Лютнева революція в Росії та падіння царату скачать бесплатно на Диплом IQ

ЛЮТНЕВА РЕВОЛЮЦІЯ В РОСІЇ ТА ПАДІННЯЦАРИЗМУ

План

1. Лютневі події і зречення Миколи ІІ
2. «Двовладдя» або багатовладдя
3. Коаліційний уряд і зростаннясоціальної напруженості
4.Крах державних інститутів і розпад суспільства
5.Взяття влади більшовиками

1. Лютневі події і зречення Миколи ІІ
У середині лютого 1917 р. власті Петрограда вирішили ввестикарткову систему. У деяких районах міста перед пустими прилавками магазинівспалахнуло безладдя. 20 лютого адміністрація Путилівських заводів оголосила локаутчерез перебої в постачанні сировиною, тисячі робітників виявилися викинутими навулицю. Державна дума, яка засідала з 14 лютого ще раз піддала нищівній критиці«бездарних міністрів» і зажадала їхньої відставки. Депутати від легальноїопозиції (меншовик Чхеїдзе, трудовик Керенський) спробували встановити контактиз представниками нелегальних організацій (Шляпниковим та Юренєвим). Бувстворений комітет для підготовки демонстрації 23 лютого (8 березня) — вМіжнародний жіночий день. Більшовики, які вважали цю ініціативу передчасною,приєдналися до неї тільки в останній момент.
Демонстрація була мирною, спокійною, майже радісною. У центріміста до маніфестантів, які йшли від Виборзької сторони, приєдналися численнідрібні службовці, студенти та просто гуляючі городяни. Тут відбувся мітингпроти царизму. Власті визнали цей виступ виявом простої «боязні голоду», що неявляє небезпеки. Тому вони обмежилися вивішенням оголошень, де переконувалинаселення у наявності в місті достатніх запасів зерна.
Наступного дня застрайкували майже всі заводи. Жінки вже нескладали більшості серед демонстрантів, атмосфера розжарювалася. З червонимипрапорами і співом «Марсельєзи» робітники стікалися до центру міста. Сталосякілька жорстоких зіткнень із кінною поліцією. Розмах руху і відносна пасивністьвлади здивували і учасників і свідків.
На третій день роль більшовиків, основних організаторівдемонстрацій, стала вперше помітною. Незважаючи на інструкції генералаХабалова, командуючого Петроградським гарнізоном, який наказав поліції недопустити проходу демонстрантів через невські мости, маніфестації в центріміста все ж відбулися. Тільки завдяки втручанню козаків вдалося розігнатидемонстрацію. Ситуація ставала все більш заплутаною. На вечірньому засіданніуряду Хабалов зачитав телеграму від царя, де йому наказувалося «завтра ж припинитибезладдя». Це було єдиною реакцією самодержавства на виникаючі події. Вночіохранка провела численні арешти. Керівники нелегальних організацій, які нечекали таких подій, зайняли вичікувальну позицію. Ніхто не міг навіть уявити,що кількох демонстрацій буде досить для початку та перемоги революції.
На четвертий день, у неділю 26 лютого, з околиць до центруміста знову рушили колони робітників. Солдати, виставлені владою в заслони,відмовилися стріляти по робітниках. Офіцерам довелося стати кулеметниками. Більшеі 50 чоловік було вбито в той день. У той час як пригнічені демонстрантиповерталися додому, уряд, який вважав, що перемога залишилася за ним, ввівнадзвичайний стан і оголосив про розпуск Думи, ігноруючи заклик її головиРодзянко, звернений до царя, призначити «уряд довіри», щоб покласти кінець«безладдю». У той момент ні більшовики, які недооцінювали положення і не хотілиспівробітничати з «оборонцями», ні меншовики побули готові заволодітиініціативою.
Раннім ранком 27 лютого, писав згодом Троцький, робітникивважали, що організація повстання — справа значно більш віддаленогомайбутнього, ніж було насправді. Точніше, їм здавалося, що вони ще неприступили до цієї задачі, тоді як робота була вже зроблена на дев’ять десятих.Революційний натиск робітників співпав із рухом солдат, які вже виходили навулицю. У піч із 26 на 27 лютого солдати кількох лепб-гвардійських полків(Павловського, Волинського, Преображенського) збунтувалися проти своїхофіцерів, яким вони не могли пробачити наказу стріляти в натовп. Перемогареволюції була забезпечена вранці 27 лютого, коли демонстранти почали братанняз солдатами. Повсталі захопили арсенал (40 тис. гвинтівок були тут же роздані),окремі суспільні будівлі і попрямували до Таврійського палацу.
Напередодні цар припинив сесію Державної думи, але депутатиза прикладом французьких революціонерів 1789 р. вирішили продовжити дебати.Перед ними постало питання: як реагувати на наближення повсталих доТаврійського палацу, де проходило засідання? Деякі, погоджуючись із Милюковим,вважали, що буде більш гідним зустріти їх, залишаючись на свої місцях. Всуперечдумці своїх колег Керенський вийшов назустріч повсталим і вітав їх прихід. Цимпоривом він зберіг союз народу і парламенту.
У той же час група робітників, активістів-меншовиків ізВійськово-промислового комітету (К.Гвоздєв, М.Бройдо, Б.Богданов), які булищойно звільнені із в’язниці повсталими, разом із двома депутатами-меншовиками(М.Чхеїдзе і М.Скобелєв) і колишнім головою Санкт-Петербурзької Ради 1905 р.Хрустальовим-Носарем в одному із залів Таврійського палацу створювали Радуробітничих депутатів. Під ім’ям Тимчасового виконавчого комітету Радиробітничих депутатів група активістів, серед яких переважали меншовики,проголосила себе штабом революції. Він утворив Комісію із постачання (вона тутже закликала населення годувати повсталих солдат) і Військову комісію (підголовуванням Мстиславського) для координації дій захисників революції. Нарешті,Тимчасовий виконком запропонував робітникам обрати представників у Раду, щобстворити її ввечері того ж дня.
Біля 50 обраних у поспіху депутатів і 200 активістів безмандатів зібралися о 21 годині й обрали керівні органи Ради та його Виконавчийкомітет на чолі з М.Чхеїдзе. Товаришами голови стали Керенський і Скобелєв. Донього увійшли також есери, безпартійні (М.Суханов) і більшовики (О.Шляпников іВ.Молотов). Рада підтвердила повноваження комісій, створених раніше, і ухвалиларішення видавати щоденну революційну газету «Ззвєстія». За пропозицієюбільшовиків до Ради увійшли солдатські депутати, які утворили військову секцію.Більшовики, які складали незначну меншину в ініціативній групі і бажалирозширити своє представництво у Виконкомі, запропонували надати кожнійсоціалістичній партії та організації по два місця («по праву»). Оскількичисленні партії та організації не брали участь, як і більшовики, у Тимчасовомувиконкомі, їх пропозиція була прийнята. У наступні дні представники кількохпартій та організацій увійшли до Виконкому. Під приводом своєї«репрезентативності» вони швидко виключили з дискусій членів, обраних назагальних зборах, справжніх фундаторів Ради, які далеко не завжди користувалисявпливом всередині своїх партій або взагалі не належали ні до яких організацій.18 березня Виконком прийняв резолюцію, згідно з якою кожна соціалістичнаорганізація мала «по праву» три пости: два для представників її ЦК і один длянизових організацій. За кілька тижнів загальні збори Ради втратили правоконтролю. Вибиті на час із колії стихійністю революції, політики-професіоналишвидко прибрали управління Радою, основним представницьким органом робітничогокласу і солдат столиці, до своїх рук.
У той же час Державна дума, яка була стривожена утвореннямРади і не бажала залишитися збоку від руху, пішла па обережний розрив ізцаризмом і створила Комітет по відновленню порядку і зв’язкам з установами ісуспільними діячами під головуванням Родзянко. Цей комітет, в якому переважаликадети, став першим етапом на шляху до формування уряду. 21 лютого близькоопівночі П.Милюков зміг оголосити Раді, що Дума щойно «взяла владу». Військовимкомендантом Петрограда Комітет призначив полковника Енгельгарда. Рада висловиласвій протест, оскільки щойно поставила Мстиславського на чолі Військовоїкомісії Ради. Дві влади, народжені революцією, були на грані конфлікту. В ім’язбереження єдності в боротьбі проти царизму Рада вимушена була поступитися.Вона не готова була взяти владу. її керівники боялися дії у відповідь з бокуармії, царя і вирішили, що краще не перешкоджати Думі взяти всювідповідальність на себе. Згадуючи з ностальгією про Ради 1905 р.,члени-фундатори Петроградської Ради хотіли бачити їх відповідно доменшовистської концепції «пролетарською цитаделлю» в буржуазній державі.Захищаючи інтереси робітничого класу в боротьбі проти буржуазії, Рада повиннабула також стати на першому етапі найміцнішим оплотом проти повернення досамодержавства.
Ця концепція пояснює позицію керівників Ради по відношенню додумського Комітету. За винятком Керенського, всі вважали, що, оскількиреволюція ще не пройшла «буржуазну фазу», діяльність міністрів-соціалістів непринесе результатів і тільки дискредитує революційний рух. Тому керівництвоРади відмовилося від участі в уряді. Оскільки загроза військових репресій небула виключена, Виконком Ради все ж вирішив визнати законність уряду,сформованого Думою, і підтримати його. Це визнання супроводжувалося однієюумовою, яка була основою угоди, стосовно встановлення нотно режиму: Радапідтримує уряд лише в тій мірі, в якій він буде проводити схвалену нимдемократичну програму. За винятком більшовиків, які висунули лозунг «Вся владаРадам!», і анархістів, всі соціалістичні течії схвалили умови угоди. Цеозначало визнання двох різних і антагоністичних влад: підпорядкування цензовихелементів уряду, а трудящих і солдат — Раді. З одного боку, утворився «табір»уряду, станових установ (земства, міські думи) і «буржуазних» партій (кадети),з іншого — сили «демократії» (Ради, соціалістичні партії, анархісти,профспілки).
Зі свого боку Дума була готова піти на поступки. Вонапродовжувала побоюватися реакції з боку Миколи II і ще більше «військової диктатури»Ради. Дійсно, повсталі солдати щойно з власної ініціативи домоглися прийняттяРадою Наказу № 1. Цей документ давав солдатам поза службою рівні з усімацивільні та політичні права, анулював у військовому статуті все, що можна буловизнати зловживанням владою. Він вводив обрання на рівні рот, батальйонів іполків комітетів представників солдат, підпорядковував частини столичногогарнізону політичній владі Ради і проголошував, що рішення Думи підлягаютьвиконанню тільки в тому випадку, якщо не суперечать рішенням Ради. Ніяка зброяне повинна була видаватися офіцерам. Наказ №1 повністю зводив нанівець спробиДуми підпорядкувати собі солдат столичного гарнізону.
Коли в ніч з 1 на 2 березня відбулася зустріч керівників Радиі думського Комітету, кожний табір переоцінював сили іншого. Рада булавпевнена, що тільки Дума могла увійти в контакт із генштабом і запобігти всякійспробі контрреволюції. Члени ж Комітету приписували Раді такий вплив нареволюцію, яким він ще не володів. Представники Ради (М.Суханов, Ю.Стеклов)сформулювали дуже скромні вимоги (амністія, політичні свободи, скликанняЗасновницьких зборів), жодна з яких не була власне соціалістичною. Приємноздивований такою позицією, Милюков тільки попросив від імені думського Комітетупогодитися з тим, щоб уряд проголосив, «що вій сформований по угоді з Радою», іщоб цей текст, призначений узаконити в очах громадської думки зміну уряду, бувопублікований в «Ізвєстіях» поруч із прокламацією Ради, бажано на тій жесторінці. Рада прийняла й другу пропозицію Милюкова — щоб жодне рішення, якестосується характеру майбутнього режиму, не приймалося до скликанняЗасновницьких зборів. Залишалося тільки домовитися відносно складу уряду: князьГ.Львов — голова Ради міністрів і міністр внутрішніх справ, О.Гучков — військовий міністр, М.Терещенко — міністр фінансів, А.Шиигарьов — міністрсільського господарства, О.Коновалов — міністр торгівлі, М.Некрасов — міністршляхів сполучення. Щоб додати кабінету деяку революційність, думці наполягли навключенні до нього М.Чхеідзе і О.Корейського. Перший відмовився, а другий,вважаючи, що Рада розвалиться сама собою по мірі повернення до нормальногожиття, і, вирішивши прийняти пост міністра юстиції, знехтував думкою своїхколег із Виконкому і прямо звернувся до загальних зборів Ради, які й обралийого на цей пост. Обидві делегації залишилися задоволені зборами. ДумськийКомітет міг поздоровити себе з тим, що досяг основного: визнання революцієюзаконності своєї влади. Рада ж вважала уряд заложником у своїх руках, оскількипідтримка, яка надається нею уряду, обмежувалася умовою — поки уряд невідхиляється від лінії, що відповідає інтересам Ради.
