Історичний аспект ядерного чинника у міжнародних відносинах

на етапі становлення нової незалежної української державності Історія засвідчує, що через відсутність державної стратегії, концептуальну безпорадність, невиразність політичної тактики державотворення українська нація, за історію свого існування, неодноразово оформляла та втрачала свою державність [1]. У 90-х роках ХХ століття вдалося відновити українську державність. Проте і дії українських державотворців сучасності важко назвати беззаперечними, такими, що врахували історичний досвід своїх попередників. Такий стан речей зумовлює об’єктивну необхідність наукового забезпечення діяльності вищого політичного керівництва України в галузі міжнародної політики та вимагає історичного аналізу процесів становлення, утвердження та розбудови української державності в 90-х роках ХХ століття. Досліджуючи історичні, стратегічні, військово-політичні та міжнародно-правові аспекти ядерного роззброєння України в період становлення, утвердження та розбудови української державності (1990-1997 роки) [2] та спостерігаючи за входженням незалежної України у світове співтовариство [3], автор переконався у тому, що політична еліта України проявила в своїх діях такі риси, як невміння та небажання враховувати свій та міжнародний історичний досвід у галузі впровадження та забезпечення державотворчих процесів в умовах визначального впливу ядерного чинника на світову політику нестабільного міжнародного середовища. Історично склалося так, що на момент проголошення Україною “Декларації про державний суверенітет в межах союзної держави” (16 липня 1990 року) та декларування без’ядерних намірів, ядерна зброя залишалася найвагомішим чинником в Ялтинсько-Потсдамській системі міжнародних відносин (у подальшому ЯП СМВ), принципи й норми функціювання котрої були оформлені та закріплені рішеннями відповідних конференцій у Ялті, Сан-Франциско та Потсдамі в 1945 році [5, 355-377]. Цьому були свої беззаперечні свідчення. По-перше, місце та роль держави у світовій політиці визначалися передусім наявністю в тієї чи іншої держави ядерної зброї. По-друге, після оформлення країн третього світу в “Рух Неприєднання” країни цього блоку відразу визнали необхідність постановки питання щодо перегляду правил міжнародної поведінки у сфері ядерних відносин та забезпечення військової складової національної безпеки у вигляді національного ядерного арсеналу. По-третє, завдяки небувалому зростанню рівня технологій, володіння ядерною зброєю визначало факт володіння певною державою сучасною військовою стратегією. Незважаючи на гостроту та актуальну необхідність негайного та раціонального вирішення проблеми ядерної зброї, ні одна із ядерних держав не йшла на ядерне роззброєння (чи навіть обмеження ядерних озброєнь), не будучи впевненою, що цей крок не буде одностороннім й успадкується іншими ядерними державами (двадцять три роки знадобилося світовому співтовариству, щоб уперше досягти певної згоди щодо ядерних озброєнь та оформити ДНЯЗ-68 – ключовий договір із кута зору теми повідомлення, до закінчення терміну дії якого залишалося п’ять років і подальша доля якого, на початок державотворчих процесів на Україні не була невизначеною). А з огляду на історичний досвід України, наша держава здолала цей шлях за чотири роки, і досить актуальними постають запитання – яким чином, чому, навіщо. Чи були дії вищого політичного керівництва України раціональними та виправданими за змістом, спрямованістю, способом реалізації? Чи була альтернатива таким діям українських державотворців у галузі міжнародної ядерної політики? Враховуючи незначний (в історичному розумінні) проміжок часу, від початку процесу ядерного роззброєння України та його неповну завершеність, проблема в сучасній бібліографії достатньо не опрацьована і потребує дослідження. Зупинимося тільки на одному аспекті ядерного чинника у світовій політиці на початку становлення нової незалежної української державності, а саме – на історичному аспекті. На початок процесу утворення нових незалежних держав (у подальшому ННД) світове співтовариство мало багатий досвід світової політики з урахуванням історичних аспектів ядерного чинника (озброєння – роззброєння, розповсюдження – нерозповсюдження, переваги та збитки, які пов’язані з фактором володіння чи неволодіння ядерною зброєю). Такий стан підігрівав традиційну суперечку у світовій політиці про місце