Політичний портрет В Жириновського

ЖИРИНОВСКИЙ ВОЛОДИМИР ВОЛЬФОВИЧ Голова Ліберально-демократичної партії Росії Російському виборцю хочеться бачити сильного, розумного, з почуттям гумору лідера. Щодо перших двох якостей можуть виникнути суперечки, а от достатньо невеселу атмосферу російського політичного життя безумовно прикрашає Володимир Вольфович. З ним не скучиш. То він прямо на пляжі приймає в партію батька врятованого їм хлопчика, на теледебати кандидатів у президенти приходить з краваткою-«метеликом», раптом змінює імідж і з’являється (як у січні 1992 р.) перед журналістами з короткою стрижкою, що носять нині, як говорять знавці, бойовики, то прямо у прямому ефірі влаштовує бійку з Б. Нємцовим, то позує для своєї воскової копії. У лютому 1993 р. він, захищаючи честь російського президента, організовує пікет біля посольства Франції в Москві, протестуючи проти випуску французами горілки під назвою "Борис Єльцин". Але найефективнішим , звичайно, було організування десанту в Ірак, у який повірили всі газети і десь протягом тижня Жириновский був чи не головною темою преси, що не любила його й неодноразово обіцяла не звертати на нього уваги. Критика не турбує Володимира Вольфовича – пишіть, що хочете, тільки прізвище правильно вкажіть. Щирим гнівом відповіли деякі журналісти на пропозицію включити російських солдат у число військ ООН, що одержують оплату валютою, але, не зважаючи на це, незабаром перші російські воїни вирушили до Югославії. А тільки-но варто було йому, в листопаді 1992 р. заявти, що він заборонить у Москві рекламу на іноземних мовах, якщо стане мером міста, і чинний мер Лужков враз видав подібний указ. Народився Жириновський 25 квітня 1946 р. у м. Алма-Ата в багатодітній сім’ї, шоста дитина. Свою першу самостійну акцію Володимир Вольфович описує так: "25 квітня 1946 р. у об 11 годині я хотів вийти в цей світ. Подзвонили в "швидку" – вона не приїхала. Побігли за пенсіонеркою-акушеркою: вона не прийшла. І я сам вийшов. Сам!!!" У той же рік батько Володимира – Вольф Андрійович, юрист, – помер, мати – Олександра Павлівна, домогосподарка, – змушена була піти на роботу в зооветеринарний інститут. Олександра Павлівна родом із Саранська, повіту Пензенської губернії, як і її батьки. Про батьків батька він говорить таке: "Бабуся і дід, що загинули, ще у війну були росіянами. Але якщо історики, що зайнялися вивченням мого походження і захистили на цьому дисертації, знайдуть іншу кров, я буду тільки щаливим, оскільки президент багатонаціональної країни теж повинний бути багатонаціональний". Сім’я жила бідно, у «коммуналці», видана їм у 1940 р. трикімнатна квартира, під час війни через наплив біженців в тил була "ущільнена", Володимира здали до дитячого садку на "п’ятиденку", тут проявилися його майбутні дисидентські схильності: "Мої дитсадівські вихователі можуть підтвердити, що просили батьків забрати мене із дитсаду, оскільки я виявився некерованим, як усі діти, що погоджувалися грати в одну гру. Мені потрібно було своє. І перша вчителька, Марія Петрівна, теж була незадоволена моєю некерованістю". У той же час Володимир не міг реалізувати своїх потенційних можливостей: мріяв навчитися грати на фортепіано, але не було можливості… Намагався грати в духовому оркестрі У Домі піонерів в Алма-Аті, через те, що навчання там було безплатним, у струнному оркестрі на народних інструментах, на домрі… Батьки ще й гітару купили і самовчитель. Після закінчення алма-атинської школи в 1964 р. він приїжджає в Москву з бажанням зробити дипломатичну кар’єру. Треба сказати, дуже честолюбна мрія була в цього нового провінціала. Без "спеціального підготування" вступити до Інституту Азії й Африки при Московському університеті, «ковалю радянської еліти» було практично неможливо. Володимир же вступає з першої спроби. У групі за фахом "Туреччина і турецька мова" було 6 чоловік: у тому числі син генерала, син заступника міністра закордонних справ, син відповідального робітника ЦК КПРС, син начальника головкому держкомітету по зовнішньоекономічних зв’язках. Зав’язати дружбу з ними йому, що жив в гуртожитку на невеликі гроші, що надсилалися матір’ю, було неможливо. Залишалися заняття і суспільна робота. В університеті першокурснику Жириновському дали характеристику, що атестувала його як активного дисциплінованого