Літо́пис — історико-літературний твір у КиївськійРусі, пізніше в Україні, Росії та Білорусі, в якому оповідь велася за роками. Назвапоходить від структури літопису, де статті починались зі слів «в літо».Літописи — важливі пам’ятки літератури, цінні джерела для дослідження слов’янськоїісторії з давніх часів до XVIII століття включно. У них розповідається про походженнясхідних слов’ян, зародження у них державної влади, про політичні, економічні такультурні взаємини між собою та з іншими народами, тощо. Велике значення літописимають для вивчення історії української літературної мови. Мова більшості літописівкнижна, близька до церковнослов’янської.
Особливе значення серед літописів 2-ї половиниXVII — початку XVIII століття мають історичні твори, присвячені козацьким війнам.Звідси їх умовна назва — «козацькі», «козацько-старшинські»літописи, хоч від літописів у традиційному розумінні вони значно відрізняються.
До наших днів дійшли три найвизначніші козацькілітописи — Самовидця (про події 1648 — 1702 років, вірогідний автор — Роман Ракушка-Романовський),Грабянки (1710, про події від виникнення козацтва до 1709) та Самійла Величка (1720,про події в Україні 1648 — 1700 років).
В усіх цих літописах не лише докладно розповідаєтьсяпро Визвольну війну українського народу 1648-1654 років, а й подається економічна,політична і культурна характеристика країни, факти з історії Росії, Польщі, Угорщини,Швеції, Молдови, Туреччини та інших держав.
Джерелами козацьких літописів були давні українськілітописи, власні спостереження, спогади сучасників, документальні матеріали (урядовіофіційні і приватні листи, акти, грамоти, універсали), твори чужоземних істориків,народні легенди, перекази тощо.
У 30-х pp. XVIII ст. невідомий автор склав«Короткий опис Малоросії» (рос. мовою) про події від Київської Русі доскасування гетьманства в 1734 році.
У 1765 році Петро Симоновський скомпонував«Краткое описание о козацьком народЂ» з описом подій від найдавніших часівдо 1751 року.
Автором «Летописца или описання краткого знатнЂйшихдЂйств и случаев» про події в Україні з 1506 по 1737 рік був, імовірно, ЯківЛизогуб.
В 1770 у Прилуках полковий обозний Степан Лукомськийсклав «Зібрання історичне» з описом подій в Україні у XIV — XVI столітті.
Літописно-історичні праці про Україну писали такожзарубіжні автори — Гійом Боплан, К. Гаммердерфер, Йоган Енгель, С. Зарульський,О. Рігельман та інші.
Самовидець вперше був надрукован О. Бодянським1846 року в Москві. До надрукування літопис Самовидця був відомий в рукописах багатьомісторикам першої третини XIX ст. — Д.М. Бантиш-Каменському, М.А. Маркевичу, М.О.Максимовичу та ін.
Вдруге цей літопис, за повнішим і ближчим до оригіналусписком, видала у 1878р. Київська Тимчасова Комісія для розбору давніх актів.
Літопис Самовидця, як джерело для вивчення історіїУкраїни і пам`ятка історіографії та літератури, є одним з найцікавіших, де висвітлюєтьсяісторія бурхливої доби XVII ст.
Літопис притягнув увагу багатьох істориків. Дослідженняцієї пам`ятки почалося з того часу, коли відомий історик Орест Іванович Левицький(1849-1922рр.), при другому виданні літопису Самовидця 1878 р., додав до нього своюрозвідку.
Орест Левицький, порівнявши багато списків цьоголітопису, прийшов до висновку, що початковий оригінальний його текст піддався великимзмінам і доповненням з різних джерел пізнішими переписувачами XVIII ст. В цих пізнішихсписках помічені також свавільні скорочення. В найчистішому вигляді виявився найдавнішийі найоригінальніший, що найкраще зберігся з шести відомих списків. Він належав напочатку XVIII ст. одному з представників козацької старшини — Іскрицькому. Післякороткого вступу в ньому висвітлюються події від 1648 до 1702 р. Цей список зберігсяв оригіналі, а не в пізнішій переписці і є найповнішим.
Слід також відзначити, що у XIX ст. літопис Самовидцяшироко використовували майже всі українські історики, що досліджували надзвичайнобагату на події історію України другої половини XVII ст. Це зумовлене значною міроютим, що в першій половині XIX ст. ще не були опубліковані достовірніші за літописиісторичні документи. До того ж літописи давали суцільний виклад подій про Україну.
Після того, як 1846 року літопис Самовидця бувопублікований, про нього з`явились окремі дослідження, а історичні праці містилипосилання на це джерело.
Літопис Самовидця дійшов до нас без імені автораі місця його написання. Чи ці дані загублені пізнішими переписувачами, чи авторволів приховати своє прізвище, це питання розв`язати важко. Довгий час в історичнійлітературі точилася полеміка про те, хто ж був автором літопису Самовидця? Ця суперечкабула не безпредметною. Від розв`язання питання про авторство літопису залежало рядінших питань з історії XVII ст., зачеплених у літопису, зокрема про соціальні поглядилітописця, про ідейну цілеспрямованість твору, про оцінку ряду фактів, висвітленихСамовидцем як особою свого часу, тощо.
Перший видавець літопису О.М. Бодянський висунувгіпотезу, що складач літопису походив з Корсуня. Думку про походження автора літописуСамовидця з Правобережжя підтримував також М.О. Максимович. Він називав його Задніпровським,тобто жителем правого берега Дніпра, козаком-літописцем, сучасником Хмельницького.Той «літописець про початок війн Хмельницького, — писав Максимович, — викриваєв собі творця — козака письменного, бувалого і розумного, але не книжного, що писавпо живому усному переказу, який ходив серед козацтва, про події того часу»[1].Такої самої думки дотримувався В.С. Іконніков. О. Левицький, аналізуючи мову літопису,висловив також думку, що літописець походив з західної частини України, з Правобережжя,але переселився на Чернігівщину, де й написав свій твір.