та роль ядерної зброї у світовій політиці, про вплив ядерної політики тієї чи іншої держави на її особисту політичну вагу в системі міжнародних відносин, на національні інтереси у світовій політиці, на стан захищеності та обороноздатності держави [7, № 28]. Історії відомі чотири системи міжнародних відносин [8, розділ 11-20]: – Вестфальська система міжнародних відносин – 1648-1815 роки (1792-1815 роки – наполеонівські війни). – Віденська система міжнародних відносин – 1815-1918 роки (1914-1918 роки – Перша світова війна і перша глобальна геополітична криза за її наслідками, зародження зброї масового знищення, уведення обмежень щодо застосування зброї масового знищення, війни за своїм характером – війни на знищення). – Версальсько-Вашингтонська система міжнародних відносин – 1918-1945 роки (1938-1945 роки – Друга світова війна та геополітична криза за її наслідками, вдосконалення зброї масового знищення, поява ядерної зброї, війни за своїм характером – війни на знищення). – Ялтинсько-Потсдамська система міжнародних відносин – 1945-1991 роки (чергова світова війна розглядається лише гіпотетично, зброя масового знищення постала глобальною проблемою людства, котре намагається її мінімізувати, війни за масштабом та характером істотно змінилися, відбувся перехід від воєн на знищення до воєн за комунікації). Ретроспективний огляд перших трьох вражає разючою закономірністю. Перша проіснувала 167 років і була зруйнована за наслідками наполеонівських воєн. Наступна система міжнародних відносин проіснувала 103 роки і також була зруйнована за наслідками Першої в історії людства світової війни (безпрецедентної на той час за масштабністю, жорстокістю бойових дій та кровопролиття). Чергова система міжнародних відносин проіснувала 27 років і знову зазнала руйнації за наслідками чергової світової війни. Проте Ялтинсько-Потсдамська система міжнародних відносин проіснувала 46 років, а її руйнація, хоча і викликала наступну глобальну геополітичну кризу, але не призвела до чергової світової війни. Глобальна війна не відбулася, логіка попередніх систем не спрацювала. Серед сучасних дослідників існують різні думки щодо першопричин цього явища [9, 167]. Проаналізувавши їх, можна зробити наступний висновок, що це сталося через те, що саме ядерний чинник у світовій політиці був першопричиною такого явища, а інші були або похідними від нього, або доповнювали його. Загальна гуманізація міжнародних відносин – явище досить відносне і не заважає воєнно-політичним силам за наявності політичної волі переступити ядерну межу. Розвиток міжнародного права та встановлення правил гри – явище не нове і має підпорядкований до ядерної загрози характер, а тому може розглядатись як спроба мінімізації ризиків, що притаманні ядерному протистоянню і ніяк не вирішує проблему. Розвиток світового господарства як взаємопов’язаного механізму – також не нове явище, причому не усувало війни минулого, хоча неможливо ігнорувати факт утворення світової економічної системи і, як наслідок, виникнення ситуації з глобальною економічною взаємозалежністю. Створення переговорних механізмів не є чимось новим. Більше того, за умов відсутності у переговорних механізмів спроможності до адекватного реагування на обставини, що складаються, та здатності до адекватного регулювання міждержавних відносин, цей чинник може відігравати і роль дестабілізуючого фактора (переговорні механізми, які діяли в світовій політиці ЯП СМВ, спиралися на принципи та норми цієї системи, а тому з руйнацією системи мали бути уточненими та скорегованими, щоб у процесі трансформації в наступну систему відігравати, узгоджуючу, а отже, стабілізуючу роль). Таким чином, ядерна зброя виявилась ефективним засобом підтримання стабільності системи міжнародних відносин, що була заснована на основі балансу сил, і буде зберігати своє значення за умов нестабільного міжнародного середовища. Історія засвідчила, що поки у світовій політиці існує силове поле змагань за досягнення власних (інколи не узгоджених з іншими) інтересів суб’єктів міжнародних відносин, доти необхідно буде мати стабілізатор гарантованого принципу дії. І ядерний чинник засвідчив своє стабілізуюче значення, альтернативи йому не існувало. По-перше, це стосується міжнародної політики досягнення політичного примирення між Заходом та Сходом та (як пропонувала група провідних західних політиків і політологів, і передусім Р.