Релігійна філософія

Неотомізм і проблема співвідношення віри і знання (Марітен, Жільсон, Бохенський, Фріз). Плин сучасної католицької філософії, що базується на навчанні Хоми Аквінського. Одержав статус офіційної філософської доктрини Ватикану після послу опублікування в 1878 р. енцикліки папи Лева 13-го. Після 2-го Ватиканського собору (1962-1965) чітко позначилася переорієнтація неотомізму. Неотомізм орієнтується на розгляд і обґрунтування положень "вічної філософії" через призму людського існування. Центральним для неотомізму є принцип гармонії розуму і віри. Доктрина, що захищається ними, має універсальні можливості, підніматися над полярністю матеріалізму й ідеалізму, сцієнтизму й антисцієнтизму. Прихильники неотомізму затверджують встановлене зверхунепротиріччя єдності дані віри і розуму, взаємозв’язок теології одкровення, раціонального богослов’я і метафізики. філософський висновок, у інтерпретації неотомізму, покликано орієнтуватися на власні критерії раціональності і направлятися в остаточному підсумку "світлом віри". Неотомізм базується на вченні Фоми Аквінського, центральним принципом якою є принцип гармонії віри та розуму Послідовники цього вчення розглядають його через призму сучасності, намагаються довести, що доктрині, яку вони захищають, притаманні універсальні можливості піднестися над полярністю матеріалізму та ідеалізму, сцієнтизму та антисцієнтизму Провідний представник неотомізму Е. Жільсон розмірковує таким чином “Мати віру — це значить прийняти дещо тому, що воно явлене Богом А тепер — що означає наука (тобто наукові переконання —Авг.) Це значить приймати дещо, що сприймається як істинне в світлі природного розуму Всім, хто займа­ється відносинами Розуму та одкровення, ні в якому разі не слід випускати з уваги істотну різницю між цими двома типами прийняття істини Я знаю завдяки розуму, що дещо істинне тому що я бачу, що воно істинне але я вірю, що дещо істинне, тому що Бог сказав, що воно істинне В цих двох випадках причини мого прийняття істини різні і, отже, науку та віру слід розглядати як два зовсім різних типи прийняття істини" Отже, неотомісти розрізняють два джерела пізнання — природний розум (науку) і божественне одкровення (віру як непохитну впевне­ність у тому, що Бог відкрив людині через слово і що вимовлене Богом є істинним) Філософське вчення неотомізму втілене системою різноманітних філософських дисциплін метафізики, гносеології, натурфілософії та ін Ядром є метафізика (загальна та прикладна), яка детально розгля­дає співвідношення Бога і створеного ним буття Загальна метафізика поділяється на онтологію (вчення про буття взагалі) та природну тео­логію (філософське вчення про Бога), прикладна метафізика — це філософське вчення про світ та людину Онтологічне вчення неотомізму має вихід у сферу теорії ціннос­тей, служить обґрунтуванню гносеологічної, антропологічної, етич­ної, соціокультурної проблематики Представники неотомізму демон­струють послідовну прихильність до креаціоністського світорозумін­ня і стверджують, що основу всього існуючого становить тотальність чистого божественного буття, яке породжує багатоманітність творен­ня Божественне буття фіксується лише трансценденталіями, такими як "єдність", "істина", "благо", "краса" Ж Марітен, наприклад, так визначав одну із трансценденталій взяте в повному своєму обсязі, Благо належить до трансценденталій Благо трансцендентальне, як і Буття, і рівне Буттю за екстенсивністю Все, що існує, — Благо, ос­кільки воно є Буттям Тому що Благо, або Бажане, є повнотою буття Бог, за основними положеннями метафізики неотомізму, є тотож­ністю сутності та існування По-перше, він створив світ і, значить, світ є проявом його сил і можливостей По-друге, людина створена "за образом і подобою Бога", і їй притаманні розум і свободна воля. І, по-третє, Бог не лише створив світ, він постійно керує цим створеним світом Отже, між Богом і світом існують певні зв’язки, які характе­ризуються як подібність, аналогія На цьому і побудована неотомістська доктрина "аналогії буття", яка є фундаментом традиційних дове­день буття Бога Неотомісти вважають, що Бог, створивши світ із ні­чого, наповнює його власною екзистенціальною повнотою і одночасно будує його за певним суттєвим зразком Екзистенціальна інтерпретація зв’язку божественного буття і царства творіння відіграє