Релігійна ситуація у Рівненській області

Зміст
Вступ
1. Теоретико-методологічні засади вивчення релігійноїсфери
1.1Сутність та основні функції релігії
1.2Історія релігійної мережі України
1.2.1Стан і тенденції зміни релігійної мережі в роки незалежності
1.2.2Регіональна карта релігій України
2. Релігійна ситуація Рівненської області
2.1 Історико-релігійні особливостікраю
2.2Сучасна релігійно-конфесійна ситуація Рівненської області
2.2.1Поширення православ’я і католицизму
2.2.2Поширення протестантизму
2.3 Пам’ятки церковного мистецтвата культури Рівненщини
2.3.1Християнські храми та монастирі області
2.3.2Духовна освіта Рівненщини
3. Проблеми регіональногожиття Рівненщини
3.1Аналіз законодавчого поля щодо поширення релігій в Україні
3.2Конфесії України в контексті міжнародних релігійних реалій
Висновки
Списоквикористаних джерел
Додатки

Вступ
Цікаво, що майже половина всіхрелігійних громад (48%), зосереджена саме в західних областях України, кудиналежить і Рівненщина. Лише в нашій області на 10 тис. населення припадає 10релігійних громад, що значно більше ніж у південно-східних областях – 1,5 ібільше ніж у регіоні «північ-центр», де на 10 тис. населенняприпадає лише 3 громади[1, c. 73].
Актуальність дослідження. Релігійне життяРівненщини – це складна система стосунків, які розвиваються під впливомбагатьох економічних, культурних і демографічних процесів.
Незважаючи на видимий спокійрелігійна ситуація як в Україні, так і у нас в області залишається не простою іне однозначною у зв’язку з наявністю релігійних громад різних віросповідань. Зодного боку їй притаманні деякі ознаки стабілізації, а з іншого – релігійнесередовище залишається конфліктогенним, що свідчить, передусім, про серйознунеузгодженість релігійно-церковного життя краю, дисгармонію інтересів йогоскладових. Головна причина такої невтішної картини, на мою думку, полягає увідсутності у нинішньому українському суспільстві спільного погляду нарозв’язання цієї проблеми. Тому, вивчення саме релігійної сфери Рівненщини єдосить актуальним та своєчасним.
Мета дослідження. Виходячи з наукового,теоретичного та практичного значення проблеми, враховуючи недостатністькомплексного вивчення теми –вивчити тапроаналізувати релігійну ситуацію у Рівненській області, а також зробити певнідослідження в галузі поширення різних релігійних течій по адміністративнихрайонах області та виявити їх вплив на населення.
Об’єкт дослідження: релігійнасферасучасної Рівненської області, її структура та розвиток.
Предмет дослідження: вивченнярелігійно-конфесійної ситуації Рівненщини, що склалася протягом тривалогоісторичного та сучасного періоду.
Методи дослідження. Основними методологічнимипринципами стали: принцип комплексності, системності. Були використанізагальнонаукові, міждисциплінарні, конкретно-наукові методи дослідження.
Оцінка джерельної бази. В основу дослідження булипокладені опубліковані праці вітчизняних вчених у галузі релігійної сфери, атакож використані матеріали періодичної преси Рівненщини.

1. Теоретико-методологічні засади вивченнярелігійної сфери
1.1 Сутність та основні функціїрелігії
Ще з сивої давнини людство шукаловідповідь на головне питання: в чому полягає смисл буття, смисл існуваннялюдини? Такі пошуки приводили людей до релігії.
Термін «релігія»походить від латинського religio, що означає зв’язує. Саме тому, богословистверджують, що релігія – це зв’язок людини з Богом.
У найбільш загальному розумінні,релігія – це одна із форм суспільної свідомості, форма духовно-практичногоосвоєння світу. Вона світоглядна основа людини, що регламентує її повсякденнуповедінку, надає їй можливості спілкування з надприродними силами шляхомвідправлення певних обрядів.
Однак, існує чимало вчених, якіпропонують своє трактування поняття ״релігія״. Так, за Л.Т. Шевчук, релігія – це комплекс явищ і об’єктів, що охоплює: 1) ідеї, погляди,уявлення про Бога чи Вищі сили; 2) віру в Бога чи Вищі сили; 3) емоції людини;4) культові дії (молитви, обряди, свята, богослужіння); 5) спосіб життя людей;6) організації, що об’єднують віруючих; 7) культові споруди; 8) інфраструктурніелементи, що забезпечують релігійне життя (видавництва, навчальні заклади) [2, c. 73].
Релігія виконує такі соціальні функції:[3. c. 73].
— компенсаційна: релігія психологічнокомпенсує безсилля, обмеженість, залежність людей від об’єктивних умовіснування, компенсує розриви в людському бутті, наповнює новим змістом сенслюдського життя;
— терапевтична: психологічнаможливість релігії у знятті негативних наслідків життєвих стресових ситуацій,збереженні внутрішнього спокою, душевної рівноваги;
— світоглядна: проявляється у тому, щорелігія як цілісна система світосприймання дає осмислення навколишнього світу,місця людини в ньому, смислу життя, формує світогляд про виникнення світу, даєлюдині знання про історію людства керовану і здійснювану Богом;
— регулятивна: полягає у здатностірелігії через систему норм, принципів, установок, канонів бути регуляторомвідносин, поведінки, вчинків, дій віруючих, релігійних спільнот і навітьсуспільства цілому;
— інтегративна: проявляється ворганізуючих можливостях і здатності релігії забезпечувати безконфліктнийзв’язок, певну злагоду, солідарність, згуртованість суспільства, соціальних іконфесійних груп, етносів. Вона сприяє підтриманню стійкої рівноваги релігійнихі суспільних відносин, їх гармонізації;
— комунікативна: забезпечує спілкуваннявіруючих як у межах певних релігійних спільнот, так і поза ними.
У сучасному світі налічуєтьсябагато релігій. Їх виникнення лишається певною загадкою, хоч зрозуміло, щорелігії формуються в процесі складного й суперечливого пізнання людиною світу.
Всі релігії поділяються народоплемінні («язичеські»), місцеві та світові. Найбільш поширенимивважаються світові релігії, до яких належать: християнство, буддизм та іслам. Самеці три релігії виявились найбільш узагальненим вираженням сакральної свідомостісуспільства і були звернені не до конкретного представника якогось народу, недо людини певної статі, а до віруючої особи незалежно від її віку, статі,національності.
Менталітет тієї чи іншої нації,соціальні процеси на території конкретної країни, кількох країн або більшобширного регіону світу можна зрозуміти, лише маючи уявлення про світовірелігії.
Християнство – найпоширеніша світоварелігія. Воно зародилося в Римській імперії і поширилося в часи її кризи, коливкрай загострилися відносини між рабами та панівними класами. Християнськацерква вірить в єдиного Бога, творця неба і землі, який існує в трьох особах:Бог – Отець, Бог – Син, Бог – Дух Святий. У наш час християнство віросповідаєприблизно половина населення Землі. Ця релігія присутня майже в усіх релігійнихкраїнах світу.
Сучасне християнство складаєтьсяз трьох основних напрямків – православ’я, католицизм і протестантизм, які, всвою чергу, поділяються на інші дрібні течії та секти. Усіх християн об’єднуєвіра в Ісуса Христа, визнання Біблії як святого письма та морально-етичнихзаповідей. Роз’єднує — різне трактування фундаментальних постулатів ітлумачення біблійних текстів.
Православ’я – напрям християнства, в основіякого віра в божественне одкровення, втілене в догмати — незмінні істини. Вонопредставлене низкою автокефальних (самостійних) і автономних (підпорядкованихсамостійних) церков. На даний час православ’я сповідують у світі близько100млн. чоловік. Воно поширене в Росії, країнах Східної Європи, на Балканах, уЗакавказзі (Вірмені, Грузія).
Католицизм — найчисельніший напрям ухристиянстві. Послідовники його визнають Святе Письмо, а намісником Христа на Земліпроголошують Папу Римського, який дістав владу в спадок від апостола Петра. Католицизмпоширений у Західній, Південно-Західній, Центральній Європі, а також у Західнійчастині Східної Європи.
Протестантизм — зародився у ХVІ ст. на хвилі антифеодальногоруху. Його основоположником вважається Мартін Лютер (1483 – 1546рр.), якийвиступив проти торгівлі індульгенціями, спростив обрядовість, відкинувобов’язкове посередництво духовенства між людиною і Богом, висунув вимогу пропідпорядкування церкви першим особам держави. Одним з центральних положень йоговчення є право кожного на особистий зв’язок з Богом. В наш час у світіналічується майже 410млн. протестантів. Протестантизм поділяється налютеранство, баптизм, адвентизм, кальвінізм, англіканство, методизм,п’ятидесятників, свідків Ієгови, квакерів, менноїтів та ін [3,4, c. 73].
Буддизм – світова релігія, яка зародиласяв Індії в середині І тис. до н.е. Основоположник буддизму – син індійськогоцаря з роду Шак’їв – Сіддхартх Гаутама, який зміг стати провідником духовногожиття, за що його прозвали Буддою.
Буддизм – це релігія, яка єводночас своєрідним філософським ученням. У цій релігії Бог не має конкретногопредставлення, а існує як духовне начало. Іншою особливістю буддизму є те, щовін визнає безперервну зміну всього світу, взаємозв’язок усіх предметів і явищ,регулювання всіх процесів законом причини і наслідку. На даний час у світіблизько 320 млн. буддистів, що зосереджені в країнах Далекого Сходу,Центральної, Східної та Південно-Східної Азії [4, c. 73].
Іслам є третьою за часом виникнення ідругою після християнства за кількістю послідовників світовою релігією. Ісламвиник в Аравії в VІІ ст. н.е. Виникнення ісламу мусульмани пов’язують зпророком Мухаммедом (570 – 632 рр.), купцем із Мекки, який близько 610 р.оголосив себе пророком, посланцем єдиного бога всіх арабів Аллаха.
Ісламісти визнають єдиного богаАллаха і його пророка Мухаммеда, вірують у безсмертя душі, у рай і пекло, увоскресіння мертвих і страшний суд. На даний час у світі понад 1млрд.ісламістів. Іслам поширений на Близькому і Середньому Сході, у Північній і ЦентральнійАфриці, Південно-Східній Азії, в Індії, Китаї, в окремих балканських країнах [3,4,c. 73].
У другій половині ХХ ст.загострилася криза традиційних конфесій і вірувань. Це зумовило виникнення у60-90-х рр. нових форм релігійної свідомості, які в наукових виданнях дісталитакі назви: «нові релігії нового століття», «нетрадиційні культи»,«молодіжні культи, „позаконфесійні вірування“, „неканонічнівірування“, „альтернативні культи“, „неорелігії“, „новірелігії“ та ін. Неорелігії характеризуються специфічним типом релігійноїорганізації – вони не мають стрункого релігійного вчення, проте в них наявначітка ієрархія влади і управління, підпорядкована визнаному лідеру. Їх основоюстали соціально-психологічні аспекти життєдіяльності окремих етнічних груп,розчарування у традиційній системі цінностей.
З початку 90-х років в Українівідбувається відродження географії релігії. Появились перші роботи з даноїпроблематики, зокрема О. Ковальчука, О. Любіцевої, В. Патійчука, О. Шаблія таінші.
Вукраїнській науці перші елементи географіїрелігії були присутні уже в „Літописі руському,“ який охоплює події від 852 р. до1292 р. З прийняттям в Україні у 988 р. християнства починається паломництво доСвятої Землі – Палестини. Першим відомим українцем, що здійснив у 1062 р.подорож до Святої Землі був ігумен Києво-Печерського монастиря Варлаам. До 1099р. палрмництво на Святу Землю було утруднене, тому що вона перебувала в рукахарабів-мусульман [5, с. 73.].
Зачинателемукраїнської географії релігії був Ввсиль Григорович-Барський (1701-1747 рр.).Він здійснив у 1723-1747 рр. Подорож за маршрутом: Київ – Львів – Буда – Відень– Венеція – о. Корфу – Салоніки – о. Кіпр – Палестина – о. Кіпр –Константинополь – Бухарест – Ясси – Могилів – Київ. Свої враження від подорожіГригорович-Барський виклав у праці „Странствования ВасильяГригоровича-Барського по святьим местам Востока с 1723 по 1747 г.“ Вона вперше, в скороченому варіанті булла виданау 1778 р.           У 1885 р. вийшло чотиритомне фундаментальне видання цієїпраці [6, с. 73].
У другій половині ХІХ ст.українська географія релігії отримує новий імпульс розвитку. Павло Чубинський (1839-1884рр.) — діловий керівник та заступник голови Південно-західного відділуРосійсьгого географічного товариства публікує „Карту католиков, а в томчисле и поляков юго-западного края.“ Питання географії релігії розглядає усвоїй праці – „ГеографияЕвропейськой России“ В. Маркозов, виданій у Києві в 1882 р.
Галицький український географРоман Заклинський (1852-1931 рр.) у своєму творі „Географія Руси. Русьгалицька, буковинська і угорська“ (1887 р.) зазначає, що русини галицькі йугорські є греко-католиками, а буковинські православними. На галичині є тригреко-католицькі єпархії – Львівська архієпархія, Перемишська і Станіславськаєпархії. Вони поділяються на деканати. На Буковині у Чернівцях знаходитьсяправославний митрополит, причому єдиний для українців і румунців. На УгорськійРусі існують дві греко-католицькі єпархії – Мукачівська і Пряшівська. Першаподіляється на 379, а друга на 187 парафій. Р. Заклинський виділяє також наЗакарпатті, головно в західних жупанах, значну кількість українців римо-католиків і протестантів.
Основоположник українськоїнаціональної географії Степан Рудницький (1877-1937 рр.) розпочинав своюнаукову діяльність як історичну. До 1897 р. відноситься його висловлювання прозначення Берестецької унії 1596 р. і греко-католицької церкви для українськоїкультури [7, с.73].
З початку ХХ-го ст. українськагеографія релігії продовжує розвиватися. Георелігійним проблемам приділяєувагу, зокрема, український географ В. Кістяківський у праці „Росийськаяимперия“.
Окремої уваги заслуговує внесок вгеографію релігії відомого українського картографа Миколи Кулицького (1903-1970рр.). Ним опубліковано ряд карт на релігійну тематику. Проаналізуймо дві з них.Перш, розроблена разом з визначним українським географом ВолодимиремКубійовичем — »Адміністративна карта Галичини із спеціальним узглядненнямадміністративного поділу греко-католицьких єпархій”. Це досить великасередньомасштабна карта. Під Галичиною розуміється територія в межах тодішніхЛьвівського, Станіславського та Тернопільського воєводств. На карті значкамипоказано центри греко-католицьких парафій, підкреслено осідки єпископів тадеканатів. Лініями показано границі воєводств і повітів, єпархій та деканатів. Друга,видана в 1935 р.” Карта греко-католицької Львівської єпархії.” ЇЇоригінальність підкреслюється тим, що на ній, крім поділу на деканати, виділеніу складі архієпархій протопресвитерати. Протопресвитерат – проміжна, між єпархієюі деканатами, одиниця адміністративно-територіального устрою. Він включає, якправило, декілька деканатів. У складі Львівської архієпархії виділяють п’ятьпротопреcвитератів – Львівський,Золочівський, Стрийський, Галицький, Тернопільський [8, 9, с.73].
Внаслідок антирелігійного тероруукраїнська географія релігії тимчасово перестала існувати як наука. Але, починаючиз 90-х років ХХ ст. вона знову починає відроджуватися. Виходить ряд робіт.Першою значною працею була «Географія релігії» Олега Шаблія поміщенав Соціально-економічній географії України. У 1998 р., як продовження дослідженняО. Іванусіва, у Львові виходить велика праця Василя Слободяна «ЦерквиУкраїни. Перемишська єпархія.» Вона охоплює ті церкви, які після 1945 р.залишились у складі України. У цьому ж 1998 р. в Києві виходить фундаментальнийнавчальний посібник Ольги Любіцевої, Костянтина Мезенцева та Сергія Павлова «Географіярелігій.»
