Педагогічно-просвітницька діяльність Софії Федорівни Русової

Реферат з педагогіки Педагогічно-просвітницька діяльність Софії Федорівни Русової (1856-1940) Роки, що минуло з часу проголошення незалежності Української держави, позначене інтенсивною розробкою та утвердженням законодавчо-концептуальних засад відродження і забезпечення життєдіяльності національної системи освіти, спрямуванням її на нові соціально-культурні орієнтири, переосмисленням та об’єктивним висвітленням українського історико-педагогічного процесу, усвідомленням сутності внеску у його розвиток незаслужено забутих освітніх діячів і педагогів минулого. У цьому контексті аксіоматичними видаються широкі дослідження творчої спадщини подвижників національно-культурного поступу кінця XIX – початку XX ст. та міжвоєнної доби О.Барвінського, А.Волошина, А.Животка, Б.Заклинського, І.Огієнка, С.Смаль-Стоцького, С.Сірополка, І.Стешенка, І.Ющишина, здійснені в 1991-2001 pp. Лише після проголошення суверенності України предметом наукового аналізу стала багатогранна педагогічно-просвітницька діяльність Софії Федорівни Русової (1856-1940) – педагога європейського рівня, визначного громадського діяча, літературного критика, мемуариста, життя якої було і залишається прикладом служіння українському народові в його прагненні до волі, до утвердження державності, національної системи освіти й виховання. Яскравою сторінкою життєпису Софії Русової є 1922-1940 pp. – період еміграції в Чехо-Словацькій Республіці, де, як і тисячі інших борців за державну незалежність України, вона опинилася після поразки національних визвольних змагань 1917-1920 pp. і де закінчився її життєвий шлях. Тут найповніше виявився її талант як організатора українських шкіл і наукових установ, педагога-практика, вченого; знайшла своє продовження започаткована на рідній землі громадська культурно-освітня діяльність; міжнародного характеру набула популяризаторсько-просвітницька робота. В еміграції вийшли друком її найфундаментальніші праці, провідні положення яких і сьогодні не втратили своєї суспільно-педагогічної актуальності. В умовах колишньої УРСР вони були недоступними, а тому впродовж півстоліття залишалися не відомими ні науковцям, ні, тим більше, широкому загалу. Водночас іще на початку XX ст. творчий доробок С.Русової привернув увагу передової частини громадянства наддніпрянської та наддністрянської частин України. Так, огляди, рецензії, коментарі, замітки, у яких оцінювалися його окремі аспекти, перед Першою світовою війною були вміщені в періодичних ви­даннях царської Росії ("Украинская жизнь") та Буковини й Галичини ("Каменярі", "Літературно-науковий вісник"). У 1913-1914 і в 1918рр. на сторінках "Літературно-наукового вісника" побачила світ трилогія Н.Романович-Ткаченко "Мандрівниця", присвячена громадській діячці і написана з використанням фактів із її біографії. Але найбільше прижиттєвих публікацій про С.Русову з’явилося в 1920-х-1930-х pp. у західноукраїнських часописах. Л.Білецький, Д.Дорошенко, Н.Дорошенко, О.Дучимінська, А.Животко, У.Кравченко, К. Малицька, М.Омельченко, М.Рудницька, М.Шаповал, Я.Ярема та ін. ви­світлювали основні віхи життя і праці Софії Русової як взірець для наслідування молодшими поколіннями організаторів та учасників національно-культурного руху в умовах відсутності власної держави, наголошували на її внеску у розвиток національної освіти і педагогічної думки. У міжвоєнний період перші спроби наукового осмислення місця і ролі С.Русової в українському національному державо­творенні, осягнення суті її творчої спадщини були здійснені за межами України: на Далекому Сході – К.Слоновською, у США – Б.Залевським, у Чехо-Словаччині – В.Лащенком. Із публікацій представників української діаспори другої половини XX ст. за­слуговують на увагу статті про Софію Русову В.Єрмоленко, Н.Ліндфорс-Михалевич, О.Лятуринської, Г.Мандрики, Ю.Русова, О.Русової-Базілевської. Початки русовознавства в незалежній Україні пов’язані з розсекреченням архіву С.Русової в 1990р. Із 1992р. вивчення творчих надбань вченої включено до програми з історії педагогіки України для всіх спеціальностей педагогічних інститутів, а в 1994 р. біографічні відомості та положення кон­цепції української національної школи Софії Русової знайшли відображення в курсі лекцій "Історія української школи і педагогіки" В.Кравця (Тернопіль, 1994). В останні роки, особливо у зв’язку з відзначенням у 1996 р. 140-річчя від дня народження С.Русової, вийшли друком окремі наукові праці, статті у фахових виданнях Н.Дичек, І.Зайченка, Н.Калениченко, В.Качкана, Є.Коваленко, З.Нагачевської, О.Проскури, О.