королем. Його посада була спадковою, її можна було продати та купити. З часом міста викупляють спадкові війтівства, ця посада стає виборною, з подальшим затвердженням королем. Існували релігійні обмеження при виборах війта. Так, у грамоті на самоврядування місту Стародубу було сказано, що війтом може бути тільки католик. Це вносило ускладнення в життя тих міст, де значна частина населення була православною. В кращому випадку вдавалось отримати право на вибори до лави та ради одного-двох православних. У деяких містах православні не мали права займати жодної посади і навіть інколи їх змушували селитись в певних частинах міста, дуже часто не найкращій.
Війт разом з населенням міста обирали раду, в яку входили від 6 до 24 радців. Рада вела господарчі справи. Радці вибирали на один рік зі свогосередовища бурмістрів (від 2 до 12). Разом з війтом вони розглядали як судові, так і адміністративні справи. Існував і спеціальний судовий орган – лава, до складу якої входили війт (голова) і семеро лавників або присяжних. Лавники щорічно вибирались із середовища заможного міського населення. Вони розглядали як цивільні, так і кримінальні справи. В деяких містах цивільними справами міщан займалась рада. Підсудності лави в цих містах підлягали тільки кримінальні справи. Вироки при цьому подавались на затвердження королю [12 – C.154].
Процес в містах з магдебурзьким правом був усним, гласним та змагальним. Судочинство велося на польській або латинській мові.
У загальному бюрократичному апараті міста певні функції виконували і молодші урядники. Так, до компетенції комісара були віднесені рішення суду по переділу землі, встановлення межових знаків. Возний виконував доручення суду: розносив повістки, приводив правопорушників, городничий слідкував за громадським порядком в місті.
Жителі міст, які користувались правом на самоврядування, були юридично вільними, несли загальнодержавні повинності і ті, які визначала міська влада. В їхні обов’язки входило утримання адміністрації, королівського війська, сплата грошових податків. Населення таких міст сплачувало податки, зокрема, на користь духовенства.
Магдебурзьке право давало жителям міст і певні права. Міщани отримували право побудови будинку для магістрату і право держати трубача. На нижніх поверхах таких будинків дозволялось мати крамниці, хлібні засіки. В тих містах, де був великим приїзд купців, будувався гостинний двір. Місту дозволялось мати громадську лазню, шинок та млин. Всі доходи поступали в міську скриню, ключ від якої зберігався у одного з бурмістрів. З цієї скрині йшла плата за магдебурзьке право, вносились податки і покривались інші витрати. Одним з важливих привілеїв, які давало магдебурзьке право, було "право складу". В силу цього права купці, які привозили товари в місто, повинні були продавати їх тільки в цьому місті і тільки оптом [12 – C.156].
Отже, купівля-продаж в роздріб була монополією місцевих купців. Приїжджі купці могли торгувати в роздріб тільки в дні ярмарок. Ярмарки та торги, що влаштовувались в містах, з одного боку, служили економічному розвитку міст, з другого – служили збагаченню міщан. Кількість ярмарок в містах вказувалась в грамотах на самоврядування.
Зробимо деякі висновки. Протягом XIV – XVI ст. магдебурзьке право поширилось на території всієї Литовської держави. Так, зокрема воно діяло в Луцьку (1432), Кременеці (1439), Житомирі (1444), Києві (1494-1497). Міста Лівобережної України отримали це право тільки в кінці XVI – XVII ст.: Переяслав (1585), Стародуб (1620), Ніжин (1625) [13 – C.46]. В значній частині міст Магдебурзьке право ніколи не застосовувалося в повному обсязі. Діяла та його частина, яка регламентувала систему органів самоврядування. Щодо правних книг, якими користувалися, то в них мало що було від німецького права. Міста використовували звичайно форму магдебурзького права, але не його зміст. Магдебурзьке право відіграло прогресивну роль в економічному розвитку міст Великого князівства Литовського.
6. Церковне право
У Великому князівстві Литовському церква займала значне місце в суспільному житті і являлась опорою правлячої верхівки. Церква користувалась різними привілеями, мала власний суд та правову систему. Але перед тим, як перейти до аналізу церковного права варто проаналізувати особливості церковного життя литовської держави.
В XIV ст. основна маса руських земель була приєднана до Литви. Остання сприйняла звичаї, право та релігію ново приєднаних територій, як наслідок, православ’я стало тут домінуючою релігійною організацією.
