Міністерство освіти України
Спеціалізована школа з
поглибленим вивченням
німецької мови № 239
Німеччина
в ІХ–ХІ
ст.
Роботу виконав Форкош Золтан
10 – А клас
Київ – 2000 р.
Німеччина в ІХ – ХІ ст.
1. Територія.
Особливості феодального розвитку.
2. Походи проти слав`ян.
Боротьба з угорцями.
3. Грабувальні походи
в Італію. Утворення Священної Римської
імперії.
4. Клюнійський рух.
5. Клюнійські
реформи.
6. Вормський
конкордат.
Територія.
Особливості феодального розвитку.
Верденський договір вручив Людовіку Німецькому землі за Рейном,
частково – за Рейном та його правими притоками, Баварію. Ця Східно-франкська
держава і стала називатися “країною тевтонів”.
На території, заселеній саксами, тюрінгами, гессенцями,
аллеманами, баварами, особливості розвитку феодалізму зумовлювались тим, що тут
не було римської окупації, якщо не вважати дуже невеликого періоду на рубежі
н.е., та й тільки в західній частині країни. Отже, тут не було синтезу
розкладаючогося рабовласницького устрою з германськими елементами. В Німеччині
зберігалась на протязі століть вільна община – марка, що свідчило про живучість
пережитків первіснообщинного устрою. Зберігалось також на протязі століть
вільне селянство, та кріпосне право розвинулось лише з кінця середньовіччя.
Зрештою, розвиток феодалізму проходив нерівномірно. Таким чином, південна
Німеччина йшла попереду за складанням великого феодального землеволодіння, тоді
як в Саксонії цей процес був уповільненим.
Основою феодального устрою була феодальна власність на землю та
відмінна степінь залежності безпосередньо виробника від феодала. Велика
поміщицька власність на землю поєднувалася з малим хазяйством безпосереднього
виробника – селянина.
Центром феодального устрою, його основним осередком, став маєток
феодала. З IX ст. розвивалось будівництво замків, в
Німеччині вони перший час були дерев`яні, потім стали будуватися з каменю. Замок
став осередком феодального володіння (сенйорії), сам феодал господарював над
округою з десятками деревень.
Навколо замка ліпилися селища феодально залежних селян, зобов`язаних
пану барщиною, оброком, воєнною службою в ополченні; для них пан був суддею,
воєенним начальником; він розпоряджався працею, майном та життям селян.
В XI ст. почався найважливіший процес в житті феодального світу – почалося
відділення ремесла від сільського господарства. В результаті дещо повільного,
але відчутного підйому виробничих сил (розвитку металургії та шахтарства,
текстильного, гончарного, деревооброблюючого промислів, успіхів коневодства,
селекції сільськогосподарських тварин, збільшенню врожайності тощо) ремісництво
мало більше сировини, кращого та більш дешевого, ніж раніше. Відбувається
скачок, розриваючий рамки поміщицького, барського ремісництва; ремісництво
відділяється від сільського господарства та зосереджується в центрах товарного
хазяйства – в містах. Міста, що були на початку феодалізму воєнними,
адміністративними або культурними центрами, набувають інших рис – вони
становляться осередком виготовлення товарів для обміну – товарного виробництва.
В Німеччині міста почали рости як центри товарного виробництва з
XI ст. Раніше всього піднімалися міста на водних
артеріях країни – на Рейні, Дунаї, Одері.
Політичний устрій Німеччини відзначався своєрідністю. Характерно
було довге зберігання герцогств, що були продовженням племенних князівств.
Територія німецьких герцогств була територією племені (союзу племен) і влада
феодальних герцогств – результат еволюції племенних князів, що перетворилися на
феодальних володарів. Цими герцогствами були – Швабія (земля древніх свевів),
Баварія (земля баварів), Франконія (земля східних франків), Саксонія (земля
саксів). На початку Х ст. до цих феодальних державних утворень приєдналось п`яте –
Лотарінгія.
