Інфраструктура ринку сутність, основні елементи, функції

–PAGE_BREAK–
2.3. Види ринків

Оскільки в ринкові відносини вступають різні суб’єкти, а до сфери обміну надходять різноманітні товари й послуги, то в країні формується досить складна ринкова структура, яка включає найрізно­манітніші види ринків. Їх можна розглядати в різних аспектах.

Так, з точки зору об’єктів обміну, ринки бувають: ринок за­собів виробництва,  ринок товарів народного споживання, ринок послуг, ринок позичкових капіталів, ринок цінних паперів, ринок валюти, ринок інформації, ринок науково-технічних розробок, ринок робочої сили, ринок житла і т.д. У середині цієї структури можна говорити про продовольчий ринок, ринок зерна, нафти, золота та ін. Тобто, ринкова економіка складається з великої кількості окремих ринків. Кожний товар чи послуга має свій ринок.

3 територіальної точки зору, ринок може бути внутрішнім і зовнішнім. Внутрішній ринок у свою чергу може бути національ­ним, регіональним і локальним (місцевим). Національний — це весь внутрішній ринок даної країни, обмежений рамками її кордонів. Регіональний — ринок окремого територіального підрозділу (респу­бліки, краю, області, району). Локальний — ринок якоїсь місцевос­ті, яка включає певну сукупність населених пунктів. Регіональні й локальні ринки, на відміну від національних, не мають чітко окреслених кордонів.

Кожен вид ринку має свої особливості. Всі вони тісно пов’язані й органічно взаємодіють: якщо відбувається порушення в одному з них, то це викликає перебої в роботі інших і системи в цілому.

Приклад. Розпад національного ринку СРСР привів до серйозних збоїв у функціонуванні регіональних і локальних ринків у республіках. Утворення нових самостійних національних держав викликало необхідність формування цілого ряду нових національ­них і регіональних ринків, без яких економіка молодих держав нормально функціонувати не може.

Всі види ринків можуть бути зведені принаймні до чотирьох економічних утворень: ринок товарів і послуг; ринок грошей, ринок цінних паперів; ринок робочої сили. За ними стоять реально діючі вищеназвані ринки.

2.4. Умови формування ринку

Для того щоб була побудована ринкова економіка, функціонував реальний ринок, який виконував би притаманні йому функції, мають бути відтворені передумови, випробувані світовою практикою.

До них належать:

1) наявність суб’єктів ринкових відносин, які, будучи економічно та юридично незалежними, можуть вступати у рівноправні партнерські відносини з приводу купівлі-продажу. Досягти цього можна створенням різноманітних власників — індивідуальних, приватних, акціонерних, державних, кооперативних, змішаних;

2) еквівалентний обмін товарів. Ринок за своєю природою економічної

допомоги, пільг не визнає;

3) конкуренція, яка надає усім суб’єктам господарювання можливість вільної підприємницької діяльності: свободи вибору покупців, постачальників, будь-яких контрагентів, примушує підприємців використовувати найпередовішу техніку і технологію, сприяючи цим зменшенню витрат виробництва, підвищенню ефективності економіки;

4) вільне ціноутворення, що як елемент конкуренції та головний механізм контрольно-регулюючої функції ринку сприяє поєднанню інтересів суб’єктів економічного життя, стимулюючи їх раціонально використову­вати елементи виробництва;

5) реальна інформація про ринок і його суб’єктів.

Якщо подібних умов не створено, то те, що називають ринком, є псевдо ринком, де гроші не виконують своїх функцій.

2.5.Проблеми формування ринків в Україні

Внаслідок капіталізації економічної системи в Україні відбувається процес активного формування основних видів ринків, а отже, структури ринку.

Так, процес формування ринку робочої сили тільки почався. Його характерними особливостями є, по-перше, значне перевищення пропо­зицією робочої сили її попиту (у 2004 р. частка офіційно зареєстрова­них безробітних складала 8,6 % до кількості економічно активного населення, а з урахуванням прихованого — до 20 %), по-друге, значні масштаби міграції робочої сили (у пошуках роботи до країн близького і далекого зарубіжжя щорічно виїжджає до 7 млн. найбільш мобільної робочої сили, а сума валютних надходжень досягає 500 млн. дол.); по­-третє, існує значна невідповідність між якістю робочої сили, тобто рівнем її освіти і кваліфікації, та рівнем заробітної плати (середня заробітна плата, яка становила у 2000 р. в Україні близько 200 грн., на 70 грн. відставала від прожиткового рівня) та інше, що негативно впливає на ринок предметів споживання, послуг, засобів виробництва та інші види ринків. Деструктивною особливістю ринку робочої сили в нашій дер­жаві є те, що для зайняття немалої частки посад необхідно платити хаба­рі, рівень яких залежить від посади, а це, у свою чергу, породжує нову лавину корумпованості.

Щоб вижити за умов мізерної ціни на робочу силу, значна частина найманих працівників влаштовується на дві і більше роботи, що при­зводить до виснаження робочої сили, її прискореного зношування. Крім того, в Україні існує низька мобільність робочої сили внаслідок не сформованості ринку житла, значних цін на послуги, пов’язаних  ізпереїздом на нове місце проживання тощо.

Особливостями ринку засобів виробництва в Україні є функціону­вання, здебільшого, уживаних засобів праці (внаслідок браку навіть про­стого відтворення нової техніки, устаткування тощо, тобто їх вироб­ництв у звужених масштабах), високий рівень цін на сільськогосподарську техніку (що унеможливлює її придбання більшістю товарови­робників, передусім, фермерськими господарствами), затоварювання про­дукцією машинобудування внаслідок її високої енергомісткості та ма­теріаломісткості. Негативно впливають на ринок засобів виробництва надмірно високі ставки банківського кредиту, вузький платоспроможний попит населення, від якого залежать обсяги ринку засобів виробництва, недосконала амортизаційна політика держави низька частка капіталовкладень та інші чинники.

Внаслідок надмірно заниженої ціни на робочу силу, високих цін на товари іпослуги, особливо комунальні послуги в Україні формується звужений споживчий ринок, передусім, на товари тривалого користування. Так, якщо У 1990 р. при середній заробітній платні у 248,4 крб. для придбання холодильника вартістю 520 крб. потрібно було витратити 2,1 місяця роботи, для купівлі кольорового телевізора вартістю 730крб. треба було попрацювати 2,9 місяця. У 2000р. для придбання цих товарів потрібно було затратити у декілька разів більше робочого часу.

Негативно впливає на споживчий ринок висока плата за навчання у ВНЗ та постійне розширення платних навчальних закладів. Так, набір студентів з 1995 по 2000рр., на платну форму навчання збільшився з 45 до 159 тисяч студентів, а за державну плату скоротився з 152 до 135 тисяч. Тому головна увага приділяється відтворенню фізичних можливостей людини, а ринок послу, спрямований на розвиток і відтворення інтелектуальних, творчих здібностей переважної більшості населення, відтісняється на другий план. Водночас внаслідок значної диференціації суспільства в Україні з’являються престижні дитячі садки, школи, вищі навчальні заклади, лікарні тощо, де привілейована частка суспільства має змогу розвивати всі сутнісні сили людини, її здібності, отримувати дорогі платні послуги.

