Проблемапоходження слов’ян в історіографії
Слов’яни– одна з найчисленніших груп давньоєвропейського населення. Час її виділення зіндоєвропейської спільності ще недостатньо з’ясовано, хоча цьому питанню, як і пошукамслов’янської прабатьківщини, присвячена велика література. Проблемаускладнюється тим, що, на відміну від деяких інших європейських народів,слов’яни дещо пізніше взяли участь в тих історичних подіях, які висвітлені уписьмових джерелах. Як відомо, існує чимало припущень щодо прабатьківщинислов’ян. Розглянемо деякі з них.
Найдавнішадунайська концепція пов’язана з ім’ям літописця Нестора, який писав у своїй «Повести временных лет»: «…по довгих жечасах сіли слов’яни по Дунаєві, де є нині Угорська земля і Болгарська. Від тихслов’ян розійшлися вони по всій землі І прозвалися іменами своїми, – [відтого], де сіли, на котрому місці». Ця концепція була підтримана П. Шафарикому монографії «Слов’янські старожитності» і ввійшла в літературу під назвоюкарпато-дунайської теорії. Незважаючи на критику з боку ряду дослідників, вонай донині має своїх послідовників як серед лінгвістів (О.М. Трубачов), такі серед археологів 1). І. Ляпушкін). Не позбулася прихильників і віслоодерськатеорія, створена польськими науковцями Ю. Костшевським, М. Рудницькимі підтримана в значній своїй частині Т. Лер-Сплавинським. Зокрема, В.В.Сєдов та І. П. Русанова зв’язують походження слов’янськихранньосередньовічних старожитностей празької культури з пам’яткамипоморськопідкльошової й пшеворської культур з доби латену і перших століть н.є., які існували на території Польщі.
Третя,найчисленніша група дослідників – істориків-медієвістів, лінгвістів, археологів– розміщує давніх слов’ян між Дніпром і Віслою в північному лісовому абопівденному лісостеповому регіонах (Л. Нідерле, М. Фасмер, Н.А. Шахматов,В.П. Петров, Ф.П. Філін та ін.). За матеріалами археологічних розкопокостанніх десятиліть доведена слов’янська належність ряду культур у цьомурегіоні, але не раніше рубежа І тис. н. є.
Починаючиз 50х років з’являлися праці, в яких вчені-славісти, головним чином археологиМ. І. Артамонов, П.М. Третьяков, Б.О. Рибаков, В. Генсель,спробували розсунути межі території можливої локалізації стародавніх слов’янвід Дніпра до Одри.
Спираючисьна археологічні дані, можна досить упевнено твердити, що слов’яни(праслов’яни), принаймні з часу виділення їх у II тис. до н. е. зіндоєвропейської спільності й до раннього середньовіччя (коли їх існуваннязафіксоване письмовими джерелами та однозначно підтверджене археологією),змінювали місця свого проживання. Тому кожна з наведених концепцій (тим пачеостання, яка об’єднує попередні) стосовно того чи іншого етапу переселення аборозселення слов’ян відповідає дійсності. Але до раннього середньовіччя вониніколи не займали водночас усієї території між Дніпром та Одрою. Крім того,важко визначити межі регіону, що його слов’яни (праслов’яни) займали на певномуетапі свого розвитку, й пов’язати ці межі з певними археологічними культурамиабо мовними явищами.
Рядлінгвістів та археологів вважають, що вже на рубежі III–II тис. до н. е. разомз іншими етнічними групами з індоєвропейської спільності виділилася германо-балто-слов’янськагрупа. її археологічний відповідник – культури кулястих амфор і шнуровоїкераміки. Праслов’янська спільність, на думку багатьох археологів,репрезентована тшинецько-комарівською культурою, що в II тис. до н. е. обіймалатериторію в межиріччі Одри та Дніпра. Диференційовані групи праслов’ян І тис.до н. • є. Б.О. Рибаков пов’язує зі східною частиною лужицької тапоморсько-підкльошовою культурами в Середній Європі Й зі скіфськимиземлеробськими культурами лісостепової частини України.
