Кароліна кодекс феодального права Німеччини

КУРСОВА РОБОТА
на тему:
“Кароліна – кодекс
феодального права Німеччини”
План
ВСТУП
1. ХАРАКТЕРИСТИКА ДЖЕРЕЛ ПРАВА НІМЕЧЧИНИ.
2. КРИМІНАЛЬНЕ ПРАВО ЗА “КАРОЛІНОЮ”.
3. ПРОЦЕС ЗА “КАРОЛІНОЮ”.
ВИСНОВКИ
СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ
ВСТУП
Тема роботи: “Кароліна” – кодекс феодального права Німеччини. Актуальність дослідження даного питання можна пояснити тим, що з формальної точки зору в Німеччині починаючи з XII-XIII ст. не існувало «загальнімецького права», якщо не вважати імператорського законодавства по окремих питаннях, а було право різних територіальних утворень, включаючи право міст.
Крім того, німецька середньовічна правова система відрізнялася виразним відокремленням комплексу правових норм, що стосується вищого феодального стану, так званого ленного права. Якщо в Англії й у визначеній мірі у Франції з XIII ст. норми права, що регулюють васально-ленні відносини, діяли в тісному взаємозв’язку з іншими нормами феодальної правової системи, то в Німеччині традиційним став розподіл права на земське (право землі, території — Landrecht) і ленне (Lehn-recht). Ленне, земське, міське, канонічне право в Німеччині регулювало ті самі відносини (поземельні, майнові, шлюбно-сімейні, спадкоємні) по-різному, у залежності від станової приналежності суб’єкта права і місцевості, території, право якої на нього поширювалося. Найчастіше визначити його «власне» право міг тільки суд.
Цікавим є і вивчення джерел права феодальної Німеччини, так, для прикладу, «Саксонське зерцало», написане в 1220-і роки шеффеном Ейке фон Репгау, об’єднало найбільш розповсюджені норми звичайного права і судової практики північно-східної Німеччини і одержало визнання в багатьох німецьких землях і містах, де на нього нерідко продовжували посилатися аж до 1900 року.
Високий ступінь однаковості складався в німецькому феодальному міському праві. Тут право декількох ведучих міст широко запозичалося іншими. Наприклад, закони Магдебурга діяли в більш ніж 80 містах. Навіть на території України є чимало міст, де діяло магдебурзьке право.
Особливе місце в праві феодальної Німеччини посідає кодекс “Кароліна”.
Видана як загальний імперський закон, «Кароліна» проголошувала верховенство імперського права над правом окремих земель, скасування «нерозумних і дурних» звичаїв у карному судочинстві в «місцях і краях». Кодекс був загальновизнаним як джерело права у всіх землях. На основі «Кароліни» утворилося загальне німецьке кримінальне право.
В даній роботі ставлю перед собою мету дослідити такі напрямки феодального права Німеччини, як характеристика джерел права феодальної Німеччини, кримінальне право за “Кароліною”, особливості ведення процесу за кодексом феодального права Німеччини – “Кароліною”.
Під час розкриття теми, були використані різноманітні літературні джерела, зокрема підручники з історії держави і права зарубіжних країн різних авторів, також були використані різноманітні методи наукового дослідження: хронологічний (часовий) метод, метод порівняння, аналізу та узагальнення.
Дана робота ближче познайомила з правом феодальної Німеччини та провідним кодексом феодального права Німеччини – “Кароліною”.
1. ХАРАКТЕРИСТИКА ДЖЕРЕЛ ПРАВА НІМЕЧЧИНИ
У період з V по XI ст. архаїчне «народне» право східних франків мало племінний характер, і в його основі лежали такі принципи, як святість звичаю, колективна «совість» і відповідальність родичів, кревна помста (з поступовим витисненням її композицією — грошовими відшкодуваннями), колективне правосуддя із застосуванням «божого суду» (ордалії) та інших символічних обрядів.