Влада герцогів була великою. Вони тільки іноді підтримували
королів – там, де заходи, що проводились короною співпадали з їх інтересами,
або там, де корона забезпечувала їх привілеї та господство над населенням
герцогства. Влада герцогів призвела до того, що королі стали возводитися на
трон лише зі згоди герцогів, і німецька корона стала обраною. Лише сильним та
великим королям вдавалось зламати могутність герцогів та й те лише на деякий
час. Розвиток феодального устрою призвів до того, що в Німеччині значення і
авторитет корони впали, і країна врешті перетворилась в комплекс багатьох
князівств. Герцогів оточував натовп вассалів- середніх і малих феодалів.
Поступово складалася феодальна ієрархія.
Каролінги правили країною до 911р., коли помер, не залишивши
потомства, король Людовік Дитя, і з`їзд німецьких князів вирішив зі свого
середовища нового государя. Вибір пав на герцога Франконії Конрада, який став
першим обраним королем Німеччини. Принцип обраності королівської влади
зберігався дев`ять століть. Віднині вступ короля на трон залежав від
згоди могутніх феодальних володарів. Тільки тимчасово сильним і енергійним
монархам вдавалося закріпити трон за членами своєї родини, при житті
добиваючись згоди князів та церкви на це та роблячи сина соправителем
королівства.
Конрад І вісім років провів в боротьбі з герцогами, які не
визнавали ані його влади, ані його інтересів. Очевидно, що до кінця правління
намітився компроміс короля з його супротивниками, так як перед смертю Конрад
рекомендував герцогам обрати на престол свого найзаклятішого ворога – герцога
Саксонії. Князі вважали за благо дотриматися пораді і обрали Генріха І
Птахолова (919 – 936)*
* Його дивне прізвисько неясне. Легенда про
те, що посланці герцога застали Генріха за ловлею зябликів, була придумана з
тим, щоб пояснити, це прізвисько.
Походи проти слов`ян. Боротьба з угорцями.
Генріху І та його потомству вдалося забезпечити трон за своєю
династією на протязі століття.
Генріх І і в особливості його син Оттон І (936 – 973) були
енергійними та волевими людьми. Вони змогли значно укріпити авторитет
центральної влади та підкорити собі непокорних герцогів. Оттон І сміливо йшов
на подроблення герцогств, роздаючи великі землі своїм родичам.
Важливою була опора саксонських королів на церкву. Королі
покровительствували духовним феодалам, розширюючи їх володіння та осиплюючи
монастирі і єпископства щірими дарами. Оттон І роздав єпископам величезні
привілеї, визнавши за ними права феодальних сеньйорів у їх округах (так звані
“Оттонові привілеї”). Єпископський округ ставав віднині імунітетним, тобто на
нього не поширювалися акти державної влади. Єпископи отримали повну юрисдикцію
в своєму окрузі. “Оттонові привілеї” поставили вище духовенство (князів церкви)
у виняткове становище та укріпили і без того величезну владу церкви. Незабаром
світським фердалам довелось на собі випробувати негативні наслідки непомірно
возвишення церкви.
Саксонські герцодами, ставши королями Німеччини, направили
феодальну агрессію проти східних сусідів – полабських слов`ян.
Полабські слов`яни зберігали ще первіснообщинний устрій, і їх
політична організація не виходила за рамки союзу племен. Відсутність держави і
політичної єдності у сусідів дозволили феодальній Німеччині за могутної
підтримки церкви (слов`яни зберігали язичництво) отримати низку перемог над
роздробленими слов`янськими племенами. Генріх І підкорив сербів-лужичан, дійшов
до Лаби, підкорив гаволян, шпровян (які жили по берегах річок Гавели та Щпрови
– сучасної Шпрее), здійснив низку походів проти лютичів, завоювавши частину їх
земель. Слов`янські племена повмнні були платити важку данину, на
їх землях будувались монастирі, бурги (замки), створювались колонії німецьких
поселенців. Німецькі феодали проявили по відношенню до слов`ян
жорстокість, незвичну навіть на ті часи, нещадно винищували населення, нищили
посіви, спалювали селища.