Археологи,звісно, усвідомлюють майже цілковиту неможливість визначити етнічну належністьархеологічних культур глибокої давнини без ретроспективного погодження їх зпізнішими етнічно визначеними культурами, без зіставлення з письмовимиджерелами або результатами інших наук (лінгвістики, антропології) тощо. А томуісторичні реконструкції науковців-археологів сформульовані у вигляді гіпотез табільш чи менш вірогідних припущень. Зауважимо, що й можливості лінгвістики,висновки якої для вирішення проблем етногенезу нерідко мають вирішальнезначення, стосовно епохи первісності обмежуються лише відкритими на територіїСередньої та Східної Європи пластами давньо-європейських гідронімів, які поганопіддаються мовній диференціації.
Письмовіджерела фіксують слов’ян – виразно, з прив’язкою до певної території – лишепочинаючи з середини І тис. н. є., коли наші предки виступають на історичнійарені Європи як сформована суспільнополітична сила. Візантійські автори VI ст.Йордан, Прокопій Кесарійський, Менандр Протиктор, Феофілакт Сімокатта, МаврикійСтратег знають слов’ян під іменем венедів, антів та склавінів і характеризуютьїх як численний народ, що бере активну участь в історичних подіях Південної таПівденно-Східної Європи. Йордан у своїй праці «Гетика», написаній у середині VIст. і присвяченій північно-германським племенам готів, розповідає про племенаЦентральної й Східної Європи, що з ними готам доводилося стикатися на шляхусвого переходу з Нижнього Повисли в Північне Причорномор’я, й відзначаєвенедів, антів і склавінів. Венедів знали і більш ранні автори – Пліній Старший(23–79 рр.), Тацит (55–120 рр.), Птолемей (100–178 рр.) Вони також розміщалислов’ян – венедів у Сарматії, на схід від Вісли. За Плінієм Старшим, венедипроживали між сарматами та германськими племенами скіррів і гіррів, Тацит жевагався, «чи віднести певкінів, венедів і феннів до германців чи сарматів…».Птолемей у своїй «Географії» згадує галіндів, судинів, стазанів та аланів. Надумку багатьох істориків-славістів, ставани – це перекручена самоназва слов’ян.
Досвідчень про територію розселення слов’ян – венедів слід додати ще одне раннєджерело – так звану Певтінгелову карту, відому в історіографії ще якПентінгерові таблиці й датовану Л. Нідерле кінцем III – початком IV ст. Місцяпроживання венедів-сарматів позначені на ній у Дакії та межиріччі НижньогоДністра і Дунаю. У 80ті роки молдавські та українські археологи виявили тамархеологічні пам’ятки III–V ст. типу Етулії, за характером житловогобудівництва, поховального обряду і кераміки близькі до синхронних слов’янськихпам’яток Верхнього і Середнього Подністров’я. З огляду на це Певтінгерова картанабуває особливої ваги, адже в ній міститься підтверджена археологічно першазвістка про заселення слов’ян амивенедами в III–IV ст. областей між НижнімДністром і Дунаєм.
УЙордановій «Гетиці» говориться про єдність походження венедів, антів ісклавінїв: «…починаючи від місця народження Вістули, на безмежних просторахрозташувалося багатолюдне плем’я венетів. Хоч їхні найменування теперзмінюються відповідно до різних родів і місцевостей, все ж переважно вониназиваються склавінами й антами… Ці венети, як ми вже розповідали на початкунашого викладу – а саме при переліку племен – походять від одного кореня йсьогодні відомі під трьома іменами: венетів, антів, склавінів». Такі відомостіпотребують пояснення. В літературі наводяться різні погляди на етнос венедів. Вісторичних джерелах натрапляємо на згадки про венетів (венедів), які в різнийчас проживали в Галлії, Італії, Прибалтиці. На думку більшості вчених, вони немали до слов’ян ніякого відношення й могли бути кельтами, іллірійцями, балтами.Деякі польські й радянські дослідники вважають, що серед прибалтійських венедівбули і слов’яни, однак це важко підтвердити лінгвістичними та археологічними даними.Натомість повідомлення Йордана дозволяють пов’язати зі слов’янами чи прасловянамивенедів, котрі займали регіони на схід від Середньої та Верхньої Вісли, тобтотам, де, за Птолемеем, локалізується і плем’я ставанів (слов’ян). Ряд науковціввважають, що назву «венеди» германці перенесли зі своїх західних сусідів насхідних–слов’ян. Ще в пізньому середньовіччі германці та фінни називали слов’янвенедами.
