Лібералізм в Росії XIX ст

Курсова робота на тему : “Лібералізм в Росії XIX століття”Вступ Основи і значення лібералізму. Першим і найбільш важливим припущенням лібералізму є поділ держави і суспільства. Як наслідок релігійних і громадянських воєн в епоху Ренесансу і Реформації, ранні політичні теоретики намагалися деполітизувати "релігію, волю і власність" для встановлення стабільності в територіальному правлінні. У той же час, цей поділ мав значний визвольний ефект у тім, що він звільнив суспільство від усієї кількості моральних, економічних і політичних зобов’язань. Однак, як наслідок, він також веде до виключення моральної і економічної сфер із процесу демократизації. Демократія стала принципом тільки політичної сфери. Усередині політичної сфери всі претензії на визнання колективної ідентичності відкидаються як частина приватної сфери моральної і соціально-економічної суб’єктивності. Логіка політичного лібералізму повинна виражатися винятково через твердження індивідуальних прав на основі подоби. З іншого боку, усередині цієї приватної сфери як індивідуальні, так і колективні нестатки і бажання даються конструктивної саморегуляції. Ринковий лібералізм стає винятковим принципом розходження в приватної сфері. Логіка політичної сфери тільки забезпечує регульовані рамки всіляких індивідуальних прихильностей ринковій логіці. Ці припущення класичного лібералізму були згодом зм’якшені, ведучи до того, що можна назвати реформістським лібералізмом: визнаючи протиріччя між індивідуальною правовою рівністю і ринковою нерівністю, було додано вимогу розповсюдженої справедливості як благополучна умова, що узаконює політичний лібералізм. Добровільне політичне вирівнювання зацікавлених груп і партій і законна участь їх у представницькому уряді була розпізнана як неможлива умова ліберальної демократії. Як умову, як соціальних зобов’язань благополуччя, так і політичної демократизації, держава і ринок вважаються сферами з законами, скоріше доповнюють, чим взаємно виключають один одного: політична справедливість у правах, як правило, остаточно веде до розповсюдженої справедливості в потребах. Соціальна нерівність є тільки тимчасовим феноменом ринкового лібералізму без цілком розвитого політичного лібералізму.Розділ І : Розвиток лібералізму в Росії Лібералізм як інтелектуальна традиція російської суспільної думки розпочинається з XVIII в. і у своєму історичному розвитку «умовно» має три «хвилі», три етапи, кожний з який у той же час має свої особливості. I «хвиля» — «урядовий» лібералізм, іниційований «зверху», що охоплює періоди правління Катерини II і Олександра I, за змістом — ліберально-просвітительський, що спирається на освічену монархію (М. М. Сперанський), що викликала опозиційне самодержавству рух декабристів; II «хвиля» — лібералізм післяреформеного періоду — у своїх політико-соціологічних і філософських теоріях представлений як «охоронний», чи консервативний, лібералізм (концептуальні основи – К. Д. Кавелін, систематична розробка — Б. Н. Чичерін, П. Б. Струве), що викликала широке земське, а з початку 90-х років — буржуазний ліберальний рух; III «хвиля» — новий лібералізм початку століття (до Жовтня 1917 р.) — по змісту соціальний лібералізм, що проголосив необхідність забезпечення кожному громадянину Росії «права на гідне людське існування». Він дав поштовх новому теоретичному осмисленню проблем правової держави і «правового» соціалізму в умовах ідейної боротьби з представниками як консервативних, так і ліворадикальних сил (Н. И. Кареєв, П. И. Новгородцев, Б. А. Кистяковський, С. И. Гессен, М. М. Ковалевський, П. Н. Мілюков, Л. И. Петражицький, С. А. Муромцев і ін.), підготував поряд з консервативним напрямком виникнення й утворення ліберально-демократичної партії кадетів (а згодом — її розкол). [1] Умовно політико-соціологічний і філолофсько-правовий зміст ідей лібералізму I «хвилі» можна охарактеризувати як «офіційний», II «хвилі» — як більш «правий» у порівнянні з класичним лібералізмом (синтез основних ідей і цінностей лібералізму і консерватизму), а III «хвилі» — як більш «лівий» варіант (синтез класичного лібералізму і соціалістичної традиції) у порівнянні з «чистим» лібералізмом як «індивідуалістичною системою», що дає правам людської особистості перевага над всіма іншими.      Кожний з цих трьох напрямків російського лібералізму мав свої особливості, свою іманентну логіку розвитку в контексті історії, політичного життя російського суспільства і вітчизняної політико-філософської думки, відмінності від західноєвропейського лібералізму. Представники кожного з цих плинів російського лібералізму мали різні філолофсько-теоретичні підстави і своє бачення суспільного і політичного ідеалів, статусу особистості і соціально-політичних інститутів, способів перетворення суспільства, так чи інакше зв’язаних з тенденцією реформування й еволюційною соціальною методологією. Ліберальний консерватизм як тип соціально-політичної орієнтації, безумовно, вписувався в ліберальну парадигму, в основі якої — визнання абсолютної цінності особистості і