Сухомлинської, у яких аналізуються громадсько-педагогічна діяльність і провідні ідеї науково-теоретичного доробку вченої; відбулися всеукраїнські науково-практичні конференції, педагогічні читання (Івано-Франківськ, Київ, Ніжин-Чернігів та ін.). Завдяки цьому ім’я і творча спадщина Софії Русової повертаються в теорію та практику української національної системи освіти. Важливі грані громадсько-культурної діяльності та педаго­гічної творчості Софії Русової розкривають дисертаційні дослі­дження І.Пінчук – "Освітня діяльність і педагогічні погляди С.Русової (1856-1940)" (1994); Н.Маліновської – "Методика використання лінгводидактичних ідей С.Ф.Русової у навчанні дошкільників переказу художніх текстів"; В.Сергеєвої – "Проблеми дошкільного виховання в педагогічній спадщині Софії Русової" (1997); Г.Груць – "С.Русова і просвітительський рух в Україні" (1999). Проте переважна більшість праць сучасних дослідників сто­сується життя і просвітницько-педагогічної роботи С.Русової на рідній землі. Якщо ж аналіз еміграційного доробку вченої і здійснюється, то він подається або в контексті іншої проблеми, або не охоплює всього спектру її діяльності та творчості за межами України. Багатогранність творчого доробку вченої останніх 18 років життя, його значення для сучасної теорії та практики націо­нальної освіти й виховання і недостатнє вивчення покликали до життя пропоновану читачам наукову розвідку "Творча спад­щина Софії Русової періоду еміграції". При цьому поняття "творча спадщина" автором трактується як результат діяль­ності Софії Русової, спрямованої на розгортання українського культурно-освітнього процесу в еміграції, організацію українських навчальних закладів і наукових установ у ЧСР, розвиток національної педагогічної думки, що знайшла відображення в її опублікованих і рукописних працях 20-х-ЗО-х pp. XX ст. В основу книги лягли документи й матеріали фондів Цент­рального державного архіву вищих органів влади та управління України, у яких сконцентровано частину т. зв. "Празького українського архіву" культурно-освітніх установ і пред­ставників української політичної еміграції в ЧСР, серед них осо­бистий фонд С.Русової; Центрального державного історичного архіву України у Львові; Інституту рукописів Національної біб­ліотеки України ім. В.І. Вернадського та відділу рукописів Львівської наукової бібліотеки ім. В.Стефаника НАН України; Державної обласної універсальної наукової бібліотеки м.Львова і Наукової бібліотеки Львівського національного університету ім. Івана Франка. Найбільшу групу першоджерел становлять опубліковані твори і рукописні матеріали Софії Русової (монографії, курси лек­цій, наукові розвідки, підручники, статті, спогади, рецензії, листування), публікації її сучасників та однодумців і представників української діаспори пізнішого періоду (Б.Залевського, В.Ла-щенка, І.Мірного, 3.Мірної, С.Наріжного, І.Огієнка, О.Ольжича, С.Петлюри, С.Сірополка, М.Шаповала; М.Богачевської-Хом’як, В.Маруняка). Велику кількість фактичного матеріалу почерпнуто з українськомовних періодичних видань Галичини, Закарпаття, Буковини періоду їх чужоземної окупації та Чєхо-Словацької Республіки, Польщі, США, Франції, Канади, Великобританії. Важливим підґрунтям для формулювання положень і вис­новків, зроблених за результатами дослідження, стали праці сучасних українських, чеських і словацьких дослідників творчої спадщини Софії Русової та діяльності української еміграції в ЧСР (І.Зайченка, М.Євтуха, В.Кеміня, О.Проскури; Т.Беднаржової, Й.Голенди; В.Трощинського, А.Шевченка), а також науковців, які вивчають проблеми відродження і розвитку національної системи освіти в Україні (Л.Березівської, Л.Вовк, В.Майбороди, Б.Ступа-рика, О.Сухомлинської, М.Ярмаченка). У монографії здійснено системний аналіз педагогічної і гро­мадсько-культурної діяльності та теоретичного доробку Софії Русової міжвоєнної доби в контексті багатоаспектної праці української політичної еміграції в ЧСР. Уточнено й поглиблено відомості про причини виїзду С.Русової за межі України та особливості розгортання просвітницько-педагогічної роботи в еміграції. Розширено, порівняно з наявними, кількісні та якісні пара­метри творчості вченої останніх десятиліть життя, вперше введено в науковий обіг і проаналізовано понад 50 публікацій і рукописів С.Русової, складено бібліографію її теоретичних надбань досліджуваного періоду. Науково значущими є охарактеризовані положення маловідомих або не відомих раніше творів і документів, виявлені та введені в структуру педагогічного знання факти, ідеї, що сприятиме збагаченню укра­їнської педагогічної думки. Сформульовані положення і висновки поглиблюють відо­мості про одного з найвидатніших представників національно-визвольного руху і педагогів кінця XIX – першої третини XX ст. Вони можуть бути використані при укладанні навчальних програм з історії педагогіки України, загальної та соціальної педагогіки, спецкурсів і спецсемінарів; при написанні підруч­ників, навчальних посібників, розробці лекційних курсів; у навчально-виховному процесі загальноосвітніх шкіл, вищих навчальних закладів різних рівнів акредитації. Автор висловлює щиру вдячність член-кореспонденту АПН України, доктору педагогічних наук, професорові, завідувачу кафедри історії педагогіки Прикарпатського університету ім. Ва­силя Стефаника Б.