Головна умова розширення ринку послуг в Україні — зростання продуктивності праці у сфері матеріального виробництва, насичення ринку товарами широкого вжитку, що дасть змогу збільшити зайнятість у сфері нематеріального виробництва, значно розширити асортимент латних і безкоштовних послуг для населення. Важливими умовами зростання обсягу ринку послуг є також підвищення реальної заробітної плати, формування повноцінного ринку робочої сили та інші чинники.

Низька платоспроможність переважної більшості населення Украї­ни, низький рівень заощаджень звужує і фінансовий ринок, тобто грошовий ринок. Першочерговими кроками на шляху розширення цього ринку мають стати повернення громадянам вилучених трудових заощаджень, індексація заробітної плати, пенсій, стипендії, підвищення мінімальної заробітної плати та допомоги з безробіття (така допомога у 2004р. була збільшена з 35 до 88 грн.). Деструктивну роль у розвитку фінансового ринку відіграє тіньовий ринок, на якому обертається близько 50% грошової маси.

Протягом 90-х років відбувалося поступове звуження ринку інте­лектуальної власності в Україні. Проте впродовж у 2000-2005рр. ситуація покращувалась. Вже у 2004р. було 7тис. патентів, у 2005р. – видано 3719 патентів на винаходи, 7467 – на корисні моделі, 1569 – на промислові зразки. Зареєстровано 11 645свідоцтв на знаки для товарів і послуг. Проте значна частка «ноу-хау» вивозиться за кордон у процесі міграції висококваліфікованих спеціалістів. Необхідно оперативно перевести в патенти України ті ав­торські свідоцтва, які були видані громадянам України відповідними службами колишнього СРСР. Якщо цього не зробити, вона втратить пріоритет на велику кількість винаходів. Україна досягла світового рівня у галузі математики, теоретичної фізики, фізіології, клітинної та молекулярної біології, електрохімії, що дає їй змогу бути активним учасником міжнародного ринку ідей.

Для зміцнення валютного ринку в Україні слід істотно послабити процес доларизації української економіки, зміцнити національну ва­люту, ефективно здійснювати валютне регулювання тощо.

У 2004 р. загальний обсяг цінних паперів на ринку України стано­вив 34,76 млрд. грн. Проте якщо у США У 2004 р. дохідність акцій ста­новила в середньому 18 % річних, то в Україні у 2002 р. – менше – 2%. Причиною цього є не лише незначна кількість акцій у 15 млн. акціо­нерів, а й брак розвиненого фондового ринку, високий податковий прес на доходи підприємств (близько 80 %), що майже унеможливлює ви­плату частини прибутку на дивіденди, оподаткування самих дивідендів.

Ринку нерухомості в Україні властиві такі негативні тенденції, як скуповування за безцінь новою українською буржуазією землі у зубо­жілого населення, створення умов для продажу кращого житла найбід­нішими жителями міст внаслідок непомірної квартплати та їх пересе­лення у квартири гіршої якості.

Відповідно до чинного законодавства розрізняють легальний (офіцій­ний) та нелегальний (тіньовий) ринок. Нелегальний ринок є складо­вою тіньової економіки і включає в себе незаконну торгівлю зброєю, незаконно виготовленими товарами (спиртними напоями тощо), торгів­лю наркотиками, незаконне ввезення імпортних товарів на вітчизня­ний ринок та їх продаж тощо. Другою важливою складовою нелегаль­ного ринку є неточне відображення доходів (передусім, прибутків) від господарської діяльності, здебільшого, у бік Їх заниження, з одного боку, та Їх приховування, з другого, з метою ухилення від сплати податків або досягнення інших спекулятивних цілей.

Нелегальний ринок поширюється на всі види ринків. Основними суб’єктами внутрішнього ринку є: 1) населення (зокрема домашні гос­подарства); 2) фірми; 3) держава. Серед населення, у свою чергу, виділяють соціальні класи, верстви, прошарки. 

Другий важливий суб’єкт внутрішнього ринку — фірми, передусім національні. Існують різні підходи до класифікації фірм. Так, виділя­ють приватнопідприємницькі фірми, партнерства, корпорації, регульо­вані фірми, споживчу кооперацію, взаємоощадні банки, неприбуткові організації та фірми з самоуправлінням.

З погляду правових форм в економічній літературі розрізняють індивідуальні підприємства, відкриті товариства, розширені командитні товариства, командитні товариства таємні товариства, акціонерні това­риства, командитні товариства на акціях, товариства з обмеженою відпо­відальністю, товариства, картелі, консорціуми, змішані підприємства (кон­церн, трест).

Найпростішою кваліфікацією цього типу суб’єктів ринку, що дає змогу кількісно оцінити їхню роль у внутрішньому ринку, є поділ фірм на дрібні, середні та великі. У більшості розвинених країнах світу кількісно переважають дрібні фірми (малий бізнес).
РОЗДІЛ 3. СУТНІСТЬ ТА ОСНОВНІ ЕЛЕМЕНТИ ІНФРАСТРУКТУРИ РИНКУ
3.1.Інфраструктура як економічна категорія, її сутність та функції

Початково поняття «інфраструктура» означало певну сукупність об’єктів і споруд, які забезпечували функціонування збройних сил. Пізніше( у 40-х роках) у зарубіжній економічній літературі це поняття почали вживати для характеристики галузей, які забезпечували розвиток матеріального виробництва (дороги мости, порти, аеродроми лінії електропередач тощо).

Оскільки воно походить від латинських слів «інфра» — нижче, і «структура» – будова, розташування, то в найзагальнішому вигляді під інфраструктурою почали розуміти основу, внутрішню будову економічної системи. Таке тлумачення, є мало конструктивним.

Так, в економічній енциклопедії за редакцією Л. Абалкіна

інфраструктура визначається як «мережі, в яких здійснюється постачання продукції між віддаленими один від одного економічними агентами, а також галузі економіки, що експлуатують ці мережі». Автори виділяють при цьому такі рівні інфраструктури, як матеріальні мережі (наприклад дороги), операції( діяльність щодо експлуатації певної інфраструктурної мережі, наприклад, рух автомобілів, підтримання у робочому стані автодоріг), інфраструктурні ринки ( автодороги, вокзали тощо наближені до матеріальних мереж, але не збігаються з ними з огляду на оптимізацію потоків товарів з урахуванням попиту і пропозиції). В окремих випадках виробник зростається з інфраструктурою. Наприклад, для комп’ютерних мереж виробником інформації є оператор, а його інфраструктура є Інтернет.