В соціально-економічній географіїіснує різне трактування предмету географії релігії. Німецький філософ ІмунаїлКант –” батько географії релігії,” вважав, що предметом її вивченняповинне бути просторове поширення окремих релігій. На думку одного із творців «новоїрелігії», німецького географа Карла Ріттера (1779-1859 рр.) географіярелігії повинна вивчати особливості функціонування різних релігій, чиконфесійних груп в окремих регіонах. Російський географ Олексій Кріндач (1992р.) вважав, що: «Предметом географії релігії, її центральною проблемою єдіалектичний процес взаємодії між релігією і навколишнім середовищем, щозумовлює в кожен момент часу стан динамічної рівноваги між ними.»
У сучасній українськійсоціально-економічній географії проблемні визначеня предмету географія релігіїприсвячені праці О. Шаблія, О. Любіцевої та ін. Так, на думку Олега Шаблія: «Предметомсакральної географії є територіальна організація релігійного життя ідіяльформиності, а загалом – релігійної сфери. Конкретними реальними об’єктамидослідження є геопросторові форми цієї організації, зокрема їх морфологія,зміст, динаміка, фактори і закони формування й функціонування.» Львівськийдослідник в галузі географії релігій Андрій Ковальчук вважає, що її об’єктом єрелігійна сфера, організована на певній території. Саму географію релігії вінвключає до складу географії суспільства. Луцький вчений-географ Віктор Патійчуквідносить релігійну сферу до сфери обслуговування населення. Цим самим він, нанашу думку, занадто звужує релігійну сферу. Ольга Любіцева вважає, що: «Об’єктомгеографії релігії є духовна складова ноосфери, предметом – закономірностітериторіальної організації релігії в просторі й часі в певних природних ісоціально-економічних умовах» [7-9, c.73].
На наш погляд, предметомгеографії релігії є геопосторові форми функціонування релігії, що виникають впроцесі її взаємодії є суспільним і природним середовищем.
1.2 Історія релігійної мережіУкраїни
Релігійна карта України ніколи небула моноконфесійною. Навіть у часи давньої України-Руси, окрім богів, якимпоклонявся весь східновлов’янськийсвіт, серед окремих племен існувало поклоніння ще й місцевим богам.
Спроба князя Володимира створитиєдиний пантеон богів для всієї Руси-України зрештою залишилася нереалізованою,оскільки ця штучна релігія не мала відповідного суспільного підґрунтя для свогопоширення, не виконувала ті суспільні функції, потреба в яких в країніназрівала. Звернувшись правитель країни з метою реалізації цих суспільнихзавдань до християнства і запровадивши його державницькими засобами шляхомхрещення Русі, Володимир відтак ще більше ускладнив картину релігійного життя,хоч і прагнув здолати поліконфесійність. Десь протягом двох-трьох століть нижчіверстви населення залишалися переважно язичниками. Верхи швидко охрестилися.Але з часом своєрідну уніфікацію релігійного світу в Україні провели самі жукраїнці, поєднавши у своїй двоєвірності язичництво і християнство [ 10, c.73].
Нові зміни в релігійнуконфігурацію України вносили постійні перерозподіли її земель недружелюбнимидержавами-сусідами. Так, католицизм в Україну принесли поляки, а різніпротестантські віровизнання, зокрема баптизм і адвентизм, — німці-колоністи.Разом з міграцією із Західної Європи в Україну євреїв сюди прийшов іудаїзм.Саме у нас виникла така його течія як хасидизм. Мусульманські громади з’явилисьна українських теренах переважно в часи татарських завоювань.
Проте найпомітнішу зміну врелігійну картину України внесла Берестецька унія 1596 р. Вона конфесійнорозділила українців на православних і греко-католиків, що згодом призвело дорегіоналізації країни на Схід і Захід.
За часів колоніальногопоневолення України Росією, коли в духовному житті домінувало поєднання царизмуі Православ’я, закони держави не лише протистояли поширенню нових вірувань, а йобмежували діяльність всіх інших конфесій, окрім православної, яка мала статусдержавної. Визначними в країні були католики, лютерани, реформати тавірмено-грегоріани, а також іслам, ламаїзм та іудаїзм. Дозволялася діяльністьбез будь-якої підтримки держави баптизму, мемонітству, старообрядництву.Забороненими в Росії були опозиційні щодо православ’я течії [10-13, c.73].
На українських землях, якіперебували у володінні Австро-Угорщини й Польщі, відносно успішно в ХІХ і напочатку ХХ ст. розвивалася мережа православних і греко-католицьких парафій.Поглинувши в 20-х роках ХХ ст. Північну Буковину, Румунія ліквідувала тутсамостійну православну митрополію й перевела її до складу своєї православноїцеркви. На Закарпатті в цей час діяли мукачівські православні ігреко-католицькі єпархії[12,13, c.73].
Своєрідним бумом конфесійноїдиференціації в Україні, як і у всьому Радянському Союзі, до якого вонаналежала, були 20 -30-ті роки ХХ ст. В цей час на грунті православ’я тутз’являються різні обновленські течії, іоаніти, апокаліпсисти, федорівці та ін.У першій половині ХХ ст. на українських теренах виникають кеносистичні секти,зокрема інокентіївці, леонтіївці, митрофанівці, мурашківці. Осибливістю їх євіра в «живого Бога,» ім’я якого звучить в самій назві течії.
У повоєнну добу релігійнадіяльність в Україні всілякого обмежувалась… Офіційно було зареєстровано біля10 релігійних течій. Серед них православ’я, католицизм, іслам, іудаїзм,старообрядництво, баптизм, адвентизм та ін. Якщо на початку 20-х років ХХ ст. вУкраїні храми існували в кожному селі, навіть на більшості хуторів, тонаприкінці 40-х років їх залишилося втричі менше. Державна політика войовничогоатеїзму, яка здійснювалася з 1954 року і до середини 80-х років минулогостоліття, призвела до значного скочення релігійної мережі. Так, якщо в 1958 р.в Україні було закрито 64 церкви, то в 1960 р. їх уже було закрито 747, а це в12,1 рази більше ніж у 1958 р. Новий закон про релігійні культи значною міроюускладнював можливості реєстрації чи відкриття нових парафій або громад іводночас спрощував процедуру їх закриття. На початку 1961 р. кількість діючих вУкраїні церков і молитовних будинків зменшилась до 7192. Хоч тотальнескорочення мало загальноукраїнський характер, але найбільше воно зачепилоВінницьку, Дніпропетровську, Івано-Франківську, Львівську, Одеську, Полтавську,Хмельницьку, Черкаську і Чернігівську області. Лише в 1962 р. в Україні булознято з реєстрації 1144 релігійні громади. Скорочення мережі відбувалосяпереважно за рахунок сільських парафій. Із знятих з реєстрації громад у1959-1964 роках 81% — сільські[11-14, c.73].
Посилений опір віруючих політиці «релігійнихскорочень» призві до того, що в період відлиги темпи закриття церков імолитовних будинків дещо «уповільнилися.» Так, у 1963 р. було знято зреєстрації вже 526 культових об’єктів, а в наступному році лише – 257.
Зняті з реєстрації культовіспоруди або передавалися якійсь свідській організації, і вона їх перебудовуваладля своїх цілей, або залишалися закритими і через недогляд поступоворуйнувалися, або ж розбиралися через неможливість їх використовування чиаварійність.
Партійно-державний наступ нарелігію і церкву в Україні продовжувався до середини 80-х років ХХ ст.Пожвавлення релігійної діяльності різних конфесій в Україні наступило лише зпочатком перебудови. Воно захопило переважно західні й центральні областіреспубліки. На Півдні і Сході це пожвавлення було незначним. Основноюпередумовою активізації церковно-релігійного життя в Україні було розгортаннядемократичних процесів в суспільному житті. Цьому сприяло певною мірою такожвідзначення в 1988 р. тисячолітнього ювілею прийняття християнства. Фактично вусіх населених пунктах, в яких збереглися культові приміщення, відновлюваласядіяльність відповідних релігійних громад.
Поліетнічність України такожзначною мірою сприяла розвитку у ній багатоконфесійності. Різні культурніоб’єднання національних меншин починають сприяти розвитку в нас специфічноїхніх конфесій. Активізувалося німецьке лютеранство, корейський і бурятсякийбуддизм, кримо-татарське мусульманство, караїмство та ін. В 1988 р. виходить зпідпілля Українська Греко-Католицька церква. В лютому 1989 р. заявила про себеУкраїнська Автокефальна Православна церква. Наступив період не лише поверненнякультових споруд різним конфесіям, а й розгорнулося будівництво понад двохтисяч нових [13,14, c.73].
1.2.1 Стан і тенденціїзміни релігійної мережі в роки незалежності
У 1991 р. в Україні вже діяло12962 релігійних громад, які володіли 9449 культовими будівлями. Більше всіхгромад було у церкви Московського Патріархату – 5469. Українська АвтокефальнаПравославна Церква на цей рік нараховувала уже 1489 громад, Греко-Католицька –2643, Римо-Католицька – 452. Активізація діяльності протестантських об’єднаньсприяла зростанню кількості їх громад. В 1991 р. Церква ЄвангельськихХристиян-Баптистів мала їх 1127, інші баптистські течії – 78, Союз християнвіри євангельської – 565, інші євангельські течії – 160, Реформатська Церква –91, Церква Адвентистів Cьомого Дня – 267, Об’єднання«Cвідків Єгови» – 366.Почалося зростання громад іудейського і мусульманського віровизнань. Їх було возначеному році відповідно 40 і 31.
На цей час в Україні почали своюдіяльність й нові, як для неї і її історії, течії. Так, Товариство Свідомості Крішнимало 17 громад, буддисти – 7, Велике Біле Братство – 4, Церква ПовногоЄвангелія – 3, Церква Ісуса Христа Святих останніх днів – 2, вірмено-католики,пресвітеріани, інокентіївці і даоси – по 1. В 1991 р. в Україні було 58 громадстарообрядців різних толків, 24 громади Харизматичного напрямку, 18 –адвентистів-реформістів, 8 – Російської Вільної Православної Церкви, 5 –німецьких лютеран, 3 – методистів [10,11, c.73].
Значні суспільні зміни відбулисяв Україні за останні 10 років. Вони зумовлені насамперед здобуттям нею своєїдержавної незалежності, відмови від тоталітарної моделі політичного устрою,панування в країні однієї ідеологічної системи. Ці зміни спричинили якісно новуситуацію в релігійному житті країни.
За короткий час відбуваласяпереорієнтація свідомості мільйонів людей на ті морально-етнічні цінності, якіраніше нехтувалися і переслідувалися офіційно пануючою ідеологічною системою.
Останнє п’ятиріччя – це періодінтенсивного розвитку релігійної мережі в Україні. Зростає не лише кількістьрелігійних організацій, чисельність послідовників різних конфесій, а й самакількість релігійних організацій. Якщо в 1991 р. на реєстрації знаходилося 42релігійні об’єднання, то на початку 2004року їх булоуже 122 [15, c.73].
Найважливішою складовоюрелігійного життя в Україні є православ’я. Загалом воно об’єднує 15370організацій. Домінуючою в православ’ї є Українська Православна Церква, щознаходиться в юрисдикції Московського Патріархату. На сьогодні вона має більше10,4 тисяч громад віруючих, налічує 151 монастир, 15 духовних навчальнихзакладів, 95 періодичних видань, 3746 недільних шкіл та 36 братств.Предстоятелем церкви є виходець з Поділля митрополит Київський і всієї УкраїниВолодимир. Центральний офіс УПЦ МП знаходиться в Києво-Печерській Лаврі.Кафедральним собором є її Успенська церква. Нацбільша концентрація громад цієїцеркви знаходиться на Поділлі, Закарпатті і Великій Волині ( Волинська,Рівненська і Житомирська області ).
Українська Православна ЦеркваКиївського Патріархату офіційно нараховує 3508 релігійних організацій. Вона має34 монастирі, 16 духовних навчальних закладів, 23 місії, 1086 недільних шкіл та25 періодичних видань. Найбільше громад цієї церкви на Галичині, Великій Волиніта Київщині. УПЦ КП має свої парафії в Америці, Західній Європі, Росії, навітьв Австралії. Офіс церкви знаходиться у Києві, кафедральним храмом єВолодимирський собор.
Українська АвтокефальнаПравославна Церква має 1156 парафій, 70% яких знаходиться в галицьких областяхУкраїни. Найбільше їх на Львівщині (354) та Тернопільщині (286). ПредстоятелемЦеркви є митрополит Київський і всієї України Мефодій, кафедральним собором єАндріївська у Києві. Вона мала у 2004 році 5 монастирів, 7 місій, 325 недільнихшкіл, 7 періодичних видань. В УАПЦ майже постійно наявне протистояння владик, щозумовило помітне зменшення її авторитету і мережі.
В Україні, окрім названих, напочаток 2004 року діяло ще декілька інших православних церков. Так, РосійськаВільна Православна Церква мала 27 громад, Апокаліптична ПЦ – 4 громади. Діялодві греко-православні громади, п’ять православних незалежних. Функціонувалигромади Реформованої і Соборноправної православних Церков. В Україні такожпоширені різні об’єднання православного коріння. Так, Старообрядницька ЦеркваБілокриницької згоди мала в 2003 році 59 громад, з яких 16 – на Поділлі. ДоРуської Старообрадницької Православної Церкви без попівської згоди належало 10громад, 5 з яких – на Житомирщині. Російська Істинно-Православна Церква на цейчас об’єднувала 23 громади, Богородична Церква – Церква Матері БожоїПреображенної – 14 громад. Незмінною залишилася кількість громад молокан – 4 [7,8, 16, c.73].
Досить активно за останні 10років пройшло відродження Української Греко-Католицької Церкви. За кількістюгромад (3340) вона перевершила довоєнний рівень і займає на сьогодні третємісце в Україні. Церковну службу в УГКЦ здійснює біля 2,1 тис.священнослужителів. Переважна більшість парафій Церкви знаходиться вгаличанському регіоні та Закарпатті. Очолює УГКЦ з січня 2001 року ВерховнийАрхиєпископ кардинал Любомир Гузар. Останнім часом помітне поширеннягреко-католицизму в інших регіонах України, але тут діє лише 5% його громад. Змоменту легалізації УГКЦ відновила свою структуру, створила 17 єпархій та 4екзархати на Сході країни, відкрила 92 монастирі, 13 духовних навчальнихзакладів, 1132 недільні школи, 25 періодичних видань. Діє 14 місій і 2братства. До цієї Церкви відносяться також понад 2 тисячі греко-католицькихпарафій, що діють в українській діаспорі [8,16, c. 73].
Серед церков, які динамічнорозвинулись в Україні останніми роками, постає Римо-Католицька Церква. УтвореноЛьвівську архидієцезію, як іі духовний центр, яку очолює кардинал Мар’ян Яворський,а також Житомирську, Луцьку, Кам’янець-Пдільську та ін. діє цезії. Відкритошість Навчаються в них біля 800 слухачів. На сьогодні 863 католицьких громаддіють у всіх областях України. РКЦ має 37 місій, 80 монастирів, 518 недільнихшкіл, 13 періодичних видань. Церква має 470 священнослужителів, серед яких 264– іноземці[7,8, c.73]..
Широко представлені в Україніцеркви протестантського напрямку. Вони мають 7278 релігійних організацій, утому числі: Християни-Баптисти – 2788; Християни віри євангельської(п’ятидесятники) – 2061; Свідки Єгови – 919; Адвентисти сьомого дня – 965.Громади Реформатської Церкви є лише на Закарпатті. Три Лютеранські Церкви –німецька, українська і шведська — мають відповідно 40,41 і одну громаду.Пресвітеріан в Україні 40 громад, методистів – 16. Різні інші незалежніпротестантські течії об’єднують понад 200 громад.
У всіх протестантських церквах єнеобхідні управлінські структури. В останні роки зміцнюється матеріальна базаїх релігійної діяльності, ведеться широка релігійно-просвітницька,морально-виховна та благодійна робота. Налагоджено видавничу діяльність,опановується ефір українського радіо і телебачення. Росте мережапротестантських духовних навчальних закладів. Їх 73 з 8877 слухачами. Припротестантських громадах діє 3138 недільних шкіл. Наявні 162 протестантськімісії.
