Наш
край в роки Другої Світової
Дана тема є
актуальною, оскільки ще досі не визначено точної кількості жертв терору і
насилля фашистів. В даній роботі висвітлені події Великої Вітчизняної війни в
окремому регіоні, а точніше в місті Славута. Тут викладені факти про початок
війни, про один із найжорстокіших концтаборів – «Гросслазарет Славута. Табір
301», про масові винищення євреїв, а також про партизанський рух на території
Славутчини. Як і по всій Україні війна розпочалася 22 червня з вторгнення
німецьких військ. Під час панування фашистів на території Славутчини відбувалися
масові репресії як українського населення, так і національних меншин. Було
створено «фабрику смерті» – концентраційний табір «Гросслазарет 301», який був
одним із найбільших концтаборів в Україні. Саме тут німецькі лікарі проводили
свої нелюдські досліди. В’язнів примушували до найтяжчих робіт, при цьому
годуючи їх їжею, при якій і без такого навантаження людина прожила б не довго.
За архівними даними за два роки окупації тіт було розстріляно 150 тисяч
полонених. Масовими були винищення не лише бійців Червоної Армії, а й
єврейського населення. За своїм кривавим планом німці , за оголошенням, зібрали
всіх євреїв міста на одній площі, а згодом жорстоко розправилися з ними : малих
дітей заживо кидала в колодязь, дорослих розстріляли і заховали шарами в одній
могилі. Уже весною1942 року відбулося збройне повстання підпільників. Початок
партизанської боротьби поклав загін під командуванням А.З. Одухи. 14 червня
1942 року підпільники міста організували втечу з табору військовополонених, їх
вивели у ліс, частково забезпечили зброєю. Славутське підпілля забезпечувало
загін усім необхідним для життя і боротьби: людьми, одягом, продуктами
харчування, медикаментами, зброєю, явочними квартирами, даними розвідки.
Пізніше було вирішено день 14 червня вважати днем створення партизанського
загону, який згодом розрісся у велике партизанське з’єднання ім.. Ф.М.
Михайлова.
Початок війни Напад
фашистської Німеччини на Радянський Союз 22 червня 1941 року перервав мирне
життя славутчан, розпочалася мобілізація військовозобов’язаних, евакуація
населення і матеріальних цінностей. Згадує В.Ф.Оржаховський:
– Про початок
війни почув 22 червня з гучномовця, виступав В.Молотов. У цей день на Ринковій
площі зранку був великий базар, але після повідомлення про війну люди швидко
розбіглися, було не до торгівлі. Над містом почали пролітати літаки, чого
раніше не було, адже район був закритий для польотів авіації. На вулицях
з’явилися озброєні гвинтівками члени винищувальних загонів з числа місцевих
жителів, переважно євреїв, для виловлювання лазутчиків і диверсантів. Особисто
спостерігав як через місто повільно летів важкий літак. Раптом у небі з’явився
швидкісний і обстріляв першого, з якого вистрибнули два парашутисти. По них
відкрили стрільбу яструбки. Один з пілотів приземлився на Ринковій площі.
Виявилося, що це радянський льотчик. Радянський літак впав в районі сучасних
очисних споруд. З липня ворог почав бомбардувати місто. Були випадки грабежу із
магазинів і залишених господарських будівель. Зі спогадів Побережного І.В.,
який у 1941 році закінчив 9 класів Славутської СШ № 1: «Війна для мене
запам’яталася бомбардуванням міста. Найбільше постраждав центр міста, згорів
кінотеатр. Великий пожар від бомбардувань виник в районі Ринкової площі». План
призову в армію військовозобов’язаних 1905-1918рр. по Славутському району
(близько 7 тисяч чоловік) виконано до вечора 23 червня. Мобілізовані 3-4 дні
перебували в дворі лісок лубу, а потім групами і поодинці вирушали на Схід. Славутська
МТС уже через кілька годин після отримання наказу про евакуацію встановила на
залізничній платформі 49 тракторів, 1 автомашину. Протягом п’яти днів виконано
план поставок діючій армії автотранспорту, тракторів, коней, возів.
Підприємства міста перейшли на випуск продукції і матеріалів для потреб фронту.
Продукція маслозаводу, харчокомбінату, підприємств промкооперації відправлялася
військовим частинам. Лісозаготівельні організації, деревообробні підприємства
переводилися на виготовлення шпал, деталей до військових возів тощо. Розміщена
у Славуті кавалерійська дивізія, піднята по тривозі о 4 год. Ранку 22 червня,
виступила до м. Кременця, де вже під вечір 23 червня вступила у бій з
німецькими моторизованими частинами, які до того часу зайняли більшу частину
міста. Вибивши ворога з Кременця, дивізія утримувала місто протягом 8 днів.