Середньовічне право взагалі, і німецьке право зокрема, демонструє особливу прихильність до судових процедур, у ході яких людина могла «шукати своє право».
Проте не можна заперечувати той факт, що в Німеччині були вироблені деякі загальні правові принципи й інститути, що, будучи добровільно визнаними різними політичними одиницями, склали основу «загального права» Німеччини. Такі принципи формувалися як на базі універсальних норм звичайного права германців, так і на законотворчій діяльності німецьких імператорів у XII — першої третини XIII ст., що потім фактично припинилася й активізувалася тільки в XVI ст. Так називані «статути миру», які періодично видавалися імператором і рейхстагом у XII-XIII ст., містили загальні норми, що відносяться до охорони власності і життю й загрожуючи викрадачам, паліям, вбивцям і іншим «порушникам миру» різними покараннями. У період з 1103 по 1235 р. таких «статутів миру» було видано близько 20. Серед них найбільш відомим був Майнцський статут 1235 року, що неодноразово підтверджувався згодом. Він проголошував деякі загальні принципи «установленого права» для жителів усієї Німеччини, включаючи принцип обов’язкового судового розгляду з метою «захисту тіла і майна» замість помсти і самосуду [3].
Важливу роль у розвитку німецького права зіграли місцеві систематизації норм звичайного права, що включали в себе також положення імперського законодавства і судову практику («Саксонське зерцало», «Швабське зерцало», «Франконське зерцало» і т.п.). Дія норм і принципів цих збірників виходило далеко за межі місць, де вони були видані, і сприяло визначеної уніфікації права.
«Саксонське зерцало», написане в 1220-і роки шеффеном Ейке фон Репгау, об’єднало найбільш розповсюджені норми звичайного права і судової практики північно-східної Німеччини. Трактат був розділений на дві частини: перша була присвячена земському праву, інша — ленному праву. «Право землі» містило норми як звичайного права, так і імператорського законодавства, що застосовувалися в земських судах по відношенню «неблагородних» вільних. Ленне право регулювало вузьке коло васально-ленних відносин між «шляхетними» вільними. У роботі практично не містилося посилань на римське, міське чи торгове право і малися рідкі згадування норм канонічного права і права інших земель [5].
«Саксонське зерцало» одержало визнання в багатьох німецьких землях і містах, де на нього нерідко продовжували посилатися аж до 1900 року.
Високий ступінь однаковості склався в німецькому міському праві. Тут право декількох ведучих міст широко запозичалося іншими. Наприклад, закони Магдебурга діяли в більш ніж 80 містах, Франкфурта — у 49, Любека — у 43, Мюнхена —у 13, оскільки норми права «материнського» чи міста рішення його судів направлялися в суди дочірніх міст на їхнє прохання. Так, у Німеччині утворилися дві основних «родини» міського права — любекського і магдебурзького. Право Любека поширилося в містах Північного і Балтійського регіону, у тому числі в Новгороді і Таллінні, і було визначальним у рамках ганцейського союзу. Магдебурзьке міське право діяло на великій території східних земель, що включали Східну Саксонію, Бранденбург, окремі області Польщі.
Найбільшу популярність одержали норми магдебурзького права, послані в Бреслау в 1261 році (64 статті) і в Герліц у 1304 році (140 статей). У XIV ст. систематизоване магдебурзько-бреслауське право було видано в п’ятьох книгах, які містили біля п’ятисот статей. Перша книга була присвячена міським суддям, по порядку їхнього введення в посаду, їхньої компетенції, правам і обов’язкам. Друга книга охоплювала питання судочинства, третя відносилася до різних позовів, четверта була присвячена сімейному і спадкоємному праву, п’ята (незавершена) — різним рішенням, що не розглядалися в інших книгах [7].