У досягненні і березня компромісу між Державною думою іРадою, безумовно, зіграла роль невпевненість відносно позиції Миколи II і Генерального штабу. Інформований задва дні до цього про серйозність становища, Микола II вирішив відправитися в Царське Село,наказавши генералу М.Іванову відновити порядок у Петрограді. Але ні генерал,чиї війська відмовилися коритися, дізнавшись, що весь столичний гарнізонперейшов на сторону революції, ні цар, чий поїзд залізничники направили уПсков, так і не досягли околиць Петрограда. Протягом усього дня 1 березня царзнаходився в дорозі. Прибувши пізно ввечері у штаб Північного фронту, віндізнався про повну перемогу революції. Вночі Родзянко повідомив генералуМ.Рузському, що зречення стало неминучим. Династія могла ще бути врятована,якби цар негайно відрікся від престолу на користь свого брата великого князяМихайла Олександровича. Зі згоди великого князя Миколи Миколайовича новийверховний головнокомандуючий Алексєєв запропонував командуючим фронтаминаправити цареві телеграми з рекомендацією відректися від престолу, «щобвідстояти незалежність країни і зберегти династію». Отримавши від Рузського сімтелеграм, Микола II вже не намагався чинити опір.Через слабке здоров’я сина Олексія Микола II відрікся на користь брата МихайлаОлександровича. 2 березня він передав текст зречення двом емісарам Думи — Гучкову та Шульгіну, які прибули до Пскова. Але цей акт запізнився, і народ,дізнавшись про плани уряду замінити Миколу II Михайлом, зажадав проголошенняреспубліки. Незважаючи на зусилля, зроблені Ми-люковим для порятунку династії,Михайло, якому князь Львов і Керенський не гарантували його безпеки, в своючергу зрікся престолу.
Повідомлення відразу про два зречення від престолу (3березня) означало остаточну перемогу революції — таку ж несподівану, як і їїпочаток.

2. «Двовладдя» або багатовладдя
Зрештою Тимчасовий уряд, який прийшов 2 березня на змінудумському Комітету, складався в основному з організаторів Прогресивного блоку1915р., тобто з політиків, які хотіли встановлення в Росії парламентського ладуза західним зразком. Прийшовши до влади, вони переслідували мету не змінитиекономічний і громадський порядок, а тільки оновити державні інститути івиграти війну, надавши проведення структурних реформ Засновницьким зборам.
Одностайні в загальних напрямах своєї діяльності, члениуряду, проте, розділилися з питання взаємовідносин із Радою. Одні, і насампередМилюков і Гучков, вважали, що потрібно звести до мінімуму поступки Раді ізробити все для перемоги у війні, яка додала б ваги новому режиму.Передбачалося негайне відновлення порядку як в армії, так і на підприємствах.Тим часом продовження війни можна було використати як привід для задушенняреволюції і виправдання відстрочки реформ до скликання Засновницьких зборів,яке могло відбутися тільки після установлення миру. На відміну від прихильників«опору», ті, хто ратували за «рух» (Некрасов, Терещенко, Керенський),наполягали на ефектних ініціативах і негайному прийнятті деяких з необхіднихРаді заходів, щоб підірвати авторитет останньої і викликати патріотичнийпідйом, необхідний для перемоги у війні. Тимчасовий уряд, який розривався міжцими двома тенденціями і одержимий своєю головною турботою — прискоритиповернення до нормального життя, — вживав заходів обмеженого характеру, якімогли задовольнити тільки незначний прошарок середніх класів.
Урядова заява, опублікована 6 березня, лише затвердилазаходи, які стали очевидними внаслідок перемоги революції і які ніхто,відповідно, не був схильний прираховувати до заслуг уряду: проголошенняцивільних свобод, амністія, скликання Засновницьких зборів, скасування смертноїстрати, припинення всякої станової, національної та релігійної дискримінації,визнання права Польщі та Фінляндії на незалежність, обіцянку автономіїнаціональним меншинам. Звертаючись до патріотичних почуттів солдат і закликаючиїх продовжити війну до переможного кінця, декларація від 6 березня ненасмілилася ні офіційно проголосити республіку, ні торкнутися найбільш пекучихсоціальних проблем. Бажаючи показати свою готовність встановити демократичнийлад, уряд створив безліч спеціалізованих комісій для розробки різних пунктівсвоєї програми. Він доручив найважливіші — аграрні — проблеми спеціальномукомітету, покликаному вивчити бажання селян, але позбавленому можливості робитиконкретні кроки. Проблема постачання також вимагала першочергового рішення.Поновився ріст цін. За даними Міністерства сільського господарства, запасівпродовольства у Петрограді та Москві залишалося на кілька днів. Під тиском Радиуряд ввів хлібну монополію, але тут же заспокоїв виробників і посередників, підвищившина 60% ціни на зерно і пообіцявши, що монополія буде діяти тільки до кінцявійни. Реалізація цієї міри була доручена комітетам із постачання, створеним нарізних рівнях при уряді, в районах, повітах, містах і які складалися з виборнихпредставників від усіх громадських організацій.
По відношенню до Тимчасового уряду Ради являли собою другувладу. Петроградська Рада володіла безперечним верховенством, але дужерозрослася — 850 робітничих і 2 тис. солдатських депутатів; велику частинусвоїх повноважень вона передала Виконкому, де професійні політики, призначені«по праву», витіснили безпартійних активістів. За кілька тижнів за тією жсхемою в країні були обрані сотні Рад. На відміну від Рад 1905 р. величезнабільшість Рад 1917 р. були змішаними, а не чисто робітничими, солдатськими абоселянськими. Норми представництва породжували конфлікти між різними групами.Політичні діячі, які ввійшли у виконкоми Рад «по праву», часто старалисявитіснити звідти солдат, вважаючи їх аполітичними. Тому в 35 містах країнисолдати створили власні Ради.
Друга відмінність від Рад 1905 р. полягала в тому, що Ради1917 р. були більш політизовані і знаходилися під контролем помірнихсоціалістів, меншовиків і есерів — як правило, вихідців із середовищаінтелігенції і середньої або дрібної буржуазії, які вважали свою участь в урядіпередчасною і вважали, що Радам потрібно обмежитися лише наглядом за діямиуряду і підштовхувати його до демократичних реформ. Навіть серед більшовиків,які вважалися найбільш близькими до робітників, серед керівників Ради був лишеодин представник від трудящих — Шляпников. Переважання в керівництві Радполітиків-професіоналів відбувалося за рахунок зменшення числа простихробітників і солдат. Останні визнавали революційну роль Рад, але їм були ближчимиорганізації, створені ними безпосередньо: районні ради, фабзавкоми та інші. Яку столицях, так і в провінції, як в центрі, так і на місцях все суспільствовиражало себе й організовувалося через Ради. Ці різноманітні народні об’єднанняшвидко розширили сферу своєї діяльності і своїх повноважень, звільнилися відопіки центру і перетворилися восени 1917 р. на безліч же автономних — хоча йчасто ефемерних — центрів влади.
Лідери Петроградської Ради закликали трудящихорганізовуватися, маючи намір зміцнити тим самим власну владу. В обстановці,коли профспілки ще не оформилися організаційно, а партії були нечисленними, фабрично-заводськимкомітетам відводилася роль зв’язуючої ланки між Радою і робітничою масою. Підім’ям Рад фабрично-заводських старост деякі з них існували ще до революції, алетоді це були організації без істотного впливу, які ледве терпіла адміністрація.Відразу ж після перемоги революції стихійно утворилися тисячі подібнихкомітетів. Вони обиралися на загальних зборах трудящих, і ледве сформувавшись,направляли Радам списки вимог, головною з яких було встановленнявосьмигодинного робочого дня. Коли Петроградська Рада, яка бажала статигарантом громадського порядку, закликала до поновлення роботи,фабрично-заводські комітети виявили незгоду, заявивши, щодо отримання поступоквід підприємців це було б передчасним. Під їх тиском, лідери Ради неохочепогодилися вступити в переговори з підприємцями столиці. Внаслідок 10 березнябула укладена угода і прийнятий документ, регулюючий відносини робітників іпідприємців, який уряд зобов’язався ратифікувати. їм передбачалося встановленнявосьмигодинного робочого дня (при сорокасемигодшшому робочому тижні) і введеннянового інституту — паритетних погоджувальних палат на підприємствах. Деякіправа визнавалися і за фабрично-заводськими комітетами (представляти трудящихперед адміністрацією і в державних установах, висловлювати думку з питаньсуспільно-політичного життя підприємства і т.д.). Комітети одразу ж перевищилинадані їм права і зажадали передати їм контроль за адміністративним,економічним і технічним управлінням підприємствами. У цьому вони пішли далі,ніж політичні партії (за винятком анархістів, які вимагали захоплення заводів іекспропріації «буржуїв»), що означало конфлікт не тільки з урядом та підприємцями,але й з Радами, партіями і профспілками, які хотіли направляти і контролювативимоги робітників.
Районні Ради також були організаціями, створеними по закликуПетроградської Ради для об’єднання, незважаючи на класові відмінності, всіхбажаючих захищати революцію. Передбачалося, що Петрограда візьме на себерозв’язання політичних питань, а в обов’язок райрад увійде виконання трьохфункцій: гарантувати виконання рішень Ради, забезпечити при необхідності захистстолиці, організувати «нове життя» в районах. На практиці третя функція взялагору над двома першими; райради зайнялися житловими проблемами, допомогоюжертвам війни, створенням ясел та їдалень, продовжуючи своєю діяльністютрадиції «буржуйських» організацій, заснованих під час війни. За прикладомфабзавкомів у квітні почали об’єднуватися і районні Ради, зробивши перший крокдо створення автономного центру влади.
З метою захистуреволюції Петроградська Рада закликала робітників створити міліцію (Червонугвардію) і озброїти її захопленою 27 лютого в арсеналі зброєю. Спочатку надміліцією шефствували заводські комітети і районні ради, іноді профспілки. Вонабула створена в більшості промислових центрів і складалася з молодихробітників, які одночасно продовжували працювати на заодах. Поступово Червонагвардія оформиться в автономну організацію, незалежну від Рад і партій. Воназіграє не останню роль у жовтневих подіях 1917 р.
Лютнева революція дала вирішальний імпульс національнимрухам, починаючи з поляків і закінчуючи бурятами, які з Чити зажадали 6 березнятериторіальної автономії і створення місцевого самоврядування із законодавчимиповноваженнями. Деякі національні рухи, очолювані своїми власнимисоціалістичними партіями (українці, латиші, бундівці), брали участь «по праву»в діяльності Виконкому Петроградської Ради. Здійснюючи на практиці принципінтернаціоналізму, вони приєднувалися до одного з російських соціалістичнихугруповань. Але більшість національних організацій, як соціалістичних, так і несоціалістичних, відмовилися «прищепитися» на Ради, в яких переважали росіяни, іконституювалися в самостійні центри політичних сил, а потім і власті. Так. уКиєві, наприклад, вже 4 березня за вплив боролися Рада громадянськихорганізацій, Робітнича Рада (яка включала соціал-демократів та есерів, але в якійукраїнці не були організаційною силою) і Рада українських громадськихорганізацій (РУГО). За кілька днів Рада (РУГО), яка спочатку була лише органомсамовираження української інтелігенції, об’єдналася з частиною Ради цивільнихорганізацій і стала популярніше Робітничої Ради, яка відірвалася віднаціонального коріння. Незабаром Рада (РУГО) вже виступала від імені всіхукраїнців, зажадавши в березні внутрішньої автономії, а в червні — визнаннянаціональної незалежності України.