Ведучи важкі бої, потрапила в оточення , з якого зуміла вирватися. Відступаючи
з боями, дивізія в Каневі переправилася через Дніпро. Далі її шлях проліг на
Полтаву, а у листопаді вона була відведена район м. Будьонівська Воронезької
області. У попередніх боях дивізія втратила більше половини особового складу .
понесла великі матеріальні втрати. Просування ворога до міста Славути
стримували воїни 109-ї та 213-ї моторизованих дивізій. 109-а дивізія (командир
полковник Краснорецький) вийшла з Острога і зайняла оборону на захід від
Славути. Маючи відкриті фланги, дивізія вела важкі бої з переважаючими силами
ворога. У лісі під Славутою перший бій з ворогом прийняла на себе 147-ма
стрілецька дивізія. Її окремий мотоциклетний полк вступив у бій з передовими
частинами ворожої танкової групи. Однак 4 липня частини фашистської армії
окупували місто. Фашисти та місцеві найманці негайно приступили до встановлення
«нового порядку» у місті. Було створено районну і міську управи, районну
«народну» міліцію, війську комендатуру тощо. 24 липня комендант підписав «Наказ
до населення міста Славута», в якому вимагалося:
1.
Всім, у кого знаходиться зброя,
радіоапарати, акумулятори й аноди, телефонні апарати і всяке військове
знаряддя, негайно віднести його до команди народної міліції, що по Цвітоській
вулиці.
2.
Переховування більшовицьких міліціянтів,
НКВДистів і військових карається розстрілом.
3.
Під загрозою розстрілу забороняються
грабунки та привласнення всякого майна.
4.
Награбоване майно належить негайно знести
в команду народної міліції (протягом 24 годин).
5.
Встановлено такі поліцейські години: а)
для українців – від 6-ї до 21-ї години (9 годин вечора за німецьким часом), б)
для жидів і поляків- від 6-ї до 20-ї години. Всі жид мусять носити на правому
рамені білу опаску із блакитною зіркою Давида.
6.
Службою безпеки, охорони і порядку є
українська народна міліція, котра носить жовто-блакитну відзнаку на лівому
рамені. За невиконання цих наказів підлягає кожен воєнному судові
За період з 8 по
18 серпня у Славуті проведено детальний перепис населення. Нова влада
занотовувала буквально все про жителів міста: місце проживання, власник
будинку, попереднє місце проживання, дата поселення у Славуті, місце роботи,
фах, працездатність, родинний стан відносно голови двору тощо. В окремому
списку зібрано відомості про євреїв міста. До нього занесено 1390 осіб,
переважно жінок, дітей і літніх громадян. Фактично це був список смертників,
адже важко уявити, що після масового розстрілу комусь вдалося вижити.
Розпочалося винищення працездатного єврейського населення міста уже в
липні-серпні 1941 року, коли під виглядом відправки на роботу людей вивозили у
лісові хащі на розстріл. Лише в урочищі Лиса Гора поряд з дорогою
Славута-Шепетівка розстріляно близько 800 осіб. Наказ від 11 серпня 1941 року
по міській управі засвідчує, що німецька влада не довіряє «народній міліції»:
«За погодженням
з військовою комендатурою наказую:
1.
Районній міліції о 2 год. дня цього
числа з’явитися до військового коменданта з виданою у комендатурі зброєю і
велосипедами.
2.
Все майно, яке є у розпорядженні
районної міліції, здати до управи.
Обов’язкова
постанова Славутської міської управи від 12серпня передбачала:
«-Забороняється
проведення обшуків та трусів у громадян міста і району представникам народної
міліції або іншим органам району за винятком осіб від військової німецької
комендатури.
– Обшуки
представником народної міліції або іншим органом допускається проводити лише
при наявності ордера від управи на право обшуку.» Окупаційна влада почала масові
побори, про що свідчить постанова Славутської районної управи від 22.08.1941
року:
«Для приведення м.
Славути в належний стан, ліквідації наслідків руйнування та пуску в дію
підприємств районна управа постановляє:
1.
Накласти на жидівське населення м.
Славути контрибуцію в розмірі 20 тис. крб.
2.
Накладену контрибуцію здати до
30.08.1941 року.
3.
Контрибуцію мусить зібрати та здати до
управи жидівський комітет, на якого покладається вся відповідальність за здачу
повної суми контрибуції у визначений термін.»
Наказом від
25.08 головним лікарем районної лікарні призначено Домбровського І. М., якого у
грудні замінив на цій посаді Михайлов Ф. М. Для населення міста
запроваджувалася трудова повинність, безкоштовна робоча сила використовувалася
на різноманітних роботах, про що свідчить постанова районної управи від
6.09.1941 року: «Розглянувши матеріали про будівництво моста і прокладення
тротуарів на урочище Плотиче, районна управа вирішила:відроблені громадянами м.
