Політична влада поняття і ознаки

КИЇВСЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ УНІВЕРСИТЕТ КУЛЬТУРИ І МИСТЕЦТВА Курсова робота З теорії держави та права На тему: "Політична влада: поняття і ознаки." Виконав: студент з/в групи КДЮ 19 Москаленко Ігор Миколайович Перевірив: Пархоменко Н. Київ – 2000 Зміст. Вступ. 4 1. Сутність та специфіка політичної влади 5 2. Основні концепції політичної влади 8 3. Політична влада як засіб стабільності у суспільстві 12 Висновки. 14 Література 15 Вступ. Влада являє собою одну з фундаментальних засад у розвитку суспільства. Вона має правовий, економічний, духовно-ідеологіч­ний характер: існує скрізь, де наявні будь-які стійкі об’єднання людей. До того ж влада тісно пов’язана з політичною сферою, виступає як засіб здійснення і як спосіб утвердження певної політики. Політична влада виникла раніше за владу державну і визначає реальну здатність соціальної групи чи індивіда проводи­ти свою волю; вона є невід ‘ємною складовою загального визначення влади як форми соціальних відносин, якій властиві всеохопний характер, здатність проникати в усі види людської діяльності. Поняття «влада» — складне й суперечливе. У повсякден­ному житті ми говоримо про владу батька над дітьми, пророка над послідовниками його вчення, сил природи над людиною, держави над громадянином. Ці зовсім різні поняття про владу мають і чимало спільного. Тому не випадково мислителі впро­довж століть намагалися дати визначення поняттю «влада». Так, Аристотель вважав, що елемент панування та елемент підкорення відчуваються в усьому. Це об’єктивний закон при­роди, і йому коряться живі істоти. До того ж людина за своєю природою — істота політична. Великий філософ античності розрізняв владу деспотичну (владу господаря над рабом) і полі­тичну (владу державного мужа над громадянином). У наш час розглядають політичну владу як один із різновидів влади взагалі. 1. Сутність та специфіка політичної влади Поняття «влада» має багато сенсів і різноманіт­них підходів до їх розуміння. У вітчизняній літературі влада розуміється у трьох значеннях: 1) як відносини командування і підпорядку­вання у суспільній групі, державі й суспільстві; 2) як вольовий елемент, який виражається у здатності одних суб’єктів нав’язати волю іншим суб’єктам з допомогою примусу і переконання, підпорядкувати їх своїм інтересам; 3) як інститут, тобто організована установа, здат­на забезпечити єдність дій і усталений порядок у суспільних відносинах. Влада за її застосуванням у суспільних сферах, а також засобами впливу поділяється на: економічну (владу мене­джерів, власників); духовну (владу релігійних ієрархів, містиків, магів); інформаційну (владу науковців, експертів, засобів масової інформації); політичну; адміністративну; військову. Політична влада включає державну владу, владу органів самоврядування, владу партій і груп тиску, владу політичних лідерів, засобів масової інформації. Центральною у політич­ній владі є влада державна. Специфіка державної влади полягає в тому, що, по-перше, вона здійснюється спеціальним, відокремленим від решти суспільства апаратом; по-друге, є реальною на території, на яку поширюється державний суверенітет, по-третє, володіє монополією на прийняття законів, а також вжиття у разі необхідності засобів інституціалізованого примусу. При цьому слід додати, що політична влада може поширюватися і за межі компетенції держав­них органів. Скажімо, влада політичної опозиції або мафіоз­них структур може бути значно впливовішою в суспільстві, ніж офіційна державна влада. Політична влада опирається на такі основні засоби: при­мус, легітимність, угоду. Відповідно до цих засобів, залеж­но від того, який із них найбільше абсолютизується, виріз­няють такі парадигми влади, як примус, легітимність і угода. Примус як інституціалізована ознака політичної влади має ряд аспектів функціонування. З точки зору парадигми примусу, представленої марк­систами і неомарксистами, влада має такі ознаки: 1) виникнення влади (зокрема державної) грунтується на насильстві; 2) влада з допомогою армії, поліції, бюрократії та