роль засобу оновлення креаціоністських уявлень 3 позицій неотомізму, важливими щаблями ієрархи творення є першоматерія, неорганічна природа, світ рослин і тварин, людина, царство "чистих духів", ангелів З онтології неотомізму логічно випливає його гносеологія, в якій слід розрізняти дві тенденції Перша, — помірковано безпосередній реалізм (Е Жільсон, Ж Марітен), заперечує можливість прийняття в межах гносеології вчення Канта та інших модифікацій трансценден­тальної філософії, які шукають досвідні, апріорні підвалини не лише пізнання, а й буття людини Марітен, наприклад, стверджуючи мож­ливість безпосереднього осягнення буття мислячим суб’єктом, якому притаманна інтелектуальна інтуїція, звертав увагу також і на склад­ний шлях опосередкування, що характеризує процес пізнання. Людина розуміється в антропології неотомізму як складна субстанція, що складається з двох простих – душі і тіла. Душа – формотворний по відношенню до тіла принцип – з’являється основою особистості. Особистість у неотомізмі має універсальною метою і змістом всього існування споглядання божественного блага. Прагнучи до блага, особистість, відповідно до доктрини неотомізму, знаходить сукупність інтелектуальних, моральних і теологічних чеснот. Релігійний персоналізм про людську сутність (Боун, Хокінс, Брайтмен, Муньє, Лакруа, Бердяєв, Пестов). Теїстична тенденція в західній філософії, що визнає особистість і її духовні цінності вищому змістом земної цивілізації. Концепцію етичного персоналізму розробляв Шелер, у нього цінність особистості представлялася вищою аксіологічною ступінню. Американський персоналізм виник наприкінці 19‑ го століття, його засновник Боун. Центральне для персоналізму поняття “особистість” трактується як неповторна, унікальна суб’єктивність, спрямована на творення суспільного світу, історія людства з’являється у виді однобічного процесу розвитку особистісного початку людини, а сама людина, відповідно до їх позиції досягає найвищого блаженства в єднанні з богом. Основна увага приділяється питанням волі і морального виховання. Етика американського персоналізму безпосередньо зв’язана із соціальним навчанням. Відповідно до його крапки зору моральне самовдосконалення громадян веде до суспільства гармонії особистостей. Суспільству як сукупності історично сформованих форм спільної діяльності людей персоналісти протиставляють особистісне суспільство, де відбувається об’єднання людей “по ту сторону слів і систем”. Соціальна концепція “особистісної філософії” будується на основі критичного аналізу капіталістичної і соціалістичний суспільних систем. В Франції навчання католицьких філософів – персоналістів групується навколо журналу ”, заснованого Муньє. Їхня концепція зазнала критики, а з 1977 року переважає орієнтація на навчання про постіндустріальне суспільство.Персоналізм Бердяєва. Центральне місце проблеми волі людської особистості в його філософії.Головна проблема філософії Бердяєва – сенс існування людини і зі зв’язку з ним зміст буття в цілому. Її рішення, на думку письменника, може бути тільки антропоцентричним – філософія “пізнає буття з людини і через людину”, зміст буття виявляється в сенсі власного існування. Осмислене існування – це існування в істині, досяжне людиною на шляхах порятунку (утечі від світу) чи творчості (активної перебудови світу культурою, соціальною політикою). На думку російського філософа Г.П. Федотова, “чотири поняття, взаємно зв’язаних, у сутності різні аспекти однієї ідеї, визначають релігійну тему Бердяєва: Особистість, Дух, Воля і Творчість”. Філософія Бердяєва носить персоналістський характер; він прихильник цінностей індивідуалізму. “Щире рішення проблеми реальності, проблеми волі, проблеми особистості – от дійсний іспит для усякої філософії”, – вважає він. Н.