Радикальні форми вільнодумства

Радикальні форми вільнодумства: французький атеїзм XVIII ст. і марксистсько-леніиський атеїзм. Роз­виток капіталізму в Європі сприяв загибелі фео­дального ладу. Рішучого удару європейському феода­лізмові завдала французька буржуазна революція (1789—1794 рр.). Зрозуміло, що ця революція була б неможливою без відповідного ідеологічного підґрун­тя, що неодмінно включало в себе і боротьбу з се­редньовічною ідеологією. Саме це й викликало появу на історичній арені французьких просвітителів XVIII ст. з їх матеріалізмом і атеїзмом. Одним з представників раннього просвітительства був П. Бейль (1647—1706 рр.) — видатний скептик, критик схоластики. П. Бейль висунув вимогу віротерпимості і свободи совісті, розмежування моралі та ре­лігії, розуму і віри, науки і релігії. Ще з радикальніпіими думками виступив Ж. Ме-льє (1664—1729 рр.). Вийшовши з народу і провівши серед нього все життя, Ж. Мельє висловлював думки і сподівання сільської бідноти. Будучи священиком, Ж. Мельє не мав можливості відкрито викладати свої погляди. Він залишив по собі яскравий твір "Заповіт", який вперше став відомий громадськості у 30-х роках XVII ст. в рукописних списках. Повністю "Заповіт" було видано лише 1864 р. У "Заповіті" Ж. Мельє розглядав релігію як продукт неуцтва й обману. Ж. Мельє, як і більшість мислителів після нього, визначив соціальну роль ре­лігії. Ж. Мельє добре знав історію і теорію релігії, то­му його критика релігійних догм була особливо об­грунтованою і переконливою. Цю критику він вів з позицій матеріалістичної філософії. Виступи сільського священика Ж. Мельє засвід­чують, що у Франції XVIII ст. вільнодумно-атеїстичні ідеї поступово виходили на арену суспільної думки. Про це свідчить і творчість аристократа Франсуа Ма­рі Вольтера (Аруе) (1694—1778 рр.). Вольтер вів не­впинну боротьбу з ортодоксальними формами релігії і насамперед з католицизмом як головною ідейною підпорою феодальної монархії. Гасло "Розчавіть гади­ну!", під якою він розумів католицьку церкву, визна­чало всю його філософську і публіцистичну діяль­ність. Сповнені іронією і сарказмом виступи Вольтера проти інквізиції та єзуїтів, проти забобонних і під­ступних ченців, проти релігійного ханжества та фана­тизму увійшли в історичну скарбницю вільнодумства. За його підрахунками, в часи інквізиції населення Європи скоротилося майже на третину, тобто кіль­кість жертв склала 9—12 млн чоловік. Водночас Вольтер, матеріалістично пояснюючи явища природи, поділяв позиції деїзму: він залишав місце для Бога як верховного розуму, як законодавця природи. Вольтеру належить відомий вислів: "Якби Бога не було, його треба було б вигадати". Закінченої атеїстичної форми вільнодумство набуло у творах таких французьких матеріалістів, як Ж. Ламетрі (1709-1751 рр.), Д- Дідро (1713-1784 рр.), К. Гельвецій (1715-1771 рр.), П. Гольбах (1723-1789 рр.). Вони пов­ністю заперечували релігію і відкидали ідею Бога (атеїзм з грецької: "а" — заперечую, "ІЇІеоз" — бог). Ідеологом групи енциклопедистів, як їх називали, організатором видання "Енциклопедії наук, мистецтв і релігії" був Д. Дідро. Якщо перші твори Д. Дідро "Філософські думки" та деякі інші були написані в дусі Вольтера, з позицій деїзму, то вже 1749 р. у "Листі про сліпих в науку зрячим" він рішуче стає на позиції матеріалізму та атеїзму. В цьому творі, а та­кож у "Думках про вивчення природи", "Розмові д’Аламбера з Д. Дідро", "Сні д’Аламбера", "Філософ­ських принципах руху матерії" Д. Дідро