М.Ступарику – науковому керівникові дисер­тації, матеріали якої стали основою даної монографії, і водночас її науковому редакторові та рецензентам праці І.В.Зайченку – докторові педагогічних наук, професору, завідувачеві кафедри педагогіки, психології і методики викладання математики Чернігівського державного педагогічного університету імені Т.Г.Шевченка, І.С.Руснаку – докторові педагогічних наук, про­фесору, завідувачу кафедри педагогіки і методики початкового навчання, декану педагогічного факультету Чернівецького національного університету ім. Юрія Федьковича, О.І.Вишневському – кандидатові педагогічних наук, професору, заві­дувачеві кафедри педагогіки Дрогобицького державного педа­гогічного університету ім. Івана Франка, а також працівникам архівів, бібліотек Києва, Львова, Івано-Франківська, передусім відділу україніки Наукової бібліотеки імені В.Стефаника НАН Укра’іни, за надану допомогу у виявленні оригінальних доку­ментів і матеріалів про еміграційний період життя й діяльності Софії Русової, івано-франківським Обласному відділу Союзу українок і Клубу української інтелігенції ім. Богдана Лепкого за можливість широкої апробації результатів дослідження. На підставі всебічного вивчення еміграційного життєпису, практичної діяльності і теоретичного доробку Софії Русової 1922-1940 pp. можна зробити ряд висновків і узагальнень, які підсумовують результати вищевикладеного. 1. Період еміграції став логічним продовженням багатогранної національно-освідомляючої праці, започаткованої С.Русовою в останній чверті XIX ст. і розгорнутої найбільш повно в час національно-визвольних змагань 1917-1920 pp. на рідній землі. Зумовлена рядом причин культурно-освітнього (гостро критичне ставлення до організаційних і педагогічних засад творення радянської системи освіти), ідеологічного (розбіжності в поглядах на сутність ідеї українського державотворення), політичного (переслідування національне свідомих діячів) та соціально-побутового характеру, еміграція виявилася для 65-річної жінки важким випробовуванням, але не зламала сили духу і творчого натхнення педагога-просвітителя і громадського діяча. 2. Основним рушієм різнобічної діяльності С.Русової за межами України, що здійснювалась у науково-педагогічному, громадсько-політичному, культурно-просвітницькому, науково-публіцистичному напрямах, виступили ідеї служіння справі визволення українського народу від будь-яких форм дискримінації, незалежно від умов і місця проживання, та національного державотворення як головного стрижня світобачення мислительки. Особливостями розгортання еміграційної діяльності вияви­лися залежність від завдань і змісту роботи української політичної еміграції в цілому, спрямованої на задоволення власних культурно-освітніх потреб, підготовку кадрів національної інтелігенції для фахової праці на українських етніч­них територіях, пропаганду української справи на міжнародній арені; зумовленість політичною і культурно-освітньою зорієнтованістю з боку керівників уряду Української Народної Республіки в екзилі, емігрантів-соратників та однодумців С.Русової, передусім С.Петлюри і М.Шаповала; особисте зна­йомство з президентом ЧСР Т.Масариком; підтримка творчих задумів громадськими, освітніми діячами й педагогами, перш за все Західної України. 3. Провідними у змісті педагогічної роботи, що займала центральне місце в усій еміграційній діяльності Софії Русової, стали: – організаторсько-практичні зусилля в царині розбудови і функціонування українського шкільництва в Чехо-Словацькій Республіці, яке за структурою, кадровим потенціалом, науково-методичним забезпеченням не мало аналогів у всьому україн­ському зарубіжжі міжвоєнного періоду; – теоретичні пошуки, пов’язані з викладанням в українських високих школах і наукових установах та розробкою лекційних кур­сів, навчальних програм, підготовкою монографій, наукових розвідок, підручників, статей, рецензій тощо; – популяризаторська праця, що, з одного боку, сприяла ширенню досягнень національної системи освіти, доведенню до світової громадськості її проблем і потреб, а з іншого, – збагачу­вала українську педагогічну думку прогресивними ідеями зарубіжних наукових надбань, стимулюючи нові пошуки в галузі національної освіти й виховання. 4. Теоретичний доробок С.