О. Лосский пише: “Особливо ж Бердяєв цікавиться проблемами особистості… вона не частина суспільства, навпроти, суспільство – тільки чи частина аспект особистості. Особистість – не частина космосу, навпроти, космос – частина людської особистості.” Бердяєв був поглинений екзистенціальним інтересом до людини, у “Самопізнанні” він відзначає: “…екзистенціальна філософія … розуміє філософію як пізнання людського існування і пізнання світу через людське існування…” Однак, на відміну від інших філософів-екзистенціалістів, письменник не задовольняється співпереживанням, його хвилює не стільки трагедія людського існування, скільки воля людської особистості і людської творчості. “Воля для мене первинніша буття. Своєрідність мого філософського типу насамперед у тім, що я поклав у підставу філософії не буття, а волю.” “Воля, особистість, творчість лежать в основі мого світовідчування і світогляду”,- пише Бердяєв. Він онтологізує волю, виводить за рамки звичайних проблем філософії. Воля, своїми коренями уходящая в ірраціональну і трансцендентну безосновність, яка є для нього вихідною і визначальною реальністю людського існування. Бердяєв пише: “Волю не можна ні з чого вивести, у ній можна лише споконвічно перебувати.” Людська ірраціональна воля корениться з “ніщо”, але це не порожнеча, це первинний принцип, що передує Богу і світу. Бердяєв пише: “Десь незрівнянно більшій глибині є Ungrund, безосновність, до якої незастосовні не тільки категорії добра і зла, але незастосовні і категорії буття і небуття”. (4( Термін “Ungrund” Бердяєв запозичав у німецького містика кінця XVI – початку XVII століття Я. Беме з його навчання “про темний початок у Богу”. Філософа хвилює проблема теодицеї, тобто примирення зла світу (об’єктивації) з існуванням Бога, що для нього також зв’язана з проблемою волі. Бердяєв вважає, що “важко примирити існування всемогутнього і всеблагого Бога зі злом і стражданнями світу”. Таким чином, він приходить “до неминучості допустити існування нествореної волі”. “Воля не створена Богом, але він сам народжується… з волі і з цієї ж волі, з Ніщо, що потенційно містить у собі Всі, від діє світ.” “Є якесь первісне джерело, ключ буття, з якого б’є вічний потік… у ньому відбувається акт Богородження”. (4( “Бог присутній лише у волі і діє лише через волю”,- от думка письменника. Ця ідея несе в Бердяєва подвійну службу: пояснює наявність зла у світі (“нестворена воля пояснює… виникнення зла”) і визначає волю людини не тільки стосовно світу, але і до Бога. Така концепція волі важко примиренна з розумінням Бога як істоти Абсолютного. Тому що воля не створена Богом, він не має владу над волею. Воля первинна стосовно добра і зла, вона обумовлює можливість як добра, так і зла. Тому Бог-Творець усесильний над буттям, але не має ніяку владу над небуттям, над нествореною волею. Ця безодня первинної волі, що споконвічно передує Богу, є джерелом зла. Бердяєв не міг, подібно Соловйовові, покласти відповідальність за зло у світі на Бога (“Покласти на Творця відповідальність за зло утвори є найбільший зі спокус духу зла…”, (1(). Але він рівною мірою не приймав християнську схему, що укореняла зло в самій людині. Він абсолютизував волю, відокремити її від Бога і людини, щоб тим самим онтологізував зло, занурити його в добуттєвий хаос. Це відкривало шлях до гармонізації буття, що здійснювалася за допомогою творчості. Але оскільки творчість, по переконанню філософа, також виникає з волі, те саме протиборство зла і творчості складає сутність нової релігійної епохи – епохи "третього одкровення", чеканням якої наповнена більшість творів Бердяєва. Н.О. Лосский вважає, що Бердяєв “відкидає всемогутність Бога і затверджує, що Бог не діє волі істот всесвіт, що виникають з Ungrund, а просто допомагає тому, щоб воля ставала добром. До цього висновку він прийшов завдяки своєму переконанню в тім, що воля не може бути створена і що якби це було так, то Бог був би відповідальним за всесвітнє зло. Тоді… теодицея була б неможливою. Зло з’являється тоді, коли ірраціональна воля приводить до порушення божественної ієрархії буття і до відпадання Бога через гординю духу, що бажає поставити себе на місце Бога…” На думку письменника, особистість і суб’єктивне знаходяться в конфлікті з загальна й об’єктивної, особистість повстає “проти влади объективованного “загального”. Об’єктивація – одне з основних понять філософії Бердяєва, вона означає трансформацію духу в буття, вічності – у тимчасове, суб’єкта – в об’єкт, породження несправжнього світу явищ, де результати духовної активності людини здобувають форми простору і часу, починають підкорятися причинно-наслідковим відносинам і законам формальної логіки. Письменник так пояснює свою ідею, він говорить, що “об’єктивної реальності не існує, це ілюзія свідомості, існує лише об’єктивація реальності, породжена відомою спрямованістю духу. Объективованний світ не є