1.
Вступ…………………………………………………………………………….2
2.
Початок і еволюція постмодернізму……………………………………………2
3.
Визначення постмоденнізму
та його поширення……………………………..4
4.
Постмодерністська
філософія історії…………………………………………..5
5.
Обставини розвитку
постмодернізму II в сучасній
історичній науці України……………………………………………………………………….….8
6.
Внесок постмодернізму до
методології української історичної науки….…10
7.
Висновок………………………………………………………………………..12
ВСТУП
Торкнемося хоча б
поверхово таких питань: початок та еволюція постмодернізму, визначення
постмодернізму та його поширення, постмодерністська філософія історії,
обставини розвитку постмодернізму II в сучасній
історичній науці України, внесок постмодернізму до методології української історичної
науки.
При цьому
свідомо обмежимо деколи дуже специфічну термінологію та уникнемо цитуванням
принаймні двадцяти-тридцяти західних авторів, прихильників і критиків
постмодернізму. Все ж таки, наведемо деякі приклади з розумової лабораторії деяких
постмодерністів, щоб показати, у який спосіб вони намагаються знецінити, а
може, й ліквідувати «традиційні» історичні дослідження.
Перші розмови
відомого українського діяча Ярослава Дашкевича на тему нової, як здавалося,
інтелектуальної течії датуються другою половиною 80-х років під час
неодноразового перебування в Москві. Тоді його співрозмовниками були – нині
покійний професор англійських університетів Ернст Ґеллнер, автор дуже
критичного трактату «Postmodernism, Reason and Religion» [«Постмодернізм,
розум і релігія»] (1992), Ґеллнер, якого вже тоді почали пускати до СРСР, та
дослідник російського постмодернізму, літературознавець і філософ Михайло
Епштейн, автор збірки статей «After the Future: The Paradoxe of
Postmodernism and Contemporary Culture» [«Після майбутнього: парадокси
постмодернізму та сучасної культури»] (1995), тоді ще persona non grata не лише
через звичний державний антисемітизм, але й через близькість до дисидентського
руху.
Викладаю, в
основному, міркування Ярослава Дашкевича, а також деяких інших українських
діячів.
ПОЧАТОК І
ЕВОЛЮЦІЯ ПОСТМОДЕРНІЗМУ
Сам термін
виник 1917 року (отже, ще під час Першої світової війни, а не після Другої
світової, як переважно уважають, визначаючи Жана-Франсуа Ліотара творцем поняття
лише 1979 року) і символізував реакцію на модернізм у мистецтві, літературі,
науці (якщо під модернізмом розуміти позитивізм та неопозитивізм). Такою
найвиразнішою і, зрештою, терористичною реакцією на модернізм став
тоталітаризм (ленінізм-сталінізм, фашизм, націонал-соціалізм). Тому, між
іншим, дуже дивним виглядає зарахування тоталітаризму до модернізму, що дехто
пропагує. Період 30-х років – це час розквіту антимодернізму чи постмодернізму
І (як я його назвав). Він кінчається по-різному: у 40-х роках в Італії та
Німеччині, лине в 60-х в Росії та ще пізніше – якщо взагалі закінчився – у
Китаї, не кажучи вже про Корею й інші диктаторські режими. В Україні, у якій
модернізм (у широкому розумінні цього терміна) не мав можливостей розвинутися й
дійти до природного завершення, постмодернізм також було насаджено
насильницьким способом. Немає жодних перешкод, щоб приєднатися до думки Михайла
Епштейна, який датує виникнення постмодернізму в Росії добою сталінізму. Без
такого підходу феномен сучасного постмодернізму, зокрема, у Центрально-Східній
Європі буде незрозумілим. З досвіду ми знаємо добре, що наукова дискусія з
сучасними т. зв. лібералами і т. зв. демократами, пропагандистами ідей
«громадянського» (це сфальшований термін — в оригіналі: міщанського)
суспільства у нас в Україні, якщо взагалі можлива на сцієнціарному рівні, то
це не є вільна дискусія, оскільки неможлива вільна дискусія з фашистом,
комуністом, релігійним фанатиком, феміністкою. Це жива спадщина постмодернізму
І.
Захід добре розумів
постмодерністський характер розвитку культури і науки при тоталітарних
режимах. Пропонуючи свою «начинку» для нової фази постмодернізму, що виник і
термінологічно оформився в кінці 70-х років (називаю його постмодернізм II) і замовчуючи
його незручне генетичне коріння, дав цій світоглядній «начинці» назву
лібералізму, демократії. Оголошуючи водночас, що хто не є прихильником такого
постмодернізму – відсталий, чужий, навіть ворожий. Відомо з минулого, що, у
свою чергу, демократія досить часто перетворювалася на добрий ґрунт для
виникнення тоталітаризму.