пріоритет еволюційно-реформістських методів соціальної перебудови. Але як особливий напрямок вітчизняної соціологічної і політико-філософської думки ліберальний консерватизм, розвиваючись в умовах післяреформеної Росії після убивства Олександра II, коли його «великі реформи» 60-х років були здійснені лише частково, мав свої сутнісні характеристики. Вони виражалися в синтезі основних ідей традиційного лібералізму (воля і права особистості, реформаторство) і консерватизму (порядок, сильна державна влада, релігійно-моральні традиції, наступність), в однаковій цінності і рівнозначному визнанні як самоцінності волі індивіда, так і цінностей загальнонаціонального, загальнодержавного, «колективного», насамперед порядку і стабільності, забезпечуваних владою. Усвідомленням потреби корінних перетворень післяреформеного російського суспільства з урахуванням збереження політичних і морально-релігійних підвалин і традицій в умовах індустріального і культурного відставання і «запізнілого» розвитку Росії і був II етап російського лібералізму. Концепції ліберального консерватизму «знімали» слабості і крайності лібералізму і консерватизму (радикалізм лівих лібералів, «зверхньоглядний прогресизм» і реакційність офіційної казенщини), нездатність як першого, так і другого побачити релігійно-моральну виправданість один одного. Ліберальний консерватизм пропонував на рубежі століть створити противага протидержавному і безрелігійному «відщепенству» (П. Б. Струве), «нігілістичному моралізму» і «соціалістичному нігілізму» (С. Л. Франк), «героїзму, що самобожествляється» (С. Н. Булгаков) російської інтелігенції, не здатної «звільнити народ» ні до, ні під час революції 1905 — 1907. Історія склалася так, що ліберальні тенденції були подавлені абсолютизмом, що затверджується. Ліберальна ідеологія проникала в суспільство в міру розгортання процесів модернізації. Ліберальна свідомість з’являється в країні наприкінці 18 – початку 19 ст.ст.. Його поява обумовлена включенням Росії в широкий загальноєвропейський контекст, прилученням вищих шарів суспільства до європейської освіченості, твердженням ідеалів освіти, впровадженням ідеї суспільного договору і т.д. В історії російського лібералізму істотна роль масонства, що наприкінці 18 – початку 19 ст.ст. пронизує собою досить тонкий шар европейські освічених людей. Ліберальне світосприйняття проникає в Росію у формах релігійно-моральної проповіді, разом із загальним ідейним кліматом масонського руху. Формування більш-менш цілісної ліберальної свідомості падає на 10-30 р. 19 сторіччя. Затверджуюючись в Росії лібералізм породжує цілий спектр особистісних проявів. Це і такий кабінетний мислитель, як Чаадаєв, і один з найвизначніших політичних мислителів і державних діячів Росії – Сперанський, і нарешті, ряд людей, що зробили безпрецедентний для того часу крок – і зміну віросповідання і своїм життям затверджуючи одне з фундаментальних прав: право на волю совісті – Лунін, Гагарін і ін. У 40-50 р. ліберальна свідомість рухається вшир. Поступово в країні складається власне ліберальний напрямок. Поряд з цим, вплив ліберальних ідей просліджується у всіх великих плинах суспільної думки. Так, класичні для Росії "напрямку" – західництво і слов’янофільство в різній мірі пронизані ліберальним світовідчуванням. Епоха великих реформ Олександра II відкриває наступну сторінку в історії російського лібералізму. Нова якість громадського життя створює поле для практичної реалізації ліберальних ідей. Притулком лібералізму стають звільнені від твердої цензурної опіки печатка, відносно вільні університети і земства. У розвитку російського лібералізму особливо значима роль земського руху. Земське самоврядування стало полем практичної реалізації ліберальних принципів. Земства були середовищем, до якого тяжіла ліберальна публіцистика і ліберально орієнтована університетська наука. У земствах і навколо земств формуються багато хто з майбутніх лідерів ліберальних політичних партій Росії. У той же час – в другу половину 19 – початку 20 ст. у країні складається не тільки публіцистичний, але і науковий, а так само філософський дискурс ліберальної свідомості. Юридична (чи державна) школа в російській академічній науці з’явилася теоретичною базою російського конституціоналізму. Праці Каверіна, Чичеріна, Градовського давали теоретичне обґрунтування для переходу від традиційних порядків до цивільного суспільства. Поряд з цим, цілий ряд мислителів розробляли різні філософські аспекти ліберальної парадигми. Так у роботах Соловйова вітчизняна філософська традиція звільнялася від антиліберальних тенденцій, Струве затверджував концепцію невід’ємних прав особистості, Чичерін уписував російську ліберальну свідомість у контекст розвитку сучасної філософської думки. Революція 1905 р. і політичні реформи, що пішли за нею, позначили наступний етап в історії російського лібералізму. У країні виникають політичні партії з усвідомленою ліберальною орієнтацією кадетів, октябристів, прогресистів, їхні депутати представлені у Державній Думі. З аморфного "напрямку" російський