Гігієна житла та благоустрою населених місць

Реферат з гігієни На тему: ГІГІЄНА ЖИТЛА ТА БЛАГОУСТРОЮ НАСЕЛЕНИХ МІСЦЬ ГІГІЄНА ЖИТЛА ТА БЛАГОУСТРОЮ НАСЕЛЕНИХ МІСЦЬ ПЛАН Гігієнічні проблеми урбанізації Гігієнічні принципи містобудування Гігієнічні вимоги до жител і умов проживання в них Природне і штучне освітлення приміщень Література Гігієнічні проблеми урбанізації "Урбанізація" походить від латинського слова "урбанус" (міський) і означає процес підвищення ролі міст у економічному і культурному житті суспільства, інтенсивного росту міського насе­лення за рахунок міграції його із сіл, концентрації промислових об’єктів, закладів науки і культури у містах. Ріст міст впливає на сфери життєдіяльності суспільства, змінює його структуру, еконо­міку і докорінно перетворює навколишнє середовище. Урбанізація характерна для більшості країн, що розвиваються. Позитивним у процесі урбанізації є те, що у великих містах створюються більш сприятливі умови для розвитку містобудування, науки І техніки. Люди в містах можуть легше знайти роботу, що відповідає їхній кваліфікації та інтересам. У містах сприятливіші умо­ви для освіти, більш кваліфіковане медичне обслуговування, вищий рівень культурного життя і комунального комфорту (водопостачан­ня, каналізація, центральне опалення, електро- і газопостачання тощо). Однак урбанізація має і негативні сторони. Це безпланова, скуп­чена і хаотична забудова міст з незадовільним розв’язанням питань санітарного благоустрою, особливо в робітничих районах. Урбаніза­ція характеризується стихійним ростом міст, чисельність населення яких перевищує 5-Ю млн. чоловік, або злиттям сусідніх міст з чи­сельністю населення до 20 млн. (агломерації). Перенаселення і по­в’язані з цим соціальні обмеження не дають змоги використовувати позитивні сторони урбанізації. Негативні сторони урбанізації набага­то перевищують позитивні і породжують нові гігієнічні проблеми. Багато таких проблем пов’язані із внутрішньоміським транс­портом. Щоденні тривалі переїзди на роботу втомлюють людей, зни­жують працездатність І призводять до збільшення захворюваності. Зростає вуличний травматизм. У США, Англії та Японії від транс­портного травматизму гине в 4-6 разів більше людей, ніж від усіх інфекційних хвороб, разом узятих. Шум, створюваний міським транс­портом, повсякденно шкідливо впливає на органи слуху жителів. Автотранспорт є потужним джерелом забруднення повітряно­го басейну міст. Концентрації високотоксичного оксиду вуглецю у великих містах перевищують допустимі межі. Великої шкоди організ­му людини завдають викиди промислових підприємств, які в ряді країн неодноразово призводили до катастроф і людських жертв. Великі міста отримують на 15 % менше сонячної радіації. Забруд­нення атмосферного повітря призвело до того, що збільшилась смертність від хронічного бронхіту, новоутворень, особливо від раку легень. Дуже складними проблемами є водопостачання та забезпечен­ня продуктами харчування. У бідних районах однією водорозбір­ною колонкою нерідко користуються понад 1000 жителів. Рівень захворюваності на інфекційні хвороби у містах у 2 рази вищий, порівняно із сільською місцевістю. Особливості життя у великих містах спричиняють нервово-психічні, серцево-судинні, алергічні й Інші захворювання. Гігієнічні принципи містобудування З метою забезпечення здорових умов життя І праці населення, міста та села повинні відповідати санітарним і будівельним вимо­гам, нормам і законам України {ДБН 360-92 "Містобудування. Пла­нування і забудова міських і сільських поселень"; "Державні сані­тарні правила планування та забудови населених пунктів" (1966), Закони України "Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення" (1996), "Про охорону навколишнього