Міністерствоосвіти та науки України
Львівськийнаціональний університет імені Івана Франка
Історичнийфакультет
Кафедраісторії середніх віків та візантиністики
ОЗБРОЄННЯВІЗАНТІЇ
Львів- 2010
Завойовницькаполітика династії
Говорячи прополітику «відвоювань» династії Комнінів варто було б зазначити, що самих їїпредставників багато хто з дослідників називає справжніми воїнами. Зокрема Дільпорівнює Комнінів з представниками великого феодального роду Капетінгів уФранції[1].І робить це не даремно, тому що й справді Комніни походили з великоїаристократичної і військової сім’ї[2].Засновник цієї династії Олексій І (1081-1118) був хорошим правителем, чудовимадміністратором і дипломатом, талановитим полководцем. Саме він краще за іншихвідчував неминучість військових реформ в імперії.
Із його приходомдо влади у 1081 році на Балканах розпочинаються активні заворушення. Багатонародностей болгари, серби прагнуть звільнитися від візантійського ярма. Єресьбогомолів, яка тут швидко поширюється, призводить до повстання у Фракії (1084).А вже в 1086 та 1088 роках візантійське військо терпить нищівні поразки відпеченігів та куманів[3](половців). В цей час становище Константинополя було вкрай важким і потрібнобуло терміново шукати десь допомоги.
На сьогоднішнійдень широкого значення набула дискусія навколо листа-послання графу РобертуФландрському про допомогу[4].У перекладі на українську воно звучало приблизно так: “Поспішайтезі всім народом вашим, прикладіть всі сили на те, щоб такі скарби не потрапилив руки турків і печенігів… Дійте поки маєте час, щоби християнське царство і,що найважливіше, Гріб Господній не були для вас втрачені і щоби ви отримали незасудження, а нагороду на небесах. Амінь!”[5] Дехто здослідників вважає, що це фальсифікат, і просто заклик західноєвропейськихправителів до хрестового походу. Та все ж більшість дослідників схиляється додумки про візантійське походження листа[6].
В працях А.Васильєва протистояння між герцогом Апулії Робертом Гвіскардом та Олексієм Іпостає під назвою «норманська війна»[7].Саме цей герцог закінчивши завоювання південно-італійських колишніхвізантійських територій, хотів разом із свої сином під час І Хрестового походунанести удар в саме серце Візантії, та для нападу на Константинополь сили булинадто слабкими. Для початку було здійснено похід на прибереже місто Іллірії –Дірахій (тепер Дурацо)[8].Відчувши загрозу Олексій попросив допомоги у німецького короля Генріха ІV, якийчерез своє важке державне становище відмовив у допомозі. Та все ж Візантіївдалося заручитися підтримкою Венеції.
Надана підтримкавенеційським флотом та епідемія серед ворогів допомогла візантійцям у 1085 роціперемогти. За свою допомогу Венеція отримала значні торгівельні привілеї вСередземному морі. Починаючи з цього періоду, венеційське купецтво почалозавойовувати візантійські ринки, зменшуючи надходження до скарбниціімператорів.
Окрім проблем вСередземному та Адріатичному морях, з часів поразки при Манцикерті (1071)імперія перебувала під постійною загрозою з боку турків-сельджуків. Підкорившизначну частину міст західного узбережжя Малої Азії та островів Егейського моряза допомогою новоствореного флоту, емір Чаха задумав нанести удар поКонстантинополю з моря. Тут Олексій І вдався до звичної тактики «настроїтиодних варварів проти інших», і запросивши половецьких ханів до себе і влаштувавшиїм пишний бенкет імператору вдалося переконати половців надати Візантіїдопомогу. 29 квітня 1091 року поблизу міста Еноса відбулася кровопролитнабитва, що закінчилася перемогою Візантії, яка на цей час виснаженабезперервними війнами почала потроху виходити з кризи.
Не меншу вигодуотримав Олексій І Комнін з І Хрестового походу. Виступивши з ініціативою цьогопоходу імператор прагнув залучити всі сили християнських держав для боротьби з«невірними». Захоплення Нікеї хрестоносцями (1097) дозволило йому відвоювативажливу частину побережжя Анатолії, Смірну, Ефес і т.д. І хоча імператор доситьшвидко «посварився» з хрестоносцями, він вельми вправно зумів отримати користьз цього походу. До того ж смерть Килідж-Арслана I сильно ослабила Іконійській султанат.В 1116 р. імператор після перемоги при Філомелії зумів примусити турків укластимир. Страждаючи від хвороби серця Олексій І помер 15 серпня 1118 року, засловами його дочки, яка доглядала батька вся імперія оплакувала цю трагедію[9].
Після смертіпершого із Комнінів, імперія володіла в Анатолії Трапезундом і всім побережжямЧорного моря до Антіохії, всією областю, розташованою на схід від лінії, щопроходить через Синоп, Гангр, Анкір, Аморій і Філомелії. Таким чином, в Азії,як і на Балканах, Олексій блискуче відновив присутність Візантії. А його синІоанн ІІ (1118-1143), відчувши могутність імперії у протистоянні іззагарбниками, розпочав великі наступальні кампанії.