комсомольця, що завжди охоче виконує доручення. Крім того, він відмінник у вечірньому університеті марксизму-ленінізму. От тільки через убогу рознарядку для інтелігенції, для вступу в КПРС у Жириновського шансів не було. У 1967 р. він бере участь у роботі дискусійного клубу на Центральному телебаченні, а в 1969-1970 р. стажується на Держтелерадіо. Вже на 4-му курсі Володимир – член профспілкового комітету, секретар бюро ВЛКСМ інституту. У якості заохочення в 1969 р. його направляють у Туреччину на будівництво Іскандерунського металургійного комбінату перекладачем. "Ще перед відльотом купив у "Шереметьево-2" на всі гроші, що залишилися, значки, – згадує Жириновський, – дарувати як сувеніри. Штук 30 узяв. У Туреччині я провів декілька місяців. Значки роздавав знайомим – у кафе, магазинах. А турецька таємна поліція, що спостерігала за мною, витлумачила усе по-своєму. На одному із значків був Пушкін. З бакенбардами. Поліцейський прийняв його за Карла Маркса в молодості, а в Туреччині комуністична пропаганда заборонена законом… Намагалися завести справу. Допитали моїх знайомих, вони підтвердили, що я навпаки, нічого такого їм не говорив. Місяців зо два тривав цей процес, мені не дозволяли їхати з країни, поки не розібралися" Стамбульська ж газета "Мілліет", передаючи ці події (їй, очевидно належить пріоритет в освітленні багатогранної діяльності Володимира Вольфовича), писала, що Жириновский був посаджений у турецьку в’язницю на цілу добу за те, що, незважаючи на численні попередження місцевої влади, він не тільки продовжував поширювати серед турецьких робітників і значки з зображеннями Леніна і Маркса, але навіть агітував їх за комуністичний спосіб життя. Після цього інциденту комсомольську кар’єру було облишено. Незважаючи на те, що Жириновський із відмінністю закінчив в 1970 р. університет, а в 1969-1970 р. стажувався в Держкомітеті по зовнішньоекономічних зв’язках, замість екзотичних країн його напавляють у штаб Закавказького військового округу. У тбіліських казармах лейтенант Жириновский провів 2 роки (1970-1972 р.) один без молодої дружини, що залишилася в Москві. Демобілізувавшись з армії, він до 1975 р. працював у секторі Західної Європи Міжнародного комітету захисту миру. Вивчення німецької мови він сполучає з навчанням на вечірньому відділенні юридичного факультету МГУ (1974-1977 р.), залишаючись "невиїзним". У змінившої його в міжнародному відділі племінниці тодішнього секретаря ЦК КПРС Бориса Пономарьова доля була більш сприятливою. У 1975-1977 р. Жириновський працював у системі профспілок – на економічному факультеті Вищої школи профспілкового спрямування, у деканаті по роботі з іноземними учнями, у 1977-1983 р. – у Інюрколегії Міністерства юстиції СРСР, із 1983 по 1990 р. був керівником юридичної служби видавництва "Світ". Пробудження свого політичного темпераменту Жириновский зв’язує з початком "перебудови". У перші роки – безумовна підтримка Горбачова, співчуття гнаному Єльцину ("Я дуже переживав, коли його не вибрали у Верховну Раду на I з’їзді народних депутатів"). У середині 1990 р. з’являються перші интерв’ю, що критикують Бориса Єльцина. Перший прояв його політичної активності, було помічено на установчому зборі Товариства єврейської культури (ТЕК) у театрі "Шалом". Вразивши багатьох активністю, вирізнялася людина, що невідомо узялася відкіля, -Жириновський. Був він благополучно обраний за своє іскрометне красномовство… У перше правління (під номером 12), що зібрало, ніби в Ноевому ковчезі, усякої тварі по парі: члена ЦК КПРС, головного єврея Єврейської автономної області – її першого секретаря Левка Шапиро, і підпільщика Юлія Кошаровского. Жириновский закріпив за собою керівництво відразу декількома секціями. Зокрема: а) гуманітарно-правовою; б) філолофсько-релігійною; в) історичною; г) зовнішньоекономічних зв’язків. Наступний крок – 8-9 травня 1988 р., установчий з’їзд Демократичної спілки. Саме Володимир Жириновський, коли виявилося, що проводити засідання на другий день з’їзду в Кратово немає де, домовився із сільським народним депутатом, і той надав місцевий клуб для цієї антирадянської акції. Саме Жириновський тут же під гаслом "Рішення XXVII з’їзду КПРС – у життя!" створив першу фракцію ДС – меншовиків. І зразу ж від першої Ради ДС почали відколюватися російські партії: партія