Відомий для свого часу дослідник генеалогії українськихстаршинських родів Вадим Модзалевський, торкаючись життєпису генерального підскарбія60-х років XVII ст. Романа Ракушки-Романовського, порівняв деякі моменти його життяй діяльності з подіями, описаними Самовидцем. Модзалевський висунув гіпотезу проте, що автором літопису міг бути ніхто інший, як Роман Ракушка[2].До такого ж висновку прийшли В. Романовський[3],а також Микола Петровський[4].
Думку про авторство М.Н. Петровський розвинув даліу своєму великому дослідженні «Нариси з історії України». Ця праця цікаватим, що в ній гіпотеза Петровського виявилась найпереконливішою серед думок усіхісториків, які займалися цим питанням. Проф. Петровський стояв твердо на тому, щоавтором літопису Самовидця був Ракушка-Романовський.
Поряд з суперечками про авторство і місце написаннялітопису постало також питання про час складення цієї важливої пам`ятки історіївизвольної війни. З часу відкриття літописних списків в історіографії твердо встановилисяпогляди на цей літопис, як на твір XVII ст., а на його складача, як на свідка і,в багатьох випадках. Учасника описаних ним подій.
Складання літопису почалося в 70-х роках XVII ст.Всі попередні події від початку визвольної війни зображені на підставі ряду джерелі особливо народних переказів. Разом з тим у літопису є багато таких свідчень, якіавтор, як сучасник, міг записати з власних спостережень. Від 1617 р. літопис Самовидцязмінює свій характер. Він хоч і продовжується, як і раніше за роками, але перетворюєтьсяв своєрідний щоденник. Трапляються записи, які справляють враження нотаток, зробленихвідразу ж після того, як відбулися події. Автор більше не забігає наперед в своїхоповіданнях, як це робив раніше. Цілісні оповідання часто перериваються вставками,здобутими, очевидно, літописцем пізніше. Отже, слід вважати, що початок складаннялітопису Самовидця відноситься до 70-х років XVII ст. і закінчується 1703 р.
Незважаючи на те, що автор залишається і зараздо певної міри загадковим анонімом, сам зміст літопису може охарактеризувати йогосоціальне обличчя й ідеологію. Літописець є виразником інтересів заможного козацтваросійської орієнтації, разом з тим його погляди пронизані українським козацько-старшинськимпатріотизмом.
Коло соціальних інтересів автора літопису Самовидцявизначене з самого початку літопису, в тому місці, де він говорить про причини визвольноївійни, в розділі «Про початок війни Хмельницького». Причини війни вінбачив в гонінні на православ’я, в обтяженні козаків в повинностями з боку Польщі,в тому, що козаків «примушували панщину робити». Найбільше автор висловлюєсвоє невдоволення тим, що над реєстровими козаками від польської шляхти, полковниківта коронного гетьмана були «насильства великі», що «на вольностіреєстрових козаків посягали, а козацьких старшин до всяких робіт примушували».Доля посполитих літописця мало хвилює. В окремих випадках він навіть ідеалізує становищеселян, говорить про достаток їх господарства; все ж він змушений підкреслити, щопосполиті в Україні не звикли терпіти такого важкого гніту і це було також немаловажноюпричиною війни.
Епопею визвольної війни автор літопису Самовидцяпрагнув подати у всій величі цих славних подій. Проте головною рушійною силою вборотьбі проти Польщі він вважає козацтво. До боротьби посполитих і ремісників містза свої права автор літопису ставиться негативно. Так, наприклад, він з захопленнямописує перемоги Хмельницького під Жовтими Водами і Корсунем, позитивно оцінює фактутворення козацького гетьманського уряду, а також полкового і сотенного устрою,але негативно ставиться до рішучих виступів народу, коли визвольна війна виходилаза межі національних і релігійних прагнень, коли вона вторгалась в сферу внутрішніхвзаємовідносин українського суспільства. Літописця особливо лякають криваві подіїв тих випадках, коли він спрямовує свою увагу саме в цей бік, в бік показу подій,у яких «рідко хто в той крові на той час рук своїх не умочив і грабунку тихбагатств не чинив. І на той час туга велика людям всякого знатного стану була інаруга від людей посполитих, а найбільше від гультяйства, тобто від броварників,винників, могильників, будників, наймитів, пастухів, якщо якийсь значний чоловікі не хотів приставати до того козацького війська, все ж мусив це робити, щоб позбавитисяганьби і нестерпного лиха… і ті мусили у військо приставати до того козацтва»[5].
В усіх випадках, де йде мова про заворушення посполитихі міських низів, літописець інакше не називає ці рухи, як виступи черні і грабункигультяйства. Він виправдовує тверду політику Хмельницького щодо приборкання цихрухів. Так, наприклад, він виправдовує страту Богданом Хмельницьким Миргородськогополковника Гладкого, який разом з незадоволеними козаками і посполитими виступиву 1651 р. проти Білоцерківської угоди. Недоброзичливо літописець ставиться такождо невдоволень запорізької сіроми.
У свою чергу автор стриманий в оцінці політикидеяких гетьманів і генеральної старшини. Він негативно охарактеризував таких осіб,як гетьман Іван Самойлович, Дем`ян Многогрішний, Петро Дорошенко, авантюристів Правобережжя- Опару і Ханенка.