Національні рухи наростали і висували все більш радикальнівимоги. У лютому мова йшла тільки про незалежність Польщі та Фінляндії.Незабаром з’ясувалося, що незалежності чекають також Литва і Латвія. Із страхуперед турками вірмени з партії Дашнакцутюн не робили упор на національнихвимогах. Грузини та бундівці так само пом’якшили свої виступи, оскільки їхлідери (Чхеїдзе, Церетелі, Ерліх, Лібер) зайняли важливі пости при новомурежимі. Тільки сіоністи продовжували ратувати за відділення і утворенняєврейського центру в Палестині. Національний рух мусульманських народівстикався з великими труднощами через конфлікт між «прогресистами», якіпідтримували рух за емансипацію жінок ісламу, який тільки зароджувався; і«консерваторами», які об’єднували релігійні асоціації та партії, націоналістів-реформістіві революціонерів, прихильників ідеї соціалістичного панісламізму;«унітаристами», які сподівалися здійснити об’єднання мусульман під егідоюкримських татар, і «федералістами», серед яких особливо активними були башкири,узбеки й азербайджанці, які вважали, що автономія дозволить їм краще вирішитивласні проблеми і підготувати відділення від російської держави.
Перед обличчям цих різних і суперечливих думок, якістворювали загрозу розпаду держави — перспективи, що застала зненацька нових лідерів,- уряд вжив лише найнеобхідніших ліберальних заходів, які повинні були, як воносподівалося, охолодити нетерпіння і надмірно гарячі вимоги інородців. 6 березняуряд опублікував маніфест, поновлюючий автономію Фінляндії. Але ш поляки, якимпояснювали, що їх доля буде остаточно вирішена Засновницькими зборами(російськими), ні фіни, які бачили, що новий режим лише підродин установи,створені старим, не були задоволені цими заходами. Литовці і українці, навимоги яких уряд в черговий раз відповідав, що тільки Засновницькі збори маютьправо вирішити питання про майбутнє країни, також залишилися незадоволень
19 березня уряд у відповідь на відозву Петроградської Ради,яка зажадала, щоб «усі інородці могли вільно розвивати свою національність ісвою культуру», зробив заяву з питання про національності, в якій лишеперерахував нові права громадянина-інородця: свобода пересування, правовласності, право на вибір професії, право бути виборцем, право навчання нанаціональній мові. Ця декларація звільняла інородців від дискримінації, якоїзазнавав кожний з них при царському режимі. Але вона не дала їм почуття«колективної національної гідності», визнання своєрідності націй.
Як і революція 1905 р., Лютнева революція 1917 р. спричиниласправжнє звільнення слова. Робітники, солдати, селяни, єврейські інтелігенти,мусульманські жінки, вірменські вчителі через свої організації — заводські ісолдатські комітеті!, сільський схід надсилали Радам, рідше партіям, в газети інавіть особисто Кереиському — члену уряду, який сприймався як найближчий до«демократичного» табору, тисячі резолюцій, петицій, звернень і послань — справжні«зошити скарг Російської революції», аналіз яких дав М.Ферро. Ці документивідбивали убогість народу і величезну надію, породжену революцією, наказувалиповій владі вжити термінових радикальних заходів.
Робітники просили в основному негайної реалізації заходів,передбачених соціал-демократичною програмою-мінімумом: насамперед введеннявосьмигодинного робочого дня, гарантії зайнятості, соціального страхування,права створювати заводські комітети, контролю за наймом і звільненнями, а такожполегшення їх матеріального положення — підвищення зарплати (на 25-30%), якедозволило б їм усього – на всього купувати три фунти хліба на день, «паручеревиків раз на півроку», «кип’яток в обідню перерву», «припинення принизливихобшуків», придбання інструмента підприємствами, а не самими робітниками. Тількинезначне число трудящих висловило свою позицію з питання війни. Робітникикількох великих петроградських заводів заявили про незгоду з продовженнямвійни, але залізничники і трудящі дрібних підприємств встали на «патріотичніпозиції». Однак вже у квітні проблема війни вийшла на перший план, а робітникистали найбільш гарячими прихильниками «миру без анексії і контрибуцій». Про«соціалізм» же в березні — квітні не було й мови. Через заводські комітетиставилися питання про робітниче управління і робітничий контроль.
Основними вимогами селян були передача землі тим, хто їїобробляє, негайний розподіл запущених земель, земель, що не обробляються, якіналежали великим власникам або державі. Акцентувалася увага на ролі сільськоїгромади у спільному використанні інвентарю, експлуатації лісів і справедливомурозподілі наділів, особливо найбільш бідними селянами. Що стосується«куркулів», вони боялися потрапити в категорію тих, що підлягаютьекспропріації, а тому відмовлялися визнати правомочність сільського сходу імісцевих комітетів до рішення Засновницьких зборів. Селяни були дуже озлобленіна адміністративний апарат і поміщиків. Примітно те, що існував явний зв’язокміж програмами соціалістичних партій, їх оцінкою війни або революції ірезолюціями робітників, в той час як жоден із лозунгів яких би то не булопартій не зустрічався в селянських резолюціях: ні «рівний розділ», ні«муніципалізація», ні «соціалізація», ні «націоналізація», ні «скасуванняприватної власності». Відкидаючи політичні програми і схеми, запропонованімістом, селяни підуть в революції власним шляхом, анітрохи не менш радикальним.На початку квітня керівники великих маєтків, які знаходилися в гущавині подій,вважали обстановку більш серйозною, ніж в 1905 р. За даними ж влади на тойперіод було відмічено лише біля п’ятдесяти випадків «безладдя».
Що стосується солдат, то вони більше всього бажали, як ісолдати всіх воюючих країн, закінчення війни. Прагнучи швидше повернутися дорідних вогнищ, вони чекали, однак, відповідного заклику Петроградської Ради.Солдати почали відкрито виражати антивоєнні настрої, тільки запідозривши,офіцерів, виступаючих проти укладення миру, в тому, що вони експлуатуютьпатріотизм у своїх цілях: для відновлення дисципліни, а потім використанняармії для придушення революції. Солдати, як це було сформульовано в Наказі № 1,вимагали пом’якшення дисципліни, припинення зловживань і грубого ставлення,лібералізації і демократизації військових інститутів.
Ні верховне головнокомандування, яке сподівалося, що повийрежим дасть йому кошти виграти війну, ні буржуазія, яка погодилася взяти участьв уряді в ім’я власних цілей, не мали наміру виконувати вимог робітників,солдат, селян та інородців. Яким чином «демократичному» табору вдастьсяпримирити всі ці суперечливі спрямування?
З перших же днів революції більшовики та анархістипередбачали крах угодівської політики, яка проводилася Петроградською Радою.Відмовляючись визнавати угоду, укладену між урядом і Радою, вони являли собоюєдину опозицію політиці двовладдя. Два великих більшовистських лідера — звільнені завдяки амністії І.Сталін і Л.Каменєв — визнали після повернення вПетроград «безплідною і невчасною» систематичну опозицію Раді, яка користуваласятоді довірою маси. Лютневі дні показали слабкість партії, в тому числі і вармії. їй потрібно було спочатку організуватися, завоювати більшість в Радах,добитися довіри солдат, які становили масу, що ще політично не визначилася. Азначить, досить критикувати політику есеро-меншовистського керівництва Ради,граючи роль меншини при демократичному режимі. У провінції деякі більшовистськіактивісти навіть закликали до єдності дій усіх соціал-демократів.
Пішовши проти думки партії, Ленін у своїх чотирьох «Листахздалеку», написаних у Цюріху між 20 і 25 березня («Правда» насмілиласяопублікувати тільки перший), зажадав негайного розриву між Радою і урядом,союзу пролетарських сил, активної підготовки наступної фази революції. Ленінпрагнув, у що б то не стало повернутися в Росію, тому він прийняв угоду,укладену швейцарським соціал-демократом Ф.Платтеном із німецькою владою: разомз групою революціонерів він покинув Цюріх 27 березня і, проїхавши Німеччину, апотім Швецію у вагоні, що користувався статусом екстериторіальності, 3 квітняприбув у Петроград. Наступного дня, 4 квітня, він виклав керівникам партії свої«Квітневі тези», які частково повторювали ідеї, висловлені в «Листах здалеку».Ленін висловив у них беззастережне заперечення «революційного оборонства»Тимчасового уряду, парламентської республіки і висловився за взяття владипролетаріатом і найбіднішим селянством, встановлення Республіки Рад, братання зметою покласти кінець війні, націоналізацію всієї землі, скасування поліції.Безпосередня задача партії полягала у викритті уряду, «замість недопустимої,сіючої ілюзії, «вимоги», щоб цей уряд, уряд капіталістів, перестав бутиімперіалістичним».
Тези Леніна були зустрінуті із здивуванням і ворожістюбільшістю більшовистських лідерів столиці (Л.Каменевим, М.Калініним,С.Багдатьєвим). Таким чином, йому довелося спочатку відновити контроль надпартією за допомогою своїх прихильників, що повернулися із заслання(Г.Зинов’єв, О.Колонтай), і представників у Петроградській Раді (М.Ольмінський,В.Молотов), до яких приєдналися Шляпников і Сталін. Незабаром стало відомо, щобільшовистські секції Уралу, Москви, Харкова і Латвії приймають резолюції,близькі до «Квітневих тез». Позиції Леніна посилилися також завдяки політичнійкризі, яка приголомшила уряд і Раду у зв’язку з основним питанням дня — питанням про війну.
На початку квітняпроблема війни стала в центр політичних дебатів. На думку уряду, в якомуП.Милюков і О.Гучков відрізнялися особливою активністю, тільки перемога моглаукріпити зв’язку нового режиму і західних демократій, консолідувати суспільствоі, можливо, покласти кінець революції.
Керенський пригрозив піти у відставку. У робітничих колахвідразу ж розвернулася широка кампанія збору підписів за відставку Милюкова. Назаклик більшовиків і анархістів по вулицях Петро г рада пройшли колонидемонстрантів із лозунгами «Геть Тимчасовий уряд!», «Вся влада Радам!». Тимчасом Рада з ініціативи меншовистських лідерів (Церетелі, Чхеїдзе таСкобе-лєва) зажадала від Милюкова офіційної відмови від своєї позиції,одночасно засудивши демонстрації і «звернення до маси» під тим приводом, щоРада сама досить сильна, щоб без сторонньої допомоги примусити уряд відступити,і що звернення до «вулиці» могло тільки спровокувати виступ реакційних сил.Того ж вечора уряд оголосив дії Милюкова неправомірними. Рада, яка бажалазберегти рівновагу двовладдя, утрималася від спроб розвинути свій успіх. Обидвісторони вирішили спільно шукати вихід, який задовольнив би Раду, не принижуючиМилюкова. Однак, не знаючи про ці переговори і бажаючи висловити свою думку,жителі робітничих околиць вийшли на вулиці. Більшість хотіла підтримати Раду іпримусити відступити уряд. Але більшовики спробували додати велику «лівизну»цьому руху, добившись скандування частиною демонстрантів лозунгів,опублікованих напередодні «Правдою»: «Тимчасовий уряд у відставку!», «Вся владаРадам!». Дійшовши до багатих кварталів центра міста, учасники ходу зіткнулисятам з їдучими назустріч колонами студентів і офіцерів. Війська присутнього прицьому командуючого гарнізоном Корнилова відмовилися стріляти в демонстрантів іповідомили про те, що трапилося, Раду. Корнилов був зміщений із свого поста, аочевидна провокація провалилася. Події цього дня підняли авторитет Ради.Зайшовши дуже далеко «ліворуч», більшовики переоцінили свої сили. Ленін визнавце через кілька днів («Уроки кризи»). Проте, число його прихильників значнозбільшилося в порівнянні з березнем.