У «Сучасному економічному словнику», підготовленому російськими вченими, інфраструктура розглядається як «сукупність галузей, підприємств і організацій, що входять до цих галузей, видів їх діяльності, покликаних забезпечувати, створювати умови для нормального функціонування виробництва й обігу товарів, а також життєдіяльності людей».

У зв’язку з цим постає питання: що має бути вихідним при визна­ченні поняття “інфраструктура” — мережі чи сукупності галузей, підприємств та організацій? Оскільки мережі — це, передусім, певна система комунікацій, то у цьому випадку акцент робиться на виключно технологічному аспекті категорії. Доцільніше у зв’язку з цим говори­ти про сукупність певних галузей, що перетворює поняття “інфра­структура” на категорію технологічного способу виробництва, подібно до понять «продуктивні сили», «засоби виробництва» тощо.

Діяльність людей у цих галузях, організаціях тощо спрямована на вилучення корисних властивостей із об’єктів інфраструктури і харак­теризує матеріально-речовий зміст відносин економічної власності. Вод­ночас у такому визначенні відсутні чітко окреслені суб’єкти діяльності, що більшою мірою відповідає вимогам предмета вивчення в «економікс». Якщо усунути цей недолік, то інфраструктура як категорія технологі­чного способу виробництва є сукупністю базових галузей та техніко-­економічних відносин між людьми у процесі їхньої діяльності щодо забезпечення умов виробництва, обігу, розподілу та споживання товарів і послуг. Адже саме у процесі спеціалізації, кооперування, обміну діяль­ністю та інших форм техніко-економічних відносин здійснюється по­стачання продукції від одного суб’єкта господарювання до іншого.

Інфраструктура розвивається у певних суспільних формах. Такими формами, передусім, є окремі (державна, приватна і колективна) та змішані типи власності, що утворюються внаслідок поєднання двох або більше типів власності. Якщо йдеться про інфраструктуру за умов капіталістичного способу виробництва, то суспільною формою діяль­ності людей у базових галузях, що формують економічну інфраструк­туру, є, передусім, відносини економічної власності між власниками об’єктів інфраструктури і найманими працівниками з приводу при­власнення результатів цієї діяльності. 3 урахуванням цього капіталі­стичну інфраструктуру можна визначити як сукупність базових га­лузей (або матеріальну основу економічної системи) та сукупність еко­номічних відносин (передусім, відносин економічної власності), що ви­никають і розвиваються у процесі діяльності людей щодо використан­ня об’єктів інфраструктури та привласнення умов і результатів такої діяльності, а також державного регулювання цих галузей.

Сутність інфраструктури повніше розкривається у виконуваних нею функціях. Такими функціями є: 1) постачання різних видів ресурсів (матеріальних, трудових, фінансових, інформаційних) між функціонуючими підприємствами та організаціями, виробниками і споживачами; 2) купівля-продаж різноманітних товарів; 3) забезпечення інформацією учасників ринку; 4) підвищення ефективності роботи суб’єктів ринко­вих відносин внаслідок їх спеціалізації; 5) організаційно-правове оформ­лення регульованих ринкових відносин; 6) відображення економічної кон’юнктури загалом, найважливіших видів ринку зокрема; 7) сприян­ня процесу державного регулювання економіки та контролю над рин­ковими процесами.

Сутність інфраструктури капіталістичного способу виробництва розгортається у цілісність у процесі використання основних об’єктів інфраструктури або її складових та елементів. До них відносять різні види бірж, аукціони, ярмарки, банки, страхові компанії, інформаційні центри, рекламні агентства, торгові палати, консалтингові та аудиторські компанії та ін. Найважливішими серед них є біржі.

3.2. Основні елементи та підсистеми інфраструктури сучасного ринку

Розглянемо два види ринкової інфраструктури:

1) 
Спеціалізована– обслуговує окремі ринки (ринок товарів, послуг, цінних паперів та ін.)

Основними елементами спеціалізованої інфраструктури, тобто структури, яка сприяє організаційному оформленню ринкових відносин є біржі, системи оптової й роздрібної торгівлі, ярмарки, аукціони, торговельні доми та ін.

Мета і функції товарної біржі.Біржі з’явилися у XV-XVI ст. в Італії, Нідерландах, Франції. На зібраннях купців та інших причетних до торгівлі осіб велися переговори і укладалися торгові угоди. Ось чому під словом «біржа» почали розуміти зібрання комерсантів.

У Росії перша біржа з’явилася в 1703 р. в Петербурзі. У 1705 р. для неї було збудовано окреме приміщення. Майже впродовж 100 років петер­бурзька біржа була єдиною офіційно визнаною у Росії. Лише наприкінці першої половини ХІХ ст. з’являються біржі у Кременчуці (1834 р.), Одесі, Нижньому Новгороді (1848 р.), а згодом у Києві (1865 р.).

У сучасній економічній літературі товарна біржа розглядається: по-перше, як економічна категорія, що відображує складову частину ринку, специфікою якого є особлива оптова форма торгівлі товарами з пев­ними характеристиками: масовість, стандартність, взаємозамінюваність; по-друге, це господарське об’єднання (товариство) продавців, покуп­ців і торговців-посередників з метою створення умов для торгівлі, полег­шення, прискорення і здешевлення торговельних угод і операцій. Такі об’­єднання створюються для поліпшення торгівлі, швидкого забезпечення то­варовиробників необхідними товарами, прискорення обороту капіталу.

Члени біржі мають вигоду не від її функціонування, а від своєї участі в торгах. Члени товарної біржі, якими можуть бути як посередницькі (бро­керські, торговельні) виробничі фірми, так і банківські установи, інвести­ційні компанії, окремі громадяни, відповідно до встановлених біржових правил укладають угоди купівлі-продажу товарів за цінами, що склада­ються безпосередньо в ході торгівлі залежно від співвідношення попиту і пропозиції на них. Це свідчить про те, що біржа є особливим ціноутворю­ючим механізмом. Це одна з визначальних цілей її діяльності.

Товарна біржа — це асоціація юридичних і фізичних осіб, що здійснює оптові торговельні операції за стандартами, зразками у спеціальному міс­ці, де ціни на товари складаються в умовах вільної конкуренції.

Отже, товарну біржу слід розглядати як ринок ринків. Великі біржі, на яких концентруються попит і пропозиція товарів світової торгівлі, дають можливість визначити місткість ринку і умови конкуренції, обмінятися інформацією. Біржова ціна як результат вільної конкуренції визначає на­прями для інших ринків.

У країнах з розвиненою ринковою економікою товарні біржі в основ­ному функціонують як безприбуткові асоціації, звільнені від сплати кор­поративного прибуткового податку. Головні статті їхнього доходу такі: засновницькі та пайові внески і відрахування організацій, що утворюють біржу; доходи від надання послуг членам біржі та іншим організаціям; ви­ручка від інших надходжень.

