Окупація Буковини Австрією

(РЕФЕРАТ) ПЛАН Вступ Розділ І. Приєднання Буковини до Австрії: дипломатична і військова підготовка приєднання : Розділ ІІ. Край після приєднання до Австрії: Етнічно-конфесійна ситуація на Буковині; Реформи австрійського уряду Буковини в другій половині ХVІІІ ст.; Полінаціональна колонізація Буковини в кінці ХVІІІ ст.; Соціальний склад населення Буковини; Економіка Буковини: аграрно-реміснича екстенсивнамодель. Висновок Список використаної літератури ВСТУП Обставини входження Буковини в єдиний масив західноукраїнських земель були достатньо драматичними і не завжди знаходили докладне висвітлення в літературі. В перебігу чергової російсько-турецької війни 1768-1774 рр. стратегічною метою Росії було приєднання Молдавії та Валахії. Завдяки вдалим військовим операціям російські війська захопили Хотин і решту територій та анексували Молдавію й Валахію. Російська військова присутність на цій території здобула підтримку. В 1770 р. депутація молдавських бояр прибула до Петербурга, щоб присягнути на вірність російській цариці. Військовий гарнізон російських військ перебував у Чернівцях, поблизу якого російське командування заснувало власну монетарню, яка карбувала 15 типів мідних монет. Навколо цієї монетарні осіли купці та торгівці й пізніше тут виникло містечко Садагура на честь завідувача цією установою генерала П.Гантернберга-Садагурського. Вдала військова операція Росії занепокоїла Австрію, яка у 1771 р. погодилася на пропозицію Туреччини виступати посередником між нею та Росією. Нагородою Австрії за вигідний мир мала бути територія Малої Валахії (Ольтенія). Ці претензії обгрунтовувалися давнім правом угорських королів на ці землі. Почалися довготривалі переговори з Росією. У 1772 р. до Австрії за першим поділом Польщі відійшла Галичина, яка межувала з Буковиною на півночі і заході. За Кючук-Кайнарджійським миром Туреччина визнавала незалежність Криму і зрікалася чорноморських територій, а російські війська залишали Молдавію та Валахію. Ідея приєднання Буковини до Австрії належала Йосифу ІІ, співрегенту Марії-Терези. Стратегія полягала в тому, щоб поєднати Галичину з австрійськими територіями через Буковину. Умови життя в населених українцями землях імперії Габсбургів характеризувалися одним словом: бідність. Горбистий рельєф та невеликі наділи ускладнювали обробку землі, а постійний гніт польської шляхти доводив селян до повного виснаження. Після того як у результаті поділів Польщі невеличкі й брудні галицькі міста було відрізано від традиційних ринків на Україні, їхня й без того тяжка доля стала ще тяжчою. Не дивно, що Галичина мала сумну репутацію однієї з найбільш нужденних і відсталих частин імперії. Величезну більшість західних українців складали селяни-кріпаки, для яких визиск був фактом щоденного життя. За право користуватися убогими земельними наділами вони мусили відробляти на феодала панщину. Крім того, шляхта нерідко змушувала селян відбувати різні роботи у панських маєтках і вимагала натурального оброку. Підраховано, що панові діставалося десь від половини до третини жалюгідного селянського прибутку. Ніби цього було мало, володарі маєтків систематично експропріювали селянські та громадські землі, залишаючи селянам чимраз менші наділи. Розділ І. Приєднання Буковини до Австрії: дипломатична і військова підготовка приєднання Приєднання Буковини до Австрії було пов’язане з двома значними міжнародними подіями останньої третини XVIII ст. – російсько-турецькою війною 1768-1774 рр. і першим поділом Польщі 1772 р. Дослідники вважають, що ініціатором приєднання Буковини був державний канцлер князь Кауніц, який запропонував цей план ще взимку 1773 року, а Йосип ІІ лише підтримав цей план влітку того ж року. Але він не міг бути підписаний взимку 1773 року, в ньому мова йде про переговори з міністром Порти, які відбулися взимку наступного року. Це відповідь на послання Кауніца Тугуту, в якому писалося про приєднання частини Молдавії. Влітку 1773 року провелося обстеження Буковини, тож бачимо, що Гармузакі помилився з датуванням листа, і слід його датувати 3 лютого 1774 року. Поза всяким сумнівом ініціатором приєднання Буковини був саме Йосип ІІ. Прийнявши рішення, він почав робити кроки для його реалізації. Цісар наказав вирушити в Південну Буковину кардиналові другого таласького полку полковникові Енценбергу з офіцером і двома унтер-офіцерами. Метою