лібералізм перетворився в зрілу політичну силу. Період між двома революціями (1905–1917) ознаменувався з однієї сторони – ідейним і організаційним визріванням російського лібералізму, з іншої – породив кризу, що розв’язався твердженням більшовицької ідеократії. Наступний розвиток подій не можна зрозуміти, якщо не звернутися до характеристики особливостей дореволюційного російського лібералізму. Справа в тім, що в піздньосередньовічному суспільстві, де домінувала патріархально-колективістська психологія, визрівання ліберальної свідомості йшло складно і болісно. Російський лібералізм страждав типовими пороками вітчизняної інтелігенції. Ліберали не вміли говорити на одній мові із широкими масами, багато в чому ідеалізували народ. Вітчизняний лібералізм страждав панськи-інтелігентською зневагою до проблем приватної власності і господарської волі. Російський лібералізм був суперечливим, не цілком оформленим явищем. Соціальна база ліберального руху була трагічно вузькою. Розділ ІІ : Консервативний лібералізм в Росії XIX століття Систематична розробка концепції «охоронного», чи консервативного, лібералізму належала Б. Н. Чичеріну (1828 — 1904), професору філософії права, історику, що ввів термін «ліберальний консерватизм», і П. Б. Струве (1870 — 1944) — економісту, соціологу, одному з найглибших політичних мислислителів, «філософу в політику», що вплинув на соціально-політичні погляди С. Л. Франка, С. Н. Булгакова й ін. у традиції ідей ліберального консерватизму. У статті «Різні види лібералізму» Чичерін дав першу в історії вітчизняної політичної думки «класифікацію» російського лібералізму, позначив «головні його напрямки, що виражаються в суспільній думці», виділивши три його види і давши їм соціально-політичну характеристику, актуальну, на мій погляд, и сьогодні: «вуличний» лібералізм юрби, охлократії, схильної до політичних скандалів, для якого характерна відсутність терпимості і поваги до чужої думки, самозамилування власним «хвилюванням», -«перекручення, а не прояв волі»; «опозиційний» лібералізм, що супроводжує всяке реформаторське починання, систематично звинувачувати влада як у дійсних, так і в мнимих помилках, «що насолоджується самим блиском свого аппозиційного положення», «що критикує заради критики» («скасувати, знищити — уся його система») і розуміючий волю з «чисто негативної сторони»; «охоронний» лібералізм, що несе в собі позитивний зміст і орієнтований на здійснення реформ з обліком усіх соціальних шарів на основі їх взаємних поступок і компромісів, з опорою на сильну владу, відповідно до природного ходу історії, «Сутність охоронного лібералізму складається в примиренні початку волі з початком влади і закону. У політичному житті гасло його: ліберальні міри і сильна влада, — ліберальні міри, що надають суспільству самостійну діяльність, що забезпечують права й особистість громадян,…—сильна влада, охоронниця державної єдності, що пов’язують і стримує суспільство, що охороняє порядок, що строго наглядає за виконанням законів… розумна сила, що зуміє відстояти суспільні інтереси проти напору анархічних стихій і проти криків реакційних партій».[2] Джерелами концепції консервативного лібералізму Чичеріна були гегелівська філософія права і методологія державної (юридичної) школи вітчизняної історіографії. Вихідними елементами його дослідження були аналіз співвідношення категорій волі, влади, закону, пошук «гармонійної угоди духовних основ суспільства» (вільно-розумної особистості) і «суспільних взаємодій» чотирьох основних союзів людського гуртожитку — сімейства, цивільного суспільства, церкви і держави. Головна проблема громадського життя — угода двох протилежних елементів — особистості і суспільства, оскільки духовна природа особистості складається у волі, а суспільний початок як обмеження волі виражається в законі.      На думку Чичеріна, особистість є корінь і визначальне початок усіх суспільних стосунків; «особистість є постійно перебувачою сутністю… сутність одинична і духовна, тобто обдарована розумом і волею. Сутність людини — це її воля: воля внутрішня, прагнуча до здійснення абсолютного закону в людській діяльності, тобто воля моральна, сутністю якої є совість як "саме вільне, що існує в світі", оскільки вона не підкоряється ніяким зовнішнім обмеженням, і воля зовнішня, границею якої є "право, як обмеження волі законом"». [3] Для Чичеріна двома сторонами волі були моральність («внутрішня» воля) і право («зовнішня» воля): воля волі не існує без морального закону. Наслідуючи в цілому метафізику і філософію права Гегеля, Чичерін не згідний з його тезою про розчинення особистості в Абсолюті, тому що це позбавляє її внутрішньої волі, знімаючи відповідальність за вчинене; джерело і зміст волі в усвідомленні людиною своєї безумовної сутності і незалежності, у тім, що людина як носій абсолютного початку сама по собі має абсолютне значення і тому може бути визнана вільною особою.      