У рамках міського права поступово виділяється ще більш універсальна система — торгове право, чи «право купців», що із самого початку здобуло національний характер. Значна кількість норм торгового права містилося в статутах міського права XIII ст. м. Любека, Брюгге, інших німецьких міст — учасників Ганзи. Широкий авторитет у всіх країнах Балтії придбали закони Вісбі (близько 1350 року) — порту на острові Готланд у Балтійському морі, у яких регулювалися питання морського перевезення і морської торгівлі. У цьому портовому місті свої асоціації мали німецькі, шведські, латиські, новгородські купці, але найбільший вплив на розвиток права Вісбі зробили міські статути Гамбургу і Любека [1].
Значний розвиток торгове право одержало у північноіталійських землях Німецької імперії, де утворилися міські комуни, об’єднані в так звану Ломбардську лігу (Верона, Венеція, Бергамо, Мілан, Парма, Болонья й ін.). Тут уперше була проведена систематизація торговельних порядків («Книга звичаїв» Мілана 1216 року), здійснювався запис рішень торгових судів різних видів (морських, ярмаркових і т.п.).
Важливим джерелом німецького торгового права стали і міжнародні договори з іншими містами, їхніми союзами і навіть іноземними монархами для надання режиму «найбільшого сприяння» у торгівлі. Відомий, наприклад, подібний договір між м. Кельном і англійським королем Генріхом II, у якому король обіцяв купцям Кельна аналогічне Відношення (тобто надавав їм «національний режим»).
У XIV-XVI ст. установленню визначеної правової єдності в Німеччині стали сприяти рецепції римського права. Наприкінці XV ст. Дігести Юстиніана, оброблені з урахуванням потреб часу, були визнані керівним джерелом права для заснованого в 1495 році Вищого імперського суду. У XVI ст. римське пандектне право одержує авторитет імперського закону і продовжує діяти в якості «загального права» Німеччини аж до прийняття Німецького цивільного укладення 1900 року[6].
Важливий внесок у створення загальнонімецьких принципів карного права був внесений у 1532 році виданням карного і карно-процесуального укладення Карла V («Кароліни»). Видана як загальний імперський закон, «Кароліна» проголошувала верховенство імперського права над правом окремих земель, скасування «нерозумних і дурних» звичаїв у карному судочинстві в «місцях і краях». Разом з тим вона допускала збереження для курфюрстів, князів і станів їхній «споконвічних і справедливих звичаїв». Однак оскільки укладення цілком відповідало як політичним інтересам князівської верхівки, так і сучасним вимогам карного права і процесу, воно було загальновизнано як джерело права у всіх землях. На основі «Кароліни» утворилося загальне німецьке кримінальне право [7].
Незважаючи на зазначений процес уніфікації німецького права, норми «загального німецького права» мали в основному рекомендаційний характер і залежали від ступеня їхній «визнання» у німецькій землі. Правові системи складалися переважно по окремих територіях-державах Німеччини.
З XIII ст. у землях Німеччини активно розвивається князівське законодавство, що обмежує використання звичаю й утримуюче нові норми карного, спадкоємного і торгового права, що поширюються на усіх вільних підданих. Завершення процесу оформлення власних правових систем у князівствах зв’язано з кодификацією місцевого права в XVII-XVIII ст., в епоху твердження «князівського абсолютизму». Так, у середині XVIII ст. видаються карний кодекс і Цивільний кодекс у Баварії, у 1768 році в Австрії видається карний кодекс «Терезіана», а в 1787 році там же — новий карний кодекс[1].