експедиції було обстеження краю. 17 липня цісар прибув у Галичину. Перебуваючи в Снятині, 9 серпня він отримав звіт експедиції. Енценберг описав майбутнє приєднання Буковини як надзвичайно корисного для імперії краю. Оцінив прибутки, які давала Буковина. Важливим для австрійців тепер було питання обґрунтування прав на Буковину Угорщині та Польщі. Цим зайнявся Міг та Зегер. Мегер писав, що вже у 1415 р. молдавський господар Олександр Добрий склав насальну присягу польському королю, за що отримав у лен Покуття, до якого тоді нібито належали Хотинський, Чернівець­кий і Сучавський повіти. Ця васальна присяга підтверджувалась й іншими господарями. Зегер згадує, що основною причиною молдавсько-польської війни кінця XV ст. була відмова Стефана Великого скласти васальну присягу. Далі Зегер згадує різні періоди історії двох сусідніх держав, доводячи, що Буковина входила до складу Польщі у 1507 р., після Хотинської війни 1621 р., за Карловицьким миром тощо. На думку Зегера, Польща остаточно втратила Буковину лише за Пожаревацьким миром 1718 р. Ще одну свою доповідь Зегер присвятив доведенню історичних прав Угорщини на Буковину. Угорщина може претендувати на Молдавію і Валахію в цілому, а не на їх частини. Та й ці права можна було досить легко заперечити. Тому на майбутніх переговорах не слід було, на думку Зегера, наполягати на правах Угорщини на обидва князівства, а говорити про права Польщі на Буковину. Робота експедицій Міга та Енценберга, а також історичні пошуки остаточно впевнили уряд Австрії в тому, що Буковину необхідно приєднувати, і є шанс відстояти це придбання на переговорах. 4 січня 1774 р. Йосиф II оголосив подяку Зегеру, а капітана Міга представив до звання майора. Він запропонував зайняти Буковину зразу ж після того, як російські війська залишать Молдавію, причому, на думку цісаря, це приєднання можна буде представити як певне виправлення кордонів. Як дуже сприятливу обставину у Відні розглядали те, що Буковина була зайнята російською армією, з командуванням якої легше було домовитись, ніж з правителями Туреччини і Молдавії, В зв’язку з цим для австрійців надзвичайно важливою була роль генерала Барка, який служив при штабі Рум’янцева в Яссах. 13 січня 1774 р. генерал Барко повідомив у Гофкрігсрат, що він вів переговори з молдавськими боярами, які заявили йому про те, що охоче перейдуть у підданство Австрії, оскільки розраховують на захист від турків. Для австрійців дуже важливо було ще до того, як російська армія піде з Молдавії, ввести на Буковину хоч незначні військові сили. В цьому питанні нагодилась пропозиція Міга. 25 квітня 1774 р. він доповідав начальнику Генерального командування Галичини, яким на той час був граф Андреас фон Гадік, що, за чутками, службовці російської імператорської монетарні, що функціонувала в Садгорі в роки війни, почали продавати її устаткування, тим самим готуючи згадану монетарню до евакуації, та й інші російські війська вже потроху виводяться за межі Молдавії. Міг запропонував негайно ж, як тільки ці новини підтвердяться, направити два загони військ чисельністю по 30 чоловік зі Снятина на Чернівці і з Городенки на Пригородок під виглядом ремонтерів (армійських інтендант­ських загонів із закупівлі коней і фуражу для кавалерії), які, на його думку, могли б суттєво прислужитись при картографуванні кордонів краю. Можливо, його наштовхнув на цю думку той факт, що в березні 1774 р. в розташуванні російської армії з явились представники прусських гусарів, які хотіли закупити в Молдавії коней і фураж 25 квітня 1774 р. Гадік передав цю пропозицію цісарю. Йосиф був категорично проти, щоб ці загони використовувалися при картографуванні краю. Він доручив Гадіку добре розтлумачиш Мігу, що Молдавія є провінцією, яка перебуває у розпорядженні росіян за правом війни і буде такою, допоки росіяни її повністю не очистять, і тому слід при будь-яких умовах старатися досягти добрих стосунків з росіянами, не заважаючи їм, а топографічну зйомку проводити спокійно, без залучення зайвихлюдей і особливого ажіотажу. Однак ідея введення невеликих загонів військ на Буковину цісарю сподобалась і він порекомендував Гофкрігсрату здійснити це введення військ, щоб ще до евакуації російських військ з Буковини там уже перебувала б хоч і невелика австрійська військова сила. Тим часом російсько-турецька війна йшла до завершення. 