Значно збільшилась в Українікількість мусульманських громад (467). Проте єдиної церковної структури цяконфесія не набула. На сьогодні офіційно діють три зареєстровані самостійні їїцентри – у Києві, Донецьку та Сімферополі. Послідовниками ісламу в Україні єпереважно представники меншин та національних етносів, на автономних територіяхяких ця релігія є домінуючою. В Україні діє 7 духовних навчальних закладівмусульман, друкується п’ять їхніх газет.
Іудаїзм має нині в Україні сімсвоїх течій, які налічують разом 250 громад. Серед них: Об’єднання іудейськихрелігійних організацій – 62 громади, Всеукраїнський конгрес іудейськихрелігійних організацій – 3, Об’єднання громад прогресивного іудаїзму – 49,громад Месіонерського іудаїзму – 13, іудео-християн – 14. Іудейські громадирозміщені по Україні відносно рівномірно. Відкрито Всеукраїнську іудейськудуховну академію в Києві. Іудеї друкують 22 періодичні видання [10, 11, 15, c.73].
В останнє десятиліття в Україні набулипоширення нові релігійні течії і напрямки. Серед них насамперед громади різниххаризматичних церков. Вони є переважно в східних та південних областях країни.Поширилися також громади Новоапостольської Церкви, Церкви Христа, Церкви ІсусаХриста Святих останніх днів. Дещо стабілізувалися у своєму зростаннінеоорієнталістські течії. Їх представляють насамперед кришнаїти, буддисти,багаї. Функціонують в Україні 77 громад різних рідновірських напрямків [12, c.73].
Крім названих, в Україні ще діютьбільше 200 малочисельних громад віруючих понад 50 інших релігійних напрямів,течій і толків. Тут варто хіба що назвати порівняно нову течію, яка з’явиласьсеред єврейської меншини. Це – іудео-християнство, 14 громад якого активнодіють в п’яти областях і Києві. Назвемо також свіжі для нас даоські таангліканські громади.
У 2004 році загалом продовувалирозбудову і перерозподіл своєї мережі православні Церкви, що подекудивиливалося в конфлікти між ними. Загалом призупинилося зростання УАПЦ. Маємовже насичення парафіями УГКЦ та РКЦ у західному регіоні країни. Спостерігаєтьсяінтенсивне зростання мережі протестантських спільнот, особливо баптистів,п’ятидесятників і свідків Єгови. Загострюються відносини між окремими центрамиі управліннями в ісламі та іудаїзмі. З нових течій успіх і поширення маютьхаризмати, а ось неоорієнталісти та рідно віри дещо стабілізувалися у своємузростанні. 2002 – 2003 роки відзначилися розширенням мережі духовних навчальнихзакладів, видавничої діяльності церков, завершенням будівництва нових храмів ібудинків молитви, офісів конфесій. Відносини між конфесіями і Церквами стаютьвсе більше толерантними, хоч подекуди ще спостерігаються протистояння міжправославними церквами, православними і греко-католиками із-за володінняхрамами. Якщо в попередні роки напруга релігійного життя відчувалася переважнов Західних областях України, то в останні роки вона охопила Крим, Схід іПівдень країни. Головним підбурювачем її постає Православна Церква Московськоїюрисдикції [16, c.73].
Відмінними також є показникизміни мережі в різних регіонах України. Так, за час демократичних перемін вЧернівецькій області було зареєстровано в 2,5 рази більше релігійних громад,ніж в найчисленнішій за населенням Донецькій області. Маючи десь 20% всьогонаселення України, сім західних областей зосереджують біля 38% кількості їїрелігійних громад. За кількістю громад тут вирізняються Львівщина (2740),Тернопільщина (1603) і Закарпаття (1593). Отже, рівень релігійної активності поУкраїні наростає із Сходу на Захід.
Таким чином, релігійна ситуація вУкраїні нині є найскладнішою у світі. Ігнорування і замовчування суспільствомнаявних в нас багатьох міжконфесійних і між церковних протиріч не даєможливості їх позитивного розв’язання. Як засвідчує життя самі конфесії не взмозі їх розв’язати. Роль посередника в цих процесах мала б взяти на себедержава. Але міру цієї ролі законодавчо окреслити, щоб не допустити втручаннядержави в сферу власне регілігійного життя. Відтак у нас законодавчо має бутизафіксованим не лише відокремлення Церкви від Держави, а й Держава від Церкви.
1.2.2 Регіональна карта України
Релігійна мережа України – надто рухомийфеномен. Офіційна статистика державного комітету України у справах релігійфіксує, що за останні роки збільшилася не лише цифра кількості релігійнихорганізацій, а й кількості офіційно зареєстрованих державою релігійних течій,церков, спільнот. На початок 2004 року в реєстрі Держкому їх було понад 120.Вони об’єднували 28614 офіційно зареєстрованих релігійних громад [17, c.74]
Враховуючи історичні, природні,господарські, етнічні та деякі інші чинники й особливості суспільно-політичногоі духовного розвитку, виокремлено 12 регіонів України, релігійне життя в якихпротікало в минулому і протікає нині більш-менш однаково. Ними є: Волинь(волинська і Рівненська області), Північ (Житомирська, Чернігівська та Київськаобласті), Слобожанщина (Сумська і Харківська області), Галичина (Львівська,Івано-Франківська та Тернопільська області), Закарпаття, Буковина, Поділля(Хмельницька та Вінницька області), Степ (Черкаська, Кіровоградська таполтавська області), Південь (Одеська, Миколаївська та херсонська області),Подніпров’я (Дніпропетровська та Запорізька області), Схід (Донецька таЛуганська області) і Крим [8, c.74].
Зрозуміло, що, як і будь-якаінша, ця регіоналізація є умовною, проведеною на основі існуючого в Україніобласного адміністративно-територіального поділу. Прив’язка до неї регіональнихособливостей релігійності є умовною, бо ж, північні райони Тернопільщини засвоїми показниками релігійного життя більш тяжіють до Волині, а гірськігуцульські райони Закарпаття, Франківщини, Буковини і Львівщини більш маютьспільного, ніж рівнинні райони цих же областей. Південь Запоріжжя більше тяжієза показниками своєї релігійності до Херсонщини і Миколаївщини, ніж доіндустріального Подніпров’я чи Сходу. То ж добре було б колись віднайти конкретнішічинники регіоналізації й виокремити регіони по Україні не за принципомвіднесення до них областей, а хоч би районів.
За загальною кількістю релігійнихорганізацій (14792) Православя посідає нині в Україні перше місце, хоч їх вжене стільки, щоб говорити про Україні як моноправославну країну. Вони йрозташовані по її території вкрай нерівномірно. 10 областей Сходу і ПівдняУкраїни мають ледь 30% цих організацій. Православя не є домінуючою конфесією наСході, Закарпатті і Буковині, в Галичині і в Криму. Вагомо воно домінує наВолині, Поділлі, Півдні та Півночі, а також в Степу України [11, c.73, 17, c.74].
Загальну картину розташуванняправославних організацій по Україні із їх загальної кількості дає така схема:
Волинь — 11,2% Північ — 16% Слобожанщина- 4,6%
Галичина — 12,8% Поділля — 14,3% Степ- 9%
Закарпаття — 4, 6% Подніпров’я — 6,4%Схід — 5,9%
Буковина -3,7% Південь — 9,4% Крим- 3,5%
Православні організації,орієнтовані на помітність Українського Православ’я Московського Патріархату,розташовані так:
Волинь — 33 % Північ — 17,6% Слобожанщина- 13%
Галичина — 89,4% Поділля — 21% Степ- 23%
Закарпаття — 3% Подніпров’я — 21%Схід — 12%
Буковина -32% Південь — 28% Крим — 6%
Як бачимо, власне УкраїнськеПравослав’я домінує лише в Галичині. Відносно міцна і стала його позиція наВолині і Буковині, навіть в південних областях України. Не знаходить вонопарафіян в зденаціоналізованому православному середовищі. Так, на Слобожанщиніі на Сході його парафії становлять десь 12-13%, в північних областях – десь17%. Надто низький їх відсоток в регіонах, яким притаманні сепаратистськінастрої, тобто в Криму і на Закарпатті.
Що стосується Католицизму, то вінв Україні виявляється в трьох різновидах – греко-католицькому,римо-католицькому, вірмено-католицькому. Він хоч і має свої організації в усіхобластях України, але все одно домінує на захід від Дніпра і то переважно вГаличині, на Поділлі і в Закарпатті. Не популярним є католицизм на Сході,Центрі і на Півдні України. Так, в степових областях католицькі парафіїстановлять лише 0,8%, на Сході – біля 2%, на Слобожанщині, Буковині і в Криму –десь в межах 4%. Тут явно домінує Галичина: 56% релігійних організацій регіонуналежить до католицьких церков. Четвертина релігійних організацій Закарпаттятакож католицькі. Відзначається поширеністю католицизму і Поділля [8, 7, 11, c.73].
Порівняльний аналіз регіональнихкарт греко-католицизму і римо-католицизму засвідчує значну їх відмінність. Так,центральні і східні області України не прийняли греко-католицизму. Він тутіснує як релігія вихідців із галицьких областей. Римо-католицизм також постаєяк галицько-подільський феномен. Тут знаходиться 55%його громад. Більше парафійримо-католиків там, де є помітна польська національна меншина. Так, в такихтрьох областях України, як Хмельницька, Вінницька та Житомирська, знаходиться395 організацій РКЦ, що становить 41 % від загальної кількості [17, c.74].
Відсоток римо-католицьких організаційпо регіонах України від їх кількості такий:
Волинь — 4,5% Північ — 18% Слобожанщина- 0,5%
Галичина — 27% Поділля — 28% Степ- 1,4%
Закарпаття — 10,1% Подніпров’я — 1,6%Схід — 0,6%
Буковина — 3% Південь — 4% Крим — 1,3%
Дещо іншою виглядає відсотковарегіональна конфігурація греко-католицьких організацій по Україні:
Волинь — 0,5% Північ — 0,7% Слобожанщина- 0,2%
Галичина — 85,8% Поділля — 1% Степ- 0,2%
Закарпаття — 9,4% Подніпров’я — 0,3% Схід — 0,8%
Буковина — 0,56% Південь — 0,54% Крим- 0,2%
Порівняно динамічно розвиваютьсяв Україні різні протестантські спільноти. Вони приблизно рівномірно розташованіпо території Україні. Хоч в Україні ще не має областей де б домінувалипротестанти, але в Закарпатті, Волинських і Степових областях вони вже маютьтретину релігійних організацій. Найбільший відсоток тут дає Буковина – 43%,Слобожанщина – 34%, Подніпров’я і Степ – 31%. Лише в Галичині із-за високоїваги авторитету історичних церков вдалося утримати натиск протестантизму. Тутйого спільноти сягають лише 11% від загальної кількості громад. У Криму їхтакож порівняно мало – 19%[8,16, c.74].
Якщо виходити з того, що вУкраїні на початок 2004 року функціонувало 6827 протестантських організацій, товони мають таке відсоткове розташування по регіонах:
Волинь — 10,7 Північ — 15% Слобожанщина- 6%
Галичина — 9,4% Поділля — 9,3% Степ- 9,1%
Закарпаття — 6,8% Подніпров’я — 7,6%Схід — 6,7%
Буковина -7% Південь — 8,6% Крим — 3,3%
Серед баптистських спільнотвиділяється Всеукраїнський Союз Об’єднання Євангельських Християн-Баптистів. Напочатку 2004 року він мав 2421 офіційно зареєстровану організацію. Найбільше їхна Буковині – 168, Вінниччині – 153, Донеччині – 136, в Запорізькій таРівненській областях – по 106 організацій. Найменше громад баптистів на Тернопільщині– 17 та Івано-Франківщині – 23. за кількістю своїх релігійних організацій ВСОЄХБ є найбільшою баптисткою організацією в СНД і Європі.
Потужно зростає кількість п’ятидесятницькихорганізацій. Їх нині офіційно зафіксовано 1927, що складає 28,2% від усієїкількості протестантських спільнот. Найбільшою протестантською спільнотою єЦерква Християн Віри Євангельської, яка нині нараховує 1460 організацій.Найбільше громад вона має в Рівненській (228), Волинській (151) та Чернівецькій(88) областях. Найменше п’ятидесятницьких громад на Луганщині (7), Сумщині,Черкащині, Полтавщині й Запоріжчині (по 20).
Адвентизм України дещо Відстає вкількісному зростанні порівняно з євангельськими течіями протестантизму. Вінмає 976 своїх організацій.
Українська уніонна конференціяцеркви Адвентистів Cьомого Дня має в країні943 організації. В найменшій області України – Чернівецькій – наявна найбільшакількість адвентистських громад – 96. На Вінниччині їх 91, Київщині – 71,Черкащині – 57, Закарпатті — 47, Донеччині – 44, Хмельниччині – 40.
Постійно зростає в Україніприсутність Свідків Єгови. Вони мають офіційно зареєстровані 866 організацій.Найбільше громад Свідків Єгови на Закарпатті (144), Львівщині (90), Донеччині(84), Буковині і Харківщині( по 63). Не сприймають єговізм на Черкащині (4),Чернігівщині(7), Хмельниччині та Полтавщині (по 9), Сумщині і Миколаївщині (по11).
Реформатська Церква не знайшласприятливий грунт для свого поширення в Україні. Вона має у нас 113організацій, 112 з яких належать до Закарпатської РЦ і розташовані лише впоселеннях цієї області [8,11, 16,c.71, 17, c.74].
Десь 2,5% релігійних організаційУкраїни утворюють представники національних меншин. Проте, окрімреформатів-угорців, кримсько-татарських мусульман, караїмів і кримчаків, решта меншинне мають компактного проживання в Україні, а тому їх релігійні громадирозкидані по іі теренах.
Так, іудеї мають 285релігійнихорганізацій 7 різних течій. Найбільше їх на Вінниччині (22), Донеччині (20),Житомирщині (17) і Київщині (19) [16, c.74].
Надто цікавою є конфігураціятериторіального розташування мусульманських організацій по Україні, щовідносяться до чотирьох зареєстрованих течій. Зрозуміло, що найбільше їх вКриму – 358, де компактно проживає кримсько-татарський етнос. 28 громад маєсхідний, донецький регіон, 23 – Херсонщина, Київ – 8, Миколаївщина й Одещина –по 5, Запоріжчина і Харківщина – по 6. Жодної громади мусульман не має уВолинській, Рівненській, Житомирській, Чернігівській, Тернопільській таІвано-Франківській областях.
Цікавою виявилася такожрегіональна карта мережі нових релігій України. В офіційній реєстраціїДержавного Комітету України у справах релігій нараховується 1582 релігійнихновоутворень, серед яких нехристиянських 1352, неоорієнталістських – 135,неязичницьких – 83. З’явились також течії, які не можна віднести до жодної зназваних типологічних груп. Дехто називає їх синкретичними, бо ж вони творятьсяна основі спроб поєднати в якийсь спосіб всіх або декілька з існуючих релігій.Серед таких три громади Науки Розуму, дві громади Великого Білого Братства,громада саєнтологів та ін.
Серед нових релігійних течійнайпоширенішими і вже укоріненими в український релігійний простір єнехристияни різних конфесійних визначеностей – різноманіття харизматичнихспільнот, новоапостольці, Церква Христа, Богородична Церква, Українськілютерани, мормони та ін. Найпотужнішою нехристиянською течією в нашій країні,як і в світі, є харизматична. Нині вона має декілька своїх церковних спільнот,загальна кількість організацій яких в офіційній реєстрації була 952 [8-11, c.73].
Таким чином, регіональна картарозташування по Україні релігійних спільнот є надто складною, бо ж розкиданівони доволі нерівномірно. То ж можна констатувати, що конфесійна структураУкраїни практично набула завершальних обрисів. Поява не чисельних новихрелігійних течій її загалом вже не змінить. Відбуватиметься хіба що поділ існуючиху нас релігійних спільнот, з’являтимуться на цій основі якісь нові церковніутворення. В цьому неабияку роль відіграватиме вже суб’єктивний чинник.

2. Релігійна ситуація Рівненськоїобласті
2.1 Історико-релігійніособливості краю
Внаслідок третього поділу Польщіу 1795 р. територія України відійшла до складу Російської імперії й відповідноРівненщина опинилася у складі Волинської губернії. Російський уряд прагнувналагодити релігійне життя у нових губерніях за православними канонами тазвичаями. Проте, слід відзначити, що строкатість національного складу впливалана релігійну приналежність на цих територіях. Як свідчать дані польського дослідникаЯ.Гофмана за статистичними даними на 1885 р. у м. Рівному проживало 664католиків, 1763 православних, 4850 євреїв, 58 євангелістів [19, c.74].
