Формування українського національного руху

Формування українського національногоруху
 

ПЛАН
 
Вступ
1. Ідеологічніта історичні засади українського націоналізму
2. Причини та передумови виникненнянаціоналістичного руху. Пацифікація та спроби компромісу
3. Український націоналізм до 1929р. УВО
4. Конгрес Українських Націоналістів тастворення ОУН
Список використаних джерел

ВСТУП
Актуальність теми. Надзвичайно довгийперіод часу Україна формує свю власну державу. Процес становлення власноїдержавності затягнувся на декілька століть. Після зникнення староукраїнськоїГалицько-Волинської держави, після визвольних змагань сімнадцятого століття,після скасування Гетьманщини і, нарешті, після невдалої спроби створеннянезалежної, сувереної та соборної держави в бородьбі за самостійність 1917-1920років – ми отримали абсолютно закономірну реакцію, у вигляді українськогоінтегрального націоналізму в середині ХХ століття. Протягом багатьох років невщухають головні суперечки навколо вкрай заполітизованого питання – а чивзагалі Україна має можливість і, головне, право на те щоб мати власну державу.Протягом багатьох років з різних сторін досить грунтовно різні фахівці доводилиту чи іншу точку зору, при чому однаково професійно і однаково впевнено.Особливо цей процес зрушив з цієї точки після отримання вкрай омріяноїнезалежності 1991 року.
В період між двомасвітовими війнами, а особливо під час останьої, український народ маєнадзвичайну за своїм героїзмом та унікальну за своєю сутністю спробу боротьбиза своє незалежне існування, національно-визвольний рух під проводом ОУН-УПА в30-50-ті роки, на відмінно від іншого героїчного часу – є періодом чи ненайтемніший у вітчизняній історії, аж занадто багато протиріч сплелося навколонього і це павутиння неможна розплутати й посьогодні.
Обєктом дослідження є та українськінаціоналістичні рухи, які створили фундамент для ОУН, а також найголовнішимобєктом є власне Організація Українських Націоналістів.
Предмет дослідження. Націоналізм, який давспецифічне забарвлення всім процесам у ХХ столітті, і наприкінці цього періодув історії людства викликає багато питань, суперечок, думок тощо. В світі з особливоюгостротою проявляються проблеми національних відмінностей і взаємовідносин,сутність яких полягає саме в понятті “національне”, що означає – особисте,власне, духовне „Я”. Саме це „Я” рухає людей у безкрайому вирії історичнихподій і процесів Саме ця ідентичність створила стільки конфліктів лише заостаннє століття, що людство ледве не проголосило себе вимираючим видом.
Націоналізм – як явищеобстоювання свого ідеалу, котрий базується на принципах „великої сімї”,пробутив і відкрив „скриньку Пандори”, яку тепер неможливо зачинити. Стількирізних думок сприводу цього, що теперішньому заполітизованому таглобалізованому суспільству вашко розібратися, не кажучи, щоб вирішити цюісторичну проблему.
Національне самовираженнята свідомість – єдине, що має бути незмінним в системі цінностей громадянинадержави. Формування цих переконань відбувається протягом тривалого часу. Процесформування національної держави в Україні на залишках радянської системивиявляє риси дуже подібні до ситуації в середині ХХ століття на цих саметеренах, коли розгорталась боротьба свідомих українців за право мати бодайполовину того успіху, що зараз мають їх нащадки в політичній сфері. І малоцього – невтратити ці здобутки в майбутньому.
Метою дослідження є намагання розібратися вперіоді формування і становлення українського націоналізму і визначити йогороль в історії та думці сучасників.
Хронологічні межі роботи можна розділитина дві частини: початкова знаходяться в рамках кінця ХІХ столітя початком ХХстоліття та головна з 1929 року до 1939-1940 років.
Тереторіальні межідослідження.Враховуючі межі діяльності Організації Українських Націоналістів, іншінаціоналістичні рухи можна виділити значну частину Земної кулі: Європу, Росію,Північну Америку… Але головні тереторіальні межі – це Західна Україна в межахпроживання українського етносу на 1939 рік (Східна Галичина, Лемківщина,Надсяння, Перемишельщина, Прикарпаття, Покуття, Гуцульщина, Бойківщина, Волинь,Холмщина, Буковина, Західне Поділля), окрім цих західно-українських земельпотрібно виділити і менш активні регіони: Закарпаття, Прешівщина, Підлящщя,Берестейщина, Полісся, Центральне Поділля, Хотинщина. Але є ще друга групагеографічних районів діяльності обєкта дослідження – це не українські етнічнітереторії, до них відносяться: Чехословаччина (Прага, Братислава), Польща(Західна Галичина, Куявія, Мазовія – Варшава, Краків, Люблін), Німечина(Берлін, Дрезден, Лейпціг, Мюнхен, Нюрнберг), Румунія (Бухарест), Англія(Лондон). До останьої групи належать тереторії на яких в той чи інший час діялизакордоні проводи націоналістично спрямованих організацій, а у першу групуналежать тереторії безпосередньої активної діяльності цього українського руху.
Завданням дослідження є виклад історичноїдіяльності та розвитку українського націоналізму, аналіз цих процесів,визначення ролі цих подій в історії. Проаналізувати оцінку цього явища.Визначити, які ж висновки можна зробити у справі інтегральних націоналістів?
Отже, залишимо політикамта ”державним” мужам цю проблему, томущо історія має звичку повертатися, хоч із іншим обличям і нехай час розсудить, якщо встигне. А я спробую у своїйроботі, зрештою, розібратися в проблемі становлення українського націоналізму.Що це було за явище? Чому воно виникло? І що воно значить для нас – українців?
Донедавно проблеманаціоналізму, як явища, було суто політичною прерогативою, але досвід, що бувнакопичений в працях багатьох істориків та сучасників тих подій дає нам змогупровести власну оцінку тієї ситуації.
Слід відмітити, щоджерельна база, яка збиралася ними, істориками та свідками цих історичнихпотрясінь, використовувалась науковцями на початку дев’яностих років та в нашчас. В СРСР фактично був відсутній такий тип робіт, як історичні романи,спогади і таке інше, оскільки також відкидалася сама можливість незалежноїоцінки явищ. І так-як слово „націоналіст” та „чорт”, в радянські часи, булитотожні, то зрозуміло, що роботи їхніх істориків мало грунтуються на реалії та,всвою чергу, переплітається з догмами тогочасного державного ладу.
З іншого боку, українці,які брали участь в боротьбі за незалежність, за кордоном мали можливістьвисловлювати кожен власну думку. Тому найцікавішими з джерел є спогади такихпровідників руху як Степан Бандера, Андрій Мельник,. Різного обсягу і гатункуспогади становлять значну частку робіт, що виходили друком в еміграції в 50-тіроки. З іншого боку – такі дослідники як П.Потічний, Т.Гунчак, П.Мірчук велинакопичення джерел, в першу чергу українських і іноземних, доступ до яких бувзначно простіший, ніж у Радянському Союзі. Практично одразу після війниоб’єднаними зусиллями українських емігрантів-публіцистів було створенобагатотомний проект під назвою “Літопис УПА”, що видається у Торонто йсьогодні. В енциклопедію руху увійшли збірки документів, публіцистичних робітрізних часів, покажчики, спогади учасників руху і історичні нариси деякихаспектів діяльності українських націоналістів.
Взагалі істріографічнупрблему я виніс в окремий розділ, так-як ця проблема не менш значна за самісторичний обєкт мого дослідження.
Ця праця складається зтрьох розділів: перший – історіографічний екскурс, щодо проблеми націоналізму;другий – обгрунтовує і підводить до створення ОУН; третій – це історичні фактидіяльності організації до початку другого світового колапсу.
У своїй роботі янамагатимусь бути обєктивним і, незважаючи на свої власні симпатії додіяльності Організації Українських Націоналістів, достовірно і безперекручень, наскільки це можливо, оцінити і викласти матеріал українського національногоруху середини XX століття.
 

1.ІДЕОЛОГІЧНІ ТА ІСТОРИЧНІ ЗАСАДИ УКРАЇНСЬКОГО НАЦІОНАЛІЗМУ
Прийнято вважати вукраїнській історичній науці, що коріння українського націоналізму сягають 90-хроків ХІХ століття, який з’явився, як альтернатива ліберального українофільствата соціал-демократичних рухів. Хоча треба зауважити, що фундамент українського(інтегрального) націоналізму були, ще закладені в першій половині ХІХ століття.В творах українських літературних класиків Т.Г. Шевченка, І. Франка, Л.Українки, В. Стефаника виринали на пері ті гострі слова та ідеї, які згодомзаполонили душі і серця українських синів та дочок, що отримали відчуттясамостійності і намагання скинути ті кайдани, на яких наш народ тягнувненажерливих посіпак та окупантів.[1] У 1931 році З. Коссакнаписав статтю «Проблема проводу в Івана Франка», в якій зауважив, що вагомуроль у формуванні української націоналістичної думки відіграв насамперед ТарасГригорович Шевченко, а потім цю думку підхопив і Іван Франко. Коссак писав:«Шевченко своїми творами поклав тривкі основи під національно-політичневідродження українців і від нього йде початок правдивого наступу українців. І упродовжені Шевченкової творчості виступає Іван Франко, який наче доповнивінтуїтивність і пророчість Шевченка своєю інтелектуальністю. Національний вкладтворів Шевченка знаходить своє відображення у су спільництві Франка».[2]Митрополит УГКЦ Андрей Шептицький у відповідь на лист одного з духовних діячіввисловився так: «Ви вважаєте Івана Франка поборником інтернаціоналізму, а явважаю його речником української державної суверенності». Один з членів проводуОУН Петро Дужий згадує: «В той час, коли в складі Крайової Екзикутиви був, апізніше очолив, Степан Бандера до ідеологічно-політично-вишкільної програмиюнацтва ОУН входило вивчення творчості Лесі Українки. Кожен юнак і член ОУНзнав на пам’ять думки та вислови поетеси, яка нагадувала про те, що той, хтонас визволятиме – в неволю візьме, а визволимось лише самі і вільними будемо.Червоною ниткою переплітається ця думка з працями Бандери, це зафіксовано вПостановах Великих Зборів ОУН. Поема Лесі Українки „Роберт Брюс”, іі вірші, вяких поетеса заявляє, що і проти надії сподіватися буде, і інші думки знайшливідображення у морально-етичних засадах українських націоналістів».[3]
Таким чином зіркиукраїнської культури та літератури, можливо, свідомо підготували свої твори, якпроповіді, що стали грунтом для майбутньої української національної свідомості.В той час великому і працелюбному народу потрібна була власна, національнаідеологія, яка б обґрунтувала незалежність України та привела б народ до цієїмрії. Цю Думку ігнорували помірковані українофіли, які вимагали лише автономіїукраїнського народу і не більше, а соціалістичні ідеї взагалі відкидалибудь-яку національну справу, як таку, що має право на життя. Іван Франко писав:«Не маючи в душі цього національного ідолу, найкращі українські сили тонули в„общеросійському” морі».[4]
Крім українськоїлітературно-публіцистичної спадщини, величезний вплив, на серця справжніхукраїнців, були праці Миколи Міхновського, того котрий перший серед українськихполітиків сказав: «Тільки незалежність і нічого іншого врятує Україну відстатусу Малоросії». В свою чергу обґрунтували ідеологію українськогоінтегрального націоналізму такі діячі, як В’ячеслав Липинський та ДмитроДонцов.