Уряд офіційно заявив, що Росія не думає ні про яку анексію, ікриза, здавалося, була вирішена. Але справа про «Ноту Милюкова» поставила підсумнів існування двовладдя. Тепер вже кадети, як і більшовики, спробувалипримусити уряд порвати з Радою, але князь Львов, який виступив у ролі арбітра,висловився на користь прихильників «руху», які бажали партнерства з Радою.Однак керівники останньої коливалися відносно того, чи потрібно їм взяти насебе зобов’язання і розділити відповідальність влади. Не допомогли йдомовленості Керенського — якщо вже з основного питання про цілі війни урядпогодився прийняти програму Ради, хіба не прийшов час сформувати коаліційнийуряд, більш пристосований для опору екстремізму? 28 квітня після тривалихдебатів Виконком Ради відхилив мінімальною більшістю голосів (24 проти. 22 за і8 утрималися) участь в уряді.
Тим часом Гучков, вважаючи, що втратив всякий авторитет вармії, подав у відставку. Під тиском численних петицій, більшість з якихвиходила від солдат столичного гарнізону, які закликали Раду взяти участь вуряді, і, враховуючи активність околиць, що знову зросла, меншовики, керованіЧхеїдзе і Церетелі, оголосили про свою підтримку ідеї коаліційного уряду. Цьогоразу за участь в ньому висловилася значна більшість Ради (44 за, 19 проти).Проти голосували тільки деякі ліві есери і всі більшовики. «Участь» в урядідуже нагадувала операцію, в якій всі старалися обдурити один одного: помірнірозраховували прив’язати соціалістів «участю», примусити їх розділити урядовувідповідальність за продовження війни, користуючись одночасно їх впливом намасу: соціалісти сподівалися домогтися реформ і припинення бойових дій,проваливши в той же час контрреволюційні плани.
Переговори про створення коаліційного уряду були проведені вдва прийоми за сценарієм міністерської кризи парламентського типу: дискусія пропрограму; торг навколо формування кабінету. Дай та Церетелі підготувалипрограму Ради, яка віддавала пріоритет зовнішній політиці за рахунок всіх іншихважливих питань (аграрна реформа, захист прав трудящих, статус національнихменшин). Для розв’язання проблеми війни меншовики пропонували у відповідностізі своєю програмою одночасно робити зусилля для укладення миру без анексії іконтрибуцій, заснованого на принципі права націй на самовизначення, зміцнюватибоєздатність армії, а також провести її демократизацію. На засіданні Радизначною більшістю голосів ця програма була з ентузіазмом прийнята. Противиступили тільки більшовики і кілька анархістів.
Князь Львов залишився головою нової Ради міністрів, у якійпомірні (кадети) зберегли сім портфелів, а соціалісти отримали шість. Завдякисвоїй політичній вазі кабінет очолювали три лідери «демократії»: Церетелі(міністр зв’язку), Черпов (міністр сільського господарства) і Керенський(військовий міністр і міністр військово-морського флоту). Входження до складууряду багатьох міністрів-соціалістів ставило під питання сам принцип двовладдя.Власне, участь Керенського в уряді ще з 2 березня була першим порушенням цьогопринципу, оскільки лідер трудовиків був одночасно товаришем голови ВиконкомуРади. Під час квітневої кризи вододіл, що визначився в кабінеті міністрів, непротиставив Керенського, «заложника демократії», іншим членам уряду. Вінрозділив Милюкова і Гучкова, прихильників «опору», з одного боку, і, з іншого — інших міністрів, прихильників «руху». Дійсно, вододіли і політичні кордони непроходили більше, як в найперші дні революції, суворо між Радою та урядом. Вошіставали все більш різноманітними, по мірі того, як формулювалися вимоги різнихтечій і груп і оформлювалися автономні центри альтернативної влади — Ради,організації, всякого роду комітети, — які створювалися тими, хто вважав, щодіячі, висунеш Лютневою революцією, перестали прислухатися до їх сподівань.
«Примиренство»взяло гору в той момент, коли загострилися конфлікти між тими, хто зліва і справакритикував всяку політику «класової співпраці».
Більшовики, які передбачали розвал коаліції, кадети, щопідштовхували підприємницькі кола до опору, і насамперед робітники, якіоб’єдналися в заводських комітетах, селяни, що почали захоплювати поміщицькіземлі, не дожидаючись скликання Засновницьких зборів, інородці, що заявляли просвою волю до незалежності, — всі були повні рішучості діяти, не беручи до увагизаклики до помірності «примиренців», які вважали, що для досягнення успіху їмпотрібен час.

3. Коаліційний уряд і зростання соціальноїнапруженості
Новий уряд присвятив себе, передусім розв’язанню проблемиукладення миру. Напрям нової зовнішньої політики визначався і теоретичновлаштовувався Церетелі, якому Терещенко — офіційний глава російської дипломатії- слідував не без скептицизму. План укладення миру, розроблений Церетелі,складався з двох пунктів: звернення до урядів з метою заручитися підтримкоюідеї миру без анексії (відмова Росії від домагань на Константинополь повиннабула послужити прикладом); організація конференції всіх соціалістичних партій вСтокгольмі для розробки програми миру, яку соціалісти воюючих країн, щовідродили Інтернаціонал, повинні нав’язати своїм урядам, якщо ті залишатьсяглухими до доводів розуму. Цеп утопічний проект потерпів повний крах. Терещенкопрозондував наміри союзників; відповіді Ллойд Джорджа, Рібо і Вільсона булигранично ясні; війна повинна бути продовжена. Після численних підготовчихзустрічей проект міжнародної соціалістичної конференції також провалився, невитримавши подвійної протидії — як з боку більшовиків, які боялися, що успіхконференції приведе до укладення загального миру, рятівного для капіталізму,так і союзних урядів, які відмовилися видати паспорти «пацифістам».
Потерпівши поразку на «фронті миру», новий уряд був не більшудачливим і на військовому фронті. Щоб зберегти довіру союзників і не втратитиповністю довіру генералітету, уряд спробував домогтися від армії поновлення«активних операцій», які могли б послужити прелюдією до масштабного наступу,який, як усі сподівалися, став би останнім. Керенський спробував відновитипорядок в армії, яка почала розвалюватися. За приблизними оцінками, числодезертирів незмірно виросло: більше 80 тис. в середині травня тільки у 2-йармії. Сама ідея продовження війни все більше заперечувалася; за місяць(початок квітня — початок травня) зміни були разючими. Більшовистськапропаганда розповсюджувалася нестримно. Верховне головнокомандування покладалона Раду всю відповідальність за дезорганізацію армії, яка почалася, па йогодумку, від дня прийняття Наказу Аг« 1, і вважало, що продовжуванівійну в цих умовах неможливо. Прикриваючись політикою, яка відверто загравала звійськами (переміщення генералів, що відкрито протистояли новому режиму,заборона офіцерам йти у відставку, проголошення «Декларації прав солдата»,звідки, правда, були заздалегідь вилучені статті, що надавали солдатськимкомітетам право контролювати призначення офіцерів), Керенський вважав, щотільки рішуче відновлення порядку в армії принесе позитивні результати. Щобпідготувати наступ, він зробив тривале і пам’ятне турне по військових частинах,намагаючись перекопати учасників величезних солдатських зборів, які прийшлийого послухати, що спочатку потрібна військова перемога над німцями, яка покажесоюзникам, що Росія шукає миру не із слабкості. На якийсь час це йому вдалося.Як свідчили доповіді про «дух збройних сил» і значне зменшення числадезертирів, ініціатива Керепського породила деякі ілюзії. 18 червня почавсянаступ, який після кількох первинних успіхів захлинувся, частково через нестачуспорядження. І тут невдача уряду була очевидною.
У містах як і раніше не переставала рости напруженість увідносинах робітників із підприємцями. У березні промисловці пішли па окреміпоступки: восьмигодинний робочий день, підвищення заробітної плати, яке неперевищувало, як правило, 20% (тоді як вартість життя виросла утроє з 1914 р.).Ці мізерні надбавки не могли компенсувати собою все більш серйозної загрозибезробіття. Під приводом труднощів із постачанням підприємства то звільняли, тознову набирали робітників. Заводські комітети, легалізовані нарешті, 23 квітнязажадали представити їм бухгалтерську звітність підприємств, щоб перевірити, чидійсно в адміністрації не було можливості підвищити оплату труда і чивиправдовувала звільнення кількість запасів.
«Нормальні економічні відносини зруйновані», — констатувала14 травня кадетська газета «Мова». Поновилися і досягли широкого розмахустрайки. Підприємці відповіли локаутами. Як же повів себе уряд в умовахзагострення цих конфліктів? Зайняті рішенням проблеми війни і миру,міністри-соціалісти поспішно приготували економічну і соціальну програми.Остання зводилася до двох основних пунктів: введення процедури арбітражусоціальних конфліктів; державний контроль над виробництвом і розподілом. Попершому — підприємці тягнули час, обіцяючи призначити «комісію» для вивченняпропозицій робітників. По другому — промисловці, вороже настроєні до будь-якогоконтролю, скористалися (щоб уникнути його) розбіжностями в стані «демократії».Тоді як Рада вимагала введення монополії на м’ясо, шкіру, сіль і встановленнядержавного контролю за вугле- і нафтовидобутком, металургією, виробництвомпаперу і кредитними установами, міністр праці Скобелєв згадував лише простворення «комітетів» для обліку і розподілу замовлень, які по характеру своєїдіяльності були б спадкоємцями військово-промислових комітетів. Міністрпромисловості і торгівлі Коновалов не зміг добитися ніякої угоди і пішов увідставку. Правлячі класи, що вже вчинили пасивний опір новому режиму, непідписавшись па «позику свободи» (яка принесла усього кілька сотень мільйоніврублів замість запланованих 5 млрд.), відкрито підмовилися співробітничати,наполегливіше, ніж коли б то не було, ухилялися від виконання вимог трудящих.Не бажаючи визнавати арбітраж погоджувальних комісій і все частіше вдаючись долокаутів, вони саботували розвиток виробництва, щоб дискредитувати уряд,оголошений ними «некомпетентним».
У цих умовах більш рішучим став рух фабрично-заводських комітетів,які почали об’єднуватися. Спочатку в столиці відбулася конференція заводськихкомітетів Петрограда, за якою повинне було відбутися скликання всеросійськогоз’їзду. У кінці травня відкрилася І Загальноміська конференція фабзавкомівПетрограда, на якій були присутні 500 делегатів з мандатами від 367підприємств. Конференція прийняла резолюції у більшовистському дусі,протиставляючи державному контролю робітничий контроль, і висловилася заперехід «всієї влади Радам». Тоді ж був обраний Виконком, де переважалибільшовики. Останні використали його не в економічній боротьбі, а перетворилипа свого роду плацдарм для поширення політичної пропаганди. Радикалізація рухувикликала до життя, незалежно від впливу більшовиків, кілька ефемерних спробвведення самоврядування. За радянськими джерелами, з травня-червня по жовтеньвони торкнулися 576 підприємств, в більшості своїй дрібних і середніх (щонараховували в середньому 335 робітників). У кінці червня Скобелєв опублікуваввідозву, направлену проти діяльності заводських комітетів. Складалося враження,що уряд енергійніше противився робітничому контролю (на декілька підприємствбув накладений секвестр), ніж локаутам, що частішали з боку підприємців.Основним результатом цієї відозви був ще більший підрив довіри трудящих доуряду.