Вассалом Німеччини (щоправда, формально) визнав себе польський
князь Мешко.
Агресія проти Данії призвела до захоплення німецькими феодалами
Шлезвіга, чим був забитий клин між полабськими слов`янами та їх
союзниками в боротьбі з німецькими феодалами – данцями.
Іншим важливим напрямом зовнішньої політики були війни з
угорцями (мадь`ярами). Угорці, що прийшли з степів Азії в Центральну
Європу на прикнці ІХ ст., осіли в Паннонії, звідки почали здійснювати
розорювальні набіги на землі сусідів. Боротьба з угорцями була важка, легка та
мобільна кіннота угорців швидко поверталась у рівнини Паннонії, залишаючи після
себе пожежі та руїни. Генріх І провів реформу маломобільного та
малодисциплінованого феодального війська, створивши кінні панцирні загони, і
взявши від угорців тактику кінноти. На кордонах з угорцями будувались бурги з
гарнізонами.
В 955 р. Оттон І зміг вщент розбити сили угорців у битві при
Лехвальді, біля Аугзбурга. До рук переможців попала велика здобич. Поразка
примусила угорців відиовитись від нових вторгнень. Ввжається, що перехід угорців
від родинного устрою до ранньофеодальної держави почався ще до Лехвальда і
поразка їх була не стильки причиною до переходу до осідлості, скільки її
наслідком. Ударна міць кінноти послабла, угорці перейшли до землеробства як до
основного заняття, у них стали швидко розвиватися феодальні відносини. Приняття
християнства (1002 р.) свідчило вже про інтесивну феодалізацію Угорщини.
Грабувальні походи в Італію.
Утворення Священної Римської імперії.
Німецьких феодалів вабила Італія, багата і древня країна. Вже у
Х ст. в долині Ломбардії стали рости і підійматися міста. В політичних планах
Оттона І і його найближчого оточення не останнє місце займала ідея підкорення
римських пап. Захват Риму, приєднання його до Німеччини, володарювання в Італії
та вихід до Середземного моря, влала над церквою – такі були плани Оттона І і
німецьких феодалів.
Італія, що на цей час була роздріблена на десятки феодальних
князівств, що переживала низку безперервних усобиць, не могла оказати серйозний
супротив нашестю з півночі. Титул короля Італії (Ломбардії) був позбавлений
всякого зиісту, проте за корону Італії йшла напружена боротьба велиеих
феодальних князів країни – маркграфів Івреї, герцогів Сполето та сусідів графів
Прованса, королів Арелатських (Бургундських). Папська держава переживала
глибокий упадок. Папи роздали свій земельний фонд і стали іграшкою в руках
римських феодалів. На півночі країни виросли великі міста – центри ремесла і
торгівлі – Павія, Мілан, Кремона, Брешія; швидко багатіли примпрські міста –
Венеція, Генуя, на півдні – Амальфі, Неаполь, Салерно. Південь країни ще
належав Візантійській імперії. В 951 р. Оттон І здійснив перший похід в Італію,
зайняв Ломбардію і вінчався тут на царство залізною короною Лангобардських королів.
Новий похід в Італію був здійснений лише через 10 років. На цей раз ціллю був
Рим, куди зазивав німецьких феодалів папа, який був безсилий в боротьбі з
римськими баронами.