Політиканайстаршого сина Олексія[10]була практично ідентичною батькові, головним завданням було розширеннятериторій в Малій Азії та на Близькому Сході. Європейські володіння імперіїповинні бути збереженні і захищені, хоча серби створивши певну коаліцію наБалканах, знову прагнули незалежності. Ситуацію вдалось на деякий час взяти підконтроль з допомогою династичного шлюбу між Іоанном та угорською принцесою.
Засловами А. Васильєва, військові експедиції Іоанна проти балканських,слов’янських народів були вельми успішні, але не мали реального результату[11].Анонімний панегірист Іоанна, проте, вихваляє його військові успіхи на Балканахв наступних словах: “Скільки славні наші військові походи проти європейськихнародів. Він [Іоанн] розбив далматинців, вселив жах скіфам і норманнам, всімнародам, що живуть, в наметах і неорганізованим. Він офарбував Дунай, як ібагато інших швидких поточних річок, кров’ю червоною”[12].
Востанні десять років правління Іоанна абсолютно змінилися відносини з ПівденноюІталією, де після деякого періоду хаосу і роздроблення настав періодконсолідації. Рожер II з’єднав в своїх руках Сицилію і Південну Італію, і вперший день Різдва 1130 року в урочистій обстановці був вінчаний в Палермокоролівською короною. Завдяки такому з’єднанню земель Рожер II відразу ставодним з наймогутніших государів Південної Європи. Для Візантії це було важкимударом. Імператор теоретично ще зберігав домагання на південно-італійські земліі заняття їх норманами вважав лише тимчасовим.
Візантійськіімператори, реалізовуючи ідею відродження імперії, особливо дорожили решткамисвоїх володінь в Італії, зокрема на півдні, звідки можна було контролюватизначну частину Середземномор’я. Прийняття Рожером королівського титулуздавалося образою імператорській гідності, а визнання цього ж титулузнаменувало б зречення візантійського базилевса від всяких прав на італійськіпровінції. Але раптове посилення Рожера було небажане не тільки для Візантії,але і для Священної римської імперії, що була також зацікавлена в Італії.Зважаючи на загальну небезпеку між Іоанном II і німецьким господарем ЛотаремСаксонським, а після смерті останнього Конрадом III Швабським (Гогенштауфеном),відбулася угода, що вилилася дещо пізніше у форму справжнього союзу двохімперій, що мав на головній меті зламати нормандську могутність в Італії. Алецей союз двох імперій показав себе головним чином вже при наступнику Іоанна,Мануїлі I. Якщо Іоанну не вдалося завдати удару могутності Рожера, то він,принаймні, встиг перешкодити йому напасти на Візантію. А що такий план був усицилійського короля, це довели дещо пізніше війни Рожера з Мануїлом. Як видно,найважливішими моментами зовнішньої політики Іоанна на Заході є його відношеннядо утворення Сицилійського королівства і створення союзу двох імперій.
ВМалій Азії Іоанн здійснював майже щорічні і переважно успішні для візантійськоїармії походи, тому в тридцятих роках XII ст. зміг повернути імперії давно вжеїї загублені території. Після цього Іоанн рахував сили турок настількинадломленими, що вирішив, не порушуючи інтересів держави, перервати військовідії проти них і очолити нову кампанію на південний схід проти вірменськоїКілікії і Антіохійського князівства хрестоносців. Кілікійськая Вірменія, абоМала Вірменія, була заснована в кінці XI століття біженцями з власне Вірменії,які покинули свою країну перед просуванням турок. Мала Вірменія, що розшириласвої межі саме за рахунок Візантії, вступила у союзні відносини з латинськимикнязями на Сході, виявивши цим своє вороже відношення до імперії[13].
ПохідІоанна увінчався повним успіхом. Кілікія була підкорена, і вірменський князь зсвоїми синами відправлений до Константинополя. Збільшена приєднанням МалоїВірменії візантійська територія досягла меж Антіохійського князівства. Вборотьбі з останнім Іоанн також досяг повного успіху. Обложена Антіохія повиннабула «просити у нього світу», який був подарований Іоанном на умові визнанняантіохійским князем сюзеренітету імперії.
С.Дашков називає часи правління Іоанна ІІ епохою найвищої могутності Візантійськоїімперії[14],хоча його наступник Мануїл І (1143-1180) здійснив не менше спроб повернутивелику славу Ромейській імперії. Мануїла Комніна багато дослідників називаютьтиповим «західником»[15],адже його політика була спрямована саме на Європу. За своїм зовнішнім виглядомвін нагадував західноєвропейського лицаря, полюбляв проводити, невідомі до тогоВізантії, лицарські турніри, в яких дуже часто й сам брав участь.