Переважна частина України в1900-х роках була ареною діяльності Російської православної церкви (РПЦ). В церковно-адміністративномуплані православна церква в Україні поділялась на 9 єпархій: Волинську,Катеринославську, Київську, Подільську, Полтавську, Таврійську, Харківську,Херсонську та Чернігівську. З усіх 63 єпархій імперії українські булинайгустіше заселені, і на кожну припадало в середньому понад 2 млн. жителів.Одна лише Київська єпархія за своєю чисельністю переважала всі східніпатріархати разом взяті. А загалом в Україні проживала 1/5 частинаправославного населення імперії.
Однією з особливостей співіснуванняукраїнського та російського православ’я у часи після 1686 р. стала їхвзаєморуйнація. Поглинання української церкви Московським патріархатом призвелопо-перше до його ідейно-організаційного паралічу, як прямого результатунездатності РПЦ до сприйняття західних церковних традицій; по-друге, занепадцеркви з наступним підпорядкуванням її державі та остаточною ліквідацієюсоборного устрою згубно позначився як на українському, так і на російськомуправослав’ї. І нарешті, по-третє, знищення організаційно-церковної структуриукраїнського православ’я було вже не стільки справою РПЦ, скільки напрямомдіяльності та особливістю утвердження російського самодержавства. Тому сама РПЦвступала в ХХ століття як інституція не тільки напівцерковна, а й напівполітична.Про що свідчить указ імператора Миколи ІІ від 10 січня 1900 р., направлений доВолинської Духовної Єпархії з метою виховання семінаристів у прихильномуставленні до церковних порядків й лояльному ставленні до великодержавницькоїполітики.
На поч. ХХ ст. у Рівному діялиправославні храми: Свято-Воскресенський собор, освячений 1894 р.; церква Св.Степана на кладовищі «Грабник», збудована в 1848 р., й освячена влютому 1850 р.; церква Успіня Пресвятої Богородиці, заснована в 1761 р., атакож католицький храм – приходський костел Св. Антонія, побудований у 1899 р.Досить значне місце посідали у Рівному єврейські культові споруди – публічнісинагоги та молитовні будинки[19, 20, c.74].
Таким чином, на Рівненщиніспостерігалася поліконфесійна ситуація, яка вимагала досить толерантногоставлення з боку як урядових кіл, так і мешканців краю.
З часу підписання Ризькогомирного договору територія Західної Волині (Рівненщина зокрема) увійшли доскладу Другої Речі Посполитої, що наклало певний відбиток у суспільно-релігійномужитті краю. Польська Конституція 1921 р. проголошувала рівні права громадяннепольської національності, а також їх право «вільного використання своєїмови та задоволення вимог своєї релігії». Усе це об’єктивно створювалоумови для національного розвитку українців, які до того ж становили абсолютнубільшість (86%) та компактно проживали на своїй етнічній території. Протепольський уряд відразу взяв курс на створення однонаціональної держави,спрямувавши всю гостроту асиміляторської та колонізаторської політики протиукраїнського населення. Однак, за нових умовримо-католики і світські та польські чинники вже не могли проводити старуполітику безоглядного нищення Православної Церкви, були змушені рахуватися зновими реаліями.
Нові державно-політичні обставинипочатку 20-х років спричини зміни організаційного статусу Православної церкви вмежах Другої Речі Посполитої. Перехід від структури рядової церковної областідо екзархату, а згодом і до самостійності в управлінні відображає сфрагістика.Восени 1921 р. екзархом Московського патріарха з правами обласного митрополитапризначено архієпископа Юрія Ярошевського. Владика Юрій використовував дляділоводства відповідний штамп – «Экзархъ Всея Православныя Церквы в Польщі ». Мова легендивибрана невипадково. Вона відображала панівні настрої духовенства, зокремаєпископів.
На поч. 20-х років у Польськійдержаві проживали близько 4 млн. православних, з того 2,7 млн. українців, арешту становили білоруси та зовсім незначний відсоток росіян. Головною твердинеюправослав’я ставала Волинь. Рух за здобуття автокефалії розпочався відразу звстановлення польської влади. За часів воєнної хуртовини церковне життя в краюсильно занепало: багато церков було зруйновано і пограбовано, чимало священиківповтікало. Ніхто не знав, у яких формах, на яких засадах буде розвиватисяцерковне життя за нової влади. У таких умовах розпочалося його відродження:єпархія була поділена на деканати, призначалися священики в осиротілі парафії,з’ясовувалися розміри матеріальної шкоди тощо.
Позитивну роль в цьому процесітоді відіграв перший вікарій Волинської єпархії, єпископ Кременецький Діонісій.За його ініціативою 14 квітня в Кременці було відкрито Волинське єпархіальнеуправління [19-21, c.74].
З кінця 20-х рр. посилюєтьсяпроцес полонізації Православної Церкви. Цьому певною мірою сприяла зовнішнятолерантність та «поміркована» політика уряду. На неї виділялисядосить значні кошти держбюджету, наприклад, у 1936 і 1937 рр. понад 1333злотих. У сеймі часто обговорювалися питання пов’язані з розвиткомправославного життя у Польщі. Головним завданням національного руху сталаборотьба за здобуття дійсної автокефалії Православної Церкви в Польщі та їїукраїнізацію на Волині, а вся його гострота спрямувалася проти московськоїієрархії. 5-6 червня 1927 р. в Луцьку відбувався Український Церковний з’їзд.На нього прибули близько 800 делегатів з усіх повітів Волині (з Рівненського –67). Порозуміння відбулося в Рівному 11 вересня 1927 р., було прийнято рішеннящодо рішучої боротьби за право української нації на свою власну Церкву. В «ДенникуЗаконів Речі Посполитої Польської» від 19 листопада 1938 р. № 88опублікований «Декрет Президента Речі Посполитої від 18 листопада 1938 р.про відношення Держави до Польської Автокефальної Православної Церкви» [20, c.74].
Таким чином, православнігромадяни Речі Посполитої одержали закон, яким нормується правне положенняїхньої Православної Церкви в Польській Державі, згідно акт. 115 Конституції,який постановляє: «Церкви релігійних меншин і інші правно визнані релігійнісоюзи управляються власними законами, призначення яких Держава не відмовить,оскільки не мають постанов, суперечних законам. Відношення Держави до тихЦерков і віросповідань буде встановлене в законодавчій дорозі по порозумінні зїх правними репрезентаціями». Закон цей є подією великого історичногозначення в житті нашої Церкви, очікуваною від ряду літ, яка завершує в процесіунормування стану Православної Церкви у відродженні Польщі.
На території Волинірозповсюджувалися періодичні релігійні видання, зокрема проповідницький листок,додаток до журналу «Вісник православної митрополії у Польщі», якийвиходив у видавництві Варшави і вміщував повчання на різні пости, пояснювавпоходження релігійних свят і т.д. Цим самим православна церква піклувалась просвоїх прихильників, давала настанови, виховувала підростаюче покоління вхристиянському дусі.
Православні віруючі турбувалисяпро християн, які проживали на території Великої Польщі. Так, 26 грудня 1926 р.відзначали другу річницю відкриття Православного Митрополітального благодійного товариства у Варшаві.Головна мета якого – матеріальна та духовна підтримка православних християн.Однією із турбот товариства була опіка і турбота про хворих та ув’язнених уВаршаві. Члени цієї організації закликали до милосердя: «но живёт верой вчуткость и отзывчивость христианского сердца, не забывающего, что „милосердие– царица добродетелей“, что даже, „если кто напоит одного из малыхсих чашей студённой воды ради Христа, не потеряет награди своей“ [21, c.74].
Крім православ’я та католицизму врегіоні була протестантська течія християнства. Особливо відчутний впливіудейського віросповідання. Тільки у Рівному існувало десятки молитовнихєврейських будинків.
Таким чином, у період міжвоєнногодвадцятиліття на території краю були поширені різні віросповідання.
          Радянськесамодержавство, за словами Володимира Сосюри, — »взявши собі на допомогустаршого спільника – православ’є”, привело український народ до того(майже за триста років!), «що він забув своє ім’я (нам же навіть заборонилив церквах молитися своєю мовою, не кажучи вже про школи)». І Колизапитували українців, хто вони, — була тільки одна смиренна відповідь: «Миправославні». Великодержавні шовіністи, вірно слугуючи імперії, робили вседля того, щоб привити українцям національний нігілізм, ганебну сумирність іпокірність, запобігання перед владою і байдужість до самого себе і долібатьківщини.
          В Україні, девикорінення релігійності було піднесено до рангу офіційної доктрини, депротягом, скажімо, 1939 року було прочитано мільйон атеїстичних лекцій, деЦерква була позасистемним елементом, а священик – емігрантом у власнійбатьківщині, у Бога вірило не менше людей, аніж у країнах, де релігійнівартості всіляко підносяться й високо цінуються суспільством і державою.
Сталін у листі до Кагановичапише: український рух приховує в собі небезпеку боротьби «проти Москви,взагалі проти росіян і російської культури та її вищого досягнення – ленінізму».Це був сигнал для розправи з усіма, хто виступав за українізацію. Невинними жертвамиставали видатні діячі української культури і літератури, передова інтелігенціяі навіть батюшки та монахи. Їх оголошували «ворогами народу» ізнищували. У період діяльності Брежнєва – Суслова розпочалися нові чорні дніУкраїни, її мови і всієї національної культури, релігійного життя.
Прикладом тотального атеїзмі вРівненській області, як скрізь в Україні, стало масове закриття храмів такультових споруд. Так, наприклад, у 1941 р. було 474 діючих церков. В 1941-1943рр. відкрито 4 церкви. А в 1943-1945 рр. 24 церкви було розвалено і згоріло.Протягом 1948-1951 рр. знято з реєстрації – 29 храмів. В 1957 кількість церков,які були зареєстровані становила 406, знятих з реєстрації – 72, з них: єцерковне майно в храмах – 33, виведено з храмів – 39. У Духовних семінаріях зРівненщини навчалося 39 чоловік. Протягом 1976-1981 рр. Кількість релігійнихорганізацій у краї становила 434; тоді як у 1997 р. їх число сягнуло більше ніжу двічі – 999 [22, c.74].
У багатьох населених пунктахрегіону було зруйновано церковні споруди або пристосовано за наказами обласнихта районних парторганізацій для господарських потреб. Наприклад, зруйнувалихрам у с. Боратин (Радивилівський р-н), с. Новоставці (Гощанський р-н) та рядін. В Рівному Свято-Воскресенський собор переобладнаний у музей атеїзму. Такихприкладів було безліч у Рівненській області, як і в багатьох регіонахреспубліки.
Нарешті, з 1991 р. відбуваєтьсярелігійно-інституційний «вибух». Починають діяти релігійніінституції, існування яких було прямо або опосередковано заборонено законом:понад вісімдесят місій, більше двадцяти братств та близько 4,5 тисяч недільнихшкіл. Протягом останніх років збудовано 880 культових споруд, будується ще 1,5тисячі [21, c.74].
2.2 Сучасна релігійно-конфесійнаситуація Рівненської області
В Україні домінуючим релігійнимнапрямом є християнство. Із загальної кількості релігійних організацій у нашійдержаві на кін. ХХ ст. (20406), на громади послідовників християнства припадає95 %. Переважна кількість віруючих православні. Проте вони не маютьорганізаційної єдності, внаслідок розколів наприкінці 80-х поч. 90-х рр. ХХст., які пережив колишній Український Екзархат РПЦ. Приблизно 60% послідовниківправослав’я (7500 парафій) має УПЦ, яку очолює Блаженнійший Володимир МитрополитКиївський і всієї України. Близько 29 єпархій (у тому числі 3 на територіїРосії) об’єднує УПЦ – КП на чолі із Святішим Філаретом (Денисенко) ПатріархомКиївським і всієї Руси-України [20, c.74].
Греко-католицизм є другимвпливовим християнським напрямом в Україні. На УГКЦ припадає 18,6% загальноїкількості релігійних громад (понад 3200).
Католицизм латинського обрядупоширений, головним чином, серед польської меншини, у переважній більшості вЗахідному регіоні й об’єднує близько 770 парафій католиків.
Серед релігійних об’єднаньнаціональних меншин слід виділити Закарпатську єпархію Угорської реформейськоїцеркви (100 парафій), парафії Німецької Євангелічно-Лютеранської церкви,Об’єднання Громад Іудейського віровизнання в Україні, Українську ЄпархіюВірменської Апостольської Церкви та релігійні громади мусульман (3/4 яких уКриму).
Серед протестантських церковнайпоширенішими є Всеукраїнський Союз Об’єднань Християн – Баптистів,п’ятидесятницькі: Союз Християн Віри Євангельської, Союз Вільних Церков ВіриЄвангельської, Церква Адвентистів Сьомого Дня, 3/5 п’ятидесятників серед якихприпадає на Волинську, Рівненську, Тернопільську, Львівську та Закарпатськуобласті [21, 22, c.74].
Останніми роками в Україні,переважно в містах, з’явилися громади буддистів, даосистів, бахаїтів такришнаїтів, прихильників РУНВіри, активно діє організація свідків Єгови, єгромади мормонів і ін.
Всі церковні громади та релігійнітечії керуються національним законодавством, зокрема Закон України «Просвободу совісті та релігійні організації». Як свідчить історичний розвитокцерковно-релігійного життя Рівненщини найбільш поширеним віровизнанням булаправославна гілка християнства [23, c.74].
На поч. ХХ ст. українська церква,як складова РПЦ, знаходилася під впливом як духовних ієрархів так і політико-урядовихРосійської Імперії.
В силу історико-політичнихобставин у краї діяли общини іудеїв, католиків та протестантів.
Дещо змінилася релігійна ситуаціяу міжвоєнний період (1921 – 1939 рр.), коли край опинився у складі Другої РечіПосполитої. Якщо б прослідкувати релігійно-конфесійну структуру населення 1921р. та 1939 р., слід відмітити зростання питомої ваги католицизму. Цепояснювалося жорстокою – релігійною політикою польських урядовців. Ізприєднанням області до складу Радянської України конфесійна ситуаціявирівнюється в сторону християнства православного віровизнання. Однак, наступаєдоба тотального атеїзму та руйнації духовних цінностей, що проявляються узакритті споруд, переслідуванні священнослужителів та прихожан.
Добою відродження релігійногожиття краю стало здобуття Україною незалежності. Водночас це призвело доконфесійного розшарування та розкольницьких тенденцій у православ’ї. Це сталопоштовхом до збільшення числа протестантів, які знайшли своїх прихильниківсеред мешканців Рівненщини. До їх числа належать п’ятидесятники, баптисти, Aдвентисти Cьомого Дня, Cвідки Єгови.
Знайшли свої прихожан у краї громадиіудеїв, прихильників Міжнародного товариства Свідомості Кріпни та РУНВіри [23, c.74].
Відроджується УкраїнськаЄвангельсько-реформована церква.
Згідно Закону України «Просвободу совісті і релігійні організації» від 1996 р. кожний житель Українивибирає релігію за власним уподобанням.
Рівненщина за сучасних умов –поліконфесійна область. У ній нараховується понад дев’ятсот релігійних громад,які представляють 18 з-поміж 65 діючих в Україні різних церков, релігійнихспільнот, течій тощо. Усі вони є рівними перед законом. Відповідно до статті 35Конституції України, жодна релігія не може бути визнана державою як обов’язкова
Сьогодні на Рівненщинівідбувається зростання ролі релігії і церкви. На середину 90-х рр. в областінараховувалось 1065 релігійних громад, 20 конфесій і напрямків. Переважнабільшість з них – християнські. Найчисельнішим є православ’я, яке нараховує 723релігійні громади. УПЦ-МП – 480 релігійних організацій. Нині в періодвідродження переживає своє воскресіння Українська національна Церква, якуназивають Автокефальною, тобто незалежною.
В останні роки кількість віруючихв Рівненській області значно збільшилась, що призвело і до одночасногозбільшення релігійних громад та конфесій. Про це свідчать статистичні дані заостанні 5 років(таблиця 1), а саме швидкими темпами зросла кількістьправославних, протестанських та інших громад, у той час, як кількістькатолицьких громад залишилась майже незміною.