ідеології забезпечує панування експлуататорських класів над екс­плуатованими; 3) у сучасних капіталістичних державах влада здебіль­шого забезпечує панування багатих не з допомогою «репре­сивного апарату» — армії, поліції, чиновництва, а з допомо­гою «ідеологічного апарату» — церкви, школи, засобів ма­сової інформації; 4) влада сучасних капіталістичних держав використо­вує, як правило, не фізичне, а символічне насильство (прихо­ваний примус), суть якого зводиться до таких його проявів: прийнятне насильство, коли члени суспільства виконують волю правлячих класів, не відчуваючи безпосереднього тис­ку; оприроднене насильство, коли віра і поведінка, що на­в’язуються правлячими колами, сприймаються членами су­спільства як природні; приховане насильство, коли кожен член суспільства, відповідно до свого соціального статусу, не усвідомлюючи цього, сам бере участь у насильстві. До сказаного слід додати, що влада в сучасному цивілізо­ваному світі використовує, як правило, узаконені засоби примусу, тобто вона впливає на громадян, коли вони пору­шують існуючі правові норми. Крім узаконених засобів примусу, влада використовує й нелегальні: підкуп, обіцянки, шантаж, штучне створення перешкод, формування ілюзій, створення додаткових джерел залежності від влади. Парадигма легітимності, сформована М. Вебером, перед­бачає, що влада грунтується здебільшого на довірі підданих або громадян до неї. Ця довіра, або ступінь визнання су­спільством законної влади (легітимності), може бути раціо­нальною і нераціональною. Якщо М. Вебер виділяв три типи легітимності (тради­ційний, харизматичний, легально-раціональний), то в су­часній політичній науці вирізняється сім: традиційний, ха­ризматичний, правничо-раціональний, на засадах участі, раціонально-цільовий, соціально-евдемонічний і національ­но-патріотичний . Традиційна легітимність грунтується на визнанні тих політичних дій, що відповідають цінностям і нормам тради­ційної політичної культури. Харизматична легітимність передбачає визнання винят­кових рис і здібностей політичного лідера; вона найбільш нестабільна через такі обставини: по-перше, виникає про­блема спадкоємності влади, оскільки немає ким замінити харизматичного лідера; по-друге, збереження харизми ви­магає від політичного лідера поєднання двох несумісних принципів — уникнути «косності» і не втратити «любові» народу; по-третє, зміна харизматичного лідера може приве­сти до зміни політичної системи. Правничо-раціональна легітимність випливає з визнан­ня суспільством політичних дій у рамках існуючої систе­ми права. Легітимність на засадах участі передбачає обгрунту­вання ідеологією і практикою існуючої політичної системи необхідності широкої участі громадян у діяльності полі­тичних інститутів і їхню віру в можливість впливати на владу. Раціонально-цільова легітимність виходить з переконан­ня, що політична система лише тоді є сприятливою і гідною підтримки, коли вона забезпечує виконання поставлених цілей. Соціально-евдемонічна легітимність полягає у здатності політичної системи забезпечити населенню високий рівень життя і створити ілюзію її піклування про добробут народу. Національно-патріотична легітимність визначає націо­нальні символи, ритуали, міфи, успадковані від попередніх національно-державних утворень. Проте жодна легітимна система не грунтується тільки на одному виді легітимності, а поєднує, як правило, декілька. Підкреслюючи важливу роль легітимності у забезпеченні функціонування влади, треба зазначити, що, по-перше, сучасні тоталітарні режими зберігали владу не на підставі легітим­ності, а на підставі тотальної ідеології та поліцейського те­рору, по-друге, деякі режими, особливо в країнах третього світу, тримаються на кланових зв’язках «керівників» і ке­рованих. До сказаного слід додати, що сучасні типи легітимності переважно грунтуються на раціональних основах, тобто у масовій свідомості домінують ті, які передбачають визнан­ня влади в силу конституції й законів, а також її здатності ефективно виконувати свої функції, віру в те, що характер влади і соціальні наслідки її управлінського