Але ще до І СвітовоїВійни першим ідеологом української незалежної думки виступив МиколаМіхновський. Родом з мальовничої Полтавщини він був одним з ініціаторівзаснування руху «Братство Тарасівців», публіцист та активний політичний діяч.Він, як юрист за освітою, обґрунтував і створив першу політичну програму партіїНаддніпрянської України – Революційної Української Партії (РУП), виголошену 19лютого 1900 року на Шевченківських святах та опублікував того ж року першуброшуру РУП під заголовком „Самостійна Україна”. В цій праці він, зокрема,зауважив наступне: «Над нами висить чорний стяг, а на ньому написано: смертьполітична, смерть національна, смерть культурна для української нації. Урядовціз чужинців обсіли Україну і зневажають той лад, коштом якого годуються. Часивишиванок, сала та горілки минули. Нова українська інтелігенція стала доборотьби кривавої та безпощадної. Вона виписує на своєму прапорі: Одна, Єдина,Незалежна, Вільна, Самостійна Україна від Карпат аж по Кавказ!.. Усі, хто нанашій Україні не за нас, той проти нас. Україна для українців і доки хоч одинворог лишиться на нашій території, ми не маємо право покласти оружжя. Нам нанікого надіятися і нічого озиратись на зад». За свої одвічні переконання інамагання він поплатився, але його справа жила та животіла в устах, в серцях вдуші і в мрії звичайного українця, звичайного селянина, звичайної людини котрачерез пару десятків років взяла зброю в руки і своєю кров’ю захотіла, зажадалажити на своїй землі, щоб ніхто не зміг її забрати від звичайного господаря.[5]
При всьому консерватизмісвоїх поглядів В. Липинський є одним з найбільш оригінальних українськихполітичних письменників XX ст. Багато його ідей і теоретичних положеньвиявились цілком співзвучними духові нашого часу, хоча були висловлені ще в20-ті роки. Противник будь-яких революцій і насильства, класових протистоянь усуспільстві, він послідовно обстоював ідею єдності, гармонізації суспільнихвідносин, примат творчих сил над руйнівними, збереження досягнутого надбезупинним прогресом, який йде невідомо куди. Наведене стало підґрунтям до розв’язанняВ. Липинським національного питання, побудови незалежної суверенної Українськоїдержави. Саме ці теми стали центральними темами його творчості, при висвітленніяких він негативно ставився як до інтернаціоналізму, що обстоювавсясоціалістами, так і до націонал-соціалізму.
На противагу соціалістам,які, на його думку, ототожнювали поняття нації з пролетаріатом, партією, де«не-соціаліст» — не українець, та українському націоналізму, який ототожнювавпоняття нації з мовою, вірою, племенем, для якого українець є той, хто говоритьукраїнською мовою, сповідує певну віру (православну чи греко-римську), В.Липинський розглядав націю як єдність всіх мешканців даної Землі і всіхгромадян даної Держави, об’єднання всіх племен, мов, вір Української землі,спаяних власною державою, єдиним духом. Відповідно до його уявлень нація — ценасамперед єдність духовна, культурно-історична, для народження якої необхіднедовге співжиття даного громадянства на даній території в одній власній державі.«Нація — єдність духовна — родиться завжди від держави — єдностітериторіально-політичної — а не навпаки. Звідси можна зробити висновок, що безпобудови власної державності всі розмови про незалежність, самостійність націїпозбавлені будь-якого сенсу.[6]
Нації В. Липинськийподіляв на недержавні і поневолені. Недержавні нації — це ті, які не маютьнаціональної держави як реального втілення своєї самостійності. На територіюгромадянства недержавного чужоземна влада приходить завжди покликаною частиноюцього громадянства.[7]
Однак не знаходячи ніколидля себе підтримки інших його частин, тобто однодушної підтримки цілого місцевогогромадянства, чужоземна влада спирається при побудові держави на своїметропольні сили і править таким громадянством — колонією зі своїх метропольнихцентрів. Тому недержавні нації до падіння своєї метропольної влади ніколи неможуть випрямитися, будувати свою державу.
Падіння метропольноївлади повертається анархією і різаниною між людьми недержавної нації, новимизакликами їх будь-якої чужоземної влади. Навпаки, нації поневолені завжди єнаціями державними, що придушені і позбавлені держави на якийсь час більшсильною державною нацією. Тому нація поневолена випростовується і відбудовуєсвою державу зразу, як тільки цей зовнішній чужоземний тиск ослабне. Націяпоневолена не зв’язана органічно з чужоземною владою, відчуває поневолення цієювладою, і вона має в собі, хоча і в поневоленому, придушеному стані, всіелементи, потрібні для будови держави.
Відносячи Україну донедержавних націй, розглядаючи недержавність як хворобу українського народу,яка розвивається до смертельності всілякими екстериторіальними віросповіданнями(тобто опорою на культурно-ідеологічні, а не на політико-територіальні основи),інтернаціоналізмом чи націоналізмом, В. Липинський зазначав, що причинами цієїхвороби є не зовнішні, а внутрішні органічні чинники, «без усунення яких ніякінайбільш сприятливі зовнішні умови, ніякі найвірніші союзники, ніякі, навітьнайкращі, зовнішні «орієнтації» абсолютно нічого не поможуть».[8]
Звертаючись до історіїУкраїни, вчений показував, що головними причинами недержавності українськогосуспільства є абсолютний брак любові до своєї громади, натомість любов тількидо себе, свого «я»; повна відсутність творчої синівської покори, натомістьзарозумілість глупої пихи, нічим не обуздане хамство; відсутністьконсервативних сил, здатних подолати сили руйнівні; відмова від старихтрадицій.
Однією з причиннедержавності України, українського хамства Липинський вбачав в отаманстві, де«замість характеру — рев і доколінний шлик; замість сталої ідеї — щодня іншийнастрій; зброєю — демагогія і брехня; мотивом — злоба, зажерливість і пиха;тактикою — зрада, а суттю — порожнеча, пуста поза».[9]
Державу В. Липинськийрозглядав як джерело єдності нації, а її складовими вважав Владу, Територію,Громадянство, без яких жодна держава існувати не може, оскільки для цьогопотрібна організована сила, яка підтримує владу в ім’я добра цілоїземлі-території і цілого громадянства.
Влада в державі повиннабути законною, статичною і загальною, а її право правити державою має опиратисяна дещо вище, старше і святіше, ніж вона сама. Вона не може випливати такожтільки з того, що вона «хоче» правити і має «гін» до влади. «Боже помазання,яке вона в покорі приймає, і закон батьків (традиція), який вона з любов’юпродовжує, — на думку вченого, — вище в старше — ось що лягло в тій чи іншійформі в основу народження всіх державних влад цілого світу».
Територія, Земля,Батьківщина — невід’ємні від держави. Остання, з погляду В. Липинського,народжується в хвилину, коли всі мешканці певної території стають як один в їїоборону під проводом посідаючої до цього законне право Влади, проти мешканцівчужої землі, чужої території, чужої держави. Саме територіальна, краєвасвідомість, а не свідомість племенно-культурно-віросповідно-національна лежитьв основі всіх держав світу.
Особливе місце уформуванні державності В. Липинський відводив Громадянству. «Громадянство, —наголошував він, — це організація. Від слова: органічність, природність, те, щов природі єсть» (Том же). Відносно держави це: Церква — Христова, Богомустановлена, організація природної віри; Армія — організація природної потребиоборони; Родина — організація природної потреби продовження роду; Клас —організація природної потреби знання і краси (інтелігентський клас) і природноїпотреби хліба (продуктивні класи).[10]
Важливим чинникоморганізації, Громадянства, за В. Липинським, є авторитет. Коли єзагальновизнані, громадські (церковний, воєнний, родинний, класовий)авторитети, на які може спиратися Влада, народжується на території Громадянствайого власна Держава. «Без організації і без авторитетів, — слушно зауважує В.Липинський, — немає Громадянства, а є розпорошена, взаємно себе не знаюча іненавидяча юрба рабів. Такою юрбою мусить правити з чужої Землі, з Метрополії,чуже організоване Громадянство, чужа Держава, не те, щоб ця юрба сама себе весьчас не різала».[11] Тільки тоді, коливиникає Держава, Влада, Авторитет, коли місцевий росіянин, поляк, українецьвідчують себе рідними братами і рідними синами рідної Землі, народжуєтьсяреальна, а не літературна нація.
Джерелом єдності держави,нації, наголошував В. Липинський, має бути не зовнішня, а внутрішня творчасила, яка не може бути об’єднана ненавистю до чого-небудь поза собою, оскількиоб’єднані нею, наприклад, комуністи чи фашисти. Вона не може об’єднатись іненавистю до свого Хама, тому що Хама вона мусить виховувати, а не убивати.Вона не може об’єднуватись ненавистю до Москви чи до Польщі, «бо ненависть доМоскви зажене її в Польщу, ненависть до Польщі зажене її в Москву, а ненавистьодночасно до обох — в петлю самогубця або в дім для божевільних». Щодонаслідування, то ним мусить бути не націоналістичний фашист і не соціалістичнийкомуніст, а давнього, з часів могутності, старого типу англійський слугадержавний.
Ідеал українськоїдержавності В. Липинський вбачав в династичному правлінні гетьманського типу —гетьманщину, принципом організації якої є «клясократія», тобто розуміння кожнимкласом свого місця і призначення за наявності провідного класу (еліти), щоміцно спирається на визнання авторитету своєї Землі, пов’язаного з ним (класХліборобів), об’єднання всіх класів почуттям спільності, а не злобнимвишукуванням в оці ближнього пилинки, тобто шляхетність і благородство. Це маєбути такий лад, який спирався б на співробітництво всіх класів, рівновагу міжпрогресом і консерватизмом, обмеження Верховної Гетьманської влади законом,який стоїть над Гетьманом так само, як над всіма — Клясократією з правовою, щозаконом обмежена і законом обмежується Українською Трудовою Монархією.[12]
Виступаючи за побудовуУкраїнської держави та незалежність України, В. Липинський був націоналістом вкращому розумінні цього слова. Критично ставлячись до націоналізму, а особливодо його надміру радикальних форм, він вважав, що націоналізм буває двояким:державно творчим і державно руйнуючим, називаючи перший патріотизмом, а другий— шовінізмом.
Державотворчийнаціоналізм, з погляду В. Липинського, є націоналізмом територіальним іполітичним, таким, що сприяє державному життю певної нації, прикладом чого можебути англійський націоналізм. Щодо України, то він має спиратись на любов досвоїх земляків, а не на ненависть до них за те, що вони не українські націоналісти,для нього мусить бути ближчий український москвофіл чи полонофіл, ніж чужинець,який допомагає визволитись від Москви чи від Польщі. Всі свої почуття і весьсвій розум такий націоналізм спрямовує на те, щоб створити з ними разом наукраїнській землі спільну окрему державу, а не на те, щоб поза межами Українинайти союзника, який би допоміг знищити місцевих москвофілів і полонофілів.
На відміну віддержавотворчого державно руйнуючий націоналізм є містечково-територіальним,віросповідним, що державне життя роз’єднує, як націоналізм єврейський,польський, український. Такий націоналізм завжди знаходить спільну мову зчужоземцями проти своїх власних земляків, як це робили галицькі шовіністи, щоїздили до Варшави просити допомоги проти місцевих галицьких поляків.