Першимйого наказом на імператорському престолі було відновлення старих укріплень вМалій Азії і тим самим створення захисту від частих набігів мусульман. Вподальших його планах було відвоювання у Рожера ІІ італійських територій. Дляцього Мануїл шукав собі підтримки з боку німецького правителя Конрада ІІІ, зсестрою дружини якого Мануїл одружився. Новий хрестовий похід змінив планиімператора, Конрад взявши участь в цьому поході залишив без підтримки Візантію,яка зазнала нападу на острів Корфу, Фіви, Коринф, деякі західноєвропейськіджерела свідчать про взяття норманами і Рожером ІІ Афін. Та все ж більшістьдослідників, зокрема і А.Васильєв, вважають це перебільшенням. Мануїл не бездопомоги флоту республіки св. Марка відбив наступ норманів, і оголосив похід наСицилійське королівство, яке втратило свою силу по смерті Рожера ІІ. Але черезсмерть Конрада ІІІ послаб і «союз двох імперій». Візантійська армія післявдалих операцій в південній Італії і взяття Барі, все ж зазнала поразки біляБрундузія і назавжди втратила тут свої володіння. Цей похід дав зрозумітиФрідріху І Барбароссі, що «греки» хочуть закріпитися в Італії, і ставлення досоюзу з Візантією в нього різко змінилося.
Бажаючивідповісти на візантійську політику в Італії, Фрідріх І Барбаросса вступив встосунки з самим небезпечним ворогом Візантії на сході, з іконійським султаномКилич-Арсланом, і переконував останнього напасти на грецьку імперію, в надії,що малоазіатські загрози відвернуть Мануїла від європейських справ.
Тимчасом, ситуація в Малій Азії ставала все більш загрожуючою. В Кілікії, яка булазавойована Іоанном ІІ, спалахнуло повстання під проводом Тороса. Дві арміїМануїла, послані проти Тороса, зазнали поразки. Ситуація стала ще більштривожною, коли Торос заключив союз із своїм колишнім ворогом, княземантіохійским Вено Шатійонським. Вони виступили проти греків удвох. В той жесамий час Вено здійснив успішний морський набіг на Кіпр. Мануїл прибув вКілікію особисто. Його прибуття виявилося таким несподіваним, що Торос трохи непотрапив в полон і втік. В 1158 році Мануїл знову став господарем становища вКілікії[16].
Щостосується стосунків Мануїла з мусульманськими лідерами, то він і іконійськийсултан Килич-Арслан І декілька років мали дружні відносини, і в 1161-1162 рр.султан навіть приїжджав до Константинополя, де йому був влаштований імператоромурочистий прийом. Проте політичні результати візиту Килич-Арслана в столицюбули не дуже важливими. Був укладений свого роду договір про дружбу, алекороткий по тривалості. Декількома роками пізніше султан оголосив своїм друзямі посадовцям що чим більша шкода заподіюється імперії, тим більші цінностіодержує він від імператора[17].
Втаких обставинах мир на східному кордоні довго тривати не міг – спалахнуливійськові дії. Мануїл сам встав на чолі війська. Метою походу було захопленнястолиці султанату Іконій (Конія). Візантійські війська в 1176 році проходилигірські ущелини Фрігії, що знаходилися недалеко від фортеці Міріокефалон. Туттурки несподівано напали на них з декількох сторін і 17 вересня 1176 рокузавдали цілковитої поразки[18].Імператор ледве врятував своє життя і встиг уникнути полону. І, справді,поразка при Міріокефалоні докорінно змінила ситуацію не на користь Візантії,яка фактично відкрила шлях для просування турків.
Наступнимдвом імператорам Олексію ІІ (1180-1183) та Андроніку І (1183-1185) розширитикордони імперії не вдавалось. Олексій ІІ став лише формальним імператором,оскільки в 1180 році йому виповнилось одинадцять років, імператрицею-регеншоюбула його мати Марія. Займаючись обкраданням державної казни та влаштуваннямгучних бенкетів, управлінням державою вона практично не цікавилась. В ходіборотьби за престол Олексія ІІ Комніна було задушено і скинуто із скали в море,до влади прийшов Андронік І.
МикитаХоніат називає його народним імператором. І справді Андронік завжди боровсяпроти надмірної розкоші серед своїх прибічників і радників, постаючи передромеями звичайним громадянином. Не володіючи сильним флотом йому не вдалосьпридушити повстання на Кіпрі[19],де Ісаак Комнін проголосив незалежність. Опинившись в дуже скрутному становищіколи на примирення не йшли ні Європа ні Азія, Андронік шукає підтримки вАфриці. Вже наприкінці свого правління йому вдається домовитись із єгипетськимсултаном Саладіном, про вплив на Палестинські території, але ця домовленістьбула не вигідна Візантії і до покращення її становища не призвела. Вирішальногоудару зазнав останній Комнін від добре організованої експедиції Вільгельма ІІСицилійського на вже згадуване місто Дурацо, яке швидко здавшись, відкрилодорогу на Фессалоніки, де мав прибути норманський флот[20].
Намагаючисьпровадити політику відвоювань втрачених імперією земель і зіткнувшись знедостатком ресурсів для відновлення повноцінної армії та флоту, в умовахпостійної загрози з боку сельджуків, Комніни вдало провадили політикукоаліційних війн, залучаючи ресурси інших держав та народів, з допомогою якихмаксимально використали можливості для виконання основного завдання.