Для неогегел’янця Чичерина закон і воля, у свою чергу, протилежні: де немає волі, там немає суб’єктивного права, а де немає закону, там немає об’єктивного права. Особиста воля, нерозривно зв’язана зі свободою інших, обмежена їхньою волею, підкоряється цивільному закону і кориться влади, тому «влада і воля… також нероздільні, як нероздільна воля і моральний закон». Влада покликана охороняти закон і стримувати волю, а «право є воля, визначена законом». Відношення волі і закону може бути двояке: добровільне чи примусове; перше визначається моральністю («внутрішньою» волею), а друге — правом: правом визначається воля «зовнішня». Держава же є вища форма гуртожитку — спільність, що панує над всіма іншими, тому що всі елементи людського гуртожитку сполучаються в державі як у спільноті. [4] Влада, на його думку, по своїй природі повинна бути єдиною й зодягнута вимушеною силою, а подібною владою є тільки державна влада. Таким чином, на думку Чичеріна, з позиції «вищої» ступіні розвитку лібералізму — «охоронного», чи консервативного, — усякий громадянин, не схиляючись безумовно перед владою, в ім’я власної волі зобов’язаний поважати сутність самої державної влади. Для філософії права і соціології «охоронного» лібералізму Чичеріна, заснованих на триєдності трьох основних початків гуртожитку — волі, влади і закону, рівноцінних і нероздільних, їхня гармонійна угода припускає суспільну єдність, а для цього необхідна єдність у державному житті; останнє можливо при єдності влади, а не її поділі. Найкраще це досягається при такій «змішаній» формі правління, як конституційна монархія, що є політичним ідеалом для мислителя. Перевага їй він віддавав тому, що: 1) монарх, будучи представником інтересів цілого (суспільства), коштує вище станових поділів, вище партій; він є «примиритель» і посередник між протилежними елементами: народом і аристократією (дворянством). Монарх представляє начало влади, аристократію, аристократичні збори — начало закону, «почуття права, волі і людського достоїнства», а представники народу — начало волі; 2) монархічна влада відігравала величезну роль в історії Росії, і «ще протягом сторіч вона залишиться вищим символом її єдності, прапором для народу». [5]      У «охоронному» лібералізмі Чичеріна духовні основи (в особі вільно-розумної особистості) з’єднуються із суспільними взаємодіями, які регулюються правом; принцип особистої волі і прав людини в суспільстві може бути здійснений лише за умови обмеження «внутрішньо» (морально і релігіозно) і «зовні» (правом, законом, сильною владою). [6] Носієм, соціальним суб’єктом здійснення свого політичного ідеалу Чичерін вважав дворянство — «головний стан у державі», . утворення, що має ценз і, « загальногромадянського порядку» (за що його критикував молодий Струве, відзначаючи, однак, г в 1897 р. наявність у Чичериіа «реалістичного, консервативного світогляду» і засвоєння їм « лібералізму» [7]), і «середній стан». Воно представляє одне з «горизонтальних» поділів суспільства (на відміну від партійного — «вертикального»), і є поняття кількісне (воно займає середнє положення в суспільстві між вищими і нижчими станами) і якісне (воно містить у собі приватні професії, що вимагають як багатства, так і освіченості; у ньому «утворення з’єднується з багатством»). [8] Середній стан стане опорою Російської держави тільки за умови зміцнення особистих і вільних елементів суспільства, розширення місцевого самоврядування, «поділу справ на губернські і повітові» у земстві. На відміну від класичного лібералізму, що відстоює пріоритет особистої волі і розглядає державу переважно як «нічного сторожа», зводячи до мінімуму межі його втручання в життя цивільного суспільства, а влада — має сугубо функціональний зміст, консервативний лібералізм однаково коштовними вважав волю і «охоронні начала», традиції державності, сильної влади, релігії, національної культури. У цьому змісті «помірний» лібералізм Чичеріна (у нього є стаття за назвою «Міри і границі») «однаково чарівними» вважав ідеї порядку і волі, почуття міри і границь по відношенню і до волі, і « влади — почуття, так «потрібні освіченому суспільству» і так необхідні «російському розуму», припускаючи також «обмеження» меж влади і волі законом чи звичаєм. Чичерін особливу увагу приділяв «охоронним началам», що і розкривають зміст традиції, наступності, «зістиковуючи» дві тенденції в розвитку суспільства — тенденцію збереження (стабілізації) і тенденцію .перетворення (реформування). «Охоронні начала» є мірою першої і другої, виражають тенденції наступності і розвитку як у политиці, так і в національних державних і культурних особливостях історії Росії. «Охоронні начала» свідчать про суперечливість історичного прогресу і процесу, що складаються не тільки в споконвічному русі вперед, ний у розвитку «внутрішніх сил», у «поглибленні в себе» тих начал, що лежать в суті людського духу, у боротьбі старого з новим, тому що рух заради руху – це загибель для суспільства: одна лише воля приводить до анархії.      