Для порівняння візьмемо 1999 і2004 рік. Так, у 1999 році кількість православних громад становила 741,натомість як у 2004 році їх кількість збільшилась на 144 громади і становила885, протестантських громад збільшилося із 295 у 1999 році до 410 у 2004 році.Також побільшало інших громад, що не належать ні до православних, ні докатолицьких, ні до протестантських, у 1999 році їх нараховувалося лише 9, а у2004 році уже 19 громад. Що стосується католицьких громад, то їх кількість незначно змінилася, тобто у 1999 році їх було у Рівненській області 16, а у 2004році – 20 громад.
Таблиця 1. Кількість релігійнихгромад у Рівненській областіРік Православні громади Католицькі громади Протестантські громади Інші 2004 885 20 410 19 2003 857 20 393 11 2002 820 20 367 12 2001 794 17 348 8 2000 764 17 231 8 1999 741 16 295 9
Яскраво ілюструє зміну кількостірелігійних громад у Рівненській області рис. 1 та 2.
/>
Рис. 1. Релігійні громадиРівненської області у 1999 році.
/>
Рис. 2. Релігійні громадиРівненської області у 2004 році.
2.2.1 Поширення православ’я і католицизму
Найвпливовішим у конфесійнійструктурі Рівненщини залишається православ’я. Загалом воно об’єднує 71,5%громад (у країні, для порівняння, — 52%). Однак православ’я на Рівненщинирозколоте на три частини, що призвело і до одночасного перебування в областітрьох православних ієрархів.
Найбільшою за кількістюзареєстрованих громад – 450, є Українська Православна Церква (УПЦ)(додаток А,ри. 1), підпорядкована Московській патріархії. Вона діє у всіх адміністративнихрайонах і містах обласного підпорядкування, та найбільше – в Корецькому,Гощанському та деяких північних районах, а найнижча – у Сарненському іДубровицькому районах. Громади УПЦ об’єднані в Рівненсько-Острозьку єпархіюзасновану в межах області в березні 1990р. Першим її керівником було призначеноархієпископа Іренея, уродженця с. Стовпин Корецького р-ну. Єпархія має 2чоловічі та 4 жіночі монастирі, 2 духовно-пастирські училища. У 1995 р. приєпархіальному управлінні постало Рівненське братство Преподобного Федора князяОстрозького [24, c.74].
24 громад на Рівненщині маєУкраїнська Автокефальна Православна Церква (УАПЦ), очолювана настоятелемРівненсько-Острозького деканату. Вона відродилася і була офіційно зареєстрованав 1990 р. Майже половина громад УАПЦ зосереджена в обласному центрі таРівненському районі, проте вони практично відсутні у поліській частині області [25, c.74].
У червні 1992 року внаслідокоб’єднання частини АУПЦ з частиною УПЦ утворилася Українська Православна Церква– Київський Патріархат (УПЦ-КП)(додаток А, рис. 2). В її Рівненсько-Острозькійєпархії, очолюваній спочатку архієпископом Романом, а нині – архієпископомСерафимом, зосереджено 169 громад. Більшість їх знаходяться у Млинівському,Дубенському, Рівненському та Радивилівському районах. Разом з тим у Володимирецькому,Зарічненському і Рокитнівському районах не зареєстровано жодної громади УПЦ-КП. У 1995 р. вірні цієї церкви ініціювали створення Рівненського крайовогобратства Святого Апостола Андрія Первозванного .
Порівняно невеликою кількістюгромад представлена на Рівненщині друга гілка християнської релігії –католицька. Так, Українська Греко-Католицька Церква (УГКЦ), легалізована в 1989р. Представлена в нашому краї двома громадами – в обласному центрі та Сарнах.Вони входять до Львівської архієпархії, підпорядкованої Конгрегації східнихцерков Ватикану. Поступово зростає вплив Римо-Католицької Церкви (РКЦ). В 1991році відновилися перші дві громади в Острозі та Рівному, згодом – в іншихнаселених пунктах. Відносилися вони до Львівської архідієцезії. На сьогодні РКЦмає 13 громад в усіх містах обласного підпорядкування і 8 – в адміністративнихрайонах. Вони становлять Рівненський деканат Луцької дієцезії. Перший декан –отець Владислав Чайка, громадянин республіки Польща. Серед інших шести священиків5 також є іноземними[24, c.74].
Відносини між вірнимиправославних церков не завжди відзначаються терпимістю. Суперечки за храми(Рівне, Дядьковичі, Липки, Колоденка тощо), культове майно, приміщенняєпархіального управління часто набували характеру відкритого протистояння. Зістаном міжнародних стосунків на Рівненщині ознайомлювалася делегаціяВсесвітньої Ради Церков.
Штучне дроблення певних громадпродовжується. Шлях до порозуміння та єдності церков полягає, черезконсолідацію українського православ’я на засадах законної автокефалії.
2.2.2 Поширення протестантизму
На другому місці в конфесійнійструктурі Рівненської області залишається протестантизм. Різні його течіїоб’єднують 242 громади, або 26,5% їх загальної кількості, які очолюютьсяголовними просвітерами [1, c.73].
Всупереч усталеним поглядам,протестантизм в області має досить глибоке історичне коріння, яке проникає унадра ХVІ – ХVІІ ст. Серед протестантськихконфесій Рівненщини домінує Церква Християни Віри Євангельської (ЦХВЄ)(додатокА, рис. 3), яка об’єднує 158 громад, особливо концентруючись у північнихрайонах, на Дубенщині та Острожчині; лише у Корецькому районі немає жодноїгромади цієї церкви. Досить чисельна також Церква Євангельських Християн-Баптистів(ЦЄХБ)(додаток А, рис. 4), яка налічує 67 громад з найбільшою концентрацією уРівненському і Радивилівському районах. Поодинокими громадами у Здолбунівськомурайоні та у Рівному представлені незалежні гілки згаданих двох протестантськихцерков.
У п’яти адміністративнихпідрозділах області функціонують громади Адвентистів Сьомого Дня (АСД), у трьох- громади Свідків Єгови, що діяли спочатку у містах — Дубно, Костопіль, Рівне,а нині вони поширені у Здолбунові та ще деяких районах області. Окрімрелігійних громад, на Рівненщині функціонують чотири релігійні місіїпротестантського спрямувення («Світанкова зоря», «Добрийсамарянин», «Пробудження», «Емануїл»), а такожзареєстровані дві громадські організації, що координують свою діяльність зпротестантськими просвітерами («Місія без кордонів», «СвітлоЄвангелії»), два біблійні інститути протестантського спрямування,видавництво «Світанкова зоря ». Згадані місії та громадськіугрупування займаються пропагандою християнського віровчення і беруть активнуучасть в організації гуманітарної допомоги [23, c.74].
Порівнявши релігійну ситуаціюкраю у 90-х рр. та на початку ХХІ ст. можна прослідкувати зростання релігійнихорганізацій. Кількість релігійних громад Рівненської області, які маютьзареєстровані статути становить 1233 громад. Переважна кількість віруючих – православні.
Парафії УПЦ на території нашоїобласті об’єднані в дві єпархії з управліннями в м. Рівному та м. Сарни. Доскладу Рівненської єпархії входить 311 громад, що складає 57,2%, а доСарненської єпархії належить 233 громади, що становить – 42,8% від загальноїкількості двох єпархій (544 громади). Зокрема, до Рівненської єпархії належать:Гощанський район з 40 громадами УПЦ, що складає 12,9%; Демидівський район з 14громадами УПЦ – 4,5%; Дубенський район – 38 громад (УПЦ), що становить 12,3%;Здолбунівський район містить 24 громади УПЦ – 7,7%; Корецький район – 39 громадУПЦ – 12,5%, Млинівський – 37 УПЦ – 11,9%, Острозький – 32 УПЦ – 10,3%,Радивилівський – 22 УПЦ – 7,1%, Рівненський район налічує 48 громад УПЦ, щостановить 15,4%. Місто Рівне з 10 громадами УПЦ, що складає 3,2%, м. Дубно – 5громад УПЦ, що становить 1,6% та м. Остріг з 2 громадами УПЦ, що становить 0,6%також є складовою Рівненської Кузнецовськ. Березнівський район містить 37громад УПЦ, що складає 15,9%, Володимирецький – 33 громади УПЦ, що становить14,2%, Дубровицький – 31громаду УПЦ, що становить 13,3%, Зарічненський районохоплює 24 громади УПЦ, що становить 10,3%, Костопільський – 29громад УПЦ, щостановить 12,4%, Рокитнівський – 37 громад УПЦ, що становить 15,9%, Сарненськийрайон – 40 громад, що становить 17,2% та м. Кузнецовськ містить 2 громади УПЦ,що становить 0,8% від загальної кількості громад ( 233) УПЦ Сарненської єпархії[24, c.74].
Українських Православних ЦерковКиївського Патріархату у Рівненській області налічується 265 громад. Рівненськийрайон охоплює 46 релігійних громад, зокрема м. Рівне – 8 громад УПЦ-КП, щоскладає 3% від загальної кількості. Найменший показник зареєстрованихрелігійних громад УПЦ-КП у м. Кузнецовськ, м. Остріг та Корецькому районі [23, c.74].
Загальна кількість католицькихцерков – 17, з них РКЦ охоплює 14 громад та УГКЦ – 3. У м. Рівному булазареєстрована станом на 1 січня 2003 р. 1 Римо-Католицька та 1 Греко-КатолицькаЦеркви.
Найбільш поширенимипротестантськими громадами у Рівненській області, які мають зареєстрованістатути є Церква Християн Віри Євангельської та Церква Євангельських Християн-Баптистів,а найменш відомими – Вільні методисти та Церква Живого Бога. Вони представленіпо-одній громаді і лише у м. Рівному. Загальна кількість інших релігійнихгромад, які були зареєстровані у 2003 р. становить 19. Найбільш впливовими єСвідки Єгови (разом становлять 9 громад). Найменшу кількість громад маютьДослідники Біблії, Месіани, Мормони, представники Свідомості Крішни та РідноїУкраїнської Національної Віри. У Рівненській області вони зареєстровані лише поодній громаді і центром їх поширення є м. Рівне [8,7, c.73].
Міри поширення релігійнихорганізацій у Рівненській області досить строкаті. Так, можна зробити висновок,що найбільш впливовими є позиції релігійних громад, які є легальними у м. Рівному.
Однією з ознак демократизаціїукраїнського суспільства є відродження релігійно-церковного життя. Розглянемо,як відображається цей процес на конфесійній структурі нашого краю.
Відроджується Українська Євангельсько-Реформованацерква, віровчення якої базується на ідеях Жана Кальвіна. Перші дві її громадиз’явилися в Рівному і Степані. Водночас відбувається подальше урізноманітненняпротестантизму шляхом створення незалежних євангельських громад. До числа такихосередків відноситься, зокрема, церква «Голгофа» у Рівному. Вонапостала як християнський культурно-просвітницький центр.
Поодинокі громади Харизматичної Церквиповного Євангелія «Відродження», Дослідники Біблії, що виникли вобласному центрі, Володимирецькому і Березнівському районах. Окрім релігійних громад, на Рівненщині функціонують чотири релігійні місії протестантськогоспрямувення («Світанкова зоря», «Добрий самарянин», «Пробудження»,«Емануїл»), а також зареєстровані дві громадські організації, щокоординують свою діяльність з протестантськими просвітерами («Місія безкордонів», «Світло Євангелії»), два біблійні інститутипротестантського спрямування, видавництво «Світанкова зоря».
Історично так склалося, що внашому краї здавна живуть євреї. Вони сповідують іудаїзм. На сьогоднівідновилися дві громади в Рівному та Дубно. Їхньою діяльністю керує об’єднанняіудейських релігійних організацій. Головний равен України – Янкель Блайх.
Із 90-х рр. у Рівненській областірозвиваються новітні релігійні течії. Крім неопротестантських спільнот,набувають поширення вчення свідомості Крішни. Його послідовники, якізвертаються до релігійного досвіду Сходу створили у Рівному релігійну громаду.Якщо на час реєстрації на 1992 р. було 20 крішнаїтів, то на сьогодні їх більше100.
В області з’являються прихильникиРідної Української Національної Віри (РУНВ), інших нетрадиційних культів.
Отже, релігійно-церковне життя внашому краї відроджується на поліконфесійній основі. Це і визначає строкатістьсучасної міри поширення релігійних організацій на Рівненщині.
2.3 Пам’ятки церковного мистецтвата культури
2.3.1 Християнські храми тамонастирі області
Сакральне мистецтво – дужесвоєрідна ділянка мистецької творчості, яка охоплює дві сфери людського буття:з одного боку, дає певне естетичне задоволення твором, а з іншого ж – виражаєрелігійні почуття, надихає, навіває певний містичний дух. Велетенську роль утворчості такого типу відіграє християнська символіка, що базується набагатовіковій традиції .
На Рівненщині є низькаархітектурних споруд, які приваблюють своєю вишуканістю та красою.
Так, серед класичних храмівРівненщини першої половини ХІХ ст. слід назвати церкву Олександра Невського,збудовану в 1830 р. на кошти графа О. Ходкевича. Храм розташований в центральнійчастині селища Млинів. Ця будівля відзначається чіткою симетрією таоб’ємно-просторовою структурою. Центральний одноверхий храм являє собоюрівнораменний хрест, до якого прилягають нижні бічні. У 1927 р., післяреставрації, церкву переосвячено, після чого вона дістала нову назву – ПокровиПресвятої Богородиці.
В місті Корець зберегласяМурована Миколаївська церква, яку збудовано в 1836 р. на кошти князівЧорторийських. Миколаївська церква належить до групи споруд побудованих у стиліампір. Це хрещатий, центричний одноверхий храм з двоярусною дзвіницею надцентральною частиною західного фасаду, увінчаною тонким шпилем. Над центральноючастиною церкви підноситься характерний для даного періоду купол. Миколаївськацерква відзначається гармонійністю пропорцій, а її місцеположення має великемістобудівельне значення [26, c.74].
Серед окремих храмів, створених усередині ХІХ ст., найбільш значною є церква св. Миколая в с. Дубляни(Демидівський район) на Рівненщині, що збудована в 1848 р. За об’ємно-просторовоюструктурою церква належить до чотиристопних п’ятиверхихспоруд. Вона успадкувала риси зразків давньоруського культового будівництва.
Характерною для другої половиниХІХ ст. є церква св. Михаїла Архангела в с. Здовбиця на Рівненщині, збудована в1877 р. Вдало поставлена на підвищеній ділянці головної вулиці села, будівлявідіграє значну роль в його панорамі. Незважаючи на пізню дату спорудження, вархітектурі Михайлівської церкви ще помітне відлуння місцевих будівельнихтрадицій. Це виявляється, зокрема, в гармонійних пропорціях будівлі та доситьтактовному застосуванні декору[27, c.74].
Кожен прихожанин, згадуючи сумністорінки давніх часів, приходить ще раз відвідати Мурований Георгіївський храм– пам’ятник у Пляшевій – головну споруду державного історико-меморіальногозаповідника «Поле Берестецької битви». У його саркофазі покоятьсяостанки загиблих звитяжці духом. Георгіївська церква відзначаєтьсяоригінальністю художнього задуму, монументальністю та водночас декоративністю.У ній дуже вдало поєднуються традиційні форми архітектури бароко з рисами стилюмодерн початку ХХ ст. Не перестають дивувати відвідувачів музею-заповідника уПляшевій розписи зовнішнього іконостасу, виконані відомим українськимхудожником Іваном Їжакевичем. Талановитий майстер пензля опираючись насимволічні євангельські сюжети, розкрив історичну значимістьнаціонально-визвольної війни українського народу проти поневолювачів, сповненузвитяги, незламності духу і глибокого трагізму.
Театральною декорацієюсприймається церква Різдва Богородиці в с. Варковичі, що на Рівненщині.Збудована в 1920-1930-х роках, вона належить до нечисленної групи мурованихволинських церков цього періоду. Архітектура храму досить яскраво відображаєтой напрям у культовому будівництві, який ґрунтується на поєднанні традиційнихсхем з пошуками нових архітектурних форм.