Всяполітика Комнінів по поверненню колишньої величі була б не можлива, як би несильна реформована армія. Провести цю реформу Комнінам частково вдалось, томуна міжнародній арені вони добилися досить значних результатів, хоча закріпитиці результати їхнім наступникам так і не судилося.
Військово-адміністративнареформа Комнінів
Досередини XI століття стало зрозуміло, що у Візантії є серйозні проблеми: всебільше і більше стратіотів розорялося, прибутки фем[21] падали,послаблювалась військова сила імперії. Трон переходив з рук в руки, одинузурпатор змінював іншого, а становище не змінювалося до кращого. Деякіімператори намагалися виправити ситуацію. Вони віднімали землі у аристократії іпроводили політику розширення імператорського домена, проте в 1071 році РоманIV був розбитий сельджуками в битві при Манцикерті і потрапив в полон. Вкороткий період часу імперія втратила майже всі свої володіння в Малій Азії.Становище вдалося врятувати імператорам династії Комнінів.
Військоваі адміністративна реформа, а також енергійна політика імператорів цієї династіїдозволили поступово повернути імперії частину її володінь в Малій Азії[22]. В ходісвоїх перетворень імператор Олексій І скасував частину відомств державногоапарату, різко скоротивши число урядовців, також він став активно користуватисяпронією — даруванням на певний термін будь-якої області свого домена вуправління (з правом отримання доходу з неї) за умови військової абоадміністративної служби проніара імператору[23]. Фемна система, яка існувала до тогоі являла собою провінційну систему формування війська за якою військоскликалося з різних областей під керівництвом стратига[24] (намісника феми,головнокомандуючого фемним військом) була замінена на проніарну. Господарствостратіотів у нових умовах було недостатнім для утримання війська з ускладненимі дорогим озброєнням. Тому стратіотське ополчення вже стало відіграватидругорядну роль. Для утримання важкоозброєної кавалерії (катарактів) імператорзмушений був перейти до системи проній, тобто бенефіцій. Але ополченняпроніарів, ядром якого були катафракти[25], зрозуміло, не було схожим наополчення фем. Воно було мало дисципліноване, погано організоване і нагадувалолицарське західноєвропейське військо. Можна вважати, що це були зачатки феодалізмуу Візантії.
Роздаючиці земельні наділи імператори прагнули отримати більш боєздатну армію. Зпочатком правління Мануїла І пронії стали даруватись «напівварварам» таіноземцям, що не сприяло консолідації держави. Загалом же проніари були тим же лицарськимвійськом, яке скликали тільки при необхідності. Але у Візантії не склалисялицарські традиції, значна частина знаті обирала не військову, а цивільнуслужбу. Заможні проніари тут могли відкупитись від служби, виставляючи замістьсебе тільки відповідний контингент (чисельність катарактів та свити визначаласяхрисовулом на пронію у залежності від її розмірів та числа париків). До складузагонів проніарів входили ікеї (друзі, родичі) та ікети (слуги).[26] Такісвити були й у імператорів, за даними Кіннама, Мануїла І супроводжувала свитаіз 1146 чоловік «родичів, друзів і чоловіків».
Такереформування мало стати першим кроком до формування професійного візантійськоговійська, а не найманого, яке все ж продовжує переважати. Прекрасно усвідомлюючинебезпеку феодальної системи для унітарної держави, імператори намагалисяобмежити і контролювати цей феодальний стан.
Крімпроніарів та стратіотів, імперія мала в своєму розпорядженні гвардію, яка щезбереглася, найкращою частиною якої були найманці-етеріоти. Їх набирали ізслов’ян, англосаксів і скандинавів. Вони перебували на службі постійно, за щоотримували непогану платню. Але нестабільна ситуація загалом призводила дозатримок оплати, що в свою чергу досить часто призводило до дезертирства табунтів. Також Візантія активно привертала на службу німецьких і франкскихлицарів, турок, арабів, слов’ян і половців. Ці найманці не знаходилися наслужбі весь час, а наймалися тільки для участі в якому-небудь поході, і післяйого завершення поверталися додому. Таке наймане військо було, по суті,привернутим за гроші або здобич[27].Збереглася у той час і піхота таксіархії[28], хоча чисельність її, мабуть,помітно скоротилася, оскільки для утримання цих частин було потрібно немалогрошей.
Реформиармії були половинчастими, чисельність її недостатньою, що змушувало і далівикористовувати наймані загоні іншої структури та організації. Війська проніарівне мали достатньої виучки та дисципліни, яка визначала успіхи староївізантійської армії, вони гірше тримали стрій і візантійцям вже не вдавалосядосягати значних успіхів малими силами. Проте візантійці були великимимайстрами захисту, облог і узяття міст. Збереглося це мистецтво узяття фортецьзавдяки застосуванню нової метальної техніки, дальшого застосування т. з.грецького вогню та інших засобів, перевірених ще у VII-X століттях.
Дужескладно говорити про чисельність Візантійської армії цього періоду, оскільки утой час вже не існує фем. Саме за підрахунками кожної окремої феми вдавалосявизначити деякі цифри, а у випадку з проніарною системою це стало робитинабагато складніше.