На селі уряд також втрачав популярність. Попередивши селянпро неприпустимість незаконних захоплень, уряд постановив створити на всіхрівнях (губернія, повіт, волость) комітети з постачання (що розподіляли зерно імали право використовувати незасіяні землі за умови виплати власнику ренти,відповідної вартості урожаю) і земельні комітети (до функцій яких входилопроведення перепису земель напередодні аграрної реформи, умови якої повиннібули визначити Засновницькі збори). Замість цих комітетів, єдина мета яких,здавалося, полягала в позбавленні селян права отримати, нарешті, землю увласність, селяни створили на громадському сході власні комітети, струм ураяких, як правило, не відповідала офіційним інструкціям. Ці комітети відбирали обробленіземлі (без виплати компенсації), захоплювали сільськогосподарський інвентар іхудобу, які належали поміщикам, переглядали у бік зниження договори про оренду,встановлювали порядок використання випасів. На районному сході приймалисярішення про заходи загального характеру, такі, як негайне припинення всіхземельних операцій, встановлення норми засіву у великих маєтках, створенняарбітражних судів, рішення яких повинні мати силу закону до скликанняЗасновницьких зборів. На рівні волості і в ще більшій мірі повіту селянськіпобажання формувала й «направляла» «сільська інтелтенція» (вчителі, земськіслужбовці і навіть нижче духовенство). Паралельно з цією діяльністю множилися«порушення порядку» окремими особами. Число офіційно зареєстрованихправопорушень виросло у десять разів з березня по червень. В основному це булибезладдя того ж роду, що відбувалися в селі на початку століття. Вони полягалив незаконному занятті маєтків, крадіжці і вирубці лісу, захопленні сіна,розкраданні сільськогосподарського інвентарю.
Великі землевласники, як і промисловці, які вдавалися долокаутів, у відповідь на дії селян скоротили посіви. Вони закликали урядпокласти кінець «анархії». Після місячних роздумів уряд, побоюючись поширеннязаворушень, на початку квітня все ж вирішив направити війська для відновленняпорядку на селі. Пройшов ще місяць, перш ніж уряд скликав (9 травня) першусесію Головного земельного комітету, якому була доручена підготовка аграрноїреформи. В уряді стався розкол з приводу основних положень реформи, умови якоїв будь-якому випадку повинні були затверджуватися Засновницькими зборами.Кадети ратували за виплату компенсації власникам; есери пропонували доручитисільському сходу управління розподіленими землями, без всякої компенсації і вмаксимально зрівняному вигляді. Що стосується есера Черпова, міністрасільського господарства, вій безупинно повторював, що ніяка акція не може бутипроведена до скликання Засновницьких зборів («Наш лозунг — земля з рукЗасновницьких зборів»). Місцеві комітети повинні були підкоритися рішеннямГоловного земельного комітету. Тільки більшовики та окремі ліві есери закликалиселян до негайних дії, але їх лозунги, відірвані від реального життя села,могли зустріти відгук лише у селян в солдатській формі, які знаходилися в містах.
Рух неросійських народів також пішов далі, ніж розраховувавновий режим. На думку уряду, національне питання не стояло на порядку денному.Воно зверхньо ігнорувало як І з’їзд мусульман, який відбувся 1 травня в Казані,так і успіхи Української Ради. Зі свого боку, Петроградська Рада, настроєнавідповідним образом росіянами, що мешкали в неросійських районах і непереставали різко критикувати «реакційних націоналістів», відхилила всіпрохання про утворення національних військових частин, на чому особливо наполягалиукраїнці та литовці. Вона тільки висловилася незначною більшістю голосів пакористь культурної автономії національних меншин (25 квітня), що не відповідалобажанням цих народів. Для уряду, як і для Ради, головним був успіх революції — тільки після перемоги в рамках Європи, звільненої від німецького імперіалізму,можна буде дискутувати про автономію — вірніше, про самовизначення. Проте, на ІВсеросійському з’їзді Рад (3-23 червня) соціалістичні партії вперше одностайновизнали право народів на самовизначення, при цьому дуже різко засуджувалисявсілякі спроби одностороннього розв’язання національного питання до скликанняЗасновницьких зборів. Це попередження було звернене насамперед до фінів (чийСейм готував законопроект про встановлення нових відносин з Росією) іукраїнців. Дійсно, Українська Центральна Рада щойно (10 червня) опублікуваласвій перший «універсал», тобто перший суверенний закон. Розуміючи серйозністьситуації, Керенський відправився в Київ, де підписав з Радою (всупереч думціміністрів-кадетів) протокол про визнання Генерального секретаріату України,члени якого будуть призначатися Центральною Радою із згоди Тимчасового уряду.Засновницьким зборам належало затвердити угоду з Україною, яка вирішила б своюдолю шляхом референдуму. Кадети різко протестували проти угоди, якапредставляла загрозу цілісності держави і створювала небезпечний прецедент.
Незважаючи па зростання напруженості і труднощів (все більшрішучий опір великої буржуазії і кадетів, блокування економічних зв’язків,соціальна криза н містах, поширення безладдя а селі, лінія українців нарозкол), І Всеросійський з’їзд Рад робітників і солдатських депутатів (увиборах депутатів якого взяли участь більше 2 мли. громадян) свідчив прополітичну перемогу «коаліції». Правлячі партії (есери й меншовики) отримализначну більшість (більше 600 делегатів із правом голосу), тоді як опозиція(більшовики і ліві есери) ледве набрали п’яту частину мандатів (біля 150, з них105 у більшовиків). З’їзд — справжній «парламент революції» — став театромпам’ятних словесних баталій між більшістю та опозицією. Відразу ж після йоговідкриття кращі більшовистські оратори — Троцький, Ленін і Лупачарський — «кинулися в наступ» з питання про владу, вимагаючи перетворення з’їзду нареволюційний Конвент, який взяв би на себе всю повноту влади. На твердженняЦеретелі, що немає партії, здатної взяти владу в свої руки, Ленін заявив зтрибуни з’їзду: «Я відповідаю: — Є! Жодна партія від цього відмовитися не може,і наша партія від цього не відмовляється. Кожної хвилини вона готова взятивладу цілком».
Тим часом частина солдат столичного гарнізону, які булиблизькими до більшовиків і побоювалися відновлення контролю над армією івідправки на фронт, звернулася в ЦК партії більшовиків із пропозицієюорганізувати демонстрацію проти політики Керенського. Більшовистські лідериколивалися, не знаючи, чи підуть за ними робітники. Боячись втратити підтримкусолдат, завойовану ціною наполегливих зусиль, вони в більшості своїй (завинятком Каменева та Зипов’єва) схвалили ідею демонстрації і підготуваливідозву, яку 10 червня повинна була надрукувати «Правда». Чутки про те, що готується більшовистськадемонстрація, до того ж озброєна, досягли з’їзду. Більшість делегатів,згуртувавшись навколо Церетелі та Чхеїдзе, вирішили закликати населення допильності перед обличчям «зради» і «провокації» більшовиків. Рішуча йодностайна реакція керівних органів з’їзду, боязнь контрдемонстрації, сумніви зприводу її підготовленості примусили Леніна відмінити демонстрацію. «Правда»вийшла 10 червня без відозви. Більшість з’їзду захотіла розвинути свій успіх.Церетелі засудив більшовистську «змову» і зажадав розпуску робітничої міліції.Щоб «показати рішучість і єдність революційних сил» і продемонструватипідтримку своїй політиці, Рада закликала провести демонстрацію 18 червня. Навелике здивування її лідерів, тільки більшовики взяли в ній масову участь.Замість лозунгу, запропонованого меншовиками і есерами — «Від Засновницькихзборів до демократичної республіки», більшість транспарантів містили більшовистськізаклики: «Геть наступ!», «Хай живе робітничий контроль!», «Вся влада Радам!».Успіх столичних більшовиків, які завдяки своїй активності в заводських ірайонних комітетах отримали підтримку частини гарнізону і робітничого класуПетрограда, став переломним моментом. Уперше вулиця належала їм неподільно. Алечи не виявиться більшовистська партія, що в більшій мірі слідувала за рухом,ніж його ініціювала, у хвості у власних прихильників, серед яких солдат буломайже стільки, скільки робітників, розчарованих скасуванням Ленінимдемонстрації 10 червня?
Як і в квітні, а потім у червні, каталізатором подій 3 і 4липня, які були важливим моментом революційного процесу 1917 р., стала проблемавійни. Дізнавшись 2 липня про німецький контрнаступ, солдати столичногогарнізону (ті ж, що і в червні), в більшості своїй більшовики і анархісти,переконані в тому, що командування не знехтує можливістю для їх відправки пафронт, не залишивши їм іншого вибору, крім «смерті в окопах в ім’я чужих їмінтересів або смерті на барикадах за їх кровну справу», вирішили підготуватиповстання. Його цілями були: арешт Тимчасового уряду, першочергове захопленнятелеграфу і вокзалів, об’єднання з матросами Кронштадта, за якими закріпиласярепутація «революційних», створення Тимчасового революційного комітету підкерівництвом більшовиків та анархістів. Увечері 2 липня відбулися численнімітити солдат 26 частіш, які відмовилися йти на фронт. Оголошення про відставкуміністрів-кадетів ще більш розжарило атмосферу. Свою солідарність із солдатамивиказали робітники. Рядові учасники руху постаралися домогтися того, щобкерівництво партії більшовиків очолило їх дії, але в той день Ленін поїхав з ІІетрограда. Лідери військової організації (Семашко) заявили, що у них «доситькулеметів для повалення Тимчасового уряду». Був сформований Тимчасовийреволюційний комітет. Потрібно зазначити, що, в той час як рух набирав силу,серед більшовиків не було єдиної думки. Члени ЦК і більшовики, що засідали уВсеросійському центральному виконавчому комітеті (ВЦВК), обраному на І з’їздіРад робітничих і солдатських депутатів, були проти будь-якого «передчасного»виступу і стримували демонстрації. Військова організація більшовиків і місцевийкомітет партії підготували лозунги до демонстрації, які «Солдатська правда»повинна була опублікувати наступного дня (4 липня), оскільки «Правда»відмовилася це зробити.
Демонстрації почалися у другій половині дня 3 липня.Військова організація більшовиків приєдналася до руху, щоб забезпечитикерівництво, тримати його в рамках і попередити всяку передчасну дію протидержави та її інститутів. Дійшовши до Таврійського палацу, демонстрантизахоплено зустріли виступ Троцького і Зинов’єва, які обрушилися на«контрреволюціонерів, присутніх в уряді», а також на меншовиків з ВЦВК, щовідмовлялися взяти владу, запропоновану їм народом. Задоволені цими промовами,тон яких відповідав загальному паст рою, але, не знаючи, що робити далі,демонстранти повернулися па околиці — Повернувшись у 1 Петроград вранцінаступного дня, Ленін визнав продовження демонстрацій невчасним. Але по заклику«Солдатської правди», яка опублікувала лозунги без відома керівництва, озброєнідемонстранти знову вийшли на вулиці. До них приєдналися моряки з Кронштадту.Дати зворотний хід виступам було вже неможливо. Керівництво партії більшовиківледве встигло надрукувати листівку, що закликала до мирної демонстрації впідтримку «нової влади… якою могли бути тільки Ради». Цей двозначний текствидавав розгубленість більшовистського керівництва, яке втратило контроль надситуацією. Колони демонстрантів знову попрямували до Таврійського палацу, дезасідав ВЦВК. Коли Чернов спробував заспокоїти демонстрантів, тільки втручанняТроцького врятувало його від смерті. Незабаром бійки і навіть стрілянинаспалахнули між кронштадтськими моряками, що збунтувалися, солдатами і частиноюдемонстрантів, з одного боку, а з іншого — полками, вірними ВЦВК, тими самимиполками, які забезпечили перемогу повсталих у лютому (Павловський,Преображенський, Волинський).