Будучи націоналізмом намоду лавочників (єврейське гасло «свій до свого») і на моді живучих од вівтарів«національної віри інтелігентів», він знаходить репрезентаторів серед людейозлоблених і егоцентричних (закоханих у собі), які своєю безсилою злобою всетворче, життєздатне на Україні від України відганятимуть. В. Липинськийпостійно закликав бути патріотом, а не шовіністом. Для нього бути патріотомозначало бажати всіма силами своєї душі створення людського, державного йполітичного співжиття людей, що живуть на українській землі, а не мріяти протоплення в Дніпрі більшості своїх земляків; шукати задоволення не в тому, «щоббути Українцем», а в тому, щоб було честю носити ім’я Українця; вимагати гарнихі добрих учинків від себе, як від Українця, а не перш за все ненавидіти іншихтому, що вони «не-Українці»; виховувати в собі насамперед громадянські,політичні, державотворчі риси: віру в Бога і послух Його законам, тобто духовнівартості, вірність, твердість, сильновольність, дисципліну, пошану до своєїтрадиційної влади.[13]
Бути шовіністом означаєприкривати свою духовну пустоту (безрелігійність) і своє політичне руйництво:зрадництво, хитрість, безвольність, отаманію, самозакоханість, кар’єризм,декласованість — фанатичними вигуками про «неньку Україну», про «рідну мову»,про «ми Українці», про клятих «Московинів і Ляхів» та ін… Він попереджував, щотакий «націоналізм» призведе тільки до «руїни» України.[14]
В обґрунтуванні основнихтеоретичних положень В. Липинський постійно звертався до історичних прикладів зжиття України, Росії, країн Західної Європи від феодалізму до своєї доби,ґрунтовно аналізуючи всі етапи здобуття Україною своєї незалежності, причини їїпадіння. Такий історичний підхід надає його поглядам міцного онтологізму,динамізму, що виразно проявляються в його поглядах до тих же традицій. Узагальних судженнях В. Липинського традиція постає як рух і творчість, власнадоля, яка накладає на людину обов’язок творчості і праці, боротьби і руху, декожний повинен виконувати свої обов’язки так, як наказує йому совість, тобтоборотися і творити нове, спираючись на традицію та виходячи ідеї.
Як справедливо зазначаєД. Чижевський, динамізм В. Липинського — не абстрактний і не релятивний. Вінзавжди конкретний, ґрунтується на визнанні конкретного характеру будь-якогоісторичного об’єкта. Для нього не існує «нації загалом», «традиції загалом», аіснують конкретні історичні нації, традиції, які в кожний певний моментмодифікуються, змінюються, знову утворюються та обновляються.[15]
Динамізм поглядів В.Липинського доповнюється історичним оптимізмом, який поєднується з високоюморальністю, оскільки історія в його розумінні — це не беззмістовний потікподій, а процес, що містить високу мету людства на землі, здійснюючи високулюдську правду. Релятивним він вважав поняття «реакційність» і«революційність», які залежать від конкретних умов і відносно дійсностінабувають позитивного чи негативного змісту. Характерно також те, що, обстоюючисвоєрідний елітаризм, В. Липинський не заперечує ролі і значення народних мас вісторичному процесі, де головним для нього залишається почуття поваги до тихцінностей, які реалізуються історичним прогресом. Це характеризує В.Липинського як мислителя, його історіософську концепцію, філософію історії.
Донцов з іншимиідеологами руху не мали чіткого уявлення про тип суспільства, яке вони бажали бмати після здобуття незалежності. Вони мало що могли сказати про йогосоціально-економічну організацію, зазначаючи лише, що воно буде в основномуаграрним і спиратиметься на співпрацю між державою, кооперативами та приватнимкапіталом. Політична система майбутньої держави засновувалася на владі однієїнаціоналістичної партії, серцевину якої складали випробувані «борці» й «кращілюди». На чолі руху стояв верховний керівник, або вождь, котрий мав безумовну інеобмежену владу. Український інтегральний націоналізм цілком очевидно містивелементи фашизму й тоталітаризму. В 20-х роках ці тенденції поширювалися в усійЄвропі. Вони справляли значний вплив (це особливо стосується італійськогофашизму) й на країни Східної Європи.[16] Але, як стверджує ІванЛисяк-Рудницький: «західний фашизм, що розвинувся у міському промисловомуоточенні, не був найближчим родичем українського інтегрального націоналізму».Останній куди ближче стояв до таких праворадикальних рухів східноєвропейськихаграрних суспільств, як «Залізна гвардія» в Румунії, «Усташі» в Хорватії,«Стріла і хрест» в Угорщині та аналогічних рухів у Словаччині та Польщі.Врешті-решт український інтегральний націоналізм мав незалежне походження ійого коріння містилося у власному суспільстві. Спостерігаючи трагічну долюукраїнців під польською та радянською владою, втративши віру в традиційнілегальні методи, розчаровані західними демократіями, які ігнорували закликиукраїнців про допомогу й самі загрузли в кризі, українські інтегральнінаціоналісти вважали, що їм нічого чекати від існуючого стану речей, й томунеобхідно вдатися до радикальних заходів, аби змінити його.
Однак ставлення Д.Донцова до всієї філософської і культурної спадщини, ідей своїх сучасників булодосить специфічне в їх переломленні через одну ідею — національну, яка сталаальфою і омегою його світогляду, всіх теоретичних роздумів. У служінні цій ідеївін йшов і «за Богом, і за Мамоною», еклектично використовуючи все те, що, найого думку, на цю ідею працює: філософські погляди античності і Нового часу;радикалізм російської революційної інтелігенції, що керувалася принципом «всеабо нічого», зокрема нечаївщини; практику більшовизму і фашизму; однобічневитлумачення історичних фактів; приписування іншим своїх думок і побажань;обґрунтування національної ідеї не реальними фактами життя України, апосиланнями на іноземні джерела.
Відсутність чітких межтеоретичного осмислення повернулося у Д. Донцова еклектичними побудовами втеорії, а в практиці — крайньою формою радикалізму, який виходив з того, що неіснує положення, яке було б непідвладним суб’єктові політичної дії, спрощеннямскладності ситуації з П реальними труднощами та граничним загостренням проблемияк засобу її розв’язання.
Щоправда, як зауважувавВ. Липинський, Д Донцов ніколи не прикладав рук до реалізації ідей, якіпроголошував, не уточняв їх у формі політичних чи соціальних програм, а тількикидав лозунги, створював враження.[17]
Послідовний і рішучийприхильник незалежної авторитарної української держави, навіть з ознакамикастовості і мілітаризму, Д. Донцов рішуче виступав проти найменших проявівмосквофільства в Україні, не сприймав ні соціалізму, ні демократи. Навпаки, вних він вбачав головні причини поневолення України, падіння національноїсвідомості, формування в українському народі духу примиренства,«гермафродитського світогляду» та капітулянтства.
Драгоманівському«демократизму» і «соціалізму Маркса—Леніна», «пересмикнутих отрутоюмосквофільства», Д. Донцов протиставляв націоналізм з ідеєю політичної нації —«нації, ідеалом і метою якої був би політичний державний сепаратизм, повнимрозривом з усякою Росією, а культурно — повне протиставлення цілому духовномукомплексові Московщини; під оглядом соціальним — соціалізму».[18]
Досягнення незалежності іповного сепаратизму Д Донцов уявляв як боротьбу (а не «порозуміння» чи«еволюцію»), національну революцію проти Московщини, довершити яку має людинанового духу, духу, протилежного занепадницькому духові речників української інтелігенціїXX ст., яку, використовуючи слова І. Франка, називав інтелігенцією з «рабськиммозком» і «рабським серцем».
Відповідно до наведеногоД. Донцов «роз’їждженому сумнівами розумові тієї інтелігенції, хитливому всвоїх думках» протиставляв незнаючу сумніву віру в свою ідею, в свою Правду —сентиментальній любові до рідної неньки», любові спокою та ідилії —шевченкової, не роздвоєної «одної любові» до своєї нації, її великого минулогоі П великого майбутнього; хитливій волі тієї інтелігенції, «нетвердій в путяхсвоїх», задавленій в «обставини», тобто в ту чужу силу, яка їх створила, —безкомпромісний дух, примат його сили над силою матерії; євнухському реалізмові— ту містику, без якої всяка політика мертва, і містику, яка є джерелом життянації та П сили. Різницю між народництвом і націоналізмом він розглядав якдіаметрально протилежні світовідчуття: «світ, де панує воля, і світ, де пануєінтелект», двох темпераментів: «чин — і контепляція, інтуїція — і логіка,агресія — і пасивність, догматизм — і релятивність, віра — знання».[19]
Особливо різко Д. Донцовнападав на розум, знання. На його думку, саме інтелектуалізм привів нашунаціональну думку до квієтизму, проводив зречення власного національного ідеалудо свого роду «універсалізму», в якім гинуло всяке національне почуття, тому щовсе вирішувалося не існуванням окремої нації, а силою всевладного розуму, якийпояснював причини соціальних і національних конфліктів боротьбою ідей,відсталістю, нерозумінням, ігноруванням, неуцтвом, браком культури.
Шляхом ліквідації такогоненормального стану, образливого для «нашого культурного віку», вбачалося лишенаукове обґрунтування «ідеалу людяності», відчинення очей гнобителям ігнобленим на цю ненормальність.[20] Тобто треба лишепридумати логічний, ідеальний устрій суспільства і переконати людей у йогодоцільності, і всі заплутані громадські справи, в тому числі і національна.Приваблюючи простотою розв’язання національної проблеми, подібне розуміння вдійсності поверталося пошуками якоїсь однієї загальної правди, а фактичнопритупленням національної свідомості, запереченням спонтанної волі до життянації, яка розглядалася як щось підрядне.
Називаючи людей з притупленоюнаціональною свідомістю «провансальцями» й протиставляючи їм націоналізм, Д.Донцов виходив з того, що в основі взаємин між націями і народностями лежитьборотьба за існування, прагнення до влади, експансії, панування. «Зміцнювативолю нації до життя, до влади, до експансії, — наголошував Д. Донцов, — означивя як першу підставу націоналізму».[21]
Саме з них виростаєнаціональна ідея, наступними підставами якої є фанатизм великих ідей та аморальність.Перший виростає з віри як бачення своєї правди для всіх обов’язкової,загальної, яка має бути прийнята іншими, що зумовлює його агресивність інетерпимість до інших поглядів; друга є підпорядкуванням особистого загальному,жорстоким моральним приписом.
Оскільки історія, як іприрода, не знає рівності, то той, хто хоче забезпечити собі місце під сонцем,мусить довести свою здібність до того, а історія показує, що панувати моглираси, натхненні великим безінтересовим дійством («теологічною» ідеєю), великимфанатизмом, який є неминучою складовою частиною кожної ідеї, що «глядить вмайбутнє». Знову-таки раси й ідеї, які «хочуть грати роль в історії, маютьгукати не до світової «справедливості», лише до своєї волі і здібностей —пхнути історію наперед, працювати для поступу». Д. Донцов розуміє як правосильних рас організувати людей і народи для зміцнення існуючої культури іцивілізації, що фактично неможливо без насильства.[22]
Єдиним суб’єктом історіїі культури Д. Донцов вважав націю, ототожнюючи її з етносом як біологічнимутворенням, скріпленим єдністю крові, походженням, генофондом. У цій єдностіправо національної суспільності вище від права одиниці, особи, які повиннікоритися суспільності, бути жертвеними, відмовлятися від свого добробуту в ім’ясуспільності.