На відміну від інших козацьких літописів авторлітопису Самовидця уникнув панегірика Богдану Хмельницькому. За ідеологією виявленоюв літопису, ми можемо віднести його автора до того заможного реєстрового козацтва,що займало проміжне становище між генеральною старшиною і козацтвом, хоч, можливо,такі особи займали певний час поважні посади в гетьманському урядуванні. Характерноюрисою автора літопису є та, що в описові подій він виявляє себе не як козак-воїн,а скоріше спостерігач, як знавець описаних ним подій з канцелярських записів. Томудеякі дослідники і вважали автором літопису Самовидця когось з освічених гетьманськихканцеляристів.
У поглядах на події зовнішнього характеру, яківідбиті в літопису Самовидця, автор відобразив настрої більшості українського народу.Він рішучий противник шляхетської Польщі, Криму й Туреччини та їх прибічників усередовищі козацької старшини. Особливо вороже літописець ставиться до шляхетськоїполітики Виговського і орієнтації на Туреччину Юрія Хмельницького та Петра Дорошенка.Щодо російської автор літопису Самовидця займає прихильну позицію. Приєднання Українидо Росії він розглядає як позитивний акт: «що по усій Україні увесь народ зохотою тоє учинив… і немалая радость межи народом стала»[6].
В ряді інших місць літопису, наприклад, в освітленіподій російсько-польської війни 1654-1667 рр. ми знаходимо оповідання, що характеризуютьдоброзичливе ставлення літописця до російсько-українських відносин. Тут же він ганьбитьполітику старшини в особі Виговського, Гуляницького, Тетері.
Під 1664 р. в літопису Самовидця вміщені поширеніоповідання про похід польських військ на чолі з королем Яном Казимиром на ЛівобережнуУкраїну. В описові цих подій літописець лишається прихильником Росії, з симпатієюописує перемогу російських і козацьких військ над військами короля Яна Казимира.Так само радо зустрічає він звістку про розстріл у тому ж 1664 р. Виговського.
Поступово змінюється ставлення автора літописудо російського уряду Олексія Михайловича з кінця 60-х років, особливо після заколотуБрюховецького в 1668 р., внаслідок якого були вбиті царські воєводи і знищені російськігарнізони на Лівобережжі. Можливо, що літописець особисто прийняв якусь участь уцих подіях в складі козацьких старшин Лівобережжя. Вперше своє негативне ставленнядо заходів російського царського уряду літописець висловив у зв`язку з оповіданнямпро прибуття в Україну царських переписувачів в 1666 р., «которіє переписовалиусіх людей на Україні мешкаючи і по городах і по селах: і синов хто маєт, і хточим пашет. І так вложили дань на людей тяглих от плуга… Так же поставили по городахцеловальщиков з міщан, которіє виберали от вшеляких торгов, так великих і малих.Так же подачку наложили на всякого чоловіка, так ремесника, як тож і найубогішого.І тіє реєстра в книги пописали, коториє книги одни на Москву повезени, а другиєвоєводам подани, жеби тоє наложеную подачу на людей вибирали і тим платили людямратним, зостаючим на Україні»[7].
Як відомо з «Московських статей» 1665р., гетьман Брюховецький і значна частина старшин одержали від царського уряду рядфеодальних правових привілеїв і земельних надань. Сам гетьман вперше в історії козацькогопідданства Росії одержав титул боярина. Боячись народного гніву, Брюховецький погодивсяна збільшення царських воєвод і гарнізонів в Україні, які б обороняли привілеї старшиниі всупереч інтересам народу проводили політику царизму. Складання переписних книг1666 р. і збирання податків у царську казну було одним з перших заходів царизму,спрямованих проти посполитих і козацтва в Україні. З усього видно, що автор літописуне належав до старшин, обдарованих різними привілеями. Він лишався в таборі тогокозацтва, інтереси якого тією чи іншою мірою ущемлялися. Звідси його нарікання напереписувачів і цілувальників, його стримане виправдання козацького повстання вПереяславському полку в 1666 р., під час якого був убитий полковник Данило Хоменкоі перебитий царський гарнізон. Не засуджує він також і убивство запорожцями царськогопосланника Ладиженського, про яке розповідається в літопису під 1667 р. У тих випадках,коли політика царського уряду імпонує ідейним настроям автора як представника українськогокозацтва, він виправдовує і навіть вихваляє її. Це помітно, наприклад, в короткомуоповіданні про смерть царя Федора Олексійовича, вміщеному в літопису під 1682 р.Автор пише, що цей цар «великую любов до нашого народу мал, бо і набожествана Москві нашим насівом по церквах і по монастирях отправовати приказал, і одеждумосковскую отменно, але по нашому носить позволил»[8].
Отже, в концепціях автора літопису Самовидця помітніне антиросійські чи антицарські погляди, а тільки автономістичні козацько-українськінастрої, властиві багатьом освіченим особам України кінця XVII і початку XVIII століття,що добивалися від царського уряду дотримання «Московських статей» 1654р.
Серед козацьких літописів літопис Самовидця являєсобою одну з найцінніших пам`яток української історичної літератури XVII ст.
Своїм змістом він відобразив важливі питання історіїУкраїни цього періоду як джерело і пам`ятка історіографії. У значному числі оповіданьзустрічаються образні характеристики подій та історичних осіб свого часу. Авторлітопису був добре обізнаний з усною народною творчістю, знав звичаї і традиціїукраїнського народу. В текст своїх літописних повістей він вніс не мало різногороду народних оповідань, переказів, поговірок і приповідок. У силу всіх цих якостейлітопис Самовидця більше, ніж будь яка з біль ранніх літописних пам`яток, набуввиразного національного характеру.
Літопис Самовидця є одним з зразків українськоїлітературної мови XVII ст. Незважаючи на архаїзми, різного роду місцеві діалектизми,полонізми та інші мовні та стилістичні особливості, які пояснюються умовами часу,твір Самовидця яскраво свідчить, що в українській літературній мові XVII ст. буламіцна основа живої народної мови.