9 червня 1774 р. турки зазнали важкої поразки під Козлуджею, недалеко від Варни, і 4 липня почалися переговори між Росією й Туреччиною. 10(21) липня 1774 р. був укладений Кючук-Кайнарджійський мир. У відповідності до його умов до Росії переходили Азов з округом, обидві Кабарди і Кінбурн з прилеглими до нього землями. Крим ставав незалежним від Туреччини, і Росія отримувала в Криму дві важливі фортеці – Керч і Єнікале. Шістнадцята стаття договору була присвячена Молдавії й Валахії, які лишалися за Туреччиною. Російська імперія зобов’язалася повернути Туреччині всю Бссарабію, Валахію і Молдавію. Туреччина обіцяла повну амністію жителям князівств; надання свободи сповідувати християнську релігію; повернення власності православним монастирям; поважання православного духовенства; дозвіл вільного виїзду всім бажаючим покинути князівства; касацію боргів; звільнення від податків за роки війни і на два післявоєнних роки; право князівств мати в Порті повірених у справах і, нарешті, при збиранні контрибуції та інших платежів – повернення до порядків, які існували в князівствах за правління Мсхмсда IV. Щодо останнього пункту слід дещо пояснити. Мсхмед IV Авджі правив у 1648-1687 рр., тобто до встановлення в князівствах турецько-фанаріотського режиму. Вимога поверну­тися до порядків його правління означала скасування для жителів князівств цього обтяжливого режиму. У відповідності до договору росіяни зобов’язалися також через два місяці очистити Валахію, а через п’ять місяців – Молдавію. В цих умовах у Відні вважали, що слід поспішати зпідготовкою до приєднання краю. Було вирішено ще раз компетентно обстежити Буковину. Це завдання отримав командувач Генерального військового командування Галичини генерал Ельріхсгаузен, який особисто проїхав по Буковині. 22 липня він відправив звіт про свою подорож генералуГадіку. Зайняття Буковини дало б суттєві переваги як у військовому, так і в цивільному відношеннях. У воєнний час володіння Буковиною давало б, на думку генерала, змогу формувати природно захищену зовнішню лінію, доставляти військове спорядження з Кутів, де розташовані військові склади, в напрямку до Ясс, проклавши трасу через течію Сірету і Сучави. Крім того, володіння новим дистриктом зробило б непомітним будь-яке переміщення військ через гірські комунікації вперед на лінію кордону, а наявність великої кількості великої рогатої робочої худоби, зобов’язання місцевих жителів відробляти державну панщину, поставляти сіно та ліс, уміння сплавляти плоти зробило б можливим транспортування всіх необхідних військових припасів. Немаловажно й те, що всіх цих переваг будуть позбавлені противники. Крім того, у випадку бойових дій в Семигороді новоприєднана територія буде фланкувати Покуття і забезпечувати комунікації на Семигород і виконувати ті ж функції у випадку бойових дій в Покутті. Після того, як будуть побудовані два мости через Дністер біля Окопів і трьома милями вище – в районі Самушина, будуть покращені комунікації Семигороду з Поділлям. Ці мости можуть бути легко зруйновані у випадку небезпеки, а оборону проти Хотинської фортеці можна тримати по кордону Буковинського лісу. У мирний час володіння новим дистриктом обіцяло захист від епідемій, які загрожували жителям Покуття. Чудовим санітарним кордоном міг би бути, на думку Ельріхсгаузена, Буковинський ліс. Генерал побачив у краї прекрасні альпійські луки, де можна заготовляти багато сіна, що дозволило б утримувати щонайменше два кавалерійські полки. Крім них, також можна б розквартирувати й два піхотні полки. Кауніц звернувся до Марії-Терезії з пропозицією вручити подарунок Рум’янцеву і вести переговори тільки з ним, минаючи Петербург. Канцлер наголошував, що тепер, коли між Росією і Туреччиною укладено мир, важливо не проґавити момент і швидко зайняти Буковину. Пропозиція Кауніца була прийнята і Йосиф II особисто розробив план конкретних заходів щодо приєднання Буковини і 8 серпня довів його до Гофкрігсрату. 25 серпня 1774 р. генерал Ельріхсгаузен доповідав у Гофкрігсрат, що видав розпорядження про підготовку до вторгнення в Буковину. Цс завдання було покладене на бригади генералів Сплені й Кісса. В найближчі дні всі необхідні для цього підрозділи мали бути висунуті на лінію кордону, а місця їх попередньої дислокації зайняті підрозділами, передислокованими з тилу. Двом військовим командам, розташованим в Чернівцях і Пригородку, передано розпорядження зразу ж після початку операції вийти на новий кордон з Молдавією. 