Нація — не однорідна.Вона структурована, ієрархічна, в ній кожний клас, соціальна група повиннаперебувати на своєму місці. Носієм ідей, морального закону, символом і прикладомнації постає не народ (маса), а активна, відважна, має прагнення владименшість, тобто правляча верства, еліта. Вона визначає історичну долю етносу(нації), її духовні цінності і територію, і будучи своєрідним Орденом «суворокарає всілякі осередкові егоїстичні тенденції в лоні своєї групи чисуспільності, не піддаючись голосу фальшивої «людяності», не позволяючи тимегоїстичним тенденціям розсадити суспільність, яку тримають вкупі і в силі лишеця пильність провідної касти та її чесноти…».[23]До основних чеснот цієї еліти Донцов відносив героїзм, не потурання злу, віру всвоє високе «посланництво», відданість справі, поняття честі, фанатизм у службіідеї, відвагу стояти і впасти при своєму ідеалі, в цілому ж зводячи їх до трьохголовних: благородності, мудрості та мужності.
На думку Д. Донцова, колисуспільство починає ділитися на маси й на еліту, касти, то цей поділвідбувається не по соціальних, лише по людських категоріях, такою ж мірою як непокривається ранговим поділом на класи вищі й нижчі, а випливає з органічногорозподілу функцій, бо в суспільстві є заняття, діяльності, уряди, які за їхприродою є спеціальними й мусять бути спрямовані спеціальними, обдарованимилюдьми, спеціально до того селекціонованими.[24]
При цьому він не виключаєможливості одиничних переходів з нижчої касти у вищу, навіть зазначає, що такийперехід допустимий і навіть потрібний, проте за умов спільності, оскількиперескоки у невласну собі природу мстяться фатально не лише на винних, а й наневинних, на цілім тлі нації.
В цілому ж, кожний всуспільстві, кожна соціальна група відповідно до своєї природи і спільностіповинна зайняти свій власний ієрархічний щабель. Якщо такий порядокпорушується, знищується, зникає або через «захланність і розперезаність низів»,або через розклад нагорі, тоді спільнота стає частиною чужого, сильнішогодержавного організму, в якому засада кастовості зберігається, або повертає доформ примітивного устрою з тираном на чолі.
Без провідної касти,керуючої верстви суспільність не існує, а існує стадо, тому що втрачаєтьсяморфогенетична функція життя, формотворча функція того невидимого, тої творчоїсили та життєвої енергії, яка формує речі і людські спільноти. Та знову цюживотворчу, формотворчу функцію в суспільстві можуть виконувати не всі, атільки люди особливого складу, особливої вдачі: аскети, подвижники, фанатики,що на противагу представникам субстрату, сентиментальних і млявих є сухими йвогненної душі формотворцями невгасним внутрішнім вогнем. Люди ці складаютьвищу провідну касту нації, тверду до себе, ворожої суспільності і до силзовнішнього світу, власної суспільності. Вони прагнуть до сильної влади,здатної забезпечити незалежність нації, своє панування в суспільстві.
Провідна верхівка — цеголова нації, що дає її силу і там, де не було влади, панування, там і не булосвободи — було рабство, вік маси, вік юрби. Встановлення влади юрби, маси іпривело до кризи не тільки Україну, а й Європу. Адже там, де «влада знижуєтьсядо маси, замість піднесення її до себе, запобігаючи ласки вулиці, замістьтворити справедливість, де тратять віру в своє покликання правити країною йвиконувати прерогативи влади — там ця влада гине під руїнами суспільства,зваленого цими партикулярними безпардонними егоїзмами частин.[25]
З позиції ставлення донаціонального питання, національної ідеї загалом підходив Д. Донцов до оцінокдіяльності й творчості українських письменників, політичних та громадськихдіячів. Він високо цінував полемістів XVI—XVII ст. І. Вишенського, Г.Сковороду, а особливо Л. Українку, О. Телігу, Є… Маланюка, О. Ольжича.
Різко, досить частонезаслужено, нападав на М. Драгоманова, Б. Грінченка, М. Вороного, М.Рильського. Діставалось від нього і і В. Винниченку, М. Грушевському; цевикликало негативну зворотну оцінку його творчості та діяльності. Що стосуєтьсявпливу Д. Донцова на національний рух, то саме його погляди стали ідеологічноюосновою світоглядну та практики керівників Організації українськихреволюціонерів-націоналістів С. Бандери, Р. Шухевича з їх потягом доавторитаризму. Радянський уряд вніс Д. Донцова до списку «міжнароднихвійськових злочинців.[26]
Проте слід зазначити, щовикладеним вище не вичерпується сутність і зміст філософського тасоціально-політичного доробку мислителів української діаспори. Варто було бпровести розвідки творчості І. Лисяка-Рудницького, особливо його поглядів наположення України між Сходом і Заходом, формування модерної української нації,розвитку політичної думки в Україні та її класифікації. Потребує дослідженнятворчість І. Мірчука, міфософія Б. Антонича, філософські роздуми А.Шептицького, Й. Сліпого та інших українських філософів.
Український інтегральнийнаціоналізм не спирався на ретельно обґрунтовану систему ідей. Він скорішеґрунтувався на ряді ключових понять, основна мета яких полягала не в тлумаченнідійсності, а у спонуканні людини до дії. Донцов стверджував, що нація — цеабсолютна цінність, і немає вищої мети, ніж здобуття незалежної держави.Оскільки політика — це по суті дарвіністка боротьба народів за виживання, токонфлікти між ними неминучі. З цього випливало, що мета виправдовує засоби, щосила волі панує над розумом, що краще діяти, ніж споглядати.[27]Для популяризації своїх поглядів інтегральні націоналісти міфологізувалиукраїнську історію, плекаючи своєрідний культ боротьби, самопожертви танаціонального героїзму. Расизм складав відносно другорядний компонент цієїідеології, хоч у писаннях деяких її прибічників можна було відшукати слідиантисемітизму, увага на ньому не загострювалася.
Інтегральний націоналізмсповідував колективізм, що ставив націю над індивідом. Поряд із цим вінзакликав своїх прибічників бути «сильними особистостями», які ні перед чим неспинились би для досягнення тих чи інших цілей. Одна з них зводилася до того,щоб змусити народ діяти як об’єднане ціле, а не як різні партії, класи чирегіональні групи. Звідси й всеохоплююча природа цього руху, який особливогозначення надавав соборності (національній єдності), відкидав регіоналізм іпрагнув контролювати всі прояви діяльності суспільства. Інтегральнінаціоналісти закликали «пробиватися у всі царини народного життя, у всі йогозакутки, у всі установи, товариства, групи, в кожне місто і село, в кожнуродину». Разом із прагненнями монополізації всіх аспектів життя нації прийшла йнетерпимість. Переконані, що знають єдиний шлях досягнення національноїнезалежності, інтегральні націоналісти були готові воювати з кожним, хто станеїм на заваді.
2ПРИЧИНИ ТА ПЕРЕДУМОВИ ВИНИКНЕННЯ НАЦІОНАЛІСТИЧНОГО РУХУ. ПАЦИФІКАЦІЯ ТА СПРОБИКОМПРОМІСУ
Ще в кінці ХІХ століттяз’явилися перші підґрунтя до виникнення націоналізму, як носія українськоїсамобутності і елемента боротьби українського народу за незалежну державотворчуполітику. І українській інтегральний націоналізм почав оформлюватись як рух назахідних українських землях, які в більшості перебували на той час в складівідновленої Польщі. Претензії поляків на землі, населені західними українцями,ґрунтувалися на історичних аргументах. Наприкінці XVIII ст. ці землі входили доПольської Речі Посполитої, й поляки вважали, що вони мають бути частиноюпольської держави, котра виникла в 1919 р. Наявність на цих землях значнихпанівних польських меншостей підсилювало цю думку. Що ж до величезної більшостінепольського населення східних окраїн, то уряд мав намір полонізувати його.Віра в дійовість полонізації спиралася на два припущення: привабливістьпольської культури, мовляв, така велика, що неполяки будуть з готовністюпереймати її, а національний рух серед меншостей надто слабкий, аби протистоятипольському тискові. Як виявилося, поляки помилилися в обох цих розрахунках.[28]
Репресивна польськаполітика щодо українців часом ставилася під знак запитання. Якщо впливоваультранаціоналістична партія націонал-демократів на чолі з Романом Дмовським,яку підтримувала польська меншість Східної Галичини, послідовно обстоювалавойовничо антиукраїнський курс, то деякі високоавторитетні поляки, як, зокрема,Леон Василевський і Тадеуш Голувко, закликали до помірності й гнучкості устосунках із меншостями. Час від часу центральна влада у Варшаві оголошувалапро поступки для українців, але прибічники твердої лінії в середовищі місцевихурядовців, офіційних чиновників та армійських командирів відмовлялися втілюватиїх.
Існували також ірегіональні відмінності. Воєвода Волині Генрик Йозевський намагався переманитиукраїнців на бік держави, надаючи їм обмежені поступки, в той час як у сусіднійГаличині репресивні заходи уряду сягнули вершини жорстокості.
Нарешті, існувала разючаневідповідність між тим, що польський уряд підтримував східноукраїнський урядна вигнанні у Варшаві (який міг знадобитися в разі війни з СРСР), та йогонебажанням визнавати політичні домагання західних українців.
В остаточному підсумкупольський уряд проводив щодо української меншості політику конфронтації. У 1924р. він прийняв закон, що забороняв користуватися українською мовою в урядовихустановах. Того ж року Станіслав Грабський, міністр освіти й прихильниквідверто антиукраїнських поглядів, здійснив реформу (сумнозвісний Lex Crajblo),що перетворила більшість україномовних шкіл на двомовні заклади з переважаннямпольської мови. Українців не допускали до Львівського університету, в ньомубуло скасовано українські кафедри, а обіцянка заснувати урядовим коштомукраїнський університет так і залишилася невиконаною.[29]
Серед перших політичнихзаходів поляків особливе невдоволення українського селянства викликала програмаколонізації. У 1920 р. для зміцнення польської присутності на східних кордонахуряд почав запрошувати до Галичини й Волині переселенців — так званихосадників. Спочатку більшість осадників, особливо на Волині, складали ветераниармії, пізніше стали переважати цивільні. Незважаючи на те, що Галичина булаодним із найбільш перенаселених сільськогосподарських регіонів Європи,новоприбулі отримували великі наділи найкращих земель і щедрі фінансовісубсидії. Ті, що вирішували не обробляти землі, займали привілейовані посади сільськихполіцаїв, поштових, залізничних працівників і дрібних чиновників.
Українські джерелаподають, що до 1938 р. у села Східної Галичини і Волині прибуло 200 тис.поляків і ще 100 тис.— у міста.[30] В усякому разі, хочнаплив польських переселенців не міг рішуче змінити етнічний склад населеннясхідних земель, він був досить значним, щоб викликати гостре невдоволенняукраїнців.
Із переворотомПілсудського 1926 р. до влади прийшов більш авторитетний польський уряд, істали з’являтися перші ознаки можливого поліпшення стосунків з українцями.Уособленням цього нового підходу був Генрик Йозевський, призначений у 1927 р.волинським воєводою. Йому пощастило дещо привернути на свій бік українськихселян завдяки розподілу великої частини урядових земель серед місцевогонаселення. Він також пішов на обмежені поступки політичним керівникамволинських українців, одночасно намагаючись ізолювати від їх «згубного впливу»націоналістичне настроєних галичан. Але врешті-решт зусилля Йозевського булипідірвані релігійною дискримінацією православних волинян та запеклим опороммісцевого чиновництва та польських націоналістів.
