Право Росії доби абсолютизму План Вступ 1. Становлення абсолютизму в Росії 1.1 Внесок Петра I в розвиток Росії 1.2 Післяпетровські перевороти 1.3 Просвітницький абсолютизм 2. Джерела права в Російській імперії 3. Право за “Артикулами військовими” Висновки Список використаної літератури Вступ Абсолютизм (абсолютна монархія) – форма феодальної держави, при
якій монархові належить необмежена верховна влада. При абсолютизмі держава досягає найвищої міри централізації, створюються розгалужений бюрократичний апарат, постійна армія і поліція; діяльність органів станового представництва, як правило, припиняється. Розквіт абсолютизму в країнах Західної Європи доводиться на 17-18 століть. У Росії абсолютизм існував в 18 – початку 20 століть.
Народ не приймав жодної участі в державних справах. Спроби втручання в політику самодержавства окремих осіб або ліберально налагоджених груп суспільства негайно присікалися. Знаменитий російський мислитель середини 19 століть А.І. Герцен у зв’язку з цим писав: "У нас лицо всегда было подавлено, поглощено… Свободное слово у нас всегда считалось за дерзость, самобытность – за крамолу; человек пропадал в государстве…
Чем сильнее становилось государство, тем слабее лицо". Період оформлення абсолютизму в Росії пов’язаний з ім’ям Петра І, період подальшого посилення абсолютної монархії в XVIII столітті – з ім’ям Катерини ІІ. Це імена, які залишили в російській історіографії суперечливі думки про себе і про свою діяльність.
У оцінці цього часу серед істориків немає і не було одноголосності. За словами історика С.М.Солов’ева, Петро І "проводил всю свою жизнь в борьбе и оставил по себе двойную память: одни благословляли его, другие проклинали". 1. Становлення абсолютизму в Росії З давніх пір історія російського абсолютизму викликає багато суперечок. Одне з невирішених питань – час його виникнення. Більшість істориків визнають, що передумови абсолютної монархії в Росії з’явилися в обстановці щонайгострішої політичної боротьби другої половини XVI ст в правління Івана IV. Великий князь Іван Васильович першим в історії Росії вінчався на царство, зробивши звання "царя всього Русі" офіційним титулом глави держави. Іван IV використовував саму
історію як інструмент в боротьбі за єдиновладність. При нім було створено величезний за об’ємом історичний твір "Лицьове літописне зведення", основною ідеєю якого було обґрунтування відвічної і закономірності російського "самодержавства". Необмежена влада монарха більш за інші державні форми відповідала політичним
і економічним умовам того часу. Опорою "государьской волі" Грізного стала опричнина (особлива територія, де повновладдя царя не знало жодних кордонів), що значно укріпила централізований адміністративний і військовий апарат самодержавства. Іван IV розумів самодержавство як самовладдя, про що не раз висловлювався: "Земля правится Божиим милосердием, а последнее нами, государи своими, а не воеводы и судьи", "
Жаловать своих холопей мы вольны, а казнити вольны же". Система єдиновладності Івана Грізного отримала своє продовження в роки правління нової династії. В середині XVII ст. цар Олексій Михайлович Романів зробив подальші кроки по обмеженню станово-показних органів: все рідше стали скликатися земські собори (дорадчий орган при государі; з’явився в середині XVI ст.), згасала роль Боярської думи (аристократичної поради при государі).
У Соборному Укладенні (зведенні законів) 1б49 р. її функції визначалися так: "Сидети в палате и по государеву указу всякие дела делати". Влияние Боярской думы на большую политику было гораздо значительнее в XV–XVI вв. Прагнучи укріпити царську владу, Олексій Міхаїловіч оголосив тяжким державним злочином навіть намір на здоров’ї, честь і життя монарха. Відповідальність за антиурядові злочини була законодавчо закріплена в Укладенні 1649 р в складанні і затвердженні якого брав участь сам цар. Правопорушення проти держави, тобто самодержця, називалися з тієї пори "словом і справою государевою". "Слово" – зловмисність, "справа" – само зловмисна дія. Злочинців безжалісно карали стратою, причому кордону між "словом"
і "справою" не існувало. Члени сім’ї "зрадників", включаючи і малолітніх дітей, також підлягали позбавленню життя, якщо вони не доносили про змову, не намагалися запобігти "справі". Цей страшний і жорстокий закон викликав шквал доносів і не зрідка служив засобом зведення особових рахунків, не дивлячись на те що і доносять часто піддавали тортурам: раптом не всі про зраду повідали!