відстоює ідею матеріальності світу, розглядає навколишні речі та явища як конкретні форми існування єдиної, вічної, нестворимої матерії. Гостро критикуючи не лише ре­лігію та ідеалізм, а й деїзм, Д. Дідро стверджував єд­ність матерії і руху і, наближаючись до діалектичної ідеї саморуху матерії, рішуче заперечував деїстичне твердження щодо існування Бога як першопри­чини світу. З матеріалістичних позицій підходив Д. Дідро й до питання щодо співвідношення матерії і свідомості. Заперечуючи твердження про божественне поход­ження свідомості, він намагався довести єдність ма­терії і свідомості, здатність людського розуму за до­помогою спостерігання природи, роздумів і досвіду пізнати світ. У своїх філософських і художніх творах ("Черниця", "Племінник Рамо" та ін.) Дідро піддав нищівній критиці релігійну мораль. Одним з найближчих однодумців та друзів Д. Дідро був П. Гольбах, який відіграв певну роль у розвитку атеїстичної думки як систематизатор світо­гляду французьких матеріалістів. Основна праця П. Гольбаха "Система природи" являє собою, за ви­словами його сучасників, "біблію матеріалізму", в якій викладено основні матеріалістичні ідеї XVIII cт.: визнання вічності і нестворимості світу, єдність мате­рії і руху, наявність об’єктивних закономірностей у розвитку матеріальної дійсності, обгрунтування могу­тності людського розуму. П. Гольбахові належить та­кож ряд інших атеїстичних творів, а саме: "Ки­шенькове богослов’я", "Священна зараза", "Галерея святих", "Розвінчане християнство". Ніхто до П. Голь­баха так категорично не розкривав реакційної ролі релігії в історії суспільства, її прислужництва фео­дальній державі. Сучасники порівнювали твори П. Гольбаха з бомбами, що "сиплються градом на дім Божий", а католицька церква спалювала і включала їх до "Індексу заборонених книжок", тому не дивно, що його книги нерідко виходили анонімно. Філософ постійно перебував під наглядом таємної поліції і вважався духовними і світськими владами одним з найбільш "зловмисних атеїстів" у всій Франції. К. Гельвецій також здобув славу одного з найрішучих противників релігії. Ця слава закріпилася за ним після виходу в світ праці "Про розум", про­сякнутої духом матеріалізму та атеїзму. Король, архі­єпископ Паризький й сам Папа римський засудили і заборонили книгу К. Гельвеція, в якій вміщено "мер­зотне вчення, що намагається зламати основи христи­янської віри". 1760 р. книгу було привселюдно спалено у підніжжя головних сходів парламенту. Другий значний твір К. Гельвеція "Про людину" зміг побачити світ лише після смерті автора. В ньому філософ доводить згубність релігії "для національного блага", виступає проти релі­гійної нетерпимості, захищає свободу совісті. Радикальна критика релігії та церкви, що її здійс­нили французькі матеріалісти XVIII ст., мала своє продовження в творчості німецького матеріаліста і атеїста Л. Фейєрбаха (1804—1872 рр.). Перший виступ Л. Фейєрбаха на філософській арені мав виразну атеї­стичну спрямованість. 1830 р. він анонімно видав "Думки про смерть і безсмертя". У цьому творі він виступає проти догм ортодоксального християнства про безсмертя особистої душі. Офіційна філософія І теологія відповіли на це жорстоким цькуванням автора, йому назавжди був закритий шлях до університет­ської кафедри. 