Аналогічні цілі намагаються ставити перед собою і вітчизняні заснов­ники бірж. Так, у ст. 1 Закону України «Про товарну біржу» зазначено, що товарна біржа не займається комерційним посередництвом і не має на меті одержання прибутку. На практиці ж біржі отримують прибутки, дже­релом яких є відрахування з сум комісійної винагороди, що надходить від брокерських контор. Надходження від біржових операцій, визначені у ст. 13 згаданого Закону, є одним із джерел формування майна біржі. Як правило, відрахування на користь біржі становить 0,1-0,5 відсотка від суми укладених брокерами угод.

Управлінням, розробкою і реалізацією політики біржі займаються її керівні органи — правління або рада губернаторів. До складу такого ор­гану входять кілька службовців біржі (наприклад, президент) і досвідчені посередники, які стають губернаторами біржі на певний строк. До керів­ництва біржами залучають також зовнішніх губернаторів, яких обира­ють або призначають з досвідчених осіб, що не зв’язані з посередницьким бізнесом.

Типи товарних бірж, їхні суб’єкти та здійснювані ними угоди. Класифі­кацію бірж, що функціонують у ринковій системі господарства, здійсню­ють за об’єктами продажу, суб’єктами утворення та рівнем функціонування.

Універсальними є біржі, що торгують товарами різних груп. Напри­клад, на американській біржі «Чикаго Борд оф трейд» реалізуються пше­ниця, кукурудза, овес, боби сої, бройлери, фанера, золото, срібло, нафта, бензин, мазут, тобто продовольчі та непродовольчі товари. Об’єктом про­дажу Київської універсальної товарної біржі є картопля, капуста, консер­вовані помідори та огірки, яловичина, свинина, худоба.

Біржі, на яких об’єктом торгівлі є окремі товари або їхні групи, нази­вають спеціалізованими. У свою чергу, Їх поділяють на спеціалізовані широкого профілю і вузькоспеціалізовані. Так, американська біржа «Чи­каго Меркантайл Ексчендж» включає в оборот сільськогосподарську про­дукцію (велику рогату худобу, живих свиней, бекон тощо), Нью-Йорксь­ка — каву, какао, цукор. А біржа «Канзас Сіті Борд оф трейд» торгує ли­ше одним товаром — пшеницею. Саме вона є вузькоспеціалізованою.

В Україні більша частина бірж є спеціалізованими широкого профі­лю. Серед них виділяється Украгропромбіржа, до якої входять централь­на біржова структура і кілька регіональних. Через Украгропромбіржу ре­алізується сільськогосподарська і промислова продукція для задоволен­ня потреб АПК України. У перспективі передбачається проведення як національних, так і міжнародних торгів цукром, зерном, металевими ви­робами, сільськогосподарською технікою і транспортними засобами.

Перевагою товарних бірж, що діють в Україні та засновані державни­ми установами (органами постачання, Міністерством сільського госпо­дарства і продовольства, іншими міністерствами та відомствами), є те, що вони мають відносно розвинену інфраструктуру. Це Українська уні­версальна товарна біржа і Украгропромбіржа. Біржі, створені вільними підприємцями, доступні для якомога більшої кількості різних суб’єктів.

Членами біржі є її акціонери. Вони мають право безплатно відвідува­ти біржу, користуватися її технічними засобами, укладати угоди. Крім членів біржі в торгах можуть брати участь відвідувачі — постійні та разові.

Статусу постійного відвідувача біржі суб’єкт може набути, придбавши відповідний абонемент (чи облігації), як правило, на рік участі у біржових торгах. За цим абонементом його суб’єкт може брати участь у кож­них біржових торгах.

Статус разового відвідувача, підтверджений разовим вхідним квитком, дає йому право брати участь у торгах у певний день.

Участь підприємства у біржовій торгівлі на постійних чи разових за­садах може здійснюватися за певну плату через брокерські контори та брокерів (маклерів).

Біржовий маклер є висококваліфікованим спеціалістом і має особливий статус, що дає йому змогу виконувати такі функції:

посередництво при укладанні угод через прийняття доручень (нака­зів) членів та відвідувачів біржі, а також підбір відповідних контрагентів; представництво інтересів клієнтів веденням біржових операцій та укла­денням угод від свого імені;

консультування торговців з питань якості та властивостей товарів, що продаються; документальне оформлення угод і передавання Їх до реєстрації; експертні оцінки і висновки з різних питань біржових угод, торгової кон’юнктури тощо.

Для того щоб стати біржовим, товар має відповідати ряду вимог. Насамперед він повинен бути масовим, а отже, немонопольним.

Кількість товару визначають в угоді у натуральних одиницях.

Фактичну величину продажу називають лотами, тобто партіями.

Якість товару, що є також однією з вимог до біржового товару, в угоді визначають за стандартами і технічними умовами, умовами договору, попереднім оглядом, а також за зразками.

Визначальним чинником при стандартизації якості біржового товару є введення базового сорту як єдиної міри. Вона є тим критерієм, за яким дають якісну характеристику аналогічного товару. За базовий сорт беруть найбільш поширений вид продукції цього ринку. Так, у США тверда чер­вона озима пшениця є базовою щодо інших типів. У свою чергу, вона має п’ять класів, з яких другий є сортом, що котується, від якого через коефі­цієнти визначають ціну інших.

Особливістю біржового товару є те, що його завжди можна і купити, і продати — він цілком ліквідний.

Перш ніж потрапити до споживача, біржовий товар багато разів пере­ходить з рук у руки. Це зумовлено тим, що на біржі обертається не сам товар, а титул власності на нього або контракт на його поставку.

Котирувальна ціна є типовою біржовою ціною, що встановлюється бір­жею за реальною оцінкою стану кон’юнктури ринку. Вона є ціною рівно­ваги попиту і пропозиції цього товару, встановлюється експертним шля­хом на певний строк або дату і є орієнтиром для продавців і покупців при здійсненні угод. Котирувальні ціни визначає вибірний орган біржі — ко­тирувальна комісія.

Котирування цін здійснюється двома способами — реєстрацією фак­тичних цін попиту, пропозиції та угод, а також виведенням типової, тоб­то власне котирувальної ціни або довідкової ціни котирувальної комісії. Виходячи з кон’юнктури ринку цього дня щодо певного товару, за вели­кої кількості угод типову ціну обчислюють як середню ціну угод, оскіль­ки відповідно до закону великих чисел відхилення будуть взаємно компен­суватися. Визначення типової ціни за малою кількістю угод — складний процес, що потребує високої компетенції котирувальної комісії. Кон’юнк­туру ринку визначають на основі трьох його характеристик: співвідно­шення попиту та пропозиції; тенденції руху цін протягом біржового дня; кількості здійснених угод.

Довідкова (котирувальна) ціна не є офіційною або твердою ціною бір­жі, а лише відбиває думку котирувальної комісії про найбільш типову ціну.