Особливо широку популярність одержало Прусський земський збірник, виданий в 1784 році. Його джерелами послужили «Саксонське зерцало», римське право, Магдебурзьке л Любекське право, практика берлінського верховного суду. Укладення складалося з двох частин. Перша була присвячена цивільному праву. В другій частині містилися головним чином норми державного і карного права, а також норми про положення станів, про школи і церкву. Як данина «просвященному абсолютизму» кодекс містив деякі елементи сучасної йому трактування власності і «природних прав» людини. Однак у прусському праві на ділі домінували інші принципи, такі, як необмежена влада прусського короля, дріб’язкова регламентація всіх сторін суспільного і приватного життя, безправ’я кріпаків і привілейоване положення дворянства. Кодекс відрізнявся достатком положень, що моралізують, невизначеністю юридичних формулювань і застарілими мірами покарання типу кийових ударів.–PAGE_BREAK–
Як відзначалося, постанови центральних органів імперії в XII-XIII ст. мали своєю основною функцією підтримку «земського миру». Відповідно загальноімперське право традиційне містило в основному кримінально-правові норми [7].
Спочатку механізм підтримки миру полягав у тому, щоб зв’язати безстроковим зобов’язанням (присягою) не робити насильства в його будь-якій формі всім підданим імперії. У пізніших статутах норми про охорону життя і власності придбали імперативний, незалежний від присяги характер і стали охоплювати досить широкий спектр відносин. Так, у Майнцському статуті порушеннями світу визнавалися і підлягали покаранню непокора церковної юрисдикції, незаконне стягування дорожніх і інших мит і зборів за охорону і супровід, які перешкоджали вільному і безпечному пересуванню німців і іноземців, незаконну заяву претензій, що ущемляють різні права громадян (про патронат і т.п.). Підлягали покаранню і «класичні» злочини, серед яких особливо відзначалися підробка грошей, захоплення заручників, убивство (особливе батьковбивство), державна зрада [4].
Статути миру вимагали, щоб потерпілі не вершили самосуду, а зверталися в суд для дозволу справ «по справедливості відповідно до розумних звичаїв земель». Порушення цього принципу як з боку потерпілих, так і з боку суддів карався як мінімум штрафом, тому що «де кінчається влада права, панує жорстока сваволя». Незаконна помста без звертання в суд, порушення перемир’я, укладеного перед судом, захоплення майна в забезпечення боргу без дозволу судді могли привести до оголошення винного «поза законом». Разом з тим самосуд (з дотриманням визначених правил) вважався законним, якщо сторони не були задоволені судовим рішенням.
Особлива увага приділялася в статутах принципам організації і діяльності судів. Проголошувалася необхідність заміщення посади судді тільки гідними людьми, затверджувався принцип суду рівних, за участю вищих по положенню чи рівних свідків. Судове засідання випливало проводити щодня, крім неділь і свят, у відношенні «прав і власності» підданих, за винятком князів і інших «високих осіб». Найбільш важливі справи залишалися на розгляд імператора. При юстиціарії передбачалася посада спеціального нотаріуса з мирян, що відав би прийомом і збереженням заяв і скарг, веденням протоколів і записами рішень в імператорському суді. Особливо рекомендувалося записувати спірні справи з указівкою місцевості, відповідно до звичаїв якої було винесене рішення [2].
Статути миру були частиною імператорського права, призначеного для власне німецьких територій імперії. Для Італії ж видавалися набагато більш великі і розроблені зводи законів, що могли спиратися на централізовані установи нормандського сицилійського королівства.
2. КРИМІНАЛЬНЕ ПРАВО ЗА “КАРОЛІНОЮ”
Як вже було сказано вище, важливий внесок у створення загальнонімецьких принципів карного права був внесений у 1532 році виданням карного і карно-процесуального укладення Карла V («Кароліни»).
Кодекс феодального права Німеччини “Кароліна” містить деякі загальні принципи карного права, а також значний перелік злочинів і покарань. Будучи практичним посібником із судочинства для шеффенів, цей закон не містив чіткої системи і послідовного розмежування норм карного і карно-процесуального права.
До загальних понять карного права, відомих «Кароліні», можна віднести намір і необережність, обставини, що виключають, зм’якшують й обтяжують відповідальність, замах, співучасть. Ці поняття, однак, не завжди були досить чітко сформульовані і викладалися стосовно до окремих видів злочинів і покарань [3].