Поширення
постмодернізму II проходило інтенсивними методами: від
мистецтва і літератури до філософії, даілі до гуманітарних наук та врешті до
політики й економіки (мета: глобалізація економічних і політичних процесів,
при яких «хто проти пас» – того усунемо). Зразки – валютне доміно, балканізація
Південно-Східної Європи, перетворення Іраку на ракетний полігон. Так що про
свободу вибору, якою так хвалиться постмодерністське ліберальне суспільство, говорити
важко. Таким є шлях еволюції постмодернізму II.
І якщо тепер
починає наростати антипостмодернізм, то він починається не від політики й
економіки (від т. зв. демократії й т. зв. неолібералізму), а від мистецтва,
літератури, гуманітарних наук, тобто таких ділянок, значення яких у сучасному
«постіндустріальному» суспільстві незначне.
А питання, яке
щільно в’яжеться з еволюцією постмодернізму II на Заході та
ситуацією в аналогічній, але значною мірою, вакуумній сфері в
Центрально-Східній Європі – тобто з поєднанням західного постмодернізму II зі східним
посткомунізмом, як частковим спадкоємцем первісного тоталітарного
антимодернізму – постмодернізму І – дуже часто просто ігнорують. Неслушно, бо
це добре пояснює ситуацію на місцях.
Узагальнюючи й
уточнюючи вище сказане, можна вважати, що вже на наших очах постмодернізм II перетворюється
знову (як свого часу) постмодернізм І з напряму та тенденції на ідеологію,
спосіб мислення, досить нетерпимий за своєю сутністю.
Для цього ще раз
треба простежити етапи розвитку й інвазії постмодернізму II, починаючи
від 60-х років:
1) мистецтво і
література з поступовим охопленням усіх їхніх видів;
2) філософія з
виникненням нової постмодерністської, спочатку досить аморфної течії, з кристалізацією
постмодерністської філософії історії;
3) засоби
масової інформації для популяризації теорії та практики постмодернізму II (наприклад,
у музиці, театрі, кіно);
4) гуманітарні
науки, насамперед літературознавство, історіографія, етнологія;
5) політика й
економіка: лібералізація економіки як засіб глобалізації, захоплення світових
ринків та політика, однак якраз без лібералізації, а з балканізацією та чеченізацією.
Як ідеологія,
постмодернізм II знову шукає для себе прихильників і виконавців,
що не дотримуються незалежної думки (отже, насправді, заперечують лібералізацію
мислення). Соціальний замовник знаходить для себе послушних виконавців, в
основному, платних, рідше -безплатних ентузіастів.
Таке становище на ринку ідеологій у світовому масштабі спричинило
останніми часами виникнення терміну постмодерністської шизофренії чи параної.
ВИЗНАЧЕННЯ ПОСТМОДЕРНІЗМУ ТА ЙОГО
ПОШИРЕННЯ
Відверто кажучи,
якогось загальноприйнятого визначення що таке постмодернізм немає і воно не
передбачається. Бо навіть французький філософ Жан-Франсуа Ліотар, що
вважається одним із засновників постмодернізму і пропагандистом його поширення
на філософію та гуманітарні науки і який написав збірку статей під
претензійною назвою «Le postmoderne explique aux enfants» [«Постмодернізм
пояснений дітям»] (1986), у статті «Відповідь на запитання: що таке
постмодернізм?» не дав позитивного пояснення що саме є цим постмодернізмом,
обмежуючись констатацією, чим він не є. Мабуть найкраще розуміти під постмодернізмом
II сукупність певних тенденцій, що проявилися, починаючи від 60-х років XX ст., у
культурній, політичній, а також, частково, науковій (в гуманітарних науках)
самосвідомості розвинених країн Заходу і Сходу.
У цьому понятті
поєднуються справді «пост», у розумінні «після», та «модерн», «модернізм», у
розумінні «сучасність», однак без докладного визначення, що вважати цією
«сучасністю». «Сучасність», після якої є й проти якої протестує постмодернізм,
локалізують у часі від середини XVIII до початку XX ст. Це або
Просвітительство з вірою в науку і прогрес, або раціоналізм новочасності, або
література і мистецтво другої половини XIX ст. з їхніми
експериментальними шуканнями, або авангард перших десятиріч XX ст.
Постмодернізм – це заперечення всіх цих явищ, отже повернення назад з
одночасним переконуванням, що це є крок вперед, до чогось нового (хоча з
відкиненням ідеї проґресу).