Славути, мешканцями Плотиче 106 робочих днів на будівництві моста і прокладенні
тротуарів віднести за рахунок трудових повинностей і оплати за такі не
проводити».
Славутський
концтабір «Гросслазарет Славута. Табір 301» Восени
окупанти створили на території військового містечка концентраційний табір для
хворих і поранених військовополонених радянських бійців і офіцерів під назвою
«Гросслазарет Славута. Табір 301». «Лазарет» займав 10 триповерхових
будинків-блоків, обгороджений густою сіткою дротяних загорож з кулеметними
вишками і прожекторами. Адміністрація, німецькі лікарі й охорона гросслазарету
проводили масове винищення радянських військовополонених, створивши нестерпні
умови проживання: спеціального режиму голоду, скупченості та антисанітарії,
застосування катувань і прямих вбивств, позбавлення хворих і поранених
лікування, примушування вкрай виснажений людей до каторжної праці. У
гросслазареті німецькі власті зосереджували одночасно 15-8 тисяч поранених, а
також хворих полонених. На зміну померлим щоразу сюди надсилали нові партії
жертв. Німецькі лікарі навмисне поширювали інфекційні хвороби, хворих на
висипний тиф, туберкульоз, дизентерію, поранених з важкими та легкими
ушкодженнями розміщували в одному блоці. Кількість хворих у казармі доходила до
1800 чоловік, тоді як при нормальних умовах у приміщеннях можна було розмістити
не більше 400 чоловік. Камери не прибиралися.
Хворі по кілька
місяців залишалися у тій білизні, в якій потрапили у полон. Елементарна
санітарна обробка тих, хто прибував до лазарету, не поводилася. Добовий
харчовий раціон військовополонених складався з 250 грамів ерзац-хліба та двох
літрів так званої баланди. Еразц-хліб випікали з спеціального борошна,
доставленого з Німеччини. В одному із складів лазарету знайдено 15 тонн цього
борошна, що зберігалося у 40-кілограмових паперових мішках з фабричними
етикетками «Шпельцмель». Судово-медичною та хімічною експертизами, а також
аналізом, зробленим інститутом харчування Наркомздоров’я СРСР, встановлено, що
борошно являло собою полову з мізерною домішкою крохмалю (1.7%). Харчування
подібним хлібом спричиняло голодування, дистрофію, поширення важких
кишково_шлункових захворювань, що призводило до частих летальних випадків.
У гросслазареті
періодично спостерігалися спалахи захворювання невідомого характеру, так званої
парахолери, яке німецькі «лікарі» розповсюджували навмисне , проводячи досліди
на полонених. Більше половини таких хворих помирало. Трупи деяких померлих
німецькі лікарі розтинали, інші лікарі до автопсії не допускалися. Хворим та
пораненим не видавали медикаментів, рани не піддавали хірургічній обробці і не перев’язували.
Незважаючи на велику виснаженість полонених, гітлерівці примушували їх
виконувати непосильну фізичну працю. Бажання вирватись з полону і воювати з
фашизмом, голод, репресії, постійна загроза смерті спонукали військовополонених
вдаватись до індивідуальних та групових втеч з лазарету. Вони знаходили
притулок у місцевих жителів Славути та навколишніх сіл, у зв’язку з чим 15
січня 1942 року шепетівський гебітскомісар попередив населення, що за «надання
військовополоненим, що втекли будь-якої допомоги, винні будуть розстріляні.
Коли безпосередні винуватці не знайдуться, то у всякому разі буде розстріляно
10 заручників». Районна управа в свою чергу оголосила, що «всі
військовополонені, які самовільно покинули лазарет, оголошуються поза законом і
підлягають розстрілу у будь-якому місці, де їх буде виявлено».
Відомі факти
арешту і розстрілу 26 мирних громадян, що надали допомогу військовополоненим. Під
час медичного огляду 525 визволених у січні 1994 року військовополонених
гросслазарету у 435 встановлено крайній ступінь виснаження, у 59 – ускладнений
перебіг ран, у 31 – нервово-психічний розлад. Судово-медична експертиза на
підставі розтину і внутрішнього дослідження 112 трупів і зовнішнього огляду 500
ексгумованих трупі прийшла до висновку, що адміністрація і німецькі лікарі
лазарету створили такий режим, за якого неминуча майже поголовна смертність
хворих і поранених. Основними причинами смерті військовополонених експерти
встановили: виснаження крайнього ступеня, інфекційні захворювання, заподіяння
ран з автоматів і холодною зброєю. Такої смертності, яка була в лазареті не
знав жоден інший «лікувальний» заклад.
