Гетьман Марк Жмайл
о
Гетьманування Марка Жмайла припадає на 1624-1625 роки. У цей час козацтво, вся Україна перебували на гранi вiйни з Польщею. Козаки висунули перед польським урядом ряд вимог, вiд яких тепер не збиралися вiдступатися, але якi поляки не збиралися виконувати. Ну як король i сейм могли пiти, наприклад, на скасування унiї i на поширення по всiй Українi православ’я? А ще козаки вимагали узаконити їх козацьке судочинство, тобто за певнi провини козакiв повиннi були судити козацькi суди за козацькими звичаями, а не суди польськi. Занадто глибоке полiтичне підґрунтя мала й вимога про те, щоб з територiї Київського воєводства було виведено всi польськi вiйська, а їх мiсце зайняли гарнiзони українських козакiв…
Добре розумiючи, що всi цi вимоги – дипломатично замаскований ультиматум, король наказав головнокомандуючому польськими вiйськами Станiславу Конецпольському пройтися вогнем i мечем по українських землях i примусити козакiв пiдкорятися законам. Як у будь-якого вiйськового, у Конецпольського був сильний аргумент – близько 30 тисяч солдатiв. Коли вiн привiв це вiйсько до Канева, мiсцевi козаки виявили згоду вести переговори, але з умовою, що Конецпольський почекає, поки прибуде гетьман Жмайло. Та польський головнокомандуючий добре знав, що в таких випадках козацькi гетьмани самi не прибувають, вони приводять з собою кiлька тисяч козакiв. Тому вiн вiдмовився чекати на появу Жмайла. А козаки не мали стiльки сил, щоб прийняти бiй, i тому вони вiдступили спочатку до Черкас, потiм до Крилова.
А в цей час гетьман Жмайло збирав вiйсько. Про намiри Конецпольського вiн дiзнався ще тодi, коли коронний гетьман тiльки-но вирiшив iти в Україну. Але сталося так, що частина козакiв вийшла в море, щоб штурмувати Синоп i Трапезунт, частина розiйшлася по навколишнiх степах. Крiм того, Жмайло повiв переговори з кримським ханом, розраховуючи на його пiдтримку. Але, як свiдчать хронiсти, польському пословi в Бахчисараї вдалося золотом пiдкупити хана, щоб той не втручався у "внутрiшнi справи Польщi". Втiм, хан i не поспiшав втручатися. Досвiд усiх його попередникiв переконував: варто українцям затiяти чергову вiйну з Польщею, як їх Україна негайно ставала досить легкою здобиччю орди. При цьому страждала саме Україна, бо до власне польських земель орда, як правило, не доходила. Отож Мухаммед-Гiрей вирiшив задумливо почекати, поки польсько-українські пристрасті переростуть у вiйну.
Скiльки не скликав Жмайло своїх козакiв, зiбрати йому вдалося лише близько двадцяти тисяч, тобто на десять тисяч менше, нiж привiв з собою Конецпольський. До того ж, вiйсько коронного гетьмана поповнювалося мiсцевими загонами польської шляхти та частиною реєстрових козакiв, здебiльшого заможних, яким не хотiлося втрачати свої володiння. Отаборившись на березi рiчки Цибульник, козаки спробували знову повести переговори з Конецпольським, але той висунув такi вимоги, прийняти якi козаки не могли. Це засвiдчила козацька рада, i про це ж коронному гетьману повiдомили 13 послiв, що прийшли до табору полякiв.
Перший бiй стався прямо там, у таборi на Цибульнику, закладеному ще козаками, якi вiдступали з Черкас. Проте досвiдчений гетьман Жмайло одразу ж збагнув, що мiсце обрано невдало, отож слiд термiново закладати новий табiр. Вiдбивши першi атаки полякiв, Жмайло залишив у старому таборi лише один полк козакiв з кiлькома гарматами, а сам уночi вiдiйшов до Корукового (Курукового) озера (поблизу села Крюкова на правому березi Днiпра, навпроти сучасного Кременчука).
Полк, залишений на прикриття, виявив дивовижну мужнiсть. Жертвуючи собою, вiн стримував полякiв, даючи змогу Жмайловi закрiпитися на нових позицiях. I вiдомо, що полякам навiть не вдалося знищити цю залогу, рештки її зумiли прорватися через оточення i вiдступити до основних козацьких сил.