Глибоко релігійний, Олексій Михайлович проте не вважав гріхом втручання у внутрішні справи Православної церкви. Один з його сучасників свідчив: "У нас государь царь благочестивый. Ереси никоторые не любит. И во всей его государьской земле ереси нет. У печати сидят книги правят избранные люди и безпрестанно над тем делом следят. А над теми людьми надзирают по государеву указу кому государь укажет".
При Тихому, як називали самодержця, сталося остаточне закріпачення селян. "Сповна самодержавний володар", за визначенням видатного російського історика В.О. Ключевського (1841-1911), Олексій Михайлович мав "безмежну владу. над народом", його перетворення в області внутрішньої і зовнішньої політики сформували основи російського абсолютизму. Його старші діти продовжили батьківські реформи. Федір
Олексійович(1676-1682 рр.) знищив місництво (древні спадкові службові сходи дворянства); намагався створити державну систему соціального піклування і добродійності; спираючись на досвід "еуропских країн", готував реформи в області фінансів, а також науки і освіти. Проте найсерйозніший внесок у розвиток абсолютизму як системи вніс Петро I. У 1721 р. сенат привласнив йому титул імператора, і Росія стала іменуватися імперією. Петро зосередив в своїх руках всю повноту влади, усунувши від участі в державних справах і патріарха (главу Російської Православної церкви), і Боярську думу, які могли так чи інакше протидіяти єдиновладності пануючи. За часів його правління абсолютна монархія вперше отримала законодавче оформлення. У Військовому статуті 1716 р. один з артикулів (від латів. articulus – "стаття") свідчив:
"Его величество есть самовластный монарх, который никому на свете о своих делах ответу дать не должен, но силу и власть имеет свои государства и земли, яко христианский государь, по своей воле и благомнению, управлять". А в Духовному регламенті 1721 р. для Церкви було записано: "Император всероссийский есть монарх самодержавный и неограниченный. Повиноваться его верховной власти не токмо за страх, но и за совесть сам
Бог повелевает". Збільшена за часи Петра I економічна і фінансова потужність держави, поява нової регулярної армії, різке збільшення бюрократичного апарату і реформа системи управління створили необхідні умови для завершення формування абсолютистської монархії. Цар був носієм вищої законодавчої, старанної і судової влади і не розділяв її ні з ким. Завершуючим штрихом в створенні абсолютизму стала ліквідація останнього обмеження
влади самодержця. У 1722 р. з’явився Статут про спадщину престолу, що дає право імператорові призначати собі наступника на свій розсуд. 1.1 Внесок Петра I в розвиток Росії В кінці 17 століття намітилася тенденція європеїзації Росії, позначилися передумови майбутніх перетворень Петровських. Найважливішими з яких були: – тенденція до абсолютної влади (ліквідація діяльності Земських соборів як станово-показних органів), включення в царський титул слова "самодержавець"; – оформлення загальнодержавного законодавства. Подальше поліпшення Зведення законів; – активізація зовнішньої політики і дипломатичної діяльності Російської держави; – реорганізація і вдосконалення озброєних сил; – реформування і вдосконалення фінансової
і податкової систем; – перехід від ремісничо-цехового виробництва до мануфактурного з використанням елементів найманої праці і простих механізмів; – розвиток внутрішньої і зовнішньої торгівлі; На формування реформаторських поглядів Петра зробили вплив європейські ідеали, засвоєні в юності, поїздка до Архангельська, Азовські походи і поїздка до Європи у складі
Великого посольства. Перетворення Петра були підпорядковані не інтересам окремих станів, а держави в цілому: його процвітанню, благополуччю і залученню до західноєвропейської цивілізації. Петро Великий багато уваги приділяв громадській думці. По високій вказівці видавалися переклади іноземних книг і складалися твори вітчизняних мислителів про доцільність
і закономірність необмеженої монархії, зміцнення імперії, боротьби з незгодними. Трактат "Правда волі монаршою", написаний Феофаном Прокоповичем, надрукували в десятках тисяч екземплярів і розповсюдили серед грамотного населення. У "Правді" доводилося, що абсолютна верховна влада дарувала