Ці військові формування повірили інформації, поширюванійміністром юстиції Переверзєвим, згідно з якою Ленін не тільки отримав гроші відНімеччини, але й скоординував повстання з контрнаступом Гінденбурга. Зинов’євбезрезультатно намагався перекопати ВЦВК в тому, що більшовики не закликалидемонстрантів до насильницьких дій і навіть в думках не допускали поваленнярежиму. Уряд, підтриманий ВЦВК, висловився за найрішучіші дії. ГенералуПоловцеву було доручене керівництво репресивними заходами. Ленін сховався уФінляндії (що дало мотив для тверджень щодо його провини). Троцький, Зинов’єв, Каменєві багато які інші керівники партії були арештовані. Частини, що брали участь удемонстрації, були роззброєні, а «Правда» закрита. Більшовистські газети зновупочали видаватися нелегально. Уряд закрив також газету лівих есерів «Земля іволя», вважаючи її надзвичайно близькою до більшовиків. На фронтівідновлювалася смертна страта. Аналізуючи уроки цих подій у статті «Три кризи»,Ленін констатував, що лозунг «Вся влада Радам!» потрібно зняти з порядкуденного, поки меншовики та есери, з якими стався повний розрив, залишаються вкерівництві ВЦВК. Відтепер «справедливим» став заклик: «Вся влада робітничомукласу на чолі з його революційною партією комуністів-більшовиків!»
Після цих подій князь Львов доручив Керенськомуреорганізувати уряд. Переговори між різними політичними силами були складними:урядова криза продовжувалася 16 днів (з 6 по 22 липня). Крайньо ліві булививедені з гри, і кадети, що вважали себе переможцями, висунули свої умови: війнадо перемоги, боротьба проти «екстремістів» та анархії, відкладення розв’язаннясоціальних питань до скликання Засновницьких зборів, відновлення дисципліни вармії. Ці умови влаштовували Керенського. Але кадети додали до них вимогузміщення Чернова, на якого вони покладали відповідальність за безладдя на селі.Керепський підтримав «мужицького міністра» і пригрозив, що сам піде увідставку. Кадети вітали б прихід більш твердого уряду на чолі з військовими,але їм необхідно було нейтралізувати ВЦВК. Зрештою, Керенський дійсно бувпосередником у даній ситуації. Оскільки лідери меншовиків (за виняткомЦеретелі) відмовилися,, слідуючи наполегливим рекомендаціям Керенського, відпринципу відповідальності уряду перед ВЦВК, кадети вирішили увійти до уряду,розраховуючи на зміцнення власті за допомогою тиску консервативних верств, які,починаючи з «липневих днів» відкрито заявляли про свої наміри.
Однією з найбільш активних була група «Суспільство заекономічне відродження Росії», яка була заснована з ініціативи великогопідприємця Путилова і об’єднувала банкірів і промисловців Петрограда, близькихдо кадетів. Літом 1917 р. вони виступали як головна політична сила, що мала всвоєму розпорядженні два десятки газет, офіційно пов’язаних із партією, ібільше 100 «співчуваючих» видань. Група нараховувала біля 80 тис. членів,об’єднаних у 269 місцевих секціях. У Москві промисловець Рябушинський керувавіншою групою тиску, в якій переважали текстильні магнати, «Республіканськимцентром». Девіз цієї групи не залишав місця для двозначності: «Порядок.Дисципліна. Перемога». До цих груп примикали кілька командуючих арміями. «Союзземлевласників», що носив відкрито монархічний характер, об’єднував великихпоміщиків, яким безпосередньо загрожувало поширення безладдя в селі. Не залишилисязбоку і військові. Для протидії солдатським комітетам під егідою колишньогоголовнокомандуючого Алексеєва і генерала Денікіна за підтримки Родзянко ілідера монархістів Пуришкевича був створений «Союз армійських і флотськихофіцерів», який нараховував у серпні кілька десятків тисяч членів і мав своїсекції в головних містах країни. Ця організація заохочувала створення «ударних»батальйонів, покликаних розповсюдити патріотичний настрій у деморалізованихполках.
На Військовій нараді, скликаній після невдачі літньогонаступу (16 липня), генерал Корнилов, командуючий Південно-Західним фронтом,став головнокомандуючим, замінивши генерала Брусилова, якого у військовомусередовищі вважали недостатньо рішучим (він, зокрема, висловлював сумнівивідносно корисності «ударних» батальйонів, які вносили, на його думку, розкол вармію). Уряд і військові кола одностайно схвалили призначення Корнилова. З усіхцарських генералів він, син козака-землепашця, був єдиним, хто висловлювавреспубліканські погляди і був прихильником деякої демократизації армії. У тойже час він навів порядок у своїй армії, роззброїв 7 тис. солдат, заборонивмітинги па фронті, ввів розстріл дезертирів, суворо обмежив повноваженнясолдатських комітетів і наклав заборону па більшовистську пропаганду. Вінкористувався підтримкою Керенського і швидко набув репутації людини, на якуможна покластися, у командування, підприємницьких кіл і навіть союзників, всебільш стурбованих «слабкістю» цивільного уряду.
Щоб остаточно звільнитися від контролю Рад, справитисприятливе враження па консервативні сили і забезпечити широку підтримку своємууряду, який критикувався зліва і справа, Керенський прискорив формування новихдержавних інститутів. Він запропонував скликати в Москві свого родуконсультативну асамблею — Державну нараду. По відношенню до «правової країни» — членів дум, делегатів кооперативів, профспілкових активістів, представниківбанків, торгівлі і промисловості — депутати Рад — «реальна країна» — склали бне більше однієї десятої делегатів цієї Наради, скликаної спеціально в місті,що залишилося збоку від революційних пристрастей. Ради в своїй переважнійбільшості виступили проти цього маневру, направленого на те, щоб «тихо їхпоховати». Якщо вже мова йшла про те, щоб зібрати широку параду, чому б нескликати шляхом загальних виборів Засновницькі збори? Меншовики та есери післявідомих коливань у виборі позиції вирішили, зрештою, «протистояти реакційнимсилам». Замість того, щоб одностайно підтримати свого ініціатора, Держнарадазробила очевидною зростаючу популярність Корнилова, якого бурхливо віталабільшість консервативних делегатів. Таким чином, Керенський знову став, самтого не бажаючи, лідером демократичного табору.
Ставши головнокомандуючим, Корнилов постійно перевищував своїповноваження, вимагав від уряду мілітаризувати залізниці та оборонніпідприємства. При гарячому схваленні кадетів Корнилов виклав уряду свою програмувиведення з кризи. Вона передбачала демобілізацію 4 мли. солдат і виділеннякожному з них по 8 десятин землі, що створило б вірну уряду селянську опору,зацікавлену в порядку; припинення всякого втручання держави в економічні ісоціальні справи. Повернувшись у Ставку після московської Наради, Корнилов,який заохочувався кадетами і підтримувався Союзом офіцерів, вирішив $робитиспробу перевороту. Він розраховував, що демонстрація в столиці з нагодишестимісячної «річниці» Лютневої революції дасть йому потрібний привід. Буловжито заходів, щоб послати в Петроград особливо «вірні» війська, в тому числі«дику дивізію» (що складалася з татар, осетин і чеченців), яка входила в кіннийкорпус під командуванням генерала Кримова. Враховуючи, що німецькі військазайняли Ригу, Корнилов зажадав підкорення собі військ столичного гарнізону, якізнаходилися в безпосередньому веденні уряду, а також розширення компетенціївійськових трибуналів і відновлення в тилу смертної страти. Керенський відхиливці вимоги. Отримавши інформацію про намір Корнилова виступити на Петроград,ввести там військове положення і скинути уряд, Керенський змістив головнокомандуючого,який після викриття вирішив діяти відкрито і відмовився піти у відставку.Конфлікт був неминучий. У той час, як Корнилов просував свої війська достолиці, Керенський, покинутий міністрами-кадетами, які подали у відставку,почав переговори з ВЦВК з приводу утворення Головного земельного комітету.Поштові службовці, телеграфісти, солдати і залізничники відреагували вмить:вони вивели з ладу систему зв’язку, а лояльні війська столичного гарнізонувиступили назустріч солдатам Корнилова, щоб розкрити їм справжні планибунтівного генерала. Загроза заколоту знову перетворила Керенського на главуреволюції. Революційна солідарність виявилася у всьому: більшовистських лідеріввипустили з в’язниці; більшовики взяли участь у роботі земельного комітету і Комітетународної оборони проти контрреволюції, створеного під егідою Рад. За кількагодин заколот був ліквідований. Генерал Кримов покінчив життя самогубством, аКорнилов був арештований.

4. Крах державних інститутів і розпад суспільства
Без корнилівського заколоту, скаже пізніше Керенський, небуло б Леніна. І він був, безсумнівно, правий: в політичному плані заколотрізко і радикально змінив ситуацію. Кадети, які відкрито підтримали Корнилова іпішли у відставку з уряду в розпал кризи (27 серпня), були дискредитовані.Керенський писав, що він відчув «глибоке розчарування», зрозумівши, щозалишений «політичною елітою нації» і що не може більше розраховувати на їїпідтримку і авторитет, яким вона користувалася у військових, щоб створити противагуРадам і виливу більшовиків. Останні вирішили взяти участь разом з партіямибільшості у ВЦВК (меншовиками і есерами) в опорі заколоту під лозунгом: «ГетьКорнилова! Ніякої підтримки Корейському!», який дозволив їм боротися зреакцією, як того вимагала громадська думка, і заздалегідь позбавитиКорейського кредиту довіри. Більшовики були головними героями дня, оскільки їхлідери були випущені з в’язниці або змогли вийти з підпілля, куди їх загналипісля «липневих днів». Ефективність і швидкість відсічі робітників, особливо вПетрограді, де більшовики мобілізували за допомогою завкомів, районних рад іробітничої міліції біля 40 тис. чоловік (з яких 25 тис. мали зброю) за кількагодин, давали підстави припустити, що згуртованість керівництва і робітничоїмаси посилилася за сім тижнів підпілля. Нестача у цієї згуртованостіактивістів, солдат і керівників, так помітна під час червневих і липневихподій, схоже, була ліквідована. Керівні органи партії, мабуть, почали кращеконтролювати рух знизу, завдяки, зокрема, контактам між Червоною гвардією,заводськими комітетами, районними радами і солдатськими комітетами гарнізону.
Відродження більшовизму, який вважався вмираючим власнимилідерами (як про це свідчать відповіді делегатів VI з’їзду партії, що відбувся в серпні,на питання анкети про «стан здоров’я» партії) і який кадети поквапилисяпоховати («Більшовизм помер, так би мовити, раптово», — свідчив заголовокстатті в «Мові» від 8 липня), було насправді симптомом двох прихованихфеноменів, набагато більш важливих, ніж корнилівщина: радикалізації маси, якійпівроку після Лютневої революції кортіло скористатися її результатами, і крахувсіх створених революцією інститутів.
Два місяці, що відділяли невдачу корнилівського заколоту відвзяття влади більшовиками, були відмічені прискоренням розпаду суспільства ідержави в умовах гострої економічної кризи. В армії заколот знищив останнізалишки довіри до офіцерів. Він показав також, в якій мірі оперативні наказимогли служити прикриттям для контрреволюційних маневрів. Пильність була необхіднабільше, ніж будь-коли. Тому всі накази командування аналізувалися,дискутувалися і ставилися під сумнів. У цих умовах армія перестала бути воюючоюсилою та інструментом придушення. Дезертирство досягло небувалого розмаху.Дезертири і солдати-відпускники дали новий імпульс селянському руху. На селі«незаконні дії» зросли у багато разів з липня, протягом якого владою булозареєстровано і 777 випадків відвертого насильства. З 1 вересня по 20 жовтнясталося 5140 «порушень порядку» — цифра, очевидно, занижена, оскільки властівже втратили здатність контролювати ситуацію, але вона все ж показує розмахселянських заворушень. З особливою силою вони виявилися на Україні і вБілорусі, але головним чином у п’яти губерніях Центральної Росії (Тульській,Рязанській, Пензенській, Саратовській, Тамбовській), де відрізнялися всебільшим озлобленням. Селяни тепер не задовольнялися лише одним захопленням землі. Вони грабували і сотнямиспалювали панські маєтки, вбивали власників, які не встигли сховатися,захоплювали інвентар і худобу, необхідні для обробки привласнених дільниць, якіне мали наміру повертати. Насамперед від селянського насильства страждалиненависні поміщики. У районах, де утворився нечисленний прошарок багатих селян,які вийшли з громади завдяки столипінській реформі, селянський рух, якийчастіше за все об’єднував селян-громадників, повернувся і проти «куркулів»,вимушених повертати в «загальний казан» землі, які були визнані громадою«надлишками» по відношенню до зрівнювальної норми, заснованої на «числіїдоків».