Відповідальність за здійснення злочину, по «Кароліні», наставала, як правило, при наявності провини — чи наміру необережності. Однак феодальне карне право Німеччини нерідко встановлювало відповідальність і безвинно, за провину іншої особи («об’єктивне зобов’язання»). Крім того, що застосовувалися методи установлення винності часто спричиняли осуд невинної людини.
Обставини, що виключають покарання, докладно викладаються в «Кароліні» на прикладі убивства. Так, відповідальність за убивство не наставала у випадку необхідної оборони, при «захисті життя, тіла і майна третьої особи», затримці злочинця з обов’язку служби й у деяких інших випадках. Убивство в стані необхідної оборони вважалося правомірним, якщо убитий був нападавший зі смертельною зброєю і якщо той, хто зазнав нападу не міг ухилитися від нього. Посилання на необхідну оборону виключалися при законному нападі (для затримки злочинця) і при убивстві, зробленому після припинення нападу, у ході переслідування того, хто нападав. Судівник наказував проводити ретельний розгляд кожного конкретного випадку необхідної оборони, оскільки правомірність її повинен був доводити сам убивця, а неправомірність спричиняла покарання [1].
«Кароліна» передбачає і деякі пом’якшувальні обставини. До них відносилися відсутність наміру («незручність, легкодумство і непередбачливість»), здійснення злочину «у запальності і гніві». Пом’якшувальними обставинами при крадіжці вважалися малолітній вік злочинця (до 14 років) і «прямий голодний нестаток». Набагато більш численними є обтяжуючі провину обставини: публічний, зухвалий, «зловмисний» і блюзнірський характер злочину, повторність, великий розмір збитку, «дурна слава» злочинця, здійснення злочину групою осіб, проти власного пана і т.п.
У кодексі розрізняються окремі стадії здійснення злочину, виділяється замах на злочин, що розглядається як навмисне діяння, що не удалося усупереч волі злочинця. Замах карався звичайно так само, як сам злочин. При розгляді співучасті укладення найчастіше згадує пособництво. Законознавці того часу розрізняли три види пособництва: допомога до здійснення злочину; на місці злочину (співучасть); після його здійснення. В останньому випадку від «корисливого спільництва» відрізнялося «приховування з жалю», що тягне більш м’яке покарання.
«Кароліна» не класифікувала склади злочину, а лише перелічувала їх, розташовуючи в більш-менш однорідні групи. Насамперед указувалися злочини проти релігії — богохульство, блюзнірство, чаклунство, порушення клятви, а також злочину, несумісні з християнською мораллю, — поширення наклепницьких пасквілів, підробка монети, документів, мір і ваг, об’єктів торгівлі. До них примикали злочину проти моральності: перелюбство, двошлюбність, кровозмішення, звідництво, зґвалтування, викрадення жінок і дівчин [5].
До державних злочинів відносилися зрада, бунт проти влади, різні види порушень «земського миру» — ворожнеча і помста, розбій, підпал, злісне бродяжництво. Побічно згадувалася образа імператорської величності.
У групі злочинів проти особистості виділялися різні види убивства, а також самогубство злочинця, у результаті якого спадкоємці могли позбавлятися права спадкування. Злочину проти власності включали численні види крадіжки, несумлінне розпорядження довіреним майном. Спеціально обмовлялися крадіжка в церкві, а також такі види крадіжки, що були характерні для незаможних шарів населення (плодів і врожаю, риби, лісу). Нарешті, згадувалися деякі злочини проти правосуддя — лжесвідчення, незаконне звільнення ув’язненого охоронцем, неправомірний допит під катуванням.