1841 р. Л. Фейєрбах видає свій найвидатніший атеїстичний твір "Сутність християнства", в 1845 р. — "Сутність релігії". Ці праці Л. Фейєрбаха, поруч з ін­шими його філософськими творами, стали теоретич­ним внеском у розвиток атеїзму. В них Л. Фейєрбах підійшов до наукової критики релігії з позицій мате­ріалістичної філософії. Своїм матеріалістичним поглядам Л. Фейєрбах надав антропологічну форму. Психіка людини, вважав Л. Фейєрбах, цілком залежить від її тіла, отже, пи­тання про відношення свідомості до буття — це пи­тання про відношення душі до тіла, про ведучу роль тіла у життєвих процесах, тому філософія може бути лише антропологічною. Цей само принцип Л. Фейєрбах застосував для викриття релігії. Всі таємниці релігії він шукав у "природі" людини, у її реальному житті. Завдяки та­кому підходу в будь-яких абстрактних положеннях завжди можна знайти конкретний зміст. Фейєрбах перший дав глибокий психологічний і гносеологічний аналіз релігії як спотвореної свідо­мості, фантастичного відображення зв’язку людини з дійсністю. Він відкрив так зване релігійне почуття, яке від природи викликає у людини релігійність. Ре­лігія, говорив він, є сон людського духу, але й вві сні люди перебувають не на небі, а на землі. Виходячи з антропологічного матеріалізму, творцем і головним представником якого він був, Л. Фейєрбах дійшов висновку, що основою всіх релігій є залежність люди­ни від природи: не Бог створив людину, а людина створила Бога за своїм образом і подобою. Він дій­шов розуміння гносеологічних коренів релігії, вбача­ючи в розвитку абстрактного мислення можливість відриву загальних понять від реальних явищ. Незважаючи на застосування матеріалізму до фі­лософської критики релігії і навіть на певну іс­торичність в підході до релігії, Л. Фейєрбах завдяки антропологізму розглядав релігію як поза історичну категорію. Він так і не дав конкретного історичного аналізу релігії. Ігнорування Л. Фейєрбахом історично­сті релігії виявилося в його пошуках морального ядра в релігії, її функції як засобу зв’язків людей у су­спільстві. Тому етичне вчення Л. Фейєрбаха не змог­ло обминути релігію. Заперечуючи існуючі релігії, особливо християнство, Фейєрбах висунув ідею ство­рення нової релігії, обожнення людини і людських почуттів за Принципом "людина людині — бог", що залишило його на просвітительських позиціях попе­редників. Більш радикальними у поглядах на релігію були сучасники Л. Фейєрбаха: М. Чернишевський (1828-1889 рр.), В. Бєлінський (1811-1848 рр.), О. Гер-цен (1812—1870 рр.), М. Добролюбов (1836—1861 рр.). Герцен, ставши на позиції матеріалізму під впли­вом природознавства та знайомства з працями Л. Фе­йєрбаха, не зупинився на метафізичному матеріалізмі останнього, а намагався з’єднати його з діалектикою, яку називав "алгеброю революції". У своїх філософських працях "Дилетантизм у на­уці" та "Листи про вивчення природи" О. Герцен з позицій матеріалізму та атеїзму висвітлив корінні пи­тання філософії — про відношення мислення сто­совно буття, про пізнаванність світу тощо. В часописі "Колокол" він називав православне духовенство при­служником "поліцейської церкви", а московського митрополита Філарета (1783—1867 рр.) — "митрополи­том з білим клобуком і жандармськими аксельбантами". Певне місце у боротьбі проти релігії належить В. Бєлінському. Він став одним з непримиренних бо­рців за революційне майбутнє Росії, ворогом само­державства. Особливе місце у творчості В. Бєлінсь­кого належить критиці православ’я, яке, за його ви­словом, було "опорою батога і неуцтва". В своєму листі до М. Гоголя В. Бєлінський виклав погляди революційної демократії та значення атеїзму для визвольної боротьби народу. Критикуючи