Радянсько-польська війна 1920 р.

Зміст
Вступ
Розділ І. Радянсько-польська війна:причини, стратегічні плани учасників, хід війни
1.1. Характеристика планіввійськово-політичних сил
1.2. Характеристика ходу воєнних дій
Розділ ІІ. Російсько-українськівідносини в ході війни 1920 р.
Розділ ІІІ. Військово-політичні таекономічні наслідки війни
3.1. Військово-політичні таекономічні наслідки війни
3.2. Територіальні наслідки війни
Висновки
Список використаної літератури
Додатки
Вступ
Проблемидобросусідства з країнами, з якими межує Україна, завжди були основним чинникомвітчизняної зовнішньої політики. Ще Нечуй-Левицький у повісті ”Кайдашева сім’я” розглядав проблему добросусідстваяк основу морально-етичних норм і благополуччя кожної родини.
Проблемадобросусідства особливо гостро постала у ХХ столітті у зв’язку з революційними і національно-визвольнимиподіями в Європі. Міжнародні війни з сусідніми країнами, у першу чергу зПольщею, безпосередньо впливали на вирішення гострих внутрішніх політичних,соціальних проблем.
Радянсько-польськавійна 1920 року завжди привертала увагу істориків. Карколомні події, швидкізміни позицій держав і політичних сил, настроїв різних соціальних груп українах, що брали участь у війні, парадоксальність історичних процесівстановить неабияку складність для наукового аналізу та інтелектуальнихінтерпретацій.
Загостреннявідносин з Польщею були обумовлені Першою світовою війною. У 1920 році набільшій території України була встановлена радянська влада. Темі відновленняПольської держави, одержавши незалежність від радянського уряду, керівництвоПольщі на чолі з Ю. Пілсудським проводило політику об’єднання всіх польськихземель в єдину державу, що логічно з точки зору польського уряду, аленелогічним і антилогічним було його стремління приєднати до Польщі і українськіземлі, які польська влада розглядала як споконвічні польські володіння.
ПольськаРадянська Росія готувалися до війни і ареною воєнних дій знову ставала Україна.До українського питання неодноразово поверталися політики обох держав; в ходівійни чи після її закінчення. Україна стала своєрідним “яблуком роздору” насвітовій арені.
На сучасномуетапі українсько-польські відносини рухаються у бік взаєморозуміння,взаємодопомоги. У травні 1992 року обидві країни уклали міждержавний договірпро добросусідство, дружні відносини. Міцну базу для розвитку стабільнихвідносин між цими державами заклав політичний діалог на вищому рівні.Географічна й історичність близькість двох народів надають відносинам міжУкраїною і Польщею характеру стратегічного партнерства.
На високому рівніперебувають і культурні зв’язки міжУкраїною і Польщею. У 2012 році на своїх футбольних аренах ці країнизустрічатимуть спортивні делегації з багатьох країн Європи у чемпіонаті зфутболу Євро-2012.
Для створеннядобросусідських відносин з ворожими в минулому державами Україні довелосяпройти випробування історією. І тема радянсько-польської війни 1920 року є актуальноюнасамперед тому, що в ній чи не найточніше простежується позиція Польщі і Росіїщодо України. І, не дивлячись на те, що українські землі неодноразово булиареною воєнних дій між цими державами, сьогодні бачимо їх у процесі становленнявзаємодії, добросусідства, співробітництва.
Протягом останніхроків з’явилися дисертаційні та монографічні дослідження вітчизняних істориківіз проблем російсько-українських, польсько-українських, російсько-польськихвідносин у 1920 р., зовнішньої політики країн Центральної та Східної Європитого часу. Науковці зробили спроби підійти до цієї проблематики з нових,неупереджених позицій. Дослідження вчених свідчать, що поступово набирає сили “україно-центричний” підхід до висвітлення подій, свідома позиція розгляду радянсько-польськоївійни з погляду національних інтересів України.
Важливоюскладовою процесу переосмислення історичних процесів став аналіз концептуальнихзасад комуністичного режиму  в Україні. Наприклад, С. Кульчицький вважаєсуттєвою рисою політики керівництва РКП(б) в Україні протягом перших 10 роківрадянської влади відмову від концепції світової революції та перехід до ідеї“капіталістичного оточення”, наслідком чого стала ізоляція СРСР в Європі.
Проте щепопереду повномасштабний аналіз документів, що зберігаються в архівахРосійської Федерації, США, Франції, Польщі та інших країн. Особливе місце середісторичних джерел із цієї проблематики займає листування між більшовицькими вождямитого часу. Із різних обставин воно вводилося до наукового обігу в обмеженомувигляді. Дослідження листування дає змогу уточнити суттєві моментикомуністичного курсу політичного керівництва Росії та України, з’ясуватиособливості відносин між лідерами двох країн, їх підходи до внутрішньої тазовнішньої політики.
Об’єктом дослідження євійськово-політичні події в Європі 1920 р. і на території України.
Предметом роботи є хід та наслідкирадянсько-польської війни 1920 року.
Метою розвідки є вивчення причинрадянсько-польської війни, стратегічних планів воюючих сторін і ролі України уцьому протистоянні; висвітлення російсько-українських відносин у ході війни,аналіз наслідків війни для Європи, зокрема для України.
Завдання:
1. Розкрити метута завдання радянсько-польської війни 1920 року. Причини протистоянняворогуючих сторін.
2. Проаналізуватихід військових дій.
3. Узагальнитинаслідки війни для України і Європи в цілому.
Історіографіяцієї проблеми досить об’ємна. До кінця 1980-их –початку 1990-их рр… дослідники в СРСР під впливом політико-ідеологічнихнастанов підкреслювали загарбницький характер зовнішньої політики Польщі,“усенародний” опір населення РСФРР та УСРР польським військом, “мудре”керівництво РКП(б) і виняткову роль її вождя В. Леніна в організації “перемогинад біло-панською Польщею”.
У другій половиніХХ століття у вітчизняній історіографії з’явилася низка праць із проблемгромадянської війни в Росії, автори яких торкалися й радянсько-польської війни.Зокрема — це праця Симоненко Р. “Провал політики міжнародного імперіалізму наУкраїні (1919-березень 1921)”, дослідження Хміль І. “З прапором миру крізьполум’я війни. Дипломатичнадіяльність Української РСР  (1917-1920)”. Усі вони, за винятком окремих праць,мали “російсько-центричну” спрямованість і недостатньо враховували специфікуісторичних процесів в Україні.

Розділ 1. Радянсько-польська війна 1920 року:причини, стратегічні плани учасників, хід
 
1.1.Характеристика планів військово-політичних сил, учасники війни
 
Зазнавшинищівної поразки у війні, в жовтні 1918 р. Австро-Угорська імперія почаларозпадатися, майже через двадцять місяців після падіння Російської. Намагаючисьзбудувати в Східній Галичині на руїнах імперії українську державу й долаючизапеклий опір, західні українці опинилися у становищі, подібному до того, вякому перебували їх співвітчизники на сході.
Як і можна булосподіватися, поляки теж претендували на Східну Галиччину. Внаслідок виник конфлікт двохнародів за територію, а не, як на сході, за “серця й думки людей” [26, 427].
Польща виступилаголовною ударною силою і у новій війні Радянської Росії з Антантою,організатором якої були імперіалістичні США, Англія і Франція. Польськіпоміщики і буржуазія були дуже зацікавлені у поваленні радянської влади вРосії. Вони мріяли захопити Литву, Білорусь і Україну й розширити своїтериторії “від моря до моря”. Окрім того, правлячі кола Польщі сподівалися, щоперемога над Радянською республікою зміцнить господарство поміщиків ікапіталістів в середині країни, допоможе їм придушити революційні рухипольських робітників в середині країни і селян. Все це враховували імперіалістиАнтанти, підштовхуючи Польщу до війни з Радянською Росією.
Посол США уВаршаві Х. Гібсон надсилав до Вашингтону одну телеграму за іншою зпровокаційними повідомленнями  про існуючу “загрозу” нападу більшовиків наПольщу. В одній і з телеграм він писав, що польська армія терміново потребуєодяг і взуття, військове обладнання і продовольство, і в той же часпідкреслював, що у “випадку відмови подати ефективну і термінову допомогупольське правління серйозно намірене заключити мир з більшовиками”  [14; 267].Питання бути чи не бути війні повністю залежали від імперіалістичних США,Англії та Франції. Без підтримки країнами Антанти правлячі колабуржуазно-поміщицької Польщі не змогли б вести війну проти Радянської Росії.
28 січняРаднарком РРФСР передав по радіо повідомлення про радянську політику стосовноПольщі. Польща, говорилося у повідомленні, стоїть перед рішенням, яке можезмінити ситуацію в світі і мати найтяжчі наслідки. Всі дані свідчать про те, щоімперіалістичні кола країн Антанти підштовхують Польщу на безпричинну іпідступну війну з Радянською Росією. Намагаючись попередити цю війну, Раднаркомпідтвердив своє визнання незалежності Польщі і бажання заключити з нею мир.Радянське керівництво йшло на значні територіальні поступки. Але ці пропозиції,надзвичайно вигідні для Польщі, не були прийняті. Антанта і польськекерівництво розцінювали миролюбство Радянської республіки як прояв їїслабкості.
Намагаючисьвстановити мирні стосунки з Польщею, радянське керівництво вживало заходи щодоукріплення безпеки західних кордонів країни. У лютому 1920 р. В. І. Ленінвимагав від Реввійському Західного фронту доповіді про ситуацію на фронті істан радянських військ.  23 лютого Реввійськом Західного фронту повідомив прозбільшення війська противника і про наміри, які  прийняло командування фронтомна випадок їх наступу.
В той же час ізСША, Франції та Англії до Польщі направляється зброя, боєприпаси, спорядження,продовольство. У Франції була зібрана польська армія під командуванням генералаГаллера, яка налічувала два корпуси.  У 1919 р. вона була перекинута в Польщу. Окрім того, в 1920 р., із Франції до Польщі було передано різне спорядження ізброя для десяти дивізій.
З допомогоюАнтанти буржуазно-поміщицька Польща до весни 1920 р. створила сильну і добреоснащену армію чисельністю біля 740 тис. чоловік.
Поряд зпідготовкою Польщі до війни з Радянською Росією активно готуваласябілогвардійська армія із залишків військ Денікіна, які сховалися у Криму. Уквітні ці війська були об’єднані під командуваннямгенерала Врангеля. 11 квітня міністр закордонних справ Англії лорд Керзоннаправив ноту Радянському керівництву з вимогою зупинити наступ Червоної Арміїна Кримському фронті. У другій ноті Керзона від 18 квітня уже містився натякзагрози. В ній повідомлялось, що керівництво Великобританії готове “дать наказсуднам його величності у Чорному морі надати все можливий захист армії Криму,попередивши вторгнення радянських військ” [20; 363].
На суднах Англіїта Франції перевозилися білогвардійські війська із Кавказу в Крим, направлялисязброя і військове спорядження. До початку бойових дій кримськоїбілогвардійської армії її чисельність нараховувала 125-150 тис. чоловік. Цебула добре підготовлена і технічно оснащена армія.
“Допомога”Врангелю надавалася далеко не безкорисно. Так, між Врангелем і керівництвомФранції був заключний таємний договір, за яким Врангель підтверджував всіобов’язки царської Росії перед Францією. Окрім того, Франції передавалися правана експлуатацію всіх залізничних доріг  Європейської Росії, вилучення таможноїі портової данини у всіх портах Чорного і Азовського морів, їй надавалисянадлишки хліба на Україні і Кубанської області, три чверті видобутку нафти ічверть видобутку вугілля в Донецькій області.
Одночасно зпідготовкою армії буржуазної Польщі і Врангеля імперіалістами Антанти буливжиті заходи щодо посилення антирадянської інтервенції на Далекому Сході. Зазадумом Антанти збройні сили буржуазно-поміщицької Польщі, Врангеля і Японіїповинні були згуртовано діяти на заході, півдні і на Далекому Сході. Антантанамагалася втягнути у війну також Грузію, Азербайджан, Вірменію, які в той часзнаходилися під владою буржуазних націоналістів.
Однак народи Закавказзяне допустили участі цих країн  у новій антирадянській війні.
Чисельність силінтервентів і білогвардійців, які виступили у 1920 році проти Радянської Росії,перевищувала 1 млн. чоловік. План польського головнокомандування, схваленийАнтантою, передбачав на першому етапі воєнних дій розгром 12-ої і 14-оїрадянських армій і захоплення України.
До початкунаступу польські війська були зведені у шість армій. На їх східному фронті булозосереджено 148,5 тис. штиків і шаблів, 4157 кулеметів, 894 снарядів.
Інтервентампротистояли радянські війська Західного (командир В. М. Гіттіс, членРеввійському І. С. Ушлихт) і Південно-Західного (командир А. І. Єгоров, членРеввійському Р. І. Берзін) фронтів загальною кількістю 65,2 тис чоловік з 3208кулеметами і 666 снарядами.