Убожко (Консервативна партія), партія В. Богачова (Європейська ліберально-демократична партія), партія Е. Дебрянської (Транснаціональна радикальна партія), Лібертаріанська партія, і, навіть, Ліга сексуальних меншостей. Тоді, правда, у полум’ї дискусій, забули обрати Координаційну раду, так знову Жириновський виручив – пригадав про це на станції Кратово, – відразу на платформі він сам і увійшов до її складу, правда, у партію так і не вступив, але підтримував її. У цьому ж році він підготував проект-програму Соціал-демократичної партії Росії, пошук прихильників для створення якої закінчився безрезультатно. Пізніше цей документ був використаний із незначними поправками при упорядкуванні програми Ліберально-демократичної партії Радянського Союзу (ЛДПРС), ініціатором створення якої виступив Жириновський, що організував "неформальний" установчий з’їзд ЛДП у грудні 1989 р. Основні сформульовані тоді позиції ЛДП збереглися і в даний час. Вже тоді Жириновский сформулював головне питання своєї програми – питання національно-державного устрою. Він запропонував для рішення національних проблем заснування губерній за принципом, що існував до 1922 р.; запропонував сміло перейти до європейської моделі товариства (вільна економіка, права людини на першому місці, цивільне товариство), жорстокої централізованої влади. "Інакше ніякі реформи не пройдуть, – говорив він. – Повинна бути одна держава, один президент. Але без централізації економіки". У березні 1989 р. В.Жириновський виставив свою кандидатуру на виборах директора видавництва "Світ", але одержав лише 30 голосів із 600. 31 березня 1990 р. Володимир Жириновський на установчій конференції був обраний головою Ліберально-демократичної партії Радянського Союзу (ЛДПРС) і став фаховим політиком, перейшовши на звільнену виборну посаду. На цій посаді в травні 1990 р. він провів своє перше закордонне турне в Італію за запрошенням Ліберальної партії. Потім пішли поїздки у Швейцарію, Німеччину, Бельгію, Туреччину, Фінляндію, США, Ірак, Францію. У результаті поїздок Жириновського ЛДП встановила контакти з правими консервативними партіями Голландії, Південної Африки, Німецької народної спілки Герхарда Фрея й ін. Навесні 1990 р. Володимир Вольфович виступив одним з ініціаторів створення Центристського блока політичних партій і рухів, що і був заснований у червні 1990 р. Одним із лідерів блока став Жириновський. Але 16 квітня 1991 р. Ліберально-демократична партія зі складу блока вийшла. 2 січня 1991 р. Жириновський подав документи на реєстрацію в Міністерство юстиції СРСР, але тільки 12 квітня, з затримкою на 40 днів, проти встановлених термінів, його партія була зареєстрована. У Радянському Союзі з’явилася перша після 1918 р. легально чинна некомуністична партія. 6 жовтня 1990 р. під час чергового закордонного вояжу Жириновського в Москві, 40 членів партії організували II Надзвичайний з’їзд ЛДП, на якому виключили його з членів партії "за політичну безпринципність і догідництво перед КПРС". Дізнавшись про це, Володимир Вольфович, зумів разом із заступником голови партії Леонідом Алімовим зібрати свою конференцію і виключити з ЛДП "за наклепи на своїх соратників по партії" організаторів надзвичайного з’їзду Л. Нариманідзе і В. Богачова. Богачов же звинуватив Жириновського в організації замахів на його життя, повідавши, що він як у гангстерському фільмі, був захоплений на вулиці, кинутий у чорну "Волгу", побитий і після "уколу в плече загубив орієнтацію". У поліклініку й у міліцію потерпілий звертатися не став. І скандалу не сталося – крім "улюбленої" газети Володимира Жириновського "Московський комсомолець" про замах ніхто не написав. Не пройшло і півроку, а 13 квітня 1991 р. знову на II (нещаслива цифра для Володимира Вольфовича) з’їзді, уже не надзвичайному, хлопнувши дверима, опублікувавши статтю в журналі "Столиця" з назвою "Навіщо Жириновському ліберальна партія? Щоб її знищити", партію покинув Л.Н.Алімов. Однак В.В.