Сиарообрядництво історія виникнення і еволюція

Київський національний університет імені Тараса Шевченка Інститут міжнародних відносин РЕФЕРАТ на тему: «Старообрядництво: історія виникнення і еволюція» Виконав Студент І курсу відділення МВ(2) Пашук Віталій Киів- 2001 р. Зміст Зміст 2 Російська церква до середини XVII століття 3 Реформи патріарха Нікона і розкол російської церкви . 4 Поповщина і безпоповщина. Формування основних старообрядницьких толків. 12 Старообрядництво в період кризи феодально-кріпосницького ладу 19 Сучасний стан старообрядництва 25 Література 27 Старообрядництво було найбільшим в історії Росії релігійно-суспільним рухом. У ньому відбився стихійний, втілений у релігійну оболонку протест, породжений соціальними протиріччями самодержавно-кріпосницького ладу й ідеологічним засиллям пануючої православної церкви. Протягом трьохсотрічної еволюції суспільно-політичний зміст цього протесту змінювався в залежності від зміни соціального складу руху, конкретної історичної ситуації і розтановки класових сил. Російська церква до середини XVII століття Водохрещення Русі в 988 р. при князі Володимирові було найбільшою подією в історії праслов`нської держави. Прагнення до щирої віри Христової давно жило в душі слов`нських народів . Ще княгиня Ольга, бабуся князя Володимира, прийняла святе хрещення, і за словами літописця,. «многих ко вере приведе» З часу князя Володимира церква Русі протягом більш як шістсот років розширювалася і процвітала, перебуваючи в єдності і мирі. Христову віру на Русі не могли порушити ніякі замахи ворогів, що не раз робили спроби підпорядкувати її собі або розколоти її: татарське ярмо, що більш як 200 років загрожувало руській землі, не змогло знищити або спотворити православ’я. Не раз папа римський намагався підпорядкувати руські церкви своєму престолу. Вірній православній церкві, народи Русі завжди чинили опір католицтву. Управління руською церквою спочатку знаходилося в Києві. На чолі церкви стояв Митрополит. Першими митрополитами на Русі були греки, що призначалися з Константинополя грецьким патріархом. Пізніше руські митрополити стали обиратися собором руського духовенсттва і їздили в Константинополь для прийняття хіротонії від грецького патріарха. Київський митрополит призначав єпіскопів у найважливіші руські міста. Після зруйнування Києва військами татарського хана Батия (1240 р.) місце перебування митрополита було перенесено у Володимир. А при митрополиті Петрові кафедра митрополита була перенесена в Москву. У 1439 р. у Флоренції (Італія) був скликаний церковний собор з питань об’єднання церков – західної і східної. Цього обє`днання бажали візантійський імператор і патріарх для того, щоб заручитися підтримкою від римського папи у боротьбі проти турок, що все більш тіснили Візантію.На Флорентійському соборі була прийнята унія (спілка), за якою папа визнавався головою обох церков: католицької і православної, причому остання повинна визнати також і католицькі догмати. За православною церквою зберігалися лише її богослужбові обряди. На собор у Флоренцію прибув і московський митрополит Ісідор, грек, присланий незадовго до собору Константинопольским патріархом. Він відкрито виступив за унію . Після повернення митрополита Ісідора в Москву відбувся собор російського духівництва, що визнав дії митрополита неправильними, і ,як наслілок, він був усунений із кафедри митрополита. Після чого собором російських єпіскопів був обраний митрополитом архієпископ Рязані Іона, що був призначений у 1448 р. уже без затвердження Константинопольского патріарха. З цього часу російські митрополити стали обиратися собором російського духовенства самостійно, без затвердження і хіротонії Візантійським патріархом. Таким чином, російська церква набула незалежності від грецької. При митрополиті Іоні також відбулося відокремлення південно-західною руської церкви від північно-східної. Литовські князі з невдоволенням спостерігали за залежністю духовенства і їхніх земель від московського митрополита. За їхнім наполяганням в Києві була заснована особлива митрополія. Митрополит київський продовжував призначатися константинопольським патріархом. Так утворилися дві руські міирополії: одна керувала північно-східною частиною Русі, інша – південно-західною . У 1453 р. Константинополь був взятий турками, і вся Візантія опинилася під турецькою владою. У 1551 р. за царя Івана Васильовича Грозного в Москві відбувся відомий церковний собор, що одержав назву «Стоглавого», тому що збірник його постанов складався зі ста глав. Цей собор підтвердив слушність старих церковних книг, вказавши лише на незначні описки і наклав суворі церковні покарання для тих, хто порушує правила святих апостолів, противитися вчиненню служби за церковним статутом. У 1589 р. за царя Федора Івановича в Москву приїхав східний патріарх Ієремія. Хоча фактично Московський митрополит був уже незалежний від Константинопольского патріарха, перебування в Москві патріарха Ієремії російська церква використала для заснування патріархії, і в той же рік Митрополит Московський Іов був зведений у сан всеросійського патріарха. Звертаючись до царя Федора, патріарх Ієремія сказав: «Ветхий Рим пал от ересей, вторым Римом – Константинополем завладели турки; твое же великое Российское царство – третий Рим – всех превзошел благочестием». Але саме в той час, коли російська церква досягла найбільшої величі і розквіту, у ній відбувся розкол, що розділив російських людей. Ця сумна подія трапилася у царювання Олексія Михайловича й у патріаршество Нікона у другій половині XVII століття. Реформи патріарха Нікона і розкол російської церкви . Патріарх Нікон став вводити в російську церкву нові обряди, нові богослужбові книги й інші нововведення самовільно без схвалення собору. Це і стало причиною церковного розколу. Хто пішов за Ніконом, тих народ став називати «Ніконіанами», або новообрядцами, самі ж послідовники Нікона, користуючись державною владою і силою, проголосили свою церкву православною або пануючою, а своїх супротивників стали називати образливим і принципово зрадливим прізвиськом «раскольники». На них вони звалили і всю провину церковного розколу. Насправді ж супротивники Ніконовских нововведень не спричиняли ніякого розколу: вони залишилися вірними стародавнім церковним обрядам. Тому вони називали себе православними старообрядниками, старовірами. Хто ж був справжнім ініціатором розколу? Патріарх Нікон вступив на московський патріарший престол у 1652 р. Ще до посвячення в патріархи він зблизився з царем Олексієм Михайловичем.Разом вони і спланували переробити російську церкву на новий лад: ввести в ній нові чини, обряди, книжки, щоб вона у всьому походила на грецьку . Гордий і самозакоханий патріарх Нікон не мав великої освіти. Але зате він оточив себе ученими українцями, із яких найбільшу роль став відігравати Арсеній Грек. Виховання й освіту він одержав у Єзуїтів, після прибуття на Схід він прийняв Магометанство, потім знову примкнув до православ’я, а потім схилився до католицтва. Коли він з’явився в Москві, його відправили в Соловецкий монастир як небезпечного єретика. Звідси і взяв його Нікон до себе і відразу зробив помічником у церковних справах. Це викликало велику спокусу і ремство в середовищі віруючого населення. Але суперечити Ніконові було не можливо. Цар надав йому необмежені права в справах церкви. Нікон, підбадьорений царем, робив, що хотів, не радячись ні з ким. Спираючись на царську дружбу і владу, він рішуче приступив до церковної реформи. Нікон називав себе за прикладом римського папи «крайнім святителем», титулувався «великим государем» і був одним із самих заможних людей Росії. До архієреїв ставився надмінно, принижував і переслідував інше духовенство. Усі страшилися і тріпотіли перед Ніконом. Історик Ключевский називає Нікона церковним диктатором. В ті часи ще не було друкарень, книги переписувалися вручну. В Росії богослужбові книги писалися в монастирях і особливих майстернях при єпіскопах. Російський народ любив книгу і вмів її берегти як святиню. Найменша описка в книзі, недогляд, помилка вважалися великим гріхом. От чому численні рукописи старого часу , що дійшли до нас, відрізняються чистотою і красою написання. У стародавніх рукописах важко зустріти виправлення і закреслення. Помічені в старих книгах істотні похибки були усунуті ще до Нікона, коли в Москві почала діяти друкарня. Виправлення книг проводилося з великою обережністю. Зовсім інакше проводилося виправлення за патріарха Нікона. На соборі 1654р. було вирішено виправляти богослужбові книги за стародавніми грецькими і стародавньослов’янськими книгами, насправді ж виправлення відбувалося за новими грецькими книгами, що були надруковані у єзуїтських друкарнях Венеції і Парижа. Про ці книги навіть самі греки відзивалися як про перекручені і погрішні. Найважливішими змінами та нововведеннями були такі: Замість двоперсного хресного знаку, що був перейнятий на Русі від грецької православної