М. Го­голя, який вважав релігію корисною для народу, В. Бєлінський писав, що Росія бачить свій порятунок не в містицизмі, не в аскетизмі, не в проповідях, не в молитвах, а в успіхах цивілізації, освіти, гуманності, пробудженні в народі почуття людської гідності. М. Чернишевський у своїх працях "Марновірство і правила логіки", "Боротьба пап з імператорами" та інших розглядав релігію як ідеологічну опору панів­ного класу. Він дійшов висновку, що тільки народна революція може відкрити масам шлях до освіти, до поширення природничо-наукових знань і звільнення людини від релігійних вірувань. Багато уваги приділяв М. Чернишевський питан­ням походження релігії. На його думку, релігія бере свій початок від неуцтва людей; він підкреслював значення "економічного буття" в появі й еволюції ре­лігійних вірувань. У творах М. Добролюбова поряд з критикою реа­кційної ролі релігії значне місце посідають пропа­гування свободи совісті та вимога відокремлення цер­кви від держави. Ідеї вільнодумства в цей період в Україні предста­влені в творчості Т. Шевченка (1814—1861 рр.), І. Франка (1856-1916 рр.), Л. Українки (1871-1913 рр.), М. Драгоманова (1841—1895 рр.). Характерними для їх окремих творів були м’які форми вільнодумства, що проявилися в антирелігійному скептицизмі і ін­диферентизмі, критиці окремих релігійних догм, повчань релігійної моралі, викриття "самодержавної" сутності православної церкви та ін. Як бачимо, новітній етап розвитку вільнодумства XVIII—XIX ст. в особі французьких атеїстів і ро­сійських революційних демократів почав набувати найрадикальнішої атеїстичної форми. Через концеп­туальну абсолютизацію соціально-класових аспектів розвитку суспільства це призвело до войовничого ате­їзму з його тезою про заборону релігії. Найбільш по­слідовно такий підхід набув розвитку в марксизмі-ле-нінізмі, у більшовицькій практиці побудови атеїс­тичного суспільства. Розробляючи вчення визвольної боротьби проле­таріату, К. Маркс (1818—1883 рр.) і Ф. Енгельс охо­пили багато різноманітних теоретичних проблем, в тому числі й релігійних. Релігія, згідно з марксизмом, є нічим іншим, як відображенням суспільного життя, яке породжують умови матеріального буття суспільст­ва. Поряд з розкриттям матеріальної основи, на грун­ті якої виникає та існує релігія, була підкреслена й соціальна роль релігії. Марксизм постулював, що ре­лігія, будучи втечею людини з світу дійсного у світ вигадок (ілюзій), заважає практичному перетворенню природи і суспільства, є своєрідною перепоною на шляху суспільного прогресу. Тим самим вона слугує панівним класам, а саме: сприяє існуючому порядку речей. К. Маркс і Ф. Енгельс були переконані, що такий підхід надає можливість науково вирішувати проблему релігії за рахунок практичної революційної дії, що долає релігію шляхом зміни відносин класо­вого суспільства і натомість веде до згасання її ролі у духовному житті. Практичну реалізацію положень пролетарського атеїзму намагався здійснити В. Ленін (1870—1924 рр.). На його думку, завданням атеїстичної пропаганди на­самперед є підпорядкування класовій боротьбі експ­луатованих проти експлуататорів. Лише в процесі ре­волюційної боротьби, практичної діяльності поне­волених соціальних прошарків у їхньому суспільному житті, за В. Леніним, здатні руйнуватися релігійні пе­реконання, усуватися соціальні корені релігії. Необ­хідною умовою практичної діяльності створеної ним партії щодо релігії і церкви була пропаганда наукових знань серед народу. В. Ленін