впливу ціл­ком залежать від громадян. З позиції парадигми суспільної угоди, яка представлена ліберальними і неоліберальними концепціями, влада роз­глядається в плюралістичному аспекті як множинність влад­них суб’єктів, котрі в правових рамках розподіляють владу через узгодження інтересів. Ця парадигма передбачає такі основні положення: 1) влада виникає внаслідок угоди між державою і су­спільством для захисту прав і свобод громадян; 2) особистість розглядається як творець соціального по­рядку, організатор політичної влади, яка скоріше прагне задовольнити свої інтереси, ніж демонструвати відданість спільноті; 3) втручання влади у суспільну сферу вважається доціль­ним для захисту нації від зовнішніх ворогів, захисту прав і свобод громадян; 4) відстоювання «стихійного» порядку, створеного рин­ковими саморегуляторами, і заперечення «штучно» створе­ного порядку за абстрактними рецептами держави. Влада в суспільстві розподіляється між багатьма цент­рами, що в постійній конкуренції доводять своє право на управління суспільством. Суспільною угодою між владою і суспільством в сьогоднішніх умовах є конституція і кон­ституційні закони. Отже, три парадигми інтерпретації атрибутів політичної влади показують, що вони органічно пов’язані між собою і домінування однієї з них завжди обумовлено типом полі­тичного режиму, рівнем політичної культури, масштабом і темпами модернізаційних перетворень. Виходячи зі сказаного, можна виділити критерії типологізації політичної влади: 1) за характером примусу; 2) типом легітимності; 3) ступенем публічності; 4) типом владного суб’єкта; 5) джерелами формування; 6) за ступенем поділу влади та механізмом стримувань і противаг. 2. Основні концепції політичної влади У різних країнах по-різному виражений ступінь громадянства товариства, але в ідеалі цивільне товариство поки не подане ніде. Звідси пошуки шляхів удосконалювання форм організації політичної влади, що найбільше відповідають адекватно сучасному розумінню цивільного товариства. Ці пошуки ведуться насамперед у рамках таких теорій: політичної модернізації, меритократії і всесвітнього товариства. Кожна з названих теорій в основу формування цивільно-політичного товариства кладе критерій технологічного детермінізму. Кожна претендує на власну інтепретацію політичних змін, що відбуваються у світі. Для кожної з них характерні як загальні, так і специфічні проблеми взаємозв’язку громадянського і політичного товариства. Теорія політичної модернізації являє собою одну з перших спроб розробки моделі цивільно-політичного ладу, що вібрали в себе досвід попередніх епох. Як відзначав американський соціолог У. Мур, модернізація є не що інше, як «поняття тотальної трансформації традиційного або досучасного товариства до цього типу технології і відповідної йому соціальної структури, що характерні для розвинених, економічно процвітаючих і політично стабільних країн західного світу» . Дана теорія споконвічно розглядалася як альтернатива будь-якому іншому (особливо революційному) перетворенню старого товариства в нове. Вона була покликана зробити вплив насамперед на розвиток країн Азії, Африки і Латинської Америки. Теорія політичної модернізації тісно пов’язана з багатьма іншими теоріями, широко поширеними на Заході, особливо з теорією соціальної зміни О. Шпенглера, А. Тойнби, П. Сорокіна і Р. Нортропа, а також із теорією стадій економічного росту У. Ростоу. Від першої вона запозичила ідею про те, що соціальна зміна припускає насамперед зміну культури і культурних цінностей, що визначають собою тип товариства, його громадянську і політичну структуру. Від другої вона бере постулат, відповідно до котрого три стадії переходу від аграрного товариства до індустріального відповідають і трьом стадіям суспільно-політичного розвитку: традиційному товариству – монархія, олігархія і партикуляризм, періоду зрушення – бюрократична імперія і деспотизм і, нарешті, сучасному модернізованому товариству – представницька демократія. Основна теза прихильників теорії політичної модернізації складається в тому, що демократична форма організації