церкви разом із християнством, була введено триперстя. В старих книжках у сполученні з духом слов’янської мови завжди писалося і вимовлялося ім’я Спасителя «Ісус», в нових книжках це ім’я було перероблено на грецизоване «Іісус». В старих книжках встановлено під час хрещення, вінчання й посвячення храму робити обхід за сонцем в знак того, що ми йдемо під Сонцем-Христом. В нових книжках введено обхід проти сонця. В старих книжках, у Символі Віри, читається: «И в Духа Святого Господа истиннаго и животворящаго», після ж виправлення слово «истиннаго» було викинуто. Замість «сугубої», тобто подвійної аллілуії, була введена «трегубая» (потрійна) аллілуія. Божественну літургію в стародавній Русі чинили на семи просфорах нові справщини ввели пятипросфор`я, тобто дві просфори виключили. Ці зміни церковних узаконень і обрядів не могла не викликати різкого опору з боку російських людей, що свято берегли святі книги і звичаї. Окрім цього факту зміни стародавніх книг та церковних звичаїв різкий опір серед людей викликали ті засоби, за допомогою яких патріарх Нікон та цар, що підтримував його, насаджували ці нововведення. Жорстоким гонінням і стратам піддалися російські люди, що не сприймали церковних нововведень. Патріарх Нікон почав свої реформи із скасування двоперсного додавання. Вся російська церква творила тоді Хресний знак двоперстям: три пальці (великий і два останніх) складали в ім’я святої трійці, а два (вказівний і середній) – в ім’я двох єств у Христі – божественного і людського. Святі отці свідчать, що сам Христос благословляв своїх учнів саме таким перстоскладанням. Нікон же наказав знаменуватися триперстям: складати перші три персти в ім’я святої Трійці, а два останні «иметь праздными», тобто ними нічого не зображували. Жодний святий отець і жоден із стародавніх соборів не свідчив про триперстя. Крім того, що в ньому не зображувалися два христовых єства, ще не правильно зображували на собі хрест трьома перстами в ім’я святої трійці, не сповідуючи в них людського єства Христа. Ці дії Нікона і його однодумців зробили їх в очах російського народу єретиками і відступниками від святої церкви. Проте дворянська держава вбачила в старообрядництві рух що підривав підвалини кріпосницького ладу й авторитет пануючої церкви. На церковному соборі 1666-1667 рр. прихильники старовір`я були визнані єретиками і розкольниками. Тим самим вони підпадали під дію статей «Уложения» 1649 р., за якими злочин проти віри та церкви вимагав страти злочинчів. Проте деякий час уряд обмежувався порівняно помірними покараннями – засланням із конфіскацією майна. Лише після того, як старообрядницький рух набуває великих розмірів і переростає рамки тільки релігійного руху, а політичні симпатії прихильників «старої віри» стають більш визначеними, уряд переходить до політики жорстоких репресії. Починаючи з 1676 року, стали з’являтися укази про розшук розкольників і спалення їх у зрубах. У 1682 році були спалені пустозерскі ссильники на чолі з Авакумом – загальновизнаним лідером старообрядництва того часу. А в 1685 році були видані особливі статті про міський суд, за якими завзятих розкольників мали спалювати в зрубах, тих, що приймають стару віру – бити батогом, а інших розкольників – засилати в монастир. Для розшуку старовірів, що втікали від переслідування, направлялися спеціальні воєнізовані групи. Проте всі ці заходи не призводили до яких-небудь суттєвих результатів. Число прихильників «старої віри» продовжувало неухильно зростати. Петро I у початковий період свого царювання мало цікавився релігійними справами. Згодом він вирішив використовувати старообрядництво для одержання додаткових прибутків. З цією метою в 1714 році було видано указ, за яким на всіх старообрядників накладалося подвійне подушне. Прихильники «старої віри», що сплачували подвійне подушне і одержали назву «записних розкольників», користувалися певною релігійною свободою. Вони були зобов’язані носити одяг встановленого урядом зразка. У більшості випадків старообрядники намагалися ухилитися від запису на подвійне подушне: або тікали в недосяжні для урядового розшуку глухі лісисті місцевості, або лицемірно прикидалися православними. Для упорядкування зборів подвійного подушного і розшуку тих старообрядників, що ухилялися від його сплати, у 1725 році була створена спеціальна «Раскольничья контора». Одночасно з цим велика увага приділялася місіонерській діяльності серед старообрядників, що набула особливих масштабів у Нижньогородському краї. Після смерті Петра I старообрядники користувалися деякий час відносним відпочинком та свободою, але в жорсткі часи біронівщини урядовий тиск на них посилився. Діяльність воєнізованих загонів для розшуку “тяглецов-раскольников”, що скривалися від уряду, набуває в цей період широкого розмаху. Подібна політика по відношенню до старообрядництва продовжувалася й у наступні десятиліття. В другій половині XVII століття, коли прихильники «старої віри», ще не усвідомлюючи розбіжностей або навіть суперечностей своїх інтересів, виступали в якості більш-менш однорідної маси. Вони деякий час мали надії тими або іншими засобоми змінити існуюче становище і домогтися перемоги в боротьбі з ненависним їм «Ніконіанством». Проте вже незабаром вони змогли переконатися, що ні чолобитні, адресовані тому чи іншому царю, ні участь у змовах або відкритих повстаннях не приносили їм бажаної перемоги. Більш того, старообрядництво зазнавало масових переслідувань і репресій з боку царського уряду. Втративши надію змінити хід боротьби на свою користь, старообрядництво переходить в сферу суто релігійного протесту. Воно проклинає ненависну йому дворянську державу, проголосивши її царством антихриста. Проте, оскільки вони вирішили, що загибель антихриста відбудеться не від руки людей, а від руки Бога, старообрядники усі свої надії поклали на небесний порятунок, на надприродні сили. Тим самим соціально-політичний протест був втілений у форму релігійного протесту, що веде убік від активної класової боротьби. Есхатологія (і антихристологія, зокрема) з цього часу міцно займає головне місце в ідеології старообрядництва. У певній мірі старообрядництво являє собою есхатологічний різновид православ’я. Есхатологічні ідеї виступають вже на самому початку розбіжностей між «старою» і «новою» вірою. Їх зародки дали про себе знати ще в середині 50-х років XVII століття, коли слідом за моровою виразкою 1654 року, під час якої вимирали цілі села, голод 1655 – 1656 років. Оскільки ці стихійні лиха співпали у часі з початком реформи Нікона, народ вважав їх свого роду небесним знаменням, карою за відступ від «щирої» віри, тим більше що саме тоді було і ще одне дивовижне явище – «хвостата зірка і криваві стовпи». Після собору 1656 року антихристологія одержала уже відоме письмове оформлення. На думку книгарів, антихрист повинний був з’явитися в 1666 році, а через три роки, у 1669 році, повинен був нібито відбутися кінець світу. Так, наприклад, архімандрит Новоспаського монастиря Спиридон (із роду бояр Потьомкіних) виступив у 1659 році зі своєю релігійною концепцією історичного процесу у вигляді ряду послідовних відступів церкви від щирої віри, причому кожний новий відступ відокремлювався від попереднього терміном у 10 разів меншим. На думку Спиридона, сатана був зв’язаний при воскресінні Христа на 1000 років. Через 600 років після його звільнення відбувся перший відступ: відійшла від щирої віри Західна Русь, прийнявши унію. Ще через 60 років відступила від щирої віри Москва, прийнявши реформу Нікона. Через 6 років Спиридон пророкував «останній відступ», коли прийде сам антихрист, якому розчищають шлях Ніконіати, винищуючи святі догмати. Авакум проповідував, що слуги сатани не тільки Нікон, але і цар: вони являли собою два роги апокаліпсичного звіра. Зміст усіх цих богословських міркувань полягав в одному: антихрист вже прийшов у світ і запанував у Москві, отже, і кінець світу вже не далеко. Ці богословські міркування доходили у своєрідному вигляді і до селянства. Селянству були далекі суперечки про доцільність або невірність старих богослужбових обрядів, значення яких воно не розуміло. Але скасування «старої віри» стало для нього свого роду завершенням скасування усіх «старих вольностей». Тому значна частина селянства погодилася в оцінюванні реформи Нікона з ідеологами старообрядництва, тим більше що впевненість у близькому кінці світу давала їм деяку надію на швидкий порятунок від страшної убогості і бідувань. Повіривши в щирість пророцтв про кінець світу, що наближається, прихильники «старої віри» стали активно до нього готуватися. З 1668 року селяни покинули усі польові роботи, а з настанням 1669 року багато хто з них був охоплений панікою. Чекали, що сонце і місяць погаснуть, зірки впадуть на землю, а вогненні ріки з`їдять всю «тварь» земну. У Поволжі наприклад, селяни залишали ріллі і йшли в ліси. Одні почали поститися до смерті, інші заготовили собі труни, щоб лягти в них перед другим пришестям, і