Такимчином, можна досить упевнено твердити: район проживання слов’ян-венедів узгаданий період обмежувався на заході середньою течією Західного Бугу іВерхньою Віслою, на південному заході – Верхнім і Середнім Дністром, на сході –Верхнім і Середнім Дніпром. Як випливає з Певтінгерових таблиць, у III ст.якісь групи венедів перейшли Дністер у нижній його частині.
Дещоконкретніше, ніж венедів, Йордан та інші візантійські автори локалізуютьслов’янські племена склавінів та антів. За Йорданом, склавіни живуть від містаНовієнтуна й озера, що зветься Мурсіанським, до Данастра, а на північ до Віскли(Вісли)… Анти, сильніші із них, поширюються від Данастра до Дапапра, там, деПонтійське море утворює вигин». «Ці племена, – повідомляє МаврикійСтратег, – займали суміжні регіони, оскільки між ними немає великоївідстані, яку варто було б згадувати». Прокопій Кесарійський розміщує антів насхід від склавінів і на північ від утигурів, між Дніпром і Дністром: «Народи,які.тут живуть, у давнину називалися кіммерійцях, тепер звуться утигурами. Даліна північ від них [утигурів] займають землі незліченні племена антів».
Назва«анти» проіснувала недовго, до початку VII ст. Після 602 р. вона зникає зісторичних хронік. За однією з історико-лінгвістичних версій, у процесірозселення на Балкани анти змішуються зі склавінами й надалі вже відомі підзагальною назвою слов’ян. Таким чином, склавши, назва яких у трохи зміненомувигляді поширилася па всі слов’янські племена, в V–VI ст. вийшли за південнімежі венедських земель, і візантійські автори вже знають їх на Дунаї. Тогочасніписьмові джерела обмежують ареал поширення склавінських племен на північномузаході Віслою, а на сході – Дністром (тут склавіни граничили з антами, котрітоді займали межиріччя Дніпра, Дністра і Дунаю). Прокопій Кесарійський вважавсклавінів та антів одним народом.
Увізантійських авторів було надто мало відомостей про північні й східні межіземель склавінів і антів, а тому, згадуючи про ці межі, вони вживали загальнутермінологію, що характеризувала просторовість або ж особливості ландшафту.Торкаючись побутових і соціально-економічних умов існування склавінів, Йорданвказує, що вони живуть у болотах і лісах. Те ж саме Маврикій Стратег пише проумови життя антів. Отже, в середині І тис. н. є. землі антів і склавінівпростягалися на північ до Полісся і Верхнього Подніпров’я, ландшафт якихвідповідає згаданим характеристикам. Що ж до згадки йордана про заселенняантами вигину чорноморського узбережжя, то у світлі сучасних археологічнихдосліджень її слід вважати дуже приблизною. Пам’ятки пеньківської культури,безсумнівно, пов’язаної з антами, відкриті в Середньому Подніпров’ї, верхнійчастині Південного Бугу, в Середньому Подністров’ї та в Молдові, однак наНижньому Дніпрі вони не відомі.
Важливемісце в дослідженні слов’янського етногенезу належить мовознавчій науці,оскільки вивчення мови невід’ємне від історії народу – її носія. Мовознавцічимало зробили для реконструкції загальнослов’янської мови як реальноїлінгвістичної одиниці, що існувала протягом багатьох століть, досить успішновирішили питання про її відношення до інших індоєвропейських мов і тим самимпоказали слов’янство як окрему етнічну спільність у сім’ї індоєвропейськихнародів.