Що це саме так,
легко переконатися на деяких явищах постмодернізму І та П. В архітектурі –
повернення до середньовічних замків зі стрілчастими баштами і дахами чи
виникнення помпезної архітектури сталінської доби; у літературі – до реалізму,
навіть з додатками «соціалістичного» або «порнографічного»; в образотворчому
мистецтві -до гіперреалізму, у філософії – до марксизму чи ніцшеанства. Все це
із запереченням будь-яких досягнень модерної літератури і мистецтва, а також
філософської думки. Якщо можна погодитися з тим, що в літературі, мистецтві та
філософії зміни напрямів та нові пошуки природні, то ледве чи можна позитивно
сприйняти вторгнення постмодернізму до науки, гуманітарної та негуманітарної
(пригадаю агресію сталінізму з його історичним матеріалізмом чи виступами
проти новітніх течій у мовознавстві, біології, проти кібернетики тощо). А така
інвазія відбуваєтьсяз великою силою і доводить до десцієнцизації, зокрема в
ділянці історії, на чому я зупинюся далі.
Можна
підкреслити, що сучаснпостмодерністи II дуже нерадо (якщо не
вороже) сприймають виведення своєї генеалогії від постмодернізму І.
Постмодернізм II дав себе
відчути в Західній Європі, по суті, ще в 60-х роках, пізніше в Америці, у
другій половині 80-х поширився в Польщі, Румунії, Болґарії, щоб у 90-х знайти
своїх жерців і прихильників в Україні. Нагадаю про деякі українські видання, що
відіграють певну роль у поширенні постмодернізму, а також, об’єктивно кажучи, в
активізації опору проти нього. Маю на увазі збірники «Дух і літера»
(Києво-Могилянської Академії), журнали «Критика», «Art line»); деякі тексти
постмодерністів увійшли до хрестоматій (наприклад, «Сучасна зарубіжна філософія»,
1996). Поволі відомості про постмодернізм входять до курсів історії філософії.
Хоча це не так просто, бо майже кожний видатніший представник західного
постмодернізму (йдеться, насамперед, про університетську професуру) вважає
своїм великим особистим досягненням запровадження власної філософської
термінології та відповідних понять, подаючи їх як щось суттєво нове і
принципово відмінне від лексики своїх колеґ. Відомо, що внаслідок їх запровадження
до американських університетів вибухали страйки студентів, які відмовлялися
слухати такі лекції.
Здається, що
саме через складну мову і не менш складний понятійний апарат, постмодернізм як
теорія чи як концепція (бо постмодерністи подеколи заперечують, що вони постмодерністи,
або що творять філософську систему) знаходить в Україні прихильників ліпше
серед інтелектуальної еліти, яка намагається його культивувати. Це не значить,
однак, що вульґаризаторські уявлення про постмодернізм не знайдуть
послідовників або виконавців окремих постулатів постмодерізму на практиці.
Є глибокі
підстави вважати, що також в Україні жонглювання термінологією, запозиченною з
багатої західної постмодерністської філософської та парафілософської літератури,
насправді не веде до збагачення репертуару мислення та не відкриває нових і
невідомих горизонтів. Тим паче, що він не сприяє (як дехто вважає)
деідеологізації мислення, а у формі постмодернізму II лише
підміняє одну ідеологію іншою. Не підлягає сумніву, що зі своєю схильністю до
релятивізму та конформізму, які відбивають стан умів загублених і заляканих,
постмодернізм II не забезпечує ідентифікацію національної
ідентичності. Постмодернізм IIв Україні, як і в інших регіонах
світу, проявив себе насамперед своєрідною інтелектуальною модою, що стала
небезпечною для суспільства не лише національним індеферетизмом, але також
застосуванням певного безвідповідального способу мислення в політиці та
економіці. І боротьба з ним потрібна не як боротьба проти хвороби, а для профілактики
від нових інтелектуальна манівців.
ПОСТМОДЕРНІСТСЬКА ФІЛОСОФІЯ ІСТОРІЇ
Філософія не
наука (хоча досить часто користується досягненнями науки), а спосіб
конструювання світогляду. Зміст філософії постмодернізму в соціальному плані
зрозумілий — демократія, лібералізм. Відбулося перетворення: філософія –
світогляд на ідеологію з наступною її чимраз більшою політизацією. Особливо
заполітизованою стала філософія історії, що окремого пояснення не вимагає. Не
вимагає також пояснення і те, що постмодерністична філософія історії – це не
наука, але вона намагається, незважаючи на те, що не може претендувати на
науковість, здійснювати тиск на методологію та методику історичної науки.