Такими «охоронними началам», на думку Чичеріна, є: «несвідомий інстинкт народних мас», їхні безпосередні почуття і звички; але духовною силою, що рухає історію, служить свідомість, тому на чолі суспільства повинні стояти вищі класи; наявність охоронної партії, що відстоює ті загальні начала, на яких ґрунтуються суспільства, а саме — влада, суд, закон; «історичні початки» народу: для Росії ними завжди були сильна влада — гарант згоди і єдності суспільства (особливо в перехідні епохи корінних перетворень усього суспільного будинку); бюрократія як знаряддя влади, що у Росії потрібно стримувати в межах законності, поставити під контроль гласності й обмежити самоврядуванням; сила корпоративного початку. [9] Для нормального розвитку суспільства помірні ліберали, на думку Чичеріна, повинні розуміти необхідність проведення судової реформи, без якої неможливо ні повага до закону, ні охорона права, прав і порядку.      Чичерін особливо підкреслював, що ні зміна статей Зводу законів, ні зміна декількох адміністраторів не обновлять Росії: «И корінь зла, і засіб лікування лежать не в заснуваннях, не в зовнішніх умовах, а в нас самих. Дійсне завдання полягає… не в зміні людей і заснувань, а в роботі над собою». [10] Тут очевидна сутність консервативного, помірного, лібералізму: здійснення принципу свободи особи не тільки можливо зовні (зміною соціальних, правових і політичних інститутів убік їх демократизації, тобто влади, закону, права), але необхідно і внутрішньо (роботою над собою, розвитком моральності, політичної культури, правосвідомості). Моральне удосконалювання життя може бути також двояким: внесення добра в людські души, моральне виховання й удосконалювання порядку життя, що діють у ньому норм і заснувань.      У промові, присвяченої 100-річчю з дня народження Б.Н. Чичеріна, П. Б. Струве відвів йому особливе місце в історії духовного і політичного розвитку Росії саме тому, що він «представляв у ній саме закінчене, саме яскраве вираження гармонійного сполучення в одній особі ідейних мотивів лібералізму (волі) і консерватизму» (влади). Чичерін, на думку Струве, уперше виявив критерій консервативного лібералізму як приурочення міри і границь до основних ідей і цінностей лібералізму і консерватизму (сам Струве також використовує для обґрунтування ліберального консерватизму аристотелевський принцип «мезотес» — міри). «Ідеї порядку і волі мали для нього однакова чарівність… Історичну позицію Чичеріна можна зобразити так: оскільки він вірив у реформаторську роль історичної влади, тобто в епоху великих реформ. .. він виступав як ліберальний консерватор, борючи з крайностями лібералізму і радикалізмом суспільної думки. Оскільки ж влада стала чинити опір у реакції, Чичерін виступав як консервативний ліберал проти реакційної влади, в інтересах держави відстоюючи ліберальні початки, захищаючи уже здійснені ліберальні реформи, вимагаючи в царювання Олександра III, і особенно энергично… у царювання Миколи II, корінного перетворення нашого державного ладу. Таким чином, Чичерін у своєму духовно-суспільному творінні ніколи не переставав сполучати консерватизм і лібералізм». [11]      На відміну від неогегел’янця Чичеріна в Струве більш складна еволюція філософських і ідейно-дюлітичних поглядів: від ревізії ортодоксального марксизму «зсередини» (одним з перших у літературі європейського і російського марксизму) на основі «складання будинку канто-марксизму», через розчарування в позитивізмі — до метафізики, до «основного іманентного дуалізму» як свого роду підсумкової філософської методології; у політичних поглядах — від лібералізму до ліберального консерватизму, «Основний дуалізм» Струве, що розуміється їм як наявність в історичному процесі одночасно двох рядів явищ, «здатних бути спрямованими з волі якого-небудь суб’єкта», — раціональних і ірраціональних, що виникають стихійно, виявляється скрізь, у всіх сферах громадського життя. Він став орієнтиром у розкритті подвійності, історичної «двохликості» російської державності і російської громадськості (цивільного суспільства), один лик яких завжди був звернений до волі, а іншої — до примуса. [12] «Основний дуалізм» Струве служить йому для аналізу дуалізму волі і влади.      Якщо Чичерін залишив нам свою своєрідну типологію російського лібералізму 6О-х років XIX в., то Струве склав два своїх «списки» видатних ліберальних консерваторів Росії, відзначивши, що інтелектуальна історія вітчизняного ліберального консерватизму йде до XVIII сторіччя: перший його «список»: кн. П. А. В’яземський, чи не першим відчеканивший «формулу» ліберального консерватизму і уперше використовував цей термін, А. С. Пушкін, Н. И. Пирогов, А. Д. Градовський; другий «список»: Катерина II, адмірал Н. С. Мордвинів, «зрілий» Н. М. Карамзін, Б. Н. Чичерін. До цих двох списків можна і потрібно, як це зробив і сам Струве, додати ім’я генерал-ад’ютанта графа И. И. Воронцова-Дашкова (1837 — 1916), що, будучи в 1905 — 1915 р. намісником Кавказу, проводив там «здорову, нейтральну — без тенденційності і поліцейської причепливості» з національно-державної точки зору Росії политику за принципом: ліберальні засоби, сильна влада. [13] Вважаючи А. С. Пушкіна одним з найголовніших фігур у своїх «списках» ліберальних консерваторів Росії, Струве