На цих фронтахпольських військ було зосереджено в 2 рази більше, ніж радянських. На Україні,де ворог готувався нанести головний удар, його сили перевищували радянськійвійська більше, ніж в чотири рази.
З ціллю створитибільш сприятливі умови для наступу на Україні, противники на початку березняпровели локальні наступи у Білорусії.  Війська Пілсудського зайняли Мозур,Калиновичі і Овруч, перерізавши залізницю, яка з’эднувала Західний іПівденно-Західний фронти Червоної Армії.
17 квітня головнокомандуючийпольською армією Пілсудський віддав наказ наступу на Україну. Вторгненнярозпочалося 25 квітня.
Комуністичнаробітнича партія Польщі рішуче виступила про антирадянської війни. Знаходячисьу підпіллі, вона закликала маси до повалення антинародного керівництва Польщі ідо захисту Радянської Росії. Польські робітники, говорилося у її зверненні “Допролетарів усіх країн”, не мають нічого спільного із наступом польськогомілітаризму на Радянську Росію. Польські комуністи найрішучішим способом осуджуютьцю війну, яка відбувається в інтересах керівників світового капіталу. “В образіЧервоної Армії вони бачать вони бачать не загарбників, які загрожують нашійсвободі, а союзників у нашій революційній боротьбі за свободу” [29; 134].
Поряд ізпольською армією виступили українські буржуазні націоналісти. 27 квітня булапідписана таємна “політична конвенція” з Польщею і 24 квітня – “воєннаконвенція”, яка отримала назву “Варшавський договір”. За цим договоромпетлюрівці поступалися буржуазно-поміщицькій Польщі більше 100 тис. квадратнихкілометрів української території з населенням чисельністю 5200 тис. чоловік. Занаказом Петлюри угрупування Тютюнника, Струка, Заболотного та інших ватажківпосилили свої дії у радянському тилу.
Війська 12-ої та14-ої радянських армій зустріли удари противника. Однак під натискомперевищених сил польських інтервентів вони змушені були з боями відходити насхід. 7 травня інтервенти зайняли Київ.
Услід запольськими військами поверталися поміщики і капіталісти. Окупанти вивозилипромислове обладнання, грабували населення; каральні органи підпалювали села,розстрілювали чоловіків і жінок “за непокору”. Скрізь насаджувалася польськаадміністрація. В обличчі окупантів на Україну повернулася Директорія ізотаманом Петлюрою. Однак “влада була примарною, фактично вона розповсюджуваласялише на райони Вінниці, де зосередилось “керівництво” Петлюри. Напад буржуазно-поміщицької Польщі наРадянську Росію знову висунуло на перший план оборону країни. “Все для фронту,все для розгрому ворога” – таке було головне гасло дня. 30 квітня 1920 року ВЦКі Раднарком опублікували звернення “До всіх робітників, селян і чесних громадянРосії”. 23 травня були опубліковані тези ЦК РКП(б) “Польський фронт і нашізавдання”. В цих документах викривалися цілі Антанти у новій війні ірозкривався справедливий, оборонний характер боротьби Радянської Росії.
Мобілізаціякомуністів в Москві розпочалася 1 травня і була проведена строком в одинтиждень. На фронт було направлено 513 комуністів. Петроград дав Червоній Арміїблизько 700 комуністів, Тула – 107, Тверь – 400, Самара – 100, Самбірськагубернська організація РКП(б) – 95.
Найбільшу роботуз мобілізації сил на протидію загарбникам провела партійна організація України,де розгорталися жорстокі бої. 27 квітня ЦК КП(б) України об’явив повністюмобілізованими партійні організації Київської, Волинської і Подільськоїгуберній, а на початку липня мобілізація була розповсюджена на Чернігівську,Миколаївську і Одеську губернії.
Активно бралиучасть у боротьбі проти інтервентів комуністи Білорусії. До початку 1920 р.значна частина цієї країни була окупована польськими військами. Всього з квітняпо листопад 1920 р. по всій країні було проведено п’ять партійних мобілізацій,які дали фронту 24244 комуніста, не враховуючи мобілізованих в Україні та іншихприфронтових районах. Протягом 1920 р. до Червоної Армії увійшло більше 1 млн.чоловік, і її чисельність досягла 5,5 млн. бійців. 30 квітня Раднарком зобов’язав народні комісаріати надаватидопомогу Західному фронту усіма доступними засобами. Рада праці і оборони взялапід свій особистий контроль їх роботу з обслуговування діючої армії. Урезультаті великої організаторської роботи комуністичної партії, Рад,профспілок і комсомолу з мобілізації всіх сил і засобів протидії ворогові булистворені необхідні умови для переходу Червоної Армії від оборони до нападу. І28 квітня 1920 р. політбюро ЦК КРП(б)  обговорило розроблений план воєнних дійЗахідного і Південно-Західного фронтів проти армії Пілсудського. Бойовий ударпланувалося нанести у Білорусії, північніше Полісся. Допоміжний удар малинанести війська Південно-Західного фронту у загальному напрямкуРівне-Брест-Литовськ. Перед радянськими військами стояло завдання перейтилісисто-болотистий район Полісся, який розділив Західний і Південно-Західнийфронти, після чого армії мали об’єднатися під загальним командуванням.
1.2.Характеристика ходу воєнних дій
 
Комуністичнапартія укріпила військове керівництво радянськими військами. КомандиромЗахідного фронту замість В. М. Гіттіса 29 квітня був призначений М. Н.Тухачевський, начальником політвідділу фронту 10 травня – А. Ф. М’ясніков, якийу 1920 р. був військовим організатором і секретарем МК РКП(б).
ЧленомРеввійському Південно-Західного фронту був призначений Й. В. Смолін, начальникомтилу фронту – Ф. Е. Дзержинський.
Наступрадянських військ Західного фронту розпочався 14 травня. Головний удар наносила15-армія із району західніше Вітебська, допоміжна – 16-а армія. Прорвавши фронт1-ої польської армії, війська 15-ої армії до кінця травня просунулись на захід100-300 кілометрів. Однак противник, підтягнувши резерви і перекинувши частинувійська з України, на початку червня використав ряд контрударів і змігвідтіснити війська Західного фронту до Березини. Не дивлячись на поразку, травневийнаступ радянських військ прикував до себе увагу польської армії, тим самимполегшивши підготовку до контрнаступу радянських військ Південно-Західногофронту на Україні. До 26 травня 1-ша Кінна армія під командуванням С. М.Будьоного, здійснивши 1000-кілометровий перехід із Північного Кавказу,зосередилася у районі Умані. Це була грізна для поляків армія, чисельністю 18тис. шабель.
На початкучервня 1-ша Кінна армія при підтримці військ 12-ої та 14-ої армій прорвалафронт польського війська у районі Житомира, Бердичева, Козятина і почаластрімко просуватися на захід. Війська Південно-Західного фронту при підтримцівійськ лівого крила Західного фронту розгорнули широкий контрнаступ з ціллюзвільнення території України від польської інтервенції. До кінця червнярадянські війська нанесли тяжку поразку військам інтервентів і петлюрівців наУкраїні.
ОдночасноЧервона Армія вела боротьбу з військами Врангеля на Півдні. З початком активнихвійськових дій буржуазно-поміщицької Польщі Антанта вжила заходи стосовноукріплення і прискорення наступу Врангеля.
Наступ військВрангеля розпочався 7 червня. Війська 13-ої радянської армії не змогливитримати наступ більшого за чисельністю білогвардійського війська. З тяжкимибоями, неодноразово переходячи у контрнаступ, вони змушені були відступати.
Війська 13-оїармії виявилися розділеними Дніпром на дві частини. Білогвардійцям вдалосязахопити значний район на півдні України. Наступ Врангеля став загрозою тилурадянських військ Південно-Західного фронту і змусив радянське керівництвовикористати частину резерву для забезпечення тилу Південно-Західного фронту.
Між тимнаступ радянських військ на Південно-Західному фронті продовжувався. Вінвідкрив сприятливі умови для переходу у наступ радянських військ у Білорусії,який розпочався 4 липня. Таким чином, розгорнувся загальний наступ Західного іПівденно-Західного фронту.
Ще 1 червняЦК Комуністичної партії Литви і Білорусії випустив звернення до робітників іселян Білорусії, закликавши їх до рішучої боротьби проти окупантів, надаватидопомогу Червоній Армії і встановленню у звільнених районахробітничо-селянської влади.  Тилу польської армії активно діяли білоруськіпартизани. Вони підривали мости, військові потяги, вступали у бій із невеликимипідрозділами противника.
До кінця 1920р. Червона Армія майже повністю звільнила від інтервентів Україну і Білорусію.На звільнених територіях була встановлена Радянська влада.
Переслідуючивідступаючі частини польської армії, Червона Армія у другій половині липнязмушена була в інтересах оборони Радянської країни, перенести бойові дії натериторію Польщі. Не дивлячись на чергову поразку антирадянської авантюри,Антанта і польські реакційні кола не хотіли сідати за стіл переговорів івживали заходи щодо продовження війни.
Радянськійвійська вступили на територію Польщі не як завойовники, а як захисники “свободив незалежності Радянської країни” [5;440]. У Польщі Червона Армія об’єдналасяіз Польською комуністичною партією.
УспіхиЧервоної Армії полегшували боротьбу робітників і селян Польщі за свободу і мир.Спираючись на підтримку Червоної Армії, представники революційних робітників іселян Польщі організували у Білостоці в кінці липня 1920 р.  Польськийтимчасовий революційний комітет.
Польревком уповідомленні від 30 липня 1920 р. вказував, що, беручи владу до своїх рук,  вінставить перед собою завдання закласти підвалини Польської радянськоїсоціалістичної республіки. В той же день був проголошений маніфест Польревкому.
Однією зкорінних проблем, яку Польревкому необхідно було вирішити, було аграрнепитання. Більшу частину населення Польщі складало селянство, яке страждало відмалоземелля. В той же час у колишньому Королівстві Польському 7,5 тисячпоміщиків володіли 40% всієї землі. На поміщиків працювали більше чверті всіхселян Польщі. Життєві потреби польського селянства необхідно задовольняти зарахунок конфіскації поміщицьких земель, розділивши їх між безземельними імалоземельними селянами. Однак, більшість членів Польревкому вважали можливимнаділити селян лише церковними землями і землями занедбаних поміщицькихмаєтностей, що, звичайно, не змогло задовільнити потреби польського селянства.Основні поміщицькі землеволодіння Польревком призначив для створення великихгосподарств, які повинні були знаходитися в руках виборчих батрацьких комітетівна чолі з підданими керівництва.
ЦК партії, В.І. Ленін уважно слідкував за діяльністю Польревкому і надавав йому постійнудопомогу. 14 серпня 1920 року по телеграфу Ф. Е. Дзержинському булоповідомлено, що Центральний Комітет занепокоєний тією частиною призначенняПольревкому, яка торкається селянського питання [5; 441].
Без сумніву,що Польревком усунув би допущені ним помилки. Однак, короткочасний термін йогодіяльності не дозволив йому цього зробити. Між тим, неправильна позиція Польревкомустосовно аграрного питання була однією з вагомих причин того, що значна частинапольського населення зайняла вичікувальну позицію. Все ж, не дивлячись напомилки і короткочасність існування, Польревком справив великий революційнийвплив на трудящих Польщі, в першу чергу на польський робітничий клас.
Протягомлипня – першої половини серпня Червона Армія продовжувала наступ. У боях протисил контрреволюції замість Червоної Армії діяли польські революційні частини,які були сформовані польськими революціонерами за підтримки радянськогокомандування: революційний полк червоної Варшави (у Вітебську), Люблінський,Сідлецький, Мінський, Суванський полки; Варшавський полк червоних гусарів.
Авантюрнаполітика польських революційних класів поставила їх на межу катастрофи. Ународних масах Польщі посилилося незадоволення існуючим у країні режимом,зростало дезертирство у польських частинах. Пілсудський згодом писав, що підвпливом наступу Червоної Армії та невдач польських військ все ясніше івиразніше вимальовується, що, крім зовнішнього фронту, найбільш небезпечним дляпольських правлячих класів є фронт внутрішній. “Країна тріщала, — підкреслювавПіл судський, — зусилля  військ роздроблювалися в спробах контратак, а роботакомандування з кожним днем ставала морально тяжчою” [29; 135].
Всі надії напорятунок буржуазно-поміщицького режиму польські реакційники плекали надію наїї покровителя – Антанту. За дорученням Верховної ради Антанти міністрзакордонних справ Великобританії лорд Крон 11 липня 1920 р. відправив Радянськомукерівництву ноту з вимогою призупинити наступ Червоної Армії протибуржуазно-поміщицької Польщі. Фактично це був ультиматум Антанти радянськійкраїні. У ноті висувалися наступні умови перемир’я між Радянською Росією таПольщею Польська армія відступає до лінії, накресленої в 1919 р. на Празькіймирній конференції: Гродно, Немирів, Брест-Литовськ, західними Рави-Руської,східними Перемишля до Карпат. Радянським військам пропонувалося відійти 50кілометрів на схід від цієї лінії. Антанта також вимагала від радянськогокерівництва  підписання перемир’я з Врангелем за умов відступу його армії уКрим. У випадку відхилення цих умов Антанта погрожувала надати допомогу Польщівсіма засобами, якими вона розпоряджалася [12;60].