се­редовища" (1993), "Охорона атмосферного повітря" (1992). Розсе­лення жителів в Україні здійснюється із урахуванням територіаль­но-адміністративного поділу, соціально-економічного і природно-місто­будівного районування у зв’язку з потребою розміщення нових промислових підприємств, розробкою корисних копалин, а також відселення людей із зон катастроф, екологічних лих тощо. Міські та сільські поселення, залежно від кількості жителів, поділяються на групи (табл. 6.1). До групи малих міст входять також селища міського типу. Для забезпечення умов розвитку міста необхідно на прилеглих територіях виділяти також зони зелених насаджень, призначені для відпочинку населення, поліпшення Таблиця 6.1 Класифікація населених пунктів України залежно від чисельності населення (ДБН 360-92) Величина населених пунктів Кількість мешканців міста села Найзначніші (крупніші) понад 1 млн. – Значніші (крупні) від 500 тис. до 1 млн. від 3 до 5 тис, Великі від 100 тис. до 500 тис. від 500 до 3 тис. Середні від 50 тис. до 1 00 тис. від 200 до 500 чол. Малі, селища міського типу* від 10 тис. до 50 тис. від 50 до 200 чол. – до малих міст відносяться 1 селища міського типу. мікроклімату, стану атмосферного повітря і санітарно-гігієнічних умов проживання. При плануванні необхідно передбачити обмеження росту міст з чисельністю мешканців понад 1 млн., оскільки в них найбільше проявляються гігієнічні недоліки урбанізації. З гігієнічного погляду, міста повинні бути від 100 до 500 тис. мешканців. Навколо таких міст можуть розміщуватися міста-супутники, кожне з яких нарахо­вує 80-100 тис. жителів. При плануванні населених пунктів необхідно враховувати гігієнічні нормативи і санітарні вимоги щодо їх території і розташу­вання функціональних зон. Велике значення при виборі території під населений пункт мають рельєф місцевості, напрямок пануючих вітрів, структура грунту, ступінь його чистоти, рівень радіоактив­ності, режим ґрунтових вод тощо. Сприятливими для будівництва є незабруднені території із заляганням ґрунтових вод на глибині не менше 3 м. Велику роль відіграють джерела водопостачання. Вони повинні забезпечувати населення, виробничі об’єкти і міське госпо­дарство достатньою кількістю якісної води. За функціональним призначенням і характером використання територія міста поділяється на сельбищну, виробничу, в тому числі зовнішнього транспорту, і ландшафтно-рекреаційну. До сельбищної території входять ділянки житлових будинків, громадських установ, у тому числі навчальних, проектних, науко­во-дослідних та інших інститутів, внутрішньосельбищна, вулично-дорожна і транспортна мережі, а також площі, парки, сади, сквери, бульвари та інші об’єкти зеленого будівництва й місця загального користування. До складу промислово-виробничої зони міста входять об’єкти матеріального виробництва, комунального господарства, виробни­чої інфраструктури, науки, підготовки кадрів, інші об’єкти невироб­ничої сфери, які обслуговують виробництво. До ландшафтно-рекреаційної території входять озеленені й водні простори в межах забудови міста і його зеленої зони, а також інші елементи природного ландшафту; парки, лісопарки, міські ліси, ландшафти, що охороняються, землі сільськогосподарського використання, заміські зони масового короткочасного І тривалого відпочинку, міжселищні зони відпочинку; курортні зони (у містах і селищах, що мають лікувальні ресурси). У межах основних структурно-планувальних елементів міста треба передбачати території для розміщення об’єктів і установ куль­турно-побутового обслуговування населення. Місця їх концентрації формуються як громадські центри різних рівнів. У межах сельбищної території міста формуються основні струк­турні елементи: житловий квартал (житловий комплекс), обмеже­ний