В 962 р. німці вступили в Рим і папа Іоанн ХІІ вінчав Оттона І
імператорською короною. Оттон прийняв пишний римський імператорський титул, і в
Європі виникла нова держава – Римська імперія. Згодом – з ХІІ ст. – вона стала
називатися Священною Римською імперією, а з ХVст. До цих трьох слів додалося
“германської нації”. Починаючи з Оттона І на протяці віків кожний німецький
король, який був обраний князями, мусив здійснити римський коронаціонний похід
і вінчатися в Римі, де отримував з рук папи імператорську корону. Священна
Римська імперія і Німеччина зовсім не тотожні. В першу входили, окрім Німеччини
і Австрії, тобто країн з німецьеою мовою, Швейцарія, Голландія, Чехія, польські
землі, французькі землі (Бургундія, Прованс), значна частина Італії, далматські
міста та ін. Німеччина – це тільки частина, до того ж невелика, Священної
Римської іперії.
Нова імперія за самою ідеєю – всесвітня держава, що, звісно, не
мало ані найменьших економічних і пілітичних передпосилок. В її основі лежали
розрахунки німецьких феодалів, пов`язані з грабуванням багатої Італії. Римські
коронаційні походи представляли необмежені можливості збагачення їх учасникам –
німецьким феодалам та їх вассалам. Італійська політика німецьких королів
прив`язала їх до призрачної римської корони та сприяла тому, що господарюючий
клас Нмеччини, що був не заінтересований у об`єднанні своєї батьківщини,
збагачувався та посилювався в результаті грабування чужих країн. Отже
королівська влада в Німеччині не мала прогресивного значення, не була
організатором і вождем прогресивних сил, як було у сусідній Франції.
Спроби об`єднати в одне політичне ціле країни, з настільки
різними мовами, населенням, рівнем економічного розвитку, культурами і
традиціями, як Італія і Німеччина, виявилися в кінці кінців безуспішними і
нічого не принесли, окрім бідств, розорення, знищення виробничих сил та
посилення політичної роздрібленості як в одній, так і в іншій країні.
Реальністю було лише господство німців у Римі та повне
підкорення папства Німеччині, та й то лише меньше, ніж на століття. Реальністю
були і римські коронаційні походи, тобто систематичний грабіж багатої країни
німецькими князями та рицарями.
Італійська політика королів Німеччини не тільки не призвела до
господства над Італією, а й втягнула німецьких феодалів у важкі війни,
відволікла їхню увагу від слов`янських земель і сприяла успіху повстань слов`ян
проти гнобителів.
Оттон І і його приємник Оттон ІІ (973 – 983) потерпіли невдачу в
походах проти візантійських володінь на півдні Італії. Наймані війська
візантійських правителів – араби розгромили німців. Неможливість оволодіти
візантійськими колоніями в Італії призвела до миру з Візантією, що був
скріплений шлюбним союзом Оттона ІІ і візантійської царівни Феофанії. Син від
цього шлюбу Оттон ІІІ (983 – 1002) помер молодим, не зумівши ані захопити італійський
південь, ані підкорити римських баронів.
Німеччина загрузла в Італії, і цим скористалися полабські слов`яни.
В 983 р. спалахнуло велике повстання в Полабії, що перетворилось
на велику звільну війну. Героїчна боротьба слов`ян за свободу проти
феодального гніту, проти чужої і нав`язаної релігії продовжувалася 17 років.
Близько 1000 р. майже вся Полабія здолала владу німецьких феодалів і стала
вільною. Лише землю сербів-лужичан німцям вдалося стримати. Інші слов`яни
повернули собі свободу на півтора століття.
Саксонська династія змінилась у 1024 р. Франконською (або
Салічною). До цього часу велику роль в житті країни стала грати церква, сили і
ресурси якої виросли в багато разів. В результаті церква стала більш потужною, ніж
королівська влада. Церква перетворилась на грізну ідеологічну, економічну і
політичну силу. Тому монархи Франконці намагались знайти опору в мілких
феодалах – рицарях дуже багаточисленного прошарку в Німеччині. Королі
представляли мілким феодалам (міністеріалам*) пільги, робили рицарські землі
спадковими, ставили рицарів у прямі вассальні відношення з короною.
Однією з найважливіших сторін політичного життя Німеччини ХІ ст.
явилися відношення держави і церкви, що вилились в боротьбу папства і імперії.