Вищою церковною інстанцією для православних Великого князівства Литовського був Константинопольський патріархат. Він поставляв у сан митрополита, призначаючи на цю посаду кого-небудь із своїх довірених осіб. Митрополит зберігав тісні зв’язки з Константинополем і виступав в ролі дипломатичного представника [2 – C.67].
Візантія плекала надію, що Київ ще поверне собі минулу славу центру православ’я східного слов’янства. В 1408 році патріарх Матвій поставив "митрополитом Київським і всія Русі" грека Фотія, який зробив спробу підкорити своїй владі православні єпархії на території Литви та Польщі і мав в цьому успіх. Але після Городельської унії 1413 року в Литві різко посилюються позиції католиків. Великий князь Вітовт у 1414 році виганяє Фотія з Києва. Митрополитом обирається Григорій Цамблак. Через нього Вітовт намагається прискорити переговори про церковну унію між католиками та православними. Але вже в 1420 році Цамблак зникає з політичної арени. Вітовт поспішає визнати права московського митрополита в литовських та українських землях. Але з цим не погоджується візантійський патріарх. Митрополити Київські і всія Русі ще довго призначаються з Константинополя [3 – C.231].
Так, у 1474 році митрополитом Київським і всія Русі було поставлено Спиридона, якого визнав навіть Іван ІІІ, хоча в Москві було вибрано свого митрополита
Процес занепаду православної Церкви в другій половині XV ст. посилився. І проявлялося це не в нехтуванні віри: простий люд свято вірив, додержувався православної віри, вважав її за віру батьків та дідів і всіляко боровся за неї. На превеликий жаль, однак, верхи духовенства перетворили митрополії і особливо єпископати в об’єкт боротьби в корисних цілях. Часто єпископські кафедри давали як нагороду за різні заслуги. Бувало, що православні церкви передавали католикам.
Католицька церква цю кризу подолала куди швидше ніж православна і саме тому її престиж в Литовській державі сильно зростає. А завдяки цілеспрямованій державній підтримці католицька церква сильно потіснила православну. Більшість магнатів і шляхти прийняли католицизм.
Трагедією православної Церкви було те, що вона в цей час значно поступалася перед католицькою своєю освітою. З XV до початку XVII ст. вона збідніла культурно, її література обмежувалася в основному церковно-богослужбовими книгами [3 – C.232].
У боротьбу за піднесення православної Церкви в XVI ст. вступили собори та церковні братства, які засудили купівлю єпископських кафедр і наказали відлучати від церкви тих, хто так робить. .
Церковні братства дбали про зовнішній порядок у храмі, піклувались про хворих. У відповідь на занепад освіти братства починають засновувати братські школи. Братства рішуче виступали проти полонізації та католизації, проти аморального життя частини духовенства.
У XV ст. Європу заполонила Реформація. З середини XV ст. в Литовському князівстві ширяться мало не всі європейські реформаційні рухи. Могутнім був вплив гуситського руху, мабуть, тому, що гусити в своїх програмах висовували національні мотиви боротьби. Проникали в Литовську державу і протестантські рухи, але глибокого впливу вони тут не мали.
Позитивним наслідком цих рухів було пробудження інтересу до рідної мови, поява перекладів Святого Письма. Верхівка православного і католицького духовенства вороже ставилась до Реформації, оскільки вона, з одного боку, сприяла поглибленню інтересу до Церкви взагалі, а з іншого – підривала її авторитет [2 – C.69].
Православна і католицька церква в Литовській державі мали кожна своє законодавство Воно містило норми канонічного (церковного) права, регулювало відносини між церквою й державою, усередині церкви, між церквою та паствою. Для захисту своїх інтересів церква домоглася отримання різних державних привілеїв.
Джерелами церковного (канонічного) права православної церкви служили кормчі книги "Номоканон" і церковні устави Володимира і Ярослава [12 – C.157].
Уставом Володимира юрисдикції церкви підлягали справи людей церковних, а також шлюбно-сімейні. Джерелом матеріального забезпечення церкви було визначено десятину від митних надходжень, приплоду худоби та зібраного урожаю. Устав Ярослава відтворює характерне для феодального суспільства право привілею щодо диференціації покарання (залежно від соціального становища потерпілого). Вони містять заходи щодо боротьби із залишками язичництва та порушенням християнської моралі: заборони шлюбів між родичами, двоєженства, самовільного розірвання шлюбу, примусу до укладення шлюбу тощо.