Чимало пережив на своєму вікуУспенський костел в Острозі. Ще в ХV ст., за переказами, на цьому місцівисочила церква Богоматері, яку князь Федір Острозький віддав піддомініканський костел. З роками впливи архітектурних стилів і різних релігійвсіляко змінювали Успенський костел. Та незмінним залишалася його сутність,адже костел є окрасою архітектурного ансамблю древнього Острога.
Ще однією прекрасою на Острожчиніє Вознесенська церква в с. Верхів, збудована в 1910 р. Вона належить до найвиразніших культових споруд,побудованих на Волині на початку ХХ ст. Церква Вознесіння Христового збудованана місці давньої дерев’яної церкви з тією самою назвою. Завдяки значній висотіверху та, особливо, дзвіниці будівля є висотною серед навколишньої забудови йактивно впливає на формування панорами населеного пункту [28, c.74].
На мальовничих берегах Горинірозкинулося середньовічне містечко Тучин, що в Гощанському р-ні, аПреображенська церква, збудована в Тучині у 1730 р., є яскравим взірцемволинської народної архітектури. У 1545 р. місто було родовим гніздомлитовських князів Семашків. Тоді ж при Миколі Семашку, у 1614 р. тут возніссякостел.
Гостів міста Дубровицянадзвичайно приваблює церква Різдва Пресвятої Богородиці, яка височіє усамісінькому центрі. А хіба не здивуєшся, коли проходиш повз Миколаївськуцеркву або відвідуєш костел Івана Хрестителя. Залишаючи літописну Дубровицю,поринаєш у красу Преображенської церкви у с. Кураж Дубровицького р-ну.
Багато поколінь людей приїздять всмт. Степань з особливим захопленням. Воно відоме ще з ХІІІ ст., а СтепанськаТроїцька церква – одна з не багатьох пам’яток архітектури, яка збудована натому місці, де стояли давні храми. Збереглася вона і до нині. А був тут колисьще і замок, і монастир, і костел. Приваблює своєю красою Успенська церква,збудована у 1570-1580 рр. у с. Дорогобужі. А колись на цьому місці знаходивсяправославний монастир, відомий ще з ХІ ст.
Серед храмів м. Здолбунівпровідне місце належить церкві св. Катерини, збудованої в 1914 р. Споруджено їїна місці давньої дерев’яної церкви як храм при залізничній станції Здолбунів –важливому вузлі сполучення. Церква св. Катерини – цегляний, великий зарозмірами одноверхий храм, що належить до найоригінальніших монументальнихкультових будівель початку ХХ ст. на Рівненщині та відзначається високою якістюбудівельних матеріалів і цегляного мурування на фасадах.
Нові часи возводять нові новіхрами. Так можна сказати про красень – Покровський собор, який побудований у м.Дубно. Дивишся і милуєшся його незвичайною архітектурною будовою. Собор, нібипідносить свої золоті куполи до небесних висот. Туристи, які проїжджаютьцентром Дубна обов’язково звернуть увагу на Ілльпінський собор. Збудований віну минулому столітті, а саме у 1907 р.[26,28, c.74].
Ознайомившись з найбільшвражаючими пам’ятками Рівненської області, неможливо оминути пам’яток самогоРівного. Церкви, костел, собори – прекрасні дари минулих поколінь нашимсучасникам. І справді, хіба не диво створили майстри у 1895 р. у центрі м.Рівне. Центральний храм Рівного Свято-Воскресенський Собор – одна із прекраснихі давніх пам’яток. Цей Собор пережив чимало перешкод з боку комуністичноївлади, однак віруючі все таки домоглися відкриття храму. У 1989 р. булаутворена Рівненсько-Острізька Єпархія і Собор став Кафедральним. Протешовіністична настроєність першого керуючого єпархією архієпископа Іренеявідштовхнула від Собору багато людей, і вони змушені були організувати першуукраїнську парафію у невеличкому храмі Св. Стефана на Грабнику. Але у 1992 р.,коли більшість віруючих відмовилася визнати антиканонічність Харківського іМосковського Архієрейських зборів та засудили втручання Московської Патріархіїу внутрішнє життя Української Православної Церкви, постало питання, щобКафедральний Собор належав Українській Православній Церкві і служба в ньомупроводилася українською мовою. Після деякого періоду боротьби за праваУкраїнської Православної Церкви, перше богослужіння в храмі українською мовоюсталося на свято Покрови Божої Матері 14 жовтня 1992 р. Через деякий час булизапроваджені щоденні богослужіння у верхньому Соборі, що належить КиївськомуПатріархату, українською мовою, а у нижньому, що належить МосковськомуПатріархату, церковнослов’янською мовою. Зараз багато віруючого люду, а такожгостей міста Рівного відвідують Воскресенський Кафедральний Собор та беруть участьу богослужбових відправах[30, c.74].
Милує око рівнян і гостей містаРівного величезна споруда Свято-Покровський Кафедральний Собор. В ясні сонячнідні ще за багато кілометрів всіх, хто під’їжджає до міста з усіх сторін,зустрічає золоте сяйво його бань.
В один з трьох днів перебуванняна Рвненщині – 11 листопада 1990 року, святіших Патріарх Київський і всієїУкраїни Мстислав в присутності багатьох тисяч рівнян освятив пам’ятний хрест ікамінь на тому місці, де мав бути возведений величний собор. Нова міська влад,ідучи на зустріч пропозиції і зверненню громади Української АвтокефальноїПравославної Церкви, надала право на місці освячених пам’ятного хреста і каменяспорудити собор. Збудований за проектом, виконаним ״Архпроектом״, нелегкоюпрацею сотень людей під керівництвом знаного у місті будівельника ЙосипаДраганчука Свято-Покровський Собор став справжньою окрасою міста. В даний часзавершується художнє оздоблення фасадів і інтер’єру Собору, а також благоустрійтериторії. Свято-Покровський Кафедральний Собор – це осередок духовного іпатріотичного виховання рівнян[31, c.74].
Однією з найстаріших споруд містає Свято-Успенська церква. Про найдавніший період храму відомо, що він бувосередком українсько-православних традицій, мав велику пошану в народі. Відомо,що в 1798 р. парафію Успенської церкви складав у Рівному 71 двір, в якомупроживало 160 чоловіків і 165 жінок. Крім того, до цієї парафії належало с.Тютьковичі – 36 дворів. В часи Коліївщини у храмі молилися гайдамаки перед боємз польською шляхтою. Не зачепили церкву пожежі, що нищили місто, не зруйнувализавойовники. Під час планування міста хотіли зробити велику дорогу до залізничноговокзалу. Церква за проектом була перешкодою, і її планували знести. Однакзнайшлися люди, які зуміли відстояти храм. Минають роки, але тільки Свято-Успенськацерква залишилась у тому вигляді, якою вона постала у 1756 р. У 2001 р. на їїтериторії встановлено й освячено пам’ятний знак, що увінчив ім’ясвященнослужителя протоієрея Михайла Андрійовича Носаля. Зараз церква визнанаунікальною архітектурною пам’яткою міста [32, c.75].
Слід пам’ятати про те, що художнідосягнення та збережені реліквії українського сакрального мистецтва – це нелише минуле, а й сучасне, та майбутнє і української Церкви, і українськоїкультури в цілому.
Як вже зазначалось вище, вРівненській області окрім храмів, функціонують і монастирі, яких нараховуєтьсяблизько 14.
Так, наприклад, перлиною давньогоКорця є Свято–Троїцький жіночий монастир. Ще в 1620 р. волинський каштелян КарлКорецький, який був католиком, зі своїм братом Самійлом заснував у Корціфранцисканський монастир, який будувався до 1622 р. Проте в 1831-му католицькийкляштор було ліквідовано, а його споруди були передані у відання православноїгромади. І лише в 1863 р. тут засновується Свято-Троїцький жіночий монастир,ігуменя якого Аполлінарія в 1867 р. починає перебудову його приміщень. У1880-му монастир освячує архієпископ Волинський і Житомирський Модест. З 1921р. жіночий монастир був підпорядкований митрополиту Варшавському і всієїПольщі. За радянських часів він також залишається діючим, але на початку 80-хроків ХХ ст. монастир отримав право внутрішнього самоврядування [33, c.75].
Свято-Троїцький Жіночий монастирпредставлений комплексом історико-архітектурних споруд. Це – келії, надбрамнадзвіниця, тепла церква Іоанна Предтечі і Троїцька Церква – головний храммонастиря – закладена в 1620 р. Будувався як костел у стилі бароко.
Між двома річками – Вілією іЗбитинкою знаходиться Межиріцький Свято-Троїцький монастир, який останнідесятиліття був як музей-пам’ятник архітектури. Безцінною реліквією Троїцькоїцеркви Межиріцького монастиря – ікона Богоматері – воістину шедевр Волинськогоіконопису кін. ХVІ ст.
В селі Дермань, що розташоване внадзвичайно мальовничому куточку нашого краю, знаходиться Дерманський монастирСвятої Трійці. Перша згадка про цей монастир належить до 1499 р., проте,остаточна фундація Дерманського монастиря розпочалася з 1602 р. Тоді, коликнязі Костянтин Костянтинович Острозький завершив заснування Дерманськоїобителі, надавши їй відповідного статусу. Розуміючи значення освіти в боротьбіпроти унії, князь Острозький надає Дерманському монастирю відповідні привілеїта засновує духовну школу і створює друкарню. В монастирі збирається велика іцінна бібліотека, започатковується архів, створюється дві друкарні: Острозька іДерманська.
Особливого розвитку Дерманськиймонастир зазнав тоді, коли його настоятелем з 1828 року стає випускникКиївської духовної академії єпископ Острозький. Саме завдяки йому монастир буловідбудовано після пожежі. Особливо багато уваги він приділив ремонту вежідзвіниці. При монастирі в цей час працювало духовне повітове училище. Свято-ТроїцькийДерманський монастир є взірцем для багатьох інших монастирів на Волині, вінстав центром освіти та культури. Тут розвивались писемність, книгодрукування,архітектура, церковна музика. Ця обитель – твердиня православ’я і має велике значенняу зміцненні та розвитку високого духовно-морального життя на Україні [34, c.75].
Наразі достеменно не відомо, коливиник задум спорудити у Городку монастир і коли під його будівництво заклалиперший камінь. Історики посилаються лише на перші згадки в історичнихдокументах. Однак вважають, що засновниками Городоцької обителі були монахиКиєво-Печерського монастиря, які першоначально створили тут подвір’я (скит).Багато десятків років монастир був центром розбіжностей між православними ікатоликами. Відповідно виникали конфлікти, а сама обитель декілька разівпереходила ״із рук в руки״. Черговою віхою для монастиря став1730 р. Саме тоді за декретом трибуналу Городком заволодів уніатський єпископАфанасій Шептицький. При ньому дерев’яну церкву святого пророка Ілліперебудували у храм Святого Миколая, приєднавши його до братського корпусу тамитрополичої резиденції. У1722 р. подала свій перший голос дерев’яна дзвіниця,що розташувалася біля підніжжя пагорба. За задумом, вона слугувала своєріднимиворітьми монастиря.
У1794 р. після переділу Польщі івідповідного указу Катерини ІІ монастирська обитель знову стала православною.Як зазначається в історико-краєзнавчому нарисі, підготовленому з нагоди10-річчя відродження Городоцького Свято-Миколаївського жіночого монастиря 29грудня 1801року імператор Олександр І переписав дарчу грамоту на Городок графуЕстергазі. Цей пан, будучи виходцем із Австрії, вирішив перебудувити маєтностіна свій лад. У результаті колишній митрополичий корпус набув вигляду сучасногопалацу, довкола якого виріс прекрасний парк. Ще одним його витвором булостворення монастирської бібліотеки, якою дуже пишався, під час відвідин, польськийписьменник Гнат Крашевський[35, c.75].
У повоєнні роки в Городоцькомумонастирі розмістили військовий шпиталь, а у 1948 р. – обласний санаторій длятуберкульозних хворих. Однак, найбільше блюзнірство у відношенні до святоїобителі проявилось на початку 60-х років минулого століття. Храм, у якому здавніх давен звучала монаша молитва, потрапив у список так званих ״неблагонадійних״. Причиноюцього стало те, що церква розташована поруч із туберкульозною лікарнею, а повз неїходять прихожани і можуть рознести інфекцію. Натомість після закриттяСвято-Миколаївського храму партійці планували облаштувати в його приміщеннісільськогосподарський музей.
У 1960 р. церковне майно булозвалене у бабинці на купу, а отець Михайло відмовився його забрати і відвезтидо сусідніх церков. Ключі від храму були у старости, який ховався, щоб їх невіддати. Проте влада вирішила діяти по-іншому. У Городок прибуло чотири машини,в одній з яких був газозварювальний апарат, щоб позрізати замки на дверях.Місцеві люди дізналися про це, прибігли і почали кидати в машини все, щопотрапляло їм під руки, і цим самим примусили автомобілів зупинитися. Проте,одна машина розвернулася і поволі заднім ходом точила задні двері церкви. Цепомітила жінка похилого віку, яка, ризикуючи життям, лягла під колеса тієїмашини і примусила водія зупинитися. Тоді влада вирішила не діяти так відкритоі справу нібито припинили.
З часом керівництво розробилоінший варіант: викликали по одному членів церковної двадцятки та священника ізмушували їх підписати документ, що нібито церкву закрили із згоди парафіяльноїдвадцятки. Цей документ відіслали у Москву до міністра у справах релігії.Церкву таки закрили. А доводили храм до аварійного стану навмисно – поруч ізним спорудили водонапірну башту і з неї часто в погріб під церквою зливаливоду. Через деякий час покрівлю зруйнувала іржа, а посередині церкви гніздилисяголуби.
Подібну непривабливу картинузастали на початку 90-х років минулого століття. Тоді уже було прийнято рішенняРівненської райради про передачу приміщення, прилеглого до Свято-Миколаївськогохраму, разом із територією протитуберкульозного приміщення єпархіальномууправлінню УПЦ. Однак те, що застали черниці, буквально шокувало їх.
Першоначально в колишньомумонастирському приміщенні облаштували регентські курси. А на 3 квітня 1993 р. –день Похвали Пресвятої Богородиці – припадає офіційно-духовне відкриттяобителі. Того ж дня у домовій церкві освятили престол на честь святого пророкаІллі, відродивши давню традицію. Із благословення митрополита Володимира першоюнастоятелькою стала ігуменя Михаїла[35, 36, c.75].
Попри труднощі, попри перепони задесяток літ Городоцький монастир змінив до невпізнання своє обличчя. З Божоюдопомогою у 1998 р. розпочалося будівництво храму Христа Спасителя на честь2000-річного ювілею Різдва Христового – і зараз ця святиня уже виблискуєзолотими куполами. Вознісся також новий корпус храму в честь Похвали ПресвятоїБогородиці. Прихожан при вході на острівок зустрічає нова капличка.
2.3.2 Духовна освіта Рівненщини
Духовна освіта Рівненщини сягаєсвоїми витоками ще княжої доби, про що свідчать історичні джерела.
Перші відомості про братства вУкраїні, а на історичній Волині зокрема, маємо ще з ХV ст., коли ремісники в містахстворювали цехові товариства: кравців, ковалів, ткачів. Були то професійніоб’єднання, які відстоювали свої професійні інтереси, але в часі вони набираютьі релігійно-благодійних ознак.Ці братстваставили перед собою релігійно-благодійні завдання: дбали про свої храми та їхобслуговування, влаштовували громадські Богослужіння, місцеві церковніурочистості, братські обіди, на членські внески засновували шпиталі, оплачувалипохорони своїх братчиків.
Але релігійно-національнаситуація, що її творили в Україні, а на історичній Волині зокрема, польськікоролі, магнати, шляхта та римо-католицьке духовенство, породила принциповонові братства, першочерговим завданням яких стала охорона святого українськогоправослав’я. Так, народилися якісно нові братства основна діяльність яких біласпрямована на врятування рідної церкви – душі народу. Щоб захистити нашу святуправославну віру і український народ, ремісники, купці, православна шляхта,селяни і інші стани народу почали творити православні церковні братства [38, c.75].