Не будемо тут
розгортати це положення, але далі, проаналізуємо (чи, докладніше, перелічимо)
вузлові питання постмодерністської філософії історії, які не лише вплинули –
чи намагалися вплинути на методологію «традиційної» історичної науки, але й
цілою низкою положень оголосили чимось новим, найвищим досягненням постмодерністської
історичної науки.
При цій нагоді
слід відзначити, що на саму методику історичних досліджень – серйозних
«традиційних» наукових досліджень – постмодерністська філософія історії
вплинути не могла, бо не мала як. Це дивний парадокс, бо саме в другій половині
XX ст. надзвичайно вдосконалюються методи дослідження джерел – писемних,
аудіовізуальних, матеріальних – при цілковитій непричетності до цього
вдосконалення постмодерністської філософії історії, яка взагалі іґнорує основні
питання багатогранності методики історичного дослідження, а також саме
співвідношення між історичним джерелом та позаджерельним знанням.
На
постмодерністській філософії історії відбився загальний стан цього напряму,
постмодерністські філософи історії (ті, які себе такими називають, або не
називають) у цілому не творять окремої філософської системи, а заповнюють
певний кошик низкою світоглядних ідей, часто суперечливих. Зміст цього кошика
не піддається системати-
зації – трохи через
гіперпродукцію ідей, які не встигають класифікувати, а більше – через опір
Самих постмодерністів, що виступають проти будь-якої систематизації.
Для того, щоб
зробити трохи рельєфнішим спосіб мислення постмодерністів у ділянці історичної
науки, хочу навести деякі міркування таких провідних творців постмодерністської
філософії історії, як француз Мішель Фуко, американець Гейден Вайт та
голландець Франклін Анкерсміт. Основні висновки з їхніх праць такі.
За Фуко: маю на
увазі такі його твори, як «Les mots et les choses» [«Слова і
речі»], 1966, «L’arclieologie du savoir» [«Археологія
знання»], 1969, дискурс (розповідь) історика не є відбиттям реального світу в
минулому, а мова, якою він послуговується, не є нейтральним посередником між
реальним світом та особою, що його пізнає (це т. зв. непозитивістська теорія
історичної наррації). Автор – лише своєрідний манекен, через якого говорять
дискурсні формації, а не саме минуле. Фуко відкинув можливість написання
безперервної, закінченої історичної праці, бо, згідно з цим, філософом, не
існують критерії розвитку, еволюції, прогресу. Тому може існувати
«альтернативна» історіографія з різноманітними варіантами інтерпретації подій.
Вайт у низці
праць, починаючи від «Metahistory. The historical imagination in
XIX-th Century Europe» [«Meтаісторія. Історична уява в Європі XIX сторіччя»],
1973, намагався обґрунтувати свою теорію метаісторії. За його поглядами, кожна
історична праця – це структура, нарративннй дискурс, утворений зі слів. Зміст
цього дискурсу уявний, надуманий, виімаґінований та, одночасно, інспірований.
При такому трактуванні твору історика як крайньо релятивного (відносного) та
суб’єктивного, поступово зникає значення історичного джерела.
Ось як змальовує
Вайт процес
історичного пізнання та відтворення минулого. Спершу історик займається примітивною
працею: підшукує відомості з джерел та, аналізуючи їх, творить хроніку, на
підставі якої виготовляє свою розповідь. Потім наступає вища стадія праці історика:
реалізація нарративного дискурсу, тобто тексту. Утворення тексту здійснюється
при допомозі фабуляції (літературного взаємопов’язання), аргументації та ідеологізації.
Вайта немов
переслідує число чотири. Тому в нього є чотири способи фабуляції літературного
взаємопов’язання тексту. Історик творить, уважає філософ, або роман, або
комедію, або трагедію чи, врешті, сатиру. Послуговується чотирма способами
аргументації – форміз-мом, органіцизмом, механіцизмом або контекстуалізмом.
Застосовує чотири способи ідеологізації – анархізм, консерватизм, радикалізм,
лібералізм. Характерно, що Вайт не визнає таких ідеологій, як
націоналізм, комунізм, демократія, тоталітаризм. За Байтом, історик з перелічених
на початку чотирьох ідеологій одну або схвалює, або вважає її наявною, але, у
кожному випадку, вийти поза межі цих чотирьох ідеологій не може.
Далі є чотири
трони (слова або вислови, вжиті в переносному значенні), які застосовують для
конфігурації дискурсу (метафора, метонімія, синекдоха та іронія). Про інші
тропи, наприклад, про алегорію, гіперболу чи літоту Вайт не
згадує. Зрозуміло, якщо виконати всі вказівки цього постмодерністського
рецепту, то це взагалі знищує (слід вважати, що це і є мета міркувань Вайта та деяких
інших постмодерністів) межу між історіографією та літературою, а історичний
твір перетворюється на звичайну описову (дескриптивну) прозу.