Хоча в преамбулі «Кароліни» існувало твердження про рівне правосуддя для «бідних і багатих», у багатьох статтях підкреслювалася необхідність при призначенні покарання враховувати станову приналежність злочинця і потерпілої особи. Так, при визначенні покарання за крадіжку судді потрібно було враховувати вартість украденого й інші обставини, але «у ще більшому ступені повинен враховувати звання і положення особи, яка зробила крадіжку» (ст. 160). У ст. 158 було передбачено, що знатна особа могла бути піддана за крадіжку не карному, а «цивільно-правовому покаранню». Порушення «земського миру», що суворо каралося за інших рівних умов, вважалося цілком законним для осіб, які одержали дозвіл імператора помститися за нанесену образу чи ворогуючих з недругами свого пана. В іншому положенні знаходилися особи незнатного походження, незаможні. Правда, здійснення незначної крадіжки плодів вдень і «по прямому голодному нестатку» також могло спричинити тільки майнову відповідальність. Однак незаможному було набагато сутужніше відшкодувати збиток. Крім того, в інших випадках за крадіжку врожаю, риби, лісу, особливо в нічний час, покладалися тілесні чи інші покарання по розсуду суддів і по місцевих звичаях. Особливо суворо і негайно пропонувалося карати підозрілих жебраків і бурлак як «небезпечних для країни ґвалтівників» (ст. 39, 128).
Широта суддівського розсуду в «Кароліні» була обмежена лише формально вказівкою на верховенство імператорського права при визначенні вищої міри покарання. Судді могли за своїм розсудом призначати одне чи кілька рекомендованих покарань, застосовувати місцеві звичаї, а в скрутних випадках прибігати до роз’яснень законознавців.
Уся система покарань визначалася основною метою каральної політики — ляканням. У «Кароліні» містяться наступні основні види покарання: страта, калічницькі покарання (урізування язика, вух і т.п.); тілесні покарання (побиття різками); ганебні покарання (позбавлення прав, виставляння біля ганебного стовпа в залізному нашийнику, таврування); вигнання; тюремне ув’язнення; відшкодування шкоди і штраф. Страта була прямо запропонована чи могла бути застосована за переважну більшість злочинів, причому в кваліфікованій формі (спалення, четвертування, колесування, повішення, утоплення і поховання заживо — для жінок). Тілесні і калічницькі покарання могли призначатися за обман і крадіжку. Тюремне ув’язнення, вигнання і ганебні покарання частіше застосовувалися як додаткові, до яких відносилися також конфіскація майна, роздирання розпеченими кліщами перед стратою і волочіння до місця страти. Разом з тим «зловмисних» і «здатних на подальші злочинні дії» осіб пропонувалося кидати у в’язницю на невизначений термін.
3. ПРОЦЕС ЗА “КАРОЛІНОЮ”
«Кароліна» ознаменувала закріплення нового виду карного процесу. У період раннього феодалізму в Німеччині застосовувався обвинувальний (змагальний) процес. Не було поділу цивільного і карного видів процесу.
У XIII-XIV ст. приватноправовий принцип переслідування починає доповнюватися обвинуваченням і покаранням від імені публічної влади. Змінюється система доказів. Наприкінці XIII ст. був законодавчо скасований судовий двобій. Однак остаточне твердження нового, слідчо-пошукового (інквізиційного) карного процесу відбувається в Німеччині в зв’язку з рецепцією римського права [2].
«Кароліна» зберегла деякі риси обвинувального процесу. Потерпілий чи інший позивач міг пред’явити карний позов, а обвинувачуваний — заперечити і довести його неспроможність. Сторонам давалося право представляти документи і покази свідків, користуватися послугами юристів. Якщо обвинувачення не підтверджувалося, позивач повинний був «відшкодувати збиток, безчестя й оплатити судові витрати» (ст. 13). Однак ці права сторін були зв’язані багатьма формальними обмеженнями, а обвинувачуваний знаходився в більш защемленому положенні.
Основна форма розгляду кримінальних справ у «Кароліні» — інквізиційний процес. Обвинувачення пред’являлося суддею від імені держави «з обов’язку служби». Слідство велося з ініціативи суду і не був обмежений термінами. Широко застосовувалися засоби фізичного впливу на підозрюваного. Безпосередність, гласність судочинства перемінилися таємним і переважно письмовим розглядом справи.