Новафеодальна система все ж дозволяє нам підрахувати, скільки війська могло бути вімперії, але при цьому потрібно пам’ятати, що левова частка військових силналежала у той час вже не імператору, а феодальні аристократії. Знаючичисельність населення імперії на 1150 рік і те, що клас феодалів складав 3%населення країни, а воїнами могла бути лише 1/5 його частина, ми можемовизначити чисельність феодального ополчення Візантії. Отже, виходить 28,5 тисяччоловік. Ця цифра відображає лише загальну кількість катафрактів, але не даєповну картину чисельності армії імперії. Сюди потрібно ще додати таку жкількість легких вершників і 57 тисяч піхотинців, яких приводили з собоюпроніари. Ми отримаємо 114 тисяч чоловік загального феодального ополчення, аякщо додати до цієї цифри 4 тисячі гвардійців і 6 тисяч воїнів таксіархій (їхкількість, ймовірно, сильно скоротилася через фінансові проблеми імперії), томи отримаємо 124 тисячі чоловік[29].
Цяцифра є цілком реалістична і показує, який військовий потенціал мала в своєму розпорядженніВізантійська імперія в не найкращі роки своєї історії. Враховуючи постійнузагрозу з усіх сторін і розкиданість театрів бойових дій, імператорам під своєюрукою рідко вдавалося зібрати більше 20-30 тисяч воїнів.
Щеоднією новизною цього періоду стало утворення нових полків «безсмертні», та«сини командирів». Щодо перших, то безсмертними спочатку називали тількикомандирів, а вже згодом назва поширилася на весь полк. Він був утворений післябитви при Манцикерті і складався з воїнів, щозалишилися живими[30].Як зазначають джерела, сини командирів чи «архонтопули»[31] вперше булисформовані за Олексія І і використані у війні зі «скіфами»[32]. Це об’єднанняналічувало близько двох тисяч підлітків, батьки яких загинули під часвійськової служби.[33]
Вневеликій кількості при Комнінах також залишилися гвардійські частини. ЗокремаОлексієм І було утворено нову гвардію – вестіарітів. Хоча її не зовсім можнавважати військовою, оскільки основним її завданням була охорона імператорськоїказни. При Іоанні ІІ та Мануїлі І з таких гвардійських частин залишилися тількиварранги та вестіаріти, але їх компетенції дещо змінилися і в основному вонивиконували швидше поліцейські функції, а не як раніше гвардійські[34].
Врезультаті реформ не вдалося остаточно вирішити проблеми комплектування військав нових умовах. Все частіше потрібно було вдаватися до принципів утриманнянайманого професійного війська,[35]з допомогою якого так і не вдалось зберегти території в Малій Азії[36].
Вумовах недостатньої чисельності війська, нестачі коштів на залучення найманціві неможливості утримати важку лицарську кавалерію в складі фемного ополчення,Комніни змушені були перейти до обмеження цього фемного ополчення і частковоїзаміни його ополченням проніарів, надаючи для цього пронії (тобто своєрідніконтрольовані державою бенефіції). Але військо проніарів мало всі недостаткилицарського війська з його слабкою дисципліною. Візантійська практика, якадозволяла проніарам уникати військової служби, та відсутність традиційпостійних вправ та тренувань, характерних для західноєвропейського лицарства,відбилися на загальній боєздатності нової візантійської армії. Боязньімператорів зіткнутися з феодальною анархією призвела до половинчатостіреформи, що змусило і надалі широко використовувати наймані контингенти. Порядз цим реформа в цілому дозволила стабілізувати становище і сприяла ряду перемогперших Комнінів, яким вдалося продовжити політику відвоювання втраченихтериторій.
ОзброєнняВізантії кін. ХІ – кін. ХІІ ст.
Активний періодвійн в часи правління Комнінів потребував добре озброєної армії. Через скрутнеекономічне становище і нестачу коштів у державній казні візантійські солдатизабезпечували себе зброєю самостійно, самостійно озброювалися і найманці. Типий види зброї були характерні для Європи цього часу.
Головнимелементом озброєння візантійського солдата був спис і меч. Основним видомсписів був «контос» або «контаріон», запозичений ще від аланів. Довжинакавалерійського списа становила 3,6 метри, у піхотинців він був дещо довший.Довжина наконечника сягала 25 см, також у цьому кінці списа кріпився кольоровийпрапорець, який перед боєм знімали. Крім цього у кожному підрозділіважкоозброєної піхоти кілька воїнів мали метальні списи «ріптаріон» та«акітон». Це порівняно легкі списи 2,4-2,7 метри довжини[37].
Типовимвізантійським мечем був «спатіон» (від латинського слова «спата»). Його довжинаразом із рукояткою становила 90 см, носили його для зручності виймання правоюрукою з ліва на бедрі. Під впливом сходу в цей час у Візантії з’являється новийтип меча «парамеріон». Його довжина була такою ж як і у «спатіона», тільки вінбув загострений з одного боку і нагадував шаблю[38].
Допоміжноюзброєю візантійців була бойова сокира та булава. Якщо сокиру використовувалидуже рідко, нею користувалися тільки варяжські караульні, то булава «бордокіон»широко застосовувалась у кавалерії. Вершники носили булаву в шкіряному мішкуприкріпленому до сідла.