29 серпня 1774 р. Ельріхсгаузен видав наказ про вторгнення австрійської армії на Буковину, за яким диспозиція австрійських військ під час операції деталізувалась таким чином. Два гарнізонних батальйони полків Нугента і Шишковича повинні були рухатися на Чернівці; перший батальйон мав лишатися там же, другий продовжувати рух на Сучаву. Два дивізіони полку Барка мали розташовуватися від Пригородка на Дністрі до Пруту в селах з західного боку Буковинського лісу, а місцем перебування штабу була визначена Садагура. Третій дивізіон цього полку направлявся через Прут і мав розквартируватися в Чернівцях, Сереті, а також в Сучаві, яка була визначена місцем перебування штабних офіцерів. Гарнізонному батальйону полку Брінкена поставлено завдання захисту головної траси на Ясси між Буковинським лісом і рікою Прут. За відсутності відповідного села пропонувалося визначити місцем розташування табору старі шанці, які там знаходяться, обладнавши попереду офіцерський пост. Для укріплення табору наказувалося провести всі необхідні роботи під керівництвом майора Міга, який і повинен визначити місце розташування табору в Буковинському лісі, де була б доста 111 я кількість як будівельного лісу, так і палива. Вайнбергер повинен був обладнати укріплений табір і пост на березі Дністра, біля якого зібрати необхідну для переправи кількість човнів. Ці два батальйони Брінкена і Штайна повинні були спорудити у відповідності до вказівок майора Міга по хребту Буковин­ського лісу, там де мав проходити кордон, три офіцерських пости, куди наказувалося завезти для рядового складу чотириденний запас хліба. Вищезгадані 4 батальйони відправлялися з власною артилерією, однак без резервних боєприпасів. Польовий батальйон полку Нугента відправлявся на Снятин разом із залишками артилерії бригади Сплені і там повинен був зайняти найближчі села. Вюртемберзький драгунський полк займав попередню дислокацію гусарського полку. Торокський гусарський полк висувався в села по лівому берегу Дністра. Як перший, так і другий кавалерійські полки, так само, як і польовий батальйон полку Нугента, мали бути готові зайняти нову лінію кордону. Ставка генерал-майора фон Сплені, якому підпорядковувалися всі означені підрозділи, повинна була розташуватися в Чернівцях. Ставилося завдання негайно, як тільки з’явиться можливість, навести понтонний міст через Прут в районі Чернівців. У наказі рекомендувалося військовим чинам з місцевим населенням бути доброзичливими і люб’язними, а з російськими військами вести себе дуже ввічливо і скромно. 31 серпня 1774 р. австрійські війська на чолі з генералом Габріелсм фон Сплені перейшли галицько-буковинський кордон і незабаром ввійшли в Чернівці. До 2 вересня були зайняті основні пункти на новому кордоні: Пригородок, Вербівці, Чернівці. Остриця, Молодія, Берлинці, Серет, Калафіндешти, Сучава, Капукодрулуй, Вама, Кимпулунг. Правда, у Дорні ще стояли козаки, і її зайняття довелося відкласти до жовтня. Для об’єднання обох частин армії, які прийшли-з одного та іншого боку Пруту, був виданий наказ навести понтонний міст. У вересні-жовтні 1774 р. підтягувалися нові частини, допоки в двадцятих числах жовтняне завершили зайняття кордонів Буковини. 27 жовтня Йосиф II розпорядився не допускати на Буковину ні молдавські, ні турецькі війська і підтягнути військові частини з Ссмигороду поближче до кордону на випадок конфлікту з Туреччиною. Окупація Буковини була завершена. Розділ ІІ. Край після приєднання до Австрії Етнічно-конфесійна ситуація на Буковині З моменту приєднання Буковини австрійський уряд розпочав широку програму щодо поліпшення умов соціально-економічного життя нової провінції. Важливу роль у впровадженні політики змін відіграли представники вищої адміністрації краю. Першим військовим губернатором Буковини був генерал Г.Сплені, його наступником – генерал К. фон Енценберг. Для австрійських урядовців непростою була етнічно-конфесійна ситуація на Буковині. Наприкінці XVIII ст. більшість населення краю становили українці, які мешкали повсюди, а найбільш компактну групу вони утворювали на півночі. Українці на той час складали 2/3 населення. Вища адміністрація краю визнавала перевагу українського населення і досить чітко відрізняла українців (руснаків) від румунів (молдован). За свідченням місцевих австрійських чиновників, «молдовани цікавіші, але і лукавіші, ніж руські, зате руснаки більше кохаються у хліборобстві, тому вони не харчуються кукурудзою, звичайною поживою в Молдавії і Валахії, а збіжжям. Правда, селяни, особливо руснаки, люблять сильні напитки. Убрання руснаків охайніше.» Позитивну оцінку місцевого українського населення знаходимо у звіті генерала К.