Колишній
військовополонений А.В. Севрюгін розповідав: «Люди вмирали сотнями. Біля мене
щодня вмирало 9-10 чоловік. Мертвих вивозили, їх місця займали нові хворі, а
ранком повторювалась та ж картина. Смертність досягала 300 чоловік на добу.» За
два роки окупації м. Славути у гросслазареті гітлерівці знищили до 150 тисяч
офіцерів і бійців Червоної Армії. Відомий актор, народний артист СРСР, лауреат
Ленінської премії Інокентій Смоктуновський теж перебував у гросслазареті. Зимою
1943 року він блукав по лісах, поки не потрапив у село Сохужинці Ізяславського
району, де його хворого на дистрофію виходила сім’я Шевчуків, воював у
партизанському загоні ім. Леніна. «Після втечі з полону на початку січня 1944
року я зв’язався з партизанами і був залишений командуванням загону», –
згадував актор кіно і театру. Холокост на Славутчині У
березні 1942 року окупаційна влада приступила до остаточного здійснення своїх
варварських планів щодо єврейського населення міста і району.
До початку
березня частину території Славути в районі вулиць Володарського, Революції,
Артема і Б. Хмельницького, де проживали переважно євреї, було обнесено
триметровою огорожею з колючого дроту і створено гетто – концентраційний табір
для євреїв. З 2 березня сюди стали доставляти євреїв з Ганнополя, Берездова та
інших сіл району і розстрілювали прибулих немічних старих людей і калік. Всіх
інших помістили у будинках на території гетто, їх не забезпечували продуктами,
вихід з гетто заборонявся. Жителям міста під загрозою розстрілу не дозволялося
надавати євреям будь-яку допомогу. В’язнів гетто чекала голодна смерть, серед
них поширювалися хвороби. Підлітки, переборюючи страх, вибиралися за огорожу і
просили милостиню на базарі. Працездатних євреїв використовували для добування
під Печиводами, на будівництві шосейної дороги у Ганнополі та на інших важких
роботах. У травні 1942 року німецька влада розвісила по місту відозву до
єврейського населення міста Славути такого змісту: «В останні дні були випадки
актів насильства по відношенню до єврейського населення з боку не євреїв.
Попередження
таких випадків і у майбутньому не може бути гарантованим, поки єврейське
населення буде розкидане по території всього міста. Німецькі і поліцейські
органи. Які в міру можливості протидіяли цим насильствам, не бачать, однак,
іншої можливості недопущення таких випадків, як концентрація всіх євреїв
Славути в окремому районі міста. Тому всі євреї міста у суботу, 13 травня 1942
року, будуть переведені в окремий район, де вони будуть захищені від ворожих
актів. Для проведення у життя цього заходу всі обох статей і всіх віків повинні
з’явитися 13 травня 1942 року о 8 годю ранку на відповідні збірні пункти. Всі
євреї при собі повинні мати свої документи і здати на збірних пунктах зайнятих
ними до цих пір квартир. До ключі повинен бути дротом або шнурком прив’язаний
картонний ярлик, що містить ім’я, прізвище і точну адресу власника квартири. Є
вреям рекомендується взяти з собою коштовності і наявні гроші, за бажанням
можна взяти необхідну для зручностей на новому місці проживання ручну ношу. Безперешкодне
здійснення цього заходу – в інтересах самого єврейського населення.»
А 27 червня 1942
року вчинено остаточну криваву акцію над євреями Славутчини. До сходу сонця
фашисти і поліцаї собаками і кийками зігнали місцевих жителів і доставлених з
інших населених пунктів чоловіків, жінок, матерів з малими дітьми, підлітків на
площу у гетто. Людей посортували у колони. Далі сталося неймовірне: немовля
виривали з рук матерів і живими кидали в криницю. Решту приречених декількома
колонами по 500 чоловік у кожній під посиленою охороною погнали на східну
околицю Славути і там розстріляли. На місці розстрілу всіх заставляли повністю
зняти з себе одяг і взуття і лягти у велику яму, після чого лунали залпи з
гвинтівок і автоматів. Трупи і поранених присипали землею. Прибувала нова
колона, і все повторювалося. У цей день розстріляно більше 2500 євреїв. У кінці
червня в лісі навпроти сучасної школи№5 розстріляно сім’ю відомого у місті
лікаря Хармаца Я.С. Після звільнення Славути могили не обстежувалися, а
державна комісія з розслідування злодіянь фашистів на території міста під час
окупації у червні 1944 року «встановила», що у Славуті загинуло 390 євреїв.
В іншому
документі називається біль вірогідна цифра – 2296 загиблих Партизанський
рух Центром партизанського руху і його потужним
генератором було місто Славута. Тридцять місяців тривала окупація Славутчини.