Жириновський був висунутий кандидатом на посаду президента РСФСР. Він стає першим кандидатом, хто подав заявку на цю посаду за всю її історію. І першим зареєстрованим кандидатом. Відповідно до закону РСФСР про вибори, у Жириновського є альтернатива: для реєстрації необхідно або зібрати 100 тисяч підписів "підтримки", або одержати 20% голосів (при таємному голосуванні) після виклада своєї програми на засіданні з’їзду. Володимир Вольфович обирає другий шлях. І 21 травня на засіданні його підтримало більше половини залу (477 депутатів). Результати голосування здивували навіть самих депутатів, що голосували. Але супротивники Жириновського не заспокоїлися. Вони створюють Російську ЛДП (РЛДП) і організують 23 травня ініціативні збори, що об’єднали всіх розкольників і закликають віддати всі голоси на виборах президента Росії за Б.Н.Єльцина, а також звернулася з заявою, у якій вимагалося перевірити слушність реєстрації Жириновського Керуванням суспільних об’єднань Мінюсту СРСР. У ході передвиборчої кампанії В.В.Жириновський і його довірені особи відвідали Рязань, Кіров, Красноярськ, Волгоград, Свердловськ, Ленінград, Воронеж, Ростов-на-Дону, Челябінськ, Тулу і деякі інші міста. Передвиборне турне було розплановано таким чином, щоб потрапити в ті ж міста, що уже відвідав Б.Єльцин. "Лос-Анджелeс Тайм", оцінюючи феномен Жириновського, не побачила "на неосяжних просторах Росії" яких-небудь значних претендентів на посаду президента крім Єльцина і Жириновского. Газета зауважила, що "якщо Єльцин утрачає прихильників.., те число прихильників Жириновского росте". Жириновский обіцяє швидкі, безболісні і радикальні зміни на краще в порівнянні з "суперечливим і неоднозначним підходом свого конкурента до ринкової економіки". Він, помічала газета, "із неослабною енергією продовжує свою безкінечну передвиборну кампанію, майже щодня з’являючись у фойє, на вулицях, в убогих кинотеатрах, на заводах – у будь-якому місці, де є достатньо людей, готових вислухати прості рішення їхніх проблем". 20 днів, відпущені на вибори, визначили стратегію кампанії. Не маючи у своєму розпорядженні пресу, команда Жириновського кинулася максимально використовувати телебачення і радіо. " Чи будете ви шкодувати, якщо Вас не виберуть президентом?" – запитували його кореспонденти. "Це ви будете шкодувати, що мене не вибрали. А я дочекаюся нових виборів і вступлю в боротьбу", – парирував лідер ЛДП. Основні положення своєї програми він вносить у перший президентський указ, що він видасть у випадку приходу до влади: 1. Припинення цивільної війни, включаючи, якщо буде потрібно, і застосування Збройних Сил. 2. Відновлення меж Російської держави, хоча б у межах колишнього СРСР по Конституції 1977 р. 3. Відповідальність цивільна і карна за невиконання указів Президентів Росії. 4. Приведення всіх Збройних Сил під єдине командування Президента Росії. 5. Створення поліції для забезпечення внутрішньої безпеки і припинення діяльності організацій, що прямо або побічно ставлять своєю ціллю розчленовування існуючої держави. 6. Зняття обмежень з усіх видів економічної діяльності. 12 червня він впевнено заявляє: "Я буду третім". Місце це настільки ж упевнено віддавали В. Бакатіну, гарантуючи Жириновському провал ("не більше 1%"). 22 червня результати були оголошені. Першим Президентом Росії став Борис Єльцин, на другому місці по числу голосів виявився, як і очікувалося, Микола Рижков, на третьому, набравши 7,8% голосів виборців (6211 тис.) – Володимир Жириновський. У Ростовській же області Володимир Вольфович одержав 11,5%, у Ставропольському краї – 11,9%, у Краснодарському – 13,1% голосів. А у Єланському районі Волгоградскої області він взагалі обминув усіх суперників, набравши у 1,5 рази більше голосів, ніж Єльцин – 5705 проти 3355. Передвиборчу кампанію Жириновський, що розуміє, що стати президентом з першого разу не вдасться, проводить не тільки для розширення впливу партії, а скоріше для підвищення власного престижу. Під час кампанії він приймає в партію племінника першої жінки-космонавта Валентини Терешкової, сприяння в організації кампанії (вибивання штабного номера в готелі "Москва") робить відомий народний депутат СРСР від Вірменії – Зориб Балаян. Журналіст Олексій Митрофанов знімає 75-хвилинний фільм-хроніку "Кандидат у президенти пан Жириновський". У першому музеї воскових фігур зправа від Івана Грозного ставлять воскову скульптуру Жириновського. "Позував, їздив у студію разів п’ять-шість. Дав свій одяг". Скульптор, що робив його погруддя, виготовив і бронзові фігури Горбачова і Єльцина. Володимир Вольфович обіцяє запустити в продаж і свої бронзові бюстики. "Ми повинні допомогти людям задовольнити їхнє