Верховна РадаАнтанти, надсилаючи радянському керівництву ультиматум Керзона, керуваласязовсім не миролюбивими устремліннями. Весь задум його маневру полягав у тому,щоб зупинити переможні наступи Червоної Армії шляхом заключення перемир’я і виграти час, привести до ладу здеморалізованевійсько буржуазно-поміщицької Польщі і підготуватися до спільного зврангелівцями нового наступу.
У відповідьна ноту Радянське керівництво викрило справжню позицію Англії та інших країнАнтанти з питань миру у Східній Європі. Воно рішуче відмовила натякам Антантина роль вершителя долі інших народів, її залучення до справи перемир’я міжРадянською Росією в Польщею.
У зверненніРаднаркому до трудящих Радянської Росії і України з приводу ноти Керзона від 20липня 1920 р. підкреслювалося, що “немає ні одного питання між Росією іПольщею, яке б не можна було з’ясувати мирно і вигідно для обох сторін”.
Оскількипольське керівництво не заявляло про свій намір розпочати мирні переговори,Червона Армія продовжувала бойові дії.
Згодомголовний командир С. С. Каменєв виїхав зі штабу Західного фронту, звідки він 22липня телеграфував у Реввійськраду республіки про свої враження і ситуацію нафронті.  Він вважав, що у поляків більше немає кордонів, де б вони моглизатримати наступ радянських військ. У мінську главком підписав директивуЗахідного фронту про облогу 12 серпня Варшави.
У ційситуації Реввійськрада Південно-західного фронту 23 липня надала Каменєву своїроздуми про подальший хід дій військ свого фронту. Передбачалось змінити напрямголовного удару з брестського на львівський. Главком схвалив цей намір.
РеввійськрадаПівденно-західного фронту поставила перед своїми військами завдання не пізніше,ніж 29 липня зайняти Львів. Це призвело до того, що головні сили Західного іПівденно-Західного фронтів повинні були діяти на значній відстані один відодного.  Зміна напряму головного удару військ Південно-західного фронтунапередодні вирішальних боїв негативно відобразилось на ході бойових дійЧервоної Армії на заключному етапі війни. У липні, в період вирішальногонаступу Червоної Армії на польському фронті, Врангель активізував свої дії. Незнайшовши підтримки серед населення Криму І північної Таврії, він вирішив припідтримці Антанти розширити райони своїх дій і будь-якою ціною пробитися на Доні Кубань. Він вважав, що козацтво цих областей може бути джерелом поповненнябілогвардійської армії. До того ж, донські і кубанські краї вабили “червоногобарона” своїми багатими продовольчими запасами. Врангель мав досягти цієї цілішляхом висадки десантів на північному узбережжі Азовського моря і проведенняширокого наступу на Донбас. У липні він висадив один десант у районі КривоїКоси (східніше Маріуполя), другий – західніше Таганрогу.  Розрахунки Врангеляна те, що ці десанти будуть сигналом для антирадянського виступу козацтва, невиправдалися. Скоро десанти були розгромлені. Однак на Кубані було не спокійно:у багатьох місцях діяли антирадянські угрупування, у ряді районів вибухализаворушення.
25 липняВрангель розпочав наступ на Донбас. Білогвардійці прорвали лінію фронту 13-оїармії і почали просуватися на північ. Уже на наступний день за наказомкомандування Південно-Західного фронту війська 13-ох армії і щойно створена 2-аКінна армія перейшли у наступ. У результаті боїв білогвардійці були знищені.
Не даючи відпочинкуворогові, радянське керівництво вирішило посилити наступ. Головний удар малинанести силами 2-ох Кінної і частинами 13-ої армії, які знаходилися на лівомуберезі Дніпра, а допомога мала надійти із району Берислава на Перекоп. В ніч на7 серпня радянські війська розпочали переправу через Дніпро в районі Каховки.Їм вдалося захопити плацдарм. Щоб вибити частини Червоної Армії, ворог кинувпроти них із резерву кінний корпус, але атаки були відбиті радянськимивійськами. Захоплення Каховського плацдарму мало велике значення, звідсивійська Червоної Армії загрожували флангу і тилу армії Врангеля. В умовахпостійних атак,  артилерійського обстрілу і бомбардування з повітря наплацдармі утворилися укріплення. Керував цією роботою військовий інженер Д. М.Карбишев. 10 серпня на Каховський плацдарм із сходу прибула 51-а дивізія(начальник В. К. Блюхер).
Розгорнутібої показали, що врангелівська армія представляє велику небезпеку дляРадянської країни, а її дії в тилу основних сил Південно-Західного фронту, наповненірізними несподіванками. Було також зрозуміло, що для ліквідації врангелівщинибули необхідні більші сили, ніж ті, якими розпоряджався Південно-Західнийфронт. До того ж командування фронтом було не в змозі одночасно керувати боямина польській і врангелівській ділянках.
2 серпня 1920р. Політбюро ЦК РКП(б) розглянуло ситуацію на фронті. Було вирішено виділитиврангелівську ділянку фронту у самостійний фронт. Пленум ЦК партії, якийвідбувся 5 серпня, визнав кубано-врангелівський фронт одним із найважливішихфронтів Радянської республіки. Сюди направилися частини із інших фронтів і зрезерву.
НаступВрангеля надав значну допомогу відступаючій здеморалізованій армії Пілсудського. Польське керівництво намагалося будь-якою ціною виграти час, щобобладнати і укріпити своє військо. 22 липня воно звернулося до радянськогокерівництва із пропозиціє. Підписати перемир’я і розпочати мирніпереговори. 1 серпня в Барановичі прибула польська делегація. Однак з’ясувалося,що вона уповноважена мандатами, підписаними військовим командуванням лише дляведення переговорів про перемир’я.  Переговори про мир мали стати димовоюзавісою, якою керівництво буржуазно-поміщицької Польщі прикривало новуавантюру.
На початкусерпня польське керівництво здійснило нові кроки до вирішення антирадянськоївійни. 4 серпня міністр закордонних справ Польщі Санега на засіданні Радиоборони повідомив, що польське керівництво передало місії Антанти у Варшавізаяву про те, щоб “Англія та Франція об’явили війну Росії”.
Керівні колакраїн Антанти швидко відгукнулися на цей заклик. 4 серпня англійськийпрем’єр-міністр Алойд-Джордж і міністр закордонних справ Бонар Поу запросили досебе радянських представників П. Б. Каменєва і Л. В. Красіна, які знаходились вЛондоні і в ультимативній формі вимагали, щоб радянська країна негайноприпинила наступ проти буржуазно-поміщицької Польщі. При цьому Алойд-Джорджпогрожував, що через три дня англійському флоту буде відданий наказ провідновлення блокади.
НаближенняЧервоної Армії до кордонів Польщі викликало політичну кризу у Європі. Найбільшяскравим виявом цієї кризи були події в Англії 1920 р. У відповідь на погрозианглійського керівництва відправити флот проти Радянської Росії робітничий класАнглії заявив, що він не допустить цієї війни. Під тиском робітничого класупроти антирадянської війни виступила і лейбористська партія.
У Англії,Франції, Італії, навіть і в Німеччині, розгорнулися революційні рухиробітничого класу проти антирадянської війни.
Дляприпинення війни Англії проти Радянської Росії 13 серпня в Лондоні забраласязагально англійська робітнича конференція, яка закликала робітників недопустити антирадянської інтервенції і готуватися до протесту проти політикикерівництва.
УспіхиЧервоної Армії у боротьбі проти міжнародного імперіалізму виявили великий впливна всю міжнародну ситуацію. У першій половині серпня 1920 р. червона Арміянаближалася до Варшави і Львова. Однак порушення взаємодії Західного іПівденно-Західного фронтів призвело до розпилення сил радянського війська іполегшило противнику підготовку сильного контрудару по флангу і тилу Західногофронту. Із 23 польських дивізій, що діяли на радянсько-польському фронті, дляучасті у варшавській операції було виділено 20 дивізій, а також велика частинакавалерії. Супротивник, який діяв тепер на своїй території, використав настроїдеяких робітників і селян, що Червона Армія прийшла не як визволитель, анамагається захопити їхню батьківщину.
Польськівійська виявилися укріпленими, війська ж Західного фронту були ослабленими. Уході боїв вони зазнали втрат, тому частини відставали, деякі з них знаходилисяна відстані від 200 до 400 кілометрів, порушувався підвіз боєприпасів іпродовольства. Війська не отримували необхідних поповнень.
Все цепризвело до того, що до моменту вирішальної битви на Віслі співвідношення силрізко змінилося на користь військ Піл судського. До того часу небезпека і зісторони білогвардійської армії Врангеля.
Ще 2 серпняПолітбюро ЦК РКП(б), виходячи із ситуації, яка склалася, прийняло постанову прооб’єднання радянських армій на польському фронті у складі Західного фронту іутвореного самостійного Південного фронту для боротьби з врангелівцями.
Враховуючивиняткову серйозність питання про перспективи війни, В.І. Ленін виніс його наобговорення пленуму ЦК РКП(б), який відбувся 5 серпня 1920 р.
ГоловаРеввійськради республіки Троїцький заявив, що 16 серпня Червона Армія вступитьу Варшаву [16; 8]. Реввійськрада, а такожглавком і Польовий штаб явно переоцінили успіхи Червоної Армії. Між тим, вонимали дані про те, що радянські війська, які наступали, відірвалися від своїхтилів і отримали у боях значні втрати. При такому стані війська без попередньоїпідготовки не можна було розпочинати наступ на Віслі, де зосередилися основнісили польської армії, яка отримала значне поповнення. Значні прорахунки воцінці співвідношення сили зробили М. М. Тухачевський, І. Сминга, І. Ушлихт, атакож Реввійськрада Південно-Західного фронту.
Недооцінивсерйозності труднощів Південно-Західного фронту Й. В. Сталін. 4 серпня вінповідомив Леніну: заминка Будьоного на львівському напрямку тимчасова і вона неозначає, що наступив перелом на користь противника. Львів, запевнив він, будевзято, очевидно, з деяким запізненням, а Врангель відкинутий у найближчі дні[16; 8].
6 серпня главкомпослав командуванню Південно-Західного фронту дві дерективи. Однак, головнекомандування фронту не проявило відповідної чіткості у керівництві.
10 серпняТухачевський і Ушлихт підписали директиву на форсування Вісли. Військам фронтуставилося завдання переправитися через Віслу північніше Варшави. На ділянціфронту, яка залишилася, протяжністю 160 кілометрів повинна була  діятиМозирська група чисельністю 4-5 тис. бійців. У її склад главком переправив ще53-у дивізію.
Із перехопленихнаказів противника главком знав, що польське командування зосередилосяпівденніше Варшави, в районі Любліна, де є значні сили для контрудару повійськах Мозирської групи.  Про це главком 11 серпня проінформувавТухачевського, попереджаючи, що залишення на лівому крилі і в центрі фронтуневеликої кількості війська в умовах, коли ворог накопичує на цьому напрямкусили для контрудару може призвети до тяжких наслідків. При першому ж натискупротивника слабкі частини лівого флангу Західного фронту можуть не витримати.Тухачевський не погодився із головкомом, який не став наполягати на своємуприпущенні.
Переміщення головнихсил на Західному фронті дляобходу Варшави із півночі ще більше ускладнило становище Червоної Армії напольському фронті. Для противника склалася надзвичайно вигідна ситуація. Головкомприйняв рішення посилити люблінський напрямок за рахунок 12-ої і 1-ої Кінноїармії і 11 серпня віддав Директиву Реввійськраді Південно-Західного фронтупередати її до складу Західного фронту. При цьому було запропоновано тимчасововідмовитися від негайного оволодіння львівським районом і направити якомогабільше сил для удару на Люблін, щоб підтримати лівий фланг Західного фронту.Головком ставив перед арміями нові завдання: 12-їй – наступати у напрямкуЛюбліна, а 1-ій Кінній вийти в район Замостя, Томашов, Грубешов.
Ознайомившисьіз директивою головкому, яка із технічних причин була розшифрована лише 13серпня, Єгоров і Смолін направили йому телеграму, в якій заявили, що зміназавдань арміям фронту вважають уже неможливим.
Переказ пофронту про передачу 1-ої Кінної армії Західному фронту 13 серпня підписаликомандуючий А. Єгоров і член Реввійськради Р. Березін.
До того часуситуація на Західному фронті різко змінилася. 16 серпня польські військаперейшли у наступ в районі Варшави. Під натиск5ом переважаючих сил противникарадянські війська змушені були відступати на схід. Відхід армії Західногофронту поставив в край невигідне становище війська Південно-Західного фронту,які також почали відступати. Невдачі радянських військ на Віслі пояснювалисярядом причин економічного, соціально-політичного і стратегічного порядку.