магістральними житловими вулицями, проїздами, природними межами тощо, площею до 50 га з повним комплексом установ і підприємств обслуговування місцевого значення (збільшений квар­тал, мікрорайон). Житлові квартали формують житловий район площею 80-400 га, в межах якого розміщуються установи і підприємства з радіусом обслуговування не більше 1500 м, а також об’єкти місько­го значення. Межами житлового району є магістральні вулиці й дороги загальноміського значення, природні й штучні межі. Жит­лові райони можуть формуватися відокремлено як самостійні струк­турні одиниці. Житлові райони формують сельбищний район (житловий ма­сив) площею понад 400 га. Тут розміщуються установи районного і міського користування. Рекомендована щільність населення на території житлового району – від 110-170 чол. га (малі міста) до 190-220 чол. га (найзначніші міста), відповідно для зон міста (периферійної та центральної), житлового кварталу з повним комплексом установ і підприємств місцевого значення – в межах 180-450 чол./га. Відстань між житловими, громадськими і виробничими спору­дами визначається з врахуванням інсоляції, освітленості й протипо­жежних вимог. Між довгими сторонами житлових будинків висо­тою у 2-3 поверхи відстань повинна бути не менше 15 м, а висотою в 4 поверхи і більше – 20 м; між довгими сторонами та торцями з вікнами із житлових кімнат – не менше 15 м. Житлові будинки розміщують з відступом від червоних ліній магістральних вулиць не менше ніж на 6 м. При влаштуванні різних майданчиків і місць відпочинку для дорослих віддаль від вікон жит­лових і громадських будинків повинна бути: до фізкультурних май­данчиків – не менше 25 м, до господарських (для чищення меблів та одягу, сушіння білизни, збирання сміття) – не менше 20 м. Господарські майданчики треба розміщувати на відстані не більше 100 м від найвіддаленішого входу в житловий будинок. До майдан­чиків для сміттєзбірників слід передбачати під’їзди. Сараї для до­машньої худоби, птиці необхідно розташовувати від житлових бу­динків на віддалі, не ближче 15 м і не дальше 150 м від найвіддале­нішого будинку. Промислова зона, залежно від розмірів, поділяється на структур­ні елементи: промислові райони, промислові вузли, територіальні групи підприємств, окремі підприємства. Формування структурних елементів необхідно здійснювати в межах загальної програми функ­ціонально-територіальної та архітектурно-планувальної організації промислової зони. Промислові, сільськогосподарські та інші об’єкти, що є джере­лом хімічного, фізичного та біологічного забруднення довкілля, при неможливості створення безвідходних технологій повинні відокрем­люватися санітарно-захисними зонами від житлових, громадських забудов, спортивних споруд, територій парків, садів, скверів загаль­ного користування, місць відпочинку. Ширина санітарно-захисної зони залежить від характеру негативного впливу промислового підприємства на довкілля і здоров’я населення. За ступенем шкідливості промислові підприємства поділяють на п’ять класів. До 1 класу належать такі підприємства хімічної промисловості, як виробництво білково-вітамінного концентрату (поприну), санітарно-захисна зона якого становить 3000 м; аміаку, азотної кис­лоти, амінів, хлорбензолу, їдкого натру, пікринової кислоти, випалю­вання коксу тощо – 1000 м. До II класу – підприємства з виробниц­тва сечовини, ніобію, танталу, сірчаної кислоти, хімічних органічних реактивів, складних ефірів, генераторного газу, штучної шкіри тощо -500 м. До III класу – підприємства з виробницва бітуму, гудрону, деяких мінеральних солей, нафтового газу, пластичних мас, штуч­них мінеральних фарб, лаків, оліфи тощо – 300 м. До IV класу підприємства з виробництва гліцерину, мила, гумового