Енценберга 1779 р.: «Руснаків пізнав я, як людей дуже пильних і зручних». Етнічна ситуація на Буковині, яку застала австрійська адміністрація у 1774 р., характеризується таким співвідношенням: 69% – українців, 26% – румунів, 5% – представників інших національностей. На відміну від місцевих австрійських урядовців у Відні етнічна ситуація у новоприєднаній провінції сприймалася простіше. З огляду на те, що Буковина входила до складу Молдавії, усе населення краю вважалося молдованами. Непорозуміння виникали в етнічно-конфесійному плані. «Волохами» традиційно називали православних. Оскільки українці (руснаки) і румуни були православні, у них була єдина назва «волохи». Австрійський уряд сприймав цей термін у конфесійному, а не етнічному сенсі, що викликало великі непорозуміння і негативні наслідки для українського населення. Внаслідок того, що віденський уряд більше переймався волохами (румунами), ніж русинами (українцями), ці дві народності розвивалися не однаково і не рівномірно. 14-16 червня 1783 р. Йосиф ІІ вперше відвідав Буковину. В тому ж році відбувся поділ Буковини на нові адміністративно-територіальні одиниці – дистрикти. Віденський уряд опікувався і релігійним життям Буковини. Буковинська єпархія була виведена з-під зверхності ясського митрополита Молдавії і підпорядкована православному митрополиту у Карловицях. Під час свого першого візиту до Буковини Йосиф ІІ відвідав монастир у Сучаві, після чого наказав повернути до монастиря національну святиню українців – мощі Св. Івана-Нового з Жовкви, куди реліквія була вивезена польським королем Яном Собеським. У 1783 р. за наказом імператора був утворений Релігійний фонд Буковини на основі секуляризованих земель, метою якого було поліпшення матеріального становища і соціального престижу православного духовенства. Реформи австрійського уряду Буковини в другій половині ХVІІІ ст. У липні 1786 р. Йосиф ІІ вдруге відвідав Буковину, а в серпні видав розпорядження про прилучення її до Галичини. Військова адміністрація була заміщена на цивільну, а Буковина стала однією з округ Галичини, на чолі якої знаходився окружний староста, з резиденцією у Чернівцях, а сам він підупорядковувався львівському губернатору. В 1794 р. відбулися чергові адміністративні зміни, дистрикти перейменували на повіти. Перший крок – зміни в економічних взаєминах, соціальному статусі селянства. За часів Марії-Терези відносини між селянами і поміщиками регулювалися нормами молдавських господарів – «Золотою грамотою» (1766 р). Селяни мали відбувати панщину по 4 дні в різні пори року, а загалом 12 днів на рік. Взагалі, на Буковині, як і Молдавії, не було класичної моделі кріпаччини: селянина не можна було продати, обміняти без землі, зруйнувати сім’ю під час продажу; він мав право одружуватись без дозволу пана. Тобто, селянин сприймався, як підданий держави, тому обсяг державних повинностей був у кілька разів більший, ніж поміщицьких. Фільваркова форма господарства на Буковині так і не сформувалася, як це сталося у Галичині. Перший патент, виданий Йосифом ІІ, заміняв кріпаччину панщиною. Земля залишалася за поміщиками, а селяни за користування нею повинні були відробляти панщину, сплачувати оброк, нести інші повинності. Незважаючи на прогресивний характер селянської реформи Йосифа ІІ на Буковині, внаслідок недорозвинутості соціально-економічних відносин, вона мала негативні наслідки. Патентом 1787 р. землі були поділені на рустикальні (селянські) та домініальні (поміщицькі). Через панування застарілої (перелогової) системи землеробства багато вільних земель було передано поміщикам, і навіть ті землі, що залишалися селянам, знаходилися у розпорядженні громади. Землі спільного користування (пасовиська, угіддя) також відійшли поміщикам. Буковинські поміщики спираючись на модернізоване австрійське аграрне законодавство збільшили і кількість днів панщини. Хоча офіційно норма панщини була 12 днів на рік, на практиці поміщики збільшили її до 60-100 днів. Таким чином, заходи австрійського уряду сприяли руйнуванню засад традиційного громадського суспільства, що з одного боку супроводжувалося посиленням економічного визиску селян, з іншого, створювало умови для подальшого соціально-економічного поступу. Полінаціональна колонізація Буковини в кінці ХVІІІ ст. За часів Йосифа ІІ австрійський уряд здійснював широку програму реформ задля покращення становища однієї з найвідсталіших провінцій імперії. Ці перетворення були досить широкого спектру, вони передбачали впорядкування церковних справ, поліпшення соціального становища селянства, збільшення чисельності населення краю. Заходи щодо заохочення переселенців, здійснювали перші військові адміністратори краю: генерал Г.