В. І. Ленін,виступаючи на VIII з’їзді РКП(б) із звітом про політичнудіяльність Центрального Комітету партії, вказував, що при наступі радянськихвійськ, занадто швидкому просуванні майже до Варшави, без сумніву була допущенапомилка. І ця помилка викликана тим, що сили Радянської Росії були нерівними їїкерівництвом. Війська Червоної Армії, проходячи без перерви від 500 до 800кілометрів, були вкрай втомлені. В той же час армія Пілсудського, відійшовшивід Вісли, посилилася. Польським поміщикам і буржуазії з допомогою правонаціоналістичних лідерів ППС вдалося обманути дрібнобуржуазні верстви населенняі відсталих робітників Польщі. Одна із важливих причин невдач частин ЧервоноїАрмії полягала в тому, що у вирішальний момент їй на допомогу не змогливиступити робітники Польщі (і в цьому одна з основних причин нашої поразки),який за Віслою в Варшаві” [14; 267], — говорив В. І. Ленін.
Поразкарадянських військ під Варшавою була також наслідком великих недоліків увзаємодії Західного і Південно-Західного фронтів. У результаті цього навирішальному етапі війни сили Червоної Армії виявилися розпорошеними,розосередженими на великому фронті. Зайняті кордони не закріплювалися, тиливідставали, директиви командування фронтом нерідко відставали з великимзапізненням, відсутність твердого керівництва армією, резерви в момент бою наВіслі опинилися на великій відстані від військ фронту, які наступали.
Однак, недивлячись на свої успіхи під Варшавою, польські мілітаристи розуміли, ЧервонаАрмія не розбита. Вони вирішили піти на мир. 12 жовтня 1920 р. у Ризі бувпідписаний договір про перемир’я між Радянською Росією і Польщею. В угодівказувалося на те, що обидві сторони визнають незалежність України і Білорусії.До Польщі відходили західні регіони Білорусії і України.
Післяприпинення бойових дій між Польщею і Радянською Росією, Антанта основну ставкуу боротьбі з радянською країною робить на Врангеля.
Восени 1920року боротьба з Врангелем стала основним завданням Червоної Армії.
2 жовтня В.І. Ленін звернувся до незалежних селян України із закликом напружити усі своїсили і надати всебічну допомогу Червоній Армії.
Дляпідсилення кримської ділянки фронту було направлено декілька дивізій ізКавказького фронту і з Сибіру. З Харкова прибула інтернаціональна кавалерійськабригада.
21 вересня1920 р. Реввійськрада республіки на основі наказу ЦК РКП(б) видала наказ простворення Південного фронту. До його складу увійшли 6-а армія (командир К.Авксентьєвський, а пізніше – А. Корж), 13-а армія (командир І. Уборевич), 2-аКінна армія (командир Ф. Миронов). На Південний фронт було вирішено направити1-у Кінну армію. Командиром військкому Південного фронту був призначений М.Фрунзе, а членами реввійськради фронту – С. Усєв і угорський комуніст Бела Кун.ЦК партії дав директиву Реввійськраді республіки до настання зими визволитиКрим.
В ходіпідготовки і проведення операції по розгрому Врангеля, Фрунзе постійнодоповідав В. І. Леніну про ситуацію на фронтах і своїх планах. 26 вересня Фрунзе прибув до Харкова, де знаходився штаб фронту, а 27 вересня військаПівденного фронту уже отримали наказ  свого командира. Командир фронту вимагаввід підданих йому військ нанести потужний удар по ворогу.
Підготовка донаступу проходила у складних умовах: не вистачало продовольства, зброї ібоєприпасів. Стомлені і ослаблені від безперервних боїв частини потребувалисвіжого поповнення. Противник, маючи добре озброєну піхоту і значнікавалерійські сили, постійно атакував радянські війська. У середині вересня1920 р.  Врангель розпочав наступ на Донбас. Прорвавши фронт 18-ої армії,білогвардійці 19 вересня зайняли Олександрівськ, а незабаром і столицюСинельніково.  27 вересня вони захопили Маріуполь. Особливо жорстокі боїрозгорілися в районі Волноваха, Маріуполя. Ворог був зупинений.
З жовтняВрангель віддав наказ своїм військам увірватися на Правобережні Україну, щобстворити єдиний фронт з армією Пілсудського і петлюрівцями. Врангель поставивзавдання розгромити 2-у Кінну дивізію і частини 13-ї армії, а далі – 6-у армію,основні сили якої знаходилися в районі Каховки.
Зосередившизначні сили, Врангель 6 жовтня перейшов у наступ і розпочав переправу на правийберег Дніпра проти Олександрівська. Основний удар ворога прийняла на себе групарадянських військ у складі двох дивізій під командуванням І. Федько. Піднатиском переважаючих сил врангелівців радянські війська відступали. Але згодомстановище змінилося. 2-а Кінна армія разом із 6-ою і 13-ою арміями перейшла уконтрнаступ. У результаті ворог був відкинутий до переправи через Дніпро врайоні села Бабино і до Нікополя. Провалом закінчилася для білогвардійців ібитва під Каховкою. У ході боїв радянські війська нанесли ворогові тяжкихвтрат,  багато було захоплено у полон.
15 жовтняФрунзе відправив телеграму В. І. Леніну, в якій доповів про нездійснений планВрангеля прорватися на Правобережну  Україну.
Невдачавійськ Врангеля на правому березі Дніпра і на Каховському плацдармі означалопровал планів американських і англо-французьких імперіалістів створити єдинийфронт Врангеля і Польщі. Польські керівні кола були змушені остаточновідмовитися від намірів відновити боротьбу проти Радянської Росії.
За наказом В.І. Леніна головком надав 12 жовтня 1920 р. звіт про наміри, які необхідно булопровести для розгрому Врангеля. 16 жовтня В. І. Ленін відправив телеграмуФрунзе, в якій вказував на те, що необхідно будь-якою ціною взяти Крим.
24 жовтня  В.І. Ленін знову відправив телеграму Реввійськраді 1-ої Кінної армії, в якійповідомлялося, що Врангель стягує свої частини і, можливо, намагаєтьсясховатися в Криму. Пропонувалося для 1-ої Кінної армії зосередити свої силисаме в Криму.
Із прибуттям26 жовтня 1920 р. 1-ої Кінної армії на Південному фронті було завершенозосередження основних сил для нанесення вирішального удару по врангелівськійармії і звільнення Криму. Загальна кількість радянських військ перевищувала 133тис. чоловік. У бойовому складі білогвардійців  нараховувалося не менше 40 тис.чоловік. Таким чином, бойові сили військ Південного фронту переважали ворогабільше, ніж у 3 рази. Але деякі частини і важка артилерія до початку наступу невстигли підійти до району бойових дій.
Фрунзепоставив перед військами Південного фронту завдання розгромити війська Врангеляу Північній Таврії одночасним ударом із правобережжя і центральної частинифронту. 26 жовтня рада Південного фронту підписала директиву про загальнийнаступ.
Наступ військПівденного фронту розпочався 27 жовтня. У ході жорстоких боїв оборонаврангелівців була прорвана. До 30 жовтня на всіх ділянках білогвардійці булизбиті із позицій, які займали.  Врангелівцям була відрізана дорога відступу доКриму, було вибито із мелітопольських укріплень і звільнено Мелітополь.
 Опинившисьв  облозі, врангелівські війська почали готуватися до прориву фронту, щобвідійти у Крим. Зосередивши сили у вузьких ділянках білогвардійські військпрорвали фронт радянських військ і двома групами розпочали відступ до Кримучерез Чонгарський півострів в Арабатську стрілу.
Знову передвійськами Південного фронту було поставлено завдання: через кримські перешийкиувірватися у Крим і енергійним наступом на південь оволодіти всім півостровом.Нанесення головного удару покладалося на 6-у армію, яка повинна була прорватисячерез Сиваш і вдарити у тил білогвардійцям і одночасно передбачався наступ наТурецький вал. У користування командування 6-ої армії були передані 2-а Кіннаармія і армія Махна, чисельністю до 6 тис. чоловік.
У зв’язку зперемогами Червоної армії на фронтах і укріплення радянської влади на Українісеред махновців виник розкол. Більшість махновців почали виступати за спільнідії з Червоною Армією.
2-а Кіннаармія була направлена для розвитку наступу у Криму. Їй ставилося завдання разом з військами 6-ої армії  наступати на Севастопіль. 4-а армія повинна булавести наступ в чонгарському напрямі, щоб увірватися в Крим і захопити плацдармна південному березі Сиваша.
Таганрозьказатока була перетворена врангелівцями в одну загальну укріплену смугу. Завданняфорсування сиваша було полегшено тим, що в цей час західні вітри гнали йоговоду на схід. Тому у ряді місць утворилися броди, які дозволили перейти піхотіі навіть артилерії.
ФорсуванняСивашу, несподіване для білогвардійців, розпочалося 7 листопада 1920 р. ізнастанням темноти. Із передовими частинами радянських військ через Сиваш йшлипровідники із місцевих жителів.
До ранку 8листопада війська 15-ої і 25-ої стрілкових дивізій в ході жорстоких боївзайняли майже весь Литовський півострів і незабаром вийшли на Перекопськийперешийок. Врангелівці вводили в бій все нові частини, щоб не дати закріпитисярадянським військам.
В цей час51-а стрілкова дивізія розпочала артилерійську підготовку штурму сильноукріпленого Турецького валу. Полки дивізій під командуванням Блюхера розпочалиштурм; однак атаки не увінчалися успіхом. Зупинено було і наступ радянськихвійськ по Арбатській стрілці.
У такійситуації Фрунзе віддав наказ 51-й стрілковій дивізії  негайно знову атакуватиТурецький вал, а 7-й кавалерійській дивізії і підрозділам Махна негайнопереправитися через Сиваш для підкріплення частин 15-ої і 52-ої стрілковихдивізій, які вели бої на Литовському півострові. 9 листопада радянські військазнову заволоділи Турецьким валом. За  наказом Фрунзе в ніч на 11 листопада30-та дивізія розпочала штурм Чонгарських укріплень і  незабаром оволоділавсіма трьома лініями ворожої оборони.
11 листопадаворог спробував востаннє відновити свої позиції  на Литовському півострові.Врангелівці зібрали значні сили. Розпочалися важкі бої. Того ж дня командуванняПівденного фронту запропонувало Врангелю скласти зброю, однак білогвардійці нестали здаватися. Під натиском Червоної Армії залишки врангелівських військпочали відступ у глиб Крим, зідки  були евакуйовані на суднах інтервентів.

Розділ 2.Українсько-російські відносини під час радянсько-польської війни 1920 року
 
Просування польських частин уБілорусі та в Україні на початку 1920 року переконало більшовиків, що війнанеминуча. Після фактичної відмови Польщі від мирних переговорів з РСФРРрадянських лідерів серйозно непокоїли польсько-українські переговори, а такожможливість у разі війни з’єднання польської армії з білою армією генерала П.Врангеля, що перебувала у Криму.  За таких умов член політбюро ЦК РКП(б),нарком у справах національностей РС ФСРР Й. Сталін пропонував використати протиполяків український націоналістичний рух у Західній Україні.  Наркомзакордонних справ РСФСРР Г. Чичерін заперечував, щоб не спровокувати війну. 14лютого 1920 р. він надіслав голові РНК РСФРР В.І. Леніну листа: “Товариш Сталінхоче, щоб ми вступили в зносини зі східними галичанами й обіцяли їмнезалежність. Це є повне порушення нашої лінії щодо Польщі Ця лінія єпослідовною примирливістю й униканням з нашого боку будь-якого наступу. Майбутнє (як кажуть) покаже,  якими будуть результати, але в будь-якому випадкуабсолютно необхідно, щоб провина повністю лягла на польський уряд. Це необхідновже для того, щоб певним чином впливати на психіку польських проміжнихелементів та наших власних мас” [1; 6].
Утім, Г. Чичерін не знав справжніхзадумів В. І. Леніна, який того дня надіслав телеграму Й. Сталіну: “Повідомтеточніше,  які заходи пропонуєте для створення галицького ударного руху й длятого, щоб не насувати дивізій, дипломатія наша повинна не шуміти, а мовчатищодо Галичини, чи зв’язатися з Тухачевським: наполягайте на відновленнітранспорту”.
Це свідчить про те, що в серединілютого 1920 р., що В. І. Ленін не тільки передбачав збройне зіткнення зПольщею, але й пропонував створити ударне військове угрупування для захопленняСхідної Галичини.