справжній реальний світ… Об’єкт є породження суб’єкта. Лише суб’єкт екзистенціальний, лише в суб’єкті пізнається реальність.” У книзі “Царство духу і царство кесаря” Бердяєв пише: “Об’єктивація є викидання людини зовні, екстеріоризація, підпорядкування умовам простору, часу, причинності, раціоналізації. В екзистенціальній же глибині людин знаходиться в спілкуванні з духовним світом і з усім космосом.” (7( Таким чином, об’єктивація являє собою не розкриття, виявлення духу, а, навпаки, його закриття, збідніння. У результаті людин виявляється в двоїстому положенні: як особистість він залишається у своїй глибині носієм екзистенціального “я”, образи і подоби Бога, як індивід він стає причетний світу природної і соціальної необхідності. Думка письменника перегукується тут з ідеями західноєвропейських екзистенціалістів про трагічне положення людини в байдужому, байдужому до його існування світі. сам Бердяєв підкреслює подібність цих ідей: “Коли екзистенціалісти… говорять про викид людини у світ і приреченості людини цьому світу, то вони говорять про об’єктивацію, що робить долю людини безвихідної, що випала з глибокої реальності”. Письменник бачить природне зло не тільки в жорстокості боротьби за існування, у стражданні і смерті, а в самому факті необхідності, несвободи, що складає сутність матерії. “Людина з його можливостями духовної волі кинутий у сліпий механічний світ, що поневолює і губить його”. (2( Бердяєв відзначає, що в нього “є напружена спрямованість до трансцендентного, до переходу за грані цього світу.” “Зворотною стороною, – пише він, – цієї спрямованості моєї істоти є свідомість недійсності, неостаточності, цього емпіричного світу”. Філософ затверджує “примат волі над буттям”. “Буття вторинне, є вже детермінація, необхідність, є вже об’єкт”, – вважає автор. У релігійному плані об’єктивація тотожна з актом гріхопадіння – відчуження людини від Бога, що супроводжується влученням суб’єкта в залежність від світу об’єктів. "Якщо світ, – писав Бердяєв, – знаходиться в занепалому стані, те це – не результат способів пізнання (як це думав Тичин). Провина лежить у глибинах світового буття. Це найкраще уподібнити процесу розкладання, поділи і відчуження, що перетерплює ноуменальний світ. Було би помилкою думати, що об’єктивація відбувається тільки в пізнавальній сфері. Вона відбувається насамперед у бутті самому. Вона породжується суб’єктом не тільки що як пізнає, але як буттєвим… У результаті нам здається реальним те, що насправді вдруге, объективвано, і ми сумніваємося в реальності первинного, необ’єктивованого і нераціоналізованого". Усвідомлення первинності духу як творчої реальності і складає, по думці автора, задачу філософії, указує шлях рішення проблеми волі людської особистості. “Персоналістична революція”, до якої прагнув філософ, “означає скинення влади об’єктивації, руйнування природної необхідності, звільнення суб’єктів-особистостей, прорив до іншому… духовному світу”. (2( Подолання об’єктивації зв’язується Бердяєв не стільки з порятунком, скільки з творчістю як “виявленням надлишкової любові людини до Бога”, відповіддю його “на Божий заклик, на Боже чекання”. Бердяєв переконаний, що воля трагічна: якщо вона складає сутність людини, то, отже, вона виступає як обов’язок; людина поневолена своєю волею. Вона тяжкий тягар, що несе людину. Він відповідальний за свої вчинки і відбувається у світі. “Воля є моя незалежність і визначеність моєї особистості зсередини… не вибір між поставленим переді мною добром і злом, а моє творення добра і зла, – вважає автор. – Сам стан вибору може давати людині почуття пригніченості… навіть несвободи. Звільнення настає, коли вибір зроблений і коли я йду творчим шляхом”. Бердяєв сприймає волю “не як легкість, а як труднощі”. По думці письменника, навіть проста політична воля, воля вибору переконань і вчинків – це важкий і відповідальний обов’язок. Він пише: “У цьому розумінні волі як боргу, тягаря, як джерела трагізму мені особливо близький Достоєвський. Саме зречення від волі створює легкість…” “Воля породжує страждання, відмовлення ж від волі зменшує страждання… І люди легко відмовляються від волі, щоб полегшити себе”, – ця ідея філософа, на мій погляд, дійсно перегукується з поглядами Достоєвського на цю проблему, для якого проблема волі духу також має центральне значення. У