природне бажання (бачити Жириновського в себе вдома, на дачі, на роботі), – вважає він. – Налагодимо випуск моїх статуй". Володимир Вольфович заводить собі "двійників" з активістів, з прихильників у Москві і Санкт-Петербурзі". "Грошей поки мало. Але в нас будуть гроші. Люди, що зневірилися в деморосах, у Єльцині, до нас потягнуться. Постарілі імена, скажімо, Макашов, сьогодні старий рейтинг уже не наберуть… Рух демократичних реформ – остання відрижка перебудови. Хто їм заважав ці реформи проводити на керівних посадах у КПРС…? Стерлігов теж зв’язаний із старим режимом – комуніст, генерал. Хто залишається? Я." Перші серйозні спонсори з’являються під час президентської кампанії – міжгалузевий багатопрофільный концерн "Голанд" із Москви, голова якого стає кандидатом у віце-президенти; товариство "Еком-ПАФ" з Абакану, що займається торгівлею м’ясом. Зараз, за визнанням Жириновського, гроші виділяють навіть такі значні банки, як "Столичний" і "Інкомбанк". 30 липня 1991 р. Володимир Вольфович у газеті "Радянська Росія" із підтримкою відкритого листа "Слово до народу" і призову створити загальнонародний патріотичний фронт, за 20 днів до знаменних серпневих подій пророкує: “Сімнадцятий рік обертався дев’яносто першим. Усе повторюється в цій країні. Тоді Керенський завдав удару Корнілову. Зараз готується, певне, удар по керівництву армії і КДБ”. Під час серпневих подій 1991 р. В.Жириновський виступив з рядом заяв від імені партії про підтримку програми ГКЧП по виході з кризи. Проте письмово, очевидно їх закріпити не встиг, тому коли 23 серпня 1991 р. сесія Мосради прийняла рішення про призупинення діяльності районних і міських організацій ЛДП у Москві й опечатуванні їхніх помешкань, довелося відзначити після протесту Жириновского, що зазначив, що немає жодного факту, що підтверджує участь ЛДП у подіях 19-21 серпня". Щоб спростувати звинувачення в роботі на КДБ, Володимир Жириновський офіційно запитує КДБ (тобто свого недавнього суперника В. Бакатіна, що зненацька став шефом цього відомства) про свої зв’язки з ним. 28 серпня 1991 р. він одержує офіційну відповідь з підписом заступника Голови Комітету В.Лебедєва: "Голові Ліберально-демократичної партії т. Жириновському В.В. у зв’язку з Вашим запитом повідомляємо, що в КДБ СРСР не утримується ніяких матеріалів, що свідчать про Ваше співробітництво з органами державної безпеки". Не розділяючи святкового настрою перемігшої столиці з вересня 1991 р. В.В. Жириновський багато їздив по різноманітних регіонах Росії і республікам тоді ще СРСР і вів агітацію в передодні виборів президента СРСР. Відомі Біловезькі події не дали йому другого шансу. 6 грудня 1991 р. ЛДП починає кампанію з вимогою негайного суду або звільнення "гекачепістів". 21 грудня Жириновський проводить у в’язниці "Матроська тиша" мітинг у захист найвідоміших в’язнів цієї в’язниці. Пішов відповідний удар. У грудні 1991 р. експерт парламентської комісії з розслідування причин і обставин державного перевороту, яким був підполковник КДБ Олександр Кичихін заявив, що ЛДП фактично не існує, тобто її чисельність дута, запропонувавши відкрити на Жириновського кримінальну справу, а діяльність ЛДП підвести під Указ Президента Росії про припинення діяльності КПРС і його структур. Але й у цей раз обійшлося. Жириновський знову багато їздить. У Санкт-Петербурзі його зустрічають з оркестром. А в квітні 1992 р. жителі Архангельська зустріли голову ЛДП з хоругвами, червоними стягами і хлібом-сіллю. Робітники та службовці ж однієї з судноверфей Северодвінска, де будуються атомні підводні човни, сказали, що будуть домагатися, щоб нова атомна субмарина носила його ім’я. У червні 1992 р. Володимир Вольфович усе ж стає президентом поки що тіньового кабінету Національного уряду ЛДП. Разом із ним у нього ввійшли – відомий письменник і політичний діяч Едуард Лимонов, як директор Всеросійського бюро розслідування (ВБР), Сергій Жариков (керівник рок групи "ДК", головний редактор "Сокола Жириновського", а потім бюлетеня "ДО сокири", що вважає, що "німці – це слов’яно-руси, що були латинізовані арійською Гипербореєю… Об’єднана Північ підніметься під знаком свастики – священного вогню, – символу, єдиного для всіх арійських племен"), як міністр культури і по справах молоді, А.