Далі є ще чотири
парадигми історичної інтерпретації. Дві з ділянки фактографічної історії (це
ті, які рекомендують постмодерністи: формістична й контекстуальна) та дві з
історіософської історії (які постмодерністи відкидають: органістнчна і
механістична). Вайт відкидає отже можливість ширшого історичного синтезу тину генеральної
історії, макрокосмосу, за якими стоять певні ідеї, наприклад, дух доби, та й
відкидає також закони історії, заявляючи, що немає явного причинного зв’язку
між т. зв. причинами і наслідками, а тільки, знаючи наслідки, історики
починають підшукувати для них причини.
У Анкерсміта – з
такими його працями, як «The Really Effect in the Writing of
History. The dynamics or Historiographical Typologie» [«Ефект справжності
в писанні історії. Динаміка історіографічної типології»], 1989, «History;
and Tropology. The Rice and Fall of Metaphor» [«Історія та вчення
про тропи. Піднесення й падіння метафори»], 1994 – узагалі зникає поняття
історичної правди, бо саме історик творить минуле, що проявляється у вигляді
метафори. Історик з аморфних піщинок, на думку Анкерсміта, творить ті чи ті
форми наррації.
Наслідком таких
масивних заперечень достовірності історичної науки стає підрив сцієнтизму.
Історіографію деконструюють (не даючи при цьому альтернативної теорії), мову
оголошують неадекватною дійсності, лише її замінником, псевдодійсністю. Якщо
«традиційна» історіографія при допомозі наукових доказів доводить, що щось
трапи-
лося в минулому, то
постмодерністська історіографія веде лише від однієї інтерпретації минулого до
іншої, не визначаючи для таких дій жодних наукових критеріїв.
У даній статті
не вдається розгорнути повну критику крайньо релятивістичних і неґативістичннх
(якщо не нігілістичних) поглядів постмодерністських філософів історії (якщо це
справді філософія історії, бо таким чином історія як наука зникає), але варто
навести іронічне зауваження Ернста Ґеллнера, що в книжці «Postmodernism,
Reason and Religion», 1992, присвячує постмодерністам таку характеристику:
«Навіщо витрачати час і мучитися від фізичного дискомфорту при дослідженнях в
терені? Віддаватися терпінням, паралічеві пізнання та духовному монологові
можна також у кав’ярнях столиць». Уважаючи постмодернізм формою релятивізму,
Ґеллнер продовжує: «Релятивізм непотрібний не тому, що веде до морального
нігілізму (як це є насправді), бо морального нігілізму важко уникнути також в
інших випадках. Релятивізм непотрібній, бо веде до розумового нігілізму, який
є фальшивим посуті, а також тому, що фальшиво подає спосіб, яким доходимо до
розуміння суспільств і культури».
Постмодернізм II в
історичній науці може протягом певного часу намагатися заслонити реальність,
але замінити її грою, деконструкцією ніколи не зуміє.
ОБСТАВИНИ
РОЗВИТКУ ПОСТМОДЕРНІЗМУ II В СУЧАСНІЙ
ІСТОРИЧНІЙ НАУЦІ УКРАЇНИ
Це, насамперед,
інтенсивні пошуки філософської теорії для історичної науки, згідно зі звичкою,
що все мусить мати свою «філософію»: політика, держава, суспільство, наука –
отже, й історія; нова «філософія» має замінити марксизм, історичний
матеріалізм, при цьому знову цілком забувають, що філософія – не наука, а
спосіб конструювання світогляду, і що філософи жодної відповідальності – ані
перед суспільством, ані перед наукою -на себе не беруть. А з іншого боку, що
керувати політикою, державою, бути членом суспільства, плекати науку можна без
такої прикладної філософії.
Далі, захоплення
всім тим, що йде із Заходу, і добрим (нові методи історичних досліджень, але
вони не є постмодерністськими), і поганим, сприяє поширенню постмодернізму П.
У важкі для
суспільства, нації та держави часи з’являється потреба шукання чогось
містичного, утопійного,антифактичного – в теоретичній площині. Тому й сприймають
утопічні суспільні теорії: громадянського (міщанського) суспільства,
політичної й економічної глобалізації і т. ін. і, звісно, постмодернізм. Як
відомо, сторіччями відбувалася та відбувається досі боротьба між наукою та
ненаукою чи антинаукою, не лише коли вони, ці останні, приховані містичною
лексикою, але й найвигадливішою та найпустословнішою «філософською»
термінологією. Замах на історичну науку здійснюється саме тоді, коли її
здобутки в XX ст. там, де вона була вільною і незареґламентованою,
великі.
