Україна на шляху до незалежності (1985-1991рр.)

Міністерствоосвіти і науки України
Кафедра історії
ІсторіяУкраїни
КОНТРОЛЬНАРОБОТА
Натему: Україна на шляху до незалежності (1985-1991рр.)

Зміст:
 
Вступ
1. Національне пробудження українського народу в другій половині80-х рр… та початок формування опозиційних до КПРС організацій
2. Програмові засади національно-демократичних сил та їхборотьба за українську державність. Декларація про державний суверенітет (16липня 1990р.)
3. Акт проголошення незалежності України (24 серпня 1991р.)та його історичне значення
Висновки.
Література:
 
/>Вступ
Рідна мова йрідна історія — цеті головні компоненти, без яких повноцінне існування нації — неможливе. Осьчому тоталітарна система, глибоко антинародна своєю суттю, докладала стількизусиль, щоб відібрати в нас мову, позбавити наш народ історичної пам’яті, болише той, хто безпам’ятний, хто без’язикий, хто втратив свою національнудуховність і гідність, буде беззахисним перед диктатурою, стане підданим длянайпотворніших соціальних експериментів.
Упродовждесятиріч Україні відводилась роль своєрідного полігону, де безборонно чинивсяй навіть заохочувався державний розбій, спрямований на те, щоб знищити нас якнацію, дощенту розруйнувати багатовікову українську культуру, віру, народнізвичаї, послідовно викорінюючи зі свідомості людей найменші ознаки їхньогонаціонального буття. Сили зла посягали на саму душу людини, намагаючись на свійлад здеформувати і спустошити її. Тож чи дивно, що цілі покоління молодих людейвиростали без знання власної історії, без правдивих, не сфальсифікованихуявлень про минувшину свого народу.
Сьогодні Українавідроджується. Повернулися до нас із диявольських «спецхранів» невмирущікозацькі літописи, зірвано тавро заборон із класичних праць Грушевського,Яворницького та інших славетних наших істориків.
В цій роботірозповідається про ті роки нашої історії, коли відбувалось національнепробудження українського народу, коли наша держава нарешті здобула своюнезалежність.
1.Національне пробудження українського народу в другій половині 80-х рр… тапочаток формування опозиційних до КПРС організацій
Розв’язаннюнаціональних проблем у реформаторській програмі М. Горбачова відводилосяостаннє місце. Мабуть, реформатори потрапили в полон десятиліттями нав’язуванихрадянськими пропагандистами положень про остаточне і цілковите розв’язаннянаціонального питання в СРСР.
Нерозумінняпотреб і прагнень народів СРСР виявляв навіть сам Генеральний секретар ЦК КПРС.Під час першого офіційного візиту до Києва у червні 1985 р. він кілька разівназвав Радянський Союз Росією. Перебуваючи у Харкові, він назвав це місторосійським. М. Горбачов знаходив у своєму родоводі українські корені, іззадоволенням розповідав про них, але був щиро переконаний у тому, що в Україніне існує національного питання, оскільки український народ невіддільний відросійського.
Однакуже на початку перебудовної доби громадяни України особливо гостро відчулипринизливість і небезпеку цілковитої залежності від московського центру. Цепов’язувалося з наслідками вибуху енергоблоку на Чорнобильській АЕС 26 квітня1986 р.
Завдякигласності масштаби Чорнобильської катастрофи стали відомі широкому загалу.Громадяни України відчули небезпеку прийняття за межами республіки доленоснихдля них політичних, економічних й екологічних рішень. Чорнобиль відіграв ролькаталізатора суспільно-політичних процесів, які привели до розуміннянеобхідності здобуття незалежності України.
Дляопозиційних Москві сил в Україні Чорнобиль став своєрідним символом. Всенаполегливіше і відвертіше вони порушували питання про «мовний Чорнобиль»,«духовний Чорнобиль» — русифікацію. У червні 1987 р. Спілка письменниківУкраїни висловила глибоку стурбованість тим, що в Україні з повсякденногоужитку зникає українська мова, і дійшла висновку про необхідність їїконституційного захисту. За дорученням Спілки Ю. Мушкетик, Б. Олійник іД. Павличко підготували відповідного листа, адресованого ВерховнійРаді УРСР. О. Гончар та інші письменники звернулися до своїхросійських колег з проханням підтримати їхні вимоги про встановленняобов’язкового вивчення рідної та російської мов у школах національнихреспублік. «Що це значить — вибір вивчення мови за бажанням батьків? —обурювався Гончар. — Ставити таке питання — це йти на ліквідацію мови нашогонароду».