Достоєвського воля – не право людини, а обов’язок, борг; воля – "не легкість, а вага". Не людина жадає від Бога волі, а навпаки, "і в цій волі бачить достоїнство богоподібності людини". Саме з цієї причини “воля аристократична, а не демократична”. Бердяєв вважає, що “величезна маса людей зовсім не любить волі і не шукає її”. Великий Інквізитор у Достоєвського, “ворог волі і ворог Христа”, вважає, що “десятки тисяч мільйонів істот… не в силах будуть зневажити хлібом земним заради небесного”, він дорікає Христа в тім, що поклавши на людей тягар волі він не шкодує їх. Таким чином, погляд Бердяєва на проблему волі людської особистості мені представляється наступним. Особистість – це ноуменальний центр світобудови, що виявляється через виявлення нескінченності і всеоб’ємності духу конкретної людини. Навіть трансцендентне відкривається в дусі і через дух особистості. Однак властива їй воля двоїста: вона дана людині і від Бога як прояснена воля до добра, істині, красі, вічності і від Божественного “ніщо”, що укладає в собі можливість зла і відпадання від Бога. Теософія і антропософія (Блаватська, Штейнер). Теософія – ( від грецького THEOS – бог і SOPHIA – мудрість) – Богомудрість – у широкому змісті – усяке містичне навчання , що претендує на розкриття особливих божественних таємниць. Теософія є джерелом усіх релігій. З метою зробити доступними для сучасних людей навчання Теософії Олена Петрівна Блаватська заснувала в 1875 році в Нью-Йорку Теософічне Суспільство. Теософічне Суспільство задавалося власне трьома основними цілями : утворити ядро Всесвітнього Братерства без розходження походження і віросповідання, раси і кольори шкіри, підлоги. Члени його зобов’язуються постійно прагнути до самовдосконалення моральному і до посильної допомоги своїм ближньої, – допомоги духовної , а при можливості і матеріальної; заохочувати вивчення світових Релігій і Наук, тобто сприяти поширенню арійських і інших східних мов, наук і знань; досліджувати таємні закони природи у всіх її аспектах, психічні і духовні сили людини. З трьох цих цілей лише перша обов’язкова для усіх; друга і третя надаються на добру волю членів Суспільства. Теософічне Суспільство має та перевага перед існуючими релігіями, що воно не робить розходження між язичниками, чи євреями християнами. Теософічне Суспільство інтернаціональне, тому що членами його можуть бути люди всіх рас, усіх сповідань і всіх світоглядів, що працюють спільно для однієї і тієї ж мети – удосконалення людства; але як Суспільство виключає зі своїх інтересів політику, воно не приймає ніякої участі в який би те ні було національній чи партійній політиці. Члени Теософічного Суспільства як окремі особистості цілком вільні у своїх політичних напрямках. Теософія являє собою безбережний океан всесвітньої Істини, Любові і Мудрості, що відбиває своє світло на землі. Теософічне Суспільство було створено для того, щоб допомогти людям у пізнанні Божественної Мудрості і щоб допомогти їм піднятися до її висоти шляхом вивчення і засвоєння її вічних істин. У Теософії немає своєю особою мудрості, вона є лише сховищем всіх істин, вимовлених великими Ясновидцями, Пророками і Учителями всіх історичних і доісторичних століть. Вступають у Теософічне Суспільство в надії придбати ту силу, що виникає завдяки правильно організованим, одночасно чиненим зусиллям; більш зовсім послужити людству, беручи участь у боротьбі з його неуцтвом і в зусиллях, шляхом поширення світла Божественної Мудрості, зменшити його страждання, а також у надії скористатися сприятливими умовами, що виникають від взаємної допомоги. Член Теософічного Суспільства повинний: Вивчати і розуміти теософічне навчання і поділятися своїми знаннями з іншими. Вносити дух цих навчань у своє індивідуальне життя. Користатися кожним випадком, щоб пояснювати, що таке Теософія, при цьому викликати в інших інтерес до неї. Сприяти поширенню теософічної літератури. Захищати честь Суспільства особистим прикладом; для Суспільства важливо не кількість, а якість членів. Виконувати свій борг щодо всіх людей і особливо стосовно тих, з ким зв’язаний родинними чи суспільними зв’язками. Себе теософ повинний розглядати як частку колективного людства, а не як особисте я. Основний теософічний принцип – кожний повинний жити для всіх і усі для кожного. Основою Теософії є борг у наданні усім