Як видатну пам`ятку історії української літературита української літературної мови літописи Самовидця високо оцінювали українськіфілологи О. Огоновський, М. Петров, П. Житецький, М. Возняк, О. Білецький.
Заслужену оцінку українським літописам, зокремай Самовидацевому, дав Іван Франко. Розглядаючи український літературний процес якбезперервний і органічний, учений чітко визначив роль і місце літописів у розвиткунової української літератури, історіографії та суспільно-політичної думки в УкраїніXIX ст.
Як пам`ятку української літератури, давньоукраїнськоїмови і джерел історичних подій літопис Самовидця використовували і захоплювалисьним українські письменники І. Нечуй-Левицький, М. Старицький, Леся Українка, З.Тулуб, О. Довженко та ін.
З літописом Самовидця був знайомий уже на початкусвоєї творчої діяльності Тарас Григорович Шевченко. За його власним свідченням,він «літописи на пам`ять» знав, і «оживала його душа», колиперечитував їх. Після виходу в світ літопису Самовидця Шевченко разом з іншими літописамитримав його на своїй полиці.
Як достовірне і важливе історичне джерело літописСамовидця використовували українські історики М. Костомаров, О. Лазаревський, О.Левицький, Д. Яворницький, Д. Багалій, І. Крип`якевич та ін., а також російські,білоруські, польські, молдавські дослідники.
Все це свідчить про великий вплив літопису Самовидцяна дальший розвиток української історіографії та важливе значення його як пам`яткиукраїнської літератури й мови.
Другим за часом написання вважається ‘ ЛітописГригорія Грабянки”, козацького старшини, який у 1730 р став гадяцьким полковником. За ним закріпилася назва «козацького літопису».Але така назва — досить умовна, бо цей твір є складною, багатоплановою композицією,в якій поєднуються характеристики історичних діячів, описи подій — битв, повстань,змов тощо, окремі документи, тлумачення тих чи інших періодів життя України — іяка надто далека від традиційної літописної форми. Літопис був написаний церковнослов’янськоюмовою, завершений 1710 р Допускають, що автор переслідував цим мету зробити твірдоступним для всього слов’янського світу, щоб завоювати його прихильність до українськоїавтономістичної Ідеї в межах Російської держави.
Зміст літопису передає його поширений заголовок«Події превеликої, з вини поляків кривавої й небувалої брані Богдана Хмельницькою,гетьмана запорозького з поляками, за найясніших королів польських Владислава, потімІ Казиміра, яка в 1648 році почала виправлятися за літ десять по смерті Хмельницькогонезакінченої. Із різних літописців з діаріуша на тій війні списаного В місті Гадячу,працею Григорія Граб’янки зібрано І стверджено самобутніх старожилів свідченнямиРоку 1710».
Загалом літопис обіймає час від стародавності до1709 р, падіння І Мазепи І вибору на гетьманство І Скоропадського Але головна Інайбільша частина твору присвячена війні під проводом Б Хмельницького, текст процю війну займає 123 сторінки (з усіх 157) Наприкінці подається лише реєстр подійбез подробиць На початку йде роз’яснення, що козацький народ походить від скіфів-хозарівДалі коротко передано Історію Русі, й завоювання поляками, перетворення з царствав князівство, а останнього — у воєводство Розповідається про Петра Конашевича-Сагайдачного,а з періоду після Б Хмельницького — про Івана Брюховецького, І Самойловича ГетьманБ Хмельницький зображений як національний герой.
Ставлення автора до І Виговського неприхильне,таке воно І до Золотаренка, Брюховецького, до Пушкаря, Сомка, Самойловича, Палія- позитивне Гадяцька угода осуджується Ворожою є постава автора до турків І татарОрієнтацію на союз з Росією схвалює, але не без застережень В одному місці московськийрежим устами Б Хмельницького названо “Ігом московського самодержавства”П Дорошенка автор осуджує як безбожника, винного у сплюндруванні України, І Мазепадля літописця — зло хитрий. Загальне політичне спрямування твору — захист автономіїУкраїни, виважене обгрунтування й специфічних особливостей, прав, традицій та Інтересів
Серед своїх головних джерел автор називає спогадисучасників подій, а також твори вітчизняних та іноземних історіографів. НайбільшеГрабянка користувався літописом Самовидця; «Синопсисом», який був впершевиданий 1674 р., довгий час служив свого роду підручником історії і витримав близько30 видань; латиномовною працею «Польські аннали» офіційного історіографапольських королів Веспасіана Каховського, 3 томи якої вийшли у Кракові 1683, 1688та 1698 рр.; а особливо поемою поляка Самійла Твардовського «Громадянська війна»,виданою в Калішу 1681 р. Крім того, Грабянка посилається на твори Мартина Кромера,Мартина та Йоахіма Бєльських, Мацея Стрийковського, Олександра Гваньїні, СамуїлаПуфендорфа та Йоганна Гібнера. Але літопис не є простим механічним зведенням відомостей,взятих з різних джерел. Це самостійний твір, в якому відчутне виразне авторськеначало.[9]
Протягом довгого часу вчені намагалися розглядатилітопис Грабянки як історичне джерело. Але згодом, з введенням в науковий обіг цілогоряду документів, вдалося встановити, що твір містить багато фактичних помилок. Ілише зараз наука доходить до висновку, що літопис Грабянки слід розглядати в першучергу як літературну пам’ятку, а не як історичну.