Майже у ті ж дні, коли відбулосянаведене вище листування між більшовицькими лідерами, пролунали узгоджені зними заяви так званого “українського радянського уряду”, що були спрямованіпроти С. Петлюри.  Слід зауважити, що цей уряд сам себе призначив: 11 грудня1919 р. після закінчення VIII партконференції РКП(б) у Москві (2-4 грудня1919 р.), присутні там українські більшовики створили Всеукраїнськийреволюційний комітет на чолі з Х. Раковським. За наполяганням В. І. Леніна удругій декаді лютого 1920 р. Х. Раковський прибув з Москви до Харкова. Черезкілька днів він надіслав В. Леніну телеграму про перетворення ВУРК на Радународних комісарів. 22 лютого Х. Таковський на прохання Г. Чичеріна надіславйому проект поки польському уряду і підписав її як нарком закордонних справУкраїни: “Визнання з боку Польщі усілякої української влади, окрім владиробітників… України та її Ради народних комісарів, що панує нині відДонецького басейну до Дніпра, не може обговорювати умов міцного миру”.
Й. Сталін бачив пасивність В. І.Леніна в здійсненні зовнішньо політичного курсу радянської Росії. Це ненадавало йому поваги до визнаного вождя більшовиків. Особливі відносини міжними, ще й події під Царицином (Волгоградом) у 1918 р. залишалися складними,так само як і з членом політбюро ЦК РУП(б), головою Реввійськради РСФРР Л.Троцьким.
Після тривалого мовчання щодорадянських пропозицій укласти мирний договір 12 квітня 1920 р. польський урядзробив офіційну заяву, в якій звинуватив Раднарком у зриві мирних переговорів.Уночі польські війська вивели дів галицькі роти, сформовані в Італії звійськовополонених, на передові позиції проти 2-ї та 3-ї галицьких червонихбригад, що стояли в районі Петичева. Настрій цих людей чітко передававкалендар, що був надрукований у бригадах: “Де б ми не були, до якої організаціїне ввійшли б, нам завжди буде світити зірка, що освітлюватиме шлях, то однаєдина дорога: до своєї власної держави, до самостійності, до повної  свободиукраїнської нації… Хай живе самостійна Україна” [2; 159].
Після переговорів міжземляками-українцями, які воювали в різних арміях, червоні бригади повстали. Доних приєднались колишні галицькі жандарми. Вони захопили на деякий час  низкурадянських установ та залізничний вокзал.  На придушення повстання частину галицькихвояків розстріляли, а решта розбіглася.
У Києві в ніч на 24 квітнязаарештували всіх червоних галицьких командирів. Начальник особливого відділу12-ї армії З. Кацнильсону телеграмі заступнику начальника особливого відділуВЧК РСФРР В. Менжинському та начальнику особливого відділу Південно-Західногофронту В. Малишеву заявив, що всі галицькі частини “безумовно ненадійні”. Томуїх роззброїли, а 3 тис. чоловік відправили в район Ніжина.
Із того часу колишні вояки УГА стали об’єктом  репресивної політики більшовицького керівництва.
 Л. Троцький,  дізнавшись 26 квітня 1920р. про повстання галицьких бригад, звернувся до членів політбюро УК РКП(б): “Становищев Україні потребує найсерйознішої уваги. Бандитизм високо підняв голову.Учинили заколот дві поліцейські бригади та спрямували зброю проти мас. Поряд іззаходами воєнного характеру, потрібні широкі заходи характеру ідейного.Необхідно негайно перекинути на Україну дуже значну кількість місцевихпрацівників. Так само потрібно відрядити міцних керівників із центральнихвідомств. Мине можемо допустити нового “непорозуміння“  на Україні – на цей час воно коштувало б надто дорого.Пропоную застосувати героїчні заходи“.
За день до цього звернення, 25квітня польські війська розпочали широкомасштабний наступ на Україну. ПолітбюроЦК РКП(б)  28 квітня заслухало доповідь Й. Сталіна з питань стратегії йдоручило Л. Троцькому скласти тези ЦК РКП(б) у зв’язку з початком нової війни.29 квітня ВЦВК та РНК РСФРР прийняли звернення “До всіх робітників, селян та чеснихгромадян Росії” у зв’язку з Польською війною, написане Л. Троцьким. 30 квітнявін відіслав у політбюро ЦК РКП(б)  тези “Польський фронт і наші завдання” йвиїхав в Україну.
Ще 4 квітня 1920 р. політбюро ЦКРКП(б)У створи в Харкові Галицький ревком у складі 5 осіб. Щоб не наразитися наміжнародні ускладнення, вирішили: “Галицький ревком не має жодних прав тафункцій органу влади, не має не має жодного відношення до влади, але існує якполітична представницька установа, що виступає офіційно у необхідних випадках”.
23-24 квітня 1920 р. наконференції комуністів Східної Галичини у Києві було обрано Галицькийоргкомітет Східної Галичини  КП(б)У на чолі з Ф. Коном.
Після початку польського наступу26 квітня 1920 р. ЦК КП(б)У заявив, що необхідно допомогти польськомупролетаріату повалити буржуазію.
Такі дії свідчили, що керівникиукраїнських більшовиків також сподівалися скорегувати пролетарську революцію.27 квітня 1920 р.  Х. Раковський і член РВР Південно-Західного фронту Р.Берзін  повідомили Л. Троцькому і Й. Сталіну, що під Києвом склалася критичнаситуація. Як і в 1919 р. у тилу червоних військ в Україні спалахували селянськіповстання.
У перші місяці 1920 р. більшовикиповторювали в Україні попередні “воєнно-комуністичні” помилки. Цепідтверджується доповіддю члена РВР 12-ої армії М. Мурашова В. І. Леніну, Ф.Дзержинському, іншим керівникам РКП(б), яка була присвячена аналізу причинздачі Києва полякам. 17 травня 1920 р. він писав, що червоні частини виявилисянебоєздатними, “усе Правобережжя являло собою вулкан”. Банди нападали нарадянські установи та військові штаби, червоні частини самопостачання.Агітаторів, які доходили до села, били та вбивали селяни, які ненавиділи “жидіві комуністів”. М. Мурашов робить висновок, що ставлення селян Київської, Подільськоїта Волинської губерній до радянської влади або байдуже, або різко негативно. Недивно, що при відступі червоних частин населення нападало на обози, брали уполон червоноармійців.
Не тільки на Правобережжі, а й уПолтавській та Чернігівській губерніях села окоповувалися окопами, обносилисядротом, виставлялися спостережні пункти з технічним та живим зв’язком.
Наприкінці доповіді М. Мурашов із люттюзаявив: «Україна нікому не вірить, ніякої влади не поважає. Вона буде поважатита підкорятися тому, хто володіє потужною військовою організацією та довершенимгосподарським апаратом. Україну потрібно обезкровити, розорити, бандитськенаселення винищити. Це невдячне завдання повинні виконати шляхта та Петлюра.Тоді ми будемо для неї прийнятні…»
За умов наступу польських війск, а такожворожого ставлення значної частини українського суспільства до Червоної Арміїнеобхідно було оперативніше реагувати на зміни ситуації в Україні. Л. Троцькийце розумів і вирішив зробити крок через свої особисті почуття та настрої щодоЙ. Сталіна. Між двома більшовицькими керівниками постійно точилася боротьба завплив. Не дивлячись на це, 18 травня Л. Троцький запропонував В. І. Ленінупризначити Й. Сталіна членом РВР РСФРР. Ідея не означала примирення, голова РВРРосії намагався використати близькість до Й. Сталіна командування 1-ої Кіннноїармії, щоб більш ефективно управляти військами. 20 травня 1920 р. Л. Троцькийнаписав про свою пропозимію Й. Сталіну, який дав згоду. Для нього це означалоявне підвищення статусу у партійно-радянській та військовій ієрархії.
 Тим часом червоні частини просувалися на захід. Саме тоді більшовицькекерівництво у Кремлі вирішило використати відомого українського політичногодіяча В. Винниченка для розколу української інтелігенції. Він прибув до Москвинаприкінці травня, запропонував свої послуги В. І. Леніну зустрівся з багатьмарадянськими керівниками. Після запитів Кремля політбюро ЦК КП(б)У узавуальованій формі дало зрозуміти, що ділитися владою не збирається. Особливозанепокоївся Х. Раковський, якого колишній голова Директорії УНР В. Винниченков листі до В. Леніна пропонував усунути з посади.
Л. Троцький 9 червня надіслав В.Леніну і Й. Сталіну дуже дипломатичну за змістом телеграму: “Винниченко вважає,що він міг би розколоти петлюрівську інтелігенцію своїм активним виступом наУкраїні у цій відповідальній ролі й відволікти від Петлюри хоча б тимчасовузначну частину отаманів. Він вважає, що такого результату можна досягтипризначенням його нарком воєн України. Якщо на це піти, то цій посаді необхіднонадати переважно агітаційний характер, запровадивши В. Винниченка доРеввійськради Південно-Західного фронту. Прошу за дорученням Політбюровисловитися з приводу цих міркувань і в разі незгоди вказати, як уявляєте собіможливість використати Винниченка для роботи на Україні, зокрема для боротьби зПетлюрою. Винниченко віддає себе, за його словами, у розпорядження партії”.
11 червня Й. Сталін відповів ізКременчука Л. Троцькому. Оскільки у телеграмі містяться цікаві оцінкиполітичної ситуації в Україні того часу, розглянемо її: “1. Петлюра являє собоюсерйозну силу у губерніях Західної України, у всій Київській губернії, зокрема,Полтавській; більш  серйозну, ніж наші ради. Прихильники Петлюри: сільськівчителі, фельдшери, агрономи, кооператори, які є організаційними елементамисереднього і крупного селянства проти революції та “кацапів”. Апарати Петлюри:незначна кількість кооперативів й відділів “просвіти”, що є справжнімидержавними установами, з діловодством винятково українською мовою, з фінансамибез контролю, з чудово працюючими підприємствами. “Просвіта” постачає населенняпетлюрівськими ідеями, кооперативи — продуктами, причому частина прибутків йдедо казни Петлюри, оточення якого чудово переховується у цих “легальних”установах. У порівнянні з цими сумно державним  дореволюційними наші радислабкі до неподобства. Про Радвладу селяни знають тільки те, що у неї багатовійська, і вона відбирає хліб. Зважаючи на усе це поява Винниченка на нашомунебосхилі повинна відіграти найбільш серйозну роль у боротьбі з серйознимворогом революції на Україні, тобто з петлюрівщиною. 2. Призначення ВинниченканаркомвоєнУкраїни… вважаю найбільш зручною та доцільною комбінацією. 3. ЯкбиВинниченко поставив питання щодо створення інститут голови Реввійськради Південь-Західі призначення на цю посаду, я б не заперечував проти такої комбінації. 4. Протипризначення Винниченка членом Реввійськради Південь-Захід не заперечую”.
Таким чином, Й. Сталін і Л.Троцький вважали “петлюрівщину” серйозною загрозою для влади більшовиків вУкраїні. Це свідчило  про те, що більшовицьке керівництво на цей час визнавалосилу українського національного руху. Показово, що у межах марксистськихуявлень Й. Сталіна соціальною базою контрреволюції були вчителі, фельдшери,агрономи, кооператори як громадсько-політичні представники українських селян.Кооперативи й “просвіти” вважалися структурами, що мали неформальну владу намісцях та протистояли органам більшовицької влади – радам.  У майбутньому такісталінські оцінки слугували теоретичною основою репресій комуністичного режимув Україні [10; 183].
Багатьом керівникам більшовиківздавалося, що Червона армія зможе продовжити успішний наступ на Захід. Цінастрої поділяв В. Ленін. Він бажав не тільки радянізувати Польщу, але йздійснити прорив Червоної армії до Німеччини, де, на його думку, створилисясприятливі умови для комуністичної революції. Вождь більшовиків мріяв запалитиполум’я світової революції у Центральній і Західній Європі та встановити тамрадянський лад. 19 червня  1920 р. Г. Чичерін надав В. Леніну варіанти можливихподальших переговорів з Польщею. Один із них передбачав приєднання СхідноїГаличини до радянської України.
На початку липня 1920 р. червонівійська підішли до етнографічного кордону Польщі, здобувши перемогу у боях ізполяками у районі Рівного.
На початку серпня, післязахоплення Рівного, 1-а Кінна армія повернула Львів. Визвольного походу проти“буржуазії” та “капіталістів” у її виконанні не вийшло. Навіть такийпереконливий комуніст, як В. Затонський – член РВР 14-ої армії 10 серпня 1920р. повідомив до ЦК КП(б)У, що будьонівці на своєму шляху грабують і гвалтуютьмісцеве населення.
Але ж вони вирішували долюрадянсько-польської війни. Головний удар червоні війська завдавали Варшаві. 17серпня С. Каменєв повідомив командувачів Західним фронтом М. Тухачевського таПівденно-Західним фронтом О. Єгорова, що Західний фронт мусить приступити довирішального наступу на Варшаву. Й. Сталін та О. Єгоров не поспішали виконуватицей наказ, сподіваючись зайняти місто. До того ж Й. Сталін міг виправдовуватисьперед іншим керівниками Компартії за відмову тим, що Львів був культурним ігромадсько-політичним центром Східної Галичини. Його захоплення малостратегічне значення для більшовиків: вони  отримували прямий вихід до ЦентральноїЄвропи.