Русової періоду еміграції включає твори педагогічної, "жіночої" та літературознавчої тематики. Головні їх ознаки (громадянськість, національно-виховна спрямо­ваність, народність, гуманізм, європеїзм) і характер піднятих у них проблем визначаються: а) ідеєю державотворчої ролі школи, освіти й національного виховання, що була центральною в педагогічних поглядах ученої; б) значенням, якого вона надавала національному й моральному відродженню української жінки як основі піднесення її дидактично-виховної ролі в суспільстві та в сім’ї; в) місцем, яке педагог відводила художньому слову, книзі, періодичному виданню у просвіті народу, національно-патріотичному й естетичному вихованні його підростаючого покоління. 5. У педагогічних творах Софії Русової 1922-1940 pp.: – осмислюються й обґрунтовуються наукові засади педагогіки на основі глибокого аналізу попередніх і сучасних їй надбань вітчизняної та зарубіжної педагогічної думки, найновіших досягнень у галузі психології, філософії, соціології; уроків творення національного шкільництва й педагогіки періоду визвольних змагань українського народу 1917-1920 pp.; – простежується намагання "психологізувати" та "соціологізувати" педагогіку, що свідчить про педагогічно-психо­логічний і соціально-педагогічний характер ідей С.Русової, забезпечує перспективу створення особистісно- та суспільно-зорієнтованої гуманістичної системи освіти, як це передбачено сучасними державними освітніми документами; – теоретичні дослідження зосереджуються навколо централь­ної ідеї: національна освіта, школа, виховання – головна умова відродження і розвитку нації та державності, засіб формування громадянина-патріота, високоморальної особистості. В історико-педагогічному доробку вченої акцентується на проблемах еволюції національного шкільництва у державах-колоніях, що, як і Україна, спромоглися стати незалежними або активно виборювали незалежність, а історія шкільництва трактується як невід’ємна складова загальнокультурного розвитку країн і народів. Крім того, оцінюється роль державних, культурно-освітніх діячів і визначних педагогів країн Заходу і Сходу в утвердженні національної системи освіти, що зумовлювалося прагненням С.Русової скористатися їхнім досвідом для відродження рідномовної школи й української педагогіки. 6. Найбільш викристалізованою в науковій спадщині Софії Русової періоду еміграції є ідея нової української школи – єди­ної, діяльної, обов’язкової і безплатної; такої, що базується на принципах активності, індивідуалізації, соціалізації, гуманізації, природо- і культуровідповідності виховання. Найголовнішою ознакою школи суверенної держави у працях С.Русової виступає її національний характер. Він визначається україноз­навчим спрямуванням змісту навчання, превалюванням у ньому рідної мови, географії та історії України, природо- і краєзнавства; пристосованістю до народного світогляду, до надбань національної культури в цілому. Підґрунтям виховної діяльності школи в незалежній Україні С.Русова проголосила культ своїх Нації і Батьківщини. Водночас наголошувала на потребі доведення шкільного життя до розвитку "в дітях широкого почуття симпатії до всіх людей, до якої б раси вони не належали, яку б віру не ісповідували". Тобто національний характер школи, за Софією Русовою, виключає утиски й переслідування представників інших національностей. Нова школа повинна передусім дати дітям національне вихо­вання, метою якого в широкому значенні виступає "відбудова Батьківщини", відродження й утвердження незалежної України. Цей національний виховний ідеал, за переконанням педагога, не перечить найвищим ідеалам культури й гуманності, тобто має загальнолюдський характер. Серцевиною національного виховання в новій українській школі і водночас його метою у вузькому значенні С.Русова вва­жала формування національно-патріотичної свідомості, що вклю­чає етнічне, національно-політичне, державно-патріотичне самоу­свідомлення особистості. Саме така школа, за висновком педагога, – не лише голов­ний засіб для поглиблення знань, але й важливий чинник соціально-економічної і культурно-освітньої самореалізації народу, формування свідомого громадянина, джерело вільного розвитку дитини, виявлення її самостійних творчих сил. 7. Аналіз змісту наукової, публіцистичної, мемуарної, епістолярної спадщини Софії Русової періоду еміграції підтверджує її приналежність до когорти визначних українських педагогів, фундаторів педагогіки українського зарубіжжя, сподвижників національної педагогічної думки міжвоєнного періоду. Водночас вивчення творчого доробку вченої 1922-1940 pp. довело співзвучність його ідей із сьогоднішніми концептуальними положеннями національної системи освіти, національно-громадянського виховання підростаючого покоління, що відповідає потребам сучасного державного будівництва в Україні.