Протягом усього XVIII ст. літопис Григорія Грабянкибув чи не найпопулярнішим серед рукописної «козацької» літератури, щомістила історіографічні твори з більш чи менш вираженим прагненням до художньогоосмислення подій, віршових комплексів, збірок офіційних документів, пактів, статей,договорів тощо. І хоч оригінал рукопису не зберігся, про популярність твору свідчитьрекордна кількість списків — на сьогодні, разом з нововідкритими та реконструйованими,дослідники нараховують їх понад 50.
У передмові до літопису Григорій Грабянка визначаємету свого твору та з’ясовує ті причини, що спонукали його взятися за перо. Оскількив книгах різних іноземних істориків багато говориться про козаків, він хоче, щобїхні діяння, а особливо перемоги під проводом знаменитого вождя Богдана Хмельницького,не прийшли в забуття, і тому він задумав написати цю історію, спираючись на різнівірогідні джерела. Хто б знав про подвиги видатних героїв минулого, якби їх не описалиСвяте письмо та історики? Автор каже, що керує ним не корисливе прагнення до слави,але загальна користь, яка і спонукує його не залишати в попелі загиблими славетнідіяння рідного народу, а явити їх світові.
Грабянка розповідає про історію козацтва від найдавнішихчасів до 1709 року. За змістом літопис можна поділити на три частини. В першій розповідаєтьсяпро події від початків козацтва до народновизвольної війни, у другій, найбільш розлогій,- про саму війну, а в третій літописець розповідає про те, що відбувалося на Україніпісля смерті Богдана Хмельницького. Для викладу Грабянка обирає форму «сказаній»- більших або менших розділів, з яких і складається твір, кожне з яких має своювнутрішню драматургію. Автор розпочинає першу частину зі з’ясування етимології слова«козак», виводячи його від назви скіфського племені козар, які є предкамикозаків. Родовід же козарів Грабянка виводить аж з біблійних часів, вважаючи цейнарод потомками першого сина Яфетового Гомера. Грабянка твердить, що козари розселилисяпо всій Європі, а лише згодом були завойовані іншими народами. За цією версією,європейською прабатьківщиною слов’ян ставала Україна, а головними їх предками булиоголошені козаки. Далі йде шість «сказаній» про найголовніші події в історіїУкраїни до Хмельницького. Вбачаючи небажання руських князів жити у мирі і злагодіголовною причиною втрати незалежності Київською Руссю, Грабянка оповідає, як наУкраїні панували татари, литовці, як вона «потрапила під лядське ярмо»,розповідає про «різні битви і зброю козацьку, і про їхній харч», про гетьманівШаха і Підкову, з’ясовує, чому повстали козаки на поляків, подає сказання«про рід Хмельницького і про війну на Цоцорі», «про козацьку війнуз ляхами під Переяславом, і про гетьмана Тараса, чому повстав на поляків».Після цих «сказаній» розпочинається друга, основна частина літопису. Відкриваєтьсявона сказанням «чому Хмельницький повстав на поляків». Далі автор доситьдетально розповідає про битви козацьких військ, керованих Богданом Хмельницьким,під Жовтими Водами, Корсунем, Пилявцями, про походи на Збараж, Броди, Львів і Замостя,про збарозьку і зборівську перемоги 1649 р., про похід на Волощину (Молдавію), проБерестецьку і Білоцерківську битви і т.д. Але Грабянка не обмежується описами битв,- перед читачем у другій частині розгортається повнокровна картина життя всієї України,розповідається про дипломатичні кроки Хмельницького, про стосунки з іншими країнами- Росією, Туреччиною, Кримським ханством. Ця частина найбільш напружена й патетична.В третій частині Грабянка зберігає форму докладних сказань, описуючи лише першіроки після смерті Богдана Хмельницького. Окремі великі сказання присвячені гетьмануваннямЮрія Хмельницького, Івана Виговського, Івана Брюховецького. З 1664 року події викладаютьсяу формі порічних записів, стисло, без яскравих описів і деталей, нагадуючи традиційнелітописання.
Центральна постать літопису Грабянки — Богдан Хмельницький.Це головний герой твору, в якому автор поєднує риси реальної історичної особи таідеального вождя. В зображенні Грабянки він залишається недосяжною вершиною, прикладомдля наступних поколінь. За переконанням автора, Хмельницький має дві основні заслуги- визволення України від «дуже тяжкого ярма лядського з допомогою козацькоїмужності» та возз’єднання України з Росією. Богдан Хмельницький виступає влітописі як «преславний вождь запорозький», «муж хитрий у військовійсправі і дуже розумний», «від природи розумний і в науці мови латинськоївправний». В уста Хмельницького Грабянка вкладає велику кількість промов іпартій у діалогах. Обидва звернення гетьмана до реєстрових козаків із закликом переходитина бік повсталих та інші його промови побудовані за всіма правилами тогочасної риторикиі демонструють вміння автора користуватися засобами ораторської прози. Натомістьу сцені зустрічі Хмельницького з кримським ханом під час повернення з походу наЛьвів 1655 р. Грабянка виявляє блискуче володіння технікою драматизованого діалогу.Для створення у читача патетичного настрою автор витримує посмертну характеристикуБогдана в руслі традиційних доброчестностей воїна-богатиря, виявляючи своє знайомствоз «Повістю временних літ» і Несторовим зображенням князя Святослава вній.
Інші образи твору подано не так повно, проте доситьвипукло. Оскільки Григорій Грабянка — прихильник автономії України в союзі з Москвою,то він вибирає цей критерій — ставлення до Росії — як основний, і виходячи з нього,наділяє різних осіб тими чи іншими якостями.