12 серпня О. Єгоров у черговий разнаказав Кінармії захопити Львів і тільки під тиском Л. Троїцького 13 серпня РВРПівденно-Західного фронту віддало наказ про передислокацію. Утім, ще 17 серпняКінармія штурмувала Львів, але 6-та січова дивізія УНР під командуваннямполковника М. Безруша та Р. Сушка утримали 1-у Кінну армію.
У середині серпня й. Сталінавідкликали з України до Москви. Бої на врангелівському фронті все більшевідволікали увагу Кремля. 19 серпня політбюро ЦК РКП(б) заслухало доповідь Л.Троїцького та й. Сталіна щодо військового становища на польському іврангелівському фронтах, визнано останній головним, Й. Сталіну надалидвотижневу відпустку.
Й. Сталін на польський фронт неповернувся, а Л. Троїцький став людиною, яка приймала основні рішення, щостосувалися української проблеми. При цьому він продовжував постійноконтактувати  з Х. Чаковським. 1 вересня обидва діячі написали листа В. Ленінущодо с. Петлюри: “Оскільки питання про Петлюру може отримати велике значення унаших відносинах з Польщею, необхідно розгорнути найширшу агітацію з приводушахрайської поведінки Польщі, що порушує її мирні зобов’язання”.
Ця заява стосувалася С. Петлюритому, що польський уряд не поспішав визнати легітимність українськогорадянського уряду. Ситуація загрожувала повторним просуванням польських військуглиб України та втручанням у радянсько-польські переговори голови Директоріїяк “третьої сили”.
Тому знову постало питання щодо В.Винниченка у РНК УСРР та наркомом закордонних справ СРР. 9 вересня політбюро ЦККП(б)У прийняло його до партії і попросило ЦК РКП(б) направити замість Д.Мануїльського на мирні переговори з поляками. Одночасно від В. Винниченкавимагали переробити заяву про вступ до більшовицької партії. 11 вересня Л.Троїцький висловив політбюро ЦК РКП(б) та Х. Чаковському свою думку щодо В.Винниченка: “… Потрібно, щоб Винниченко заявив: 1). Щоб сам він був головоюдемократичної Укрреспубліки. 2). Що Петлюра ніколи не отримував демократичноїсанкції. 3). Що Петлюра є агентом польської шляхти. 4). Що за цих умов він,Винниченко,  не дивлячись на ті суперечки, що у нього малися в минулому зРадвладою, вважає своїм обов’язком вступити до лав Червоної Армії, щоб зізброєю у руках битися за незалежну радянську Україну проти польської шляхти таїї найманців“ [9; 237].
Такі жорстокі вимоги означали дляВ. Винниченка  необхідність відійти від своїх життєвих принципів та офіційнозробити облудні заяви на кшталт: “Петлюра – агент польської шляхти”. Очевидно,що Х. Чаковський передав вимоги Л. Троїцького В. Винниченку, який відмовився їхвиконати і виїхав з України.  Раковський міг бути спокійним – загрозливийконкурент самоусунувся. Одночасно міжнародна ситуація склалася таким чином, щоуряд РСФРР мусив враховувати в переговорах з поляками існування формальнонезалежної радянської України.
В той же період у КП(б)Упоширилася думка, що тільки радянська Україна здатна виконати роль інтегратораусіх українських етнографічних земель і лунали заклики до радянізації ЗахідноїУкраїни. 14 травня Р. Кон написав листа до ЦК КП(б)У, в якому стверджував, щоані Відень, ані Варшава не можуть бути центрами економічного тяжінні доГаличини, яка становить єдине ціле зі Східною Україною. Тому політичний центррадянської України мусить стати центром для Галичини.
На початку липня 1920 р. Червонаармія захопила 16 повітів Східної Галичини й проголосила там радянську владу. 8липня на спільному засіданні Галицького оргкомітету та політбюро ЦК КП(б)Усформували галицький революційний комітет начал з В.Задонським. цей органповинен був “виконувати функції тимчасового уряду у Галіції”.
16 липня 1920 р. був затвердженийсклад галицького революційного комітету на пленумі ЦК РКП(б). Х. Чаковськомудоручили підібрати комуністів для організації Румунського ревкому.
19 серпня В. І. Ленін написав В.Затонському: “Повідомте якнайдетальніше, що робити для того, аби піднятигалицьких селян. Озброєння послано вам. Нещадно громіть панів та куркулів, щоббараки, а також селянська маса відчула крупну зміну на їх користь. Чи очікуєтеаеропланів?” У спогадах В. Затонський писав: “Ленін нам наказав не панькатися збуржуазією та куркульнею і якнайшвидше трощити єдиний національний фронт, кожненаціональне угрупування, виховуючи замість того інтернаціональну солідарністьтрудящих…”.
Виконуючи такі вказівки, Галицькийревком оголосив націоналізацію промисловості, банків, запровадження 8-годинногоробочого дня, загальної трудової повинності, втілення основного принципусоціалізму – “Хто не працює, той не їсть”, створення профспілок, конфіскацію поміщицькихземель, врожаю, обладнання та передачу їх органам радянської влади, організаціюкомітетів незаможних селян, відокремлення церкви від держави та школи. 1вересня Гал ревком, що знаходився у Тернополі, видав наказ щодо переходу донього усієї повноти влади, об’єднання Галицької республіки з радянськоюУкраїною. Водночас робилися спроби організувати численні комуністичні такомсомольські організації. 6 вересня 1920 р. В. Задонський написав листа в.Леніну та Ф. Дзержинському:” У нашій політиці  я також взяв найрішучіший тавідвертий курс  на розв’язування революції. Намагаюся скрізь, зокрема навітьдемагогічно, підкреслити робітничо-селянський характер радянської влади. Піднявшалену кампанію супроти інтелігенції. У Росії або на Україні за це назвали бмахновцем. Але тут, нині, — це необхідне. У маси кинули гасло “Руйнуй усестаре, жени, знищуй поміщика, його економів  і прихвоснів, розбирай землю, нечекаючи докладних інструкцій, грабуй буржуазію у с моєму сущому сенсі цьогослова, з виселенням із квартир, залучення до громадянських робіт і т. ін..”.
Однак під тиском польських військчервоні частини стрімко відкочувалися на схід. 20 вересня Задонський ізрештками Галицького ревкому опинився у Вінниці. Звідти він надіслав листа доЛеніна, ЦК КП(б) У. РВР Південно-Західного фронту: “Галицьке дійствозвершилося. Я не знаю, як складеться міжнародна обстановка, як повернутьсяподії на фронті. Можливо, що з Польщею буде укладено мир і радянський уряд,який прагне миру та його потребує, не стане за будь-якої ціни домагатисясамовизначення Галичини у нашому розумінні цього слова… Але, якби не було,Галичину довелося б рано чи пізно радянізувати. Необхідно врахувати досвідпершої спроби такого роду. Констатую: до такої серйозної спроби перенесеннясоціальної революції та радянської влади в Європу ми були дуже поганопідготовлені, а саме: а) партійного комуністичного апарату не існувало.Закордонні підпільні організації майже не мали зв’язку з центром, що знаходивсяна Україні. Цей центр був дуже слабким, а на момент нашого вступу до Галичинийого фактично і н6е існувало…”
б) Ревком був сформований надтопізно. Не потрібно було негайно повідомити про нього, але дати йому можливістьпідготуватися, зібрати сили й техніку, було б абсолютно необхідне… [8; 39].
Як бачимо, прагнення радянізуватиєвропейські території, зокрема Галичину, залишалося, але готуватися до тогонеобхідно було більш ретельно. Доки ж керівники РКП (б) аналізували причининевдач. 22 вересня В. Ленін виступив з комуністичним звітом ЦК РКП (б) на ІХВсеросійській партійній конференції, де відверто заявив: “Ми вирішиливикористати наші військові сили, щоб домогтися радянізації Польщі. Ми формувалице не в офіційній резолюції, що записана у протоколі ЦК, проте між собоюговорили, що ми повинні багнетами помацати – чи дозріла соціальна революціяпролетаріату в Польщі?…”[10; 88].
Сучасний імперіалістичний світтримався на Версальському договорі. Більшовики, які охопили такі настрої,відхили ультиматум Д. Керзона та загрозу застосування санкції Ліги Націй.Кирилівські “геополітики” мріяли захопити Східну Галичину. Вождь російськихбільшовиків пояснював: “Отримуючи Східну Галичину, ми мали базу проти усіхсучасних держав. За таких умов ми сховали сусідство з Прикарпатською Руссю, якакипить більше, ніж Німеччина, та є прямим кордоном до Угорщини, де невеликогопоштовху достатньо для того, щоб спалахнула революція… Ми чудово розуміємо,що ставка поставлена велика, що ми сильні, що ми, узявши Галичину, дерадянський лад забезпечений, узявши Галичину, яка має зв’язок з Чехословаччиноюта Угорщиною. Через це варто контролювати, нехтувати таким фактом не можна. Алеоднозначно ми усвідомлюємо, що зимова компанія вимагатиме багато життя, й миговоримо: ми повинні уникнути зимової компанії”.
Остання фраза була побічнимвизнанням поразки. Проте мрія світової революції залишалася, що комунізм уРосії самостійно не побудувати.
Наступного дня, 23 вересня,надзвичайна сесія ВЦВК РСФРР вирішила відмовлятися від раніше поставлених доПольщі вимог щодо підписання  пропімінарного мирного договору. Під часпереговорів, що відбувалися в Ризі польський уряд визнав повноваження УСРР,який представляли делегати на чолі з Мануїльським. Делегація УНР відмовиласябрати участь у переговорах, а делегація ЗУНР на чолі з Левицьким, провелаконсультації з представником УСРР, під час яких Д. Мануїльський заявив, що вразі відновлення Східної Галичини “ми дамо вказівку комуністам, щоб непідкопували під галицький уряд, а він повинен нам дати можливість проникти вЄвропу” [23; 294].
Водночас голова російсько-українськоїделегації А. Іоффе сказав одному з представників галичан: «Хто знає, ми  іполовину України могли б відступити Польщі за мир, бо не можливо воювати зівсім світом». Торги українськими землями та національними інтересами Українивідбувалися з усіх сторін.
4 жовтня радянсько-українська делегаціявиступила із заявою, що питання про незалежність Східної Галичини пов’язане з волевиявленням галицького населення тавимогою припинити діяльність структур УНР на польській території.
12 жовтня на умовах, висунутихрадянською стороною, був підписаний мирний договір між РСФРР, УСРР, БСРР, зодного боку, та Польщею – з іншого.
Для узгодження тексту остаточногодоговору польська сторона передала пропозиції радянським керівникам. Ознайомившисьіз ними, 15 жовтня, Раковський надіслав телеграму Л. Троцькому та Г. Чичерінущодо неприйнятності тез. Він наполягав, щоб спеціальним пунктом обумовлювавсявихід військ Петлюри за Дністер, а С. Булак-Балаховича – на захід від Мозира,посилаючись на історичний прецедент: у1918 р. командування німецьких військвідмовилося поширити перемир’я з радянською Росією на Ростовську ділянкуфронту, що надало можливість генералу П. Краснову розпочати бойові дії протибільшовиків.
З точки зору більшовиків логіка Х.Чаковського мала сенс. У жовтні війська УНР розпочали загальний наступ від Барадо Ямполя, дійшли до Врацлава, зайняли Жмеринку, Бар, Вінницю, Пітин. АлеЧервона армія завдала контрудару й 16 листопада захопила Кам’янець-Подільський.Підрозділи Петлюри відійшли за р. Збруч. 12 листопада у Білорусії загін С.Булак-Балаховича захопив Мозир та Калениковичі. Тільки у 20-х числах радянськимвійськам вдалося відтіснити його на територію, де знаходилось польське військо.
Кремлівський уряд наполіг наінтегруванні армії Петлюри. У результаті війни більшовики не досяглистратегічної мети – закріпитися у Східній Галичині та Закарпатській Україні.Власне кажучи, договір 1921 р. був провалом комуністичної ідеї світовоїреволюції, що експортувалася з Росії.
20 листопада 1920 р. Троїцькийприїхав з Донбасу, на Х конференції КП(б)У в Харкові заявив, що “ми поставимочервоний прапор добробуту та просвіти над Радянською Росією та РадянськоюУкраїною. Ми дамо приклад усьому світові, що у Радянській Україні, як і вРадянській Росії, немає більше голоду, жебрацтва, незадоволення та епідемій. Цеозначає визволення робітничо-селянської Росії та України“ [14 10].
Вищенаведені факти свідчать, щолідери більшовиків повернулися до більш реалістичної зовнішньої та внутрішньоїполітики. Л. Троцький на VII Всеукраїнській конференції КП(б)У (4-10квітня 1923 р.) зробив наголос: «Відскок від Варшави у 1920 р. «свідчив, щобільшовики не отримують прямої допомоги від пролетаріату більш розвинутих країнЄвропи. Надії на світову пролетарську революціюзалишилися».