влади в цивільно-політичному товаристві несумісна з низьким рівнем розвитку техніко-економічних структур. Так, наприклад, на думку французького політолога М. Дюверже, низький техніко-економічний рівень товариства не тільки свідчить про відсутність демократичних форм керування суспільними справами, але і неминуче веде до авторитарного, диктаторського характеру політичної влади. Для громадян товариства з низьким рівнем розвитку техніки політична нерівність є таким же природним і невідворотним феноменом, як холод, голод, чума або холера. Більш того, відсутність демократії в слаборозвинених країнах, вважають прихильники теорії політичної модернізації, створює погрозу демократичним політичним системам в індустріально розвинених країнах. Своєрідний варіант цивільно-політичного товариства є в теорії меритократії. Автори цієї теорії виходять із того, що в умовах сучасної НТР традиційна демократія як правління за допомогою організованої більшості усе більш переростає в так називану меритокритію (від латинського слова meritus-заслуга, гідність), тобто в правління за допомогою осіб, що мають особливі заслуги і гідності, а точніше – за допомогою кваліфікованих спеціалістів (технарів і інтелектуалів). Фундатором теорії меритократії по праву вважається англійський соціолог Мітчел Янг, що у книзі «Схід демократії», вперше опублікованої в 1958 р., виклав її найважливіші ідеї. На думку М. Янга, ступінь соціального прогресу залежить від міри сполучення влади й інтелекту. А це значить, що товариство, що бажає процвітати у своєму розвитку, повинно навчитися максимально використовувати людський матеріал і таланти, які вони мають. Призначення меритократії, підкреслював М. Янг, у тому і складається, щоб, з одного боку, вносити інтелектуальний потік у громадське життя, а з іншого боку – сприяти розкриттю природних дарувань особистості. Стосовно до політичної сфери товариства принципи меритократії найбільш повно обгрунтував американський політолог Д. Белл. «Принцип меритократії,-писав він,-належний проникнути в університети, бізнес, уряд. Товариство, що не має своїх кращих людей на чолі його головних інститутів, є соціологічний і моральний абсурд» . І навпаки, товариство, девізом якого є технічна ефективність і науковий прогрес, добавляв Д. Белл, саме по собі в силу логіки сучасного розвитку знаходить характер меритократичного товариства. Доказом настання меритократичної ери в багатьох постіндустріальних країнах, на його думку, є безпрецедентне зростання ролі і значення дипломів, а також інших рівних їм по важливості документів (атестатів, сертифікатів, посвідчень і т.д.), що дають право керувати людьми у виробничій, політичній або інших сферах життя товариства. Меритократична модель цивільно-політичного товариства привертає до себе увагу сучасних політологів насамперед тому, " що вона спрямована проти несправедливого розподілу політичних і соціальних цінностей. Дотепер існуючі в різних країнах політичні і соціальні ієрархії, пов’язані з аристократичною, кастовою, клановою і сімейною приналежністю, теорія меритократії прагне замінити однією ієрархією – ієрархією, у котрої політичний і соціальний статус особистості ставиться в залежність від її якостей, спроможностей і досягнень. Найважливіша теза прихильників меритократичної моделі цивільно-політичного товариства складається в тому, що на вершині державної організації повинні знаходитися самі розумні і самі ділові люди – еліта, відібрана за принципом спроможностей до керування, фахових навичок і кваліфікації. Обгрунтовуючи зазначену тезу стосовно до постіндустріального товариства, Д. Белл, зокрема, відзначав, що в цьому товаристві «майже немає вищих посад, доступних для тих, хто не має кваліфікації» . Меритократична модель цивільно-політичного товариства, як вважають її автори, повинна втілювати в собі не егалітарний, а меритократичний принцип справедливості, девізом якого є «Кожному по його заслугах». Допускаючи рівність в одних галузях політичного життя (наприклад, при голосуванні), не заперечуючи навіть проти юридичної рівності громадян перед