взуття, ваніліну, сахарину, парфумерії, синтетичних мийних засобів, хімчистки тощо – 100 м. Мінімальні санітарно-захисні розриви для всіх виробничих будівель і складів, які не виділяють у навколишнє середовище шкідли­вих, із неприємним запахом і пожежо-небезпечних речовин, не підви­щують рівнів шуму, вібрації, електромагнітних випромінювань і не вимагають під’їзних залізничних шляхів, такі як виробництво неорга­нічних реактивів, "сухого льоду", штучних перлів, фотоплівок й інших фототоварів, повинні бути не меншими 50 м (V клас). У санітарно-захисній зоні не допускається розташування жит­лових будинків, дитячих дошкільних установ, загальноосвітніх шкіл, установ охорони здоров’я та відпочинку, спортивних споруд, садів, парків, садівничих й городніх товариств, пасовищ для худоби. Можна розташовувати пожежні депо, лазні, гаражі, будівлі управлінь, полі­клініки, науково-дослідні лабораторії, пов’язані з обслуговуваним даного та прилеглих підприємств. Мінімальна площа озеленення санітарно-захисних зон, залеж­но від ширини, повинна складати від 40 до 60 %. З боку сельбищної території необхідно передбачити смугу дерево-чагарникових насаджень шириною не менше 50 м, а при ширині зони 100 м – не менше 20 м. Комунально-складська зона — територія населеного пункту, призначена для розміщення підприємств, які забезпечують потреби населення в зберіганні товарів, наданні комунальних І побутових послуг. На цій території розташовуються також підприємства й об’єкти харчової, харчосмакової, м’ясної і молочної промисловості, торгівлі й плодоовочевого господарства, склади, бази, сховища овочів і фруктів, гаражі, станції технічного обслуговування автомашин, авто­заправні станції, трамвайні й тролейбусні депо, автобусні й таксомо­торні парки, станції побутового обслуговування населення тощо. При організації виробничих зон, у тому числі фермерських господарств, перевагу слід віддавати розвитку виробничих центрів, що склалися, мають капітальні будинки, зручно розташовані сто­совно населених пунктів, транспортних комунікацій і кормових угідь, та відповідають санітарно-гігієнічним вимогам. Розміщення сільсько­господарських комплексів І підприємств повинно забезпечувати добре збереження природного середовища, виключати можливість роз­витку ерозійних процесів, забруднення грунтів і водних джерел відходами виробництва. Одним із основних елементів благоустрою населених пунктів є зелені насадження. Крім естетичного, вони мають ще й величезне санітарне значення, захищаючи міста і села від диму, вихлопних газів, пилу тощо. Зелений масив приміської зони є резервуаром чис­того повітря для населеного пункту. Парки, сади, алеї і бульвари – це своєрідні легені, які очищають забруднене повітря, створюють сприятливий мікроклімат і оздоровлюють довкілля. Вдале поєднання різних рослин дозволяє значно зменшити шкідливі санітарні фактори урбанізації. Так, насадження дерев і кущів значно зменшують ампліту­ду температурних коливань, збільшують у спекотні дні вологість по­вітря, покращуючи таким чином теплообмін людини і її самопочуття. Зелені насадження мають меліоративне, водоохоронне І вітро­захисне значення. Зменшуючи силу вітру, завдяки величезній фільт­рувальній поверхні листяного покриву, дерева сприяють осіданню пилових частинок. Повітря на озеленених вулицях в 4 рази чистіше, ніж на ділянках, які не мають зеленого покриву. Багато дерев мають фітонцидні властивості. Так, наприклад, 1 га ялівцю здатен знеза­разити повітря великого міста. Надзвичайно високі фітонцидні вла­стивості мають волоський горіх, тополя, сосна, ялина, смерека тощо. Особливо велику роль зелені насадження відіграють у боротьбі з різноманітними шумами. Гігієнічна норма шумового впливу в на­селеному пункті не повинна