Українсько-польськістосунки значно погіршилися під час Великої депресії 1929—1933 рр., що особливодошкульно вдарила по населених українцями сільськогосподарських районах. Селянитерпіли не стільки від безробіття, скільки від катастрофічного падінняприбутків, спричиненого зменшенням попиту на їхню продукцію. В роки цієї кризичистий прибуток з одного акра невеликих селянських землеволодінь упав на 70—80%.[31]За цих обставин ненависть українських селян до щедро субсидованих колоністів табагатих польських землевласників, як ніколи, загострилася. Зростало такожневдоволення серед української інтелігенції, особливо серед її молодих (ібезробітних) представників, через те, що всі нечисленні урядові вакансіїнезмінно віддавалися полякам. Тому коли радикально настроєні українськінаціоналісти закликали чинити активний опір польському пануванню, вони знайшлинегайний відгук серед молодих українців.
Попри величезні політичніперетворення, яких зазнали західні українці в результаті розвалу Австрійськоїта Російської імперій, боротьби за незалежність та включення до Польщі,соціально-економічні умови їхнього життя по суті лишалися без змін. Населеніукраїнцями землі, що складали близько 25 % території Польщі, були нерозвиненимиаграрними окраїнами, або внутрішніми колоніями, що постачали центральнимрегіонам Польщі дешеву сировину, натомість купуючи дорогі готові товари.[32]
Навіть за польськимимірками Західна Україна була надзвичайно аграрною: близько 80 % її населенняскладали селяни (порівняно з близько 50 % у поляків), і лише 8 % припадало напромислових робітників (при середній цифрі 20 % у поляків).[33]На додаток до цих структурних вад українське населення було змушенерозв’язувати такі проблеми, як спустошення після війни, дискримінаційнаекономічна політика уряду, згубний вплив Великої депресії. Словом, соціально-економічнадоля західних українців під Польщею була такою ж маловтішною, як і їхнєполітичне становище.
Основні економічнітруднощі крилися в сільському господарстві, де залишалися такі давні, щепередвоєнні проблеми, як перенаселеність сіл, крихітні наділи. У населенихукраїнцями воєводствах Польщі на 1,2 млн селянських господарств припадало 60 %землі. Ця проблема особливо гостро стояла в Галичині, де понад 75 % селянськихнаділів не досягали й 10 акрів. Тим часом близько 2 тис. великих маєтків, щоналежали полякам і часом дорівнювали 10—20 тис. акрів, охоплювали 25 % землі.[34]
На Волині, де великихпольських землевласників було менше, земля краще родила. А селянські наділибули більшими, на селі жилося дещо краще. Для пом’якшення проблеми гостроїнестачі землі у 20-х роках уряд сприяв розділові великих маєтностей. Однакукраїнським селянам ця програма принесла мало користі, позаяк більшістьподілених земель відходила до польських селян та новоприбулих осадників. Урозв’язанні проблеми перенаселення села менш ефективною, ніж колись, виявиласяеміграція, оскільки в міжвоєнний період Сполучені Штати й Канада скоротиликвоту емігрантів, яких вони могли прийняти. В результаті в той періодемігрувало лише близько 170 тис. західних українців.
Селянам, що прагнулипокращити свою долю, нові можливості продовжувала пропонувати промисловість. Насхідні окраїни припадав непропорційно малий відсоток і без того слаборозвиненоїпромисловості Польщі; у 30-ті роки він став ще меншим, оскільки урядпідтримував промисловий розвиток Центральної Польщі, нехтуючи провінціями,населеними в основному неполяками. Лише близько 135 тис. західних українцівпрацювали робітниками в лісовій та нафтодобувній промисловості. Найбільшимміським центром Галичини залишався Львів із населенням близько 300 тис.чоловік, здебільшого поляків та євреїв.
Як і до війни,інтелігенція продовжувала здійснювати політичне, культурне й навітьсоціально-економічне керівництво західноукраїнським суспільством. Але навідміну від XIX ст… коли велику частину цього класу становили священики, уміжвоєнний період переважна більшість інтелігенції була світською. За данимипольських дослідників, у 30-х роках інтелігенція становила близько 1 % (15 тис.чоловік) усього західноукраїнського населення, що працювало (серед поляківаналогічний показник дорівнював 5 %). Головною причиною відносно невеликогочисла освічених українців була політика уряду, спрямована на те. щоб ускладнитидля осіб непольської національності доступ в університети. Так. у Львівськомууніверситеті частка українців ледве сягала 10 %.[35]
Представники українськоїінтелігенції заробляли собі на життя, працюючи переважно вчителями абослужбовцями у кооперативах, що швидко зростали. Дехто став оволодівати такимиспеціальностями, як юриспруденція, медицина, фармакологія, інженерна справа, демонополію довго утримували поляки та євреї. І все ж практично закритою дляукраїнців лишалася служба в урядових установах,— ця одна з найпоширеніших уСхідній Європі професій,— позаяк усі урядові посади призначалися для поляків.Проте позитивним наслідком такого становища стало те, що багато освіченихмолодих українців були змушені облишити намагання знайти роботу в місті і йшлипрацювати на село, значно підштовхнувши його соціально-економічний і культурнийрозвиток. Але знайти відповідну роботу було складно, особливо під час депресії30-х років; це погіршувало й без того непевне становище українськоїінтелігенції. Остання всіляко підігрівала ненависть українців до польськогорежиму, схиляючи їх до переконання, що всі основні проблеми можна розв’язатилише за умови наявності в українців своєї держави.
Отже, головні причинирозвитку українських націоналістичних сил були:
— Політичні – відсутністьвласної держави для українців та агресивна політика, щодо корінного населенняЗУЗу;
— Соціально-економічна –складне життя для українців Польщі, яке схоже було більше на виживання тавідсутність можливостей для нормального існування;
— Духовні – засилляримо-католицької віри і гноблення православної (Волинь) та греко-католицької(Східна Галичина).[36]
А також безліч маленькихпричин створювали явище „порохової бочки”, коли гноблені українці намагались,якось захистити себе.
Останньою краплею дорозуміння боротьби проти польських окупантів стала пацифікація. Влітку 1930 р.Галичиною прокотилася хвиля нападів на польські маєтки, що звичайно зводилисядо підпалів. Було зафіксовано близько 2200 таких актів. У відповідь на це урядудався до масових і жорстоких дій. У середині вересня на українські селаналетіли великі підрозділи поліції та кавалерії, розпочавши кампаніюпацифікації («умиротворення»). Застосовуючи принцип колективноївідповідальності, озброєні загони позаймали близько 800 сіл. Вони руйнувалиосередки українських громад і читальні, конфісковували майно та продукти,фізично карали тих, хто протестував. Було заарештовано понад 2 тис. українців,здебільшого школярів, студентів і молодих селян; майже кожний третій отримавтривалі терміни ув’язнення. Українських депутатів сейму посадили під домашнійарешт, аби не допустити їхньої участі у виборах, що проходили в той час, аїхніх українських виборців тероризували, змушуючи голосувати за польськихкандидатів.[37]
Через протести українцівдо Ліги Націй доля української меншості в Польщі взагалі та кампанія«умиротворення» зокрема набули характеру міжнародного скандалу. Проте якщоєвропейські та особливо британські політики засудили поведінку поляків, тоКомітет Ліги Націй звинуватив українських екстремістів у провокуванні репресій.Хоча польський уряд швидко придушив заворушення, але кінець кінцем його дії щебільше розлютили українців, призвели до зростання екстремізму з обох сторін іускладнили пошуки конструктивних рішень.
«Умиротворення» принеслов село позірний порядок, але ніяк не послабило рішучості молодих радикальнонастроєних націоналістів боротися проти польського режиму. ОУН на початку 30-хроків лише змінила тактику, зосередивши зусилля на організації політичнихубивств провідних польських державних діячів та урядових чиновників, а також наекспропріації коштів, необхідних для її діяльності. Зі свого боку уряд займавщодо українців безкомпромісну позицію. Він скасував самоврядування в селах,перевівши їх під владу польських чиновників. У 1934 р. у Березі Картузькій буловлаштовано концтабір, в якому тримали близько 2 тис. політичних в’язнів,переважно українців. Того ж року Польща відмовилася від свого зобов’язанняперед Лігою Націй забезпечувати права національних меншостей.
Ця політика урядусвідчила про його перехід на вкрай праві позиції. Починаючи з 1935 р. за новоюконституцією вся влада зосереджувалася в руках маршала Пілсудського,повноваження сейму обмежувалися, а інтереси держави оголошувалися справоюпершорядної ваги. Вибори реорганізовувалися так, щоб надати урядові прерогативисхвалення чи відхилення кандидатів. Після смерті Пілсудського того ж року вуправлінні державою дедалі більшу роль стали відігравати воєнні кліки.
Звісно існували й спробидосягнення компромісу між українцями та поляками. І в польському, і вукраїнському таборі були помірковані діячі, яким обридли безперервніпольсько-українські сутички. З українського боку за компроміс стала виступатинайбільша українська політична партія — Українське народно-демократичнеоб’єднання (УНДО). її лідерів непокоїли наслідки насильницьких актів ОУН іспровоковані ними репресії щодо українців.[38]
На них також тиснувукраїнський кооперативний рух (який для ефективної діяльності потребувавполітичної стабільності), змушуючи шукати шляхів до зближення. З польськогобоку теж з’явилися ознаки готовності до компромісу. В 1933 р. уряд заснував«Польсько-український бюлетень» — часопис, який висвітлював позитивні аспектиукраїнсько-польських взаємин. Незабаром після цього прем’єр-міністр ВаидавЄнджеєвич публічно визнав, що помилок припустилися обидві сторони. Як непарадоксально, але вбивство оунівцями міністра внутрішніх справ БроніславаПерацького у 1934 р. прискорило процес зближення, позаяк цей акт рішучезасудили як УНДО, так і митрополит Шептицький. Так у 1935 р. було розчищеношлях для укладення обмеженої угоди між урядом та УНДО. згодом відомої як«нормалізація».
Угода закликала українцівофіційно визнати справедливість інтересів польської держави й голосувати зановий бюджет. За це уряд допускав кандидатів від УНДО до виборів, тим самимзначно збільшуючи українське представництво в сеймі. Після виборів уряд пішовна ряд інших поступок. Лідер УНДО Василь Мудрий був обраний віце-маршаломсейму. Було звільнено більшість українських в’язнів із Берези Картузької.
Деякі українськіекономічні установи та кооперативи отримали фінансові позички. І Багатьомчленам УНДО здавалося, що життя під Польщею могло стати досить стерпним,особливо в порівнянні з тими страхіттями, яких зазнавали в цей час українці підрадянською владою.
Але нормалізація незустріла визнання серед усіх українців. Опозиція в самому УНДО та іншіукраїнські партії атакували лідерів УНДО за те, що вони «погоджуються їстикрихти з польського столу». Не було чимось несподіваним і те, що радикальнонастроєні націоналісти відкинули нормалізацію й продовжували свою революційнудіяльність. І нарешті, скептицизм щодо можливості успіху політики зближенняживила глибоко вкорінена в усьому українському суспільстві недовіра до поляків.[39]Незважаючи на поступки центрального уряду, на східних землях майже кожнийвоєвода, війт чи навіть начальник поліції застосовував власні й незміннобрутальні методи «ведення справ» з українцями. Такий підхід чиновників,звичайно, підтримувала місцева польська меншість. Натовпи поляків плюндрувалиукраїнські установи, часто у таємній змові з місцевим польським чиновництвом.Польські юнаки, організовані у напіввоєнізовані загони «стрільців», підприводом допомоги в забезпеченні правопорядку часто переслідували українців. У1938 р. відома своєю жорстокістю прикордонна поліція провела в населенихукраїнцями районах уздовж радянського кордону, так би мовити, міні-пацифікацію.