Митрофанов (сценарист фільму про Жириновського, поширили легенду про його позашлюбне походження від Юрія Андропова) – міністр закордонних справ, А.Архипов (прес-секретар ЛДП) – міністр інформації й інші. Кабінет проробив недовго. Лимонів висловив загальну образу "Говорити нікому Володимир Вольфович не дає, говорить на всіх прес-конференціях тільки сам" і повів Жарикова й Архипова у свою партію. У серпні 1992 р. заступник міністра юстиції Геннадій Черемних усе ж ознайомив журналістів із підписаним ним розпорядженням "Про анулювання реєстрації статуту Ліберально-демократичної партії Радянського Союзу", вказавши, що реєстрація була "навмисно-незаконною". Однак В.Жириновський знову, склавши документи для реєстрації вже ЛДП Росії одержав нове свідчення, після перевірки, проведеної, за словами заступника міністра, "з особливою старанністю". 10 жовтня 1992 р. 5-та конференція уже відтвореної московської організації ЛДП висунула Володимира Вольфовича на посаду мера м.Москви. Він обіцяє "заборонити торгівлю на ринках Москви особам, що не мають російського паспорта, тобто всі кавказці протягом 2 тижнів покинуть столицю… жодного біженця, жодного жителя півдня, жодного мафіозного бойовика не залишиться на території міста. “Створю нову міліцію. Запрошу весь ризький, вільнюський ОМОН… У Москві будуть торгувати і займатися бізнесом тільки москвичі”. Проте кандидатів у мери Москви вже так багато, що їх навіть не рахують. Баталії на з’їздах народних депутатів відвернули від голови ЛДП народ, хоча він і постійний гість у Кремлівському Палаці, його практично не помічають. Жириновський використовує будь-які можливості для виступів: протестує проти передачі Курил японцям, виступає на підтримку сербів. "Тільки б встигати відзиватися на події, що відбуваються у світі, і видумувати нічого не треба. Варто мені вийти на вулицю, відразу навколо збирається юрба народу і тема для розмови знаходиться. У мене з будь-якого приводу власне судження є". Жириновський рекомендує Японії, що потребує російські острови, не забувати 45-й рік, Хіросіму і Нагасакі, хоча атомні бомби скидали не радянські літаки, а американські: народи, що виявили себе агресивно, одержали по заслугах і не повинні забувати, що надалі агресія не пройде. Така ж порада дається Пакистану. Для того, щоб повернути наших полонених хлопців треба не торгуватися, не просити, не умовляти, а зажадати. "Я викличу посла Пакистану і дам йому термін у 72 години. Якщо через 72 години наші хлопці не будуть у Шереметьєво, я пошлю Тихоокеанський флот до берегів Пакистану, і він спочатку змете з лиця землі Карачі. Це для початку, а потім всі інші міста Пакистану і "ми зустрінемося з нашими друзями індусами на Ганзі". Чи треба мати почуття гумору, щоб усерйоз спростовувати цей метод рішення міжнародних проблем, тим більше сказаних у кінотеатрі? Улюбленим заняттям Володимира Вольфовича стала подача позовів на російські засоби масової інформації. Складно сказати, із ким він не позивався: "Куранти", "Вогники", "Московські новини", "Московська правда", "Постфактум", "Росія", ІТАР-ТАСС, агентство "Северо-Запад" і ін. "За кордоном,- вважає він, – на цих процесах я мільйонером став би, а тут витрачаєш сили, здоров’я, час… але безкарно наступати собі на ноги я не дам". А вони наступають. Часопис "Столиця" помістив на обкладинці колаж: половина особи Жириновського, половина – Гітлера. Жириновський зажадав компенсації за образу і виграв процес. Часопис виплатив 5 тисяч рублів (у ту пору суму пристойну) і помістив вибачення: "Простіть нас, Володимир Вольфович!", а поруч новий колаж: його голова з туловищем зебри. Проте це очевидно перший випадок у вітчизняній практиці, коли графічне зображення визнане образою. 11 червня 1991 р. у "Московському комсомольці" з’явилося звинувачення, що "демократія по Жириновскому – це суміш військової диктатури червоно-коричневих полковників та генералів і великодержавного шовінізму". Йому були приписані (Жириновський відмовився від цих слів) дуже ефективні методи боротьби з безладдями: "придушити танками пару мільйонів непокірливих демократів". Цитата стала легендарною. У однієї з передач програми "Вести" був показаний монтаж – гавкаючий собака і виступаючий Жириновський. Телебачення і преса зробили Володимира Вольфовича популярним. Деякі його супротивники навіть пропонували "накласти мораторій на розмови про Жириновського", оскільки "кожна нова лайлива стаття тільки працює на нового лідера лібералів, створює йому рекламу". Але їх спростував відомий публіцист Леонід Радзиховський у статті "Песимістична комедія", присвяченої нашому герою: "Пізно! Він уже вирвався "на оперативний простір", ім’я й образ запам’яталися, і тепер навіть гробове мовчання демократичної преси не викине Жириновського з пам’яті співгромадян". Та й спробуй не звертати уваги: січень 1993 р. – скандал із відправленням в Ірак "бойовиків ЛДП". 