Дляпошуків стародавньої території слов’ян та визначення шляхів і районів їхньогорозселення особливе значення має картографування архаїчних слов’янськихгідронімів і топонімів. В.М. Топоров і О.М. Трубачов картографували йпроаналізували гідроніми в басейнах Верхнього й Середнього Подніпров’я, а такожВерхнього Подністров’я. Виявилося, що слов’янські назви найвиразніше (хоча і вневеликій кількості) локалізуються на півдні від Прип’яті та Десни. Розглянувшивсі дані слов’янської архаїчної гідронімії, І. Удольп дійшов висновку:найдавніші слов’янські гідроніми компактно покривають верхів’я Пруту, Середнє йВерхнє Подністров’я аж до верхів’їв Вісли. Концентрація архаїчних слов’янськихгідронімів у регіоні між Верхнім і Середнім Дніпром, верхів’ями Вісли, ВерхнімДністром і Прутом, наявність балто-слов’янських, ірано-слов’янських та германо-слов’яиськихмовних зв’язків, а також відсутність у стародавній слов’янській мові слів,котрі позначають специфічні риси гір, морів та деяких порід дерев, поширених уСередній Європі (бук, тис, явір та ін.), – усе це свідчить про те, щовказана територія вимагає особливо уважного підходу при вивченні питання протериторію формування слов’янської етнокультурної спільності. Тим більше, щодані візантійських авторів і сучасних лінгвістів значною мірою збігаються зрезультатами археологічних досліджень.
Неможна погодитися з думкою Ф.П. Філіна про бездоказовість зіставлення («накладення»)ареалів археологічних культур з реконструйованими лінгвістичними регіонами.Така думка викликана певною переоцінкою можливостей лінгвістики й недооцінкоюархеологічних джерел у вивченні питань етногенезу. Ясна річ, на шляху дорозв’язання проблеми походження слов’ян археологи, як і історики, стикаються зчималими труднощами. Але й порівняльне мовознавство має власні слабкі місця.Наприклад, мовні явища, як правило, неможливо датувати, а це значно звужує їхніісторико-пізнавальні можливості. Крім того, поняття «історія мови» та «історіянароду» не тотожні, хоча й пов’язані між собою. Останнє значно ширше ірізноманітніше, воно включає в себе ще ряд інших важливих характеристик, недоступних лінгвістиці як предмет дослідження.
Неможна не відзначити корисної роботи, здійсненої антропологами щодо виявленняфізичного типу слов’ян, виділення його серед інших етнічних угруповань.Установлюючи єдність процесів слов’янського етногенезу, антропологи з’ясували,що в різних регіонах слов’янської території існують помітні відмінності уфізичній будові місцевого населення. Це дало можливість зробити висновок провплив на фізичну будову слов’ян іншоетнічних рис – балтських, германських,фракійських та ін. Такий висновок дуже важливий при визначенні ядра територіїстародавніх слов’ян.
Однакантропологічні дослідження в галузі слов’янського етногенезу такожнаштовхуються на специфічні труднощі. Це, передусім, обмеженість і навітьцілковита відсутність джерел протягом ряду століть. Ось лише один приклад: у V–VIIIст., переважна частина лісостепового населення Східної та Центральної Європиховала своїх небіжчиків шляхом трупоспалення. Саме в такий спосіб булиздійснені найбільш ранні достовірні слов’янські поховання V–VIII ст.
Уситуації, що склалася у вивченні стародавньої історії слов’ян, особливогозначення набувають археологічні матеріали. Вони не тільки значно доповнюютьісторичні, лінгвістичні, антропологічні та інші джерела, а й відкривають новіможливості для простеження історичного процесу, розкривають нові, часомнесподівані риси соціально-економічного та культурного життя наших предків.Археологія досліджує пам’ятки матеріальної культури – житла, поховання,предмети побуту та праці, одяг, прикраси тощо, створені відносно замкнутимигрупами людей. Ці раритети характеризуються певними, лише їм властивимиспецифічними усталеними рисами, а головне – піддаються просторовим іхронологічним визначенням, що при зіставленні з історичними та мовними явищаминадають їм необхідні орієнтири та географічні прив’язки.