Чи не найзапеклішимиворогами нормалізації були польські військові. Зі зростанням загрози війнинаприкінці 1930-х років військове керівництво дедалі виразніше розглядалоневдоволених українців як велику проблему, пов’язану з безпекою країни.
Щоб усунути чи зменшитицю проблему, армія застосовувала практику «поділяй і володарюй». У 1938 р. вонарозпочала пропаганду серед україномовних гуцулів, лемків та бойків Карпат ідеїпро те. що вони є окремими народами, а не частиною української нації. Робилисяспроби розвинути лемківський діалект в окрему мову, а лемків схилити допереходу з греко-католицизму у православ’я, щоб створити бар’єр між ними тагалицькими українцями. Одним із різновидів цієї тактики стали намаганнявійськових переконати зубожілу українську шляхту, яка майже нічим невідрізнялася від українських селян, за винятком її дорогоцінних дворянськихтитулів, у тому, що вона ніяк не подібна до селянства ні за соціальними, ні занаціональними ознаками.
Тим часом на Волиніпольські власті продовжували наступ проти православної церкви — основної опориукраїнської національної самобутності в краї. Стверджуючи, що колись більшістьцерков на Волині та Холмщині належала греко- чи римо-католикам, власті передалиостаннім близько 150 православних церков, а 190 просто зруйнували. Так, із 389православних церков, що були на Волині в 1914 р… до 1939 р. вціліла лише 51.[40]Аналогічні методи застосовувалися й на сусідній Холмщині та Поліссі, деозброєні банди колоністів під назвою «Кракус» тероризували місцевих жителів,змушуючи їх перейти у католицтво, й де управління православною церквою.Богословська освіта й навіть відправи провадилися польською мовою.
Таким чином підґрунтямайбутнього ще біль жорстокого конфлікту було створене. Причин було більше ніжтих хто бажав досягти компромісу. І після того, як в середовищі тогочасногоукраїнського суспільства стало зрозуміло, що потрібно готуватися донаціонально-визвольної революції, ОУН стала на чолі цього майбутнього колапсу.Війна була неминуча і українські націоналісти готувалися до неї.
3.УКРАЇНСЬКИЙ НАЦІОНАЛІЗМ ДО 1929 РОКУ. УВО
У міжвоєнний періодз’явився якісно новий різновид українського націоналізму. В XIX ст. націоналізмукраїнської інтелігенції, що головним чином сповідувала ліберальні чисоціалістичні ідеї, був скоріше аморфним поєднанням національної свідомості,патріотизму та гуманістичних цінностей. Хоча цей рух став згуртованим у періодміж 1917 та 1920 рр., коли він поставив перед собою мету будівництванаціональної державності, він продовжував обстоювати демократичні тасоціалістичні принципи. Під час війни за незалежність багато українськихполітиків нерідко вагалися, коли потрібно було вибирати між націоналістичними йсоціалістичними цілями. Однак у 1920-х роках у середовищі молодих українців, які в інших європейських народів, зародилася крайня форма націоналізму, яку називалиінтегральним націоналізмом.
На Україні інтегральнийнаціоналізм веде свій родовід насамперед із невдач 1917—1920 рр. Як зауважуєОлександр Мотиль, «український націоналізм був по суті спробою пояснити, чомувтрачено українську державність і як належить відвоювати її». Переконані втому, що соціалістичні й демократичні підходи сприяють міжпартійній ворожнечі,неефективному керівництву, розходженню в цілях, відсутності чіткоїспрямованості, що в сумі призводить до поразки, молоді ветерани війни за незалежністьвідкинули стару ідеологію. Натомість вони закликали до створення нового типуукраїнця, беззастережно відданого нації та справі незалежної державності.[41]
Виникнення на початку ХХстоліття національно свідомої еліти, яка стає детонатором для цілого народу – єриса притаманна новітній історії багатьох країн світу і Україні також.Розгортання національно-визвольної боротьби в країнах Східної та Центральної Європипов’язано з падінням великих імперій. Розглядати феномен діяльності тих абоінших організацій слід під різними кутами зору, враховуючи різні аспекти, щовпливали на її підвалини.
Країни, що містилися там,де стикаються різні цивілізації – Східна (Азіатська) та Західна (Європейська) –з давніх-давен формувалися як багатонаціональні, неоднорідні. Україна має свійкомплекс проблем, що проявилися в ході Другої світової війни з особливоюгостротою.
Україна була ізалишається надалі географічним та геополітичним центром європейськогоконтиненту. В минулому її розташування між великими імперіями, що неодноразововона ставала простором для боротьби за чужі інтереси, від якої потерпала неменше, якщо і не більше за сторони, що протистояли. Кожного разу намагання дістатиславу для себе на чужому полі битви виявлялося для українців марною надією,через те, що жодна з великих країн, які мали власні економічні та політичнінаміри, не могла допустити того, щоб Україна діяла самостійно на міжнароднійарені.
Протистояння двох імперійпризвело до поділу самих українців на дві половини — східну і західну. Частиниодного народу, які відрізнялись і за мовою, і за діяльністю, за релігією іповедінкою. Так звані “західні” українці були більше “європейськими” ніж їхсхідні брати. Зрештою, були більш вільними і практично не несли у собі тавросхідного (точніше – азіатського) кріпацтва.[42]
Наприкінці ХІХ століттяважливою для подій, що описані далі, була можливість отримати освіту на Заходіукраїнських земель, навіть за умов панування польської влади. Традиційна дляЄвропи студентська революційність тут відіграла свою роль. На відміну відбільшості східних молодих товаришів, на заході молодь мала змогу не занурюватисьцілком у виробництво чавуну та вугілля, а замислитись над тим, яке місце займаєїх ненароджена держава, і як треба діяти для того, щоб плекання незалежностістало дійсністю.
Поразканаціонально-визвольних змагань на початку ХХ століття, коли події розгорталисьна тлі шаленого індустріального і, разом із ним, національного розвитку,залишила по собі гіркоту більшу, ніж всі попередні спроби разом, оскількиперемога була аж занадто близько. Не отримавши “сатисфакції” у перебігу Першоїсвітової війни – значна кількість українців і на Заході України відійшла відактивної політичної діяльності, проте зміна поколінь вивела на арену новихенергійних та завзятих борців за українську незалежність. Радикалізаціянаціонально-визвольного руху, яка відбулась у 30-х роках, розколола тепер самузахідну частину українського народу навпіл – на “старих”, досвідчених,підсвідомо розгублених, поміркованих, та “молодих” — які хотіли зробити те, щоне вдалося батькам.
Можна сперечатися про те,чи було майбутнє в українського національного руху за таких обставин, але те,що феномен національно-визвольного руху в Україні в 30-50-ті роки ХХ століття єпродуктом саме цього комплексу умов – безперечно.
Визвольна боротьба1914-1920-х рр. прискорила процес ідеологічного визрівання і призвела достворення Організації Українських Націоналістів, що започаткувала свій родовідз націоналістичної ідеології, націоналістичного світосприйняття. ОУН сталаформальним завершенням модерного українського націоналізму.
Версальський договір 23червня 1919 гарантував національним меншинам у Польській державі всі основніправа. Крім того за Ризьким договором від 18 березня 1921 року Польща повиннабула поважати всі права української національності. З погляду на етнічний склад(приблизно 64 % українців, 25 % поляки, 10 % євреї, 1 % інші національності)Галичина повинна була отримати статус автономії.[43]Проте польські власті вважали не так і з 1919 року українці перебували в режимірепресій. Протягом періоду 19-21рр. був підданий жорстокому, навіть звірячомуповодженню з боку польських властей: понад 100000 осіб було заарештовано іблизько 27000 українців було згноєно в концтаборах. Терміни«українець», «Україна» були заборонені, а у 1920 р. українськійГаличині було дано нову офіційну назву: «Східна Малопольща».[44]
У такій ситуації українцірозпочали довгу боротьбу за свої права. Вона точилася в двох формах. Політичні партії,товариства, соціальні і еконмічні організації використовували легальні методи.
Важливою політичною силоюв Україні було Українське Національно-демократичне Об’єднання. Ця партія сталаголовною легальною силою у Західній Україні.
Другий щабель українськоїполітичної драбини займала Українська Соціалістично-Радикальна Партія. Булитакож і інші партії, що мали не менший вплив: Українська Соціал-ДемократичнаПартія, Українська Національна Католицька Партія, і, нарешті, КомуністичнаПартія Західної України, що входила до КПП.[45]
Перші намагання перенестинаціоналістичну ідеологію на ґрунт практичної політичної роботи зробив ще М.Міхновський на переломі ХІХ-ХХ ст. Вони були сформульовані в брошурі«Самостійна Україна» і знайшли своє вивершення у створенні РУПу.
Але багато молоді,особливо колишні вояки повстанської армії, що не змирилися з поразкою івиступали проти політики репресій, вирішили продовжувати боротьбу нелегальнимиі насильницькими методами.
Ще перед тим як булаостаточно сформульована ідеологія інтегрального націоналізму, в Галичині йособливо серед емігрантів у Чехословаччині виникли розпорошені групи майбутніхучасників руху. В 1920 р. у Празі невеликою групою офіцерів підпільно булазаснована УВО (Українська військова Організація), яка повинна була продовжитиборотьбу проти польської окупації. Згодом, на посаду її командира було обранополковника Євгена Коновальця.
З самого початку УВОявляла собою військову організацію з відповідною структурою командування. З1920 по 1923 рр. УВО таємно готувалась до можливого антипольського повстання,проводила операції, спрямовані на дестабілізацію польського режиму. УВОвлаштовувала замахи на представників польської влади на Західній Україні (Замахна маршала Ю. Пілсудського у 1921 році, на Грабського, на президента ПольськоїРеспубліки Войцеховського і т. д.). У своєму пресовому органі «Сурма»вона зазначала, що «УВО є організацією, для якої інтерес української націїй буде вирішальний у її діяльності…». «Сурма» була незвичайносильним і впливовим органом пропаганди. Хоч передавалася «з хати дохати» і через те не могла мати такого впливу як легальна преса, зате кожнеслово сприймалося як свята істина.[46]
Спочатку УВО являла собоювійськову організацію з відповідною структурою командування. Вона таємноготувала демобілізованих ветеранів у Галичині та інтернованих солдатів уЧехословаччині до можливого антипольського повстання, а також проводилаоперації, спрямовані на дестабілізацію польського окупаційного режиму.Найважливішими такими актами стали замах на голову польської держави Ю.Пілсудського, здійснений Степаном Федаком у 1921 р., та широка кампаніясаботажу в 1922 р. Організація, що, за приблизними даними, налічувала 2 тис.членів, мала зв’язки як із східно-, так із західноукраїнським еміграційнимиурядами та діставала таємну фінансову допомогу від західноукраїнськихполітичних партій.