імператорові зверху для блага підданих і вітчизни, а всі його діяння виправдані, окрім "шкідливих". Прагнучи ввести Росію в сім’ю європейських держав, Петро і його сподвижники укріплювали її могутність, розширювали територію, добивалися виходу до Балтійського і південним морям. Для успіху у військових баталіях потрібні були нова, добре озброєна регулярна (постійна) армія і сильний флот. Для їх будівництва і вмісту були потрібні величезні засоби, які викачували з населення за допомогою державної системи податків. Абсолютизм виявився вельми "дорогим" державним ладом. В.О. Ключевський писав про Петра I: "Вся преобразовательная его деятельность направлялась мыслью о необходимости и всемогуществе властного принуждения; он надеялся только силой навязать народу недостающие ему блага и, следовательно, верил в возможность своротить народную жизнь с её исторического русла и
вогнать в новые берега", Відомі дикі вдачі Петровської епохи і самого імператора багато в чому були наслідком його переконання, ніби людей можна напоумити лише "жесточью". Петро мовляв: "Правды в людях мало, а коварства много". Не удивляет создание разветвленной системы полицейских органов, в том числе для специального расследования политических преступлений. По словам Ключевского, "страшные казни грозили всякому, кто хоть тайно,
хоть наедине или во хмелю задумался бы: к добру ли ведёт нас царь, и не напрасны ли все эти муки, не приведут ли они к мукам злейшим на многие сотни лет? Но думать, даже чувствовать что-либо, кроме покорности, было воспрещено". Абсолютна монархія не могла обійтися без зміцнення економічної могутності країни. Розвиток держави не мислився без промислового прогресу, будівництва мануфактури, розвитку гірничозаводської
справи. Петро заохочував підприємництво і торгівлю, ті галузі сільського господарства, які забезпечували сировиною промисловість, армію і флот. За завданням імператора учені і сановники займалися картографією, пошуками і описом родовищ корисних копалини, вивчали водні багатства імперії. Влада була ініціатором відкриття учбових закладів, Академії наук, музеїв і бібліотек. З’явилися нові для Росії установи соціальної допомоги: інвалідні будинки, шпиталі для "негожих немовлят" (незаконнонароджених і підкидьків), військові шпиталі, притулки для російських солдатів, що повернулися з полону, і для "німців" (як тоді називали окрім самих німців ще і шведів, голландців і деяких інших європейців). Петро
Великий, який "уздою залізною Росію підняв на диби", як писав А.С. Пушкін, зумів за допомогою соратників всемірно укріпити своє "абсолютство" у внутрішній і зовнішній політиці, перевершивши на цій дорозі всіх своїх попередників. Недаремно революціонер Микола Шелгунов говорив: "Мне совсем не нравится Пётр как царь, но я преклоняюсь перед ним как перед диктатором.
В чём была сила его? В том, что он разбил старые формы Московской Руси и ускорил естественный ход вещей, в двадцать лет сделав то, что московские цари тяпали да ляпали целых двести". Наступники Петра Великого (шість "випадкових господарів" російського трону, що швидко мінялися, за 37 років – до Катерини II) були вимушені боротися із спробами дворянських угрупувань покінчити з абсолютизмом самодержців.
Вищий стан рвався до "дворяновластию", бажаючи управляти державою за допомогою власного уряду. Головним вмістом політичного життя країни в період палацових переворотів і "бабиного правління" стали придворні інтриги, фаворитизм, гвардійські виступи і поліцейський розшук. "После Петра государственные связи, юридические и нравственные, одна за другой порываются, и среди этого разрыва меркнет идея государства, оставляя по себе пустое слово в правительственных актах", – з гіркотою відзначав Ключевський. Проте домагання дворян-опозиціонерів не мали успіху – Росія залишалася "найбільш самодержавнишою в світі імперією", абсолютизм не поступався своїми позиціями. 1.2 Післяпетровські перевороти Післяпетровське сорокаріччя увійшло до історії Росії як часу запеклої боротьби різних угрупувань столичного дворянства за політичну владу.