сповідувалися один перед одним. Очікування кінця світу принесло селянам і їхнім поміщикам величезні руйнування і шкоду, але не принесло очікуваного порятунку. Проте навіть обмануті надії не могли похитнути есхатології старообрядництва, тому що умови, що породили їх, не тільки залишалися в силі, але навіть продовжували загострюватися. Авакум заявив, що «останній чорт ще не бував», що «Ілля і Єнох колись прийдуть». За його словами, відбулася проста помилка в розрахунках: рахували з дня народження Христа, а треба було вести відлік з дня його воскресіння. Тому потрібно до 1666 року додати 33 роки земного життя Христа, і тоді маємо 1699 рік – рік пришестя антихриста, а кінець світу буде через три роки після цього, у 1702 році. Антихристологія не тільки не відступила на задній план, але й ще більш посилилася в зв’язку з урядовими репресіями, що підігрівали і підтримували її. Наприкінці XVII – початку XVIII століття антихристно-логічні ідеї старообрядників знайшли новий плодючий грунт в реформах Петра I. Ревізія і подушні податі, що остаточно знищували останні вільні елементи в селі, криваві ростріли, запровадження іноземних звичаїв і одягу, гоління борід у бояр і багато іншого – усе це наводило фанатично настроєних людей, якими були старообрядники, на думку про вжодження на російський престол антихриста. “Выписана история печатна о Петре Великом”, що виходить із старообрядницьких кіл, доводила, що антихрист – це Петро I. «Той же лжехристос, – говорилось в ній, – учини описание народное, исчисляя вся мужска пола и женска, старых и младенцев, живых и мертвых, возвышаяся над ними и изыскуя всех, дабы ни един не мог скрытися от рук его, облагая их даньми великими – не точию на живых, но и на мертвых». Вже наприкінці XVII століття положення про воцаріння у світі антихриста одержує в старообрядництві силу догмата, що визначав ставлення до «світу», тобто до кріпосницької держави. Характерною рисою старообрядництва стає в цей період різке протиставлення «істинно віруючих християн» (тобто старообрядників) «світу», у якому запанував антихрист. Істинно віруючим строго наказувалося утримуватися від будь-якого спілкування з «мирськими» – представниками «світу антихриста» – у їжі і молитві. З цього часу в старообрядництві посилюється проповідь відходу зі «світу», у якому нібито запанував антихрист. Питання про те, як врятуватися від загибели, від причетності до «світу» антихриста в старообрядництві кінця XVII – першої половини XVIII століття вирішувалося двояко: шляхом добровільної смерті або шляхом утечі від «слуг антихристових». Найфанатичніші і найпослідовніші прихильники старовірувань обирали найбільш «правильний» шлях на небо – добровільну смерть, головним чином через самоспалення. Самоспалення, що одержало поширення переважно серед селян Півночі і Сибіру, носило характер релігійного акту очищення. Його проповідники підтверджували, що недостатньо піти від антихриста в пуселю, потрібно ще й очиститися від його нечистоти і спокутувати тимчасове спілкування з ним. Перший акт такого очищення – «водохрещення в Єрдані» (тобто в будь-якій річці), другий – «хрещення вогнем». Самоспалення потрібно було для того, щоб «не погибнуть зле духом своим» , врятуватися від зла, спокутувати й очистити свою душу. Ця спокута й очищення провадилася вогнем, очисна сила якого є непохитна, тому що вогонь не тільки змиває нечисть, але й остаточно знищує її. Дуже важливо було згоріти за власним бажанням, тому що тільки в цьому випадку акт спокути мав свою силу. Чималу роль у пропаганді самоспалень відіграв, безумовно, Авакум, що писав про перших самоспалених, що їм «воистинно будет добро». «На что путче сего? »- повчав він в одному з своїх послань. І ось починаючи з 1676 року, тобто незабаром після придушення повстання С. Разіна і відразу ж після придушення Соловецкого повстання (тут, безумовно, ми маємо не просто збіг у часі, а закономірний зв’язок), запалали зруби, скити і церкви із самоспаленими. Фанатичні прихильники «старої віри» горіли родинами і цілими селами, у деяких випадках кількість згорілих перевищувала тисячу чоловік. За приблизними підрахунками, до початку XVIII століття згоріло 8834 прихильників «старої віри», причому майже усі спалювання 70 – 80-х років відбувалися добровільно, без жодних втручань ззовні. З 1700 по 1760 рік у результаті самоспалень загинуло ще 1332 фанатика-старообрядника, і лише пізніше кількість жертв цієї форми протесту почала зменшуватися. Усього, на думку деяких авторів, згоріло біля 20 000 прихильників старовір`я. Природно, що на шлях крайнього фанатизму могла стати лише порівняно невелика частина старообрядництва. Основна ж маса його прихильників, рятуючись від переслідувань і репресій царського уряду, віддала перевагу втечі в «пустелі», на незаселені, важкодоступні околиці Росії – у Помор’я та Заволжжя, на вільний Дон і на Яїк, у прикордонні з Польщею повіти Чернігівщини. Окремі хвилі старообрядницької колонізації направляються на Урал і в Сибір. Втікали старообрядники і за російські кордони – у Туреччину, Австрію, Польщу і Швецію. Там, у пустельних або малозаселених місцях заснували вони свої колонії – слободи, лагодження і скити. Багато з них перетворилися згодом у промислові і торгові центри. Лише після 1685 року уряд звернув увагу на втечу людей та їхнє самоспалення і почав посилати спеціальні військові загони для розшуку швидких старообрядників, причому їм давалися особливі інструкції на той випадок, якщо утікачі замислять здійснити обряд самозпалення. Проте, як правило, прихід військової команди і слугував сигналом до самоспалення, врятувати ж кого-небудь із бурхливого полум’я вдавалося рідко. Ніякі урядові заходи не досягали потрібного результату – втеча і самоспалення старообрядників, що почалися в другій половині XVII століття, продовжувалися усю першу половину XVIII століття. «Так втікало й очищало себе, – писав Н. М. Нікольский, – від скверни антихристової кріпосницької держави селянство». Вже наприкінці XVII століття створюються старообрядницькі центри: Помор’я, Північно-Захід, Керженець, Стародуб`є, Вэтка і Дон. Оселившись на нових місцях, приховані від урядового ока, старообрядники мали можливість осмислити найважливіші для них питання про ставлення до дворянської держави і пануючої церкви. Проте це ставлення, виражене в певній системі втілених у релігійну форму положень, не могло вже наприкінці XVII – початку XVIII століття бути єдиним для всього старообрядницького руху, оскільки до цього часу досить чітко виявилися розбіжності і розходження між суспільними групами, що були у нього втягнуті. Основними ж рушійними силами в старообрядництві як і раніше були посадні люди і селянство. Між ними не було і не могло бути повної єдності в питаннях про ставлення до феодально-кріпосницького ладу. Не було його й всередині кожної з цих соціальних груп. Серед посадного населення другої половини XVII століття намітився досить чіткий поділ за економічною ознакою. Це, з одного боку, «кращі люди», серед яких виділялася своїм багатством найбільш привілейована частина, а з іншого боку, «молотшие», серед яких були ремісники і дрібні торговці. Ще нижче «молотших» знаходилися на майнових сходах « самые молотшие», «худые», «самые худые» і, нарешті «бобыли». Серед цих останніх категорій було чимало так званих “работных” людей, що жили від продажу своєї праці різноманітним підприємцям, власникам майстерень і мануфактур. Невдоволення економічною політикою дворянської держави і розмірами податків було властиво усім прошаркам посадового населення кінця XVII – першої половини XVIII століття. Проте це невдоволення виражалося по-різному. Якщо багата купецька верхівка скаржилася головним чином на обтяжливість численних державних служб, на наявність казенних монополій та внутрішніх митниць, а також на конкуренцію іноземних купців і промисловців. Невдоволення виражалося в різкій і непримиренній формі, представляючи собою протест проти нещадної експлуатації міського населення дворянською державою. Царський уряд був головним чином прхильний до буржуазної верхівки, шкодячи рядовій міській масі, на плечі якої припадали найважчі повинності. Багата верхівка посадовців стала приєднуватися до старообрядницького руху лише з кінця XVII і на початку XVIII століття у зв’язку з тими змінами у господарстві і соціально-політичному ладі держави, що були викликані реформаторською діяльністю Петра I. Найсприятливіший грунт для свого поширення старообрядництво знайшло в селянстві. Проте і селянство не було вже однорідним у той час. У другій половині XVII століття почалося розшарування в його середовищі, що було характерно для його. Виділяються багаті селяни, що засновували лавки в містах, що торгували на ярмарках і брали підряди на постачання товарів до скарбниці. Істотні розбіжності спостерігалися між чорносошними (державними) селянами Півночі і Північного Заходу і поміщицьких селян Центру і Півдня. Цікаво відзначити, що старообрядництво (особливо