Основноюметальною зброєю була праща і лук. Довжина візантійського лука сягала 1,1-1,2 метра.Обов’язковим для лучника був водонепроникний чохол для лука і запасної тятиви,а також сагайдак, в якому знаходилося 30-40 стріл довжиною близько 30 см. Засвоєю формою лук сильно нагадував лук гунів. Його використовували як легкакіннота так і піхота. До складу легкої кінноти входили найманці в основному зМалої Азії, для яких лук і являвся одним із найпоширеніших видів метальноїзброї.
Праща,яка згадується у джерелах під назвою «сплендоболон», використовувалась легкоюпіхтою досить рідко, а на кінець ХІІ ст. згадки про неї взагалі зникають.Натомість тісні контакти Візантії з норманами призводять до того, що в кінці ХІст. з’являється новий вид метальної зброї – цагнра.
АннаКомніна так описує цей новий для Візантії вид зброї: «Це- лук варварства, абсолютно невідомий еллінам. Користуючись ним, не потрібноправою рукою з натягувати тятиву, а лівою подавати вперед лук; натягуючи цезнаряддя, грізне і дальнострільне, лучник повинен відкинутися мало не навзнак,упертися обома ногами у вигин лука, а руками щосили тягнути тятиву. До серединитятиви прикріплений жолоб напівциліндричної форми, завдовжки з велику стрілу;перетинаючи тятиву, він доходить до самої середини лука; з нього-то іпосилаються стріли. Стріли, які в нього вкладаються, дуже короткі, але товсті імають важкі залізні наконечники. Пущена з величезною силою стріла наскрізьпробиває і щит, і товстий панцир і летить далі. Таким чином, здається, що зцього лука стріляє сам диявол»[39].
Ф.Контамінв своїй праці зазначає що арбалет для візантійців вже не був новизною, і бувтільки призабутий у Х ст., а з приходом європейців спостерігається йоговідродження у використанні[40].Очевидно, що для Анни арбалет був новизною і вона не знала про його ранішевикористання візантійцями. Згадує про цангру й А.Меньшиков у своєму словнику[41].
Слідтакож зазначити про ще один вид зброї, під назвою ромфайя, яким були озброєнівізантійські караульні. Не зовсім зрозуміло, що це була за зброя. Довготривалідискусії на цю тему не призвели до якогось конкретного висновку. Очевидно лиште, що воно мало якусь особливу форму. Сама переконливіша теорія, спираючись нанезначні письмові та археологічні дані, говорить, що ромфайя являло собоювигнуте лезо, яке є рівним довжині його рукоятки[42].
Важливезначення у бою для солдата того часу займало його захисне обладнання. Увізантійців переважав пластинчастий обладунок, хоча досить широковикористовували й кольчуги. Пластинчастий обладунок виготовлявся як правило здовгих і вузьких прямокутних пластин, які з’єднювали в ряди, просиляючи шкірянішнурки через пробиті в пластинах отвори[43]. Після чого ряди з’єднювались одні зодними так, щоб верхній ряд перекривав нижній. Такий обладунок називався«клібаніон», його довжина була переважно до талії, хоча зустрічаються і до колін.Рукавів у клібаніона не було, або якщо й були то дуже короткі[44]. Кольчуги малиназву «лорікіей», їх одягали рідше. Були вони зазвичай з довгими рукавами і доколін[45].Інколи поверх кольчуги воїни одягали на торс ще і клібаніон[46].
Доситьспецифічними у візантійських солдат були щити. До Х ст. у важких піхотинців щитбув овальної форми, розміром 90 см на 1,2 м. Називався він «скута», «туреос»являв собою круглий щит 75 см у діаметрі. У ХІ ст. з’являється новий типщитів-коршунів. Запозичений він був очевидно у норманів і специфікою його буладовжина і звуженість донизу[47].
Специфікоюу візантійських щитів ХІ – ХІІ ст. було й те, що на відміну від західних щитівна них не зображувалися герби. Вони були іноді обтягнуті шкірою і оббиті покраям залізними пластинами, прикрашалися в основному рослинним і геометричнимвізерунком. Ще одним атрибутом у захисному обладунку був шолом. Він невідзначався різноманітністю і був однакової циліндричної форми, як для кіннотитак і для піхоти. Іноді зустрічаються шоломи із прикріпленою заді кольчужноюшийною накидкою, хоча зустрічаються і шкіряні шийні накидки. Зверху на шоломібуло спеціальне кільце до якого кріпили прикрасу у вигляді чубка із пір’я читканини, хоча на тогочасних зображеннях цього не показували.
Військоваформа візантійців зазвичай була червоного або синього кольору, хоча на ній булиприсутні зелені, розовато-лілові та фіолетові відтінки. Кавалерійськіпідрозділи можна було розрізнити за основним кольором щита і прикрасами-чубкамина шоломах. Руки захищали шкіряні рукавиці, у важкоозброєних кіннотників нарукавицях також кріпилися кольчужні вставки[48].Окрім цього обов’язковим атрибутомкавалериста був плащ-накидка. Він вирізнявся різноманіттям прикрас і вишивок,шанувався і перед боєм його завжди знімали і складали в мішок на сідлі.