Як уже вказувалося, літопис Григорія Грабянки слідрозглядати в першу чергу як літературний твір, а не як історичний. Автор подає недокументальні факти, а літературно опрацьовану історію, прагне зробити її доступноюдля широкого загалу. В першу чергу він розраховує на значний емоційний вплив начитача. Головним завданням Грабянки в умовах поступової втрати Україною автономіїбуло нагадати про колишню козацьку славу. В процесі виконання цього завдання літописецьвідтворив осіб і предмети не такими, якими вони були насправді, але такими, якимивони повинні чи могли б бути, даючи їм, таким чином, певне нове існування і нібистворюючи їх повторно. І.Я. Франко вказував, що «Власне в козацьких літописахСамовидця, Грабянки, Величка і їх наступників і компіляторів, таких як Боболинський,Лукомський, Рігельман і т.п., було б інтересно прослідити зріст тої легенди проХмельниччину, що в значній мірі заслонила перед нами правдиву дійсність. З літературногопогляду се було явище дуже цінне, здібне будити запал у широких масах народу; ажу XIX віці ми побачили його значення для національного відродження і формуваннянаших політичних ідеалів. Отся. грандіозна конструкція Хмельниччини, конструкціябільше літературна, аніж історична, була. головною заслугою козацьких літописів»[10].У літописі Грабянки замість правдивої твориться піднесена, гіпергероїзована історія,що поступово стає одним з чинників у розвитку національної самосвідомості українськогонароду.
Літопис козацького канцеляриста Самійла ВасильовичаВеличка — найбільший за обсягом історичний твір свого часу, надрукований у Києві1848-1864 рр. Унікальність цього наймонументальнішого твору історико-мемуарної прозиХXІІ-ХVІII ст. полягає в тому, що це не тільки літопис, а й історичний, публіцистичнийі художній твір.
Саме М. Грушевський уперше заперечив традиційну,сформовану ще в 30-х роках думку про Літопис Величка як твір козацько-старшинський,осмислив причини, через які твір довгий час залишався маловідомим: «Незрівняннобільш художня повість Величка також, очевидно, не могла такою мірою задовольнитичитача зі старшинського кола і залишилася без поширення протягом усього століттячи не тому, що автор мав на меті прославити, на шкоду городовому козацтву, ЗапорізькуСіч як охоронця справжніх козацьких переказів, а можливо, й через інші обставини,наприклад, великий обсяг твору, можливо, його дефектність»[11].
Літопис Самійла Величка дійшов до нас не повністю:є в ньому дефекти на початку, в середині (1649-1652 рр.) і в кінці. Прогалину (відсутністькінця першої, другої, третьої, четвертої та п’ятої частин першого тому) видавцізаповнили матеріалом із другого твору Величка — «Космографії», яку вінпродиктував, уже осліпнувши на схилі літ. Двох аркушів бракує в другому томі, атретій том, як вважають дослідники, залишився незавершеним. Свій Літопис Величкодовів до 1700 р., але в переліку подій автор згадує й пізніші роки (наприклад, 1723р.), у третьому томі згадуються події 1700-1720 рр. Літописець також обіцяє розповістиі про події, що супроводжували відлучення його від служби в Генеральній канцелярії.Більшість вчених вважає, що сталося це наприкінці 1708 р., коли був страчений Кочубей.Але історик М. Марченко вважав цю причину непереконливою: на його думку, СамійлоВеличко потрапив у немилість через Мазепу, за гетьманування якого був писарем. Однакдо діяльності Мазепи Величко не мав безпосереднього відношення, бо тоді з літописцемрозправились б значно жорстокіше[12].Був надрукований Величків твір за списком Погодіна, придбаним у відомого збирачарукописів Лаптєва. Під час друку був відшуканий ще один, пізніший список — у бібліотеціМ.О. Судієнка, придбаний останнім від нащадків Г.Полетики, Саме в цьому списку дослідникамий були відшукані певні місця, яких не вистачало в основному списку. Перша спробавідновлення загубленої частини твору Величка здійснена П.Г. Клепацьким у праці«Літопис Самійла Величка».
Сам Величко поділив свій твір на три томи, коженіз яких має окремий заголовок. До першого і другого томів знаходимо цікаві передмови,де Самійло Величко, на думку Д. Чижевського, розвиває «деякі основи свого історичногосвітогляду та своєї історичної методології»[13].З’ясування специфіки останнього має надзвичайну вагу і позначене труднощами, якістоять перед дослідниками твору. Більшість із них солідарна в тому, що своєрідністьЛітопису Величка зумовлена предусім тим, що автор був літописцем-ученим. «ЗВеличка був дуже вчений письменник супроти, хоча б, Самовидця: він тямив мову латинську,польську, німецьку. Але літопис його має надто компілятивний характер, як це мибули бачили, перелічуючи акти, грамоти й листи, що їх Величко позаносив до своголітопису. Їх така сила, що читачеві часом важко стежити за авторовим оповіданням»,- зазначив Д. Багалій[14].Ще раніше В.Іконников дійшов висновку, що Величко, з одного боку, літописець-компілятор,а з другого — автор ученого твору, вченої праці[15].Повістяр-мемуарист Самійло Величко був вихованцем Києво-Могилянської академії. Отож,пишучи свій твір, він намагався дотримуватися основних засад, викладених у академічних,зразкових для його часу «Поетиці» та «Риториці» Ф.Прокоповича.