однакових тих прав і привілеїв : справедливості, доброзичливості і милосердя, яких ми бажаємо для себе; і навіть ще більш високий борг: віддавати іншим більш, ніж брати від них, іншими словами прояв самопожертви. Під час обговорення, що може вважатися мудрим чи не мудрим, при виконанні свого боргу рішення приймає кожна окрема особистість, але при цьому кожний повинний запитати себе, чи може його даний учинок відповідати теософічним принципам і сприяти росту й успіху Суспільства. Щирий теософ повинний слухатися голосу свого Вищих Я , того божественного Початку, що складає його щиру суть. Ідеальні закони можуть бути прийняті тільки інтуїцією, вони вище області аргументів і діалектики. Повинний контролювати і перемагати за допомогою Вищого Я своє нижче я й очищати себе внутрішньо і морально. Він не повинний боятися нікого і нічого, крім суду своєї власної совісті. не повинний робити нічого наполовину: якщо він думає, що його вчинок гарний, він повинний робити його відкрите і змело, якщо ж він не гарний – не робити його зовсім. Суспільна думка не повинна мати для нього ніякого значення. Практичне застосування Теософії являє собою чистий альтруїзм – безкорисливу турботу про благо інших людей. Жертвувати часом, грошима й усім, що могло б доставити особисту вигоду в ім’я присвяти себе винятково інтересам Суспільства. Бороти з фанатизмом, у якій би формі він ні виявлявся, -релігійної, наукової чи соціальний , і особливо зі святенництвом у всіх його різноманітних видах. Існує велика різниця між установленими релігіями і Теософією. Релігії спираються на довіру і марновірство, являють собою віру в авторитет; Теософія ж спирається на переконання й інтуїцію, являє собою віру у свою духовну інтуїцію. Теософія не дотримує ніякій релігії і ніякій філософії зокрема. Теософ не повинний робити: Нав’язувати свою особисту думку іншому члену Суспільства. Мовчати, коли в його присутності вимовляються дурні відкликання, а тим більше наклеп на Теософічне чи Суспільство на безневинних особистостей. Злословити позаочі. Говорити потрібно завжди відкрито й в обличчя тому, проти якого ви маєте що-небудь. Якщо потрібно висловитися щодо чужого дурного вчинку – вибирати самий м’який із усіх можливих вироків; у всіх випадках прощати до кінця, особливо якщо грішать проти нього самого. Не заступитися за скривдженого. Жоден член не має права залишатися дозвільним, перепрошуючи тим, що він знає занадто мало, щоб учити інших, тому що він завжди знайде інших, котрі знають ще менше, ніж він сам. Він повинний пам’ятати, що не можна залишати усю важку ношу і усю відповідальність за Теософічний рух на плечах деяких відданих працівників. Чи вчителя Махатми належать до Великих Душ, чи Адептам найвищої ступіні, до тих піднесеним Істотам, що досягши повного панування над своєю нижчою природою, живуть для блага людини, не обмежені властивостями “плотського” людини. Учителя дають повчання тим деяким, котрі протягом довгого часу училися під Їх керівництвом і присвятили усе своє життя на служіння Їм. Приведу цитати з здобутків Е.П.Блаватської: “Ведіть життя, необхідну для придбання вищого знання і вищої сили, і тоді мудрість прийде до вас природно”. Таємна Доктрина, том 1 . “Ми стоїмо в здивуванні перед таємницею нашого власного діяння і перед загадками життя, що не можуть бути розгадані, і при цьому обвинувачуємо нещадного сфінкса, що пожирає нас. Але, воістину, немає жодного події в наших життях, жодного невдалого дня, жодного нещастя, яке не можна було б простежити, як наше власне діяння в цьому чи іншім житті. Хто порушує закони Гармонії, іншими словами “Закони Життя”, той повинний очікувати свого занурення в хаос, що сам він зробив”. Таємна Доктрина, том 1 . “Єдиний декрет карми, вічний і незмінний декрет, це – така ж абсолютна Гармонія у світі Матерії, яка вона у світі Духа. З цього випливає, що не карма чи нагороджує карає нас, але що ми самі чи нагороджуємо караємо себе в залежності від того, чи працюємо ми разом і в згоді з Природою, перебуваючи в гармонії з її чи законами ж порушуючи їхній”. Таємна Доктрина, тім 1 . “Цивілізація всіх часів розвивала фізичне й інтелектуальне на шкоду психічному і духовний. Здатність направляти свою власну психічну природу і владу над нею, здатність і влада, що сліпі люди нашого часу з’єднують з надприродним, були на зорі людства