Макнамара). Але історична взаємодія суб’єктів світової політики свідчила, що світова політика продовжувала залишатися клубком протиріч міжнародних політик окремих держав. Отже, досягнення політичного примирення між Заходом та Сходом було необхідне, але досить проблематичне, оскільки західний світ найбільше турбувала ядерна зброя СРСР (кількість, якість, націлювання), а не проблеми його внутрішнього становища. І цілком логічним виглядало припущення, що саме проблема ядерної зброї СРСР на території нових незалежних держав, що активно зароджувалися, буде питанням №1 у світовій політиці найближчого майбутнього. Політичне примирення між Заходом та Сходом зовсім не означає сприйняття (визнання та інтеграцію у світову спільноту) нових незалежних держав. А тому питання ядерної спадщини СРСР носитиме для цих держав доленосний характер. США (як і будь-яка інша ядерна держава) зроблять усе можливе і неможливе, щоб на політичній карті світу не виникла нова ядерна держава. По-друге, політика знищення всіх ядерних озброєнь шляхом переговорів (як пропонував М.Горбачов). Дуже важко збагнути логіку мислення цього держаного політичного діяча по відношенню до цих сподівань. Історичний досвід засвідчив, що спроба Хрущова та Кеннеді обговорити на початку 60-х років пропозиції щодо загального та повного роззброєння не мала успіху. Небажання Заходу та відсутність підтримки ініціатив на Сході зробили ідею Горбачова мертвонародженою. До того ж крах політики Горбачова засвідчив, що зміни в міжнародних відносинах не вибачають переоцінки власної ролі та місця як держав, так і їхніх політичних лідерів. Навіть роззброєння в ім’я світового миру та безпеки вимагає виваженого ставлення до власної безпеки (власної нації, власної держави). По-третє, політика прийняття положення про те, що ядерні боєголовки не мають абсолютно ніякого воєнного значення, крім як засіб утримування противника від застосування такої зброї (більшість військових та цивільних керівників в НАТО – фельдмаршал лорд Карвер (В.Британія), адмірал Ноель А. Гейлер (США), Мелвін Рейд (США) та інші). Теза, яку дуже важко спростувати, якщо взяти до уваги факти історії, які засвідчили, що ні в одному збройному (воєнному) конфлікті після Хіросіми та Нагасакі ядерна зброя не була зброєю для поля бою, а проявляла себе саме як засіб ядерної дипломатії. Отже, підсумовуючи далеко не повний огляд усього того фактичного матеріалу, який характеризує історичний аспект ядерного чинника Ялтинсько-Потсдамської системи міжнародних відносин, можна зробити три загальних головних висновки: У цілому, за умов історичної ситуації нестабільного міжнародного середовища, яка простежувалася на початок державотворчих процесів на Україні, ядерний чинник проявляв себе, як визначальний чинник світової політики. Він вимагав по відношенню до себе виключно уважного та виваженого ставлення. Нехтування історичними аспектами ядерного чинника (як і стратегічними, політичними, військово-технічними, міжнародно-правовими тощо) робило зовнішньополітичні дії в ядерній галузі будь-якої держави позбавленими логіки та смислу. За цих умов питання ядерної спадщини СРСР оформлюється як основна складова українського питання за умов чергової спроби відродження української державності. Ядерні геополітика та геостратегія стають визначальними та превалюючими. Україна на зазначеному етапі – об’єкт ядерної геополітики та міжнародних відносин. Логічним та доцільним виглядало перенесення вирішення цього питання на подальшу перспективу (наприклад до 1995 року – року вирішення подальшої долі ДНЯЗ-68) та остаточного оформлення своїх відносин із СРСР. Література Українська державність у ХХ столітті: Історико-політологічний аналіз / О.Дергачов (керівник авторського колективу). – К., 1996. Бічік В.В. Ядерне роззброєння України і світове співтовариство: Історичні, стратегічні, військово-політичні, військово-технічні аспекти ядерного роззброєння України. – К., 2000. Україна на міжнародній арені: Збірник документів і матеріалів. К., 1998. Відомості Верховної Ради УРСР. – К., 1990. Жан-Батіст Дюрозель. Історія дипломатії від 1919 року до наших днів. – К., Основи, 1995. Жан Бодуен. Вступ до політології. – К., Основи, 1995. Ядерний контроль – № 28. – М., 1996. B.Lyon, H.H.Rowen, T.S.Hamerow. A history of the western world . – Chicaco, Illinois, 1970. R. McNamara. Blundering into disaster. – Pantheon Books – New-York, 1988.