Побачивши новий табiр козакiв, Конецпольський чомусь вирiшив, що вiн не такий вже й надiйний, й одразу ж, не закладаючи свого табору, повiв вiйсько в наступ. Проте козаки чекали цього. Першi лави полякiв вони винищили або розвiяли по навколишнiх полях влучним гарматно-рушничним вогнем, а потiм вдарили по них iз засiдок, про iснування яких вороги навiть не здогадувалися.
Розумiючи, що блiцкриг не вдався, Конецпольський розпочав тривалу облогу. Та в цей час прибули гiнцi короля, який вимагав швидше закiнчувати вiйну з козаками, оскiльки час з’ясовувати взаємини зi шведами. До того ж, пiд час вiйни з ними ой як знадобляться козаки. То чи ж варто наживати собi стiльки ворогiв у власнiй державi? Зрештою коронний гетьман i сам розумiв, що затягувати вiйну з українцями не варто. Тим паче, що події відбуваються на Днiпрi, поблизу Сiчi, звiдки ось-ось до Жмайла може прибути пiдмога – великий козацький загiн саме мав повернутися з походу на Дунай.
А що було робити гетьману Жмайлу? Вiн бачив, що вiйсько його зазнало великих втрат. Продовольство закiнчувалося. Чи надiйде пiдмога з Сiчi i чи зумiє вона пробитися до його табору або вiдтiснити вiд нього полякiв, – ще невiдомо.
Одне слово, самi обставини примусили польського командуючого i козацького гетьмана розпочати переговори. Конецпольський в цiй ситуації повівся досить хитро. Вiн не став чекати, поки козаки наважаться послати своїх парламентарiв. Але й розпочинати переговори першим теж не бажав – так можна втратити гiднiсть. Тодi вiн послав до козакiв свого представника, але… з пропозицiєю, щоб козаки самi склали умови перемир’я i запропонували їх. Тобто, по сутi, коронний гетьман провокував Жмайла розпочати переговори на його власних умовах. Оскiльки умови мав виставляти вiн, Жмайло погодився. I таким чином вийшло, що нiбито перемир’я запросили самi козаки.
Iнша рiч, що тi умови, якi висунули сiчовi лицарi, поляками прийнятi не були. Пiсля тривалих переговорiв зiйшлися на тому, що реєстр має бути зменшений до 6 тисяч козакiв, що дуже неприємно вразило все сiчове товариство, оскiльки всi iншi козаки позбавлялися козацького звання. Козакам заборонялося виходити в море та турбувати туркiв i татар, а свої чайки вони мали спалити в присутностi польських емiсарiв.
Пiсля появи цiєї угоди козаки позбавили Марка Жмайла гетьманської булави. I вони, й українськi iсторики докоряли потiм Жмайловi за те, що вiн погодився на тяжкi умови Курукiвського договору. Але давайте трiшки заспокоїмося i подивимося на ситуацiю очима самого гетьмана Жмайла. Що вiн мав дiяти? Продовольства нема, корму для коней нема, набої для гармат i рушниць закiнчуються, а в таборi повно поранених. Що далi? Прориватися? Поляки переб’ють у степу, адже їх значно бiльше. Продовжувати оборону? Ну, протримаються ще з тиждень…
А щодо звинувачень та умов договору… Спалили козаки хоча б одну чайку? Нi, звичайно. Гетьмановi вдалося зберегти життя понад 10-ти тисячам козакiв i повернутися з ними на Сiч, – ось що головне. А коли вони повернулися на Сiч, то який там король мiг позбавити їх козацького звання? Хто, яка сила i яка влада примусила б їх попалити човни i не виходити в море? Реєстр невеликий? Але ж польський уряд i тих козакiв, що потрапили до реєстру, не утримував. Платнi здебiльшого не платив, одягу не видавав. Або ж робив це час вiд часу, коли потрiбно було, щоб козаки допомогли у вiйнi проти Московiї чи Швецiї.
Отож нiчим особливим нi перед козаками, нi перед iсторiєю України гетьман Марко Жмайло не завинив. Згадаймо ж його добрим словом.