перевищувати 65 дБ, хоча на вулицях з інтенсивним рухом шум може досягати 90-100 дБ. Ефективним бар’єром на перешкоді шуму є зелені насадження. Встановлено, що шумова хвиля на місцевості, яка засаджена деревами та кущами, через кожні 30 м послаблюється на 10 дБ, в той час як на відкрито­му просторі на такій же віддалі майже не зменшується. Найбіль­ший ефект створюють густі зелені смуги шириною понад 50 м. Стіни будинків затримують цю звукову лавину лише наполовину, а вікна – тільки на чверть. Діючі будівельні норми передбачають обов’язкові зелені насад­ження в розмірі 3 га для житлових районів загального і обмеженого користування та спеціального призначення. Територія загальном­іського парку повинна бути не меншою, ніж 15 га, а площа загаль­номіських озеленених територій загального користування станови­ти у великих містах 10 м2 на людину, в середніх – 7 м2, в малих -8 м2. ВООЗ пропонує мати на і міського мешканця 50 м2 міських зелених насаджень і 300 м2 заміських. Необхідно також передбачи­ти спеціалізовані дитячі, спортивні, виставкові, зоологічні та інші парки і ботанічні сади. Крім того, на озеленених територіях загаль­ного користування повинні бути фонтани, басейни, альтанки, світильники тощо. У житловій зоні озеленення міста повинно займати не менше 50 % території із розрахунку 30-50 м2 на 1 жителя. Гігієнічні вимоги до жител і умов проживання в них Житло є одним із найважливіших факторів зовнішнього сере­довища. З ним тісно пов’язане все життя людини, воно захищає від несприятливих метеорологічних факторів, є місцем роботи, відпо­чинку, сну. Відсутність у квартирі необхідного санітарно-гігієнічно­го мікроклімату негативно впливає на дихання, теплообмін, вищу нервову діяльність, інші фізіологічні функції організму. Розміри і пропорції приміщень, архітектурно-просторове вирішення кварти­ри, колір та спосіб оздоблення стін мають вплив на емоційний ста­тус людини. Тісний зв’язок між житловими умовами і станом здоров’я є давно відомим фактом. Доведено, що смертність серед мешканців щільнонаселених квартир в 1,5-2 раза вища, ніж у людей, які про­живають у просторих приміщеннях. Найбільш типовою хворобою тісних квартир є легеневий туберкульоз. Надзвичайно легко можуть розповсюджуватись і такі інфекції, як грип, кір, скарлатина, дифте­рія, кашлюк, вітряна віспа. При проведенні профілактичних заходів вирішальне значення має забезпечення житлових приміщень достатнім повітрообміном. Разом із тим, тісні приміщення при санітарному не благополуччі можуть сприяти виникненню і поширенню кишкових інфекцій та гельмінтозів. А з перебуванням у вогких і холодних приміщеннях не без підстави пов’язують виникнення ангін і ревматизму. Вогкість, крім того, сприяє розвитку грибків, які руйнують дерев’яні частини будівлі й спричиняють появу неприємного специфічного запаху в приміщенні. Тривале перебування у перенаселених, забруднених і гамірних приміщеннях зумовлює зниження загальної опірності організ­му, погіршує сон і перешкоджає цілющій дії природних факторів. Повноцінне в гігієнічному відношенні житло повинно бути достатньо просторим, сухим, мати сприятливий мікроклімат, чис­те повітря, важливо, щоб у нього потрапляло сонячне світло. Так, при вивченні впливу на здоров’я дітей планування квартир і, на­самперед, орієнтації кімнат, встановлено, що найбільша захворю­ваність спостерігалась при північній орієнтації, найменша – при південній. Виявлено залежність між кількістю поверхів будинку і захво­рюваністю його мешканців. У висотних житлових будинках більше 9 поверхів з кожним поверхом погіршуються фізичні властивості й хімічний склад повітря. Зростають температура, вологість, концентрація оксиду вуглецю і пилу, збільшується захворюваність на так звані аерогенні