Біржова угода, укладена за участю маклера, набуває чинності з моменту підписання маклерської записки сторонами і маклером, а за наявності у маклера пропозиції (оферти) від однієї зі сторін та письмової згоди (акцеп­ту) від іншої — лише маклером.

Біржова угода — це письмово оформлений документ купівлі-продажу або поставки двох видів — з реальним товаром і строкові.

У першому випадку товар переходить від продавця до покупця, тобто це реальний товарооборот. Товар має знаходитись у приміщенні біржі (на її складах) або поставлений у строк 1-15 днів після укладення угоди. Такі угоди називають ще «СПОТ».

Форвардні угоди — це зобов’язання продавця здійснити постачання певної кількості товару визначеної якості у зазначений час. Такі угоди поділяють на позабіржові та біржового обороту.

Позабіржові угоди укладають для поставки товару в майбутньому без будь-якого офіційного гаранта. Інакше кажучи, форвардні контракти є Іменними товарними векселями під відповідальність і забезпечення при­ватних осіб.

Якщо між покупцем і продавцем є біржовий посередник, тобто угода укладається на реальний товар у зазначений час через біржу, то це форвард­на угода біржового обороту.

Форвардні угоди є вигідними як для продавців, так і для покупців ре­ального товару, насамперед завдяки тому, що такі угоди гарантують збут чи придбання продукції на прийнятних умовах і певною мірою застрахо­вують від зміни цін. Це має особливо важливе значення в умовах інфляції, коли покупець може відчувати себе впевненіше, тому що отримає товар через певний час за визначеними цінами. Продавець також має виграш, одержуючи за контрактом визначену суму, яку він може використати на свій розсуд.

У бартерних угодах роль еквівалента виконують, як правило, зерно, автомобілі, ліс, цемент, м’ясопродукти, мед, картопля.

Угоди «з умовою» поширені в країнах, що переходять до ринкової еко­номіки. Сутність їх полягає в тому, що продаж одного товару здійснюється при одночасній купівлі іншого. Відрізняються такі угоди від бартер­них тим, що здійснюються у процесі публічних торгів у операційному залі за участю маклера, обліково-розрахункову функцію виконують гроші.

Особливістю ф’ючерсних угод є поставка товару згідно з попередньо укладеними контрактами за цінами, що складаються на ринку реального товару, або за котирувальною ціною. До строку виконання угоди біржа бере певну суму застави (депозит, маржа). ф’ючерсні угоди укладаються між продавцями і покупцями, як правило, не для продажу чи купівлі то­вару, а з метою страхування від можливих змін цін на нього на реальному ринку. Інакше кажучи, при строкових операціях ф’ючерсного типу рух товару не є обов’язковим, оскільки це продаж прав на товар. Ставши об’­єктом такої торгівлі, він може реалізуватися за різними цінами (у момент купівлі й продажу ціни на ринку реальних товарів змінилися). Якщо ціна зросла, різницю виплачує продавець, якщо ж знизилась, — покупець.

Для того щоб застрахуватися від можливих втрат внаслідок зміни цін при здійсненні контрактів з реальним товаром у біржових операціях, за­стосовують хеджування (захист). У найзагальнішому вигляді хеджування визначають як страхування ціни товару від ризику, небажаного для вироб­ника зниження чи невигідного для споживача зростання. І продавець, і покупець однаково зацікавлені в усуненні значних коливань і в кінцево­му підсумку — в стабілізації руху цін. На практиці це відбувається так. Суб’єкт, що продає реальний товар на біржі з поставкою у майбутньому, спираючись на існуючий рівень цін, водночас купує ф’ючерсні контракти на той самий строк і на ту саму кількість товару. А суб’єкт, що купує реаль­ний товар з поставкою у майбутньому, водночас продає на біржі ф’ючерсні контракти. Останні виступають як страхові гаранти, оскільки, якщо в операції одна сторона втрачає як продавець реального товару, то вона виграє як покупець ф’ючерсних контрактів на ту саму кількість товару, і навпаки, тобто продавець реального товару застосовує хеджування про­дажем, а продавець реального товару — купівлею.

Зменшенню ризику, пов’язаного з торгівлею ф’ючерсними контракта­ми, сприяють угоди 3 премією (опціон), що являють собою торгівлю попе­редніми контрактами. Джерелом доходу для покриття фактичної ціни порівняно з ціною при укладенні опціонної угоди є премія. Вона є вели­чиною ризику, що дає змогу покупцеві опціону завчасно знати, що він може втратити, якщо відмовиться від його купівлі. А це може бути за та­ких обставин. Суб’єкт, що займається сільськогосподарським виробницт­вом, у березні хоче купити трактор. Гроші він матиме лише у вересні, після реалізації свого товару. За цей час ціни на трактор можуть змінитися. Для того щоб реалізувати свої інтереси, покупець (хоче придбати товар, але не має грошей) і продавець (хоче реалізувати товар і за відстрочення платежу мати відсоток) укладають опціонний контракт. Покупець зобов’язується виплатити за трактор його вартість, визначену в березні, і певну суму опціон. Суб’єкт, що володіє трактором, зобов’язується його продати. Суб’єкт, що купив опціон, одержує право придбати трактор, але може від нього і відмовитися. При цьому він втрачає відсоток за опціон, а продавець його отримує.

Формування товарних бірж в Україні сприятиме концентрації у певних місцях великої кількості товарів, що дасть змогу через інституцію ціноутворення, якою є біржа, формувати ринок засобів виробництва.
    продолжение
–PAGE_BREAK–
Фондова біржа.У політекономічному аспекті фондову біржу можна визначити як базову установу сучасної інфраструктури, в межах якої функціонують і розвиваються відносини економічної власності у процесі купівлі-продажу цінних паперів акціонерних компаній, облігацій державних позик, біржових місць, діяльності посередників, а також мобілізації коштів для довготермінових інвестицій.

Членами біржі є, переважно, її засновники — окремі індивіди та кредитно-фінансові інститути. При потребі засновники біржі можуть розширити коло її членів, продаючи біржові місця. 3а сприятливої ко­н’юнктури ціна місця на Нью-Йоркській біржі сягає 1,5 млн. дол. Чле­ни біржі або державні органи, що контролюють її діяльність визнача­ють умови, за яких компанія може бути допущена до біржової торгівлі. Попередньо зазначимо, що членами головної фондової біржі можуть бути лише високорентабельні фірми, а у процесі формування таких умов також розвиваються відносини економічної власності.

Крім того, реєстрація на біржі піднімає престиж компанії, полегшує доступ до ринку капіталів, сприяє підвищенню курсу її акцій, а отже, розширює коло акціонерів, внаслідок чого вони централізують значні грошові суми, що сприяє прискоренню інвестиційних процесів, зростан­ню могутності крупних корпорацій, а отже, централізації власності в руках монополій. Членство на біржі не є раз і назавжди даним. Його необхідно постійно підтверджувати високим і стабільним курсом акцій. Показники курсу акцій є свідченням ділової активності, стабільності економіки, а водночас — і ефективності монополістичної власності.