Вцьому ж мішку солдати зазвичай зберігали всі необхідні речі в поході і деякепродовольство. Адже, як зазначає Г. Літаврин, мирне населення практично недопомагало своїй армії в поході. Хоча Анна Комніна описуючи похід протиполовців у 1091 році відзначає, що селяни вбачаючи перемогу підвозили під часбитви своїм воїнам воду[49].
Звичайновсі військові походи і бойові дії Візантії в кін. ХІ-кін. ХІІ ст. не проходилибез використання метельної та облогової техніки. За словами Д. Уварова,візантійці в цьому плані були достатньо розвиненими, і навіть Анна Комніна всвоїй «Алексіаді» класифікує требюше Візантії рубежа ХІ-ХІІ ст [50]. Вона у своїх двохневеликих описах характеризує найбльший вид цих метальних машин – елеполіси(найбільші). Крім них використовувалися й менші – петроболи та літоболи.
Першийфрагмент опису відноситься до 1083 року, а саме облоги захопленої норманамиКасторії: «Він [імператор Олексій Комнін] встановив біля фортеці елеполіси і каменеметальнізнаряддя і, не припиняючи бою ні вночі, ні вдень, руйнував стіни. Захисникифортеці дуже стійко оборонялися і не відступали, навіть після того, як в стінібув пробитий пролом»[51].Другий фрагмент відноситься до опису облоги захопленого турками Хіоса в 1090році: «Висадившись на Хіоськім березі, Даласин тут же приступив до облогифортеці і наполегливо бився, поспішаючи захопити місто до прибуття Чакана ізСмирні. Обстрілюючи стіни з численних елеполісів і камнеметальних знарядьпетробол він руйнує ділянку стіни між двома баштами… Коли після заходу сонцянаступила ніч, турки спорудили нову стіну замість зруйнованої і навісили на неїіз зовнішньої сторони матраци, шкіри і всілякий одяг, щоб хоч скільки-небудьослабити силу ударів каміння, що летить»[52]. Ці два уривки тільки підтверджуютьвисокий рівень навиків ромеїв у застосуванні метальних машин.
Наступніуривки з “Історії” Микити Хоніата засвідчують використання ромеямивдосконаленої форми требюше з противагою. Вони відносяться до штурму в 1135році міста Гангра в Пафлагонії. За словами Д. Уварова Хоніат дає досить підставговорити, про те що требюше з противагою вперше використали саме візантійці[53].
Також,Д. Уваров, на основі свідчень Хоніата, робить висновки щодо зберігання основноїчастини цієї техніки в арсеналах, і перевезення її в готовому виді[54]. Цісвідчення відносяться до опису невдалого походу Мануїла І Комніна протиІконійського султанату в 1176 році: «Йшов він, втім, досить поволі, причиноютому були тварини, які везли машини, і безліч приставлених до них людей,нездібних до бою…»
Типовимвізантійським винаходом є грецький вогонь, або як його ще називають «рідким»,«живим», «вогнем ромеїв». За словами К. Носова, винайдено його було грецькимархітектором Калініком ще у VІІ ст[55].Використовували його як при штурмі укріплень на суші так і у морських битвах задопомогою мідних труб[56],а пізніше за допомогою ручного насоса. Погасити його було вкрай важко навіть наводі, тому він був грізною зброєю у руках візантійців. Тільки в добу Комнінівйого склад став відомий мусульманам, які і поширили його практично по всійЄвропі.
К.Носов також підтверджує думку Д. Уварова про високий рівень вмінь виготовленняй застосування найрізноманітнішої техніки у ХІІ ст. візантійцями. І заначає щокрім всього вище сазаного при облогах ромеї часто використовували тарани,«черепахи», підкопи, облогові башти, драбини та багато інших машин і механізмів[57].
Окрімбагатьох запозичень у зброї та військовій техніці значна частина винаходів належитьі самим візантійцям. Формувалися ці вміння до виготовлення та ефективногозастосування зброї під впливом Заходу і Сходу. Тому можна з впевненістюсказатати, що ненайкраща організація та дисципліна у армії ХІІ ст. зповнакомпенсувалася використанням досконалого і передового на той час озброєння.
Висновки
візантійськийвійськовий озброєння
Період правлінняКомнінів в історії Візантії характеризується як один з останніх підйомів. Цейпідйом безпосередньо проявляється і у військовій сфері, зокрема у їхнійполітиці відвоювань та у запровадженні військово-адміністративних реформ. Томуна завершення слід сказати, що важливим для осмислення рівня військовоїпідготовки імперії є розуміння змін, що відбулися увійську за часів Комнінів.
Комніни,намагаючись провадити політику відвоювань втрачених імперією земель зіткнулисьз недостатком ресурсів для відновлення повноцінної армії та флоту. В умовахпостійної загрози з боку сельджуків, вони вдало провадили політику коаліційнихвійн, залучаючи ресурси інших держав та народів.