Як джерело права використовувались також візантійські номоканони (у перекладі з грецької: закон і церковне правило), які з прийняттям християнства потрапили до Русі через Болгарію, а потім дуже активно використовувались і в Литовській державі, тут вони більш відомі під назвами "Кормчих книг", кожна така книга складалася із "Еклоги" та "Прохірона". Еклога містила витяги з інституцій, дигест кодексу й новел Юстиніана та деякі додатки, зроблені під впливом звичаєвого права. Прохірон очищав закони від звичаю, наближав їх до римського права. Зазначені джерела містили переважно норми цивільного права (про шлюб, дарування, спадщину й опікунство, про зобов’язання та ін). Наводяться й деякі норми кримінального права, а також порядок розподілу воєнних трофеїв. Окрім "Еклоги" та "Прохірона" "Кормча книга" включала також збірник права під назвою "Закону судного людям. Слід зазначити, що всі візантійські збірники при перекладах зазнавали значних змін. Тексти доповнювалися з урахуванням місцевих звичаїв та умов судочинства. Таким чином, православна церква і в XIV – XVI ст. продовжувала використовувати право, що залишалось з часів Київської Русі, практично без змін [9 – C.139].
Католицька церква користувалась власним законодавством. Основною кодифікацією її права був "Звід канонічного права" 1532 р., який ґрунтувався на звичаях і нормах, які з’явились з прийняттям християнства у Польщі, а з поширенням католицизму в Литовській державі перекочували і туди. Як і право православної церкви, даний звід містив положення про церковні привілеї, норми шлюбно-сімейного права тощо [12 – C.159].
Таким чином, церковне законодавство було важливим джерелом права в Литовській державі. Воно регулювало різні сторони суспільного життя та взаємовідносини між церквою і державою, церквою і паствою.
7. Звичаєве козацьке право
З другої половини XV ст. починається формування козацтва на пустопорожніх землях. Це була територія на півдні від Білої Церкви, землі, не закріплені за власниками. На думку Д. Яворницького, першопричиною виникнення тут козацтва були "ухідництво" та "добичництво". Вже в другій половині XV – на початку XVI ст. на Наддніпрянщині утворилися громади вільних озброєних людей, чисельність яких зростала за рахунок невдоволених існуючим ладом в державі. Починаючи з XVI ст., у безкраї простори Дикого Поля ринув потік селян-втікачів з Галичини, Волині, Полісся, Поділля. Втечі стали основною формою соціального протесту селян проти сваволі панів. Внаслідок втеч селян і міської бідноти в степах південної Київщини та Брацлавщини зростала чисельність вільного населення – козаків, було засновано ряд козацьких слобод і хуторів.
Козаки розорювали "пустопорожні" землі, займалися мисливством, рибальством, бджільництвом. їх життя було небезпечним: доводилося не тільки обробляти землю, а й оборонятись від нападів татар. Згодом козаки самі почали здійснювати походи на кримських татар. В кінці XV ст. українські козаки вчинили ряд походів проти татар, завдавши їм поразки біля гирла Дніпра. Кримське ханство змушено було побудувати фортеці на Дніпрі та Перекопі. Однак козаки нападали навіть на турецькі фортеці. В 1521 році вони здійснили похід у Молдавію, в 1523 році ходили у Крим та спалили Очаків, в 1545 році знову напали на Очаків і здобули його [16 – C.189].
З одного боку, поява такої небезпечної сили, як козацтво, на рубежах Польсько-Литовської федерації непокоїла її уряд. Кожної миті ця руйнівна сила могла нанести удар по державі. Внаслідок втеч селян пани втрачали робочу силу. З іншого боку, новоосвоєні козаками землі на Наддніпрянщині приваблювали панів та шляхту. Держава в особі козаків придбала безкоштовну силу, яка захищала кордони як Литви, так і Польщі [3 – C.155].
На нових землях склався своєрідний козацький лад, в основі якого лежали норми звичаєвого права, значна частка їх була вироблена ще в часи Київської Русі. Козацькі звичаї мали певний вплив на формування литовської правової системи. Особливо варто відзначити сильні впливи козацького звичаєвого права на систему судочинства у прикордонних районах, де проживала маса козаків. Вони об’єднувалися у громади і всі важливі питання обговорювали та розв’язували на радах. Тут обирали козацьку старшину: отаманів, осавулів, суддів. Кожен козак мав право брати участь у радах, користуватися землею, ловити рибу, полювати на звіра тощо [20 – C.236].