Купівля-продаж акцій на фондовій біржі здійснюються за допомо­гою посередників. Якщо посередник купує цінні папери за власні кош­ти або за рахунок отриманих кредитів, а відтак продає їх за вищу ціну, то на американському позабіржовому ринку його називають дилером, головного посередника на центральній фондовій біржі Нью-Йорка — спеціалістом, а інших посередників, які пов’язують спеціаліста з покуп­цями або продавцями, — брокерами. 3а свої посередницькі операції брокери отримують винагороду за угодою між зацікавленими сторона­ми — клієнтами або відповідно до такси, встановленої біржовим комі­тетом. 3а успішного ведення посередницьких операцій брокер може накопичити кошти і стати дилером. Отже, у процесі діяльності посеред­ників виникають відносини економічної власності, формою економіч­ної реалізації яких є привласнення ними винагороди.

Сучасний ринок цінних паперів характеризується значним обся­гом позабіржового обороту, що здійснюється за допомогою телефону і телефаксу. Його масштаби зумовлені високими фінансовими комісіями, вартістю послуг біржі та іншими чинниками. Так, у США автоматична система котирування національної асоціації дилерів наприкінці 90-х років мала понад 5 тис. видів акцій, що котирувалися, а за вартіс­ним обсягом позабіржовий оборот операцій майже зрівнявся з оборотом на провідній Нью-Йоркській біржі. На позабіржовому ринку цінні папери продають із надбавкою до ціни (або купують зі знижкою)., що є прибутком посередницької фірми. Об’єкт  продажу на позабіржовому ринку — цінні папери середніх і частини дрібних корпорацій, не вне­сені до біржових списків, а також державні облігації.

Відносини економічної власності виникають і розвиваються у про­цесі встановлення курсу цінних паперів, особливо під час його коливан­ня. Найрізкіше вони знижуються під час економічної кризи, а підви­щуються у період сприятливої кон’юнктури. Нерідко курси акцій зни­жуються за умов зростання промислового виробництва. Це зумовлено насамперед валютною, фінансовою кризами. Певним чином впливає на курс акцій терміновий тип операцій на біржі, що становить основну масу біржових операцій у більшості розвинених країнах (крім них ще існують касові операції, коли оплата цінних паперів проводиться одра­зу або у найближчі 2-3 дні) і за якого акції продаються, а їх оплата відбувається впродовж одного місяця. При цьому продавці акцій через засоби інформації (радіо, телебачення, пресу) намагаються штучно знизити їхній курс. Це зумовлене тим, що вони продають знецінену акцію за вищою заздалегідь погодженою ціною (наприклад, куплену за 80 дол. продають за 100 дол.). 3агалом курс акцій визначається рівнем дивідендів, які вони приносять, співвідношенням попиту і пропозиції, а також рівнем відсотка. 

Виконання фондовою біржею своїх функцій не можливе без регулюючої ролі держави. 3а умов активного формування всесвітнього ринку цінних паперів (до цих процесів з 1997 р. певною мірою залучалася й Україна) держава, по-перше, у законодавчому порядку регулює процес утворення акціонерних товариств, організацію випуску цінних паперів, реєструє їх перед входженням на ринок та здійснює контроль цим процесом, а також за фінансовим станом інвестиційних інститутів; по-­друге, встановлює ставки податку на прибуток від операцій з цінними паперами; по-третє, створює систему інформаційного забезпечення рин­ку цінних паперів; по-четверте, є суб’єктом економічних відносин на цьому ринку (випускає в обіг державні цінні  папери тощо); по-п’яте, впливає на функціонування ринку цінних паперів через грошово-кре­дитну політику центрального банку; по-шосте, створює систему захисту інвесторів від втрат, страхуючи інвестиції та ін. У процесі регулюючої діяльності держави також розвиваються відносини економічної власності.

Позитивними рисами фондової біржі є акумулювання вільних коштів

за рахунок випуску й продажу цінних паперів та їх спрямування на розвиток окремих підприємств, галузей; міжгалузеве переливання ка­піталу, завдяки якому послаблюються диспропорції в економіці; створення відповідних передумов для підприємницької діяльності, стабілізація заощаджень окремих верств населення та їх відповідне зростання тощо.

Біржа робочої сили.Як політекономічна категорія біржа робочої сили виражає відносини економічної власності у процесі збору та на­дання інформації про наявність вакансій, надання допомоги безробіт­ним, фінансування додаткових робочих місць та надання інших послуг, сприяння підготовці та перепідготовці кадрів, регулювання зайнятості, продаж робочої сили тощо.

Посередницькі функції між працівниками і підприємцями викону­ють державні біржі. У США їх у середині 90-х років налічувалось до 2 тис. У деяких країнах (Великобританія, Франція та ін.) біржі не лише ведуть облік безробітних, а й виплачують їм допомогу. Якщо безробітні відмовляються від роботи, запропонованої біржею, їх позбавляють ви­плат з фондів безробіття. Крім державних бірж праці, у країнах Заходу існують приватні агенції з трудового посередництва та посередницькі бюро. Приватні агенції сприяють працевлаштуванню окремих кате­горій трудящих (сільськогосподарських працівників, учителів та ін.). Так, у США налічується до 15 тис. таких агенцій (фірм). Посередницькі бюро виконують свою функцію при профспілках, молодіжних організа­ціях тощо. Направлення на роботу, які видають біржі, не є обов’язко­вими для підприємців. Кваліфіковані працівники майже не користу­ються послугами цих бірж. Тому у США через ці установи працевлаш­товуються лише 20 % повторно прийнятих на роботу. Наймогутніша посередницька компанія «Менпауер» має понад 1300 відділень у різних країнах, обслуговує до 300 тис. фірм і сприяє щорічному працевлашту­ванню приблизно 700 тис. найманих працівників. Великі компанії пе­реважно мають спеціалізовані центри з відбору працівників, їх ате­стації та сприяння можливому просуванню на вищу посаду тощо.

Виразніше відносини економічної власності у діяльності бірж робо­чої сили, а отже, купівлі-продажу цього товару, виявляються на при­кладі діяльності Державної служби зайнятості в Україні. Так, ця служ­ба укладає договори з громадянами при їхньому працевлаштуванні (з оплатою вартості проїзду, добових), оплачує вартість професійної підго­товки і перепідготовки, встановлює на час навчання стипендії та ін. Для фінансування цих витрат створено Державний фонд сприяння зайня­тості. З його коштів можна надавати безвідсоткову позику для підприєм­ницької діяльності. Фонд сприяння зайнятості створено на республі­канському і місцевому рівнях, він становить не менше 3 % обсягів рес­публіканського і місцевих бюджетів. Джерелами надходження коштів до цього фонду є обов’язкові відрахування підприємств, кошти служби зайнятості, отримані за надання платних послуг підприємствам і органі­заціям, добровільні внески громадських організацій, зарубіжних фірм та ін.