Невдоволеннягромадськості становищем української мови змусило політбюро ЦК КомпартіїУкраїни розглянути у липні 1987 р. питання «Про посилення інтернаціонального іпатріотичного виховання населення». Було визнано, що громадськість правомірнопорушує проблему національно-культурного характеру, звертає увагу на звуженнясфери застосування української мови, низький рівень мовної культури багатьохтеле- та радіопередач, газет і журналів. Водночас висловлювалося застереженнящодо вимог «оголосити українську мову державною та відмовитися у школахреспубліки від принципу вільного вибору мови навчання».
Дорозгляду цього питання політбюро ЦК Компартії України повернулося у грудні 1988р. Було визнано, що відсутні належні умови для оволодіння українською мовоювсіма громадянами, які мешкають у республіці, не набуло пріоритетного значенняцілісне вивчення української культури. Політбюро схвалило план розширення сферифункціонування української мови і підтримало пропозицію письменників простворення товариства шанувальників рідної мови.
Наскількидалеко зайшов процес русифікації, свідчать дані 1988 р. Книги, видані в Україніукраїнською мовою, становили лише 18 відсотків за назвами і 3 відсотки за тиражем.У вищих навчальних закладах українською мовою читалося не більше 5 відсотківлекцій. На 1988/89 навчальний рік не залишилося жодної школи з викладанням усіхпредметів українською мовою в Донецьку, Луганську, Миколаєві, Одесі, Харкові,Чернігові. У школах республіки українською мовою навчалося менше половинизагальної чисельності учнів.
Підтиском громадськості у жовтні 1989 р. Верховна Рада УРСР прийняла Закон «Промови в Українській РСР». Цим документом юридично закріплювався державнийстатус української мови. Було гарантовано рівноправність мов усіх народів, якімешкали на території України, і створено умови для розширення сферифункціонування української мови як мови корінного населення. Відповідно дозакону впродовж п’яти років українська мова мала замінити російську в державнихустановах.
Протереальний механізм контролю за виконанням Закону «Про мови» не передбачався. Невраховувався також опір його запровадженню. Значні матеріальні витрати навпровадження української мови у діловодство не були передбачені в державномубюджеті. Тому закон в основному залишився на папері.
Завдякигласності почали розкриватися «білі плями» в історії державної партії тарадянського суспільства. Це мало велике значення у пробудженні українськогосуспільства від політичної летаргії. Відомості про трагічні сторінки історіїУкраїни безпосередньо впливали на розгортання національно-визвольного руху.Найбільше вразила людей інформація про голодомор 1932—1933 рр. в УРСР і наКубані.
Узимку1982—1983 рр. українцям США і Канади вперше вдалося привернути увагу світовоїгромадськості до розправи Сталіна з мільйонами українських селян, які булисилою загнані до колгоспів, але саботували безрозмірну державну хлібозаготівлю.Вшанування пам’яті жертв голодомору дало поштовх дослідницькій роботі в ційгалузі. У 1984 р. молодий американський вчений Л. Герец почав збирати свідченнялюдей, які пережили цю трагедію. Саме тоді в Канадському дослідницькому центріз українського голоду (м. Торонто) було створено науково-популярний фільм «Жниварозпуки». Англійський історик Р. Конквест, автор книги «Великий терор» (просталінські репресії 1937—1938 рр.), взявся на прохання української діаспоридосліджувати тему радянської колективізації і терору голодом. Наприкінці 1986р. книга «Жнива скорботи» була опублікована в Лондоні.
Увагагромадськості Заходу до подій піввікової давності в СРСР набула значеннягострополітичного чинника після того, як конгрес США у 1986 р. створивспеціальну комісію з голоду в Україні з метою порушення питання на спеціальнихслуханнях. Виконавчим директором комісії став викладач Гарвардськогоуніверситету Дж. Мейс. Конгресмени губилися у здогадках, чому тема тероруголодом залишається в Радянському Союзі суворо забороненою. Тому в такийнезвичний для законодавчого органу спосіб вони вирішили перевірити, наскількищирими є запевнення М. Горбачова про гласність і нове мислення.