Часті зміни царюючих осіб на престолі, перестановки в найближчому їх оточенні, змови і інтриги, якими до межі було насичено придворне життя, дали підставу історикам назвати цей час “періодом палацових переворотів”. Смуга палацових переворотів почалася відразу ж після смерті Петра I: за 37 років, з 1725 по 1762 роки, їх було шість.
За кожним з претендентів на престол стояло певне угрупування знаті, яка, звівши на престол за допомогою гвардійських полків свого претендента, отримувала вищі державні посади, привілеї і маєтки. Поважно відзначити цікавий факт: наступниками Петра I, що царювали до 1762 року (за виключенням хіба що його дочки Єлизавети I), виявилися слабовільні і малоосвічені люди, що проявляли часом більше турботи про особисті
задоволення, чим про справи держави. Треба сказати, що це мало сповна об’єктивні причини: у цей період монарха “вибирало” те або інше угрупування, і їй було вигідно, аби цей монарх не був цілісною особою і був слухняною маріонеткою в їх руках. В цей час імператорський престол займали: дружина Петра I, неосвічена Катерина I (1725 – 1727); внук Петра I, хлопчик-імператор Петро II (1727 – 1730), що вступив на престол в дванадцятирічному віці
і що помер в неповних 15 років; малоосвічена, пасивна до державних справ племінниця Петра I Ганна Іоанновна (1730 – 1740); її внучатий племінник Іоан Антонович (Іоан VI), що вступив на престол в жовтні 1740 року півтора місяців зроду, повалений в листопаді 1741 року у віці року і трьох місяців (регентшею в його “правління” була його мати Ганна Леопольдівна). Вище державні здібності були у Єлизавети I (1741 – 1761), зате наступний самодержець – її племінник Петро III, що процарював всього півроку (з грудня 1761 по червень 1762 року), був повною нікчемністю. 1.3 Просвітницький абсолютизм Нові для Росії віяння принесла політика імператриці Катерини II, яка здійснювала державні перетворення під гаслом "просвітницького абсолютизму".
У урочистому маніфесті від 6 липня 1762 р. оголошувалося: "Самовластие, не обузданное добрыми и человеколюбивыми качествами в государе, владеющем самодержавно, есть такое зло, которое многим пагубным следствиям непосредственно бывает причиною". Розумна і утворена, Катерина уміла представити себе освіченим, навіть привабливим монархом, але правила твердою рукою, немилосердно караючи ворогів. Обіцяючи підданим "материнським наставленню
і піклування", нова імператриця не подумувала про обмеження влади і не терпіла критики в свою адресу, ревниво відносячись до успіхів в громадській думці навіть відданих нею людей. Вона самостійно очолила центральний урядовий апарат і лише зрідка скликала пораду з вибраних нею крупних сановників. Зовнішня політика Катерини у той час була орієнтована в основному на завоювання виходу до
Чорного моря. Твердження на Чорноморському побережжі надало б нарешті країні можливість активно включитися в торгівлю з країнами Сходу. Проте устремління Росії не владнували Францію і Туреччину. Перша бажала зосередити в своїх руках всю східну торгівлю. Друга убачала для себе серйозну небезпеку в просуванні Росії на південь. Не залишилася збоку і Англія, якій посилення
Росії в Причорномор’ї перешкодило б в досягненні власних інтересів на Балканах. Все це врешті-решт привело до двох тривалих кровопролитних воєн Росії і Туреччини (1768-1774 рр 1787-1791 рр.), з яких Росія вийшла переможницею. Перша війна закінчилася підписанням світу літом 1774 р. в селі Кючук-Кайнарджі на Дунаї, а друга завершилася зимою 1791 р. висновком Ясського договору. Завдяки перемогам, взятим сухопутними військами і військовим флотом, Російська імперія приєднала до власних територій все Північне Причорномор’я. Кримське ханство, що отримало в 1774 р. політичну незалежність від Туреччини, в 1783 р. увійшло до складу Росії. У країнах, підвладних імперії Османа, були відкриті російські консульства, турецький уряд гарантував свободу сповідання християнської