Криза, що охопила УВОвнаслідок цих змін, спричинилася до її важливої переорієнтації. Коновалецьзвернувся по фінансову та політичну допомогу до чужоземних держав, насампередворогів Польщі — Німеччини та Литви. А у Східній Галичині для поповнення своїхпоріділих лав УВО стала вербувати гімназичну та університетську молодь. Дляпропаганди своєї рішучої лінії в Галичині організація довозила контрабандоюз-за кордону свій часопис «Сурма».[47]
Але ще у 1923році Антантавизнала законність польської влади в Східній Галичині. Після цього багаточленів УВО вийшло з організації, тому що таке правове становище викликалосумнів щодо доцільності продовження збройної боротьби. Криза, що охопила УВОвнаслідок цих змін, спричинилася до її важливої переорієнтації. Коновалецьзвернувся по фінансову та політичну допомогу до Німеччини та Литви (ворогівПольщі). У Східній Галичині УВО стала вербувати гімназичну та університетськумолодь. З метою створення розгалуженої мережі націоналістичних осередків УВОустановила контакти з рядом студентських груп: “Асоціація українськоїнаціоналістичної молоді” (Львів), “Українська націоналістична молодь” (Прага),“Легіон українських націоналістів” (Чехословаччина).[48]
Носієм ідеїорганізованого українського націоналізму стало покоління, що брало участь усвітовій війні. Це було зерно живого українського національного руху, щостихійно почав розгорятися в масах українського народу.
Сціборський вважав, що головнимипричинами, які спричинили рух українських націоналістів були:
— Анархія і безлад унаціонально-політичній роботі різних центрів і партій;
— Повна зневіра у«старих божках»;
— Великі зрушення іпереломи, що супроводжували революцію.
Всі ці явища піддавалисярізкій критиці. Але якщо б все залишилося на рівні критики, до створення ОУНуніколи б не дійшло. Проте з’явилися такі ідеологи українського організованогонаціоналізму як Дмитро Андрієвський, який вважав, що «Всі наші існуючіідеології мають своє коріння поза національним ґрунтом у чужому несвоємуминулому або засадничо нам ворожому сучасному…». Далеко від цієї ідеї і невідійшов Юліан Вассиян, згідно з яким: «Український націоналізм не постаєв порядку самої реакції на стан національного політичного поневолення, який усучасній хвилі досягнув найрізкіше виражених форм усестороннього гнобленнянації. Всвоїй глибині він є рухом органічно творчім з усіма ознаками автономноїволі».[49]
І ось на цьомувеличезному і багатому ідеологічному підґрунті починають виникати більші йменші об’єднання. Деякі з них як з’являлись так і зникали, а деякі зростали інабували значної сили.
Чотири таких організаціїнабули найбільшого значення і стали фундаментом для формування організованогонаціоналізму: Українська Військова Організація (УВО); Група українськоїнаціоналістичної молоді у Празі; Легія українських націоналістів з центром уПадебрадах та союз української націоналістичної молоді на Західних земляхУкраїни.
Усі ці більші або меншіорганізації розуміли, що далеко їм не йти поодинці і в розпорошенні. Першоюпереговори розпочала Група української національної молоді з ліги українськихнаціоналістів. Обидві організації діяли на одному терені і найближче стоялиідеологічно.
Розмови та обмін думкамивелися з 1927 року. Під час переговорів було схвалено статут Союзу ОрганізаціїУкраїнських Націоналістів. Цей статут був затверджений обома керівництвами вчервні 1927 року і з того моменту він набрав чинності.
Цілі Союзу ОУН буливласне такі самі як і цілі обох організацій:
— Пропаганда іобгрунтування української визвольної та соборної державницької ідеї;
— Вироблення і поширеннянаціональної ідеології;
— Об’єднання всіхнаціональних організацій шляхом скликання Всеукраїнського з’їзду.[50]
Головою Союзу ОУН ставМикола Сціборський. Проте Союз ОУН не зіграв тієї ролі, на яку розраховувалийого члени.
Провід УкраїнськихНаціоналістів (ПУН) вирішив провести конгрес, на якому були б вирішені усіпитання.
Таким чином з’явиласяідея, в українському патріотично настроєному суспільстві, щоб з розгалуженихрухів та організацій націоналістичного спрямування зробити одну, дієву танеменш потужну силу, для досягнення своїх програм та створення незалежноїукраїнської держави.
4.КОНГРЕС УКРАЇНСЬКИХ НАЦІОНАЛІСТІВ ТА СТВОРЕННЯ ОУН
В кінці 20-х років ХХстоліття на тлі антиукраїнських акцій і відверто нахабних дій відбуваєтьсяпідйом української національної свідомості. З’являється велика кількість,переважно малих, організацій та об’єднань які намагалися перебрати на себе роль„месії” в українському суспільстві.
Отже, настав час колинеобхідно було заради мрії об’єднатися і тією силою котра могла б консолідуватиці численні сили стала – УВО. Але перші кроки до об’єднання зробили ЛегіяУкраїнських Націоналістів і Група Української Націоналістичної Молоді, які 12липня 1927 року, під впливо вбивства Симона Петлюри, скликали у Празі нараду,на якій заснували Союз Організації Українських Націоналістів.[51]
Наступним кроком на шляхудо соборності руху стало скликане у Берліні 3-7 листопада 1927 року ПершийКонгрес Українських Націоналістів. На ньому були присутні представники чотирьохпатріотичних організацій: УВО, ГУНМ, ЛУН, СУНМ. На конференції було прийняторішення – про злиття всіх націоналістичних українських рухів в один –Організацію Українських Націоналістів. Майбутній Конгрес Українських Націоналістівповинен був остаточно виробити всі структурні, ідеологічні засади новоїорганізації. Для координацій дій і роботи був створений та обраний ПровідУкраїнських Націоналістів (ПУН), який складався з 5 чоловік на чолі з ЄвгеномКоновальцем. Один з найактивніших, публіцист В. Мартинець у своїй статті „Поконференції”, яка з’явилася у журналі „Розбудова Нації” (Офіційний друкованийорган ПУНу), Відзначив: „Український Націоналізм є плодом внутрішнього розвиткунації, виявом внутрішніх сил нації, який вважає націю та її творчий прояв засамоціль, тому він може й мусить шукати засоби для сповнення завдань, що стоятьперед ним виключно всередині нації”.[52]
8-9 квітня 1928 року уПразі відбулася друга конференція націоналістів, на якій було прийняте чіткерішення про відмежування від легальних демократичних партій і заборонила членамнаціоналістичної організації належати до них. Це дозволило очистити організаціюі в подальшому виявляти не надійних елементів. На конференції вперше пролунало,що організаційний план ОУН „вимірює, з одного боку, до обняття в організаційнихрамках всього досить неорганізованого націоналістичного елементу, з другогобоку до об’єднання, націоналістичних групі до оживання їхньої діяльності”.
На цій конференції буловизначено, що майбутній КУН має бути проведений в вересні 1928 року. Але з рядупевних політичних та конспіративних причин Великий Конгрес проходив у Відні з28 січня до 3 лютого 1929 року. На нього прибули понад 30 представниківукраїнських націоналістичних організацій та рухів, зокрема два гості. НарадаКонгресу проходила надзвичайно чітко і організовано. Президія КУНу з трибуниоголосила маніфест: „Від Конгресу Українських Націоналістів” з повідомленнямпро факт проведення конгресу і створення на ньому єдиної ОУН. Конгрес ухваливпостанови та устрій ОУН, затвердив провід ОУН, який очолює Є. Коновалиць.Постанови Конгресу можна поділити умовно на ідеологічні та державотворчі, разомз соціально-економічними. Конгрес підкреслив організаційність зв’язку ідейнаціоналізму з життям народу: „Український Націоналізм є духовний та політичнийрух, народжений з внутрішнього світу української нації в час її сумлінноїборотьби за підстави і цілі творчого буття… Органічна зв’язаністьнаціоналізму з нацією є факт природного порядку, й на цьому основана цільрозуміння нації”.[53]
У частинісоціально-економічних постанов Конгрес виступив за приватну власність усільському господарстві та дрібних галузях промисловості: „Тільки підприємстватих галузей промисловості, які являються важливими для існування та обороникраїни будуть одержавлені”.
Про завдання ОУН можнапрочитати в настановах КУНу: „Беручи ідею Української Самостійної СоборноїДержави в підставу свого політичного діяння та не призначати всіх тихміжнародних актів, умов та установ, що стан українського державного розкриваннястворили і закрили, ОУН ставить себе у категорію противенства до всіх тихсил… Організація Українських Націоналістів ставить собі за мету об’єднуватинацію, викликати в українському суспільстві державотворчі чинники, розгорнутиукраїнську національну силу на всю її ширину й таким чином забезпечити великій українськійнації відповідне місце серед державних народів світу”. У заключній промовіКоновалець сказав: „Спротиви, які ми зустрінемо на нашому шляху будутьвелетенські. Бо ж відновлення Української Держави сама собою однозначно зліквідацією московської імперії, як і польського історичного імперіалізму,спричинить таку докорінну перебудову цілого сходу Європи і великої частиниАзії, що це в кінці вплине неменше глибоко й на політичний вигляд цілогосвіту”.[54]
Історія показала, що цісподівання не були безпідставними. Отже, ОУН стала фактом після конгресу уВідні 1929 року. Але для остаточного обєднання різних націоналістичнихорганізацій в Оун. Потрібно було ще ратифікація рішень конгресу керівнимиорганами цих організацій.
Найшвидше ратифікуваларішення Конгресу ЛУН (до кінця лютого 1929 року). Так само швидко влилась в ОУНі ГУНМ. Довше тривав цей процес у СУНМ (до кінця осені 1929 року). Найтривалішим було остаточне узгодження взаємостосунків між УВО та вже існуючоюОУН. Проти входження в ОУН виступило багато членів УВО. Незважаючи на це,стосунки УВО та ОУН ні разу не входили в фазу напружень і боротьби. Такоїпроблеми де-факто не існувало, хоч галицькі націоналісти видумали її з причинчисто психологічних і для своїх амбіційних потреб. УВО не було ліквідованоодразу, вона зберігалась, як збройний резерв на випадок війни. Поступово всі їїфункції переходили до ОУН і після 1934 року УВО припинила своє існування.Вкінці-кінців весь націоналістичний рух перебрався під прапори ОУН.[55]
Перший великий збір ОУНпроголосив своєю основною політичною метою визволення всієї України, відПрип’яті до чорного моря, від Бескидів й Тисси по Кавказькі гори і Донськістепи, тобто створення Незалежної Суверенної Соборної Держави й боротьба протиокупантів: СРСР, Польщі, Румунії, Чехословаччини. Засіб досягнення –революційно-збройна боротьба проти усіх поневолювачів українського народу.
Величезне значеннянадавалося пропагування серед українського загалу, особливо молоді,національно-стверджувальних ідей не меншовартості. Саме тому ОУН, вважало себепершзавсе партією, а лишень згодом в результаті збігу багатьох обставинорганізація стала Всеукраїнським надпартійним, політичним та ідеологічнимрухом.
Постанови Конгресупередбачали, що під час Всеукраїнської національно-визвольної боротьби владбуде лише у вигляді диктатури, до кінця цієї війни. Це означало, що провідникОУН буде наділений правами військового диктатора. А після створення незалежноїдержави голова її, диктатор, моє підготувати підґрунтя до створеннядемократичних законодавчих та судових органів. Основоюадміністративно-територіального устрою мало стати місцеве самоврядування. Коженкрай утворював би свій представницький законодавчий орган та разом із цим івиконавчу. Слід зазначити, що практично всі українські політичні сили здемократичного та соціалістичного таборів сприйняли появу ОУН вкрай негативно, звинувачуючиїх в фашизмі. Проте виходячи з постанов та програм ОУН, вважаю, що ці заяви невідображають всю картину і ситуацією, томущо спілне між фашизмом таінтегральним націоналізмом можна перелічити на пальцях лише рук і то ці причинибудуть не фундаментальними. На сторінках свого офіційного видання „Розбудованації” ОУН давала таку відповідь на цю спробу ототожнення з майбутніми ворогамиукраїнського народу і націоналістів: „Підкреслюємо нетотожність назви „фашизм”,якою охрестили українських націоналістів його противники. Фашизм – це рухдержавного народу, це мутація соціалізму та державної агресивно-окупаційноїполітики, що змагається за владу у власній державі. Український націоналізм –це рух національно-визвольний, завдання якого є боротьба за державність… Атому український націоналізм не тільки не можна співвставляти, але і шукатиспільне в природі виникнення, у якій ми є швидше ворогами аніж друзями. Тимбільше не можна об’єднувати український націоналізм з реакційними течіями іншихдержавних народів, що їх охрещено фашистами”.[56] До того ж авторвідкидає будь-які звинувачення ОУН в контактах з німецькимисоціал-націоналістами Гітлера, вважаючи їх абсурдними, оскільки у 1929 роціукраїнський націоналізм був вже сформований, а НСПН Гітлера була незначноюполітичною силою, хоча з великими перспективами. А той факт, що Україна у своїйвизвольній війні хотіла бачити союзником Німеччину, пояснюється спільним трагічнимстановищем, в якому опинилися народи в 20-30-х роках та спільними ворогами,перш за все Польської імперії.