уродженими і приходили до людини так само природно, як здатність чи пересування мислення”. Таємна Доктрина, том 2 . “Карма не створює нічого і нічого не визначає. Сама людина будує плани і створює причини, а кармічний закон лише приладжує наслідку, якесь приведення в лад не є дія, а всесвітня гармонія, що прагне зберігати нерушимим своє вихідне положення, подібно галузі, що , зігнута з зайвою силою, випрямляється з відповідною енергією, Якщо результатом буде вивихнута рука, що прагнула вивести гілку з природного положення, – хіба ми станемо обвинувачувати гілку замість того, щоб визнати неразумие того, хто викликав для себе це лихо?” Таємна Доктрина, том 2 . “Людство – принаймні його більшість – ненавидить мислити самостійно. Воно дивиться, як на образу , на саме скромне запрошення хоча б на короткий час залишити стару пробиту колію і, випливаючи своєму власному судженню, вступити на новий шлях, в іншому напрямку.” Таємна Доктрина, том 3 . “Дітям потрібно впроваджувати найбільше впевненість у собі, любовне відношення до усім, альтруїзм, взаємну поблажливість і особливо звичку думати і міркувати самим. Варто обмежити чисто механічну роботу пам’яті до можливого мінімуму і присвятити велику частину часу розвитку і вихованню внутрішніх почуттів, здібностей і схованих сил. Ми повинні прагнути створювати вільних людей, вільних розумово, вільних морально, вільних від усякого роду забобонів і особливо вільних від егоїзму.” Ключ до Теософії. “ Тому що розум подібний дзеркалу: відбиваючи , він покривається пилом, Він має потребу в щиросердечній мудрості, ніжні подуви якої в стані змести з його пил наших ілюзій. Прагни, про Початківець, сполучити свій розум і свою душу воєдино.” Голос Тиші. Тейярдизм і релігійний екзистенціоналізм ( Ясперс, Марсель, Бубер). П’єра Тейяр де Шардена Неотомістським уявленням про людину і світ протистоїть вчення П’єра Тейяр де Шардена (1881—1955) Основоположник тейярдизму — видатний французький палеонтолог, антрополог (один із відкривачів синантропа), а також впливовий теолог, член ордена єзуїтів Тейяр де Шарден претендував на створення наукової феноменології, яка б синте­зувала дані науки та релігійного досвіду для розкриття смислу Всесвіту, породженням якого є людина Він писав, що релігія і наука — дві нерозривно пов’язані сторони чи фази одного й того самого повного акту пізнання, який зміг би охопити минуле й майбутнє еволюції. Сучасна наука, вважав Тейяр де Шарден, істотно скоригувала се­редньовічну конструкцію світобудови, довела, що світ перебуває в постійному русі та розвитку. Тому необхідно докорінно переосмис­лити християнське світорозуміння. Центральним методологічним принципом сучасного мислення Тейяр де Шарден проголосив ево­люціонізм. На його думку, принцип еволюції вкорінений у самій дій­сності і притаманний усім явищам природи. Основними критичними точками процесу розвитку світу, космогенезу виступають у Тейяра де Шардена такі етапи: "переджиття" (неорганічна природа), "життя" (органічна матерія), "мислення", "ноосфера" і "наджиття". Особливу увагу Тейяр де Шарден приділяв третьому етапу еволюції, пов’язано­му зі становленням та розвитком людства. На етапі мислення, на його думку, з’являється людина, яка концентрує в собі психічну енергію, творить ноосферу, персоналізує світ. Вона є ланкою в біологічній ево­люції. До появи людини з її унікальними здібностями до мислення все у світі було роз’єднаним, відокремленим. Людина ж своєю діяль­ністю постійно здійснює вищий синтез всього існуючого, створює нову сферу — сферу духу. На цьому рівні виникає вища форма в розвитку світу — думка, свідомість, духовність. Для вчення Тейяра де Шардена характерним є панпсихізм, тобто визнання присутності в універсумі духовного начала, яке спрямовує його розвиток. Для доведення існування психічного змісту всіх фено­менів матеріального світу він використовував поняття "енергія". Ду­ховний пласт буття, таким чином, розглядався як особлива енергія — радіальна. Вона трактувалась ним як невід’ємна властивість самої матерії, яка одночасно є і духовною рушійною силою, що задає імпульс еволюції космосу. Радіальна енергія призводить до ускладнення ма­теріальних явищ, а сама виявляється природною формою божествен­ної благодаті. Процес еволюції, за поглядами Тейяра де Шардена, підкоряється своєму власному регулятору і