Валютна біржа.Як економічна категорія валютна біржа — це уста­нова, в якій на підставі чинного законодавства здійснюється регулярна й упорядкована торгівля іноземною валютою відповідно до попиту і пропозиції. Як самостійний елемент інфраструктури цей вид біржі зберігся лише в деяких країнах (наприклад, ФРН, Франції), а в інших країнах таку роль виконують найбільші банки; в Україні статус валютної біржі представлений Українською фондовою біржею в м. Києві. Членами валютної біржі є комерційні банки (які отримали ліцензію від центрального банку на проведення валютних операцій).

Основними видами операцій, які проводяться на валютній біржі, є, по-перше, укладання угод із членами біржі на купівлю або продаж іно­земної валюти відповідно до ринкового курсу (котрий встановлюється на основі купівельної сили валют і коливань попиту та пропозиції); по-­друге, визначення ринкового курсу іноземних валют; по-третє, відповід­но до укладених на біржі угод здійснення розрахунків як у національній, так і в іноземній валюті; по-четверте, проведення операцій центрально­го банку щодо підтримки ринкового курсу національної валюти, у т. ч. шляхом валютної інтеграції (значного цілеспрямованого разового впли­ву центрального банку на валютний ринок і валютний курс).

Купівлю-продаж валюти на біржі можуть здійснювати лише члени біржі за власний рахунок або за рахунок своїх клієнтів (підприємства своєї країни та уповноважених банків — не членів біржі), після чого така валюта зараховується на спеціальний рахунок і може бути вико­ристана на певні цілі.

На основі викладеного можна дати таке політекономічке визначення валютної біржі: це установа, в якій у процесі торгівлі іноземними валютами, підтримки центральним банком ринкового курсу національ­ної валюти між учасниками виникають відносини економічної влас­ності з приводу привласнення доходів, що виникають внаслідок коли­вання валютних курсів, курсової різниці, спекулятивних операцій на цьому ринку тощо.

В Україні протягом 1991-2004 рр. створено 458 бірж, серед них універсальних — 115, товарних і товарно-сировинних — 244, агропро­мислових — 30, фондових та їхніх філій — 19, інших — 50. Обсяг укладених угод істотно зріс на всіх біржах протягом останніх років. Так, якщо у 1995 р. було укладено угод на 544 млн. грн., то у 2004 р. ­вже на 15 673,8 млн. грн. Левову частку всіх угод складають угоди щодо сільськогосподарської продукції.

Інші елементи ринкової інфраструктури. До важливих елементів ринкової інфраструктури слід зарахувати також:

Аукціони– форма продажу у визначений час і визначеному місці товарів, попередньо виставлених для ознайомлення, що реалізуються на конкурсних засадах.

Торгово-промислові палати – це комерційні організації, головним завданням яких є сприяння розвитку економічних і торговельних зв’язків із зарубіжними партнерами. Торгово-промислові палата України – одна із найбільших і най авторитетніших організацій підприємців України. Вона є членом Міжнародної торгової палати і Всесвітньої федерації торгових палат, Асоціації торгово-промислових палат Європи, Ділової ради Чорноморського економічного співробітництва, Асоціації ТПП Центральної Європейської Ініціативи.

Торгові доми – торговельні фірми, що закуповують товари у виробників або оптовиків своєї країни і перепродують за кордон або закуповують за кордоном і перепродують місцевим торговцям і споживачам.

Ярмарки – це торги, ринки товарів, які періодично організовують в установленому місці. Залежно від місця проведення і залучення учасників ярмарки бувають національні, регіональні, міжнародні, всесвітні.

Маркетинг – це динамічна система ринкової орієнтації, складовими якої є: виробництво продукції на основі знання споживача, використання цінової та нецінової конкуренції, всебічне відрахування попиту та пропозиції та воробничо-збутових можливостей постачальників. Служби маркетингу діють у більшості підприємств, фірм, асоціацій, акціонерних товариств.

Консалтингові фірми – надають консультації з питань економічної діяльності та маркетингу.

Холдингова компанія – це акціонерна компанія, капітал якої використовується переважно для придбання контрольних пакетів акцій інших компаній з метою встановлення контролю за їхньою діяльністю й отримання доходів.

Функціонування і діяльність усіх складових ринкової інфраструктури є важливою і необхідною умовою реальної ринкової трансформації економіки України. Розвиток цієї інфраструктури вимагає відповідного законодавства, юридичних гарантій, дійового механізму й матеріально-фінансового забезпечення.   

2) Загальна інфраструктура обслуговує ринкову економіку в ціло­му.  З певною мірою умовності сюди можна віднести: грошову, фінансову, кредитну й податкову системи.

Грошова система. Гроші виступають основним інструментом функціонування ринкової економіки. Це обумовлюється тим, що вони опосередковують усі економічні відносини людей з приводу купівлі-продажу результатів їхньої діяльності. Свої функції гроші виконують у результаті безперервного руху в сфері обігу.     

Рух грошей здійснюється в рамках грошової системи. Грошова система — це форма організації грошового обігу, яка історично формується в країні й закріплюється її законами. Ця система включає в себе ряд взаємопов’язаних елементів:

а) масштаб цін національної грошової одиниці, якій забезпечує її купівельну спроможність;

б) певний порядок карбування національних монет;

в) емісія державних грошових знаків і порядок їхнього обігу (забезпечення, випуск, вилучення);

г) організація й регламентація безготівкового обороту;

д) організаційні центри грошового обігу (міністерство фінансів (казначейство), центральний емісійний банк).

Сучасна грошова система є результатом багатовікового процесу розвитку товарного виробництва. Як вона сформувалася? Історії відомо три типи загальних еквівалентів: товарний; металево-­чеканний та емісійний (вексельно-депозитний). Тобто, спочатку грішми були товари (товарно-грошові) –  худоба, зерно, хутро, при­краси тощо. Згодом в якості грошей стали виступати благородні метали (золото, срібло). Основним видом грошей цього періоду були монети. І, нарешті, виникають кредитні гроші в формі паперових грошей (казначейські білети, банкноти) — банківських рахунків, чеків, кредитних карток, електронних грошей.