релігії в своїх володіннях. Але головне – Росія отримала вихід до Чорного моря і позбавилася від постійної загрози нападу кримців, за спиною яких стояла Туреччина. Тепер можна було освоювати родючі степові чорноземи, що в економічних відносинах представляло для Росії величезну вигоду. У цих війнах російська армія взяла рішучі і блискучі перемоги, і Катерина стала мріяти про завоювання всіх турецьких володінь на
Балканах. На їх місці була б відновлена Візантійська імперія під верховенством російського монарха. Ця мрія, "в дійстві нездійсненна, а в теорії пестлива", довго займала розум Катерини. Вона побажала назвати свого другого внука Костянтином, одним з улюблених імен візантійських імператорів. Відомі її стосунки з французькими просвітителями –
Вольтером, Дідро, Д’Аламбером і ін. Використовуючи їх славу і міжнародний авторитет, Катерина добивалася репутації освіченої і гуманної правительки, однодумниці знаменитих філософів. Листування з ними створило імператриці славу просвітителя неосвіченого російського народу. Проте вся її діяльність була направлена головним чином на зміцнення самодержавства, яке вона вважала
необхідною формою влади в настільки обширній країні, як Росія. Але все таки просвітницькі ідеї викликали у імператриці бажання зайнятися найнеобхіднішим для пристрою нової Росії – проблемою законодавства. Після Соборного Укладення 1649 р імперія не мала зведення законів, що відповідало політичним умовам XVIII ст. Катерина два роки писала "Наказ" Комісії для складання проекту нового Укладення. 22 глави документа є запозиченнями або переказом основних ідей з праць енциклопедистів про монархічну владу, роль законів, про злочини і покарання, економіку, виховання, спадкове право, суд. З позицій просвітницького абсолютизму розглянуті нею проблеми злочину
і покарання; виступивши услід за Єлизаветою Петрівною проти тортур і страти, Катерина по суті поклала ганебному "слову і справі". Комісія не змогла вирішити завдання, що стояло перед нею: нового державного законодавства країна так і не отримала. 19-річний студент Лев Толстой, вивчаючи "Наказ", зробив суворий вивід: "Наказ этот принёс больше славы
Екатерине, чем пользу России". І, проте, наслідком роботи імператриці над цим документом стали губернська реформа 1775 р даровані грамоти дворянству і містам Російської імперії 1785 р. У 70-і рр. певні пільги і привілеї отримали купецтво і підприємці. У дусі "просвітницького абсолютизму" вирішувалися проблеми культурного розвитку країни. Реформа освіти, дозвіл на видання журналів, створення мережі учбово-
виховних установ для дворян, міщан, купецьких дітей, сиріт і бідних, початок жіночої освіти, підставу Вольного економічного суспільства (1765 р.) влили свіжий струмінь суспільне життя. Проте Французька революція, а також діяльність російських просвітителів і масонів налякали уряд. В кінці 80-х – початку 90-х рр. з політикою "просвітницького абсолютизму" було покінчено. 2. Джерела права в Російській імперії
В період абсолютизму основним джерелом права були укази та постанови написані по розсуду та волі імператорів. А за дотриманням цих указів і постанов слідкували державні та місцеві управління. Вони доносили до населення "волю імператора", а також карали тих хто відмовлявся її виконувати, тобто виступали в ролі суду. Величезну роль в реформуванні державної і місцевої влади і управління зіграли Петро I і Катерина II. Державна служба в Росії сформувалася в результаті реформ Петра I. Зі всіх перетворень Петра I центральне місце займає реформа державного управління, реорганізація всіх його ланок. Це і зрозуміло, оскільки старий наказовою апарат, успадкований Петром, був не в змозі впорається із завданнями управління, що ускладнилися. Тому стали створюватися нові накази і канцелярії.
