Особисті немайнові права та обов язки подружжя

ОСОБИСТІ НЕМАЙНОВІ ПРАВА 1. ПОНЯТТЯ ТА ПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ ОСОБИСТИХ НЕМАЙНОВИХ ПРАВ Особисті немайнові права (особисті немайнові правовідносини) досить неодно­рідні й є предметом регулювання різних галузей права. Так, право на свободу збо­рів, друку, право на участь у виборах, право бути обраним та деякі інші регу­люються конституційним правом. Право на вибір прізвища подружжям при реєст­рації шлюбу, право на вибір місця про­живання, роду занять кожним із подруж­жя, право на виховання дітей та інші ре­гулюються сімейним правом. Є особлива група особистих немайнових прав, які в переважній більшості виникають непомітно, діють постійно, не можуть бути припиненими на підставі угод або інших юридичних дій. Це права на честь, гідність, ділову репутацію, на ім’я 1. Їх відносять до предмета цивіль­ного права. В літературі підкреслюється, що особи­стим немайновим відносинам, які скла­дають предмет цивільного права, при­таманні певні спільні ознаки. Так, осо­бисті немайнові права: – утворюються в духовній сфері життя суспільства і не мають майнового, економічного змісту (хоча можуть бути пов’язані з майновими правами). У так званих чис­тих особистих немайнових відносинах відсутній безпосе­редній зв’язок з майновими відносинами. Це, звичайно, не означає, що ці два види відносин взагалі не залежать одні від одних. Йдеться про те, що ці види відносин не мають правового зв’язку; – мають особистий характер, оскільки складаються з приводу особливої категорії об’єктів – немайнових благ (честі, гідності, імені, особистої недоторканності грома­дянина тощо), які неможливо відокремити від конкрет­ної особи (фізичної чи юридичної); – мають абсолютний характер. Носій цих прав є упо­вноваженою особою, а всі інші, стосовно нього і з при­воду цих прав, – зобов’язаними особами . Погоджуючись з такою характеристикою, звернемо увагу на те, що усі права, які складають предмет цивіль­ного права, взаємопов’язані між собою, доповнюють од­не одного. Особисті немайнові права можуть виникати безпосередньо з майнових відносин. Наприклад, охорона честі, гідності, ділової репутації тісно пов’язана із захис­том майнових прав підприємця, його фірми, комерцій­ної репутації. Відомий російський вчений в галузі циві­льного права І. А. Покровський зазначав, що "прооб­разом и предшественником общего права на имя яви­лось право торговца на фирму. С фирмой связывалась известная репутация, которая нередко уже сама по себе представляет высокую ценность" 2 . Як бачимо, раніше від недобросовісної конкуренції перш за все захищалося добре ім’я саме купця, а вже потім – громадянина. В наш час ці ідеї набирають нового життя. І було б при­кро, якби саме таке розуміння захисту особистих немай­нових прав посіло провідне місце в українському циві­льному законодавстві. На наш погляд, захист доброго імені повинен переслідувати мету захисту права суб’єкта на добре ім’я, незалежно від того, займається він під­приємництвом чи ні. В науці цивільного права розрізняють дві групи осо­бистих немайнових прав: 1. Особисті немайнові права, пов’язані з майновими правами. 2. Особисті немайнові права, не пов’язані з майно­вими правами. До першої групи відносяться права, що складають зміст авторського та винахідницького права – окремих інститутів цивільного права. Вони утворюють основу права інтелектуальної власності, мають свій предмет регулювання, специфіку методу і змісту. В Законі України "Про власність" цю групу прав названо правами, що регулюють відносини інтелектуальної власності. Друга група особистих немайнових прав не має чітко визначеного цивільно-правового регулювання. Подібне становище можна пояснити тим, що деякий час панів­ною була думка, згідно якої захист особистих немайно­вих прав, не пов’язаних з майновими, покладався на кримінальне й адміністративне право. Саме через це в ЦК УРСР 1922 р. не було статей, які б захищали честь, гідність, ділову репутацію громадян. Вважалося, що за поширення завідомо неправдивих вигадок, що ганьблять іншу особу, а також за навмисне приниження честі й гідності особи винний може бути притягнений до кри­мінальної відповідальності. Притягнення ж порушника до такої відповідальності повинно було принести мо­ральну реабілітацію потерпілому, і