Вмістах і містечках Рівненщинівідомі своєю освітньо-культурною, релігійною діяльністю такі братства: ОстрозькеБогоявлення Господнього, Гощанське Богоявленське, Дубнівське Спаське,Степанське Св. Троїці, Клеванське Преображенське. Ці братства не тільки взялиопіку над нашими церквами, монастирями, а й заснували духовні братські школи,які, в першу чергу, були духовними, бо предмети, які вивчалася в них згідно зпрограмами, насамперед були Богословськими: церковний спів, діалектика,гомілетика, католицьке богослов’я, а тоді – рідна мова, граматика, поезія,риторика, арифметика.
Статус братських шкіл 1624 рокуюридично закріпляв їх діяльність і складався з двох частин: перша – права іобов’язки учнів; друга – порядок функціонування братської школи, роль вчителів.В правах і обов’язках учнів лежав глибокозакроєний зміст з пошануваннялюдської, національної особистості, а вчителі, наставники їх, окрім засівання науковихзнань, мали виховувати пошану і любов до краси українського православногообряду, братолюбіє і інші християнські чесноти [39, c.75]. Братська школа в Острозі,заснована Богоявленським братством, готувала майбутніх абітурієнтів дляОстрозької академії, які розпочинали свої студії саме тут. Як і всі інші,Острозька братська школа була доступною для дітей всіх станів, учні в нійвідрізнялися лише за знаннями, відмінники сиділи на передніх лавах в класах, ав єзуїтських колегіумах, навпаки, перші місця займали знатні й багаті учні. Вбратських школах була сувора дисципліна з тілесними покараннями включно, алесироти і діти бідних батьків проживали в бурсах, отримували одяг, взуття, їжу,підручники за рахунок братства. До викладачів в братській школі ставилося такожціле коло вимог – від високих педагогічних знань до власної взірцевоїповедінки. Братська школа в Острозі, поруч з іншими, спричинилася до глибокогопоширення релігійної та національної свідомості, розвитку української культури[ 38, c.75].
У 80-х роках ХVІ ст. постала і вища Духовнашкола – Острозька академія, заснована Боголюбивим князем КонстянтиномКонстянтиновичем Острозьким. Постання Острозької академії, заснування друкарні,переклад і видання Острозької біблії – все це було великим духовним даром дляукраїнського народу, його святої української православної церкви.
Острозька академія виховала цілепокоління борців за українську духовність і українську душу, які зброєю словачинили опір її ворогам.
Ще один яскравий феномен духовноїосвіти на Рівненщині – це філія-академія в Гощі, заснована у 1639 роціукраїнською православною княгинею Раїною Соломорецькою з роду Гойських. Академіяв Гощі – це філія Києво-Молилянської академії, яка була заснована зблагословення великого митрополита Петра Могили, а її фундатором стала видатнаукраїнська православна княгиня Раїна Соломорецька, яка в своєму маєткузаснувала монастир Св. Михайла, а при ньому вищу школу переведену з Вінниці. ПроіснувалаГощанська академія до 1672 року і, як і Острозька виховала багато українськихБогословів, вчених-патріотів, духівників церкви і т.д.
Братська школа в містечку Степаньбула широко відома на тогочасній історичній Волині. Вона пріснувала до кінця ХVІІ ст. І дала нашій церкві іукраїнській культурі багато визначних діячів, зокрема відомого іконописцясередин ХVІІ ст. СеменаСтапанського, святі образи якого збереглися до нашого часу і вражають глибиноюрелігійно-національного духа, ряд інших культурно-мистецьких та релігійнихдостойників [40, c.75].
Видатний мученик і праведникнашої церкви, перший православний єпископ Волині – Варлаам Шишацький заснував1796 року в м. Острозі Волинську Духовну семінарію. ЇЇ острозький період сягає1796 -1825 років, коли вона була переведена до містечка Ганнополя. Острозькийперіод Волинської Духовної семінарії тісно пв’язаний з ім’ям її засновника,який наповнив цю Духовну школу українським духом, і цей український дух витав вній з 1796 по1918 рр. коли наша земля була окупована москалями, а наша церква,духовність закуті в ганебні варварські ланцюги московського бездуховногорабства. Одночасно, з заснуванням Волинської Духовної семінарії, в Острозіпостало Духовне повітове, парафіяльне училище, яке в 1833 році було переведенодо Дермані. В духовних повітових училищах готували кандидатів до ВолинськоїДуховної семінарії і, як правило, учнями були діти православних священиків,дияконів, церковних і прицерковних осіб. Тривалий час духовна освіта наРівненщині була залита хвилями полської, московської, німецької окупації, ілише з постанням незалежності України воскресла і кожним роком набирає висотидуху і глибини віри. З відродженням УАПЦ 1991 року засновано приРівненсько-Острозькій єпархії пастирські курси, на яких здобували духовнуосвіту наші молоді священики-патріоти, які вибрали шлях служіння Богові.Пастирські курси проіснували до 1996 року. Саме тоді ж владикою Серафимом,архієпископом Рівненським і Острозьким, було засноване Рівненське Духовнеучилище, яке зробило лише один випуск своїх вихованців – в червні 2000 року[39, c.75].
З приходом на кафедру єпископаДаниїла в 2000 році докорінно змінилося на краще духовне життя на Рівненщині, асаме духовна освіта зазнала якісних змін. Владика Даниїл направив рапортсвятішому патріарху Філарету і священному Синоду про реорганізацію РівненськогоДуховного училища в Семінарію. На прохання владики ректором Семінаріїпризначено протоієрея Ігоря Швеця, високоосвіченого, глибоко віруючогодухівника, людину з добрими організаторськими здібностями [40, c.75].
З того часу Рівненська Духовнасемінарія стала головним осередком Духовної освіти на Рівненщині, воналишається єдиним спадкоємцем всіх своїх попередників, продовжує їх славнітрадиції виховання кандидатів у душпастирі для рідної церкви, які б віроюправдою служили Богові та Україні.

3. Проблеми релігійного життяРівненщини
3.1 Аналіз законодавчого полящодо поширення релігії в Україні
У розділі І Закону України «Просвободу совісті та релігійні організації» викладені основні йогоположення. А саме:
–                     гарантуванняправа на свободу совісті громадянам України та здійснення цього права;
–                     забезпеченнявідповідно до Конституції України, Декларації про державний суверенітет Українита норм Міжнародного права, визнаних Україною, соціальної справедливості,рівності, захисту прав і законних інтересів громадян незалежно від ставлення дорелігії;
–                     визначенняобов’язків держави щодо релігійних організацій;
–                     визначенняобов’язків релігійних організацій перед державою і суспільством;
–                     подоланнянегативних наслідків державної політики щодо релігії і церкви;
–                     гарантуваннясприятливих умов для розвитку суспільної моралі і гуманізму, громадянськоїзлагоди і співробітництва людей незалежно від їх світогляду чи віровизнання.
В Законі України «Просвободу совісті та релігійні організації» дозволяється відокремитидекілька основних прав, які конкретизують свободу совісті: по-перше, мати,вибирати, змінювати релігію або переконання за власним вибором; по-друге,свободу одноособово чи разом з іншими сповідувати одну релігію чи несповідувати ніякої. Так у ст. 4 про рівність громадян незалежно від ставленнядо релігії йдеться про те, що:
— громадяни України є рівнимиперед законом і мають рівні права в усіх галузях економічного, політичного,соціального і культурного життя незалежно від їх ставлення до релігії. Вофіційних документах ставлення громадянина до релігії не вказується,
— будь-яке пряме чи непрямеобмеження прав, встановлення прямих чи непрямих переваг громадян залежно від їхставлення до релігії, так само як і розпалювання пов’язаних з цим ворожнечі іненависті чи ображання почуттів громадян, тягнуть за собою відповідальність,встановлену законом. Ніхто не може з мотивів своїх релігійних переконаньухилятися від виконання конституційних обов’язків. Заміна виконання одногообов’язку іншим з мотивів переконань допускається лише у випадках, передбаченихзаконодавством України;
по-третє, відправляти релігійнікульти. Це право здійснюється періодично і пов’язане, зокрема, з виникненнямдержавно-правових та інших відносин. В Україні вільне відправлення релігійнихобрядів забезпечується тим, що воно:
а) не порушує громадськогопорядку;
б) не пов’язане з посяганням направа інших громадян;
в) не заподіює шкоди здоров’юнаселення;
по-четверте, відкрито виражати,вільно поширювати свої релігійні чи атеїстичні переконання [41, c.75].
Однак, аналізуючи сутністьсвободи совісті, слід відзначити, що насамперед, вона не означає відмови відбудь-якої відповідальності людини за свої думки і вчинки. Тому в цьому законінаголошено, що ніхто не може з мотивів своїх релігійних переконань ухилятисьвід виконання своїх конституційних обов’язків.
З початку 2003 року в Державномукомітеті України у справах релігій було проведено чотири засідання Колегії, наяких розглянуто ряд важливих питань, пов’язаних з основними напрямками діяльностіКомітету.
У січні на засіданні Колегії булозатверджено статистичний звіт Держкомрелігій за 2002 рік і розглянуто станвиконавської дисципліни структурних підрозділів у роботі з документами. Буловідзначено, що впродовж минулого року до Держкомрелігій надійшло та опрацьовано6132 документи й водночас підготовлено та відправлене 4308 вихідних документів,що надійшли з вищих органів влади (міністерств, відомств та інших установ).1277 документів було взято на контроль як такі, що мали визначений термінвиконання й потребували вирішення[42, c.75].
У лютому на розширеному засіданніКолегії було розглянуто інформаційний звіт Держкомрелігій «Стан татенденції розвитку релігійної ситуації в Україні» за 2002 рік. ЧлениКолеги разом з керівниками регіональних управлінь у справах релігій обговорилирелігійну ситуацію в, зокрема, Донецькій, Волинській, Тернопільській областяхта Автономній Республіці Крим.
19 березня 2003 р. на засіданніКолегії Держкомрелігій були розглянуті питання про стан дотримання законодавстваУкраїни про свободу совісті та релігійні організації у Рівненській області, пророботу структурних підрозділів центрального апарату Державного комітету Україниу справах релігій з виконання актів та доручень Президента України,Адміністрації Президента України, Кабінету Міністрів України, Верховної РадиУкраїни, звернень народних депутатів України, а також про заходи Державногокомітету України у справах релігій, які випливають із розпорядження КабінетуМіністрів України від 4.03.2003 p. N 123-р «Про додаткові заходи щодозабезпечення ефективної співпраці Кабінету Міністрів України з Верховною РадоюУкраїни».
Відзначалося, що в результатівжитих заходів у Рівненській області впродовж останніх років послідовно йцілеспрямовано забезпечується реалізація державної політики щодо релігії тацеркви, зменшилась напруга в релігійному середовищі, кількість відкритихпротистоянь віруючих різних конфесій, грубих порушень законодавства про свободусовісті, виявів релігійного екстремізму та фанатизму [42, 43, c.75, 44, 45 c.76].

3.2 Конфесії України в контекстіміжнародних релігійних реалій
Якщо порівняти карту релігійсвіту і карту релігійної мережі України, перше, що кидається в очі, ценаявність на нашій карті майже всіх тих конфесій, які є найбільше поширеними накарті світовій. Чим же зумовлене таке порівняно велике конфесійне різноманіттяв Україні?
Вивчення історії нашого буття якетносу засвідчує, що нинішньому конфесійному різноманіттю в Україні сприяло рядчинників. Перший – наше межове розташування між Сходом і Заходом, між двомасвітовими релігіями – християнством та ісламом, між двома основними течіямихристиянства – Православ’ям та Католицизмом. Другий – відсутність в Україніпротягом століть національної держави, що не сприяло утвердженню на наших теренахсвоїх національних Церков. Третій – урбанізація, що створила умови, коли нарелігієвибір особистості, особливо у великих містах, вже не впливає усталенаконфесійна громадська думка чи сімейна традиція. Четвертий – відсутністьконфесійної екології у наших історичних Церков, їхня незорганізованість домісіонерської роботи. П’ятий – матеріальна скрута традиційних Церков, якінездатні налагодити таку благодійницьку, просвітницьку чи видавничу діяльність,як це можуть принесені в Україну в останнє десятиліття конфесії [8, c.73].
Окремо слід сказати про рольміжнародного чинника, а саме: 1. Ми не маємо спеціальних законів, які бобмежували втручання зарубіжних релігійних центрів у внутрішнє релігійне життяУкраїни. 2. Якщо в політичній сфері на теренах колишнього Союзу з’явилисянезалежні держави, то в релігійній продовжує діяти та система інституційногопідпорядкуванню зарубіжжю, яка склалася в часи, коли у нас була відсутнясвобода віросповідань, Україна не була незалежною країною. 3. Українці надтовже толерантні і міжнародно законопослушні при прийнятті на свої теренизарубіжних релігієтворів, легко йдуть на їх реєстрацію й офіційне визнання
Розглянемо причини поширеннянайбільших релігійних конфесій по території України.
Православ’я. Тут з Україною якокремою країною ніхто не рахується. Нещодавно в Асхані відбувся всесвітнійфорум релігій, на якому Україну репрезентував Московський Патріархат. РосійськаПравославна Церква – державна Церква Росії, не дає згоди на утворення в Українісвоєї Православної Автокефалії чи навіть Автономії, вдалася до анафемуваннявсього, що пов’язано з національним виокремленням України з російської «тюрми.»Православна Церква України Московського патріархату розглядається як один іззасобів очікуваного повернення до якоїсь нової східнослов’янської державноїструктури, нової імперії. Багато, що в святих РосійськоїПравославної Церкви значиться останній цар цієї імперії Микола ІІ, ікони якоговже не один раз транспортувалися по українських єпархіях Церкви МосковськогоПатріархату. А царевича Олександра проголошено також святим, подають язахисника українських діточок, організовуючи на його честь молодіжні хресніходи по парафіях УПЦ МП всієї України. Залишилося ще знайти живогопрестолонаступника. В московсько-православних виданнях взагалі береться підсумнів існування такого народу як українці, такої держави як Україна.
Нещодавні переговориватиканського кардинала Каспера в Москві з Російською Патріархією ще раззасвідчили іі прагнення безапеляційно втручатися в релігійне життя України. Уцьому втручанні в союзники Московський Патріархат залучив практично залежні віднього всі, так звані, православні автокефалії. І це російсько-православневеликодержавство чомусь наша держава сприймає як нормальне явище і не вважає,що тут нехтуються іі українські національні інтереси, національнедержавотворення, ігнорується українська гідність [46, c.76].
Католицизм. Давно відомі віковіпрагнення католиків Польщі за допомогою і при підтримці Ватикану окатоличитиУкраїну. Чи щось змінилося в цих намірах за останній час? В певних формахнаміри ці залишилися. Ватикан не виявляє якусь зацікавленість в становленнінезалежної української держави. Фактом хоч би є те, що Ватикан протягомстоліття не допускає поєднання українських греко-католиків в єдину міцнуцерковну інституцію, а вона послужила б ефективним засобом нашого національногоі духовного відродження.
Відомо, що ВерховномуАрхиєпископу УГКЦ не підпорядковуються не лише діаспорні єпархії, а навітьукраїнські із Закарпвття. Майже сорок років Ватикан не реагує на проханняукраїнських греко-католиків про надання їх Церкві статусу Патріархії, хоч воназгідно з рішенням ІІ Bатиканського Собору, маєна це право, як і інші карликові східні Церкви, які, до речі, його вжеотримали. Ватикан всіляко працює на те, щоб повністю католицизувати нашу УГКЦ,применшити збережену українськими ієрархами ще в 1596 році при укладанніБерестейської унії її православність. Апостольську столицю страшить ідеяпоєднання в Україні двох її основних Церков – Православної і Греко-Католицької [46, 47, c.76].
Окрім сказаного, Ватикан всілякоопікує ще практично паралельну структуру в Українському Греко-Католицизмі – цевасиліанський орден, який також не підпорядкований Львову.
Отже, Ватикан прагне до утворенняв Україні єдиної Католицької Церкви. Саме Українська ГКЦ йому в цьому як колодана дорозі.
Протестантизм. Великіпротестантські Церкви України не в усьому сприяють нашому державотворенню.Картина тут нагадує дечим православну. Розпався Союз, але ж і баптисти, іадвентисти зберегли свої євроазіатські структури, свої головні центри в Росії,звідки диктують їм те, що і як робити.