Сплені та К. фон Енценберг. Вирішальне значення мав виданий у 1786 р. Йосифом ІІ декрет під назвою «Status quo», який був спрямований на звільнення місцевого населення від податків на 30 років, впорядкування станових прав великих землевласників і впровадження «міського закону». Цей імператорський декрет мав далекоглядні наслідки: почалася полінаціональна колонізація краю. Колонізаційний процес містив румунський, німецький і польський струмені. Найбільша кількість переселенців прибувала на Буковину з Молдавії, Бессарабії та Семигорода. Молдавські переселенці, за свідченням австрійських посадових осіб, були найневибагливіші: «Якщо хотинський паша і молдавський господар, – писав К. фон Енценберг, – в парі зі своїми урядовцями не припинять страшних знущань, то невдовзі на Буковині не буде навіть місця, де можна було б захистити й оселити виселенців; але саме ці колоністи є найкориснішими, бо вони не вимагають ні вигоди, ні грошей, а самі собі будують власні пристановища». Переселенці з Молдавії оселялися переважно у південній частині Буковини. Із Семигорода на Буковину приїжджали румунські переселенці. Семигородські переселенці просувалися на північ, досягаючи аж долини р. Прут. Саме вони, завдяки своєму більш високому економічному і культурному рівню, відіграли вирішальну роль у процесі румунізації українського населення. Активний еміграційний рух із Семигорода поєднувався з австрійською політикою підтримки «волохів», проявом якої було направленя в Буковину румунських вчителів, навчальної літератури, впровадження румунської мови поряд з німецькою. Наприкінці XVIII ст. у період військового управління, відбувалася й німецька колонізація краю – через систему адміністративних установ наявність штату австрійських чиновників, запрошення німецьких колоністів для підвищення рівня землеробської культури, впровадження німецької мови в систему освіти й діловодства. Німецькі колоністи заохочувалися різними пільгами: звільненням на 10 років від податків, на 50 років – від рекрутчини, наданням фінансової підтримки з боку держави, що було визначено в «Патенті про переселення» від 17 вересня 1781 р. Внаслідок гострого безземелля, з Баварії, Швабії, Саксонії, Богемії та Семигорода до Буковини з 1780-х по 1830-ті рр. переселилося до 3 тис. сімей німецьких колоністів, які заснували 19 поселень. Після приєднання Буковини до Галичини починається польська колонізація краю. Польську шляхту приваблювали економічні пільги. Декретом 1787 р. буковинське дворянство прирівнювалося у правах до галицької шляхти, румунські дворяни отримали право засідати у Львівському сеймі. Польські емігранти осідали в адміністративному апараті та панських маєтках. Польська шляхта почала поширювати польську мову, культуру, католицизм. Про інтенсивність польсько-католицької експансії свідчить той факт, що на початку ХІХ ст. народне шкільництво на Буковині опинилося під опікою католицького духовенства. Середня освіта була онімечена, або зрумунізована. Навіть у повсякденному житті українська мова витіснялася польською. Помітним був також вплив польського елемента на частину буковинського міщанства, населення міст і сіл. Єврейські іммігранти з Молдавії, Галичини та інших провінцій австрійської монархії осідали на Буковині, де займалися дрібною торгівлею, ремеслами, лихварством. У 1789 р. євреї отримали право на земельну власність. З Галичини і Семигорода до Буковини переселялися вірмени-купці. На Буковині оселялися і вихідці з Росії – липовани, старообрядці. Цілком очевидно, що входження Буковини до складу Австрійської монархії не може мати однозначної оцінки. З одного боку, реформи австрійського уряду мали цивілізувати цей край (в соціальному, економічному, культурному, релігійному сенсах), об’єднати