Археологічнікультури не можна розглядати як щось застигле, раз і назавжди усталене.Протягом свого існування вони змінювалися, розширювали свою територію входилияк органічний компонент у нові культурні утворення, відображаючи тим самимзміни в розвитку тієї етнічної спільності, котру вони репрезентували. При цьомуслід мати на увазі, що на кожному новому етапі суспільного життя в кожнійкультурі завжди залишалися елементи, що сполучали її з попереднім етапом. Такерозуміння археологічної культури дає змогу простежити послідовність розвиткуматеріальної культури слов’ян, визначити її територіальні зміни й, застосовуючиретроспективний метод, поступово дійти до її найдавніших джерел.
Протеретроспективно-типологічні дослідження дають позитивні результати лише занаявності матеріалів усіх без винятку хронологічних ланок, що вивчаються. Будь-якалакуна в цьому «хронологічному ланцюзі» звужує можливості типологічнихзіставлень і врешті-решт спричинюється до помилок у підсумкових висновках.Донедавна таким вразливим місцем у вивченні слов’янських старожитностей булипам’ятки V–VII ст., ґрунтовне дослідження яких розпочалося лише в 50х роках,нашого століття. Поганим станом вивчення їх якраз і зумовлювалися ті невдачі,що спіткали археологів у пошуках безпосередньої генетичної лінії розвитку пам’ятоквід першої половини І тис. (а також більш ранніх) до давньоруського періоду. Матеріальнакультура слов’ян третьої чверті І тис. виявилася не такою, якою її уявлялинауковці ще на початку 50х років. І вже зовсім неспроможними уявляються теоретичніпобудови, коли, виходячи зі слушної в принципі думки про глибоку давністьслов’ян на території Європи, їм довільно приписувалися стародавні археологічнікультури на певних територіях, заселених від пізнього середньовіччя й донинірізними слов’янськими народами, а пізніші культури розглядалися як наступніланки нерозривного ланцюга їхнього історичного розвитку.
Останнімироками пошуки слов’янських старожитностей і здійснюються шляхом ретроспекціївід відомого до невідомого вглиб віків. Цей метод почав давати позитивнірезультати лише після відкриття поселень празької, пеньківської, колочинської йдзєдзіцької культур V–VII ст., які заповнили хронологічну лакуну між пам’яткамипершої та другої половини І тис. і які вдалося пов’язати з письмовими даними прослов’ян. Густа мережа цих поселень покриває величезну територію від верхів’яДніпра та Прип’яті на півночі до Балканського півострова на півдні та відверхів’я Десни і Сейму на сході до межиріччя Ельби й Заале на заході. Теперматеріали з цих поселень – найцінніше джерело з історії та етнографіїстародавнього слов’янства, тож стаціонарному широкому вивченню слов’янськихпам’яток V–VII ст. приділяється особлива увага.
Хочаматеріальна культура слов’ян V–VII ст. позначена рядом спільних рис, котрісвідчать про єдність етнокультурних процесів, унаслідок яких і виникла цякультура, в ній чітко виділяються названі вище чотири локальні групи. Межітрьох з них – колочинської, пеньківської та празької – сходяться у Подніпров’їна Київщині. Від цього місця колочіїнські пам’ятки поширюються на північнийсхід по притоках Дніпра–Десні, Сейму, Сожу, Березині, леньківські – на південьпо Дніпру, його лівих і правих притоках, а також по Південному Бугу до Дністра,празькі – на південний захід по Прип’яті, її правих притоках та по ВерхньомуДністру до Верхньої Віслн, а на південь – через Середній Дністер по Пруту доДунаю. Далі празькі пам’ятки розташовуються по Дунаю аж до верхів’я Ельби.Четверта – дзєдзіцька – група слов’янських пам’яток обіймає територіюЦентральної і Північної Польщі.