відзначав такі риси світогляду поета, як синтез «національної сили і державної моці» Росії, як цінність «земної сили і людської міці, що схиляється перед нез’ясованою таємницею Божою, як міра власного самообмеження і самоприборкання, як одночасне прозріння в майбутнє й озирання минулого, як абсолютна чуждість надмірності, як синтез Сили і Ясності, Міри і Мірності». [14] Теоретичною проблемою для Струве, як і для його попередника Чичеріна, був дозвіл «двох проблем духовного і державного розвитку Росії: 1) проблеми звільнення особи і 2) упорядкування державного володарювання, введення його в рамки правомірності і відповідності з потребами і бажаннями населення». [15] Просліджуючи генезис ліберальної ідеї, сутністю якої є «твердження волі обличчя і невід’ємних прав особистості», в історії соціально-економічних і політико-філософських навчань, Струве відзначає її релігійно-моральне походження (воля совісті — перше слово лібералізму, ідея «особистої відповідальності» як проекція принципу свободи особи на моральну сферу), поступове «наповнення» політико-правовим («ідея абсолютного права, тобто суб’єктивних, невід’ємних природних прав», ідея «права і прав» як «істотний і вічний зміст лібералізму») і економічним змістом у «економічному», чи чистому, лібералізмі («соціологічна і політична істина: власність і економічна воля є основа і палладіум особистої волі у всіх її проявах», ідея «особистої придатності» як проекція на економічне життя принципу свободи особи) і робить висновок про «секуляризацію й ідейному обмирщення» лібералізму в процесі його історичного розвитку. Надію на його відродження в Росії він зв’язує з «відродженням старих мотивів релігійного християнського лібералізму» — ідеєю «особистого подвигу й особистої відповідальності», убраної економічними і політичними правами, тобто з такими рисами національного лібералізму, що у «знятому» виді містять основні принципи християнського, «економічного» і політичного західноєвропейського лібералізму. Важливим у методологічному відношенні для з’ясування сутності ліберального консерватизму Струве вважав аналіз поняття консерватизму, .яке, на його думку, «є чисто формальне поняття, що може вміщати в себе яке бажаний зміст»; головне тут — «прикріплення» ідеї консервації, ії охорони, до якихось визначених змістів, наприклад, ліберальний консерватизм означає твердження непорушних прав обличчя, тобто прикріплення ідеї консервації (константної ідеї-змісту) до цих прав; демократичний консерватизм є приурочення цієї ж ідеї до початку народовладдя. [16]      Струве не сприймає казенний, офіційний консерватизм, «консервативну казенщину», перейняту раціоналізмом і практичністю, але приймає консерватизм лише як культурно-романтичний ідеал, «консервативну романтику» — світогляд, що для нього означає «зведену в принцип “грунтовність" і усвідомлене шанування батьків», що йдуть до творчості слов’янофілів, а отже, до релігійних, моральних і культурних національних традицій.      Струве з’єднує ліберальне і національне начала, у чому і складається «зближення і злиття», синтез лібералізму (волі і прав особистості, реформаторства) і консерватизму (влади, порядку, наступності, «ґрунту», сильної держави, могутнього «зовні» і «внутрішньо»). У цьому виражається політичне кредо Струве як «національного ліберала» («Я західник і тому — націоналіст. Я західник і тому — державник), що доповнюється позицією і «духом національного європеїзма», зв’язаного з національним будівництвом «Великої Росії». Будівництвом її на загальнолюдських початках не в змісті російської Імперії, а на принципах свободи особи, здорової влади, обмеженої законом, приватної ініціативи, змаганні всіх живих сил нації [17] і найбільше «середнього елемента» — справжнього носія права і прав, волі і власності, земства, партії кадетів, у джерел створення якої стояв Струве, що повинний реалізувати политику національної згоди і цивільного світу в створенні правової конституційної держави. Зміст ліберального консерватизму Струве розкривається також у його аналізі співвідношення понять «держава» і «нація» — не тільки як політичного інституту, «організації порядку» (держава), «духовної єдності» (нація), але і містичних по своїй істоті, що мають надрозумну і надіндивідуальну природу й у своїй єдності утворюючих «держава як особистість "соборну"», «державність як усенародна єдність, чи соборна особистість народу» і що замикаються у релігійно-містичному почутті патріотизму. Апофеозом етатистських поглядів Струве в традиції ліберального консерватизму є його концепція «Великої Росії», викладена їм у статтях «Скоріше за справу?» (1905), «Велика Росія. З міркувань про проблему російської могутності» (Присвячується Н. Н. Львову) (1908) і ін., [18] де він розглядає зовнішні і внутрішні фактори могутності Росії, умови її економічного, державного і культурного відродження, критерії «нової політичної і культурної національної свідомості», що виражали парадигматику руського ліберального консерватизму.      