західноукраїнські землі в єдиний етнічно-мовний масив. З іншого, нехтування австрійським просвіченим абсолютизмом етнічно-конфесіональної специфіки новоприєднаних українських територій, курс на централізацію та уніфікацію всіх провінцій, призвели до посилення економічного визиску, потурання політиці онімечення, румунізації, колонізації і покатоличення українського населення Буковини. Про ставлення українського населення до польського, румунського і німецького чинників та наслідки їх впливів свідчить дипломатична лояльність до Габсбургів і духовне протистояння польсько-католицькій експансії. Соціальний склад населення Буковини У соціальному плані український етнос (який складав 2/3 населення) Буковини був слабоструктурований. Своєї власної соціальної еліти українське населення не мало. Буковинська вища верства була або зрумунізована або спольщена. Український етнос був здебільшого селянський, мав рустикальний характер. У структурі буковинського селянства можна виділити такі соціальні групи: царани – основна група селян, яка знаходилася у поземельній залежності від поміщиків-землевласників; резеші – вільні селяни, що жили на успадкованій землі і до 1787 р. належали до дворян; скутельники – селяни, які знаходилися у податковій залежності не від держави, а від бояр і монастирів; раби – цигани і татари, які указом Йосифа ІІ у 1787 р. звільнялися від рабства. Соціальна еліта Буковини була не українського походження і також поділялася на кілька груп: великі землевласники – румунські бояри; дрібнопомісні бояри – мазилі; дрібне дворянство – рупташі; безземельні збіднілі дворяни – шляхтичі (з Буковини та Галичини). Після приєднання Буковини до Галичини і зрівняння у правах буковинської та галицької шляхти, розпочався процес онімеччення місцевої шляхти. Згідно з австрійською традицією буковинське дворянство поділялося на 2 групи: панів і рицарів, найбагатшим землевласникам надавалися титули графів та баронів. У 1851 р. до дворянського стану Буковини належало 1560 осіб. Населення буковинських міст мало поліетнічний характер: вірменські та єврейські купці, ремісники, дрібні торгівці, польські та німецькі урядовці. Частина галицьких поляків була зайнята у промисловості, ремеслі, в правничій, медичній, освітній галузях. Економіка Буковини: аграрно-реміснича екстенсивна модель Економіка Буковини мала аграрний характер. У сільському господарстві, що було основним видом господарчої діяльності, побутувала екстенсивна модель розвитку виробництва, яка спиралася на малопродуктивну селянську працю, стару техніку і примітивні технології. Реформи австрійського уряду (звільнення селян від особистої залежності, надання їм земельної власності) лише створювали умови для модернізації сільськогосподарської діяльності в майбутньому. Основною сільськогосподарською культурою на Буковині була кукурудза, яка становила 2/3 усього валового збору. Серед інших зернових культур культивувалися жито, пшениця, ячмінь. З технічних культур для домашніх потреб і промислів вирощувалася конопля і льон. Городництво було поширене по всьому краю, окрім гірських частин. Найбільш інтенсивно городництво розвивалося у передмістях, приміських селах, містах і німецьких колоніях, де вирощувалися цибуля, часник, капуста, огірки, картопля тощо. Садівництво і виноградарство на Буковині були малорозвинуті. Дешеве вино експортувалося з Молдавії. Скотарство розвивалося в південно-західній частині краю, що належала гуцулам. За відсутності родючих грунтів гуцули займалися тваринництвом, розводили велику рогату худобу, овець, коней. Вони добре відомі виробництвом молочних продуктів, таких як бринза, сир, молоко, а також вовни, шкір. Важливим заняттям гуцулів залишалося лісорубство. По гірських річках вони сплавляли ліс (на р.Черемош була побудована система шлюзів) аж до впадіння р.