Висуваючи проблему, Ф.Прокопович стверджував, щосправжній історик мусить уникати трьох небезпек: незнання, захоплення (або пристрасті)та легковажності. Величко намагався дотримуватися й інших вимог: творити, не розраховуючина те, щоб сучасники «тебе хвалили й поважали, а охопивши думкою все століття;писати „для прийдешніх поколінь“, щоб про автора колись сказали:»це справді була вільна людина, і її розповідь цілком заслуговувала довір’я”[16].Твір Величка вийшов друком більш як 100 років після смерті автора, який хоч і нерозраховував на те, що твір таки дійде до читача (у той час надрукувати його булопрактично неможливо, поширити в копіях — дуже важко, адже він величезний), але постійнодо нього звертався в передмовах і в самому Літописі, дбав про свого «читальника»,мовби даруючи йому у винагороду за терпляче засвоєння надзвичайно складного документальногоматеріалу ще й цікаві вставні новели, поетичні оповідання, яскраві характеристики,описи природи, котрі своєрідно розцвічують повістування. «Красномовство — цеголовна риса Величчиного літопису, його стилю, його викладення, його мови. У Величкакрасномовства й риторики безмірно більше, ніж в інших козацьких літописців. Це характерно,бо з нього, як ми знаємо, не була духовна особа»[17].
Наявність або домінанту художнього начала у творіпростежують усі дослідники, але не завжди трактують це як перевагу літопису. Так,В.Іконнников вважав красномовство Величка недоліком: «У зв’язку з цим викладвідомої події, досить короткої у Самовидця і навіть Грабянки, розвивається в поширенийопис, котрий не завжди узгоджується з істиною, що пояснюється тенденцією автораїї „висловити“, тобто викласти пишномовно або живописно. Така його розповідьпро смерть Чаплинського, на невірність якої вказував ще Максимович»[18].Отже, Самійло Величко лише в загальних рисах дотримується ренесансно-класицистичнихпринципів, у першу чергу це стосується композиції, причинно-наслідкового зв’язкуподій, чіткого усвідомлення явищ першорядного значення і менш важливих (як тогой вимагають положення теорії). У поетиці та стилістиці Літопису, у засобах творенняобразів, у манері інтерпретації подій знаходимо розмаїття прикмет бароко — «вишуканого, надмірного й роздутого поетичного стилю», уникати якого вісторичному творі настійно вимагав Ф.Прокопович. У бароковому стилі віднайшов літописецьможливості для відповідного художнього відображення складного й суперечливого історичногопроцесу, зітканого з антиномічних подій, суперечливих фактів. Величку вдається майжепостійно тримати читача в своєрідній напрузі — як почуттєвій, так і інтелектуальній,вражаючи його багатоплановістю зображуваного, епічним розмахом подій, мозаїчністю,універсальністю. Мова, стиль Літопису С.Величка по-бароковому строкаті, неоднорідні.Такою мовою, на думку дослідників, у той час не розмовляв ніхто. Стиль твору, якпідкреслив Д. Чижевський, «досить сильно змінюється залежно від предмету йоготрактування: можна говорите про різні шари його стилю — »високий” стиль,що нагадує стиль української барокової проповіді, зустрічаємо в промовах, а патетичнихмісцях Літопису; там, де Величко висловлює власні погляди, стиль далеко простіший;ще простіший, але й поетичніший там, де Величко подає описи подій” [19].
Серед творів української історіографічної прози,які прийняли естетичну модель бароко, найбільшою мірою пощастило останнім часомлітопису Григорія Грабянки — дослідженню цієї пам’ятки присвячено дисертацію тацикл статей Ю. Луценка. На часі дослідження твору Величка як явища українськоголітературного бароко, яке, маючи на меті з’ясування системи цінностей цього унікальноготвору, передбачає (крім зазначених вище) осмислення ряду проблем. Спробуємо окреслитинайважливіші з них:
джерела Літопису Самійла Величка;
давньоруські тенденції стилю твору;
барокова образність Літопису;
біблійні мотиви у Літописі Самійла Величка.
Джерельний матеріал твору надзвичайно великий ірізноплановий. Вражає передусім величезна кількість документального матеріалу: літописецьнаводить повні тексти урядових і приватних листів, акти, універсали, топографічніописи, грамоти, реєстри. Але значна кількість документів, як відомо, є домисломавтора: Величко робить спроби критикувати свої джерела, але помилки неминучі. Джереламидля автора послужили і літературні твори різних жанрів і авторів, щоденники історіографів,особисті враження.
Твір Величка можна вважати своєрідною збіркою літературнихтворів різних авторів — польських і українських. Так, у другому томі знаходимо доситьрозлогий уривок зі «Скарбниці» І. Галятовського — про суперечку автораз єзуїтом Пекарським. Зі «Скарбниці» Величко запозичив і звістку про чудов Єлецькому монастирі, коли йшла війна українців із турками, які здобували тодіЛьвів, Броди. Д. Багалій звернув увагу на те, що Величко не просто подав цю звістку,а додав до неї власне судження: Галичину та Волинь треба називати Малою Росією[20].Через брак довідкового матеріалу про облогу Чигирина турками Самійло Величко навіву своєму творі уривки з поеми, писаної польською мовою. Широко використав Величкоепітафії (епітафію на могилі Брюховецького, епітафію Барановича на смерть митрополитаНелюбовича-Тукальського), сатири (напр., сатиричні вірші проти Самойловича), панегірики(панегірик С.Полоцького з його книги «Вечеря духовная» та ін). Використавлітописець і пристосований до українських подій переказ одного з розділів відомоїпоеми Торквато Тассо «Звільнений Єрусалим». На основі четвертої пісніпоеми Величко написав своє оповідання про сатирів і чортів, в якому прочитуютьсяобставини чигиринських походів 1677-1678 років. Знав Самійло Величко і літературнітвори російських авторів, що мали відношення до історії України (твори Каріона Істоміна),не чужою була для літописця і практика римських істориків, на що звернули увагуМ.Возняк і Д. Чижевський, а Я. Дзира уточнив, що Величко, «як Лівій, Таціт,Цезар, в уста історичних осіб вкладає високі зразки промов»[21].Таким чином, і сьогодні не втратило сили твердження Д. Багалія: «Питання проджерела для Величчиного літопису — це головне питання щодо цього Літопису»[22].