За цей час в місті загинув кожен другий житель. 4057 жителів району були
вивезені на каторжні роботи. На території району німці повністю спалили шість
сіл. В місті були пограбовані усі заводи. В центрі Славути гітлерівці створили
гетто для єврейського населення, в якому було знищено більш як 13 тис. чоловік
з усього району. На території Славути знаходився концтабор “Гросслазарет” для
військовополонених червоноармійців, в якому загинуло близько 200 тис. чоловік.
Весь час жителі
міста вели боротьбу з окупантами. Вже в липні 1941 р. в кількох кілометрах від
Славути вчитель Стриганської школи Одуха А.З. створив підпільну групу з 12
чоловік, до якої увійшли вчителька Охман Г.Р., колишні учні школи брати Леонід
і Борис Троцькі, Олександр Гіпс, Віталій Кмитюк. У серпні того ж року на
квартирі Яворського А.Р. відбулося перше засідання організаторів славутського
підпілля. А через півроку на Славутчині діяло 19 підпільних груп. Діяльність
славутських підпільників активізувалась у жовтні 1941 року після повернення до
міста лікаря Михайлова Ф.М. Родом Федір Михайлович був з Росії, з Тули, але до
війни після отримання медичної освіти розпочав працювати разом з дружиною в
Славутській лікарні, звідки був призваний у армію, коли розпочалася війна.
Восени 1941 р. в районі Полтави він потрапив у оточення, після якого йому
вдалося повернутися до Славути. Знову влаштувавшись працювати у лікарню,
Михайлову вдалося увійти у довіру до німців. Після цього він організовує
патріотичну групу опору окупантам, в яку спочатку входили тільки медичні
працівники лікарні. З часом ця група об’єднала всі підпільні групи міста,
Славутського і Шепетівського районів і налічувала близько 200 чоловік. Для
керівництва підпіллям було обрано міжрайонний комітет у складі Ф.М.Михайлова,
О.А.Горбатюка, К.О.Захарова, А.З.Одухи, В.В.Яворського та інших. Слід
підкреслити, що комітет став досить впливовою силою не тільки в Славуті, але й
у Шепетівці, багатьох селах Грицівського, Антонінського, Ізяславського районів,
де також було створено підпільні організації. Були налагоджені також зв’язки з
підпільниками Житомира, Бердичева, Новоград-Волинського, Києва, Острога. Спочатку
підпільники вели тільки антифашистську пропаганду, але з часом з’явилися
можливості боротьби більш дієвими способами. Були створені бойові групи,
завданнями яких було проведення диверсійних актів. Групи були малочисельними та
складалися в основному з військовополонених, бійців Червоної армії, що
переховувалися у лісах під час відступу, а також тих місцевих жителів, які за
різними причинами увійшли в конфлікт з новою владою. На засіданні міжрайонного
комітету у лютому 1943 було розглянуто питання про створення партизанських
загонів, спеціальних підривних груп, баз зброї, боєприпасів і харчування. У
першій половині 1943 року був створений партизанський загін Славутського
району, який згодом перетворився на з’єднання. Командиром його став А.З.Одуха.
На озброєнні партизан було 2 міномета, декілька кулеметів, 87 гвинтівок,
пістолети, вибухівка.
Восени 1942 року
підпілля Славути встановило зв’язок з Великою Землею, і через білоруських
партизан було отримано радіостанцію. Загін поповнювався як за рахунок місцевих
жителів, так і за рахунок військовополонених з концтабору “Гросслазарет”, який
знаходився на території міста Славута. Підпільники та партизани організовували
втечі з цього табору полонених та формували з їх числа підрозділи загону.
Відомим є факт, коли підпільники 14 червня 1942 року організували втечу кількох
десятків військовополонених з табору. Крім того, дуже частими були “уходи” з табору,
які організовував Михайлов (головний лікар міста) для хворих Гросслазарету. Він
доповідав німцям, що вони вмерли, підроблював відповідні документи, а “мертві
душі” уходили у ліс, до партизан.