Таким чином, Струве розробив філолофсько-методологічні («основний іманентний дуалізм суспільно-історичного процесу»), культурно-релігійні (абсолютна самоцінність свободи особи і її прав, їхнє походження від і «замикання» на релігійно-моральних цінностях, триєдність особистості — нації — держави: «держава — особистість «соборна», «державність — усенародна єдність, чи соборна особистість народу») і політико-соціологічні підстави ліберального консерватизму. Сам він розумів його як зближення, злиття, синтез «економічного» чи чистого, політичного і «християнського» лібералізму і ціннісного, духовно-культурного консерватизму, чи, інакше, класичного західноєвропейського лібералізму і цінністно-традиціоналістичного консерватизму «ґрунту» (сильної державної влади і морально-культурних традицій Росії).      Якщо до «охоронного» лібералізму Б. Н. Чичеріна можна застосувати нормативно-методологічний критерій історик-філософського аналізу різних типів лібералізму, зв’язаного з представленнями про «триродість» законів, норм і інститутів гуртожитку, що заохочує волю приватної особи (так чи інакше чичерінський консервативний лібералізм випливає з гегелівської традиції метафізики права), то ліберальний консерватизм П. Б. Струве виявляється «націонал-лібералізмом», що виходить з так чи інакше зрозумілої «субстанціональності» зв’язків індивіда і держави. «Ліберальні міри, сильна влада» — такий політичне гасло Чичеріна; «Росії потрібні: міцно обгороджена воля обличчя і сильна влада, що головує» — таким було політичне кредо Струве. На думку останнього, два гасла поетично виражають «формулу» ліберального консерватизму і щирих патріотів Росії: «нове життя і стара міць».      Історія дореволюційного лібералізму в Росії на прикладі одного з варіантів його національних модифікацій — «охоронного» лібералізму Б. Н. Чичеріна і ліберального консерватизму П. Б. Струве — підтверджує закономірність: чим більше лібералізм зв’язаний з національним самовизначенням і внутрішньополітичними проблемами « типу розвитку, що доганяє,», тим більше він «просочений» ідеями консерватизму. Струве писав: “Те, що в новітній час називають імперіалізмом, є більш-менш ясне збагнення того, що держава бажає бути і — оскільки держава коштовна для особистості — повинне бути могутньо. Усяка жива держава була і буде перейнято імперіалізмом у цьому змісті…. Якщо під імперіалізмом розуміти турботу про зовнішню міць держави, а під лібералізмом — турботу про справедливість у його внутрішніх відношеннях, то 19 століття і начало 20 століття характеризується тим, що тріумфують скрізь ті держави, у политиці яких найбільше повно злилися і втілилися обидві ці ідеї." ("Уривки про державу" 1908 рік) .Але я думаю, що він дуже невдало вибрав слова для позначення понять, лібералізм це аж ніяк не справедливість, а імперія має ще і внутрішню політику, що як би не головніше зовнішньої.   А якщо  підходити так, то треба враховувати що будь-яка держава містить у собі усі форми державного устрою, тільки одні очолюють, а інші більш-менш подавлені. Тому в будь-якій державі можна знайти всі що завгодно й імперіалізм і лібералізм…Розділ ІІІ: Слов’янофіли і західники у Росії XIX століття. На початку XIX століття в Росію стали проникати ідеї лібералізму. Лібералізму властиво підкреслювати відсутність класових, групових і націоналістичних переконань, йому властиві індивідуалізм і самоцінність особистості. У 1840-х лібералізм з’явився у виді самостійної течії, що відразу одержала найменування “західництва”. Одним із прихильників лібералізму був Чаадаєв. Діяльність Чаадаєва можна розділити на 2 напрямки. Спочатку своєї діяльності Чаадаєв вважав Росію відсталою країною, що нічого не дала світу. Протягом 1830-х років погляди на історичне місце Росії значно змінилися: Чаадаєв більше не розглядав Захід як прогресивне суспільство, а вважав Росію саме тією країною, що займе місце Заходу у світі. Ідеї Чаадаєва привели до складання 2 напрямків лібералізму – західництву і слов’янофільству. І західники і слов’янофіли знаходилися в опозиції до режиму Миколи 1 і люто боролися з теорією офіційної народності. І ті й інші були прихильниками свободи особи, совісті, думки і слова. І ті й інші заперечували революцію, вони сходилися на тім, що розвиток суспільства повинен йти поступово, за допомогою реформ. Західники (Огарьов, Герцен, Бєлінський, Бакунін) були переконані, що Росія йде тим же шляхом, що і Захід, але в силу історичних причин відстала і повинна використовувати успіх європейської цивілізації, щоб стати з Європою в один рівень. Сильним гальмом для Росії стала громада, тому що вона сковувала свободу особи і тому її потрібно було знищити в Росії. Західники виступали за звільнення селян з невеликим наділом землі за викуп поміщикам. Програма західників була програмою остаточної європеїзації політичної й адміністративної системи. Так як змінити законодавство, виробити по європейських принципах судову, політичну, релігійну організацію, створити умови для розвитку приватної власності і на її основі створити нову промисловість. Кінцевою метою було перетворення самодержавства в конституційну