Прут у Дунай. В інші регіони Буковини худоба завозилася з підросійської України та Румунії. У ремісничо-промисловій сфері співіснували домашній і міський сектори. Серед домашніх промислів поширені були ткацтво, прядіння з льону, коноплі, овечої вовни і козячої шерсті. В домашніх умовах вироблялися одяг, взуття, шкіряно-хутрові вироби, з лози плелися меблі, корзини, кошики, колиски. Поширений був дерев’яний промисел, адже Буковина – країна лісів. Виготовлялися вози, сани, меблі, лопати, посуд, музичні інструменти (цимбали, скрипки, сопілки). В містах і містечках аж до середини ХІХ ст. зберігалася цехова організація ремесла: майстри – власники майстерень; підмайстри – наймані помічники; учні. В 1851 р. у Буковині зафіксовано майже 3 тис. ремісників – кушнірів, ковалів, кравців, шевців, столярів, гончарів, м’ясників, в тому числі близько 300 шинкарів. Так, у середині ХІХ ст. у Чернівцях нараховувалося 13 цехів (мулярів, шевців, ковалів, гончарів, ювелірів, слюсарів, ливарів, столярів), у Сучаві -12, у Сереті – 6. Цехи являли собою замкнуті, корпоративні об’єднання, праця яких була суворо регламентована, за порушення цехових норм і правил накладалися великі штрафи, порушників могли навіть віддати у рекрути. У першій половині ХІХ ст. з’явилися ознаки трансформації ремісничого виробництва на мануфактурне. Промисловість на Буковині представлена соняшним, поташним виробництвом, виготовленням низькоякісного паперу, черепиці, кахлю. Певного рівня на Буковині досягло скловиробництво, засноване богемськими майстрами. На землях Релігійного фонду Буковини існували три скляні гути: Стара Гута (1797), Красна (1803), Нова Гута (1815), які виготовляли посуд і віконне скло. На початку ХІХ ст. у країні лісів – Буковині, виникає лісова промисловість. На річках Черемош, Прут, Бистриця почали споруджатися лісопильні, кількість яких у 1851 р. досягла 51. Торгівля на Буковині наприкінці XVIII ст. перебувала в руках вірменських і єврейських купців, які привозили товари із Сілезії, Польщі, Туреччини: залізні знаряддя праці, предмети розкоші – хутро, шкіряні вироби, вбрання; продукти – цукор, сіль, солону рибу, олію, каву, інжир. На місці скуповували худобу, шкіру, віск, мед, молочну продукцію. Відставання у промисловій сфері відбилося на структурі торгівлі і напрямах товаропотоків. Низька купівельна спроможність місцевого населення спонукала до вивозу сільськогосподарської продукції у більш розвинуті провінції Австрійської імперії, де її можна було продати за вищими цінами. Відсутність переробної промисловості примушувала вивозити сировину з краю і продавати її за нижчими цінами, ніж готові вироби (наприклад, ліс). Протягом І-ї пол. ХІХ ст. форми організації торгівлі були примітивні: ярмарки, тижневі торги, шинки, розносна та «похатна» торгівля. Розносною торгівлею займалися в основному словаки і тірольці. Розносячи по селах товари австрійського виробництва, вони бубном привертали увагу покупців. «Похатна» – це посередницька торгівля, коли покупці-посередники ходили по селах і дешево скуповували сільськогосподарську продукцію для подальшого перепродажу. Загалом, період перебування Буковини у складі Австрійської монархії характеризується руйнуванням застарілих соціально-економічних засад аграрного суспільства, підвищенням економічного та культурного рівня населення краю і об’єднанням західноукраїнських земель у єдиний етнічно-територіальний масив. «…тільки єдина Україна, тільки ідейно об’єднана нація, тільки свідомо організований навколо загальної справи народ спроможні самоздійснюватися і самоутверджуватися». ВИСНОВОК Отож, вдала військова операція Росії занепокоїла Австрію, яка у 1771 р. погодилася на пропозицію Туреччини виступати посередником між нею та Росією. Нагородою Австрії за вигідний мир мала бути територія Малої Валахії (Ольтенія). Ці претензії обгрунтовувалися давнім правом угорських королів на ці землі. Почалися довготривалі переговори з Росією. У 1772 р. до Австрії за першим поділом Польщі відійшла Галичина, яка межувала з Буковиною на півночі і заході. За Кючук-Кайнарджійським миром Туреччина визнавала незалежність Криму і зрікалася чорноморських територій, а російські війська залишали Молдавію та Валахію. Ідея приєднання Буковини до Австрії належала Йосифу ІІ, співрегенту Марії-Терези. Стратегія полягала в тому, щоб поєднати Галичину з австрійськими територіями через Буковину. Наприкінці ХVІІІ ст. майже усі західно-українські землі опинилися під владою Австрії. Внаслідок першого поділу Польщі (1772 р.) Галичину загарбала Австрія, а 1774 р. за Кючук-Кайнарджійським миром, укладеним між Росією і Туреччиною, вона захопила Буковину. У першій половині ХІХ ст. західноукраїнські землі були найбільш відсталою окраїною Австрійської імперії. Основою економіки, як і раніше, тут залишилося сільське господарство. Промисловість краю знаходилася на мануфактурному рівні. Більшість мануфактур була власністю поміщиків і розміщалася в селах.