ОУН розбудовувала широкуорганізаційну мережу в Краю та еміграції, хоч і лишалась підпільноюорганізацією. Вона дотримувалась засад військового керівництва та організаціїта конструктивних методів суворої дисципліни. Але перспективи українськоїсправи залежали не тільки від зусиль патріотичних сил. Досвід свідчив, що лишепри найширшому ознайомлені міжнародної громадськості зі станом справ на окупованихукраїнських землях можна було розраховувати на успіх. Тому в 1929 роціКоновалець відправився до Америки, щоб залучити якомога ширше нашу українськуеміграцію до підтримки ОУН. Практично у всіх столицях Європи перебувалипосланці Коновальця. За межами Західної України ОУН утворила ряд організацій:Українське Націоналістичне Об’єднання – в Німеччині, Український Народний Союз– у Франції, Організацію Державного Відродження України – в США, УкраїнськеНаціональне Об’єднання – в Канаді, Відродження – в Аргентині. ОУН мала багатовласних друкованих органів в різних країнах, частина з яких видаваласьпідпільно.[57]
Особливе значенняпокладала організація на популяризацію своїх поглядів та цілей, насампередсеред молоді, намагаючись опанувати всіма західноукраїнськими політичними тагромадськими організаціями. І тут, без сумніву, найбільшим успіхом ОУН була їїздатність заручитися всебічної підтримкою населення, особливо молодь. Їїсхильність до революційних дій, радикальних рішень, прагнення вивести новупороду „надукраїнців” імпонувало молоді, ошукані, розчаровані і доведені довідчаю польською владою. ОУН залучила на свій бік величезну кількість студентівз університетів та вищих гімназії східної Галичини. Майже у кожномуукраїнському навчальному закладі у Польщі та закордоном існували осередки ОУН.Справжнім горішком українських націоналістів був Академічний Дім студентів університетуу Львові. Коли ці юнаки повертались до своїх рідних сіл та містечок вонипропагували ідеї українських націоналістів і згодом омили кров’ю в лавах УПАукраїнські полонини й ліси. Для розширення свого впливу ОУН проникла також вмайже всі господарські, освітні та молодіжні організації, влаштувала масовіполітичні демонстрації, студентські протести, бойкотування польських товарів,видавництво численних газет та брошур, енергійно поширювала серед студентів,селян і робітників Галичини та Волині.
Отже, була створена дієвата потужна українська сила, яка почала безкомпромісну боротьбу проти окупантів.Значення Конгресу Українських Націоналістів для історії України єнепереоціненим. Україна отримала потужну організацію, яка боронила її інтереси,а вороги-окупанти отримали силу, котра намагалась звести нанівець їхні протиправнідомагання.

СПИСОКВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ
 
1. Андрусяк Т. Політична та правовадумка українського національно-визвольного руху 30-50х рр. // Республіканець .- 1995.- №1-2.- С.72-77.
2. Баган О. Націоналізм інаціоналістичний рух. Історія та ідеї. – К, 2003.
3. Бандера С. ПерспективиУкраїнської Революції .- Мюнхен, 1951.
4. Білас І.Г. Репресивно-каральнасистема в Україні 1917-1953рр.: суспільно- політичний та історико-правовийаналіз .- К., 1994.
5. Бедрій А. ОУН і УПА \\ К.:Генеза, 2004.
6. Богун А. Между Гитлером и Сталиным \\ СПб.: Издательский Дом«Нева», 2004.
7. Борець Ю. (Чумак). Рейд беззброї. – К.: Наукова Думка, 1994.
8. Гордасевич Г. Степан Бандера:людина і міф .- Львів, 2001.
9. Грушевський М.С. Вільна Україна.// Великий Українець: матеріали з життя та діяльності М.С.Грушевського .- К.,1993.
10. Гузенкова Т.С. Национальный языки национальная культура: Возможности согласия и компромисса. // МатериалыIII-ей Международной научно-практической конференции “Диалог украинской ируской культур”. – Available. — 1999.
11. Гунчак Т. Україна: перша половинаХХ століття: Нариси політичної історії .- К.: Либідь, 1993.
12. Дашкевич Я. Фальсифікаціяновітньої історії українського народу в сучасній Польщі. // Український Час. –1991. – С.15-19.
13. Дейчаківський М. На визвольнихстежках Європи \\друга частина: Спогади зв’язкового ОУН .- Торонто, 1961.
14. Донцов Д. Націоналізм. —Лондон—Торонто, 1966.
15. Дужий П. За яку Україну боровсяСтепан Бандера?– Київ — Львів, 1994.
16. Зайцев Ю.Д. Дисиденти –опозиційний рух 60-80х рр. // Сторінки історії України ХХ століття. – К., 1992.– С.195-235.
17. Зеленчук М. Хто був ПетроПолтава? // Шлях перемоги .- 1992.
18. Каптелов Б. ОУН на службефашизма. // ВИЖ. – 1991. — №5. – С.45-57.
19. Кітура Я. Відновлення військовихтрадицій українського народу – наш національний обов’язок. // Шлях перемоги .- 1994.- С.5
20. Книш З. Далекий приціл. УВО в1927-29 роках. – К., 2002.
21. Книш З. Смерть СтаніславаСобінського на тлі шкільного народовбивства в Західній Україні .- К, 2002.
22. Книш З. В сутінках зради.Убивство Тадеуша Голуфка на тлі зради Романа Барановського .- К, 2002.
23. Книш З. Перед походом на Схід \\Частина ІІ, спогади й матеріяли до діяння ОУН в 1939-41 рр. – К., 2002.
24. Коваль В.С. МіжнароднийІмперіалізм і Україна .- К., 1966.
25. Кочан І. Шаль ювілейноїсверблячки (памфлет). // Дніпро. – 1975. — №10. – С.110
26. Кремінь В.Г., Безлюда Д.М.,Бондаренко В.Д. та ін. Соціально-політична ситуація в Україні: поступ п’ятироків // Available. – 1999.
27. Кричевський Р. ОУН в Україні:ОУН-З і Закордонні частини ОУН: причинок до історії українського національногоруху .- Львів: Меморіал, 1991.
28. Кузьо Т. ОУН в Україні, ДмитроДонцов і Закордонні частини ОУН. // Сучасність.- 1992.- №12.- С.33-38.
29. Кухта Б. З історії українськоїполітичної думки .- К.: Генеза, 1994.
30. Липинський В. Народи поневолені інароди бездержавні // Сучасність .- 1992.
31. Липинський В. Хам і Яфет //Сучас’ ність. — 1992. — N96.
32. Липинський Д. Націоналізм,патріотизм і шовінізм // Сучасність. 1992. — № 6.
33. Лупейко В. Кайдашизм, Доки жБудемо самоїдами? Есеї // Available. –
1999.
33. Мірчук П. Нарис історіїОрганізації Українських Націоналістів .- Нью-Йорк, 1961 .- Том 1
34. Мельник Л.Г. Викриття сучаснихнаціоналістичних фальсифікацій. // УІЖ. – 1987. — №1
35. Мороко В., Мороко О. Вивченнядіяльності ОУН-УПА на уроках історії України в 10 класі (з досвіду роботи). //Історія в Школі. – 1997. — №10-11. – С.25-27.
36. Полтава П. Концепція самостійноїУкраїни і основна тенденція політичного розвитку сучасного світу. // ЛітописУПА.- Львів, 1992.- т.9.- С.15-75.
37. Полтава П. Хто такі бандерівці таза що вони борються. – Дрогобич, 1991 (реп. вид. 1950).
38. Потульницький В.А. Історіяукраїнської політології .- К.: Либідь, 1992.
39. Прус Е. Антинародна діяльністьукраїнських і польських буржуазних націоналістів…// УІЖ. – 1972. — №8. –с.77-85.
40. Ребет Л. Світла і тіні ОУН .-Мюнхен, 1967.
41. Розумний М. Справа честі:алгоритм національного самоопанування (політологічні ессе).- К.: Смолоскип,1995.
42. Скакун О. Политическая и правоваямысль на Украине (1861-1917).- Харьков: Вища школа, 1987.
43. Соненко А.М. Українськанаціональна ідея .- Дніпропетровськ: Вид. ДДУ, 1994.
44. Стебельский І. Шляхами молодостіі боротьби \\ спогади з 1939 року про Леґіон полк. Сушка .- Львів, 1993.
45. Субтельний О. Історія України .- К.: Либідь, 1991.
46. Суворов В. Ледокол: Кто началВторую мировую войну? — М.: Новое время, 1993.
47. Терен В. ОУН міцна всенародноюпідтримкою: до 70-річчя ОУН. // Українське слово. – 1998. — №27. – С.4.
48. Тимчишин Я. Дзвін нашої тривогимусить бути гучним! //За Вільну Україну .- 1995.- С.2.
49. Ців’юк Д. За волю розбійник нестане .- Луцьк, 2004.
50. Хмурович О. Степан Стебельський –“Хрін”. // Альманах “Гомону України” .- С.74-84.
51. Черныш А.М. История политическихучений в Украине .- Запорожье: Изд. ЗГУ, 1997.
52. Червак Б. Українськийнаціоналізм: дослідження, інтерпретації, портрети .- К, 2001.
53. Чепинога В. Трибуна. // СмолоскипУкраїни. -№9. – 1996. – С.1.
54. Швидько Г. Деякі питання вивченняв школі міжнаціональних стосунків в Україні в ХХ ст. // Історія в школахУкраїни. – 1997. — №4.- С.15-18.
55. Шевченко А.К. Погружение втрясину: Украинско-российские отношения в зеркале опасного мифа// МатериалыIII-ей Международной научно-практической конференции “Диалог украинской ируской культур” – Available. — 1999.
56. Шумук Д. Пережите і передумане:спогади і роздуми. – К.: 1998.
57. Ямпольский В.П. Как трезубецвплелся в свастику: о несостоявшемся походе украинских националистов на Москву.// ВИЖ. – 1996.- №2. – С.77-83.
58. Життя і смерть полковникаКоновальця .- Львів: Червона калина,1993.
59. Ідея і чин: повна збіркадокументів .- Нью-Йорк – Торонто – Мюнхен, 1968.
60. Історія Українського Війська:частина ІІ. / Крипякевич І.- Львів: Вид. Івана Тиктора, 1936.
61. Початки УВО в Галичині. Збірникч. 2 .- Ужгород .- 2002.
62. Тези у 300-річчя возз’єднанняУкраїни з Росією (1654-1954) схвалені ЦК КПРС. – К., 1954.