Протестанти нехтують мовнуполітику Української держави. Їх Церкви є переважно російськомовними.Богословська і службова література видається майже повністю російською мовою,навчання в семінаріях й інших інституціях ведеться також на російській, нею жпереважно і проводяться богослужіння.
У протестантських виданняхУкраїна як держава, український народ як духовно самобутній етнос із складноюісторичною долею взагалі відсутній. Тут не згадуються його духовні святині,національні діячі, культурне багатство. Тож нічого дивного в тому не має, що вколах національної унтелігкнції протестантизм, незважаючи на декілька столітнюйого історію на українських теренах, розглядається як чужорідне і не бажанерелігійно-духовне явище, ця інтелігенція виявляє свою прихильність переважно доПравослав’я чи Греко-Католицизму [47, c.76].
Нові християнські течії.Поширення їх носить від осередній характер: приїздить зарубіжний місіонерпевної християнської конфесії, поселяється в тому чи іншому місті, починає підрізними приводами й шляхами шукати собі одновірців. Велику роль врезультативності цього місіонерства відіграє матеріальна допомога.
Проте зазначимо, що перебуваннямолоді в неохристиянських громадах не сприяє формуванню в них державницькихнастроїв, національного почуття, бо вся література і богослужбова мова цихспільнот є російська. На відмінну від власне українських традиційних церков,вони ніколи не говорять про історію і духовність України, її національнісвятині і великих людей. Тож неохристиянські спільноти відіграють в Україніроль чинника зросійщення українців. Їхні епізодичні молитви за Україну слугуютьшвидше засобом для досягнення байдужості з боку держави щодо їхньої діяльності.
Деякі неохристиянські інституціїпостають в Україні як якісь закриті системи переважно із зарубіжним штатомкерівництва й іноземною службовою мовою. Це можна сприйняти як засібутаємничення діяльності конфесій і, як недовіру до одновірців.
Східні релігії. В них не маєякоїсь особливої небезпеки для становлення української держави, бопослідовників у цих релігійних течій дуже мало, а в останні роки вони вкількісному зростанні взагалі стабілізувалися. Як і неохристияни,неоорієнталісти загалом нехтують у нас українсько-національним, хоча вонипрагнуть видавати свої священні книги і віро повчальну літературу українськоюмовою.
Іудаїзм. Хоч ця конфесія в нашійкраїні й поділена аж на сім течій, але всі вони розгорнули надто активну роботусеред єврейського населення України, яка переслідує мету відродити в ньогонаціональну самосвідомість. Неодмінною складовою останньої має бути відчуття іусвідомлення того, що рідною землею- країною для єврея є Ізраїль, що його народє дійсно богообраним і найталановитішим. У цьому відношенні особливунастирливість виявляє Об’єднання хасидів, яке орієнтує євреїв на замкнутий,якийсь відмежований від українського суспільства спосіб життя. Духовний центрОб’єднання хасидів Хабад Любавич знаходиться в США. Інші єврейські релігійніспільноти також мають свої центри в зарубіжжі, звідки вони щедро фінансуються.Це дає можливість їх не тільки будувати синагоги, а й відкривати єврейськінавчальні заклади, дитячі установи, формувати свою своєрідну єврейську автономіюна теренах незалежної Української держави [46, c.76].
Іслам. Мусульманська релігія вУкраїні також не є моноінституйованою. Тут маємо Духовні управління мусульманКриму (Сімферополь) і України (Київ), а в додачу ще й Духовний Центр мусульманУкраїни (Донецьк). Окрім них діють ще й інші мусульманські спільноти. Всімусульманські спільноти України знаходяться під пильним оком мусульманськихкраїн і одержують від них певну матеріальну допомогу. Саме це відкриває дверідля проникнення в Україну місіонерів із екстремістських мусульманськихспільнот.
Українська релігійна діаспора. Щостосується української релігійної діаспори, то її буття нині варте особливоїуваги. Адже, останніми роками вонапотихеньку вимирає. Про це свідчить наступне. 1. Хоч українські Церкви і маютьв зарубіжжі добротні храми, але їм вже бракує своїх священиків. 2. Змішанішлюби витіснили Українську Церкву «з сім’ї – домашньої церкви» іукраїнська релігійність тепер може відтворитися лише в поза сімейній сфері. 3. Відбуваєтьсяангліканізація Українських Церков, що створює умови для входження їх внедалекому майбутньому в церковні структури підпорядковані безпосередньоМоскві, Константинополю чи Ватикану. 4. Із-за тих негараздів, які ми маємо всвоїй країні у житті традиційних Церков, відбувається певне відсепарування відУкраїни українських діаспорних релігійних спільнот. Тому Українській державіварто приділити значної підтримки своїй релігійній діаспорі [48, c.76].
Сказане вище дає підставу длятаких висновків.
1. Існує пряме втручаннязакордонних релігійних центрів у релігійне життя України з метоюпідпорядкування його своїм конфесійним інтересам.
2. Всі ці втручання явно непрацюють на інтереси Української держави, процеси нашого національноговідродження, духовного розвитку.
3. Іноземні втручання в життярелігійно-націонвльних меншин не сприяють консолідації України як незалежноїдержави, оскільки із-за цього втручання вибудовуються якісь непідконтрольнідержаві структури. Щодіють в інтересах їх зарубіжного спонсора.
4. Наявна потреба у прийняттіВерховною Радою України спеціального закону, який би регламентував відносиниукраїнських релігійних спільнот з їх зарубіжними релігійними центрами івизначав права й можливості зарубіжного релігійного місіонера в Україні.
5. МЗС важливо упорядкувати діяльністьпослів зарубіжних держав, зокрема нунція Апостольської столиці, в релігійнісфері, щоб не допустити їх втручання в релігійне життя України, корегуванняйого в інтересах своїх країн чи домінуючих в них конфесій або Церков.
6. Державі варто принципи своєїмовної політики поширити і на сферу релігійного життя, бо ж негативне ставленнябагатьох діючих в Україні конфесій і Церков до української мови відповідаєпринципам ще Валуївсьго указу царських часів.
7. Українській державі вартозвернути увагу на діяльність українських конфесійних спільнот в діаспорі, сприятиїх зближенню із спільнотами одновірців в Україні.

Висновки
На основі опрацьованих матеріалів(архівні джерела, монографічна література, підручники та посібники, статтіперіодичних журнальних та газетних видань, мемуарних друків тощо) можна зробитивисновки теоретичного та прикладного характеру.
Релігія виконує наступні функції:інтегративну, комунікативну, регулятивну, світоглядну, тому дослідженняісторико-релігійної тематики потребує комплексного та всебічного аналізу, що йми прагнули зробити у даній роботі.
Сакральний світ доситьбагатогранний та поліфонічний. Можна виокремити окремі вірування та релігійнітечії з багатовіковою історією, а також такі, що виникли зовсім недавно, ідістали назву «неорелігії». Однак, найбільш визначними світовимирелігіями є християнство (православ’я, католицизм, протестантизм), буддизм таіслам.
Всього в Рівненській областізареєстровано 883 релігійних громад різних віросповідань, переважна більшістьяких відноситься до різних напрямків християнства, а в першу чергу – доправослав’я – майже 800 релігійних організацій, що виходить з національногоскладу населення та історичного характеру подій і традицій. Однак православ’яна Рівненщині, як і в цілому по Україні, розколоте на три частини, що іпризвело до одночасного перебування в області трьох православних ієрархів.
Так, до Української ПравославноїЦеркви Московського Патріархату належить 457 громад (52%), до УкраїнськоїПравославної Церкви Київського Патріархату – 152 громади (18%), до УкраїнськоїАвтокефальної Православної Церкви – 27 громад (3%).
Великого поширення набули наРівненщині протестантські громади різних напрямків, кількість яких становить410, що складає 47%. Цей напрямок християнства започаткувався в області ще вдругій половоні ХVІ ст., а тому не є явищем зовсім чужим для населення.
Окрім того в Рівненській областіє 17 громад Римо-Католицької Церкви, що відображає вірування і традиції польськогонаселення області, та три громади Української Греко-Католицької Церкви. Існуютьтакож 2 громади іудеїв та 1 Міжнородного Товариства Свідомості Крішни.
За останні роки, що не меншсуттєво, в області всі культові споруди, що використовувались не запризначенням, не лише повернуті віруючим, а й відремонтовані. Разом з тимшвидкими темпами будуються нові. Так, за останнє десятиліття зведено 303культові будівлі, 68 – на стадії зведення. Водночас відкрито 14 моностирів.Функціонують недільні школи, семінари з вивчення Бібілії тощо. Відбуваютьсяпозитивні зрушення у середовищі православних.
В м. Рівному з поч. 90-х рр.відчинили двері новозбудовані та реконструйовані культові споруди –Свято-Покровський кафедральний собор, Лютеранська церква, католицький костел;відведені міською владою території під будівництво інших православних храмів(селище Ювілейне, мікрорайон Північний).
Культові споруди виконують нелише обрядову функцію, але й виступають пам’ятками церковного мистецтва такультури.

Список використаних джерел
1. Саух П. Рівненщинарелігійна // Панорама, 2005 –12 жовтня.
2.Топчієв О.Г. Основи суспільної географії: навчальний посібник. – Одеса: Астропринт, 2001.– 560с.
3.Закович М.М.Релігієзнавство. – К.: Вища школа, 2000. – 569с.
4.Колодний А.Релігієзнавсиво. – К.: Артек, 2004. – 504с.
5.Сліпий Й. Паломництводо Святої Землі. Враження з подорожі. – Львів, 1935. – 200с.
6.Шевчук Л.Т.Сакральна географія. – Львів: Світ, 1999. – 157с.
7.Павлов С.В.,Мезенцев К.В., Любіцева О.О. Географія релігій. – К.: Артек, 1999. – 503с.
8.Колодний А.М. Україна в її релігійних виявах. Монографія. – Львів: СПОЛОМ, 2005. – 336 с.
9.Савчук Б. ЗаУкраїнську церкву. Національно-церковний рух на Волині у 20-30-ті роки ХХ ст. –Івано-Франківськ, 1997. – 116с.
10.Надтока Г.Православна Церква в Україні 1900- 1917 рр. – Київ, 1998. -386 с.
11.ПоровськийМ. Роль церкви в становленні нації і держави // Волинь (Рівне). – 1994. – 25лютого.
12.МакарчукС.М. Етнографія України. – Львів: Світ, 1994. – 517с.
13.Марголіна І. Кирилівська Церква. – К., 2001. – 187с.
14.Київська традиція і Східний обряд в українському християнстві. Наук. Збірник. –К., 2004. – 465с.
15.Історія релігії в Україні. Підручник (за ред. А Колодного і П.Яроцького). – К.,1997. – 498 с.
16.Колодний А., Филипович Л., Біддулф Г. Релігія і Церкви в сучасній Україні. –Київ, 2001. – 400 с.
17. У Державному комітеті усправах релігій. Офіційний вісник. // Людина і світ. – 2002. – лютий.
18.У Державному комітеті у справах релігій. Офіційний вісник. КолегіїДержкомрелігій у 2004 р. // Людина і світ. – 2004. – квітень.
19.Рожко В. Нарис історії української православної церкви на Волині. – Луцьк,2001. – 670 С.
20.Новак О. Ф. Християнство в Україні: Нариси.- Рівне, — Ліста, 2003. -503 с.
21.Рожко В. Відродження Української Православної Церкви на Волині. Луцьк: Волин.книга, 2007 – 246с.
22.Ковалій О. В. Історія католицької та православної церкви у найновішихдослідженнях волинського краєзнавства. // Волання з Волині. 2000. — №4. – с.38-40.
23.Багато й різне: Про релігійні громади в області // Поліський маяк. 2001.- 8жовтня.
24.Бухало Г. Православ’я на Рівненщині // Вісті Рівненщини. 2002. – 22-25 лютого.
25.Демчишина О. УАПЦ: минуле, сучасне, майбутнє. // Дзвін. 2001. – 2-9 травня.
26.Годованюк О. М. Монастирі та храми Волинського краю. Київ, — Техніка,- 2004. –176 с.
27.Лужницький Г. Місто Рівне та його церкви.// Літопис Волині. 2003. – 4-8 жовтня.
28.Завада В. Дерев’яні храми Полісся. К.: Техніка, 2004. – 168 с.
29.Православні монастирі Волині та Полісся. Луцьк: Медіа, 2000. – 692 с.
30.Тищенко О. І відчинились двері храму:[ 110 років Свято-Воскресенському Собору вРівному] / Рівне, 2005. – 1 грудня.
31.Пащук І. Свято-Покровський Кафедральний Собор у Рівному.// Волинська ікона,2005. – 27-28 жовтня.
31.Каневська В. Успенська церква. // Сім днів, 2001. – 3 серпня
32.Рожко В. Православні монастирі глибокого Полісся. / Луцьк: Медіа, 1999. – 692с.
33.Корецький Свято-Троїцький жіночий монастир // Волинь моя. – К.: 2001. – 5вересня.
34.Зодук В., Семенюк Т. Дерманський Свято-Троїцький жіночий монастир. //Православне Полісся, 1999. — № 2-3.
35.Цимбалюк Є. Городок: Земляченців – така свята і грішна. // Вільне слово. – Рівне, 2004. – 6-8 жовтня.
36.Рожко В. Найбільш шановані відпустові місця Волині і Полісся. // Визвольнийшлях, 2000. — № 7.
37.Рожко В. Духовні православні освітні заклади в добу незалежності України. //Луцьк, 2006. – 221 с.
38.Ярмошик С. Рівненське Духовне училище. // Духовна нива. — Рівне 2006. — № 10.
39.Рожко В. Рівненська Духовна семінарія: Історично-краєзнавчий нарис. – Луцьк:Медіа, 2006. – 230 с.
40.Відкриття духовного училища в с. Городок Рівненського району. // ВістіРівненщини, 1995. – 28 березня.
41.ЗаконУкраїни «Про свободу совісті та релігійні організації» // ЗаконУкраїни. – К., 1996. – Т.2. – 869с.
42. Інформаційний звітДержавного комітету України у справах релігій за 1998 р. «Про стан татенденції розвитку релігійної ситуації, державно-церковних відносин в Україні.»// Людина і світ. – 1999. – лютий.
43. У Державному комітеті усправах релігій. Офіційний вісник «Про закон, конфлікти, тенденції таекспансії». // Людина і світ. – 2001. – жовтень.
44. Про свободу совісті,релігії і переконань. Збірник документів за ред. М. Бабія. – К., 1996. – 256 с.
45.Релігійна свобода: правові і державні гарантії. За ред. А. Колодного. – К.,1999. – 180 с.
46.Саух П. Зона найвищої релігійної активності // Сім днів. – 2000. – 18 лютого.
47.Стоколос Н. Конфесійно-етнічні трансформації в Україні. – К., 2003. – 476 с.
48.Колодний А. Релігійні вияви України. – К., 2004. – 578 с.

Додаток А
Географія найбільших церков натериторії Рівненської області
/>
Рисунок 1. УкраїнськаПравославна Церква
Умовні позначення
Середня кількість жителів району,що припадає на одну громаду, тис. осіб
/>
Рисунок 2. Українська ПравославнаЦерква –Київський Патріархат
Умовні позначення
Середня кількість жителів району,що припадає на одну громаду, тис. осіб

/>
Рисунок 3. Церква Християн ВіриЄвангельської
Умовні позначення
Середня кількість жителів району,що припадає на одну громаду, тис. осіб
/>
Рисунок 4. Церква ЄвангельськихХристиян – Баптистів
Умовні позначення
Середня кількість жителів району,що припадає на одну громаду, тис. осіб

Додаток Б
/>
Рис. 1. Село Дубляни. Церква св.Миколи
/>
Рис. 2. Смт. Млинів. Покровськацерква
/>
Рис. 3. Село Варковичі. ЦеркваРіздва Богородиці

/>
Рис. 4. Село Пляшева.Меморіальний комплекс «Козацькі могили»
/>
Рис. 5. Свято-Успенська церква м.Рівне
/>
Рис. 6. Свято-Покровський Соборм. Рівне

/>
Рис. 7. Свято-ВоскресенськийСобор м. Рівне
/>
Рис. 8. Корецький Свято-Троїцькийжіночий монастир
/>
Рис. 9. Дерманський монастир

/>
Рис. 10. Село Городок. Жіночиймонастир