У новому політичному курсі Росія і Українаставали «дослідним полем» (як висловився Й. Сталін), зразок якого мавпереконати народи Сходу і Центральної Європи у перевазі соціалізму й комунізму.
Комуністичні керівники Росії усвідомилинеможливість вести наступальну війну у країнах Центральної та Західної Європиза умови відсталої організації російського суспільства у широкому сенсі цьогословосполучення. Тому першочерговим завданням ставали трансформаціїсоціально-економічних, адміністративно-управлінських, ідеологічних структурсуспільства. Не лише важливим здавалося використання колишніх окраїн Російськоїімперії за допомогою російсько-більшовицької системи управління та  подоланняворожого ставлення до комунізму і Росії значної частини неросійськихетнонаціональних груп.

Розділ ІІІ.Військово-політичні та економічні наслідки війни
 
3.1. Військово-політичні таекономічні наслідки війни
 
У жорстоких внутрішньопартійнихсуперечках розпочинався період нової економічної політики та побудови «соціалізмув одній країні».
Зважаючи на економічне становище таресурси України, вона повинна була стати міцною комуністичною базою для Росії.РКП(б) визнало відмінність України від Росії, особливості українськогоселянства, потужність національного руху. Але українське суспільство вважалосяяк дуже відстале й слабке для майбутніх  модернізацій, його необхідно булорадянізувати та комунізувати.
Не дивлячись на усі конфлікти зуправлінським структурами радянської Росії, керівники КП(б)У беззастережнопідтримували такий курс, тому що вбачали в Росії гаранта збереження влади наУкраїні. Визнання лідерами РКП(б) України як радянської держави, не дивлячисьна певну «демократичність» цієї державності, та намагання інтегрувати Українудо складу Росії були важливими чинниками історії України таросійсько-українських відносин у ХХ столітті.
Отже, радянсько-польська війна стала новиммоментом у зовнішній і внутрішній політиці лідерів РКП(б). Проте мрї просвітову революцію, так само, як про Росію – взірець для інших країн світу,ніколи не зникали: вони певним чином трансформувалися протягом радянськоїісторії, але завжди впливали на зовнішню та внутрішню політику комуністичогорежиму.
Ризька мирна конференція 1920-1921 рр.була переломною віхою в українській історії ХХ століття. Україна, опинившисьнапередодні конференції у вирі радянсько-польської війни, стала ареною яквнутрішньої ідейно-політичної боротьби, так і зовнішньої окупації. Для урядуУНР його опір на українсько-польський союз, оформлений Варшавським договором1920 р., позиція польського уряду на конференції була життєвоважливою.
Уряд Польщі плекав надію на відновленняпольських кордонів зразка 1772 р., але рішення, прийнте урядами західних країну Спа, обмежувало східні кордони Польщі «лінією Керзона», накреслеою вдекларації Верховної ради Антанти від 8 грудня 1919 р. Тому Ризьку мирнуконференцію польський уряд розглядав як можливість «виторгувати» в радянськогоуряду Росії західноукраїнські та західнобілоруські землі [4; 43]. Рада оборониПольщі, що зібралася 11 вересня 1920 р. для вироблення і затвердженняінструкцій польській мирній делегації, визначила лінію кордону, якої повиннібули домагатися в Ризі польські делегати. Пропозицію члена делегації І.Василевського – «Україна на конференцїі має бути представлена якщо не зполяками, то самостійно», — більшість Ради відхилила, тому що польськаделегація повинна була визнати повноваження УСРР і тільки при можливостінаполягати на визнанні УНР.
У відповідь на ноту Директорії польськомуурядові, в якій вказувалося на негативні сторони відсутності делегаціїУкраїнської Народної Республіки (УНР) на переговорах. 11 вересня 1920 р.,міністр закордонних справ Польщі Е. Сапега звернувся по радіо до уряду РСФРР усправі допущення делегації УНР до переговорів. Та більшовицький уряд Росії уцьому питані не йшов ні на які компроміси. Вже наступного дня наркомзакордонних справ РСФРР Г. Чичерін повідомляв польський уряд: «Так званоїукраїнської демократичної респубілки взагалі не існує, оскільки Україна єнезалежною Радянською Республікою, союзною з Росією, яка разом з нею береучасть у переговорах у Мінську і Ризі [4; 43]. В дійсності представництво УСРРв радянській делегації носило фіктивний характер з метою домогтися визнанняПольщею ще однієї радянської республіки. Так, повідомляючи уряд УСРР пропідготовку радянської делегації до перговорів, Г. Чичерін телеграфував: «НехайМануїльський їде сюди для ознайомлення із справами і щоб не спізнитись». Тобтопредстаника радянської України запросили до Москви не для обговорення ізатвердження умов миру, а лише для ознайомлення.
Більше того, оформленянм офіційнихукраїнських документів на конференції займався член польської делегації П.Василевський, бо ніхто з представників УСРР не писав українською мовою.
Та загрозу для існування незалженої УНРстановив і польський уряд, про справжні наміри якого можна було дізнатися зінструкції Е. Сапеги польським делегатам: « В наших переговорах з більшовикамисправа Петлюри взагалі не буде враховуватися». З польської делегації тільки П.Василевський був об’єктивним доукраїнської проблеми. І вже на першому засіданні Ризької конференції 21 вересня1920 р. польська делегація визнала повноваження представників УСРР напереговорах. Одночасно в пресі польські парламентарії заявили, що “визнаннярадянської делегації як російсько-української, означає тільки те, що їїповноваження насправді підписані урядами двох республік”. Що ж до українськогопитання, о воно у всій повноті буде обговорюватися на конференції. Більшкатегоричною була заява С. Грабовського: “Скільки б не говорили про те, щоробітничо-селянська Україна самовизначилася, ми дивимося на це так: написанонезалежність – читай автономія, розумій обласне самоврядування. РадянськаУкраїна, ми в цьому переконані, є результат червоного імперіалізму”. Але такізаяви в пресі не спростовували того факту що польська делегація, ведучипереговори з представниками радянської України, цим самим визнавалаправомірність існування УСРР. “В той же спосіб, — писав пізніше головаделегацій Польщі Я. Домбровський, — була присуджена доля України, яказалишалася в обсягу російських впливів”.
Зробивши ставку наукраїнсько-польський союз, уряд УНР не приділив належної уваги питаннямпідготовки до конференції. Зокрема, тільки 11 жовтня був затверджений складделегації УНР, роль якої в Ризі, за визнанням її голови С. Шелухіна, обмежилася“тільки на пильному слідкуванні за розвитком подій,… піднесенні українськоїсправи в пресі. На жаль, українські демократичні сили не змогли переборотиполітичні розбіжності, викликані Варшавською угодою 1920 р., тому пропозиціяпосла УНР в Латвії в. Кедровського про “об’єднання національного фронту”, тобтозгуртування політичних сил УНР і ЗУНР. Таким чином, на Ризькій мирнійконференції офіційні переговори велися між польською і об’єднаноюросійсько-українською радянською делегаціями, всі інші делегації не малистатусу учасника конференції.
Для уряду РСФРР першочерговимзавданням в той історичний період було недопущення зимової компанії, тому, заумовами В. І. Леніна, “знову пропонуємо Польщі вигідний, невигідний для насмир”[21; 145].
Вже на засіданні Ризькоїконференції 28 вересня 1920 р. радянська делегація подала проект препімінарногомирного договору, в основі якого лежала «Заява ВЦВК з питань про основи угодиміж РСФРР і Польщею». Основною вимогою радянського проекту було беззастережневизнання незалежності суверенності Білоруської, Литовської і Українськоїрадянських республік. Долю Східної Галичини мав визначити плебісцит забуржуазно-демократичним принципом. Питання незалежності Східної Галичини, якпіднімалося в «Заяві», в проект внесено не було через безкомпромісну позиціюпольської сторони, яка заявила, що російська делегація вручається до справГаличини, яка ніколи не була під Ладою Росії, справа якої взагалі не належитьдо цієї конференції. В залежність від цього питання польські делегати ставилиподальше ведення переговорів.
Ставлення договірних країн доукраїнського питання виявилося, зокрема, у зустрічі голів делегацій, в ходіякої А. І. Іоффе заявив: “Росія розуміє, що для Польщі конечна галицька нафта,але для Росії конечне українське зарубіжжя. Це для Росії справа передусімекономічна”. Україна цікавила обидві держави, насамперед, як сировиннийпридаток.
Хід радянсько-польськихпереговорів в Росії перебував у прямій залежності від військової ситуації нафронті. Під впливом успіхів польської армії, наступ якої почався 19 вересня1920 р. рада оборони Польщі, зібралася 1 жовтня для обговорення радянськогопроекту, визнавала його умови неприйнятними. “Наша делегація віднеслася дорадянського проекту вороже”, — повідомив в Польщу Я. Домбровський. Слідвідзначити, що як в цьому повідомленні, так і в інших звітах Я. Домбровськогоговорилося саме про “російські проекти”, “російські пропозиції”, що свідчатьпро розуміння польським урядом фіктивності представництва УСРР. Уряд РСФРРусвідомлював, що вони готові видати навіть Врангеля, Петлюру, вони хочутьвикористати сприятливе воєнне становище і вигідний мир [27; 308].
Тому політбюро ЦК РКП (б) 4 жовтня1920 року прийняло постанову – погодилася на запропоновану польською делегацієюлінію кордону, що передбачала анексію Східної Галичини. 5 жовтня 1920 року А.Іоффе повідомив голову польської делегації про згоду уряду РСФРР на польськіпропозиції на трьох умовах: підписання прямолінійного мирного договору непізніше 8 жовтня, визнання РСФРР і УСРР права транзиту в Литву і Німеччину,узгодження суми сплати Польщі за її активну участь у економічному життіРосійської імперії. Переговори про умови попереднього мирного договору проперемир’я не були поза увагою делегації УНР і ЗУНР пішли різними шляхами. Якщозахідноукраїнська делегація шукала підтримки у радянської сторони, топредставники УНР налагоджували стосунки з польськими делегатами. 6 жовтняделегати УНР були прийняті головою польської делегації Я. Домбровським. Під часбесіди виявився той факт, що посол УНР в Польщі без погодження з Директорієювів переговори про можливість визнання радянської України польським урядом. Затвердженням С. Шелухіна, у Варшаві українськими дипломатами “велася закуліснагра, про яку не знав уряд” [21, 145].
За таких обставин, коли польська ірадянська делегації узгоджували останні питання перед підписанням попередньогомиру, за висловлюванням голови делегації УНР С. Шелухіна “Україна почувала себеізольованою і покинутою. 12 жовтня 1920 року в Ризі був підписаний договір міжПольщею з одного боку і РСФРР та УСРР з іншого про перемир’я і умови миру. Запопереднім миром польський уряд визнавав “незалежність України”.
Ще у квітні 1920 року визнавДиректорію верховною радою в Україні, а в жовтні цього ж року відмовився від їїпідтримки як організації, що боролася державного устрою УСРР, договірної наРизьких сторони, це передбачалося в статті 2, за якою сторони зобов’язувалисяне створювати і не підтримувати організацій, що ставлять за мету збройнуборотьбу з іншою договірною стороною. Це була значна перемога радянськоїдипломатії, тому що в першому міжнародному договорі було визнане існуванняУСРР. За преміальним миром договірної сторони зобов’язувалися включити в кінцевиймир постанови про гарантування національним меншинам вільного розвитку, мови,виконання релігійних обрядів, про вільний вибір громадянства, про обмінвійськовополоненими, про амністію, про взаємну відмову покриття воєнних витрат,про повернення Польщі предметів культури мистецтва, вивезених за часів розділівПольщі в Росію, про відшкодування Польщі збитків періоду революції тагромадянської війни в Росії й Україні. За додатковим протоколом, включення допреміального миру, радянська сторона зобов’язувалася компенсувати Польщі їїактивну участь в житті Російської імперії золотом, сировиною, фактично зарахунок природних ресурсів України і Білорусії.
Незважаючи на заяви польськихделегатів, що відношення до України залишається як до союзного народу, амбіціїпольських політиків цим договором не обмежилися. Так, виступаючи 14 жовтня 192р. в сеймі, прем’єр-міністр Польщі В. Вімос зазначив: “Мир, підписаний в Ризі12 жовтня, не задовольняє повністю аспірацій польського народу, він залишаєпоза кордонами Польщі велику кількість поляків”.
Наприкінці осені 1920 р. урядПольщі, визнавши УСРР і надалі допомагав Директорії матеріально і фінансово.Допомога Польщі армії УНР викликала протест з боку радянського уряду, і назасіданні конференції голова радянської делегації погрожував, що йдучи заПетлюрою, Червона Армія може опинитися в Польщі. Серед польських політичних кілпереважала тенденція до закріплення територіальних надбань, здобутих в Ризі,тому за наказом головнокомандуючого збройними силами Польщі 21 жовтні 1920 р.всі українські військові частини під загрозою інтегрування були залишитипольську територію. Уряд Директорії на польських теренах, згідно з рішеннямРади міністрів Польщі від 6 грудня 1920 р., перебував як приватний, без правафункціонування окремих урядових установ”. 2 листопада 1920 р. припинила своюдіяльність в Ризі УНР. Голова делегації А. Шахунін зауважив на змінузовнішньополітичного курсу уряду Польщі, неефективну діяльність українськихдипломантів у Варшаві та обережну в українському питанні політику Антанти.