Відповідно до цього формувалися й грошові системи. Якщо на першому етапі, коли в якості грошей виступали товари, про грошову систему мови не могло бути, то двом останнім типам загальних еквівалентів (металево-чеканному й емісійному) відпові­дають і два види грошових систем: металева й кредитно-грошова. Схема 2

Становлення сучасної грошової системи

Фінансова система. Гроші обслуговують усі ринкові відносини, охоплюють всі сфери й рівні ринкової економіки, де система відбуваються процеси перетворення товарних форму грошові і навпаки. А це передбачає наявність певного організа­ційного механізму, який забезпечує нормальне функціонування грошової маси. Таким механізмом є фінансова система. Вперше термін «фінанси», що означає грошовий платіж, став застосовува­тися в 13-15ст. в Італії при грошових торгових розрахунках і в банківських операціях. Згодом термін утверджується як поняття, пов’язане з системою грошових відносив, утворенням грошових мобілізовувала для виконання своїх функцій. У сучасних умовах фінанси — це сукупність економічних відносин, які опосередковують утворення, розподіл і використання фондів грошових коштів у процесі розподілу і перерозподілу суспільного продукту й національного доходу.

Основу фінансової системи країни складають центральний (державний) і місцевий бюджети. Саме бюджет дає державі мож­ливість вирішувати ті соціально-економічні проблеми, які не в стані розв’язати механізм ринку. Що мається на увазі? Через бюджет (податки і видатки) відбуваються перерозподіл доходів з тим, щоб забезпечити певну справедливість, здійснюється фінансу­вання соціальних програм (освіта, охорона здоров’я, пенсійне забезпечення тощо), оборони, державного управління, фундаментальної науки. Серед бюджетних статей є витрати, пов’язані з рішенням регіональних, структурних та інших проблем загальнонаціонального порядку.

У той же час бюджет не повинен бути перевантаженим надмір­ною централізацією економічних, соціальних функцій. Тому, що чим більше функцій, особливо господарських, бере на себе держа­ва, тим більше вона повинна концентрувати в бюджеті грошових коштів. А основним джерелом цих коштів є податки. Отже, централізація господарських функцій в руках держави неминуче веде до посилення податкового пресу, що певною мірою підриває підприємницьку ініціативу. Тому в країнах з розвинутою ринко­вою економікою розміри бюджету намагаються утримати в таких обсягах, які дозволяють державі робити те, чого не може зробити ринок, і не більше. Цим виключається необґрунтоване втручання держави в економіку. Перетворення бюджетних асигнувань у капіталовкладення допускається лише в особливих випадках, коли реалізуються цільові народногосподарські програми, які ретельно контролюються законодавчими органами. В ринковій економіці ті, хто шукає джерела фінансування інвестицій, звертаються не до уряду з його бюджетом, а до банків і фондової біржі.

 Податкова система. Основним джерелом формування доходної частини державних і місцевих (муніципальних) бюджетів в умовах ринкової економіки є податки. Тому виплата їх учасниками ділових відносин — справа необхідна, хоча й не дуже приємна для платників.

Податки -це обов’язкові нормовані платежі в державний або місцевий бюджети, що їх вносять окремі особи, підприємства, організації та установи. В Україні сучасна податкова система включає такі види податків: для підприємств основними є пода­ток на доход (прибуток) і на додану вартість; обов’язкові платежі у фонди соціального страхування, Чорнобиля, стабілізації й зайнято­сті, а також на спорудження шляхів сполучення; основним подат­ком для.населення є прибутковий податок. Крім названих подат­ків, існує ще ціла система акцизів (непрямих податків), а також платежів як у держаний, так і в місцеві бюджети, які регламенту­ються законодавчими актами різних рівнів. Всі податки й платежі, які сплачують господарюючі суб’єкти й населення, складають податкову систему.

Слід зазначити, що існуюча в Україні податкова система не є ідеальною й вимагає вдосконалення. Необхідність вдосконалення диктується об’єктивними причинами. Річ у тім, що з кожним кроком у бік ринкової економіки в обсязі бюджетних доходів буде збільшуватися частка прибуткових податків з фізичних осіб і падати частка податків на підприємницький прибуток. Це відбува­ється тому, що держава, відмовляючись від адміністративного регулювання цін, вже не зможе використовувати їх з метою перерозподілу доходів. Все навантаження ляже на бюджет. А щоб бюджетний механізм був у змозі забезпечити будь-кому додаткові доходи, їх спочатку треба в когось узяти. Здійснюється це за допомогою ефективної системи прибуткового оподаткування, роль якого буде в майбутньому зростати. Оподаткування прибутку з часом стане більш ліберальним, даючи можливість підприємствам вести повноцінну інвестиційну діяльність.

Кредитна система.Ринкова система може нормально функціонувати лише тоді, коли в її судинах постійно циркулюють грошові потоки (готівкові й безготівкові).Безперервність цієї циркуляції забезпечує кредитна система. Що вона собою являє? Кредит — (під латинського «кредо» — вірю) є форма руху грошового капіталу, який надається в позику на умовах повернення й прибутковості. Наявність кредитних відносин передбачає, з одного боку, тимчасово вільні грошові капітали, власники яких готові надати їх на певний строк за певну винаго­роду (процент), а з іншого, — підприємців, бажаючих тимчасово використати їх у своїй виробничій діяльності.

Існує декілька форм кредиту, основними серед них є комерцій­ний і банківський. Комерційний кредит — це кредит одного підприємця іншому у вигляді відстрочки платежу за поставлені товари або надані послуги. Інструментом такого кредиту є комер­ційний вексель, в ціну якого входить ціна товару (послуги) плюс процент. Банківський кредит надається банками та іншими кредитно-фінансовими закладами підприємцям та іншим позича­льникам у вигляді грошових сум. Різновидом комерційного чи банківського кредиту виступає споживчий кредит. Чому різнови­дом? Тому, що, з одного боку, об’єктом цього кредиту виступають товари довготермінового користування (меблі, автомобілі, холодильники, телевізори і т.д.), а з іншого, банківські позики на спожи­вчі цілі (наприклад, на будівництво або придбання житла). Виді­ляють також державний кредит, тобто будь-який кредит, де суб’єктом (кредитором або позичальником) виступає держава, та іпотечний кредит, тобто довгострокові позики під заставу неру­хомості (землі, виробничих і житлових будівель).

Банки. Ядром кредитної інфраструктури є банківська система. Банк є особлива організаційна одиниця кредитної системи, яка виступає посередником між кредитором і постачальником. Сферою діяльності банків є операції з позичковим (грошовим) капіталом. Діяльність банків пов’язана з виконанням трьох основних видів операцій. Схема 3.

Операції банків

 

Пасивні операції — це операції, посередництвом яких утворю­ються ресурси банків: внески й позичені гроші; емісія заставних листів, банківських і комунальних облігацій, а також довгострокові позики в кореспондентівбанку. По цих операціях банку сплачує проценти.

Активними операціями називається діяльність, пов’язана з розміщенням грошових ресурсів банку, тобто надання їх у кредит за певний процент. Причому кредити можуть надаватися як у вигляді грошових позик, так і у вигляді зобов’язань банку гарантувати платежі клієнта. В останньому випадку банк не надає грошові позики, а лише обіцяє здійснити платежі в разі, якщо позичальник не зможе оплатити свої зобов’язання.
    продолжение
–PAGE_BREAK–