безпоповщина) переважно набуло поширення саме серед чорносошного селянства, переважно пов’язаного з ринками і усілякими промислами. Різноманіття економічних і соціальних вимог класів та станів, що приєдналися до старообрядницького рух, не могло не відбитися на його ідеології, яка з самого початку відрізнялася великою неоднорідністю. Ця соціальна неоднорідність стала основною причиною розпаду старообрядництва на багато напрямків , течій і толків. Велике значення мали також економіко-географічні й етнографічні розбіжності, що спостерігалися навіть всередині однієї і тієї ж соціальної групи. Нарешті, чималу роль у роздробленості старообрядництва на толки, а потім і на згоди зіграла відсутність єдиної церковної організації з її обов’язковими для всіх дисципліною і догматикою, як це було, наприклад, у православ’ї. У зв’язку з цим у старообрядництві був надзвичайно великий авторитет окремих наставників або начотчиків. Нерідко толк або згода одержували назву за імені свого фундатора (філіпповский, федосєївский та інші ). Поповщина і безпоповщина. Формування основних старообрядницьких толків. Єдиної думки у визначенні того, що являє собою старообрядництво з релігійної точки зору, в істориків-марксистів немає. В. Д. Бонч-Бруєвич думав, що старообрядництво варто рішуче відмежувати від сектантства і що з релігійної точки зору старообрядники погоджуються з православ’ям за всіма основними питаннями віровчення, догматики, за поглядами на традиції і писання, розходячись із ними тільки в деяких тонкощах обрядовості. Н. М. Нікольский вважав за можливе деякі течії старообрядників відносити до сектантства. Нарешті, деякі сучасні атеїсти схильні включати все старообрядництво до сектантства. Питання про релігійну характеристику старообрядництва в теперішній час не можна вважати остаточно вирішеним. Безумовно, старообрядництво являє собою дуже складне за своїм соціальним складом релігійний суспільний рух, об’єднаний у формальному сенсі запереченням церковних нововведень середини XVII століття. Проте ці зовнішні відмінності від православ’я характерні головним чином для поповщини. Безпоповщина ж зберегла у своїй богослужбової практиці лише частину церковних обрядів і до того ж у сильно спрощеному вигляді, а деякі безпоповскі течії взагалі відмовилися від будь-яких обрядів. Тому вихідні позиції «старої віри» для безпоповщини являли собою по суті лише основні аргументи для обвинувачення офіційної церкви у відступі від «щирої» віри. За своєю природою вона схожа на старе російське сектантство і застосування стосовно неї термінів «старовір`я» або «старообрядництво» надзвичайно умовне. Поділ старообрядництва на два основних напрямки – поповщину і безпоповщину – відбулося в середині 90-х років XVII століття, коли серед послідовників «старої віри» надзвичайно гостро виникло питання про те, яким чином вийти з безвиході, що склалася у зв’язку з тим, що священиків доніконівского, старого призначення до цього часу майже не залишилося в живих. За вченням безпоповців церква не є необхідної для порятунку душі. Основний доказ безпоповців на користь цього твердження полягав у тому, що все щире священство було винищено антихристом і що попи нового призначення «не священи суть», тому що після Нікона церква відступила від щирої віри. Крім того, було висунуте положення про те, що священство має не тільки тайностне значення, але і духовне, за яким «кожний християнин є священик». Для підтвердження цього положення безпоповці звичайно посилалися на слова Іоана Златоуста: «Сами себя освя­щайте, сами себе священники бывайте». Антихристологія займала визначне місце у віровченні безпоповщини, але її питома вага в різноманітних безпоповских толках була неоднаковою: менше – в помірних і більше – у крайніх, радикальних, що найбільш рішуче протестували (хоча й у релігійній формі) проти самодержавно-кріпосницького ладу. За винятком декількох безпоповских течій, що проповідували воцаріння антихриста особисто (тобто втіленого в конкретних особах), всі інші визнавали воцаріння антихриста духовного (тобто сукупність єресей, що перебували на їхню думку, в офіційній церкві). Безпоповці в принципі не заперечували монархію ,їхнє вороже ставлення до царської влади пояснювалося головним чином тим, що вона переслідувала старообрядництво і покровительствувала пануючій церкві. В силу цього більшість безпоповців довгий час виключало богомолення за царя. Всі церковні таїнства безпоповці поділяють на «нужно потребные» і «просто потребные». До перших вони відносять тільки хрещення, покаяння (сповідь) і причастя; інші ж таїнства, на їхню думку, «для порятунку душі» не обов’язкові. Хрещення і сповідь дозволяється за необхідності проводити звичайній людині. Причастя безпоповці тлумачать у духовному сенсі (як бажання причаститься святих таїнств). Що стосується шлюбу, то якщо для початкової безпоповщини було характерно його рішуче заперечення, то пізніше, у другій половині XVIII століття, «брачники», або «новожони», були вже майже у всіх основних толках безпоповщини. Керування общиною і богослужбовою практикою здійснювалися у безпоповців виборними наставниками і начотчиками. На формування безпоповщини певний вплив мали місцеві умови і релігійні традиції Півночі і Північного Заходу Росії. У важкодоступному і малонаселеному Помор’ї церков було мало, причому деякі з них довго залишалися без священиків. Тому багато жителів цього краю вмирали без сповіді і причастя, немовлята хрестилися звичайними людьми, шлюбні пари жили без вінчання. Зрідка поморці, збираючись на суспільне богослужіння без попа, задовольнялися службою начотчика. Все це полегшило поширення в Помор’ї старообрядництва саме у формі безпоповщини. Формування безпоповщини відбувалося не без впливу релігійних традицій Новгородської і Псковской земель, що були відомі в XIV – XVI сторіччях як центри реформаційних течій стригольників . Для початкової історії безпоповщини характерно те, що основних своїх послідовників вона знайшла серед черносошного селянства Півночі і Північного Сходу. Усі основні толки безпоповщини сформувалися в регіонах, розташованих північніше Москви, і лише пізніше, з другої половини XVIII століття, безпоповщина стала поступово просуватися на південь. Безпоповщина ніколи не являла собою єдиного релігійного утворення, розпадаючись на такі основні толки: поморський, федосіївский, філіпповский, нетовский і мандрівничий. Всі вони, за винятком мандрівничого, склалися наприкінці XVII або на початку XVIII століття. Ставлення безпоповців до православ’я і до поповщини, як правило, характеризувалося релігійною нетерпимістю і фанатизмом. Усіх , хто переходив до них з православ`я, поповців і навіть безпоповців-неперекрещенців безпоповці-перекрещенці приймали тільки через повторне хрещення, тобто так само, як єретиків та іновірців, «першим чином». Релігійну відчуженість (аж до заборони спілкуватися між собою в їжі і молитві) виявляли стосовно один одног навіть близькі за віровченням безпоповскі толки . Найбільшим впливом у безпоповщині першої половини XVIII століття користувалася поморщина. Перша поморська община виникла в 1694 році (за іншими данними – у 1695) серед повенецьких лісів, по річці Вигу, біля озера Виг. Її фундатором був дяк Данило Вікулін, тому і сам толк іноді називають даниловским. Проте популярність і вплив у старообрядницькому світі Виговска община отримала завдяки двом братам – Андрію та Семену Денисовим, що походили із зубожілої гілки роду князів Мишецких. Перший час Виговска община була майже винятково селянською за своїм складом, із невеличким домішком чернечого елемента. Умови життя були надзвичайно суворими, членам общини потрібно було самотужки розчищати непрохідні території під жили і ріллю. Спочатку було введено навіть спільне споживання. В поглядах поморців цього періоду, наповненого боротьбою за існування в умовах суворої природи, відчувалося різке протиставлення «світу» і общини «християн євангельського проповідування». Поморці заперечили царську владу («за царя не молимо»), не приймали вони з «світу антихриста» і попів. Перед кінцем світу рекомендувалося вести доброчесне і незаймане життя, щоб потрапити в число божих обранців і забезпечити собі райське життя. У зв’язку з прийдешнім кінцем світу шлюб проголошувався таким що втратив будь-який сенс. Поступово населення Выговскої общини збільшувалося за рахунок людей ,що втікали, шукаючи порятунок, зростала кількість скитів і подвірь, поступово виникли різноманітні майстерні, кузні, цегельні заводи. Потреба у хлібі й інших харчових продуктах змусила общинників вступити в економічний зв’язок із центральної Росією, тобто із «світом антихриста». Виговці почали займатися рибальством, тваринництвом, хліборобством на орендованій землі, полюванням і торгівлею хутром. Вже незабаром Виговская община переросла в значне торгово-промислове підприємство на артільних засадах. З’явилися торгові контори виговців у Москві, Петербурзі, Петрозаводську, Нижньому Новгороді, Стародуб`ї