таким чином, його честь і гідність вважалися захищеними. Проте така пози­ція навіть у чисто формальному плані не є досконалою. Як бути, наприклад, у тому разі, коли наклеп розповсюджу­вався кимось ненавмисно? Адже такого розповсюджува­ча не можна притягнути до кримінальної відповідальнос­ті, а честь і гідність потерпшого була приниженою. Таким чином, порушені права потерпілого лишалися незахищеними. Враховуючи незахищеність особистих немайнових прав громадян та юридичних осіб в цивільному праві, укладачі ЦК України 1963 p. включили до нього кілька статей, які повинні були виправити таке становище. Бу­ло наголошено, що особисті немайнові відносини мо­жуть регулюватися ЦК України (ст. 1). Ст. 7 ЦК України передбачала захист честі і гідності громадян або органі­зацій, а ст. 511 мала на меті захистити інтереси громадя­нина, зображеного в творі образотворчого мистецтва 1. В 1993 р. ЦК України був доповнений ст. 440, яка пере­дбачає можливість відшкодування моральної (немайно-вої) шкоди. Як бачимо, деякі зрушення, спрямовані на поліпшення цивільно-правового захисту особистих не-майнових, не пов’язаних із майновими, прав відбулися, проте їх виявилося явно недостатньо. Через це законодавець вимушений був надолужувати прогаяне шляхом прийняття нових законів, або допов­нювати діючі статтями про захист особистих немайнових прав громадян та юридичних осіб. Так, до Кодексу зако­нів про працю України Законом України від 15 грудня 1993 p. була внесена стаття І7З6 про відшкодування вла­сником або уповноваженим ним органом моральної шкоди. 18 лютого 1992 p. був прийнятий Закон України "Про обмеження монополізму та недопущення недобро­совісної конкуренції у підприємницькій діяльності"2 (введений в дію 15 березня 1993 р.). В цьому законі слід звернути увагу на ст. 7 в тій її частині, де йдеться про ознаки недобросовісної конкуренції шляхом порушення особистих немайнових прав учасників підприємницької діяльності Варто також назвати "Основи законодавства України про охорону здоров’я"3. Так, ст. 6 Основ закріплює право громадян на охорону здоров’я. Ст. 9 дає перелік випад­ків обмеження особистих немайнових прав громадян, пов’язаних із станом їх здоров’я. В ст. 78 встановлені обов’язки медичних і фармацевтичних працівників по дотриманню особистих немайнових прав громадян. Зо­крема, медичні працівники зобов’язані дотримуватися вимог професійної етики і деонтології1, зберігати лікар­ську таємницю. Ст. 80 передбачає встановлення цивіль­но-правової відповідальності за порушення законодавст­ва про охорону здоров’я. Необхідно підкреслити, що найважливіші особисті немайнові права врегульовані Конституцією України. Особливо потрібно звернути увагу на ст. ст. 27—33. В цих статтях закріплюються права людини на життя, на повагу до її гідності, на свободу та особисту недоторкан­ність, на недоторканність житла, таємницю листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонден­ції, на свободу пересування та вільний вибір місця про­живання. Закріплення в Конституції особистих немайнових прав має велике значення для розвитку законності в Україні, але сказати, що закріплення цих прав в Основ­ному Законі вирішує всі проблеми їх захисту, не можна. Підтвердженням цієї думки є проект ЦК України, в якому особистим немайновим правам фізичних осіб присвячується окрема книга (друга), яка складається з трьох глав (19, 20, 21), у яких вміщено 46 статей. У главі 19 йдеться про загальні положення щодо особистих не­майнових прав фізичних осіб. У главі 20 закріплюються природні права фізичних осіб, а в главі, 21 вирішуються права, що забезпечують соціальне буття фізичних осіб. Нагальна потреба регулювання особистих немайно­вих прав ЦК України передусім пояснюється тим, що законами України деяким органам та їх посадовим осо­бам надана можливість втручатися у сферу дії особистих немайнових прав громадян та юридичних осіб. Так, За­коном про оперативно-розшукову діяльність (ст. 8) на­дано право підрозділам, що проводять таку діяльність, знімати інформацію з каналів зв’язку, застосовувати інші технічні засоби одержання інформації, контролювати те­леграфно-поштові відправлення, здійснювати візуальне спостереження в громадських місцях із застосуванням фото-, кіно і відеозйомок, оптичних та інших технічних засобів. Але не секрет, що при застосуванні