24 січня в аеропорті Шереметьево-2 Володимир Жириновський з оркестром виряджає у шлях десять "інтернаціоналістів", серед яких: підривник (полковник з афганським досвідом), лікар і декілька молодих бойовиків, усерйоз настроєних "поганяти шейхів по Перській затоці". Полковник же має намір у порту Басра "рвонути декілька американських кораблів". Жириновський також просить Міністерство оборони вирішити питання про перекидання ще 30 бойовиків в Ірак. Шум, організований кампанією, можна оцінити за заявою статей: "Бойовики Жириновського летять в Ірак займатися тероризмом! Російські влади не в силах цьому перешкодити!", "Ховайте сірники від Жириновського!", "Соколи Жириновського летять в Ірак", тощо. Через декілька днів усе це виявляється організованим блефом, навіть за віком лише двоє з "групи найманців" підходили в бійці Саддама. Ніхто дотепер не знає, чи були вони в Іраці. Але Жириновський на тиждень залучив до себе увага преси, МІДу, посольств Іраку і США… Лідер ЛДП робить численні партійні візити. Найбільш ефективними були візити в Німеччину і Швейцарію, тоді були встановлені офіційні стосунки з Німецькою народною спілкою (Німеччині Жириновський приділяє особливу увагу: він вважає корисним відтворення "Антанти", але вже з участю Німеччини, заявляє, що союз з Німеччиною повинен стати стратегічно важливим для Росії (іншими союзниками він вважає Сербію, Кубу, Ірак, надійними і вірними сусідами хотів би бачити Японію, Китай, весь арабський світ). Водночас Жириновський вважає, що керівництво Німеччини повинно виплатити компенсацію за кожну вбиту радянського людину, кожну постраждалу від фашистської навали сім’ю. "Як сплачують вони за збитки, нанесениі, наприклад, німецьким євреям". Про свої останні візити Жириновський розповідає так: "Я не тільки по улюблених пивних закладах Гітлера ходив, але в Кенігсберзі відвідав могилу Канта, могилу російського філософа Ільїна в Цюріху. Я був там першим російським громадянином за багато років. Постояв над могильною плитою, посумував… Привезену гуманітарну допомогу – 5 комп’ютерів, – віддав московським школярам". У Франції Жириновський зустрічався з Ле Піною, причому протекцєю йому в цьому став відомий письменник Едуард Лимонов, у той час член "тіньового кабінету" Жириновського. Популярність лідера партії не падає, і, як висловився один із делегатів 24 квітня 1993 р. IV з’їзду ЛДП, "дарунок божий Жириновського належить не йому, а Росії. І призначений він для її порятунку". На з’їзд прибуло 420 делегатів і гості: представники парламенту Фінляндії, Німецької народної спілки, Партії арабського соціалістичного відродження "Баас" (чекали сина Саддама Хусейна). На з’їзді був обраний керівний орган. Як охарактеризував його склад глава партії, "усі чоловіки, усі молоді, в усіх по півтори вищих освіти". Сформулював Жириновський і мету партії: "Ми концептуалісти, патріоти, державники, через півтора року ми будемо при владі". Для цього, за словами Володимира Вольфовича, доведеться відправити в холодну 2 тисячі представників команди Єльцина в Москві, 500 у Санкт-Петербурзі і 3 тисячі в інших містах Росії. Жириновський часто буває роздратованим, найбільше роздратування у Володимира Вольфовича викликало перетворення "демократичної Росії" у партію нуворишів, що незграбно намагається грати в еліту товариства, хоча на пропаганді цей рух набув авторитету близькості до народу, демократичності. "У деморосів зараз, – говорить Жириновський, – головний герой Андрій Болконський, а раніш був Герасим із "Муму". Він попереджує, що не буде розплачуватися за набрані теперішньою владою іноземні борги. "Нехай про це знають сьогодні, до того, як вони будуть давати… Нехай віддають ті, хто позичає. Не можуть – нехай не позичають". Незважаючи на звинувачення в тому, що він фашист, Жириновський застерігає