*Від лат. “ministrare” – “служити” (від того ж кореню –
міністр). Походження міністеріалів пов`язано з воєнною
реформою Карла Мартелла і потім – з низкою актів німецьких королів. Спочатку
слуги феодала, міністеріали, отримавши землю, перетворювалися на мілких
феодалів. З іншого боку, нерідко крупний феодал, що розорився, опускався до
положення міністеріала.
Клюнійський рух.
Конфлікт світської влади і церкви був конфліктом в середині
господарюючого класу, причому одна частина феодалів – духовенство – була
непомірно багатшою, впливовішою і культурнішою від іншої частини – світських
магнатів. Духовенство не тільки володіло величезними масивами землі, не тільки
було привілейованим станом. Духовенство було організованою, централізованою,
дисциплінованою групою, тоді як решта світу була розрізненою і роздробленою.
Вихідним моментом боротьби імператорів і пап був рух, ідейним
вдохновителем якого виступало клюнійське абатство в Бургундії, так званий
Клюнійський рух.
Поширений розвиток феодальних відносин призвів до глибоких змін
в житті церквию. Духовні феодали вели такий же спосіб життя, як і світські
магнати, – жили в замках, полювали, вели війни і особисто приймали участь в
боях, оточували себе розкішшю, женились, мали законних та позашлюбних дітей
тощо.
Багато священників були неосвітчені; система підготовки
духовенства не відповідала вимогам церкви. В цьому середовищі церкві
загрожувало повне падіння авторитету серед мас. Така церква не могла впоратись
з задачами духовного гніту над трудівниками; церква, що втратила авторитет, не
потрібна класу феодалів. Ось чому у найбільш далекоглядних та освітчених діячів
церкви виношувалися плани реформи. Знаменоносцем цих планів і виступило
абатство Клюні.
Клюнійці виступали за укріплення церковної дисципліни,
покращення підготовки духовенства. Засобом покращення авторитету церкви
клюнійці вважали жорстка безшлюбність духовенства – целібат: у служителів
церкви не повинно було бути мирських інтересів і сім`ї. Клюнійці енергійно
протестували проти інвеститури, що отримувалася духовенством від світських
осіб.
Суперечка про інвеституру і була основним питанням в жорстокій
боротьбі папства і імперії, що почалася незабаром. Легко побачити, що це була суперечка
проперерозподіл феодальної власності на землю, суперечка про феодальну ренту та
кріпаків.
В середині ХІ ст. клюнійці добилися великого успіху – на
папський престол вступив Лев ІХ, переконаний клюнієць. Проте більш важливим
було інше. Правителем справ “святійшого” престолу і вдохновителем політики пап
довгі роки був один з найвідоміших клюнійців Гільдебранд.
Він став ініціатором клюнійських реформ, і відрізнявшись гострим
розумом, проникливістю, сильню волею, холодною жорстокістю, незабаром завоював
великий авторитет.
В Німеччині трон належав Генріху ІV, ще
хлопчику, регентами були найвидніші князі церкви. Франція переживала період
майже повної роздрібленості, і королі цієї країни були безсилі перед обличчям
своїх могутних вассалів. Англія була далеко, на той час вона була малою і
слабкою країною.
В 1054 р. відбувся розкол церкви, і східна (православна) церква
бульше не підкорялась папі; звичайно не треба було боятися супротиву
клюнійським реформам зі сторони візантійського імператора і великого князя
київського.
Клюнійські реформи.
У 1059 р. в Римі був створений Латеранський церковний собор, і
Гільдебранду вдалося провести на соборі важливі рішення в дусі клюнійців. Собор
ввів суворий порядок виборів пап, поклавши кінець сваволі римсько-німецьких
імператорів (з часів Оттона І папи назначалися і знімались за волею
імператорів). Віднині вводився кардинальний принцип обрання пап, за яким
римського першосвященника стали обирати найвищі сановники церкви – кардинали,
затвердження папи імператором стало суто формальним ізгодом зовсім відпало.