інфекції (гострі катари верхніх дихальних шляхів, ангіни, вірусний грип, дитячі повітряно-крапельні інфекції, тонзиліти, ларингіти тощо). Найчутливіші до несприятливих житлових умов діти і люди похилого віку. Так, із збільшенням житлової площі захворюваність дітей різко зменшується. Дослідження багатьох учених-гігієністів свідчать про те, що чим більше в одній кімнаті проживає людей, тим більша їхня захворюваність, особливо дітей і літніх людей. А одночасне проживання в одній квартирі двох сімей призводить до збільшення захворюваності мешканців у 2 рази, переважно за раху­нок ураження органів кровообігу і нервової системи. Таким чином, житло, яке відповідає санітарно-гігієнічним норма­тивам, має велике оздоровче значення. Дослідження вітчизняних учених показали, що 43-59 % тижневого часу і 80-86 % вихідного (позаробочого) часу людина проводить вдома. Тому для ефективного відпочинку і ліквідації нервової перевтоми, крім певних гігієнічних вимог, слід забезпечувати повний психічний відпочинок. Житло виконує багато функцій: задоволення фізіологічних потреб (сон, особиста гігієна, харчування, заняття фізкультурою і спортом); спілкування і культурна діяльність (відпочинок, розваги, сімейне спілкування); виховання і навчання дітей;" ведення домашнього гос­подарства (готування їжі, догляд за дітьми, прибирання, прання тощо); професійна діяльність, самоосвіта, любительські заняття. Ці функції, що виконуються людиною, визначають необхідний набір приміщень у квартирі для сімей різного демографічного складу. При гігієнічній характеристиці житлових будівель слід врахо­вувати властивості будівельних матеріалів, насамперед їх теп­лоємкість. У цьому відношенні цегла; дерево цілком відповідають гігієнічним вимогам, дещо їм поступаються великопанельні блоки і конструкції. За нормативами, які діяли ще донедавна, рекомендована жит­лова площа на 1 людину повинна бути не менше 9 м2. Однак зараз гігієністи вважають, що мінімальна житлова площа на 1 людину повинна бути не меншою 13-15 м2. Природне і штучне освітлення приміщень Серед факторів зовнішнього середовища, які впливають на організм, світло займає одне з перших місць. Воно діє не тільки на орган зору, а й на організм в цілому, впливаючи на різноманітні фізіологічні процеси обміну речовин. Важливою гігієнічною вимогою до житла є забезпечення його природним і штучним освітленням. Сонячне проміння має велике біологічне та психологічне значення, під його впливом прискорюється ріст тканин, покращується обмін речовин, змінюється хімічний склад крові, поліпшується самопочуття І робота залоз внутрішньої секреції. Сонячне світло має бактерицидну дію, ультрафіолетове проміння сприяє утворенню в організмі вітаміну О, попереджуючи розвиток рахіту. Несприятливі умови освітлення погіршують загальне самопо­чуття, зменшують фізичну і розумову працездатність. Ще в 1870 році Ф.Ф. Ерісман пов’язав розвиток короткозорості школярів із систематичним напруженням органа зору при недостатній освітле­ності. Крім цього, виявивши більшу частоту короткозорості й сколіозів (викривлення хребта) у міських школярів, ніж у сільських, він висло­вив геніальну здогадку, що це пояснюється тривалішим перебуван­ням останніх на свіжому повітрі, тобто під відкритим небом, під прямими сонячними променями. Наш український учений О.М. Савельєв блискуче підтвердив цю гіпотезу, встановивши, що розвиток короткозорості й сколіотичної осанки може бути зумовлений не тільки прямим впливом факторів зовнішнього середовища (тривале зорове навантаження, недостатня освітленість робочого місця, не­відповідність меблів і зросту), але і побічним впливом порушень обмінних процесів в організмі, зокрема порушеннями фосфорно-кальцієвого обміну. У дітей, які дуже мало часу проводять на свіжо­му повітрі у світлу пору доби, розвивається ультрафіолетова недо­статність, яка передусім проявляється зниженням вмісту в крові неорганічного фосфору, зменшенням сили м’язів. Знижена праце­здатність м’язів спини, а також м’язів очного яблука, сприяє роз­витку сколіозів І короткозорості. Автором зареєстрована у 13 % таких школярів сколіотична осанка, у 20 % – короткозорість. Реко­мендована О.