та інших містах. Старій рівності наступив кінець, став проводитися суворий поділ між «скитниками» і «робочими людьми». Економічна і соціальна диференціація незабаром призвела до відступу у питаннях ставлення до «світу». За свою згоду посилати робітників на Повенецкий металургійний завод виговці одержали свободу проживання в скитах і поселеннях і свободу богослужіння. Керівництво виговців без опору погодилося на введення подвійного подушного (який, до речі , дійшов до них тільки в 1722 році). У 1722 році на Виг був посланий ієромонахах Неофіт, щоповинний був провести «разглагольство про веру». Проте він виявився занадто слабким у привселюдній суперечці з поморськими начотниками. Тоді Неофіт дав виговцям 106 питань у письмовому вигляді, вимагаючи на них письмової відповіді. Ці відповіді, складені переважно Андрієм Денисовим і отримали назву «Поморських», стали ідеологічним обгрунтуванням не тільки поморськоготолку, але певною мірою і всієї безпоповщини, головним чином її помірних напрямків. «Поморські відповіді», що відбивали інтереси заможної верхівки Виговскої общини, пронизані одним прагненням – відокремити, виділити безпоповскі общини з оточуючого їх з усіх боків і далекого їм самодержавного кріпосницького «світу», убезпечити їх від можливих переслідувань з боку цього «світу». «Поморські відповіді» цілком задовольнили Петра I, і він залишив Виговску общину в спокої. Здіснивши подібну еволюцію в поглядах, поморці спокійно сприйняли в 1732 році і рекрутські повинності з правом відкупу за гроші. При такому ставленні до самодержавства виговці вдало уникнули багатьох переслідувань. Навіть у 1739 році, коли прибула до Вига комісія на чолі з Квашниним-Самариним і серед звичайних членів общини почалася паніка, а в скитах навіть приготувалися до самоспалення, керівництво Вига зуміла домовитися з комісією і відвести від общини кару, що загрожувала їй. Саме з цього часу поморці вводять богомолення за царя (але не за імператора; поступившись в сенсі, вони не хотіли поступатися у формі). Так поморщина перетворилася в помірну безпоповску течію, що відбивала інтереси купців і промисловців Півночі. Примирення зі «світом» не могло не призвести до часткової відмови від есхатологічної ідеології. Оскільки «благодать» священства «узята» на небо, то зайвими виявилися і ті таїнства, учинення яких було пов’язано з нею. Але це не означало припинення богослужбового культу. Поморці виробили порівняно нескладний ритуал, що полягав у суспільній молитві, співі і читанні під керівництвом виборного наставника. З усіх церковних обрядів поморці визнали спочатку тільки два – хрещення і сповідь, але згодом в особі деяких своїх найбільш помірних напрямків вони визнали й обряд одруження, що цілком відповідало інтересам буржуазного прошарку. У першій половині XVIII століття поморщина була найпотужнішим і найвпливовішим напрямком у безпоповщині. Її контори були розкидані по багатьох містах Росії, були не тільки торговими пунктами, але і свого роду місіями. У Выговскій оселі були прекрасні зібрання стародавніх рукописів, іконописна школа, школи навчання грамоті і крюковому співу. Посилення поморщини і її ролі в безпоповщині було пов’язано з ростом впливу значних купців-скупників, заводчиків і лісопромисловців Півночі, що були зацікавлені в компромісах із самодержавно-кріпосницьким ладом, у напівфеодальних методах експлуатації. Інший напрямок безпоповщины – федосіївщина виник як релігійний напрямок дещо раніше поморщини. Основи її віровчення були викладені в постанові безпоповщинского старообрядницького собору 1692 – 1694 років. Керівник цього собору, яким був дяк Крестецкого яму Феодосії Васильєв, із роду бояр Урусових, незабаром розійшовся в думках із поморцями і пішов за кордон в Польщу, у Невельский повіт, де заснував безпоповщинскі общини нового напрямку, що одержав назву федосіївщини. Перший час він підтримував досить жваві стосунки з виговцями, але в 1706 році, після того як у них намітився перехід до політики примирення із самодержавством, він цілком розірвав із ними усілякі зв’язки. При спробі організувати общини свого напрямку в Росії, у Великолукскому та Дерптскому повітах, він був схоплений і помер у новгородській в’язниці в 1711 році. Головна відмінність ранньої федосіївщини від поморщини полягала в більшій непримиренності з самодержавно-кріпосницьким ладом й у проповідуванні крайнього аскетизму. Особливо суворо боролися федосіївці проти укладення шлюбу, оголошуючи його більшим гріхом, ніж відкритий «блуд». Проте ця непримиренність і пуританство досить швидко перетворилися в цілу систему релігійних покарань (тривалі пости, поклони і т.і.) за ті або інші порушення федосіївского вчення, наскрізь пройнятого лицемірством. Федосіївщина не одержала широкого поширення ні наприкінці XVII, ні в першій половині XVIII століття. Порівняно невеличке число федосіївских общин існувало в цей період головним чином за межами Росії, у Прибалтиці і Польщі. Федосіївщина відбивала інтереси частини середніх і нижчих прошарків посадского населення – недавніх вихідців із села. Ідеологічне переродження поморщини, обумовлене економічним розвитком і соціальним розшаруванням Виговскої общини, і зосередженням керівництва общиною в руках заможної верхівки, її поступовий перехід на позиції компромісу не могли не викликати протесту з боку селянських старообрядницьких поселень, розташованих близ Помор’я, головним чином в Архангельській і Олонецкій губерніях.Для селянської частини поморщини примирення виговців із «світом» було не чим іншим, як поклоніння антихристу і визнанням його влади. Селяни обвинуватили виговців у тому, що «Зверевы указы паче еван­гелия облобызали, помалу начали в миру проживати, и свое благочестие забывати; домы и фабрики созидали, а христиан, яко разбойников, суду предавали». Частина безпоповців, що відокремилась від поморщини, утворила філіпповский толк, що відповідав інтересам насамперед патріархального прошарку селянства (переважно черносошного селянства Півночі), мало пов’язаного з ринком , проте пов`заного з натуральним господарством. Фундатором цього напрямку був Пилип (в «миру» Фотій), стрілець, що втік у Виговску пустелю з-під Нарви. Незабаром почалися розбіжності між ним і Семеном Денисовим. Пилип був незадоволений угодовською політикою керівників поморщини. Після того як поморці погодилися на нагадування в молитвах імені царя, він разом із своїми однодумцями розірвав стосунки із Виговскою общиною і заснував власний скит на Умбе. Коли в 1743 році скит був оточений військовою командою, Пилип і його послідовники (біля 70 чоловік) здійснили акт самозпалення. Подібним чином нерідко чинили і його послідовники. Самоспалення вважалося у філіпповців засобом дотримання віри. Проте немає підстав приписувати практику самоспалення винятково одним філіпповцям. Самоспалення виникло набагато раніше самої філіпповщини і практикувалося серед різноманітних старообрядницьких течій. Основні положення віровчення філіпповщини мало відрізнялися від федосіївщини, але їх вони дотримувалися набагато суворіше. Для філіпповців було характерно рішуче заперечення міської цивілізації і фанатичної нетерпимості до інших напрямків старообрядництва. Проте уже в другій половині XVIII століття фанатизм філіпповців дещо послаб. Характерною рисою філіпповців стала розбіжність між віровченням і життєвою практикою. Філіповці сплачували подушне і виконували усі суспільні обов’язки, вони записувалися на подвійне оподаткування, а якщо уникали запису, то лицемірно видавали себе за православних. Серед філіпповців з’явилялися випадки «новоженства». Лицемірство і непослідовність філіпповців призвели до того, що в другій половині XVIII століття з них виділилися більш крайні течії, що отримали назви аароновщини і пастуховщини. Одним із найбільш крайніх безпоповских толків була нетовщина, що зародилася наприкінці XVII століття в Нижегородському краї. Вона являла собою досить складне за своїм соціальним складом напрямок, що одержав поширення серед деяких груп селянства, а згодом і міщанства. Вихідним пунктом віровчення нетовців стало переконання в тому, що з воцарінням у світі антихриста не може бути ні церковних обрядів, ні суспільного богослужіння. Вони не погоджувалися з іншими безпоповскими толками в тому, що за відсутності священиків можливо чинити богослужіння й обряди звичайній людині. Усі надії послідовники нетовщини покладали на Спас (один тільки Спас знає, «необхідно уповати на його милість і молитися»). За цією ознакою нетовців називають єщеями і спасовцями. Нетовщина не являла собою якого-небудь суцільного релігійного напрямку. Внаслідок неоднорідності соціального складу нетовщина незабаром розділилася на ряд дрібних течій. Одне з них вважало навіть можливим звертатися за хрещенням і укладанням шлюбу в православну церкву (так звана глуха нетовщина – найпоміркованіша частина безпоповщини). Представники іншої течії стали хрестити самі себе («самохрещенці», «рябіновщина»). Були, нарешті, нетовские