монархію. Слов’янофіли(брати Аксаков, Тютчев, Гоголь) вважали, що розвиток Росії повинен спиратися винятково на національний ґрунт, традиції і звичаї народу. Для Росії неприйнятний шлях Заходу. Найважливішим елементом концепції була громада, що пропонувала перевагу загальнонародного над особистим. Церква відігравала величезну роль у житті народу і держави. Державний устрій представлявся слов’янофілам у виді монархії, обмеженої Земським Собором. Слов’янофіли виступали за звільнення селян із землею, при збереженні громади і вотчинного суду поміщика. В кінці 1850-х – 1880-их роки – російський лібералізм переживає новий етап. Ліберали впливали на внутрішню політику Росії. Пропонуючи лібералізацію соціальних і економічних відносин, західники і слов’янофіли не прагнули змінити політичний лад. Вони вважали, що економічні і соціальні перетворення повинні значно випереджати перетворення в політичній сфері. Проведення реформ у 60-70-тих роки сприяло впровадженню лібералізму в провінції, але незабаром ідеї радикалізму завоювали велику популярність у населення країни. Список літератури Валицкий А. Нравственность и право в теориях русских либералов конца XIX — начала XX века // Вопросы философии. 1991. № 8; Замалеев А. Ф., Осипов И. Д. Русская политология: обзор основных направлений. СПб., 1994. Гл. 5; Новикова Л., Сиземская И. Либеральные традиции в культурно-историческом опыте России // Свободная мысль. 1993. № 15. Чичерін Б. Н. Несколько современных вопросов. М., 1862. С. 189 — 197, 199 — 200. Чичерін Б. Н. Философия права. М., 1900. С. 50, 54 — 55, 60, 190. Чичерін Б. Н. 1) Там же. С. 229 — 230; 2) Вопросы философии. М., 1904. С. 370; 3) Опыты по истории русского права. М., 1858. С. 368 — 369. Cм.: Чичерін Б. Н. 1) Конституционный вопрос в России. Рукопись 1878 г. СПб., 1906. С. 8; 2) Курс государственной науки. Ч. III. Политика. М., 1898. С. 223 — 268; 3) Курс государственной науки. Ч. I. Общее государственное право. М., 1894. С. 161 — 182. Козловский В. В. Социологические альтернативы в дореволюционной России // Вестн. С.-Петербург. ун-та. Сер. 6. 1993. Вып. 4 (№ 27). С. 51. Струве П. Б. Г. Чичерін и его обращение к прошлому // Струве П. На разные темы (1893 — 1901): Сб. ст. СПб., 1902. С. 89 — 92. Чичерін Б. Н. 1) Что такое среднее сословие? // Чичерін Б. Н. Несколько современных вопросов. С. 135 — 138; 2) Вопросы политики, 2-е изд. М., 1905. С. 16, 28. Чичерін Б. Н. Что такое охранительные начала? // Чичерін Б. Н. Несколько современных вопросов. С 164 — 178. Струве П. Б. Б. Н. Чичерін и его место в истории русской образованности и общественности // Россия и славянство. 1929. 26 января, № 9. С. 3, 4. Струве П. Б. 1) Основной дуализм общественно-экономического процесса и идея естественного закона // Вопросы философии и психологии. 1910. Кн. IV. С. 548; 2) Социальная и экономическая история России с древнейших времен и до нашего, в связи с развитием русской культуры и ростом российской государственности. Париж, 1952. С. 7, 15, 44 — 46. Струве П. Б. 1) Материалы для хрестоматии русской мысли: 1. О либеральном консерватизме в нашем прошлом // Русская мысль. Париж, 1927. Кн. 1. С. 68; 2) Б. Н. Чичерін и его место в истории русской образованности и общественности // Россия и славянство. 1929. № 9. С. 3, 4; 3) Оздоровление власти. Посвящается С. Л. Франку // Русская мысль. 1914. Кн. 1. С. 155 — 156. Струве П. Б. Именем Пушкина // Струве П. Б. Дух и Слово. Статьи о русской и западноевропейской литературе. Париж, 1981. С, 9 — 10. Струве П. Б. О мере и границах либерального консерватизма // Полис. 1994. № 3. С. 133. Струве П. Б. 1) Patriotica. Политика, культура, религия, социализм: Сб. статей за пять лет (1905 — 1910). СПб., 1911. С. 116; 2) Экономическая проблема «Великой России». Заметки экономиста о войне и народном хозяйстве // Великая Россия: Сб. ст. по военным и общественным вопросам. М., 1911. Кн. 2. С. 153 — 154. Гнатюк О. Л. Русская политическая мысль начала XX века: Н. И. Кареев, П. Б. Струве, И. А. Ильин. СПб., 1994. С. 80 — 88; Ермичев А. А. П. Б. Струве и русский духовный ренессанс // Вече. Альманах русской философии и культуры. 1995. Вып. 3. С. 39 — 45. Розмозер Г. 1) К вопросу о будущем России // Вопросы философии 1993. № 4. С. 22; 2) Пути либерализма в России // Полис. 1993. № 1. С. 35. Леонтович В. В. История либерализма в России. 1762 — 1914. М., 1995. С. 22; Возможности либерализма в осмыслении современного мира (Обзор коллоквиума) // Полис. 1994. № 3. С. 125 — 130; Консерватизм в России («Круглый стол») // Социс. 1993. № 1. С. 57 — 58, 60. Капустин Б. Г. 1) Кризис ценностей и шансы российского либерализма // Полис. 1992. № 5 — 6. С. 80 — 83; 2) Начало российского либерализма як проблема политической философии // Полис. 1994. № 5. С. 23 — 25; Сиземская И., Новикова Л. Новый либерализм в России // Общественные науки и современность. 1993. № 5. С. 132 — 140. План Вступ Розділ І “Розвиток лібералізму в Росії” Розділ ІІ “Консервативний лібералізм в Росії XIX століття” Розділ ІІІ “Слав’янофіли і західники в Росії ХІХ століття”