Імператорам цієїдинастії, в умовах недостатньої чисельності війська, нестачі коштів назалучення найманців і неможливості утримати важку лицарську кавалерію в складіфемного ополчення, потрібно було перейти до обмеження цього фемного ополчення ічасткової заміни його ополченням проніарів, надаючи для цього пронії (тобтосвоєрідні контрольовані державою бенефіції). Але військо проніарів мало всінедостатки лицарського війська з його слабкою дисципліною. Візантійськапрактика, яка дозволяла проніарам уникати військової служби, та відсутністьтрадицій постійних вправ та тренувань, характерних для західноєвропейськоголицарства, відбилися на загальній боєздатності нової візантійської армії.Боязнь імператорів зіткнутися з феодальною анархією призвела до половинчастостіреформи, що змусило і надалі широко використовувати наймані контингенти. Порядз цим реформа в цілому дозволила стабілізувати становище і сприяла ряду перемогперших Комнінів, яким вдалося продовжити політику відвоювання втрачених територій.
В кін. ХІ – кін.ХІІ ст. у Візантії на непоганому рівні перебувало озброєння. Окрім багатьохзапозичень у зброї та військовій техніці значна частина винаходів належала ісамим візантійцям. Формувалися ці вміння до виготовлення та ефективного застосуваннязброї під впливом Заходу і Сходу. Оскільки Візантійська імперія знаходилисьсаме на кордоні між цими великими культурами. Тому можна з впевненістюсказатати, що ненайкраща організація та дисципліна у армії ХІІ ст. зповнакомпенсувалася використанням досконалого і передового на той час озброєння.
Що стосуєтьсясамої теми, то на сьогоднішній день вона потребує вивчення на вищому рівні, іззалученням в роботі нових матеріалів. Тому залишається надіятись, що можливо,нові відкриття датуть поштовх до якіснішого вивчення військового потенціалуРомейської імперії в добу правління Комнінів.
Списоквикористаних джерел та літератури.
Джерела:
1. Анна Комнина.Алексиада.Вступительная статья, перевод, комментарий Я.Н.Любарского. – Москва, 1965. –630 с.
2. Никита Хониат. История,начинающаяся с царствования Іоанна Комнина. Переводпод редакцией проф. В. И. Долоцкого. – Т. 1. –Санкт-Петербург, 1860 –1862. – 447 с.
Література:
3. Армия Византийской империи (430-1461)// Солдат (Новый). Военно-исторический альманах. — №34. – Артемовск, 2002. – 40с.
4. Армия Византийской империи (430-1461)// Солдат (Новый). Военно-исторический альманах. — №35. – Артемовск, 2002. – 39с.
5. Беннет М., Бредбери Дж. и др. [пер. сангл. А. Колина] Войни и сражение Среднивековья 500-1500 гг. – М.: «Эскимо»,2006. – 264 с.
6. Васильев А.А.ИсторияВизантийской империи. – Т.2. – Санкт-Петербург, 1992. – 496 c.
7. Дашков С. Б. Императоры Византии. –Москва: Изд-во «Красная площадь», «АПС – книги», 1997. – 274 с.
8. Диль Ш. История Византийской империи:Пер. с фр. А.Е. Рогинской / Под ред. и с предисл. Б.Т. Горянова. – Москва: Гос.изд–во иностр. лит., 1948. – 157 с.
9. Карпов C. П. История Средних веков: В 2томах. Т. 1, — Москва: Изд-во «Высшая школа», 2003. – 562 с.
10. Контамин Ф. Война в Средние века / Пер.с фр. Ю.П. Малинин – Санкт-Петербург:Изд-во «Ювента», 2001. – 316 с.
11. Кучма В.В. Военно-теоретическаямысль // Культура Византии. – Т.2. – Москва, 1989. – с. 276-296.
12. Кучма В.В. Военная организацияВизантийской империи. – Санкт-Петербург,2001. – 426 с.
13. Литаврин Г. Г. Как жили византийцы. –Москва: «Наука», 1974. – 112 с.
14. Меньшиков А. Византийскийвоенно-исторический словарь. [Інтернет ресурс] / А. Меньшиков Режим доступу:www.xlegio.ru/pubs/byzant_voco/suida_nova.htm.
15. Носов К. Осадная техника Античности иСреднивековия. – Санкт-Петербург:Изд-во «Полигон», 2003. – 368 c.
16. Острогорський Г. Історія Візантії. –Від. 3-е, доп. / Перекл. с нім. А. Онишко. – Львів: Літопис, 2002. – 608 с.
17. Уваров Д. Средневековые метательныемашины западной Евразии. [Інтернет ресурс] / Д.Уваров Режим доступу:www.xlegio.ru/artilery/diu/medieval_artillery1.htm.
18. Успенский Ф. И. История Византийскойимперии XI – XV вв.: Восточный вопрос. – Москва: Изд-во «Мысль», 1997. – 829 с.
19. The Oxford Dictionary of Byzantium /Ed. by A.P. Kazdan. – Oxford; New York, 1991. – 2232 р.
20. Historical Dictionaryof Byzantium / Ed. by J. H. Rosser. — RutgersUniversity; Boston, 1971. – 479 р.