течії, що заперечували будь-які обряди і навіть поклоніння іконам (наприклад, «дирники»). Ці найбільш крайні течії нетовщини надзвичайно близькі до сектантства навіть за суто формальними ознаками. В цілому для безпоповщини кінець XVII і перша половина XVIII століття були часом посилених релігійних пошуків і формування віровчень майже усіх головних толків, гострих релігійних суперечок, за якими нерідко відчувалися розбіжності політичного або соціального характеру, що мали місце серед різноманітних соціальних груп безпоповців. Прихильники безпоповщини в цей період чисельно поступалися прихильникам поповщини, а райони їхнього поширення обмежувалися Помор’ям, Прибалтикою і частково Нижньогородським краєм. Іншу картину являла собою в цей період поповщина. Спочатку поповщина оформилася у вигляді біглопоповщини, тому що її послідовники вирішили приймати попів, що перебігали до них від офіційної церкви. Поповщина з формальної точки зору являла собою буквообрядовірря, старообрядництво в справжньому сенсі цього слова. Не тільки наприкінці XVII – першій половині XVIII століття, але й протягом усієї своєї подальшої історії вона не змогла виробити якого-небудь самостійного й оригінального віровчення, залишаючись на вкрай хиткій (з погляду церковної догматики) позиції, що полягала в тому, що можна брати для вчинення богослужіння швидких попів із пануючої православної церкви, незважаючи на воцаріння в ній, як і у всьому «світі», антихриста. З часом антихристологія в біглопоповщині все більше і більше відступала на задній план. Спочатку всіх попів перехрещували, як єретиків. З часом водохрещення було замінено миропомазанням , а ще пізніше серед частини біглопоповців «исправа» попів стала здійснюватися через просте проклинання єресей. Суперечки про чиноприяття попів-втікачів призвели до поділу біглопоповців на дві частини: «перемазанців», що складали переважну більшість, і д`яконовців. Суперечки навколо того, яким чином приймати попів-втікачів, займали центральне місце у внутрішньому житті біглопоповщини XVIII століття. Біглопоповщина поширювалася переважно в областях, розташованих на південь, південний схід та південний захід від Москви. Основними її центрами були наприкінці XVII – першій половині XVIII століття Нижньогородський край (де вони співіснували при загальній чисельній перевазі з безпоповщиною). Донська область, Чернігівщина, Стародуб`є, Польща і Вєтка. Біглопоповщина залучила до себе головним чином симпатії посадского населення і фортечного панщинного селянства. У Нижньогородському краї поповщина з’явилася з самого початку розколу. Старообрядники селилися тут переважно по річках Керженець і Бельбаш, у дрімучих лісах, де були розкидані їхні скити і лагодження. Наприкінці XVII століття ця територія набуває значення важливого старообрядницького центру. Керженець поширював свій вплив і на сусідні землі – Ярославску, Костромску, Володимирську, Казанску. На початку XVIII століття в Нижньогородському краї нараховувалося десятки тисяч старообрядників. Церковна влада, не обмежувалася засобами місіонерського характеру, нерідко посилаючи військові загони для руйнування старообрядницьких скитів. Особливо прославився подібною діяльністю нижньогородський єпіскоп Питирим, який був сам вихідцем із старообрядників. Проте ні місіонерство, ні репресивні засоби не призвели до суттєвих результатів. Дуже рано старообрядництво потрапило і на вільний Дон – перші звістки про нього відносяться до 70 років XVII століття. Воно було занесено туди ченцем Іовом, справу котрого після його смерті продовжував Досифеі. Перші донські старообрядники шукали тільки притулок від переслідувань. Центром старообрядництва на Дону стала в той час Чирска пустеля. Одночасно з проникненням старообрядницької ідеології виникає і суто політичний протест. Антимосковска партія що захищала права вільного населення, стала заступницею «старої віри». Ватажки антимосковскої партії особливо втавили на перший план релігійну сторону, розраховуючи залучити до себе велику кількість козацтва і людей «нижчого прошарку». Проте вони домоглися підтримки лише однієї голоти, а самі старообрядники на чолі з Досифеєм, передбачуючи невдоволення і побоюючись караючої руки Москви, пішли з Дону, віддаючи перевагу відправлятися на пошуки нового сховища. У результаті цього нового переселення старообрядництво затвердилося, окрім Дону, на Яїку, Кумі і Кубані. У 1688 році донський отаман Осип Михайлов приводив козаків до присяги на вірність Москві і «новій вірі», а підбурювачі хвилювань були видані царському уряду. Для зміцнення позиції православної церкви царський уряд вирішив побудувати нові церкви в Донскій області і послати туди надійних попів для посилення місіонерської діяльності. Проте вплив старообрядництва на Дону в результаті цих засобів не ослаб. Коли спалахнуло антифеодальне за своїм характером селянсько-козацьке повстання під керівництвом К. Ф. Булавіна (1707 – 1708), багато прихильників «старої віри» на Дону приєдналося до нього. Після трагічної загибелі Булавіна і поразки основних сил повстанців 2000 донських козаків на чолі з отаманом Ігнатієм Некрасовим втікли на Кубань до ногайских гатарів, а слідом за цим перейшли в Туреччину, де й оселилися. Згодом їх переселили на Балканський півострів, у район Добруджі. У своїй переважній більшості некрасовці (або, як їх називали, «липо-ване») були половцями. Після Булавінського повстання регіон Війська Донського остаточно утратив свою самостійність і в церковних справах – у 1718 році вона була включена до складу єпархії митрополита Воронезького й Єлецького. Заснування старообрядницької колонізації Чернігівщини було започатковано наприкінці 60 – початку 70-х років XVII століття. Спочатку старообрядницьке населення було тут вкрай небагаточисельним і швидко почало збільшуватися головним чином після придушення стрілецьких повстань, особливо в епоху перетворень Петра I. Більшість слобід Стародуб`я виникнуло саме в цей період. У це ж час частина старообрядників переселилася з Чернігівщини за польський кордон, заснувавши колонію на острові Вєтка. Вєтковска община швидко піднялася і стала головним центром біглопоповщини. Навколо її виникнуло 14 слобод із населенням більш як 30 тисяч чоловік. У 1735 році царські війська здійснили так звану першу «выгонку» Гілки. Вєтковці, у своєй більшості селяни-втікачі, були повернуті в Росію і розіслані по старих місцях проживання. Проте вже незабаром Вєтка піднялася знову. Тільки при Катерині II у результаті другого вигнання вєтковців у 1764 році Вєтка була остаточно розорена і не змогла відновити своє значення. Після цього найвизначнішим центром біглопоповщини стає Стародуб`є, що перетворилося в значний промисловий і торговий центр. Старообрядництво в період кризи феодально-кріпосницького ладу В другій половині XVIII століття в економіці Росії відбувалися важливі зміни. З одного боку, спостерігалося розширення феодальної власності, прав і привілеїв дворянства, а з іншого боку – посилювався процес розкладу феодально-кріпосницького базису утворення всередині нього капіталістичного устрою, що призвело до невідповідності продуктивних сил і виробничих стосунків. Зростання товарного господарства руйнунуєче діяло на кріпосне село. З цим було тісно пов’язано подальше розшарування селянства в другій половині XVIII століття. Відбувався процес формування нових класів, розвивалися промисли, селянська мануфактура. У промислових селах (у Павлові, Іванові та ін.) формувалася селянська буржуазія на одному полюсі і наймані робітники – на іншому. У боротьбі з посесійною мануфактурою з дрібнотоварним виробництвом виникає капіталістична мануфактура. Починається мануфактурний період розвитку капіталізму в росіянкій промисловості. Проте засоби виробництва залишалися власністю феодала, маси що працювали на нього, залишалися в залежності від нього. Старі виробничі відносини вже не відповідали характеру продуктивних сил, феодально-кріпосницький лад гальмував хід економічного розвитку й уповільнював процес формування нових класів – буржуазії і пролетаріату. Всі ці процеси не могли не вплинути на характер старообрядництва в другій половині XVIII століття. Відображаючи інтереси частини російською буржуазії, що формувалася (головним чином з недавніх вихідців із села) і була тісно пов’язана з процесом формування капіталістичної мануфактури, старообрядництво займає саме в цей період ключові позиції в багатьох значних промислових центрах, і насамперед у Москві та Петербурзі. З цього часу старообрядницькі капітали виявилися нерозривно пов’язаними з розвитком багатьох галузей російською промисловості, і насамперед паперової. Старообрядництво того часу рішуче виступало проти кріпосного права. Це пояснювалося тим, що в паперовій галузі промисловості, із розвитком якої була тісно пов’язана старообрядницька буржуазія, вільнонаймана праця мала переважне значення. На ідеологію старообрядництва того періоду наклали відбиток такі чинники, як