Петро докладав величезні зусилля до налагодження ефективної роботи створених ним установ і велику увагу приділяв розробці багаточисельних регламентаційних документів, які повинні були забезпечити ефективність роботи апарату. Таким чином, нова система центральних установ балу створена разом з системою найвищих органів влади і місцевого управління. Особливо важливою була реформа Сенату, що зайняв ключове положення в державній системі
Петра I. На Сенат покладалися судові, адміністративні і законодорадчі функції. Неофіційним главою Сенату, що складається з перших сановників, був генерал-прокурор, наділений особливими повноваженнями і підлеглий лише монархові. Створення посади генерал-прокурора поклали підстава цілому інституту прокуратури. Зміни в економічному житті Росії за часів
Петра, і перш за все розвиток ринкових зв’язків як усередині країни, так і із зарубіжними державами, відбилися на правовому регулюванні майнових стосунків. Тому і в цивільному праві разом з чисто феодальними правовими інститутами почали з’являтися норми, характерні для капіталістичного господарства. Найбільш консервативним залишалося речове право, зобов’язальне право стало пристосовуватися до потреб
ринку. Усередині цивільного права зароджується нова галузь – торгівельне право. Норми його створювалися в процесі торгового обігу, і часто в основі їх лежав звичай. Протегуючи торгівлі, держава брала під свій захист торгівельні звичаї, складався так званий звичай торгового обігу, яким регулювався широкий круг стосунків в торгівлі. Таким чином, джерелами цивільного права були і нормативно-правові акти, і норми звичайного права. Ніяк не відповідали новим умовам і завданням наказова система, що склалася при Боярській думі. Виниклі в різний час накази сильно розрізнялися по своєму характеру і функціям. Розпорядження і укази наказів частенько перечили один одному, створюючи неймовірну плутанину і надовго затримуючи вирішення невідкладних питань.
Замість застарілій системі наказів в 1717-1718 рр. було створено 12 колегій. Створення системи колегій завершило процес централізації і бюрократизації державного апарату. Чіткий розподіл відомчих функцій, розмежування сфер державного управління і компетенції, єдині норми діяльності, зосередження управління фінансами в єдиній установі – все це істотно відрізняло новий апарат від наказової системи.
До вироблення регламентів були притягнені іноземні правознавці, був врахований досвід державних установ Швеції і Данії. Також важливою реформою в системі кримінального права Росії було прийняття "Артикулів військових". 3. Право за “Артикулами військовими” У 17-18 століттях, суди, при розборі кримінальних справ керувалися Соборним укладенням 1649г. новими статтями про розбійних, статейных справах
і вбивствах 1669 р. і подальшим законодавством. Нова систематизація кримінально-правових норм була вироблена Петром I при створенні Артикулу військового в 1716 р. Кодекс складався з 24 глав, розділених на 209 артикулів (статей), і був включений як частина друга у Військовий статут. Артикули містили основні принципи кримінальної відповідальності, поняття злочину, цілі покарання, положення
про необхідну оборону, і крайню необхідності, перелік пом’якшувальних і обтяжливих обставин. За злочини, як наприклад, зрада, ухилення від військової служби, невиконання наказу і ін передбачалися жорстокі покарання – биття батогом, шпіцрутенами, заслання на каторгу або страта. Артикул включав текст військової присяги, в якій упор зроблений на усвідомлення важливості виконання військового боргу, збереження вірності прапора, дотримання твердої військової дисципліни. Необхідність розробки Артикулу військового була пов’язана з формуванням постійної, регулярної армії в Росії. Запозичення від чужоземців у військовому пристрої було загальним явищем в Європі при установі постійних армій. У 16-17вв. зразком для військових артикулів Петру служили шведські військові артикули статуту Адольфа (1621-1632) в оновленій їх редакції 1683 р. Текст шведського джерела доповнений