В районі села
Стригани підпільники організували шпиталь для таких хворих, а також для
поранених партизан. Усього за час окупації підпільники разом з партизанами
визволили з канцтаборів Славути і Шепетівки 2190 чоловік. Методи боротьби
партизан Славути були в основному диверсійними. Через Славуту йшла одна з основних
залізничних магістралей, що зв’язувала німців з їх глибоким тилом. Партизанські
загони основні свої зусилля спрямовували на ушкодження цієї магістралі, а також
на підрив ворожих ешелонів з живою силою та технікою. Дуже частими були напади
на ворожі гарнізони, знищування поліцаїв. Напади партизанів стали настільки
дошкульними, що гітлерівське командування змушене було надіслати з Шепетівки
понад 3 тисячі солдат і офіцерів, щоб блокувати славутські ліси. Але це не дало
дієвого ефекту. З кожним днем зростала міць одухівського з’єднання. В грудні
1943 р. воно мало у своєму складі 5 партизанських загонів, у яких
нараховувалося 1200 чоловік. Поступово ця цифра зросла до 4000 тис. Бійці
партизанського з’єднання імені Михайлова (самого Ф.М.Михайлова німці викрили і
стратили у липні 1942 року) діяли на території не тільки Кам’янець-Подільської
(колишня назва Хмельницької області), а й Волинської, Рівненської,
Тернопільської області. За даними звіту партизанського з’єднання, яке побачило
світ після визволення Славутського району від німців, партизани Славутчини
провели 948 бойових та диверсійних операцій, влаштували 344 залізничні
диверсії, внаслідок чого 287 ворожих ешелонів пішло під укіс. 18190 ворожих
солдат і офіцерів загинули під час вчинених партизанами диверсій на залізниці,
а ще 2773 фашисти були знищені у відкритих боях.
Таким чином,
можна сказати, що партизанський рух на Славутчині мав два періоди у своєму
розвитку: перший – до 1943 року – підпільницький, другий – з січня 1943 року до
січня 1944 (момент визволення Славути від німецьких загарбників) –
партизансько-підпільницький. Особливістю його була можливість поповнювати свої
лави за рахунок військовополонених. Активності діям партизан Славути надавала
наявність лісових масивів, що були поширені в Славутському, Шепетівському,
Ізяславському районах. Ще одним сприятливим фактором для розвитку
партизанського руху на Славутчині було відсутність крупних збройних угрупувань
німецьких військ на території району і навколо нього, що значно підсилювало
позиції партизан. Діяльність підрозділів ОУН-УПА на території Хмельницької
області Дані щодо участі підрозділів ОУН-УПА в русі опору окупантів під час
війни не набули однозначного офіційного тлумачення. Наприклад, у Книзі Пам’яті
України, що підготувало до друку і випустило у світ Хмельницьке видавництво
“Поділля” (1997 р.), немає жодного згадування про діяльність цих груп на
території області. А вже в Книзі Пам’яті України, що надрукована та вийшла у
Києві, такі дані є. Діям загонів ОУН-УПА в ній присвячений цілий розділ:
“Націоналістичні збройні формування”. Зокрема, в цьому розділі йдеться мова і
про діяльність оунівських загонів на теренах Поділля.
Можна сказати,
що літо 1941 року виявило значні розбіжності ідеологічного характеру між
українським населенням Сходу і Заходу. Вони відображалися у ворожому ставленні
одне до одного. Особливо яскраво це виявлялося саме на території Хмельницької
області, де ідеологічні опоненти опинилися у тісному контакті і могли впливати
одне від одного не тільки ідеями, а й безпосереднім прикладом. Я вважаю, що
Хмельниччина разом з іншими центральними областями в цьому плані були
унікальними регіонами, де різна ідеологія під час війни існувала поруч без
усіляких кордонів.
Історичні
джерела свідчать про спроби проникнення під час війни представників одного
протиборчого угрупування на територію іншого. Причому, наскільки я зрозуміла,
кожне угрупування ретельно охороняло свою територію від інших.
Безперечно,
рішучим діям як партизанського руху Хмельниччини, так і оунівським збройним
формуванням, які знаходилися поруч, у сусідньої Рівненської області, в значній
мірі заважало те, що їм обидва приходилося діяти у підпіллі від німців. Крім
того мали місце численні збройні сутички між цими різними представниками
українського руху опору. Про факти таких збройних конфліктів широко йдеться у
київської Книзі Пам’яті. Разом з тим ця Книга не нагадує жодного факту участі
озброєних підрозділів ОУН-УПА проти німецьких окупантів на території
Хмельницької області.
Немає прямої
вказівки щодо дій оунівського руху на території Хмельниччини і в книзі “Нариси
історії України” А.Жуковського і О.Субтельного, які доволі ретельно підішли до
викладення матеріалу щодо часів німецько-фашистської окупації. Вони, в
основному, вказують на Галичину, Волинь та Житомирщину як основні райони
діяльності національних формувань. Хмельниччина залишилася осторонь від
активної діяльності груп Бандери.
А ось Володимир
Косик у своєї монографії “Україна і Німеччина у Другій світовій війні двічі
вказує на факти діяльності ОУН-УПА на території Хмельниччини. По-перше, він
приводить витяг з німецького донесення щодо стану справ на територіях, що
захоплені. В цьому донесенні, котре було написано наприкінці липня 1941 року,
йдеться про поширення оунівського руху, яке охопило не тільки Волинь і
Галичину, а й перекинулося на Поділля. Вказуються міста Чемірівці і
Кам’янець-Подільський (південь області), де в цей час йшло широке
розповсюдження листівок від імені руху Бандери з закликами виступати проти дій
німецьких окупантів.