від "російського фашизму", що "розтрощить усе: і суверенітети, і демократів… І передумови до нього, навіть перші кроки є". "Для мене фашизм, – стверджує він, – сама огидна річ. Майже вся сім’я мого батька була розстріляна фашистами". ЦК партії Жириновського розташовується в чотирьох обшарпанних напівпорожніх кімнатах на третьому поверсі житлового будинку, охороняють голову позмінно більш десятка охоронців. Начальник охорони Жириновського в 1979 р. був у першому десятку тих десантників, що ввірвалися в Кабулі до палацу Аміна. Роботу охоронці, зважаючи на все, виконують кваліфіковано і під час нападу на Жириновського в лютому 1993 р. "десятьох невідомих у масках" постраждало два охоронці, а той, кого охороняли, одержав лише "разок у плече". Своїм ідейним і духовним наставником Жириновський вважає російського філософа И.И.Ільїна. Його політичні ідеали – граф П.Д.Кисельов, Н.А.Мілютін, С.Ю.Вітте, П.А.Столипін. Ідеальної по політичному й ідеологічному устрою країною він вважає Австрію. Що стосується марксизму, Жириновський вважає, що комуністи неправильно зрозуміли Маркса, тому що "він хотів не закликати робітників до реалізації якоїсь комуністичної перспективи, а навпроти, застерегти західну буржуазію від цієї небезпеки, закликати її покращувати становище робітників, щоб подібного не відбулося." Люблячи виражатися образно, радянську історію він поділяє на "ленінський етап – згвалтування, сталінський етап – епоха гомосексуалізму", останній період хрущовського етапу називає "форменим онанізмом", час Брежнєва – "звальним блудом, групповухою", а період розпаду СРСР – "політико-економічною імпотенцією". Жириновський володіє англійською, французькою, німецькою і турецькою мовами, вивчав також арабську. Він є автором численних публікацій у радянській і партійній пресі ("Слово Жириновського", "Правда Жириновського", "Сокіл Жириновського", "Поруч із Жириновським", "Ліберал" і ін.), написав книгу "ПРО долі Росії". "Доводиться працювати по 16 годин на добу", – часом скаржиться він. Намагається не пропускати інформаційні випуски по телебаченню, симпатій до телепередач у нього немає, скоріше антипатії – "Погляд", "Без ретуші", "Портрет на фоні". У музичних пристрастях Жириновський скоріше за все консерватор. З малих років його улюбленим музичним твором був "Полонез Огинского", любить марші, особливо "Прощання слов’янки" (звідси і любов до зустрічей і проводів з оркестром), пісні, що виконуються Володимиром Трошиним, Сергієм Захаровим і Валентиною Толкуновою, Рафаелем, Сальватором Адамо, Хосе-Хосе. Студентом любив ансамбль "Битлз", але зараз слухає музику рок груп "ДК", "Гражданская оборона", на першому поверсі ЦК партії відкрив "Рок-магазин у Жириновського", наповнений атрибутикою «металічних» ансамблів. Музиканти відповідають йому взаємною любов’ю: керівник групи "ДК" був головним редактором бюлетеня "Сокіл Жириновського", а на прем’єру фільму про Жириновського прийшли колишні захисники Білого Дому: музиканти рок групи "Мистер-твистер", металісти, і люди "системи" (хіппі) на чолі з Василем Бояринцевим. "Володимир Вольфович – кльовий дядько, – пише російська "Молодіжна газета", – для радянського рокера критерій істини – крутість, а хто суворіше Жириновського і Саддама Хусейна?" Його хоббі: полювання і гірські лижі. Має дві машини – "Волгу" і "Москвич", подаровані йому як лідеру партії, водити їх він може сам, але користується послугами шофера. Вад за собою Жириновський не знає: "Алкоголь – не вживаю. Не курю. З жінками нормально усе, звичайно… Жодна жінка в цій країні мене не прокляне поганим словом". Одружений, його син Ігор (народився в 1972 р.) – "не вундеркінд, звичайний, для безпеки носить прізвище матері". Вдома останнє слово за Володимиром Вольфовичем. Сім’я мешкає в 2-кімнатній кооперативній квартирі в Сокольниках, купленій в 1974 р. Квартира утримується в ідеальному порядку: щодня, ранком і ввечері син "вилизує" кожний куточок. У цьому відчувається вплив батька, що щодня змінює сорочку і краватку, що носить завжди ідеально начищені черевики. Мати Володимира Вольфовича померла в 1985 р. З близьких родичів у нього залишилося п’ять звідних братів і сестер. Два брати – офіцери запасу. "Періодично ми зустрічаємося, – якось зауважив Жириновський, – але ми мало жили разом, різниця у віці велика, та й у поглядах…"