М. Савельєвим тривалість щоденного перебування шко­лярів на відкритому повітрі з метою попередження порушень фос­форно-кальцієвого обміну повинна становити 1,5-2,0 години в про­міжку доби від 10 до 16 години. А у листопаді та грудні доречно для компенсації* явищ недостатності застосовувати штучне ультрафіо­летове опромінення. Особливе гігієнічне значення має бактерицидна дія ультрафіо­летових променів, які входять до складу сонячного спектра. Під впливом УФ-променів пригнічується розвиток бактерій, а при дос­татньо тривалій дії вони гинуть. Природне освітлення забезпечується завдяки сонячному спек­тру. Оптична ділянка променистої енергії сонячного спектра скла­дається з ультрафіолетових променів з довжиною хвилі від 10 до 400 нм, видимих променів – 400-760 нм, інфрачервоних – 760 – 4000 нм. Інтенсивність природного освітлення у житловій кімнаті залежить від площі й форми світлових прорізів, орієнтації будинку стосовно сторін горизонту, стану небосхилу, відстані від інших бу­динків та зелених насаджень. Оптимальною орієнтацією для по­мірних широт вважають південну та південно-східну. Величина при­родного освітлення залежить також від глибини житла, яка повин­на бути не більшою 5 м. Засклені вікна значно знижують освітленість приміщень, оскіль­ки багато світлових променів відбивається від скла, частина вби­рається ним, зокрема біологічно найактивніші ультрафіолетові про­мені, і лише незначна кількість освітлює приміщення. Велика втра­та світла буває через забруднене віконне скло (до 30-50 %). Віконні занавіски вбирають близько 40 % видимих променів. Тому навіть за найсприятливіших умов інтенсивність сонячної радіації всере­дині приміщення завжди менша за зовнішню і складає максимум 25 % від неї. Для гігієнічної оцінки природної освітленості найчастіше вико­ристовують світловий коефіцієнт (СК) – співвідношення між пло­щею заскленої поверхні вікон та площею підлоги. Застосовують також коефіцієнт природного освітлення (КПО) — відсоткове відно­шення освітленості даної точки горизонтальної поверхні всередині приміщення до одночасної освітленості під відкритим небом. Рідше використовують кути падіння й отвору та коефіцієнт глибини зак­ладання приміщення (табл. 6.2). Кут падіння світлових променів – це кут між горизонталь­ною поверхнею робочого місця і лінією, яка проведена від цієї по­верхні до верхнього краю вікна. Чим вертикальніший напрямок со­нячних променів, тим більший кут І, відповідно, більша освітленість. Таблиця 6.2 Нормативні показники природної освітленості житлових приміщень Показник Нормативи Коефіцієнт природної освітленості (КПО) не менше 0,75 % Світловий коефіцієнт (СК) не менше 1:6-1:8 Кут падіння світлових променів не менше 27° Кут отвору не менше 5е Коефіцієнт глибини закладання (КГЗ) не більше 2 Кут отвору визначає величину ділянки небосхилу, що безпо­середньо освітлює досліджуване місце й утворюється шляхом пере­тину лінії, яка проведена з нього до верхнього краю вікна, І лінії, що проведена з цього ж пункту до найвищої точки протилежної будови чи дерева, які видно з вікна. Чим більший кут отвору, тим більша освітленість. На верхніх поверхах висотних будинків кут падіння і кут отвору рівні. Коефіцієнт глибини закладання – це відношення віддалі від верхнього краю вікна до підлоги, до глибини кімнати (віддалі від