всіх цих форм втручання не виключена можливість правопору­шень. Зрозуміло, без чіткого цивільно-правового регулю­вання відносин, що можуть виникнути в сфері дії особи­стих немайнових прав, гарантії захисту цих прав немає. Дозволяючи тим чи іншим органам втручатись в особис­ті немайнові відносини, в законі повинен бути не тільки дозвіл на таке втручання, а й дана відповідь на запитан­ня, хто і в якому розмірі повинен буде відшкодувати за­подіяну таким втручанням шкоду. При цьому потрібно створити таку систему засобів по захисту порушених прав, яка б діяла швидко, ефективно і справедливо, по­требувала щонайменше затрат душевних сил і коштів потерпілого. 2. ВИДИ ОСОБИСТИХ НЕМАЙНОВИХ ПРАВ Як зазначалося, різні особисті немайнові відносини ма­ють неоднакове призначення. Це потребує різноманіт­них засобів їх регулювання. У зв’язку з цим особисті не­майнові права пропонується об’єднати у три правових інститути: права на немайнові блага, втілені у самій осо­бі; права на особисту недоторканність, свободу, охорону життя і здоров’я; права на недоторканність особистого життя 1. Погоджуючись із таким розподілом особистих немайнових прав, вважаємо за необхідне виділити ще один їх правовий інститут – права на захист від проти­правного втручання в сферу особистого життя. Інститут права на немайнові блага, втілеві у самій осо­бі. До цього інституту відносяться права: на ім’я (найме­нування); на знак для товарів та послуг (знак обслугову­вання); на честь, гідність та ділову репутащю; навласне зображення. Право на ім ‘я. Це право потрібно розуміти не тільки так, що кожна фізична та юридична особи мають право якимось чином називатися. Таке розуміння занадтовузьке і не відображає змісту цього права. Право на ім’я забезпечує індивідуалізацію суб’єкта цивільного права, надає йому право вимагати, щоб його називали цим іме­нем. Ніхто не може користуватися цим іменем, або при­власнювати його. Хоча в Цивільному кодексі немає стат­ті, яка б регулювала відносини, що виникають ‘при на­данні чи зміні імені (ці питання регулює сімейне або адміністративне право, але окремі статті (9, 10, 11, 23 та ін.) ЦК України виходять з того, що кожний суб’єкт ци­вільних правовідносин має своє ім’я. Право на товарний знак (знак обслуговування) розг­лянуто в главі "Право .інтелектуальної власності Украї­ни". Право на честь, гідність та ділову репутацію. Честь і гідність – це важливі духовні нематеріальні блага, втілені у самій особі громадянина або юридичної особи. Честь -це певна соціальна оцінка громадянина або юридичної особи, яка визначається вчинками, виробничою діяльні­стю та поглядами конкретної особи в контексті норм суспільного життя. Гідність – це самооцінка особою своїх ділових, моральних та інших соціальних якостей. Існують певні об’єктивні критерії при визначенні честі і гідності, які підлягають оцінці на предмет и порушення чи не порушення. Ділова репутація – суспільна категорія, дуже близька до честі і гідності. Вперше термін "ділова репутація" був введений в Основах цивільного законодавства" колиш­нього Радянського Союзу в 1991 p. Введення цього тер­міна було пов’язане із введенням норм щодо запобігання недобросовісної конкуренції та реклами в підприємниц­тві. Як і честь та гідність, ділова репутація базується на певній суспільній оцінці фактичних ділових якостей ви­робників (фізичних або юридичних осіб). Право на власне зображення. Закон передбачає, що цим правом наділена фізична особа. Тільки громадянин може прийняти рішення про зображення своєї особи, опублікування, відтворення і розповсюдження твору, в якому він зображений. Ніхто, крім нього, не вправі ви­рішувати цих питань. Ст. 300 проекту ЦК України закрі­плює це право на законодавчому рівні. Після смерті зображуваного, право вирішувати питання про розповсю­дження його зображення надано його дружині та дітям. Інститут права на особисту недоторканність і свободу, охорону життя і здоров’я. Кожний громадянин має право розпоряджатися собою, тобто має право на особисту не­доторканність. Стосовно себе його поведінка мусить бу­ти підпорядкована лише тим законодавчим актам, що обмежують це його право. Такі обмеження, як правило, встановлені з метою зберегти непорушеними права ін­ших осіб або захистити ці права від порушення. Так, ст. 15 ЦК України передбачає обмеження