На хвилю аграрного безладдя, яка невідступно підіймалася,Тимчасовий уряд спробував відповісти так. як би це зробила будь-яка державнавлада. Церетелі, І. Іешехонов, Чернов (незважаючи на те, що двоє останніх,будучи «духовними спадкоємцями» народників, вважалися близькими до мужиків)засудили «незаконне захоплення землі», нагадавши, що тільки Засновницькі зборимають право вирішувати аграрне питання. Однак їх домовленості не принеслирезультатів. У села були направлені війська. Але солдати часто відмовлялисястріляти у своїх «братів селян». У вересні-жовтні близько 40 із 200 випадківзастосування військ для придушення цього безладдя закінчилися актами непокори.Просте порівняння цифр — 5140 «порушень порядку». 200 випадків застосуваннявійськ для придушення цього безладдя і 40 випадків непокори — вагомий доказбезсилля держави, яку захлеснули події. Більшовики були єдиними, хтопідштовхував селян до захоплення поміщицьких земель. Однак аграрне безладдябуло все ж таки в основному стихійним рухом, продовженням селянських рухівпопередніх років. Завдяки бездіяльності влади він досяг небувалого розмаху, алечи змінилася від цього його природа? Швидше усього, ні, як про це свідчить йогоспрямованість, не тільки традиційно урівнювальна і антипоміщицька, але йантиміська. Селяни, які віками відчували недовіру до міста, відмовилися відопіки і втручання земельних комітетів і комітетів з постачання, нав’язанихзверху і в більшості своїй не селянських за складом, і визнавали авторитет лишесвоїх власних комітетів. Лише місцеві есерівські активісти мали шанс вплинути вполітичному плані на дії селянства — за умови, що вони не підуть проти побажаньселян.
Не залишалися збоку й робітники. Циркуляр меншовистськогоміністра труда Скобелєва (28 серпня), який забороняв збори на підприємствах уробочий час, був сприйнятий як справжнє оголошення війни урядом робітничомукласу. Більшовики тут же викрили угоду між «Скобелєвим і К» і підприємцями.Останні використали цей циркуляр для відновлення своїх «прав» на підприємствах,обмеживши повноваження заводських комітетів і звільнивши «призвідників»безладдя. Підприємці все частіше вдавалися до локаутів, переводу заводів із«неспокійних» центрів (Петроград, Москва, Харків, Одеса і інш.) до більш«тихих» районів.
У вересні — жовтні сотні підприємств були зупинені підприводом труднощів у постачанні, зниження продуктивності праці, страйків ібезладдя. Десятки тисяч робітників виявилися викинутими на вулицю. У цих умовахзнизилася активність виступів: у вересні — жовтні кількість страйків поменшалав порівнянні з травнем, але вони відрізнялися більшою агресивністю (значнозбільшилося число незаконних арештів підприємців), великим радикалізмом і булибільш політизовані; страйкарі часто вимагали встановлення робітничого контролюза виробництвом (особливо, якщо підприємство повинне було ось-ось закритися) івсе частіше — за відставку уряду, переходу всієї влади Радам.
Локаути, свідомий економічний саботаж із боку деякихпідприємців і страйки (які вели до значного зниження продуктивності праці)остаточно дезорганізували виробниче життя. Загальний застій економіки черезтруднощі її переорієнтації на військові потреби призвів до дезорганізаціїроботи транспорту, особливо залізничного: в робочому стані залишалося не більшдвох третин вагонного і локомотивного парку, що робило неможливими нормальнепостачання промисловості і регулярну доставку продовольства населенню.Наприклад, постачання Путилівським заводам у вересні ледве досягало 4% їхпотреб, а підвезення зерна в Петроград становило тільки 45% продовольчих потребміста. У результаті норма видачі хліба працівникам фізичної праці зменшилася заліто на 50%. З липня у місті була введена карткова система і на інші основнівиди продовольства (цукор, м’ясо, яйця, жири). їх недостача викликала зростанняцін, які в середньому потроїлися з липня по жовтень. Російська економікапотерпіла крах задовго до жовтня 1917 р.
Паралельно з розвалом економіки розширилися ірадикалізувались національні рухи. З ініціативи Української Ради в кінці серпняу Києві відбувся З’їзд національностей. На ньому були присутні делегати відтринадцяти національних меншин і півтора десятки соціалістичних партій, якіспробували визначити принципи національної політики в колишній імперії.Заключна резолюція визнавала право всіх народів на самовизначення івисловлювалася за вибори не єдиних Засновницьких зборів, де домінували бросіяни, а засновницьких зборів, кількість яких відповідала б числунаціональних общин у країні. Кожні з них приймали б рішення про доцільністьвідділення або про характер відносин з федерацією, яка замінить імперію.Радикалізація національного руху змусила уряд вжити термінових заходів: булоарештовано багато борців за незалежність Фінляндії, які добилися прийняттяСеймом 5 липня законопроекту про суверенітет Фінляндії; переглянута угода зУкраїнською Радою від 3 липня (Генеральний секретаріат став адміністративниморганом, підлеглим і Петрограду, а ідея створення Засновницьких зборів Українибула категорично знехтувана). Це привело до зростання інцидентів між росіянамита українцями. До жовтня розрив між Петроградом і Києвом завершився. Урядзастосував жорстокі заходи і проти кримських татар: за заклики проти участісолдат-мусульман у війні з турками був арештований муфтій. У Середній Азіїполітика уряду не порвала з «колоніальною» традицією, ігноруючи національніспрямування мусульман: їх розкол, що став явним вже в Казані (травень 1917 р.),полегшив задачу уряду та укріпив його переконаність у тому, що іслам не більшніж другорядна сила, яка не може обійтися без російської опіки.
В умовах краху традиційних інститутів і посиленняневдоволення різних категорій населення, Керенський, проголосивши 1 вересняреспубліку («щоб дати моральне задоволення громадській думці»), постаравсяукріпити законність свого положення створенням нових інститутів: Демократичноїнаради, а потім Ради республіки. Перша, аналогічна за своїм складом ДержавнійРаді, скликаній в серпні (делегати кооперативів, земств, міських дум складалитам більшість), повинна була прийняти у вересні два важливих рішення: виключитиабо залишити в урядовій коаліції буржуазні партії; визначити характер Радиреспубліки. Участь буржуазії в третьому коаліційному уряді (остаточносформованому 26 вересня) була схвалена незначною більшістю голосів післяголосування і подачі поправок, що викликало численні суперечки. Виключивши«партії, що скомпрометували себе у справі Корнилова», Рада погодилася на участьв уряді в індивідуальному порядку діячів, які належали до кадетської партії,дозволивши Корейському, який піклувався про підтримку «політичної еліти нації»,ввести у свій кабінет Коновалова, Кішкіпа та Третякова. Більшовики, визнавши цепровокації ю, заявили, що тільки II Всеросійськийз’їзд Рад, призначений па 20 жовтня, буде маги право сформувати «справжній уряд».Демократична нарада схвалила також принцип представництва цензових елементів умайбутній Тимчасовій Раді республіки. Керенський і Церетелі виробили нормипредставництва різних організацій, які будуть засідати в цьому«передпарламенті». Ці норми поставили в недопустимо невигідне положення Ради(де співвідношення сил якраз змінювалося на користь більшовиків) по відношеннюдо представників «демократії» і цензових елементів. Бачачи успіхи«більшовизації», «демократія» знову змістилася праворуч.
6 жовтня Керенський відкрив сесію Тимчасової Ради республіки.Він заявив про відповідальність свого уряду перед цим головним інститутомреспубліки і виклав свою програму: захистити країну, відновити військовийпотенціал, виробити разом із союзниками умови міцного миру. Від іменібільшовистської фракції Троцький вибухнув критикою па адресу Тимчасової Радиреспубліки, яку він охарактеризував, як нове видання булигінської Думи, іуряду, який за наказами кадетських контрреволюціонерів та імперіалістів безпідставнопродовжує цю спустошливу війну і готує здачу Петрограда та поразку революції.Після закінчення його промови 53 депутаті і-більшовики залишили зал. їх відхідстав першим актом Жовтневої революції.
Поведінка більшовиків частково диктувалася їхніми недавнімиуспіхами, які виражалися як в завоюванні деяких інститутів влади, так і в більшзагальному значенні, в масовому прийнятті широкими верствами суспільства тогоабо іншого більшовистського лозунгу, що, проте, ніяк не означало прямої оприєднання до партії більшовиків, як до політичної сили.
31 серпня більшовистська резолюція, що закликала до створенняуряду без буржуазії, вперше отримала більшість у Петроградській Раді. 9 вересняВиконком Петроградської Ради, в якому переважали есери і меншовики, виявився вменшості; Троцький був вибраний головою Ради. Із столиці цей рух розповсюдивсяна Москву, Київ, Саратов. У вересні вже більше 50 Рад прийняли резолюції пропередачу всієї влади Радам. До того ж більшовики завоювали міцні позиції вдеяких масових організаціях, таких, як фабзавкоми і районні ради у Петрограді.Об’єднані в Міжрайонну Раду, ці ради зіграли вирішальну роль під час спробикорпилівського заколоту завдяки своїм озброєним дружинам. Коли уряд зажадавроззброєння Червоної гвардії, ради ще більш радикалізувались і приєдналися доПетроградської Ради, в якій відтепер заправляли більшовики. Обидва ці органи,що мали в своєму розпорядженні мережу звільнених активістів, почали тісноспівробітничати і разом засідали в Смольному.
У більш зрозумілій формі більшовистські ідеї впроваджувалисяв армію і робітниче середовище. Солдати тилу прийняли більшовистські лозунги,розуміючи, що тільки політика «миру будь-якою ціною» врятує їх від відправки напередову. У діючій армії невдачі наступу і корпилівського заколоту прискорили більшовизацію.Солдати вибирали серед більшовистських лозунгів ті, що їм подобалися: «Негайнеукладення миру», «Вся влада Радам!» — та інш. У робітничих колах, крімзалізничників, які залишилися вірними меншовикам, ідеї робітничого контролюзустрічали широкий відгук. На II конференціїфабрично-заводських комітетів більшовики без великих зусиль добилися прийняттяпотрібних резолюцій. Що ж до селян, то вони довіряли лише «максималістам», нездогадуючись, що ті грають на руку більшовикам. Радикалізація і поступовабільшовизація широких верств суспільства, розчарованих політикою уряду«демократії», який щедро роздавав обіцянки і не припиняв закликати до терпінняв очікуванні скликання Засновницьких зборів, контрастували з нечисленністюпартії більшовиків, яка нараховувала приблизно 200 тис. членів. Але за умоворганізаційного вакууму осені 1917р., коли державна влада поступилася місцемсуцвіттю комітетів, рад і нарад, які оспорювали один у одного крихітки влади ізаконності, було досить енергійних дій однієї групи, нехай навіть нечисленної,але організованої і рішучої, щоб авторитет її негайно виріс до розмірів,непорівнянних з її реальною силою.

5. Взяття влади більшовиками
15 вересня ЦК партії більшовиків почав обговорення двох листів(«Більшовики повинні взяти владу» і «Марксизм та повстання»), які були отриманівід Леніна, що переховувався у Фінляндії. Він вимагав, щоб партія закликаланарод до негайного повстання. «Чекати «формальної» більшості у більшовиківнаївно: жодна революція цього не чекає. І Корейський з К° не чекають, а готуютьздачу Пітеру… Історія не пробачить нам, якщо ми не візьмемо владу тепер», — казав Ленін. Ніхто з членів ЦК його не підтримав. Ще дуже свіжими були спогадипро «липневі дні». Висловлювалися навіть думки про необхідність знищитиписьмове свідчення пропозиції Леніна. ЦК вирішив терміново вжити заходів длязапобігання будь-якій демонстрації і брати участь у роботі Демократичноїнаради. Через два тижні Ленін повернувся до своєї пропозиції у статті «Кризаназріла», яка була цього разу опублікована в газеті «Робітничий шлях». «Бопропускати такий момент і «чекати» з’їзду Рад, — писав він, — є помилковийідіотизм або повна зрада».