Постмодерністська філософія історії як
прояв інтелектуальної нефаховості (бо жоден з філософів історії цього напряму
не створив історичного дослідження, яке можна розглядати як взірець
застосування свіжої методології) здобула прихильників серед таких самих
нефахових і дилетантських істориків в Україні, ліквідуючи наукові стандарти
написання праць.
Тому й дуже
привабливими виявилися виступи постмодерністів проти «вибуху» наукової
літератури. Багатство текстів, що їх, згідно з вимогами постмодернізму, треба б
докладно аналізувати, кваліфікується «надміром інформації», яку неможливо
осмислити. Практично постмодернізм почав конфліктувати із сучасним
інформаційним суспільством, відмовляючись від використання значної частини
пропонованої інформації та відмовляючись, водночас, від розбудови та поширення
баз відповідних даних. Таке «науково» санкціоноване полегшення «наукової»
праці було сприйнято з ентузіазмом тими істориками, що обрали спеціальність
без внутрішнього покликання і без дослідницького таланту. В «дослідженнях»
знову запанувала перевага позаджерельних знань, відписаних і переписаних з попередніх
робіт, без перевірки всіх цих відомостей на підставі автентичних джерел.
Широке річище фальсифікації історії України в добу постмодернізму І безболісно
поєдналося з деструктивізмом постмодернізму II. При цьому деформації
во ім’я попередньої панівної ідеології залишилися надалі деформаціями тепер
уже підпорядкованими іншій обраній ідеології. З великою полегшою було сприйняти
можливість займатися теоретичною чи концептуальною історією з вихолощеним або
спрепарованим джерельним змістом цілком попри те, що т. зв. теоретична чи концептуальна
історія, позбавлена автентичного й об’єктивного (відповідно до стану джерел)
історичного змісту, історією не є і не може нею бути.
Антиісторичні
тенденції полегшуються тим, що ніхто з постмодерністських філософів не написав
принаймні мікроісторичного дослідження, яке могло б служити еталоном,
виконаним за новою методологією. Так що всі історики позбавлені можливості
орієнтуватися на якийсь взірець, утворений згідно з пропонованою парадигмою.
Відсутність еталона звільняє остаточно від правил гри, чим і користуються.
Таким чином,
прищеплена в тоталітарному суспільстві протягом десятиріч панування антимодернізму
методологія фальсифікації минулого та сучасного в ім’я вимог панівного
партократичного класу, панівної партії, наліпної нації, виявилася дуже корисним
підґрунтям для посткомуністичного суспільства, полегшуючи перехід від постмодернізму
І до постмодернізму II.
Є єдиний
позитив, який можна зарахувати на користь постмодернізму II, але лише у
вузькій ділянці вивчення психології творчості історика. Постмодернізм II зумів глибше
за попередні історіософські течії проаналізувати співвідношення історик –
історичне джерело – історичний твір. Однак постмодернізм лише взяв до відома
деформації, які можуть виникати на цьому шляху, але не закликав до відкинення
фальсифікацій і вдосконалення методів та критеріїв історичних досліджень.
Ледве чи ця єдина позитивна грань здатна реабілітувати течію в цілому.
ВНЕСОК
ПОСТМОДЕРНІЗМУ ДО МЕТОДОЛОГІЇ УКРАЇНСЬКОЇ ІСТОРИЧНОЇ НАУКИ
Так чи так,
виникає питання, чи може ще щось інше, нове і конструктивне, принесла
Постмодерністська філософія історії до гуманітарних наук, зокрема, в Україні.
Такими «новинками» можна вважати:
1) руйнування
межі між історичним дослідженням та белетристикою, а також пропаґандистською,
псевдонауковою агіткою (як затирання границь між твором мистецтва та кічем).