Увідповідь ЦК Компартії України створив власну комісію, до складу якої увійшливидатні науковці, яка мала викрити «фальсифікації» американських вчених іполітиків. Однак власті вже починали втрачати контроль над процесом«перебудови», і комісія не виконала партійного доручення. У московській ікиївській пресі промайнули перші глухі згадки про трагедію 1933 р.
Згадуванняголоду 1933 р. десятиліттями переслідувалося як антирадянська пропаганда.Визнання його в офіційній доповіді означало, що накладене Сталіним табу зняте.Вчені з ентузіазмом почали вивчати архівні документи. Українськакомпартійно-радянська номенклатура не гальмувала їхніх зусиль. Навпаки, у 1990р. в центральному компартійному видавництві «Політвидав України» вийшов з друкузбірник статей і документів «Голод 1932—1933 років на Україні: очима істориків,мовою документів». Багато документів з партійних архівів виявилисясенсаційними, оскільки викривали механізм організованого Москвою терору, відякого загинули мільйони українських селян.
Комісіярозробила план видання джерел з історії України, який перевищував за масштабамивсе, що було зроблено за радянський час (87 назв, включаючи багатотомні праці).Було вирішено перевидати найоперативнішим репринтним способом визначні пам’яткиукраїнської історіографії XIX — початку XX ст. (47 назв). Передбачалосяперевидати всі основні праці М. Грушевського, у тому числі десятитомну «ІсторіюУкраїни-Руси», видати двадцятитомник творів Д. Яворницького, історичні праці М.Драгоманова, тритомник спогадів В. Винниченка «Відродження нації» тощо. Під часрозробки плану деякі твори ще перебували «під арештом» у спецсховищах науковихбібліотек.
Уберезні 1989 р. в Києві відбулася Всеукраїнська установча конференціядобровільного історико-просвітницького товариства «Меморіал».
Конференціяпроголосила створення Українського добровільного історико-просвітницькоготовариства «Меморіал», затвердила його статут і обрала координаційну раду.До складу керівництва «Меморіалу» було обрано сім співголів — В. Кузнецова,О. Дека, Л. Танюка, В. Маняка, В. Цимбалюка, І. Доброштана, І. Різниченка.
Конференціязвернулася до партійних і радянських установ, прокуратури УРСР, Комітетудержбезпеки МВС УРСР з проханням надати місцевим осередкам товариства«Меморіал» потрібну допомогу. В інших пунктах резолюції йшлося про ліквідаціютопонімів з прізвищами людей, які зганьбили себе причетністю до масовихрепресій, та поновлення історичних назв. Було запропоновано також розпочатирозслідування дій учасників масових репресій в Україні 20—80-х років, у зв’язкуз чим резолюція вимагала розкриття архівів репресивно-каральних установ івідомств.
ВерховнійРаді УРСР було запропоновано визнати незаконними сфабриковані судові процеси(СВУ та ін.), скасувати вироки, винесені особам, котрих засудили упіслясталінський період, припинити використання центрів психіатрії дляполітичних цілей, повернути, за бажанням рідних і друзів, останки загиблих у місцяхпозбавлення волі в’язнів сумління, зокрема відомих правозахисників — В. Стуса,Ю. Литвина і О. Тихого.
Схвальнобули зустрінуті громадськістю і такі пропозиції, як увічнення пам’яті мільйонівжертв голоду 1932—1933 рр., жертв масових розстрілів у Биковні під Києвом таінших місцях, встановлення Дня національної жалоби, повернення репресованим абоїхнім родинам конфіскованого майна.
Цірезолюції конференції «Меморіалу» були підтримані учасниками багатотисячногомітингу, який відбувся у Києві 5 березня 1989 р. під гаслом «Ніхто не забутий,ніщо не забуте».
Всеукраїнськетовариство «Меморіал» з ініціативи В’ячеслава Чорновола розробилоплан якнайшвидшого «заповнення білих плям» в українській історії.
Піднесення національно-визвольного руху в роки перебудови яскравовиявилося у релігійній сфері. Передусім розпочався рух за легалізацію Українськоїкатолицької церкви (УКЦ). Його підтримав Папа Римський, який звернувся до М.Горбачова у червні 1988 р. з відповідним листом.
Відчувшипевну лібералізацію політичного режиму, громади УКЦ з 1988 р. почалипорушувати питання про легалізацію.