Найяскравішим прикладом функціонування козацького звичаєвого права була Запорізька Січ, де даний вид права і фактичного визначав усі норми суспільного життя й регулював усі відносини між козаками.
Запорозька Січ формувалася на добровільних засадах із чоловіків за умови православного віровизнання та проходження випробувального терміну. Організаційно в мирний час Січ складалася з куренів (максимально їх було 38), де перебувало 5-6 тис. козаків. Територія на берегах Дніпра біля Запорозької Січі поділялася на паланки – області з власним самоврядуванням, яких у різні періоди було 5-8, максимально – 10. Щорічно за жеребом землі отримували ті чи інші курені. На цих територіях козаки займалися господарством, там же, на хуторах, жили із сім’ями одружені козаки. Але постійна воєнна небезпека унеможливлювала активне господарське освоєння земельних угідь, розвиток промислів і скотарства. Позбавлене в польсько-литовській державі офіційного статусу, а також платні, запорозьке козацтво активно займалося військовим найманством і походами [20 – C.238].
Найвищим військовим, адміністративним і судовим органом була загальна військова рада за участю всіх козаків, яка скликалася за потреби й обов’язково – 1 січня, на Великдень, 1 жовтня. На раді вирішувалися найважливіші питання – вибору кошового отамана й військової старшини, війни і миру, розподілу земель, воєнних походів, покарання злочинців. Кошовий отаман і військова старшина звітували на радах про річну діяльність. Існували ради ("сходки") у куренях і паланках.
На чолі Запорозької Січі стояв кошовий отаман, який уособлював усю вищу владу (воєнну, адміністративну, судову й певною мірою духовну). Під час воєнних дій він мав диктаторські повноваження з правом карати на смерть тих, хто не виконував його наказів. Кошовий отаман затверджував обраних на військовій раді старшин, визначав духівництво для січової та паланкових церков, розподіляв воєнну здобич, прибутки, виконував функції найвищого судді, здійснював загальне керівництво військовими справами, представляв Січ у міжнародних відносинах тощо. Проте найважливіші справи кошовий отаман вирішував, тільки скликавши військову раду [8 – C.16].
До військової старшини належали військовий суддя, військовий писар, військовий осавул. Військовий суддя (заступник кошового) здійснював основні судові функції, водночас був скарбником і начальником артилерії. Військовий писар вів документацію, облік прибутків та витрат. Військовий осавул відповідав за громадський порядок, виконання судових вироків, проводив слідство, виконував інтендантські функції, організовував охорону іноземних послів та купців, керував військовою розвідкою. Рангом нижче стояли військові службовці (довбиш, пушкар, толмач, шафар, булавничий, бунчужний, хорунжий та ін). Під час війни діяла походна старшина – полковник, осавул і писар. У межах паланок керівництво здійснювала паланкова старшина – полковник, осавул, писар, підосавул та підскарбій.
Як уже зазначалося, військова старшина виконувала не лише адміністративні, а й судові функції. У куренях і паланках діяв суд курінних отаманів та паланкових полковників. Справи про тяжкі злочини передавалися на розгляд військовим суддею чи кошовим отаманом. Для військової старшини судом першої інстанції вважався суд кошового отамана, а другої – суд військової ради [3 – C.188].
Все життя та стосунки між козаками визначались нормами звичаєвого права. Найсуворішою формою покарань була смертна кара. Вона передбачалась, зокрема, за вбивство. Убивцю мали закопувати живцем із жертвою в одну могилу. На смерть карали також в разі порушення військового розпорядку та дисципліни під час походів. Так, за зраду, пияцтво в поході одразу передбачалось смертна кара. За інші злочини (крадіжки, зґвалтування, приведення жінок на Січ) карали на спеціальному стовпі: винного прив’язували до цього стовпа і кожен козак міг вдарити його палицею [20 – C.238].
Отже, аналіз організації козацького самоврядування й судочинства дає підстави стверджувати, що тут правові норми повністю визначались і регулювались звичаєвим правом. Писаних законів ніколи не існувало, а звичаї, що закріпились і передавались з покоління до покоління мали вищу юридичну силу. Система органів військово-адміністративної влади забезпечувала виконання властивих державі внутрішніх і зовнішніх функцій.