Бо, мовляв, усі твори мають рівні альтернативні права, а довести істину
неможливо. Така толерантність до кічу є однозначною з поблажливістю до
фальсифікації, бо, зрозуміло, не може одночасно існувати кілька історичних
істин (можна поруч будувати кілька гіпотез там, де історичні джерела не в силі
висвітлити подію в усій її багатоплановості – але й в таких випадках
розрізняють достовірніші та менш достовірні гіпотези). Тому з’явилися в
історії України арії, ет – рус – ки, країна Рош з Біблії, Be-лесова
книга, династія Киевичів, триразове хрещення Русі, перетворення Запорозької
Січі на державу, а далі й заперечення голодомору, етно- і лінгвоциду, що
здійснювався, а подекуди ще досі реалізується в Україні. Великий, а по суті
гумористичний парадокс полягає в тім, що та белетристика, на яку перетворюють
історичну науку, цілком серйозно вимагає, щоб її вважали наукою;
2)
десцієнцизація науки, яка досягла дуже високого рівня, дискретизації й
деструкції дослідницького ремесла. Отже, без скрупульозного дослідження джерел
можна обійтися, бо історіографічна творчість зводиться до порівняння
різноманітних інтерпретацій явищ і подій, а не для визначення чи утворення тієї
інтерпретації, яка була б найадекватнішою джерелам. Автор має вишукати собі те,
що суб’єктивно йому найбільше підходить. Навіть якщо при цьому треба
застосовувати різні фальсифікаторські прийоми: замовчування, перекручування
відомостей про факти і процеси. Тим паче, що сцієнтичність науки можна замінити
заідеологізованою і заполітизованою концептуально теоретичною історією,
ґрунтуючись при цьому на постмодерністській філософії історії. В результаті
здійснюється звичайна белетризація історії, виведення її зі складу
гуманітарних наук, зрівняння її з художньою літературою до цього й ненайкращого
рівня, що має пропагувати або проілюструвати якусь згори прийняту тезу чи ідею;
3) дискредитація
макроісторії на користь мікроісторії. Частина істориків та псевдоісториків
сприйняла це з ентузіазмом, бо зайняття об’єктивною, широкоплановою історією,
адекватною джерелам, універсальною – у часі та просторі – макроісторією стало
не лише важким, таким, що вимагає багато праці й часу, але й часто-густо
небажаним, отже, нефінансованим, а також небезпечним, . особливо щодо новітньої
історії. Відбулося фіктивне поширення меж історії за рахунок мікроісторії, яку
досліджувати легше і зручніше. Але, насправді, й раніше, до виникнення
постмодернізму II, ще при «традиційній» історіографії,
будь-яких табу на тематику не було. Історію запахів Ален Корбен (Corbin,
«Le miasme et la jonquille. L’odorat et I’imaginaire social: 18e-19e siecles» [«Сморід і
жонкіль. Нюх і суспільні уявлення XVIII-XIX ст.»], 1982; жовта
жонкіль – це квітка з родини нарцисів) міг написати також раніше. Зрозуміло, що
сумування до купи навіть сотень мікроісторій не дасть у результаті хоча б одну
макроісторію. Справа, однак, не в цьому, а в тому, щоб під приводом захоплення
мікроісторією відійти від
макроісторичних
аналітично-синтетичних досліджень;
4) надання
переваги фраґментарним або незавершеним працям, у яких висвітлення явищ,
подій, процесів продумано не доводиться до завершення, сюжетна лінія свідомо
обривається, бо, мовляв, погляд на цілість, на розвиток від початку до кінця не
є обов’язковою вимогою для історика;
5) вишукування
позасоціальних і позаполітичних причин для пояснення соціальних явищ (отруєння
населення ЛСД – споришем – подається як основна причина Французької революції;
українські голодомори -наслідок стихійного лиха); запровадження математизації
історії (абсурдний образ історії людства, стиснений до десяти сторіч) у
трактатах Анатолія Фоменка з Москви, експериментування з історією в роді гри
«що би було, як би було», не так як насправді було, а цілком інакше. У такий
спосіб проявляється нахил до безцільного і безплідного конструювання
неіснуючої історії, бажання до утворення контрфактичних моделей не у вигляді
дослідницького методу (наприклад, при історико-демографічних дослідженнях для
визначення дефіциту населення внаслідок епідемії, воєн, масового терору,
голодомору), а як суб’єктивне маніпулювання ідеєю, що історія могла розвиватися
інакше. Ну, але насправді чомусь інакше не розвивалася. Зрозуміло, що таке
конструювання неіснуючої історїї проводиться з точки зору сучасної ідеологізації
та політизації;
6) проголошення
кінця історії та історіографії. Це якраз цілком нове явище, бо був
Ґеорг-Фрідріг-Вільгельм Геґель зі своїм «історія нікого не навчила», тому вона
непотрібна, були Карл Маркс і Фрідріг Енґельс з неісторичними націями,
націями без історії, врешті є Френсіс Фукуяма, що оголосив кінець історії, бо
є американська демократія, далі якої людству вже нікуди іти (його «The End
of History and the Last Man» [«Кінець історії та остання людина»],
1992). У даному випадку замовник «кінця історії» прозорий;
7) зведення
історичної методики до дослідження тексту з намаганням викриття його, нібито,
завжди прихованого змісту. Це без попередньої критики тексту (бо, може, деякі
тексти досліджувати не варто або не потрібно) і без згадки про те, що
багатошаровість і багатоступеневість текстів відомі давно, а відроджене в
удосконаленому вигляді, наприклад, від часів структуралізму. Та вивчення
тексту перетворюється на самоціль з явними ознакамилінґвістичного детермінізму,
тим паче, що таке дослідження тексту ведеться дуже часто з відривом від
історичного контексту. В постмодерністському (з точки зору постмодернізму II) дослідженні
тексту відбилася також спадщина постмодернізму І, коли виникла практика писати
езоповою мовою;
8) заперечення
достовірності історичних знань з позицій крайнього релятивізму та з
ігноруванням того, що така філософська і методологічна проблема існує та розглядається
від початків виникнення теорії пізнання, отже, ще від античних часів;
9) рішуче і
безапеляційне руйнування національної історії, зокрема, тих націй, які XIX ст.