Про давньоруські тенденції стилю Літопису СамійлаВеличка чи не першим писав М. Драгоманов, який 1870 р. у рецензії на книгу І.Прижова«Малороссия (Южная Русь) в истории ее литературы с XI по XVIII век» підкреслив,що літописи Київського періоду є прямими родоначальниками «тих хронік-мемуарів,які велись у козацькі часи»[23].Більш ґрунтовно цю проблему вчений не розробляв, побіжно торкались її й інші дослідники.Так, Д. Багалій, відзначаючи, що Величко хотів дати правдиву козацьку історію усвоєму творі, і коли сам помилявся, то це залежало від помилок у тих джерелах, котримивін користувався, писав: «Він удається до ласкавого читача, нехай той помилкиці повиправляє. Це нагадує нам автора давнього руського літопису, — той теж звертавсьіз таким проханням до свого читача»[24].Іншого плану суголосність у напрямі «літописець — читач» відзначає О.Мишанич: «Немов повторюючи староруських авторів, Величко наголошує на тому,яке велике значення має „чтеніє книжноє“ і, зокрема, знання рідної історії,що порівнюється з ліками від усякої туги і скорботи»[25].Міркування про стильові особливості Літопису, різні шари його стилю знаходимо лишеу Д. Чижевського, який доводить, що ця різноманітність стилю «нагадує старіукраїнські літописи. Так само, як старі українські літописи є якимись збірками,енциклопедіями старої (великою мірою втраченої) літератури, так само є і в Величка:він подає тут численні вірші І.Величковського та невідомих поетів, здебільшого історичніта політичні, він наводить панегірики та надгробні написи (епітафії) тощо»[26].Окреслений напрям дослідження, на нашу думку, заслуговує на більш певну увагу. Твердженняюного М.Зерова про те, що «козацькі літописи» майже нічого спільного зтрадиційними літописами не мають, сьогодні видаються дещо поспішними. Водночас булоб помилкою відно-сити твір Самійла Величка до літопису в традиційному розумінняцього поняття, оскільки порівняно з давньоруськими літописами зміст його значноширший і глибший, а форма набагато складніша і неоднозначніша. Перед нами — найзагадковішийтвір української барокової історіографії, який не можна міряти сучасними науковимимірками. Дослідження барокової поетики твору Величка передбачає осмислення йогона різних рівнях, один із яких — біблійна образність. Літопис Величка насиченийзіставленнями, порівняннями з біблійними образами, прислів’ями та приказками книжногопоходження, джерелом яких є Біблія та інші церковні книги. У творі ми знаходимопереосмислення євангельської легенди про сліпців, яким Ісус повернув зір, легендипро Каїна і Авеля, Йосипа та його братів, суд Соломона, Содом і Гоморру, Вавілонськувежу та ін. Завдяки біблійній образності надзвичайної сили набувають оповіданняВеличка про руїну Правобережної України, які дослідники одностайно відносять донайкращих сторінок твору. У стилі біблійних пророків, як підкреслив Д. Дорошенко,оплакує літописець трагічний кінець боротьби за Чигирин, зруйнування якого сталомовби символом загибелі Правобережної України:”.Паде, паде красная КозацькаяУкрайна тогобочная, аки древній оній Вавилонь, градъ великій” [27].
Як і в усіх козацьких літописах, у творі СамійлаВеличка центральною постаттю є Богдан Хмельницький. Автор порівнює його не лишез Олександром Македонським, староруським Одноцарем, славетним Скандербегом, а йз біблійним Мойсеєм: «Посла имъ яко Мойсея разумь, чрезъ которій би возмоглъотъ тяжкого ига Лядского волній Малоросійскій народъ освободити, й въ вожделіеннуюпаки пріоблекти свободу»[28].
В. Шевчук пояснив Величкове звернення до біблійноїобразності тим, що автор дбав «про свідчення, які б виявили в ньому переконаногохристиянина» [29],йдеться про етичні норми Середньовіччя. Більш переконливими нам видаються судженняД. Багалія: завдання автора не релігійні, а «патріотичні й національні, вінстоїть на ґрунті національної самосвідомості українського, або, як він каже, козацько-малоросійськогонароду; щоб нагадати про них своїм сучасникам, щоб вони не залишилися забуті»[30].
Біблійні образи озвучують патріотичні, гуманістичні,національні мотиви твору, сприяють осмисленню вітчизняної історії у контексті світової.Біблійна образність (поряд із джерелознавчим матеріалом, усною традицією) дає багатийматеріал для з’ясування своєрідності барокової поетики Літопису Самійла Величка,більш досконале вивчення якої на часі.
Та незважаючи на порівняно нижчий науковий рівеньлітопису Самійла Величка ніж літописів Самовидця та Грабянки, йому судилася долядуже читабельного твору.
Література
1. Багалій Д. Нарис української історіографії. — К., 1925.- 270 с.
2. Дорошенко Д. Нарис історії України — К., 1991. — 565с.
3. Драгоманов М. Вибране. — К., 1991. — 236 с.
4. Иконников В.С. Опыт русской историографии. — К., 1908.- 317 с.
5. Луценко. Ю.М. Літопис гадяцького полковника ГригоріяГрабянки / Пер. із староукр. — К., 1992. — 432 с.
6. Мишанич О.В. Українська література другої половиниXVIII ст. і усна народна творчість. — К., 1980. — 570 с.
7. Марченко М.І. Українська історіографія (з давніх часівдо середини XIX віку). — К., 1959. — 239 с.
8. Чижевський Д.І. Історія української літератури. — Нью-Йорк,1956. — 320 с.
9. Шевчук В.С. Самійло Величко та його Літопис // ВеличкоСамійло. Літопис. — К., 1991. — 268 с.