Основними стадіями інквізиційного процесу були дізнання, загальне розслідування і спеціальне розслідування. Задачею дізнання було встановлення факту здійснення злочину і підозрюваної в ньому особи. Для цього суддя займався збором попередньої таємної інформації про злочин і злочинця. Якщо суд одержував дані про те, що хто-небудь «зганьблений загальною чи поголоскою іншими доказами, що заслуговують довіри,, підозрами і доказами», той потрапляв під варту. Загальне розслідування зводилося до попереднього короткого допиту арештованого про обставини справи, з метою уточнення деяких даних про злочин. При цьому діяв принцип «презумпції винності» підозрюваного. Нарешті, відбувалося спеціальне розслідування — докладний допит обвинувачуваного і свідків, збір доказів для остаточного викриття й осуду злочинця і його спільників[5].
Спеціальне розслідування було визначальною стадією інквізиційного процесу, що закінчувалася винесенням вироку. Це розслідування ґрунтувалося на теорії формальних доказів. Вони були докладно й однозначно регламентовані законом. Для кожного злочину перелічувалися види «повних і доброякісних доказів, доведень і підозр». Разом з тим за загальним правилом усі докази, доведення і підозри не могли спричинити за собою остаточного осуду. Воно могло бути винесене тільки на підставі власного визнання чи свідчення обвинувачуваного (ст. 22). Оскільки таке визнання далеко не завжди могло бути отримане добровільно, інквізиційний процес робив основний упор на допит під катуванням. Таким чином, метою всього збору доказів фактично ставало відшукання підстав для застосування катування [7].    продолжение
–PAGE_BREAK–
Формальне застосування катування було зв’язано з рядом умов. Так, катування не повинно було застосовуватися, поки не будуть знайдені достатні докази і «підозри» у здійсненні тією чи іншою особою злочину. Достатніми доказами для допиту під катуванням були показання двох «добрих» свідків. Якщо був тільки один свідок, це вважалося напівдоказом і «підозрою». Тільки мала кількість «підозр» по розсуду судді могли спричинити застосування катування. Характерно, що серед «підозр» указувалися також «легкодумство і дурна слава» людини, її «здатність» учинити злочин (ст. 25). Визнання під катуванням вважалося дійсним також при наявності визначених умов. Таким було визнання, отримане і записане не під час катування, а після її закінчення, повторене не менше чим через день поза камерою катувань і відповідне іншим даним у справі. «Кароліна» вимагала дотримання всіх умов допиту під катуванням, проголошуючи, що за неправомірний допит судді повинні нести покарання і відшкодовувати збиток [6].
Усі ці обмеження, однак, не були істотними. По-перше, катування пропонувалося застосовувати відразу ж при установленні факту злочину. Більш того, навіть самої слабкої підозри в зраді було досить для допиту під катуванням (ст. 42). По-друге, якщо обвинувачуваний після першого визнання заперечував сказане чи воно не підтверджувалося іншими відомостями, суддя міг відновити допит під катуванням. У результаті «неправомірність» застосування катування суддею була практично недовідна. При цьому в «Кароліні» вказувалося, що, якщо обвинувачення не підтверджується, суддя і позивач не піддаються стягненню за застосування катування, тому що «слід уникати не тільки здійснення злочину, але і самої видимості зла, що створює дурну славу чи викликає підозри в злочині» (ст. 61).
«Кароліна» не регламентувала порядок і прийоми самого катування. Вона вказувала тільки, що допит під катуванням чинеться в присутності судді, двох судових засідателів і судового переписувача. Вказівки про конкретні прийоми катування містилися в трактатах законознавців. Відомо, що в Німеччині XVI ст. застосовувалося більше півсотні видів катування[3].