Таким чином, папи не були більше маріонетками ані в руках римських баронів, ані
в руках німецьких феодалів. Собор, надалі, категорично вимагав введення
целібату і виступав за інвеституру духовенства тільки від церкви.
Другим важливим актом Гільдебранда було заключення воєнно-
політичного союзу між папством і князем Норманської держави Робертом Гвіскаром,
який визнав себе вассалом “святійшого” престолу. Тепер папи могли
розпоряджатися воєнною силою, протиставивши її у випадку необхідності
римсько-німецьким імператорам. Гільдебранд добився також вигідного союзу з
Тосканським маркграфством, володарка якого, матильда, подарувала графство папі.
У 1074 р. Гільдебранд зайняв “святіший” престол під ім`ям
Григорія VІІ. Свої
погляди він опублікував у 1075 р. в “Повелінні папи” – програмі миродержавної
влади церкви. Папа – вассал Бога (Григорій VII іменував себе консулом бога на землі), а імператор
– вассал папи – такий висновок із цього акту.
Між тим, у 1065 р. Генріх ІV став самостійним королем. Це була людина, не
позбавлена ані розуму, ані освіти, властивий і самолюбивий. Обстановка в
Німеччині була складною. Повстали феодали саксонії. Це повстання було пов`язане з
давнім сепаратизмом саксонською знаті, невдоволеною занадто сильною та
диспотичною політикою ГенріхаVII і тим, що короля оточують швабські
міністеріали. Повстали і саксонські селяни проти повищення барщини на
королівських землях, і розмах цього руху змусив частину знаті піти на згоду з
королем.
Лише в 1075 р. Генріх IV зміг впоратися з саксонцями. Цей рік і
став початком суперечок про інвеституру. Папа Григорій VII
видав декрет про інвеституру, заборонивши духовенству під страхом позбавлення
сану приймати інвеституру від світських осіб та заборонивши останнім під
загрозою відлучення від церкви жалувати інвеституру духовенству. У відповідь на
це німецький король власною владою демонстративно призначив ряд німецьких єпископів.
Погрози папи король ігнорував і на початку 1076 р. зібрав у Вормсі церковний
собор з підтримуваших Генріха духовних князів Німеччини і Італії. Король не
зміг оцінити реальне співвідношення сил. Собор у Вормсі підтримав короля,
котрий направив папі знамените послання. “Ми, Генріх, божею милостю, а не
силою, король … Гільдебранду, що іменується папою, а на ділі лжемонаху…”, –
було початком зухвалого листа. Закінчував король ще більш різко: “Ми, Генріх …
зі всіма єпископами нашими … кажемо тобі: “Забирайся геть! Забирайся геть!”.
Король гнав папу з престола.
Григорій VII прийняв виклик. Він негайно зізвав у Римі
церковний собор, об`явив короля позбавленим трону і, звільнивши його вассалів
від присяги на вірність королю, зрештою відлучив Генріха від церкви. Саксонські
феодали скористувалися цим, щоб поновити заколот. Це затруднювало положення
Генріха, і йому нічого не залишалось, як шукати примирення з папою.
У 1077 р. король прибув до Каносси, де знаходився на цей час
папа. Переживше немале приниження, Генріх був все ж прийнятий папою, і з нього
зняли відлучення. Знаменита легенда про покаяння короля, немов би то він стояв
босим з посипаною попелом головою, в рубищі, три дні і три ночі на снігу під
стінами Каносського замку, перед тим, як ворота розімкнулися і папа прийняв
його, є неправдоподібною. Легенду видумав Григорій VII, щоб
підняти і возвеличити перемогу папства. Насправді ж король зупинився в будинку
поблизу замка і переговори вели його уповноважені.
Пішовши на болісне приниження самолюбства (недарма Каносса стала
синонімом приниження), король, по суті, одержав дипломатичну перемогу,
добившись хоча б тимчасового миру з найгрізнішим зі своїх ворогів.