в дієздатності осіб, які зловживають спиртними напоями або наркоти­чними засобами, але тільки в тому разі, якщо буде дове­дено, що таке зловживання ставить в тяжке матеріальне становище сім’ю цих осіб 1. Право громадянина на осо­бисту недоторканність можна розуміти й так, що за будь-яких обставин, крім випадків і в порядку, передба­чених законом, ніхто не може бути затриманий, позбав­лений волі тощо. Хоч прямо Цивільний кодекс не пере­дбачає такого права, але це випливає із змісту ст. 12 ЦК України. Право громадянина на особисту свободу. Це право ба­зується на можливості вибору місця проживання, віль­ного переїзду з одного населеного пункту до іншого, по­будувати оселю на своїй землі, придбати квартиру у вла­сність або укласти договір найму жилого приміщення. Чим більше закон дає для цього можливостей, тим біль­ше гарантій дотримання цього права. У зв’язку з цим слід спеціально згадати про таке правове явище, як про­писка. На наш погляд, прописка не повинна обмежувати особисту свободу громадян, насамперед прав на вибір місця проживання, роду занять (ст. 10). Якщо ж пропис­ка вважається однією з підстав отримання житла або ро­боти, то вона порушує особисті немайнові права грома­дян. Право громадян на охорону життя і здоров’я’. Це право встановлено в Конституції України та в Основах законодавства України про охорону здоров’я. Зміст цього права включає: життєвий рівень, який є необхідним для підтримання здоров’я людини; безпечне для життя навколишнє середовище; безпечні і здорові умови праці; кваліфіковану медико-санітарну допомогу, вибір лі­каря і закладу охорони здоров’я; можливість відшкодування заподіяної здоров’ю шко­ди та ін. Інститут права на недоторканність особистого життя громадянина. Цей інститут включає право громадян на недоторканність житла та право на особисту документа­цію. Право громадянина на недоторканність житла. Це право передбачає, що громадянин сам вирішує, кого йо­му запрошувати в гості, з ким спілкуватись, яким чином проводити час дозвілля у своїй оселі. Ніхто не може об­межувати його в цих правах, за винятком випадків перед­бачених законом. Право громадянина на особисту документацію. Під особистою документацією розуміють листи, щоденники, нотатки, помітки та інші документи. Слід також мати на увазі, що документи особистої документації можуть висту­пати об’єктами авторських прав. Але авторське право може бути встановлене тільки на ті об’єкти, автором яких був їх власник. До особистих документів слід віднести різні по­свідчення, грамоти, газетні вирізки, квитанції та ін. Цікавим прикладом особистої документації був архів одного з персонажів книги Ільфа й Петрова "Дванадцять стільців" гр. Коробейникова, який зібрав у своїй кімнаті "систематизовану" картотеку розподілу меблевих гарні­турів. Інститут права захисту від протиправного втручання в сферу приватного життя. Які особливості цього інституту? По-перше, потенційним правопорушником може бу­ти посадова особа або орган, наділені правом на втру­чання в сферу приватного життя громадян і юридичних осіб (органи внутрішніх справ, служби безпеки, націо­нальної гвардії, охорони здоров’я та інші). По-друге, передбачуване правопорушення може мати місце лише з моменту виникнення права на захист, а право на захист повинно виникати з початку такого по­рушення. Якщо внаслідок такого правопорушення буде заподіяна шкода потерпілому, то її відшкодування по­винне відбуватися за правилами зобов’язань, що вини­кають внаслідок заподіяння шкоди на загальних підста­вах. По-третє, засоби захисту повинні бути передбачені в законі (наприклад, в разі затримання особи їй повинна бути надана можливість викликати адвоката, повідомиш про це близьких або інших осіб; при нанесенні їй тілес­них ушкоджень – можливість викликати названого нею лікаря тощо). З негаторним позовом можна звертатись тільки до суду, а засоби захисту прав цього інституту можуть бути й іншими. По-четверте, відносини, що виникають на підставі цього інституту, повинні мати не абсолютний, а віднос­ний характер. Захищати можна тільки від конкретного правопорушника. Можна було б виділити й інші особливості інституту правозахисту від протиправного втручання у сферу при­ватного життя, але оскільки цей інститут перебуває в стані становлення, вважаємо можливим обмежитися вже зазначеним.