Процес завершувався судовим засіданням, що у принципі не було його самостійною стадією. Оскільки суд сам робив розслідування, збирав і обвинувачувальні, і виправдувальні докази, остаточний вирок визначався вже в ході наслідку. Суддя і судові засідателі перед спеціально призначеним «судним днем» розглядали протоколи наслідків і складали за визначеною формою вирок. Таким чином, «судний день» зводився в основному до оголошення вироку і приведенню його у виконання. Оголошення вироку відбувалося в публічно-застрашливій обстановці — супроводжувалося дзвоном та ін. Вироки були звинувачувальні, із залишенням у підозрі і виправдувальні.
ВИСНОВКИ
З вищенаведеного можна зробити наступні висновки:
Важливу роль у розвитку німецького права зіграли місцеві систематизації норм звичайного права, що включали в себе також положення імперського законодавства і судову практику («Саксонське зерцало», «Швабське зерцало», «Франконське зерцало» і т.п.). Дія норм і принципів цих збірників виходило далеко за межі місць, де вони були видані, і сприяло визначеної уніфікації права.
Значна кількість норм торгового права містилося в статутах міського права XIII ст. м. Любека, Брюгге, інших німецьких міст — учасників Ганзи.Важливим джерелом німецького торгового права стали і міжнародні договори з іншими містами, їхніми союзами і навіть іноземними монархами для надання режиму «найбільшого сприяння» у торгівлі. У XIV-XVI ст. установленню визначеної правової єдності в Німеччині стали сприяти рецепції римського права. Наприкінці XV ст. Дігести Юстиніана, оброблені з урахуванням потреб часу, були визнані керівним джерелом права для заснованого в 1495 році Вищого імперського суду. Важливий внесок у створення загальнонімецьких принципів карного права був внесений у 1532 році виданням карного і карно-процесуального укладення Карла V («Кароліни»). Видана як загальний імперський закон, «Кароліна» проголошувала верховенство імперського права над правом окремих земель, скасування «нерозумних і дурних» звичаїв у карному судочинстві в «місцях і краях». Разом з тим вона допускала збереження для курфюрстів, князів і станів їхній «споконвічних і справедливих звичаїв». Однак оскільки укладення цілком відповідало як політичним інтересам князівської верхівки, так і сучасним вимогам карного права і процесу, воно було загальновизнано як джерело права у всіх землях. На основі «Кароліни» утворилося загальне німецьке карне право.
Кодекс феодального права Німеччини “Кароліна” містить деякі загальні принципи карного права, а також значний перелік злочинів і покарань. Будучи практичним посібником із судочинства для шеффенів, цей закон не містив чіткої системи і послідовного розмежування норм карного і карно-процесуального права. «Кароліна» ознаменувала закріплення нового виду карного процесу.
Основна форма розгляду кримінальних справ у «Кароліні» — інквізиційний процес. Обвинувачення пред’являлося суддею від імені держави «з обов’язку служби». Слідство велося з ініціативи суду і не був обмежений термінами. Широко застосовувалися засоби фізичного впливу на підозрюваного. Безпосередність, гласність судочинства перемінилися таємним і переважно письмовим розглядом справи.
Список використаної літератури
История государства и права зарубежных стран (рабовладельческое и феодальное государство и право) / Под ред. П.Н.Галанзы и Б.С.Громакова.
История государства и права зарубежных стран / Под ред.О.А.Жидкова и И.А.Крашенинниковой. – Ч. 1, 2. – М., 1988.
Макарчук В.С. Загальна історія держави і права зарубіжних країн. – К., 2001.
Сборник документов по всеобщей истории государства и права / Сост. К.Е.Ливанцева. – Л., 1987.
Хрестоматия по истории государства и права зарубежных стран / Под ред.З.М.Черниловского. – М., 1984.
Хома Н.М. Історія держави і права зарубіжних країн: Навчальний посібник. – К., 2003.
Шевченко О.О. Історія держави і права зарубіжних країн: Практикум. – Вид. 2-е. – К., 2003.