Генріх зміг повернутися до Німеччини, де довго не міг впоратись
з заколотом. Феодали обрали антикороля – Рудольфа Швабського, боротьба з яким
потребувала від Генріха важких втрат. Підтримка рейнських міст дозволила
Генріху вийти переможцем, а антикороль загинув. Король Генріх і не думав
підкорятися папі і невдовзі знов був відлучений від церкви в анафемі. Проте
тепер він міг відповісти на відлучення війною і повів німецьких феодалів, що
були йому вірні, на Рим. У 1084 р. Генріх зайняв Рим (папа Григорій укрився в
римській цитаделі); німці привезли в обозі німецького священника, котрого
король об`явив антипапою (Клімент ІІІ). Антипапа вінчав короля
імператорською короною.
На поміч своєму союзникові – папі прийшли італійські норманни, з
князем Робертом Гвіскаром на чолі. Німці швидко відступили з Риму. Норманни,
звільнивши Григорія VII з блокади, приступили до грабежу Риму з таким розмахом, що викликали
повстання жителів, які винали непроханих визволителів. Німці знову увійшли в
Рим, папа утік до норманнів та через кілька місяців помер.
Німцям довелося невдовзі повернутися на батьківщину разом з
антипапою Кліментом. Боротьба за інвеституру продовжувалася. Приємники Григорія
VII піднімали в Німеччині заколоти, озброюючи навіть
синів Генріха проти батька, вели жорстоку літературну полеміку, апелюючи до
феодальної суспільної думки всієї Європи. Не залишався в боргу і імператор.
Успіхом Генріха була підтримка, політична і воєнна, що була йому надана Чехією
(князь якої за допомогу у римському поході отримав від імператора титул
короля), Угорщиною і Польщею (з 1025 р. королівством, абсолютно незалежним від
Німеччини).
Вормський конкордат.
У 1106 р. Генріх IV помер у Кельні, у розпал війни проти
повсталого сина, який діяв як агент папи. Королем став Генріх V, що також виступив проти папи. Лише через 16 років намітилися основи
для компромісного миру, який було заключено у 1122 р. у Вормі (так званий Вормський
конкордат). Папа Каллікст ІІ та імператор Генріх V погодились з тим, що
духовна інвеститура, тобто затвердження в сані єпископа (архієпископа),
проводиться папою (символічним обрядом вручення посоха та перстня), після цього
імператор жалує світську інвеституру, що перетворювало князя церкви на вассала
імператора. Світська інвеститура проводилася вручанням скіпетра – емблеми
світської влади. Таким чином останнє слово було за імператором, який міг
відмовити неугідному кандидату. Цей подвійний порядок інвеститури діяв в
Німеччині, щодо Італії – там імператор не міг втручатися у вибори духовних
осіб. Конкордат 1122 р. залишався в силі до нового часу. Порушення конкордату
були все ж нерідкі, що давало привід для нових конфліктів. Конкордатом
завершився перший етап боротьби за інвеституру. Перемогли не папи і не
імператори. Справжніми переможцями стали міста північної Італії, які використали
цю боротьбу задля укріплення своєї міці і завоювання фактичної незалежності.
Боротьба забрала сили Німеччини і сприяла росту могутності німецких князів.
Боротьба забрала сили папства, яке ставило перед собою утопічну ідею створення
світової держави.
В кінці кінців, боротьба за інвеституру вплинула на укріплення
незалежності Угорщини, Чехії, Польщі. Особливо важливі наслідки боротьба мала
для Чехії, яка входила (з кінця Х ст.) в склад Священної Римської імперії;
чеські князі в обмін на підтримку імператора завоювали незалежне становище і
звели до простої формальності свої стосунки з імперією. Література: “Очерки истории
Германии” И.М. Кривогуз, М.А. Коган,
Р.С.
Мнухина, И.В. Ковалёв. Учпедгиз 1959г.