Інше згадування
В. Косика щодо Поділля відноситься до періоду січня-квітня 1943 року. Він пише,
що за оцінкою німецького командування, генеральна округа Волинь-Поділля в
значній мірі була підвернена впливу антифашистського руху. У більшості її
районів німецька адміністрація існувала лише в районних або окружних центрах, а
сільська місцевість була повністю у руках повстанців і частково (на півночі) в
руках радянських партизанів. Німці оцінювали південь Поділля як найбільш
стабільний район: “…на півдні Поділля було мало лісів і тому ситуація там була
краща, так що в багатьох районах там ще трималася німецька влада”
Генеральний
комісар Волинь-Поділля направив кілька донесень про загальну ситуацію у його
генеральній окрузі. В одному з них він вказував на те, що “менші банди, мабуть,
українських націоналістів”, почали з’являтися і на Поділлі в районах Ярмолинців
і Кам’янця-Подільського.
Володимир
Яцентюк, мешканець с. Крупець Славутського району Хмельницької області попри
досліджень видатних істориків свідчить про наявність націоналістичної
організації на території Славутського району (це – північ Хмельницької
області). Володимир Яцентюк – учасник цього руху, безпосередній свідок тих
подій, що відбувалися під час війни на землях Хмельниччини. Його спогади, а
також дослідження місцевого журналіста Миколи Руцького були опубліковані в
Славутської районній газеті “Трудівник Полісся” (публікації: “Істину не можна
спаплюжити”, “Стрільчику січовий, чого зажурився?”, “Поки жити, доти й
боротися”).
За матеріалами
цих статей, українське націоналістичне підпілля в Славутському районі почало
існувати з перших місяців війни. Місцеві підпільники тримали зв’язок з
оунівцями сусідніх районів Рівненської області. Осідками націоналістичного руху
на Славутчині стали села Крупець, Киликиїв.
Організатором
Крупецької підпільної групи “За Україну” був місцевий житель учитель математики
Іван Олійник. Він згуртував навколо себе біля 20 односільчан. Спочатку вони
проводили агітаційну роботу серед селян, в ході якої провадили у життя ідеї
незалежності України – як без німців, так і без більшовиків; спонукали
розбирати колгоспну землю, реманент і худобу. Потім їх методи стали більш
активними: вони спасали євреїв від розстрілів, молодь – від робіт в Німеччині,
повідомляли селян округи про німецькі облави (деякі з них служили в німецькій
управі і завжди мали найбільш достовірну інформацію щодо задумів німецької
влади). Маючи своїх людей на залізниці підпільники псували німецькі поїзди,
збирали для майбутньої боротьби зброю. Внаслідок активної протидії німців націоналістичному
рухові Крупецька підпільна організація “За Україну” перестала існувати у травні
1943 року. Рештки її членів, в основному з військовополонених, пішли, хто в
червоні партизани, хто в Червону Армію.
Керівником
оунівського підпілля у Киликиєві став А.Гамула. Ще в юнацькі роки він вступив в
ряди ОУН на Рівненщині, куди втекла від радянського переслідування заможна
родина його батька. С початком війни він повернувся у рідне село разом з
похідними групами ОУН. А.Гамула знайшов однодумців і організував в селі
молодіжну групу з двох десятків киликиївців. Спочатку вони об’єдналися у боївку
та таємно проходили бойовий вишкіл. Згодом стали ядром берездівської сотні, у
яку влилася молодь з навколишніх сіл. Перша збройна акція відбулася під осінь
1943 року, в ході якої вони роззброїли десяток німців, які втікали з села на
Славуту.
Киликиївська
боївка розгорнулася в сотню УПА уже на початку 1944 року. До неї влилася молодь
багатьох сіл Славутського і Берездівського районів Хмельницької області. З
весни 1944 року сотня “Юренка”(Гамули) розгорнула запеклу боротьбу проти
підрозділів Червоної Армії, яка к тому часу повністю зайняла Хмельниччину. Ця
боротьба тривала до 1949 року. Якщо у період панування німецько-фашистських
окупантів озброєні місцеві націоналістичні підрозділи практично нічого
серйозного не робили проти німців, то в післявоєнні часи вони наносили значну
шкоду відродженню радянської влади в Славутському районі.