Після військової поразки армії УНРдоля України цілковито залежала від рішень Ризької конференції, яка продовжиласвою роботу 12 листопада 1920 р. був підписаний протокол про передачу польськійстороні 70% волинського цукру в обмін на ліквідацію “польського коридору”(передбаченої миром 15-кілометрової нейтральної зони). Більше того, радянськогоделегація пропонувала сплатити частину боргу Російської імперії збільшеннямекспорту зерна, концесіями на розробку криворізької руди.
Про маріонетко вість українськогопредставництва в Ризі свідчить голова радянської делегації в Москву: “Язгідний, якщо ми вважаємо за потрібне… попри всякий юридичний зміст і черезповагу до інтересів пролетаріату… підтримували ілюзію незалежної від РСФРР України”.У наступній телеграмі А. Іоффе повідомив: “Наступає закінчення роботи, потрібнонегайно вислати перекладача або інакше я не в стані буду скласти українськийтекст”.
Важке внутрішнє становищерадянської Росії, переважання мирних настроїв в обох країнах сприялиприскоренню переговорів. Заключним актом радянсько-польської конференції сталопідписання 18 березня 1921 року Ризького миру. Деякі історики-дослідникиназивають Ризький мир другим Андрусовим, тому що польський уряд ідеїукраїнсько-польського союзництва протиставив концепцію поділу з Росієюукраїнських земель.

3.2. Територіальнінаслідки війни 1920 року
 
Проведений у Сілезії, Варшаві таМазурах плебісцит виявив несприятливим для Польщі. Основна частинасередньовічних польських земель на заході залишилося за Німеччиною. Польщазберігала здобула перемогу в українсько-польській війні 1918-1919 рр. Іокупувала майже всю Білорусію та українські землі по Збруч і Горинь. Опинившисьвлітку 1920 р. на краю загибелі у двобої з налаштованою на “світову революцію”Червоною Армією, польська держава витримала військовий тиск і відповіла ударомна удар. Звичайно “чудо на Віслі” пояснюється не військово-економічнимиперевагами Польщі, а крахом авантюристської політики воєнного комунізму врадянських республіках.
Завоювання на сході булипідкріплені дипломатичними методами. Зокрема, про відсутність домагань наукраїнські землі під польським контролем офіційно оголосили і УНР (Варшавськийпакт), і УСРР та РСФРР (Ризький мирний договір).
18 березня 1921 року в Ризі бувпідписаний мирний договір між Польщею та Радянською Росією. Польща визнавалаУСРР. До Польщі відійшли українські землі, обіцяні їй Петлюрою у Варшавськомудоговорі: Холмщина, Підляшшя, Західна Волинь і Західне Полісся. Доля Галичинипід час підписання мирного договору не буда вирішена. У договорі булообумовлено заборону перебування на території Польщі антирадянських організацій.
За ризьким мирним договором 1921року Волинська губернія була поділена на дві частини: Західна Волинь з Поліссямвідійшли до Польщі, а Східна Волинь (Житомирщина) залишилась у складі УСРР.
Також у Ризькому трактаті білапостанова про права української та білоруської меншин у рамках польськоїдержави. Договір постановив, що особи російської, української та білоруськоїнародностей мають право, у рамках внутрішнього (а значить польського)законодавства плекати свою рідну мову, організувати й утримувати своє власнешкільництво, розвивати власну культуру і з тією метою закладати власневиробництво, розвивати власну культуру і з тією метою закладати власнітовариства і спілки.
Доля Галичини у Ризі вирішена небула.
12 лютого 1923 року польський сейму зверненні до західних держав постановив за вимогу узаконити умови Ризькогодоговору від 18 березня 1921 року як чинила господарської і політичноїнеобхідності, неодмінної умови стабільності в Європі. Водночас уряд В.Скіфського оголосив декларацію, в якій пообіцяв на підставі Конституції 1921року врегулювати відносини у Східній Галичині і захищати права місцевогоукраїнського населення. Цього було досить, щоб Рада послів Антанти в Парижі 19березня 1923 року надала Польщі всі юридичні права на володіння СхідноюГаличиною і офіційно визнала східні кордони Польської держави, встановленіРизьким мирним договором.
Підсумовуючи територіальні наслідкивійни 1920 року необхідно визнати, що на рішення Антанти, ухвалені в березні1923 року, вплинув як факт чотирирічного перебування Західної України у складіПольщі, так й Варшавська угода 1920 року, УНР з Польщею і особливо Ризькиймирний договір, підписаний від імені українського народу керівниками УНР іУРСР. Ризький мирний договір став метою незалежності Української держави, заяку боровся народ у 1917-1920 рр.
Висновки
Аналізуючи книгу“Радянсько-польська війна 1920 р. та її наслідки” можна вказати на реальнуполітику обох держав стосовно українських земель.
Нова Польщанародилася восени 1918 року. Диктаторську владу “начальника держави” дістав Ю.Пілсудський. У польських керівних колах постало питання відновлення історичнихкордонів Польщі. Стало ясно, що відновити її можна було лише шляхом військовоїекспансії на Сході, бо воювати проти Німеччини, щоб повернути Німеччині західніземлі, вона не наважувалася.
У Білорусії і наУкраїні розгорнулася боротьба за владу. Саме в цей період розпочинається польськаекспансія на Схід. Внаслідок польської окупації українські землі по Збруч іГоринь опинились під владою Польщі. Директорія УНР втратила свою територію.
Польща і Радянська Росія готувалисядо війни і вкотре ареною бойових дій ставала Україна.
Відродженняросійської імперії могло негативно вплинути на державність Польщі, томупольські урядові кола вирішили піти на зближення з Україною. Петлюра проводитьпереговори з польським урядом, які завершилися підписанням 21 квітня 1920 р. уВаршаві договору, за яким Польща іУНР спільно воювали проти Червоної армії Радянської Росії. Польща обіцяла Україні незалежність, аДиректорія, в свою чергу, віддавала українські землі на поталу польськомууряду.
Таким чином, завизнання права на незалежність України Польща діставала Східну Галичину, Західну Волинь, Холмщину,Підляшшя і Полісся.
Варшавськийдоговір вилився на Україні у велике нещастя. Особливе незадоволення вінвикликав у Галичині – він перекреслював боротьбу української громадськостіГаличини за незалежність.
25 квітня 1920року розпочався об’єднаний похід на Українувійськ Польщі і УНР. Цей день був,фактично, точкою відліку від початку радянсько-польської війни, яка принеслачерговий переділ України між сусідніми державами.
Радянсько-польськавійна завершилась у липні 1920 р. мирним договором, який відбувався спочаткупід Мінськом, а потім переговори були перенесені до Риги. Але, затягуючи мирніпереговори, обидві сторони намагалися використати їх, щоб дістати якнайбільшівигоди із таємної підготовки до нового удару. Однак виявилося, що польськівійська, що далі, то більше втрачають боєздатність. Червона армія також немогла більше воювати, зважаючи на внутрішні проблеми армії, провалкомуністичного курсу на “світову революцію”. Делегація Радянської Росії іРадянської України змушені були дати згоду на встановлення кордону, при якомуЗахідна Україна і Західна Білорусія залишалися в межах Польщі. На цих умовахбуло підписано перемир’я 18 березня 1921 року уРизі. Делегація УНР до переговорів не була допущена.
Таким чином зновуукраїнські землі були розділені, а Директорія та уряд УНР, усі їх організаціївтрачали право легального існування в Польщі.
Ризька мирнаконференція стала переломною віхою в українській історії ХХ століття. Україна,опинившись напередодні конференції у вирі радянсько-польської війни, сталаареною як внутрішньо-ідейної політичної боротьби, так і зовнішньої окупації.
Ризький мир ставпоразкою для уряду УНР, який не зміг протиставити радянській коаліції нісильної армії, ні міцного союзництва. Рішення Ризької конференції сталоостанньою сторінкою ідеї національної державності України 1917-1921 рр.Трактування українського питання на Ризькій конференції спричинило до змін як узовнішній політиці Європи, так і внутрішньому становищі України.
З початкувстановлення радянської влади на Україні, з листопада 1917 року, вонапоширювалася і зміцнювалася по всій території. Була прийнята радянськаКонституція у березні 1919 р., будувалася радянська система управління,проводилася політика в інтересах робітників і селян, будувалися фабрики,заводи. Радянсько-польська війна стала поворотним моментом у внутрішній тазовнішній політиці лідерів РКП(б), переходом від мрій про світову пролетарськуреволюцію до більш прагматичної політики модернізації російського суспільствата інтеграції в єдину державу різних етнонаціональних груп, які мешкали наокраїнах колишньої Російської імперії. Проте мрії про світову революцію, таксамо, як про Росію – взірець для інших країн світу, ніколи не зникали: вонитрансформувалися, певним чином, протягом радянської історії, але завждивпливали на зовнішню і внутрішню політику Радянського Союзу.

Використана література:
 
1. Васильєв В. Ю. Україна в політиці радянськогокерівництва напередодні другої світової війни // Український журнал – 2005. — №1. – с.4-5.
2. Васильєв В. Ю. Еволюція поглядів керівництва РКП(б) та КП (б) У на світову революцію в контексті радянсько-польської війни 1920р. // Український історичний журнал – 2006. №5. – С. 155-172.
3. Всемирнаяистория в 10 т. – т. 8 / под ред. И. И. Менца. – М.,1961. – С. 558-579.
4. Галицька – Дідух Т.Українське питання на Ризькій мирній конференції // Нова політика. – 1999. — №5. – с.43-47.
5. Гражданскаявойна на Украине 1918-1920. Сборник документов и материалов. В 3т., 4-х кн. /под ред. С. М. Королевского. – Х., 1967. – С. 439-474.
6. Дэвис Р. Россия в ХХ веке: Историки мира. – М., 1994. – С. 311-319.
7. Дерев’яненко І. П.Українсько-польські відносини 1918-1921 рр.: політичний аспект. – К., 2004. –с.21.
8. Завада І. Ризький договір і Україна: Історичнийнарис. – К., 2000. – с.4-7.
9. Кульчицький С. Володимир Винниченко. – К., 2005. –с. 237.
10. Кульчицький С. Комунізм в Україні: Першедесятиріччя (1918-1928). – К., 1996. – с. 181-191.
11. Кушнір В. В. Ліга Націй та українське питання1917-1924 рр. – Львів, 1999. – с.24.
12. Левандовський В. Україна в геополітичнихконцепціях першої третини ХХ сторіччя // Політична думка. – 1994. — № 3. –с.58-69.
13. Литвин В. Тисяча років сусідства і взаємовідносин// Глос України. – 2002. — №9. – с. 4-6.
14. Ленін В. Повне видання творів. – К., 1974. – Т.41.с. 267.
15. Лінкан А. Г. Українське питання врадянсько-польських стосунках 20-50 рр. ХХ ст. – К, 2003. – с.10-25.
16. Луценко В. Катастрофа на Віслі. // Освіта. – 1998.– 29 квітня – 6 травня. С.8-10.
17. Гетьманчук М. П. Українське питання врадянсько-польських відносинах 1920-1938 рр. Львів, 2003. – с.10-25.
18. Мельниченко В. Ю., Раковський і державні відносиниГадяцької України в Гадяцької Росії // Український історичний журнал. – 1989. — № 3. – с.15-16.
19. Менеджецький В. Переосмислення часу // Критика. –2006. №3. с.15-16.
20. Начаєвський і. Історія української держави ХХстоліття. – К., 1994. – с. 363.
21. Ольшанський П. Рижський мир. – М., 1969. – с.363
22. Прушимський М. Драма Піл судського. Війна 1920 р.– К., 1994. – с. 363.
23. Симоненко Р. Провал політики міжнародногоімперіалізмі на Україні. – к., 1995. с.244.
24. Солдатенков В. Ф. Три Голгофи: Політична доляВолодимира Винничинека. – К., 2005. С. 158-173
25. Сторінки історії України ХХ століття: Посібник длявчителя / За ред… С. В. Кульницького. – К.: Освіта, 1992. – 336с.
26. Субтельний О. Україна: історія. – К., 1993. – с.417-623.
27. Хміль І. З прапором миру крізь полум’я війни.Дипломатична діяльність Української РСР. – Х., 1962. с. 308.
28. Шевчук В. П. Історія української державності. Курслекцій. – К.: Либідь, 1999. – с. 301.
29. Шерман І. П. Громадянська війна та іноземна воєннаінтервенція у висвітленні історичної літератури 20-х рр. // Укр. істор. журнал.– 1964. — №1. – с.134-135.
30. Шуст Р. М. Довідник з історії України. К., 1993. –с. 239.