Висновок
Литовська правова система зародилась, еволюціонувала та постала в завершеному вигляді протягом XIV – XVI ст., в її основі лежало звичаєве право, яке включило в себе переважним чином норми литовського і руського права. Швидкий розвиток держави, структуралізація суспільства призвели до зміни в структурі права. Правителі і сейми почали видавати розпорядження, постанови і привілеї, що гарантували шляхті привілейований статус у суспільстві, а окремим землям – особливі права. Сеймові постанови і привілеї являли собою нормативні акти, які регулювали право за відсутності чітко кодифікованих збірників законів, але весь час ними користуватись було незручно. Саме тому нагальною стала потреба у систематизації права
Першу спробу кодифікації існуючих правових норм було зроблено в 1468 р., Великий князь Казимир видав Судебник, де регламентувались норми кримінального та цивільного права. Загалом судебник являв собою суміш литовських та руських звичаєвих норм, які були адаптовані до нових умов. Це була далеко не досконала спроба систематизації литовського права, так як в правовій практиці продовжили активно використовуватись звичаї і привілеї.
Статути являли собою першу ґрунтовну і чітко систематизовану кодифікацію литовського права. Вони регулювали різні сторони суспільного життя, включили в себе, як місцеве звичаєве право так і норми міжнародного римського права, адаптованого для Литовської держави. В них можна простежити норми цивільного, кримінального, конституційного, шлюбно-сімейного, спадкового права; виділено різні групи злочинів. Статути були основним джерелом права в цій державі, а після кодифікації використовувались ще кілька століть.
Окреме місце в литовській правовій системі займало церковне законодавство. Воно регулювало різні сторони суспільного життя та взаємовідносини між церквою і державою, церквою і паствою.
Варто згадати і Магдебурзьке право, яке надавало особливий статус містам, переважним чином найбільшим. Наділені таким привілеєм, міста мали право на самоврядування, а, відповідно, могли самостійно вирішувати всі питання міського життя.
Специфічним джерелом права у Великому князівстві Литовському були козацькі звичаї. Вони передавались з покоління у покоління. Найбільш поширеними були у регіонах проживання козаків.
Таким чином, правова система Литовської держави, являла собою синкретизм різноманітних джерел права. Ця система вважалась однією з найбільш досконалих в Європі.
Джерела та література
1. Бардах Ю. Литовские статуты – памятники права периода Возрождения. // Культурные связи народов Европы в XVI в. – М., 1983
2. Бергман Г. Дж. Право і революція: формування західної традиції права. – К., 2001
3. Бойко О.Д. Історія України. – К., 1999
4. Ващук Д.П. Обласні привілеї Київщині та Волині: проблема походження датування і характеру (друга половина XV – початок XVI) // Український історичний журнал. – 2004. – № 1
5. Грабовський С., Ставрояні С., Шкляр А. Нариси з історії українського державотворення – К., 1998
6. Грушевський М.С. Історія України-Русі – К., 1994. – т.4
7. Дорошенко Д. Нариси історії України. – Львів, т.1
8. Захарченко П. Вікторов І. Суспільно-політичний лад і право України у складі Великого Князівства Литовського // Історія України. – 2002. – № 33-34 (вересень)
9. Іванов В.М. Історія держави і права України. – К., 2001
10. История государства и права СССР – М., 1972. – ч.1
11. Кульчицкий В.С., Намстюк М.І., Тищик Б.Й. Історія держави і права України. – Львів, 1996
12. Музиченько П. Історія держави і права України. – К., 1999
13. Павлов А. Литовський Статут і Магдебурзьке право: їх роль у розвитку митної справи на Київщині (XV – XVII ст) // Право України. – 2003. – № 10
14. Пичета В.И. Литовский Статут 1529 г. и его источники. – Минск, 1960
15. Полонська-Василенко Н. Історія України – К., 1993. – т.1
16. Савченко Н.М. Історія України: соціально-політичний аспект. – Харків, 2003
17. Старостина И.П. О месте судебника Казимира 1468 г. в праве Великого княжества Литовского. // Культурные связи народов Европы в XVI в. – М., 1983
18. Хрестоматія з історії держави і права України / упорядник Чайковський А.С. – К., 2003
19. Хрестоматія і історії держави і права України. – К., 1996
20. Яворницький Д.І. Історія запорозьких козаків. – Львів., 1991. – т.2