фінальній меті — досяг­ненню сфери "наджиття", а в ній — "точки Омега". У "точці Омега" підсумовується і збирається у своїй довершеності та цілісності велика кількість свідомості, яка поступово перетворюється на Землі на ноогенез. "Наджиття", таким чином, знаменує стан єднання душ людей після завершення історії в космічному Христі. "Точка Омега" є цент­ром Всесвіту і символізує собою Христа, співпричетного до Всесвіту і одночасно трансцендентного до нього. Тейяр де Шарден намагався обґрунтувати положення, що боголю­дина Ісус Христос завдяки механізмові втілення володіє універсальними космічними атрибутами. Саме тому він є особистісним центром усьо­го універсуму, від якого починаються і до якого сходяться всі шляхи еволюції. Космогенез у Тейяра ототожнюється з "хрнстогенезом". Ідеї Тейяра де Шардена значним чином вплинули на соціально-етичне вчення католицизму, зокрема на його модель майбутнього людського суспільства. Суспільство, на думку Шардена, має свою історію, де взаєморозчинені "град земний" і "град божий" (церковна спіль­ність). У своєму розвитку воно рухається по шляху універсалізації зв’язків між країнами та народами до стану "великої монади". Суспільний ево­люціонізм Тейяра де Шардена передбачає конвергенцію та уніфікацію, означає падіння всіх інтелектуальних, політичних, національних та мовних бар’єрів. Спочатку, на його думку, виникнуть єдина загально­людська культура, наука, релігія, мораль, які стануть певними засоба­ми захисту від усіх бід сучасності. Фактором, котрий обумовлює об’єд­нання людства в єдине ціле, вважає Тейяр де Шарден, є християнська любов. Саме вона є рушієм еволюції суспільства, дає змогу людині об’єднатися з людиною, а через ноосферу — з "точкою Омега" без втрати особистої індивідуальності. Проте історія людства у Тейяра де Шардена врешті-решт переро­стає в есхатологію (релігійне вчення про кінцеву долю світу і людст­ва), а саме життя суспільства еволюціонує від матерії до вищих форм психізму. Католицький еволюціонізм Тейяра де Шардена виявився нездат­ним сприйняти ідею саморозвитку і самоорганізації матерії. Процес еволюції в його концепції має обмежений характер, він починається з певної точки ("переджиття") і закінчується в "точці Омега". Розробка в рамках офіційної доктрини єдиного вчення про люди­ну та суспільство для соціальне різнорідної пастви стає все важчою. Тому частина католицьких філософів для пояснення діяльності лю­дини та функціонування суспільства намагається трансформувати соціальну філософію католицизму в своєрідну соціальну теологію, або "теологію земних реальностей". Остання містить у собі: "теологію праці", "теологію культури", "теологію політики", "теологію миру", "теологію визволення". Релігійні екзистенціалісти (Бердяєв, Ясперс, Марсель, Тіллих) визначають природу іншого як “трансценденцію”, що відкривається в акті віри. Божественне трактується в дусі “апофатичної теології” не визнає ніяких позитивних визначень божества. Визначення трансцеденції через заперечення особливо характерно для Хайдегера, у якого трансценденція виступає як “ніщо”. У християнських мислителів (Бердяєва, Марселя) характеристика трансценденции носить відбиток цінностей віри: віри, надії, любьви; так наприклад, по Марселеві, Бог є “абсолютне Ти” – самий інтимний і надійний друг. У близького іудаїзму Шестова помітні відзвуки старозавітних настроїв. При всіх розходженнях між собою релігійні екзистенціалісти не уявляють існування божественного поза актом віри, тобто відкидають догматичне існування Бога як передумови віри, Божественне реально існує лише в акті віри. Поза устремлінням до трансценденції відбувається деградація людської реальності. Але екзистенція  – це буттєва характеристика людської реальності. Звідси і характерне для екзистенціалізму феноменологістичний опис ситуацій духовної кризи. Спонукання до справжнього існування міститься в таких феноменах, як “страх”, “екзистенціальна тривога”, “нудота”, “нудьга”. Релігійний екзистенціалізм кличе людину від світу до бога, до самозаглиблення, що дозволяє знайти новий, “трансцендентнмий” вимір буття. Самозаглиблення є разом з тим і розширення границь індивідуального Я. Релігійний екзистенціалізм явно являє собою феномен оновленого руху, породженого кризою релігії і поширення бездуховності в сучасному світі. 15 1 14 2 13 3 12 4 11 5 10 6 9 7 8