Захарактером житлового будівництва, поховального обряду, кераміки згаданікультури типологічно сполучаються з попередніми більш ранніми культурами.Колочинська і пеньківська культури типологічно близькі до київської культури111 – початку V ст., але остання включає до себе ще й елементи черняхівськоїкультури. Крім того, у процесах формування колочинської культури брали участьбалтський, а пеньківської – тюркський компоненти. Празька культура виникла наоснові слов’янської частини черняхівської культури типу Бовшева–Теремців Ш – початкуV ст., а також деяких елементів київської культури. У свою чергу, черняхівськіта київські старожитності генетично пов’язані з волинсько-подільською тапізньозарубинецькою культурними групами І–ІІ ст., а останні – із зарубинецькоюкультурою кінця III ст. до н. е. – І ст. н. е.
Шляхомкартографування пам’яток згаданих культур, позначених наявністю місцевихелементів, з’ясована певна стабільність в їхньому розташуванні на одній і тійже території в суміжній зоні Лісу і Лісостепу протягом усього періоду їхньогоіснування з початку 1 тис. до V ст. н. є. Типологічно й хронологічно вонипов’язуються з ранньосередньовічними слов’янськими культурами. Отже, можнатвердити про їхню генетичну спадкоємність та про належність їхніх носіїв доспоріднених груп населення, & звідси– й про визначення територіїформування східнослов’янської етнічної спільності на межі Лісу та Лісостепу вмежиріччі Дніпра і Вісли.
Разомз тим археологічні дослідження розкрили і складність процесів етнокультурногорозвитку на рубежі І тне. до н. е. – І тис. н. є. та першій половині Ітис. н. є. на території Південно-Східноі Європи. В цей час тут простежуютьсябезперервне заселення і поетапний розвиток матеріальної культури, з одногобоку, автохтонного слов’янського населення, а з іншого – привнесених із-зовнііраномовного, фракійського, германського, балтського, тюркського елементів.Особливо помітну роль в цих процесах відіграли готи – носії вельбаркськоїкультури. З їх приходом в кінці II – на початку III ст. н. є. змінюєтьсяполітична ситуація в Південно-Східній Європі. Вони стають провідною воєнно-політичноюсилою, очолюють племінні об’єднання в межах черняхівської культури, кудивходили слов’яни, пізні скіфи, сармати, фракійці, і ведуть готські (скіфські)війни з пограничними римськими гарнізонами на Дунаї. У складі черняхівськоїкультури виділено пам’ятки, належність яких означеним вище етнічним групам невикликає сумніву. Складне сплетіння політичних, економічних та культурнихінтересів різно-етнічних груп, їхній відхід або поступова асиміляція місцевимнародом усього прийшлого – одна з важливих закономірностей історичного розвиткуПівденно-Східної Європи в І тис.
У V–VIст. слов’янські пам’ятки вже цілком домінують у лісостеповій частині Південно-СхідноїЄвропи. В цей час розпочинаються процеси великого розселення слов’ян. Ізмежиріччя Дніпра і Дністра вони просуваються в Подунав’я, де діляться на двігрупи. Одна йде на південь, на Балканський півострів, інша – вгору по течіїДунаю, займає межиріччя Ельби й Заале та просувається на північний захід. НаЕльбі вона зустрічається і змішується ще з одним потоком, який рухається пазахід приморським шляхом із межиріччя Вісли та Одри. Слов’яни ЛівобережжяУкраїни поступово заселяють нові землі на півночі та північному сході, до цьогозайняті балтами і угрофіннами. На корінній слов’янській території – міжДніпром, Дністром і Західним Бугом – на основі празької культури формуютьсяпам’ятки VIII–X ст. типу Луки Райковецької, а на Дніпровському Лівобережжі населенняпеньківської й колочинської культур бере участь в утворенні волинцівських тароменсько-боршівських старожитностей.
Цінові утворення, на відміну від попередніх (V–VII ст.), репрезентованих на нашійтериторії лише двома великими об’єднаннями – склавінами та антами, включають досебе вже 13 різних племінних груп, відомих за літописними даними. Вониоб’єднувалися у великі союзи – княжіння, створюючи тим самим передумови длявиникнення в IX ст. східнослов’янської держави – Київської Русі.