вікна до протилежної стінки). Він характеризує освітленність в гли­бині кімнати. Дуже важливо в житловому приміщенні правильно організувати робоче місце. При цьому необхідно, щоб світловий потік падав зліва. Крім природного в житлових приміщеннях повинно бути до­статнє штучне освітлення. Штучне освітлення житлових при­міщень тепер в основному проводиться електричними та люмінес­центними лампами. Недостатнє або неправильно обладнане штуч­не освітлення порушує функції ока, викликає стомлюваність, знижує працездатність (табл. 6.3). Найбільш доцільними для житла є світиль­ники рівномірно розсіяного і відбитого світла (рис. 6.1). Лампа розжарювання – найбільш розповсюджене і зручне дже­рело штучного освітлення. Спектр її випромінювання відрізняється від природного світла більшим вмістом червоних і оранжевих про­менів та відсутністю ультрафіолетових. Люмінесцентна лампа – це трубка із звичайного скла, внутріш­ня поверхня якої покрита люмінофором. Трубка заповнена парами Таблиця 6.3 Мінімальні величини штучного освітлення для житлових і допоміжних приміщень Приміщення Найменше освітлення (ліс) при користуванні лампами нажарювання люмінесцентними лампами. Житлова кімната 75 100 Кухня 100 100 Убиральня, ванна, умивальня 30 50 Коридор, передпокій 50 50 Сходи 10 50 ртуті, при включенні між електродами, що знаходяться у двох кін­цях трубки, виникає електричний розряд, який генерує ультра­фіолетові промені. Під впливом ультрафіоле­тових променів почи­нає світитися люмі­нофор. Промисловість випускає п’ять типів люмінесцентних ламп: лампи денного світла (ЛД), лампи холодно-білі (ЛХБ), лампи білі (ЛБ), лампи тепло-білї (ЛТБ) і лампи із відко-регованою кольоропе-редачею (ЛДЦ). Недо­ліком ламп ЛД є те, що у них не зовсім добра передача кольорів при освітленні ними шкіра людей виглядає блідою і ціанотичною. У спектрі ламп ЛТБ і ЛДЦ більше жовтих променів, тому краще вигля­дає колір обличчя. Люмінесцентні лампи мають і інші недоліки. Частота коливань світлового потоку люмінесцентних ламп відповідає імпульсній час­тоті електричного струму, і при розгляданні предметів, які рухають­ся, виникають різні спотворення зорового зображення у вигляді множинних контурів. Це явище називають "стробоскопічним" ефек­том. А при невеликій освітленості приміщення люмінесцентними лампами (менше 75-150 лк) може з’явитися "сутінковий" ефект освітленість здається малою навіть при розгляданні великих дета­лей. Тому при користуванні люмінесцентними лампами рівень освіт­люваності повинен бути не нижче 75-150 лк. ЛІТЕРАТУРА 1. Беляков В.Д., Жук Е.Г. Воєнная гигиена й зпидемиология. – М.: Меди­цина, 1988. – 320 с. 2. Вода питна, гігієнічні вимоги до якості води централізованого госпо­дарсько-питного водопостачання. ДСанПіН. Затв. МОЗ України 23.12.1996р. №383. 3. Габович Р.Д., Познанский С.С., Шахбазян Г.Х. Гигиена. – К.: Вища школа, 1983. – 320с. 4. Гигиена детей й подростков / Под ред. Г.Н. Сердкжовской. – М.: Медицина, 1989. – 320с. 5. Гігієна харчування з основами нутриціології / В.І.Ципріян та ін. Навч. посібник – К: Здоров’я, 1999. – 568 с. 6. Голяченко О.М., Сердюк А.М., Приходський О.О. Соціальна медицина, організація та економіка охорони здоров’я. – Тернопіль-Київ-Вінниця: Лілея, 1997. – 328 с. 7. Даценко І.І., Габович Р.Д. Профілактична медицина. Загальна гігієна з основами екології; Навчальний посібник. – К.: Здоров’я, 1999. – 694 с. 8. Загальна гігієна: Посібник до практичних занять / За ред. 1.1. Дацен­ко. – Львів: Світ, 2001. – 471 с. 9. Катернога М.Т. Українська криниця. – К.: Техніка, 1996. – П2 с. 10. Никберг Й.Й. Гигиена больниц. – К.: Здоров’я, 1993. – 260 с. 11. Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населен­ня // Закон України № 4004-ХІІ від 24.02.94.