законом, прихильники теорії меритократії цілком і безкомпромісно відхиляють рівність результатів, ідея якого, на думку Д. Белла, належить соціалістичній етиці. З погляду представників сцієнтиського напрямку в сучасній політичній науці теперішній політик – це не трибун і не проводир, а спеціаліст в області прийняття політичних рішень (policymaker), для якого здійснення владних функцій – звичайна справа, що потребує тверезого розрахунку, точного виводу, що складається на основі обліку перемінних і постійних розмірів повсякденної реальності. Звідси випливають і інші висновки. Якщо політика – це специфічна сфера управлінської, у тому числі наукової, діяльності, то і відноситися до неї слідує з великою повагою, не ставлячи під сумнів раціональні основи її функціонування. Оскільки політики – це спеціалісти своєї справи, що володіють необхідними навичками керування товариством, остільки сама постановка питання про притягнення широких мас населення до особистої участі в здійсненні політики позбавлений яких-небудь серйозних основ. І нарешті, варто сказати про теорію всесвітнього .товариства, у рамках якої конструюється ще одна "модель цивільно-політичного устрою. Прихильники даної теорії, також спираючись на фактор техніки, прагнуть вивести цивільно-політичні структури за рамки конкретних соціально-економічних систем і подати їх у вигляді відповідних освіт над спільним економічним базисом «єдиного індустріального», «конвергентного», «наднаціонального» товариства. Сучасне індустріальне товариство, писала група американських соціологів ще на початку 60-х років,- це «усесвітнє товариство. Наука і техніка, на яких воно базується, не знають меж. Вони говорять на універсальній мові. Індустріальне товариство – це єдиний, нероздільний світ… Розходження в мові й одязі, що уже значно зменшені, не відповідають загальній характеристиці сучасного товариства, створюваного автомобілями, літаками, електричним світлом, енергією й іншими чортами індустріалізації». Суть теорії всесвітнього товариства складається в тому, що до розв’язання усіх світових проблем сучасності можна прийти тільки через максимальну інтернаціоналізацію суспільно-політичного життя – шляхом перебудови існуючих міжнародних організацій (зокрема, ООН і її підрозділів) і створення нових. До числа таких організацій відносяться: усесвітній парламент, наділений законодавчими функціями: всесвітній уряд як виконавчо-розпорядницький орган; усесвітній суд із національною юрисдикцією; усесвітня поліція і всесвітні збройні сили, що володіють примусовими повноваженнями. Результатом подібного роду трансформації міжнародних організацій і повинно стати єдине для всіх країн поняття «індустріальної демократії», що закономірно приходить на зміну традиційної демократії. 3. Політична влада як засіб стабільності у суспільстві Сучасна політична обстановка в Україні пов’язана насамперед з доцільністю народних,сподівань на кардинальні перетворення у житті українського суспільства за допомогою політичних рішень, правової самоорганізації. Ця самоорганізація відбувається у вигляді процесу формування громадянського суспільства, в якому держава повинна бути гарантом рівних можливостей для всіх, а право повинне визначати і громадян­ський статус людини, і державний устрій. В цьому напрямку відбувається основний політичний розвиток українського суспіль­ства, яке на основі національної ідеї будує незалежну країну, де загальновизнані правові і моральні норми регулюватимуть суспільні відносини. Причому складність, як у будь-якому розвинутому суспільстві, полягає в тому, щоб ці норми мали достатній потенціал для об’єднання приватновласницьких осередків, в яких особа буде незалежною настільки, що будь-яке, навіть державне насильство викликатиме природний протест. Нині в Україні відбувається двоєдиний процес становлення грома­дянського суспільства, в якому вбачаємо своєрідне змагання між його двома сторонами: політичною і економічною. Третя сторона — духов­на — завдяки національній ідеї, релігії, свободі утверджується швид­ше: люди, вивільнившись із обіймів тоталітаризму, вимагають