визначили неісторичними. Навіть у тих випадках, коли заперечення національної
історії абсолютно суперечить принципові мікроісторії (нещодавно страшні
звинувачення викликала написана Мігаелем Каснером «Baskische
Geschichle» [«Баскійська історія»], 1997, бо в ній, нібито,
викладається і вихваляється історія тероризму, хоч це явище справді відповідає
змістові історії невеликого народу в найновіших часах);
10) проголошення
темами табу історії національно-визвольних рухів, соціальних революцій,
заворушень, повстань, бунтів. Почерк замовників також у цьому випадку
зрозумілий.
Про інші
віддаленіші наслідки і результати інвазії постмодернізму II (до речі, не
вважаю за хворобу на загал шизофренії, а добре продуманою і послідовно інспірованою
дією) на історичну науку тут говорити не буду. Так як і про те, кого конкретно
в Україні треба вважати послідовником чи провісником постмодернізму II в історіографії
(представників постмодернізму І вистачає і вони продовжують свою
деконструкцію) незалежно від того, чи ці послідовники використовують вивіску
постмодернізму, чи від неї відмовляються.
В Україні
спостерігаємо також таке явище, коли прихильники постмодернізму II, усвідомлюючи
його хиби та слабкі сторони, намагаються в будь-який спосіб облагородити
течію, приписуючи ті здобутки, до яких постмодернізм II, не має
жодного відношення. Тому треба відкинути деякі наївні твердження, наприклад, що
лише постмодернізм звернув увагу на «нову» мікроісторичну тематику; що
інтердисциплінарні дослідження – не здобуток постмодернізму II; що до його
заслуг належить глибокий джерелознавчий аналіз. Постмодернізмові II для
порятунку його репутації додають такі позитивні риси, яких у нього ніколи не було.
Компаративізм – це не винахід постмодернізму II, а етнології
середини XIX ст. Синтезування історичного процесу
постмодернізм II уникає за будь-яку ціну, постмодернізм II не мав
відношення до виникнення структуралізму. Він, постмодернізм, як вже
підкреслювалося вище, не мав і не має жодних заслуг в ділянці виникнення нових
методів історичних досліджень. Очевидно, треба мати чітке уявлення, що справді
дали, а чого не дали і дати не могли постмодернізм І та П.
Необхідно врешті
відзначити, що постмодетністські позиції) руйнують чи намагаються зруйнувати –
не лише історичну науку. Постмодерністський підхід автоматично ставить під
сумнів ряд практичних буденних справ тих, у яких є елементи історизму.
ВИСНОВОК
На закінчення
можна сказати, що постмодерністська філософія історії сама не здатна зруйнувати
«традиційну» історичну науку також через нездатність філософів історії
написати «свою», власну, постмодерністську, хоча б мікроскопічну, мікроісторію
як зразок та еталон для вивчення і наслідування, але може велику частину зусиль
істориків звести на манівці, так як це трапилося при постмодернізмі І. Та не
треба поспішати з загальними оптимістичними висновками. Постмодернізм у
заключних ланках свого розвитку в політиці й економіці – уже довів до глибоких
деструктивних змін, до відновлення тенденцій утворення нових або реставрації
старих імперій, тепер знову в глобальних вимірах, до реального поділу на
історичні та неісторичні нації, тобто такі, що нездатні самостійно вирішувати
свою долю та утворювати незалежні держави. Тому ними треба керувати і знову
включати в імперські структури.
Де опиниться Україна? Запитання
поки що без відповіді. Але за відсутності опору інтелектуальної еліти
відповідь можна передбачити.