і розвинений. Система покарань була прийнята з данського військово-судового статуту 1683 р. Вже з самого початку документа звертає на себе увагу та обставина, що положення Військового артикулу 1716 р. звернені до всіх військовослужбовців, не дивлячись ні на чини, ні на звання: "Повелеваем всем обще нашим генералом, штаб, обор и унтер-офицерам и солдатам, как подданным, так и чужестранным, в службе нашей пребывающим, покорным и послушным быть по своей должности, и все
пункты сего артикула право исполнять, и всякому особо высокого и низкого чина без всякаго изъятия нам, яко государю своему, присягу чинить…". Злочином – було суспільно-небезпечне діяння, що заподіювало шкоду державі. Злочини розділялися на умисні, необережні і випадкові. Дане положення можна проілюструвати на прикладі артикулу 87 і тлумачення до нього: "С свечею и с огнем имеет всяк в своей квартире осторожно и бережно ходить,
и ежели каким небрежением и винностию офицерскою или салдатскою пожары в квартирах учинятся, тогда виноватый в том имеет убыток по судейскому разсуждению заплатить, и сверх того по разсмотрению наказан быть. Толкование. А ежели учинится сие с умыслу, тогда виноватый в том наказан будет, яко зажигалщик. А буде же невинно и от неосторожности внезапно: тогда оный от наказания свободен быть имеет. Ибо о внезапном случае никто ответу дать не должен". Серьезные наказания предусматривались за религиозные преступления. Артикул 3: "Кто имени божию хулению приносит, и оное презирает, и службу божию поносит, и ругается слову божию и святым таинствам, а весьма в том он обличен будет, хотя сие в пиянстве или трезвом уме учинится: тогда ему язык роскаленым железом прожжен, и потом отсечена глава да будет". Кримінальна відповідальність наставала лише при здійсненні умисної
і необережної провини. Злочин ділився на статті: намір, замах на злочин. Також вводилося покарання за недонесення про правопорушення, що відбулося. Артикул 5: "Ежели кто слышит таковое хуление, и в принадлежащем месте благовременно извету не подаст, оный имеет по состоянию дела, яко причастник богохуления, живота или своих пожитков лишен быть". У ряді випадків законом встановлювалося покарання вже за намір (наприклад державні злочини).
Замах на злочин міг бути закінченим і нескінченим. Так, відповідно до артикулу 19: "Есть ли кто подданный войско вооружит или оружие предпримет против его величества, или умышлять будет помянутое величество полонить или убить, или учинит ему какое насильство, тогда имеют тот и все оныя, которыя в том вспомогали, или совет свой подавали, яко оскорбители величества, четвертованы быть, и их пожитки забраны". До пом’якшувальних обставин відносилися: стан афекту,
душевна хвороба, малоліття злочинця, службове завзяття, в запалі якого здійснений злочин. Невідання і давність, стан сп’яніння, що раніше був пом’якшувальною провину обставиною, стали відноситися до обтяжливих обставин. Так, наприклад, передбачалося досить жорстке покарання як для офіцерів, так і для солдатів, в разі їх поява на богослужіння у п’яному стані. Артикул 11: "Когда офицер при молитве пьян явится, а чрез оное пиянство другим соблазн учинит: тогда оный имеет в первые и вдругоредь арестом у профоса наказан, а в третие на несколько времяни от службы отставлен, и рядовым учинен быть. Артикул 12. А рядовой, которой в таковом же образе обрящется, имеет быть в железа посажен". Ще жорстокіше покарання передбачало пияцтво під час несення караульної служби – Артикул 41: "А который в лагере, поле или в крепости на карауле своем уснет, или напьется пьян
так, что своего караулу отправить не может, или прежде смены с караула пойдет и оставит свое место: хотя б офицер или рядовой был, розстрелен быть имеет". Законодавець вводив поняття крайньої необхідності і необхідної оборони. Злочини досконалі за цих умов не каралися. Так, наприклад, відповідно до артикулу 156: "
Кто прямое оборонительное супротивление для обороны живота своего учинит, и онаго, кто его к сему принудил, убьет, оный от всякаго наказания свободен". Інститут співучасті в злочинах був недостатньо розроблений. Співучасники зазвичай каралися однаково, незалежно від міри винності кожного. Таким чином, текстуальний аналіз Військових артикулів 1716 р. свідчить про наступні види злочинів, включених законодавцем в даний нормативно-правовий акт: •