громадянських чинників для власного самоутвердження. У межах СНД Україна за роки незалежності набула іміджу найбільше стабільного і позбавленого серйозних внутрішніх конфліктів держави. Це досягнення постійно фігурує в програмних виступах вищих керівників і використовується як свідчення реалізації визначеної державної стратегії. Лідери національно-демократичних сил теж охоче звертаються до ідеї суспільної згоди, що, притаманні національної ментальності. Взагалі внутрішня стабільність України офіційно подається і переважно сприймається як ознака "європейності", цивілізованості і застава успішних суспільних перетворень. Що стосується структури влади, то її особливістю є неоднорідність при однотипності, цілісності; наявність внутрішньої боротьби і, одночасно, корпоративність, спроможність до ідейних метаморфоз, поступкам між носіями різноманітних поглядів і представниками різноманітних угруповань. Є всі підстави говорити про існування в Україні розгалуженої і міцної партії влади, спроможної обслуговувати інтереси різних груп номенклатури за рахунок колективної експлуатації ресурсів країни. А що стосується політичних сутичок і сутичок, що спостерігаються сьогодні в Україні, то вони відбуваються не в зв’язку з кардинальними змінами в самій системі влади, а скоріше в зв’язку з перегрупуванням, ротацією інтересів тих або інших підзагонів політичної еліти, пов’язаних із процесом перерозподілу влади і власності. Безсумнівно, що з появою реальної погрози з боку нових соціальних і політичних сил усі ці підзагони, нині ніби-то ворогуючі між собою, миттєво перетворяться в єдине ціле, як це, наприклад, уже трапилося в серпні-вересні 1991 року. Проте зараз такої "погрози" із боку товариства ще немає. Висновки. Політична влада в цілому характеризується вольовим ха­рактером відносин, які мають елемент примусу, і пов’язана з існуванням більш або менш стійкого колективу. Вона також тісно пов’язана з економічною владою. Володарі матеріальних засобів виробництва дають можливість здійснювати економіч­ну владу, спрямовану на користування політичною владою, з метою ефективного захисту власності — джерела своєї влади. З іншого боку, ті, хто мае в своєму розпорядженні засоби при­мусу, намагаються зміцнити свою владу. Примусова влада до­мінує в політичних конфліктах. Масові незадоволення функці­онуванням політичної системи викликають зниження урядо­вого авторитету, через що можуть бути здійснені акти насилля аж до революції. Влада використовується для досягнення певних цілей, які відповідають інтересам певних соціальних груп. Різні соціальні групи по-різному, більшою чи меншою мірою, здатні вплинути на рішення, що їх виносять інститути, які здійснюють політичну владу, і в такий спосіб реалізувати свої інтереси. Контроль над засобами виробництва, процесом виробництва матеріальних цінностей і його продуктами харак­теризує основні інтереси владної соціальної групи. Але, захи­щаючи свої інтереси в певній ситуації, вона одночасно повин­на брати до уваги поточні інтереси інших груп і вживати захо­дів для розвитку народної освіти, охорони здоров’я, зниження рівня безробіття тощо. Абсолютизація інтересів у масовій сві­домості сприяє появі політичних лідерів, які в своїй діяльності можуть виявити певні свої інтереси, але не досягти суспільно значущих цілей. У цілому слід відзначити, що функціонування політичної влади — складний процес, який базується на усві­домленні соціальних інтересів. Воно необхідне для того, щоби зуміти винести рішення, адекватні ситуації, а також ті, що в майбутньому служитимуть інтересам різних соціальних груп. Література Алексеев С. С, Общая теория права. – М., 1994 Выдрин Д. И. Очерки практической политологии. – К., 1991. Закон України «Про міліцію». Кельзен Г. Общая теория государства и права. К., 1946 О. В. Лазаренко, О. О. Лазаренко. Теорія політології. – К., Вища школа. 1996. Рябов С. Г. Державна влада: проблеми авторитету і легітимності. – К., 1996. Д. П. Зеркин Основы политологии. Ростов-на-Дону. «Феникс». 1996. Политология. Учебное пособие для студентов вузов. – Минск 1997.