бажання залучити на свою сторону більше число послідовників із селянства і міських низів, тому що саме з них черпалися основні кадри робітників на промислових підприємствах капіталістів-старообрядників. З іншого боку, антифеодальна течія походила переважно від рядової маси старообрядництва, що гостро відчувала на собі гніт самодержавно-кріпосницького ладу. Економічна політика дворянської держави з другої половини XVIII століття повинна була в деякій мірі враховувати і побажання буржуазії, що посилювалося в цей час. Це виявилося у відмові від системи державних монополій, у скасуванні внутрішніх мит, у митному протекціонізмі, у дозволі вільно відкривати промислові підприємства. У цьому ж дусі проводилася і релігійна політика царського уряду стосовно старообрядництва. Урядовими указами старообрядникам давалася певна свобода віросповідання, було заборонено в офіційних паперах іменувати їх розкольниками, скасовувалося подвійне оподаткування, зачинено “Раскольничью контору”, усім старообрядникам, що мешкають за межею, було дозволено повернутися в Росію, обравши собі місце поселення за власним бажанням. Багато старообрядників скористалися цією можливістю і переселилися на батьківщину, причому найбільш заможні обрали в якості поселення великі міста або промислові села. Доля старообрядництва з цього часу стала тісно пов`язана із розвитком капіталізму в Росії. В другій половині XVIII століття роль керівного центру старообрядництва (як поповщини, так і безпоповщини) перебирає на себе Москва. Окремі групи старообрядників (головним чином біглопоповців і федосіївців) осідали в Москві із середини XVIII століття і навіть у більш ранній період, проте ці групи були малочисельними. Різке зростання чисельності і значення старообрядництва відбулося під час страшного народного катаклізму – чуми 1771 року. Керівники старообрядництва одержали від уряду дозвіл на влаштування карантинів і цвинтарів . Використавши в інтересах своїх общин народні бідування і загострення у зв’язку з цим релігійних настроїв, старообрядники стали посилено перехрещувати в «стару віру» мешканців, що зверталися до них за лікуванням, причому їхнє майно забирали в загальну скарбницю. Саме в цей важкий для Москви рік був закладений фундамент для росту й економічного процвітання старообрядницьких общин. Московські федосіївці зайняли міцні позиції на Преображенскому цвинтарі, московські біглопоповці – на Рогожскому. Зростання впливу й економічної могутності федосіївщини в Москві наприкінці XVIII і самому початку XIX століття було нерозривно пов’язано з ім’ям першого наставника Преображенского цвинтаря І.А.Ковиліна, що не гидував ніякими засобами для збільшення добробуту федосіївской общини. Його політика відповідала інтересам найзаможнішої верхівки московських федосіївців, насамперед власників паперових мануфактур і майстерень, що починаючи з 60-х років XVIII століття стали швидко розвиватися в Москві й в її навколишніх регіонах. Паперова промисловість для свого ефективного розвитку потребувала застосування вільнонайманої праці. В силу цього московська федосіївска община, що складалася переважно із вихідців з села (у тому числі з колишніх кріпаків), засуджувала кріпосництво. Настільки ж рішуче федосіївці заперечили і богомолення за царів. У цьому полягав один з основних пунктів їхніх розбіжностей із поморцями. У Преображенскій общині знаходили притулок і укриття багато втікачів із числа кріпаків, головним чином жінки. Її керівники досить послідовно проводили політику викупу з кріпосницької неволі людей, що переходили у федосіївщину, і переведення їх до стану вільних. Тим самим власники мануфактур забезпечувалися майже безкоштовною робочою силою, а крім того, розширювався чисельний склад общини і зміцнювалося її економічна могутність. Основна маса членів общини жила при мануфактурах і майстернях, розташованих у Лефортові. У умовах тогочасної Москви в зв’язку з розвитком міста капіталістичного типу в середовищі вихідців із села відбувалася посилена диференціація: з одного боку концентрувався робочий люд і дрібні ремісники, а з іншого – власники мануфактур. Проте наприкінці XVIII століття протиріччя між ними ще не були настільки глибокими, щоб призвести до різкого антагонізму. Саме Преображенский цвинтар, оточений стінами, мав декілька корпусів гуртожитку з невеличкими келіями для чоловіків і жінок, а також притулок для сиріт і бездомних. Життя в гуртожитках підпорядковувалося суворому монастирському регламенту, але їхні мешканці додержувалися його суто зовні. Дуже суворо дотримувалися у федосіївщині безшлюбність, хоча на сумісне життя дивилися крізь пальці. Вимога обов’язкової безшлюбності зберігалося під тиском недавніх вихідців із села, у тому числі і деяких значних промисловців, що недостатньо міцно улаштувалися в місті і ще не порвали зв’язків із сільською ріднею. Проте вже наприкінці XVIII століття дотримання безшлюбності стало дуже обтяжливим для найзаможніших членів федосіївской общини, що уже встигли обзавестися сім’єю і потребували юридичного зміцнення свого майнового становища. Так у федосіївщині виникає течія так званих новожонів, що визнали можливість вступу в шлюб із благословення наставників. Федосіївскі організації в інших містах (у тому числі й у Петербурзі) і сільських місцевостях визнавали керівну роль Преображенскої общини, на справді ж її значення було ще ширше – вона була найавторитетнішим центром для всієї безпоповщини того часу. Федосіївщина кінця XVIII століття була наймасовішим радикальним напрямком у старообрядництві, що відбивало настрої і сподівання вихідців із села, що влаштувалися в місті і втягнутих в процес його капіталістичного розвитку. Вона являла собою релігійно-опозиційний рух, нерозривно пов’язаний з процесом розкладання кріпосницького ладу і формуванням в його надрах капіталістичного способу виробництва. Наприкінці XVIII століття на кріпосне селянство лягли нові тяготи, поміщики посилили гніт панщини і нерідко віддавали непокірливих селян у рекрути. Самодержавно-кріпосницький гніт викликав увесь зростаючий опір селянських мас, що у 1772 – 1775 роках вилилося у відкрите збройне повстання під проводом О. І. Пугачова. У цій селянській війні брали участь і деяких прихильники старообрядництва, головним чином яіцькі козаки, що в більшості були старообрядниками. Проте ні в якій мірі не можна перебільшувати роль і вплив старообрядницьких елементів у цьому народному повстанні. Шлях відкритої класової боротьби суперечив релігійній доктрині старообрядництва, для якого був характерний насамперед пасивний протест,втілений у релігійну форму. Поразка повстання посіяла в народних масах настрої розпачу і безвиході, що стало грунтом для процвітання усіляких есхатологіних вчень. У той же час боротьба народних мас проти своїх поневолювачів не вщухає й у цей період, вона лише приймає інші форми. Однієї з таких форм була втеча кріпаків від поміщиків. Наприкінці XVIII століття виникає справжній потік втікачів. Саме в цей час з’являється новий напрямок у старообрядництві – мандрівничий, або втікацький, толк. Неписьменне, темне селянство, задавлене важкими утискоми самодержавства і кріпосництва, знайшло в мандрівництві релігійне виправдання такому соціальному явищу в царської Росії, як втеча від царя і від поміщика. Мандрівництво виникнуло на грунті народного протесту проти панщини і рекрутчини. Фундатором мандрівничого толку був Юхимій, солдат-втікач, а в минулому переяславский міщанин. Якийсь час він жив у Москві серед філіпповців, але вже незабаром відійшов від них, вважаючи, що «незаписані» розкольники лицемірять, а «записані» відійшли від щирої віри, тому що відкрито перебувають під владою антихриста. Після цього він пішов у глухі Пошехонскі ліси, де і розпочав розробляти власне віровчення, з проповіддю якого виступив у 80-ті роки XVIII століття. Особливий наголос Юхимій робив на старообрядницький догмат про воцаріння в «світі» антихриста. На його думку, антихрист по черзі втілювався в російських царях, починаючи з Петра I. З особливою жорстокістю Юхимій нападав на реформи Петра I, засуджуючи його за введення подушних переписів, поділ людей на різні чини, розмежування земель, рік і садиб, за брадобритие і заснування цехів. На думку Юхимія, апокаліпсичний звір є царська влада, ікона його – влада цивільна, тіло його – влада духовна. Для того щоб врятуватися і одержати блаженство, потрібно вступити в суперечку з антихристом, але оскільки перемогти його може тільки бог відкрито боротися з ним не можна, то слід «таїтися і втікати», щоб у такий спосіб порвати усі зв’язки з суспільством і «світом» і ухилятися від усіх цивільних повинностей – «видимих знаків влади антихристової» запису в ревізії, сплати податків, військової служби, паспортів, присяги. Всякий бажаючий вступити на шлях мандрівництва повинний був прийняти нове хрещення, одержуючи при цьому нове ім’я. Прочани рішуче виступали проти шлюбу, рахуючи його гріховніше «блуд», У своїй практичній діяльності