Таким чином,
можна сказати, що під час німецької окупації, на території Хмельницької області
дії націоналістичних формувань були малоактивні та не наносили значної шкоди
загарбникам. Центрами такого руху можна виділити північ (Славутський,
Берездівський райони) і південь (Кам’янець-Подільський, Чеміровецький райони)
Хмельницької області. В будь-якому випадку рух опору ОУН-УПА не набув такого
широкого розмаху як партизанський рух, організований пробільшовицьким
підпіллям. Визволення міста
Розвиваючи успіх Житомирсько-Бердичівської операції по розгрому ворога, до
середини січня 1944 року війська 1-го Українського фронту під командуванням М.Ф
Ватутіна закріпилися на лінії Сарни-Славута-Козятин. У ніч з 14 на 15 січня
1944 року партизанський загін під командуванням О.І.Музальова по льоду через
Горинь в районі паперової фабрики ввійшов у Славуту. Комендантом міста став
командир взводу цього загону М.В. Шевчук, житель с. Голики, який до війни
керував школою с. Бачманівка. Вже восени 1941 року М.В. Шевчук разом з А.Р.
Ящурою організували у с. Голики підпільну групу для боротьби з фашизмом. У
групу входили: директор школи с. Варварівка Жовтоський П. Д., мешканці села Пуц
Назар , інспектор шкіл району Г. В. Хоміч, Бернацький Степан з сином Іваном,
Шевчук Тетяна, Хоменко Іван та інші Голицькі підпільники допомогли вивести до
лінії фронту військову частину, яка опинилася в оточенні в районі Святого
озера, збирали і передавали партизанам зброю, розшукали і переправили до
партизанів двох парашутистів, які прибули в славутські ліси для допомоги
партизанам як спеціалісти-пдривники. Народні месники збирали і передавали
партизанам розвідувальні данні, виготовляли і поширювали серед населення
листівки, в яких закликали людей зривати плани фашистів по збору у населення
теплого одягу для німецької армії, збиранню і обмолоту хліба, перешкоджати
вивезенню молоді на каторжні роботи в Німеччину. Вони зірвали обмолот хліба у
с. Радошівка, підірвавши на току молотарку і трактор, спалили міст через річку
Цвітоха у с. Ташки, двічі підривали залізничну колію Шепетівка-Ізяслав, їх
помешкання слугували явочними квартирами для партизанів. У вересні 1943 року
через поширення репресій окупаційної влади галицькі підпільники ввійшли до
складу партизанського загону О.І. Музальова, який звільнив Славуту від
фашистської окупації . У Славуті партизанами було відновлено радянську владу,
військова комендатура приступила до виконання своїх обов’язків. З допомогою
місцевого населення партизанам вдалось запобігти руйнуванню електростанції,
казарм військового містечка і паперової фабрики. На мостах через річку Утка
було виставлено охорону, посилено охоронявся залізничний міст у с. Стригани –
єдина збережена переправа через річку Горинь. Загін Музальва зайняв оборону на
південь і південний захід від військового містечка. Підступи зі сходу
прикривали загони ім.. Леніна та ім.. Калініна, що дислокувалися у миньківських
лісах. Штаб з’єднався і загони ім.. Кармалюка та ім.. Михайлова розташувалися
гарнізоном у самій Славуті, яка посилено піддавалася артилерійському обстрілу
ворогом і бомбардуванням з повітря. Артилерія партизанського загону зайняла
вогневі позиції вздовж шосе для відбиття можливої атаки танків з боку
Шепетівки. 18 січня у Славуту вступили військові частини 226-ої
Глухівсько-Київської Червонопрапорної ордена Суворова другого ступеня
стрілецької дивізії під командуванням В.Я. Петренка. 22 січня 1944 року Славуту
передано частинам Червоної Армії. Уже 19 січня розпочато призов чоловічого
населення міста до лав Червоної Армії. До кінця лютого 386 славутчан, а до
кінця року ще 300 чоловік були мобілізовані у діючу армію.
Список
літератури
Жуковський
А., Субтельний О. Нарис історії України. – Львів, 1993. – 232с.
Історія
міст і сіл УРСР. Хмельницька область. – К., 1971. – 706с.
Книга
Пам’яті України. Історико-меморіальне багатотомне видання. Хмельницька область.
– Хмельницький, Поділля, 1995.
Косик
В. Україна і Німеччина у Другій світовій війні. – Париж – Нью-Йорк – Львів,
1993. – 660с.
Поділля
у Великій Вітчизняній війні 1941 – 1945 років. Збірник документів і матеріалів.
– Львів, Каменяр, 1969. – 416с.
Українська
РСР у Великій Вітчизняній війні Радянського Союзу 1941 – 1945 рр. в трьох
томах. Т. 1-3. – К., Політична Україна, 1967-1969
Жуков
Г.К. «Воспоминания и размышления»
Газета
«Радянське Поділля» 8.08.1944 року
Українська
РСР у Великій Вітчизняній війні
І
Гарнага. Вторгнення. Газета «Трудівник Полісся»
«Славута
– минуле і сучасне»