вимагав дати найшир-шим масам трудящих наукове, матеріалістичне пояс­нення причин виникнення, існування і збереження релігії. На практиці це вилилося у численні арешти й розстріли духовенства, активних віруючих, а також у створення системи ідейно-виховної роботи, яка сило­міць нав’язувала всім атеїстичний світогляд. Діяль­ність численних груп "Союзу войовничих безбожни­ків", ігнорування свободи совісті, яка лише декларувалася, втручання партії і держави у внутрішні справи церкви дискредитували пролетарський атеїзм і ще раз засвідчили, що демократичне вирішення проб­леми співіснування релігійних і вільнодумних ідей можливе лише за умов їх правового регулювання в справді громадянському суспільстві. РЕКОМЕНДОВАНА ЛІТЕРАТУРА Авиценна. Книга знання // Избр. филос. произведения. — М., 1990. Анаксимандр // Фрагменти ранних греческих философов. — М., 1989. – Ч. 1. Анаксимен // Там само, Бейль П. І/ Исторический й критический словарь. — М., 1968. – Т. 1-2. Бекон Ф. Новий Орган // Сочинения. — М., 1972. — Т. 2. Боккаччо Дж. Декамерон. — М., 1980. Бруно Дж. О бесконечности Вселенной й мира. — М., 1936. Ван Чун /І Антология мировой философии. — М., 1969. — Т. 1. Вольтер. Философские произведения. — М., 1988. Гельвеций К. Об уме // Сочинения. — М., 1974. — Т. 1. Гераклит // Фрагменти ранних греческих философов. — М., 1989. – Ч. 1. Герцен А. Письма об изучении природні // Сочинения. — М., 1985. -1.1. 258 Гоббс Т. Основи философии // Сочинения. — М., 1989. — Т. 1. Гольбах П. Система природи // Избр. филос. произ­ведения. — М., 1964. Дарвин Ч. Происхождение человека й половой отбор // Со­чинения. — М., 1953. — Т. 5. Демократ // Фрагменти ранних греческих философов. — М., 1989. – Ч. І. Дидро Д. Племянник Рамо // Сочинения. — М., 1991. — Т. 2. Дрогобич Юрій // Огородник І. В., Русин М. Ю. Українська філософія в іменах. — К., 1997. — С. 83—84. Знгельс Ф. Анти-Дюринг // Сочинения. — Т. 20. Знгельс Ф. К истории первоначального христианства // Со­чинения. — Т. 22. Зпикур І/ Фрагменти ранних греческих философов. — М., 1989. – Ч. 1. Історія і теорія релігій та вільнодумства. — К., 1996. Коллинз А. Философское исследование человеческой свобо­ди // Английские материалисти XVIII в. — М., 1967. — Т. 2. Коперник Н. Очерк нового механизма мира // Антология мировой литератури. — М., 1970. — Т. 2. Ксенофан Ц Фрагменти ранних греческих философов. — М., 1989. – Ч. 1. Ламетри Ж. Опит о свободе вьісказьшания мнений. — М., 1983. Ленин В. Об отношениях рабочей партии к религии // ПСС. – М., 1967. – Т. 15. Лукиан. Избранное. — М., 1952. Лукреций Кар. О природе вещей. — М.; Л., 1945. Маркс К. К критике гегелевской философии права // Сочи­нения. — М., 1970. — Т. 1. Мелье Ж. Завещание. — М., 1954. " Монтень М. Опити. — М., Л.; 1960. Ницше Ф. Антихристиашга // Сумерки богов. — М., 1990. Рассел Б. Почему я не христианин. — М., 1987. Свободомьісяие й атеизм в древности, средние века й в зпоху Возрождения. — М., 1986. Спиноза Б. Богословско-политический трактат. — М., 1968. Стоун Й. Происховдение. — М., 1985. Тейяр де Шарден. Феномен человека. — М., 1980. Фалес // Фрагменти ранних греческих философов. — М., 1989. – Ч. 1. Фейербах Л. Сущность христианства // Избр. филос. произ­ведения. — М., 1955. — Т. 2. Флоренский П. Столп й утверждение истини. — М., 1990. Фрейд 3. Будущее одной иллюзии // Сумерки богов. — М., 1990. Черньаиевский Н. Суеверия й правила логики // Сочи­нения. – М., 1986. -Т. 1. Штраус Д. Жизнь Иисуса. — М., 1992.