Наполегливість Леніна поступово підточувала «революційнийлегалізм» більшовистських керівників. З ініціативи Троцькогодепутати-більшовики 7 жовтня покинули зал Ради республіки. Цього ж дня Ленінтаємно повернувся до Петрограда. 10 жовтня, завдяки виступу Свердлова, якийдоповів про підготовку військової змови в Мінську, Леніну вдалося змінити думкуЦК (принаймні 12 з 21 повноправних членів, які там були присутніми) і отримати10 голосів за (2 проти — Каменєв і Зипов’єв) при голосуванні з питання проозброєне повстання. Опозиція Каменева (до нього приєдналися О.Риков і В.Ногін — обидва з Московського комітету, відомого своєю помірністю) аж ніяк не буланесподіваною. З березня — квітня Каменєв постійно висловлював свою незгоду зЛеніним, вважаючи, що в Росії ще не склалися умови для встановлення соціалізму.На його думку, взяття влади більшовиками було б невчасним, партії не вдастьсяпобудувати справжній соціалізм, що дискредитує саму ідею соціалізму. Каменєв іЗинов’єв направили низовим комітетам листа, в якому пояснювали, наскількиризиковано ставити в залежність від передчасного повстання долю не тільки «нашоїпартії, але й долю російської та міжнародної революцій». У більшовиків,продовжували вони, відмінні шанси на виборах, вони можуть розраховуватиприблизно на третину голосів. «У Засновницьких зборах ми будемо настількисильною опозиційною партією, що в країні загального виборчого права нашіпротивники вимушені будуть поступатися нам щокроку. Або ми складемо разом злівими есерами, безпартійними селянами та іншими правлячий блок, який восновному повинен буде проводити пашу програму». Перемога, про яку міркувалиКаменев і Зинов’єв, була б парламентською, а не революційною.
Рішення визнати повстання як «справу, що стоїть на порядкуденному», прийняте 10 жовтня, не знімало всіх протиріч. Ленін вважав, щоповстання повинне статися до відкриття II з’їзду Рад, призначеного на 20жовтня. Погрібно було терміново призначити дату і зайнятися ретельноюпідготовкою повстання за всіма правилами революційного мистецтва. ДляТроцького, навпаки, першочерговою метою залишалося взяття влади Радами.Повстання ж повинне було статися лише в разі загрози з’їзду. Троцький невважав, що більшовикам потрібно взяти на себе ініціативу атаки проти уряду, апропонував почекати, щоб він напав першим. Таким чином, вимальовувався третійшлях, який робив особливо явними тактичні й теоретичні розходження середбільшовиків напередодні взяття влади. Більшість із них прийняли точку зоруЛеніна, повіривши чуткам, що уряд готовий здати Петроград німецьким військам іперемістити столицю в Москву. Виставивши себе патріотами, більшовики заявилипро свій намір забезпечити оборону міста. З цією метою вони створили Військово-революційнийцентр (ВРЦ) із п’яти членів (Свердлов, Сталін, Дзержинський, Урицький,Бубпов)для мобілізації мас, в активній підтримці яких, як свідчила доповідьделегатів більшовиків, не було впевненості. У доповіді, зокрема, зазначалося,що в Кронштадті бойовий дух значно впав, населення Василеостровського районузовсім не налаштоване на користь повстання. На Виборзькій стороні масапідтримає. Московська застава: маса вийде на вулицю по заклику Ради, але малохто відгукнеться на заклик партії. Нарвська застава: загалом ніякого бажанняповставати. Охта: серед робітників не виявлено ніяких настроїв на користьповстання.
Зі свого боку Троцький, який був головою Петроградської Ради,9 жовтня став ініціатором створення самостійної військової організації при Раді- Петроградського Військово-революційного комітету (ПВРК). Виявивши тактичнуспритність, він доручив керівництво ним лівому есеру П.Лазиміру. Однак комітет,до якого увійшов ВРК, знаходився під контролем більшовиків, які переважали вньому. Таким чином, під прикриттям організації, що діяла від імені Ради,більшовики змогли б керувати повстанням. ПВРК увійшов у контакт з чотирмадесятками військових частин столиці (в якій їх нараховувалося тоді 180), зЧервоною гвардією, майже із 200 заводами, півтора десятками районних комітетів,що дозволяло мобілізувати 20-30 тис. чоловік (насправді тільки 6 тис. взялиучасть у подіях на боці повсталих). 18 жовтня військова комісія ПетроградськоїРади організувала збори уповноважених полкових комітетів гарнізону. Більшістькомітетів висловила недовіру уряду, який підозрювався в намірі здати Петрограднімцям, і заявила про готовність захистити революцію по заклику з’їзду Рад. Алезовсім інша справа була примусити їх прийняти більшовистський лозунг взяттявлади шляхом повстання. Троцькийрезюмував ситуацію таким чином: «Гарнізон був численним, але не хотів битися.Загони моряків не володіли потрібною чисельністю. Червоній гвардії не вистачалоуміння». Таким чином, за два дні до відкриття з’їзду Рад ні дата, ні способипроведення повстання не були ще визначені.
Однак повстання ні для кого не було секретом. 17 жовтняменшовистський лівий журнал згадав про існування листа, який ходив убільшовистських колах, в якому «обговорювалося питання про озброєне повстання».Наступного дня «Нове життя» опублікувало статтю Каменева, де засуджувалася ідеяозброєного більшовистського повстання і непрямо підтверджувалася автентичністьінформації, що з’явилася напередодні. Ця стаття стурбувала громадську думку.Ленін визнав її рівносильною зраді і зажадав виключення авторів із ЦК, алезалишився в меншості, оскільки Камепєв і Зиновє’в присягли й обіцяли ніякимчином не заважати здійсненню рішень ЦК. У ВЦВК Троцький був підданий справжньомудопиту меншовиками і вимушений був відповісти на питання, чи готують більшовикиповстання. Він заявив, що повстання не передбачене більшовиками, але вони повнірішучості захистити з’їзд Рад від будь-яких контрреволюційних вилазок. Такимчином, підготовка більшовиків виглядала «законною». Зі свого боку Корейськийдемонстрував повну впевненість у своїй силі, оскільки розраховував на підтримкуменшовиків і есерів і отримав від Полковиикова, командуючого гарнізоном,запевнення в «абсолютній лояльності» військ уряду.
Проте 21 жовтня гарнізон перейшов па сторону 11 ВРК. Останнійтут же звернувся до населення з відозвою, яка попереджала, що без підпису ПВРКніяка директива гарнізону не буде дійсна. Корейський в ультимативній формізажадав від ПВРК скасування цього документу. Почалася проба сил. Вранці 24жовтня Керенський наказав закрити друкарню більшовиків. Вони захопили її знову.Для розробки плану дій у Смольному зібрався ЦК більшовиків. У повстанні повиннібули злитися два самостійних потоки: державний переворот, організований ПВРКвід імені Петроградської Ради, щоб захистити революцію, і пролетарськеповстання під керівництвом Військово-революційного центру. Видимість двохетапів операції — оборонного («захистити з’їзд Рад віддій уряду та його Виконкомуз есеро-меншовистською більшістю») і наступального (пов’язаного з діяльністюЛеніна, який вийшов 25 жовтня з підпілля) — повинна була бути витримана докінця.
Увечері 24 жовтня Червона гвардія і кілька військових частин,діючи від імені Петроради, захопили, не зустрівши опору, невські мости істратегічні центри (пошта, телеграф, вокзали). За кілька годин усе містоперейшло під контроль повсталих. Тільки Зимовий палац, де засідав Тимчасовийуряд, був не зайнятий. Керенський марно намагався встановити контакт із штабом.Там не цілком усвідомлювали характер подій і не поспішали надати допомогупереможцю Корнилова. Вранці 25 жовтня Керенський відправився за підкріпленням.Не дожидаючись відправки ультиматуму уряду, з ініціативи Леніна булаопублікована о 10-й годині ранку відозва ПВРК, в якій говорилося, що урядпозбавлений влади і що влада перейшла в руки ПВРК. Ця заява до взяття влади 11з’їздом Рад являла собою справжній державний переворот. У першому варіантівідозви ПВРК Ленін писав: «ПВРК скликає сьогодні на 12.00 Петроградську Раду.Вживаються невідкладні заходи для встановлення радянської влади». Змінасимптоматична. Відчуваючи недовіру до «революційного легалізму» ПетроградськоїРади, тобто Троцького, до «угодівницького духу» своїх товаришів із ЦК, яких вінпідозрював у готовності увійти в переговори з іншими соціалістичними силами,Ленін хотів зосередити всю повноту влади в руках органу, створеного в процесіповстання, органу, який ні в чому не залежав би від з’їзду Рад. Цей крок робивнеминучим ще до відкриття II з’їздуРад розрив між Леніним та іншими революційними організаціями, які вважали себев праві претендувати на частку нового авторитету і нової влади.
У другій половині дня 25 жовтня Ленін, з’явившись упершепісля червня перед народом, заявив па сесії Петроградської Ради: «Робітнича іселянська революція, про необхідність якої весь час говорили більшовики,здійснилася. Пригноблена маса сама створить владу. У корені буде розбитийстарий державний апарат і буде створений повий апарат управління в особірадянських організацій.
Відтепер наступає нова смуга в історії Росії, і дана, третяросійська революція повинна в своєму кінцевому результаті привести до перемогисоціалізму». «Але ви зумовлюєте волю з’їзду Рад», — заперечив хтось. «Ні, — відповів Троцький, — саме робітники і солдати, повставши, зумовили волюз’їзду».
Однак перемога більшовиків залишалася неповною, оскільки вЗимовому палаці ще засідав Тимчасовий уряд. У половині сьомого вечора вінотримав ультиматум ПВРК, який давав йому 20 хвилин на прийняття рішення прокапітуляцію. Насправді ж штурм Зимового палацу стався пізніше, вночі, післятого, як крейсер «Аврора» зробив кілька холостих пострілів у бік палацу. Одругій годині ранку Антонов-Овсієнко від імені ПВРК арештував членів Тимчасовогоуряду. Бої, в яких взяли участь з того і з іншого боку не більше кількох сотеньчоловік, завершилися з мінімальними втратами (6 убитих серед оборонців, жодногосеред нападників).
За кілька годин до падіння Зимового палацу, у 22,40,відкрився 11 Всеросійський з’їзд Рад. Засудивши «військову змову, організовануза спиною Рад», меншовики покинули з’їзд, за ними — есери і бундівці. їх відхідприрік на поразку Мартова та його прихильників, які шукали компромісу іпропонували створити уряд, в якому були б представлені соціалістичні партії івсі демократичні груші. Троцький поіронізував над цією пропозицією: «Народпішов за нами, ми отрималиперемогу, а тепер нам кажуть: відмовтеся від вашої перемоги, зробіть поступки,прийміть компроміс. З ким, я вас питаю” 3 незрозумілими групами, що насзалишили, а тепер роблять нам пропозиції? Ми їм говоримо: ви — нікчемності іпотерпіли крах. Ваша роль закінчена, йдіть же туди, куди вам призначено: назвалище історії». Цей виступ прискорив відхід Мартова та його прихильників ізз’їзду. Тоді з ініціативи Троцького з’їзд (на якому залишалися тількибільшовики і ліві есери) прийняв наступну резолюцію: «II з’їзд констатує, що відхідменшовиків та есерів є злочинною і відчайдушною спробою позбавити ці зборичинності в той самий момент, коли маса старається захистити революцію віднаступу контрреволюції».
Трохи пізнішез’їзд проголосував за резолюцію, складену Леніним, яка передавала «всю владуРадам». Ця резолюція була чистою формальністю, адже насправді влада знаходиласяв руках партії більшовиків, але вона узаконювала результати повстання ідозволяла більшовикам правити від імені народу, оскільки інші партії, завинятком лівих есерів, покинули з’їзд. Потім були зачитані і схвалені декретипро мир і про землю — перші акти нового режиму.

Похожие работы