Релігійні злочини: чаклунство, ідоло-поклоніння, богохульство, недотримання церковних обрядів, церковний заколот. • Державні злочини: намір убити або узяти в полон пануючи, образа словом монарха, бунт, обурення, зрада і так далі • Посадові злочини: хабарництво, казнокрадство, неплатежі податків і ін. • Військові злочини: зрада, ухилення від служби або вербування, дезертирство. непокора військовій дисципліні і так далі • Злочину проти порядку управління
і суду: зрив і винищування указів, підробка друку, фальшивомонетниця, підлог, кривоприсяга, лжесвідчення. • Злочини проти благочинності: приховування злочинців, вміст кубел, привласнення помилкових імен і прізвиськ, з метою спричинення шкоди, виспівування непристойних пісень і виголошування нецензурних промов. • Злочини проти особи: вбивство, дуель, нанесення каліцтв, побої, наклеп, образа словом і ін. • Злочини проти моральності: зґвалтування, мужолозтво, скотолозтво, двошлюбність, перелюбство, заняття проституцією. Головними цілями покарання по артикулах були залякування, відплата, ізоляція злочинців і експлуатація праці злочинців. Основними видами покарань: страта, тілесні покарання, що підрозділялася на каліцтво, таврування і хворобливі; каторжні роботи, тюремний висновок; позбавлення честі і гідності, майнові покарання. Артикули також передбачали церковне покаяння – покарання, запозичене
з церковного права. Покарання призначалося відповідно до станової приналежності злочинця. Страти здійснювалися публічно, про них заздалегідь повідомлялося. Висновки Підводячи підсумок даній роботі, слід зазначити, що Російська держава XVIII століття істотно відрізнялася від відсталої в господарському, військовому і культурному відношенні Росії XVII століття наявністю розвиненішої промисловості, централізованими
і впорядкованими адміністративними установами, першокласною армією і флотом, світськими школами і загальним підйомом науки і культури. Розвиток абсолютизму супроводжувався розвитком армії і флоту. Російська держава XVII століття не має регулярної армії і флоту, в XVIII столітті перетворюється на державу, що володіє одним з кращих в світі флотом
і сучасною армією, які дозволяють абсолютизму вести активну зовнішню і внутрішню політику, в результаті якої істотно змінилося геополітичне положення Росії. З держави з обмеженою територією, держави, що не має виходу до морів, Росія перетворюється на державу, яка зайняла первинне місце в міжнародному житті в Європі і Азії, в державу, без участі якого не вирішується жодне важливе питання
європейської політики. Найбільший внесок у розвиток позитивних змін в Росії був зроблений Петром I ("Табелі о Рангах", "Артикули Військові", а також ряд реформ у всіх сферах), та його послідовниками Єлизаветою Петрівною і Катериною II. Сьогочасна Росія багато в чому стала такою саме дякуючи реформам доби абсолютизму – адже саме в той період був розпочатий шлях від звичайної феодальної країни до могутньої імперії, яка своїми діями змінювала розвиток інших країн. Тобто абсолютизькі реформи проклали основний фундамент для будівництва сучасної Росії. Список використаної літератури 1. Історія держави і права зарубіжних країн: Навчальний посібник / Під ред. доктора юридичних наук, професора Джужи О.М.: Київ, НАВСУ, "Правові джерела",
2000. 2. Абсолютизм в Росії. /під ред. Монахова Л.С, Елісєєвой О.Г М.: Прогрес, 2001 3. Велика енциклопедія Кирила і Мефодія. Комп’ютерний диск, 2002 4. Бушков А.А. Росія, якої не було: загадки, версії, гіпотези М.: ОЛМА-ПРЕСС Освіта; Спб.: НЕВА; Красноярськ: Бонус,
2002 5. Витоки самодержавства. / під ред. колл. авторів М.: Пеленг, 2002. 6. Історія Вітчизни / Посібник для тих, що вступають до вузів. /під. ред. А.С. Орлова М.: Простір, 1994 7. Історія Росії. Енциклопедія для дітей. Том 5 М.: Аванта +, 2002 8. Ключевський В.О. Російська історія. Повний курс лекцій в 3 кн. Перевидання – М.:
Думка, 1997 9. Лукин П.А. Росія XVI-XVIII ст М.: ЮНІТІ, 1997 10. Політична історія: Росія – СРСР – Російська Федерація: у 2-х т М.: Видавництво Тера, 1996