прочани керувалися такою заповіддю: «…дружба зі світом є ворожа Богові! Отже, хто хоче бути другом світу, той стає ворогом богу» (Послання Іакова, 4,4). Проте подібне самозречення і крайній аскетизм виявилися під силу лише невеличкому колу людей. Ні наприкінці XVIII, ні на початку XIX століття мандрівництво не одержало якого-небудь широкого поширення, залишаючись осередком деяких фанатиків. Значно зміцнила свої позиції в другій половині XVIII століття біглопоповщина. У 60-х роках багато хто з беглопоповців, що повернулися в Росію, осіли в Москві. Починаючи з 1771 року, з моменту виникнення біглопоповской общини при Рогожскому цвинтарі, відбувається швидке і безупинне зростання її економічної могутності. Так само, як і федосіївщина, московська біглопоповщина виявилася втягнутою у процес формування капіталістичного міста. В міру збільшення багатства зростав і вплив Рогожскої общини у біглопоповскому світі. При Рогожскому цвинтарі була побудована каплиця, а дещо пізніше зведений за проектом відомого архітектора Казакова великий храм. У огорожі цвинтаря було багато житлових будинків, притулків, підсобних риміщень, бібліотека. Наприкінці XVIII століття формується в суміжних повітах Московської, Рязанської і Володимирської губернії новий промисловий район, що одержав назву «Гуслиці», один з основних центрів бавовняної промисловості в Росії. Ключові позиції в Гуслицях зайняли біглопоповскі капіталісти, власники паперових мануфактур, що надавали деякі переваги працівникам-старообрядцам і всіляко сприяли переходу до старообрядництва. Це дозволяло їм тримати своїх робітників не тільки в економічній, але й у духовній залежності. Незабаром Гуслиці стали одним з найбільш значних старообрядницьких центрів. Іншим центром біглопоповщини стали іргизскі монастирі. В 60-е роки XVIП століття вихідці з Вєтки заснували на берегах Іргизу в Саратовскій губернії три скити, незабаром перетворених у чоловічі монастирі. Пізніше були засновані і два жіночих монастирі. У цих монастирях проходили «исправу» попи, що втікали з православ’я. У 1779 – 1790 роках відбувся остаточний розкол біглопоповщини на д`яконовців і на перемазанців, яких виявилася абсолютна більшість. З цього моменту починається швидке зростання Іргизу як значного центру перемазанщини, що перетворився в головного постачальника попів-втікачів. Шляхом підкупу місцевої адміністрації іргизькі монастирі одержали для себе цілий ряд пільг і привілеїв. Наприкінці XVIII століття біглопоповщина зміцнилася в ряді нових центрів (Москва, Гуслиці, Іргиз) і зайняла чільне місце в старообрядництві. Її економічне становище посилилося і грунтувалося на капіталах власників значних мануфактур і найбагатших купців. Проте деяких значних діячів біглопоповщини не залишала думка про те, що в такому важливому питанні, як находження попів, вона в сутності залежить від православної церкви і що самостійність біглопоповців, яка є тільки номінальною. Тому наприкінці XVIII століття в середовищі біглопоповців починаються пошуки шляхів для придбання власного архиерейства і створення тим самим незалежної церкви. У зв’язку з цим найбагатша верхівка біглопоповців була готова піти на поступку із самодержавством, щоб ввійти в православну церкву за умови зберігання старих, доніконівских обрядів. Подібний план був поданий групою старообрядників митрополиту Платонові, що прихильно поставився до можливості його здійснення. Царський уряд охоче пішов назустріч подібним бажанням. Був розроблений спеціальний проект умов входження старообрядників у православну церкву, що одержав назву «пунктов про єдиноверие». Отже, із моменту свого виникнення і до кінця XVIII століття старообрядництво здійснило чималу еволюцію. Більш чітким і визначеним став його класовий і соціальний склад. Старообрядництво стало переважно релігійним рухом селянства і посадского населення. Наявність між цими станами старообрядництва, розбіжностей призвели до розколу на два основних напрямки: поповщину і безпоповщину. До поповщини приєдналося головним чином посадске населення, частина селянства (в основному кріпосного) і козацтва, до безпоповщини – державні селяни Півночі, пов’язані з промислами і торгівлею. Соціальна диференціація й економічні відмінності між окремими локальними групами всередині класів і станів призвели до подальшого роздрібнення старообрядництва, до появи нових толків. За своєю соціально-політичній сутностю старообрядництво було протестом проти самодержавно-кріпосницького ладу. Основні його напрямки виражали в XVIII сторіччі потреби класу міської і сільської буржуазії. Це стосується в першу чергу біглопоповщини, поморщини і федосіївщини. Деякі толки безпоповщини, як, наприклад, філіпповщина і нетовщина, виражали інтереси патріархального селянства, не пов’язаного з товарним господарством. Для більшості старообрядницьких толків «стара віра» служила всього лише свого роду вихідним пунктом, трампліном, відштовхуючись від якого вони дивилися не назад , як стверджував Г.В. Плеханов, а вперед. Їхнім ідеалом була не московська старовина XVI – перший воловини XVII століття, а буржуазне суспільство. Проте незрілість соціально-економічних відносин того часу наклала на старообрядництво свій відбиток, відмітивши надзвичайною зашкарублістю, обскурантизмом і консерватизмом їхні суспільні ідеали і побут. З цим пов’язаний у старообрядництві крайній націоналізм, заперечення яких-небудь нововведень у побуті й одязі російського суспільства того часу. Протопоп Авакум писав: «Ох, ох, бедныя! Русь, что-то тебе захотелось немецких до­ступов и обычаев». Старообрядництво активно виступало проти науки, вважаючи її «зовнішньою мудрістю». Протопоп Авакум, наприклад, писав: «…Платон и Пифагор, Аристотель и Диоген, Иппокрит и Галин вси сии мудри быша и во ад угодиша». Старообрядники не визнавали ніяких привселюдних видовищ і розваг, виступали проти просвітництва і науки, модної сукні, бородобриття, вживання тютюну, кави, чаю, картоплі та іншого. Проте по суті, незважаючи на вкрай реакційну форму, старообрядництво у певній мірі виконувало ту ж роль, що і протестантизм у Західної Європі. З другої половини XVIII століття деякі старообрядницькі толки, насамперед федосіївщина і біглопоповщина, виявилися нерозривно пов’язаними з розвитком капіталістичного міста, із найбільш передовою в той час галуззю промисловості – паперовою. На початку XIX століття, коли почалося становлення основних класів капіталістичного суспільства – капіталістів і робітників, з’явилися перші ознаки розбіжностей на цій основі всередині деяких старообрядницьких общин. Сучасний стан старообрядництва Старообрядництво пройшло тривалий, більш ніж трьохсотлітній шлях розвитку. Зародившись як протест консервативно настроєної частини російського духовенства проти церковних реформ середини XVII століття, воно перетворилося в наймасовіший реакційно-суспільне рух в історії Росії. Під впливом революційних перетворень, економічних успіхів, бурхливого розвитку науки і техніки, неухильного зростання освіти старообрядництво зазнало серйозних змін. Найхарактернішими для нього є такі тенденції, як послаблення фанатизму, відмова від есхатологичних ідей, витирання меж між окремими старообрядницькими напрямками і, особливо, між старообрядництвом у цілому і православ’ям. До наших днів у більш-менш незмінному виді есхатологічне вчення і практичні висновки з нього збереглися тільки у прочан. Послідовники цього старообрядницького толку досі вживають заходів до найсуворішої ізоляції від навколишнього «світу». Ще в наші дні прочани ховаються у всіляких схованках. У глухих кутках Сибіру в наш час можна ще натрапити на мандрівничі «пустелі» і келії. Сучасні прочани, як про це свідчать безсумнівні факти, є прямими спадкоємцями дореволюційних. Сутужніше долається традиційна ізольованість старообрядницьких общин від навколишнього середовища. У цьому відношенні попереду також іде найпоміркованіша старообрядницька течія – поповщина. У представників білокриницької церкви спостерігається найменша замкнутість. У біглопоповщині пережитки старої ізольованості можна зустріти і в даний час, але вони збереглися, очевидно, лише в сільській місцевості, у дрібних общинах і лише у окремих віруючих. Можна зробити висновок про те, що старообрядництво потроху втрачало свої основні специфічні особливості і дотепер нівелюється, що без сумнівів є свідченням кризи цього колись могутнього релігійного напрямку. Література История старообрядческой церкви: Краткий очерк. – М.: Изд-во старообрядческой Митрополии Московской и всея Руси. – 1991. Миловидов В.Ф. Современное старообрядчество. – М.: «Мысль». – 1979. Миловидов В.Ф. Старообрядчество в прошлом и настоящем. – М.: «Мысль». – 1969. Мир старообрядчества. //Сборник науч. тр. Вып.4: Живые традиции: Результаты и перспективы комплексных исследований старообрядчества. Материалы международной науч. конф. – М.: РОССПЭН. – 1998. Румянцева В.С. Народное антицерковное движение в России в XVII в. – М.: «Наука». –1986.