Боротьба за відродження Української автокефальної православної, як ігреко-католицької, церкви була складовою частиною процесу українськогонаціонального відродження. Завдяки широкій підтримці українського суспільства цей рухподолав опір властей та РПЦ і набув стійких тенденцій в подальшому розвитку.Якщо у листопаді 1989 р. в Україні діяло ЗО парафій УАПЦ, то в січні 1990 р. —понад 200.
Враховуючиполітичну і релігійну ситуацію, архієрейський собор РПЦ, який зібрався у Москвінаприкінці січня 1990 р., пішов на певні поступки православним ієрархамУкраїни. Єпархії, громади і монастирі на території УРСР були виділені в окремуадміністративну одиницю— екзархат. Екзархат набув самостійності в управлінні іпочав іменуватися Українською православною церквою (УПЦ). Однак московськийпатріарх та синод не надали УПЦ права внутрішнього самоврядування і залишили засобою можливість втручатися у розв’язання будь-яких питань церковного життя.
Роки перебудови відзначалися дедалі зростаючою політичною активністюсуспільства. Вонавиявлялася у діяльності так званих неформальних груп і об’єднань. Неформальнимиїх назвали на відміну від формальних, тобто створених Комуністичною партією.
Створеніпартією громадські організації були важливою складовою політичної структурисуспільства. Вони виконували роль «передавального паса» від влади до населенняі були одним із каналів тоталітарного контролю за суспільством. У середині 80-хроків в Україні функціонували десятки тисяч первинних осередківсуспільно-політичного, фізкультурно-оздоровчого, природничо-пізнавального
таінших напрямів, які охоплювали понад півтора мільйона чоловік
відпіонерів до пенсіонерів.
Усерпні 1987 р. в Києві було створено Український культурологічний клуб(УКК). Серед його членів було чимало політв’язнів і дисидентів. Проблеми,що обговорювалися на зборах УКК, не виходили за межі історії та культури, протечлени УКК викривали «білі плями» радянської історії й таким чином неминуче ставалив опозицію політичному режиму.
Ужовтні 1987 р. у Львові заявило про своє існування Товариство Лева. Вонооб’єднувало творчу молодь, студентів, робітників, навіть деяких комсомольськихлідерів. Тоді ж члени міжнародного «Пенклубу» І. Калинець, М. Осадчий, М.Руденко, Є. Сверстюк, І. Світличний та інші виявили ініціативу у створенні Українськоїасоціації незалежної творчої інтелігенції. Навесні 1988 р. при Київськомууніверситеті імені Т. Г. Шевченка виникла студентська організація «Громада».
Неформальніорганізації перебували під пильною увагою КДБ, хоча власті не вдавалися, якраніше, до арештів. Кампанія цькування у засобах масової інформації лишесприяла популяризації неформалів. Зазнавши кількох невдач у цьому напрямі,компартійні комітети спробували оточити членів неформальних груп та об’єднаньзавісою мовчання. Проте й це не допомогло.
Непідконтрольнідержавній партії осередки множилися у геометричній прогресії.
Наоснові Української Гельсінської групи сформувалася у березні 1988 р.організація республіканського масштабу — Українська Гельсінська спілка(УГС). її лідером став політв’язень Л. Лук’яненко
У1987 р. відновилося видання журналу «Український вісник», якийнелегально виходив у Львові до арешту в 1972 р. його редактора В.Чорновола. Він знову очолив журнал. Тепер це було перше в Україні легальненезалежне громадсько-політичне видання, що приділяло велику увагу публікаціїісторичних документів, які раніше приховувались. «Український вісник»висвітлював також боротьбу з режимом в’язнів сумління (деякі з них щеперебували у таборах), друкував твори письменників, які раніше не моглипробитися до читача через цензуру, розповідав про релігійне життя. Післяоформлення УГС журнал «Український вісник» став її офіційним друкованиморганом.
Починаючи з осені 1988 р. перебудовний процес вступив у свій мітинговийетап. УЛьвові, Києві, Вінниці і Хмельницькому пройшли перші масові мітингинеформальних об’єднань. Зокрема, у Львові на площі перед університетомрегулярно проводилися мітинги, учасники яких вимагали скасування привілеїв длякомпартійно-радянської номенклатури, звільнення політичних в’язнів, розширенняправ союзних республік тощо. На ці мітинги під пам’ятником І. Франковізбиралися від 20 до 50 тис. чол.
Улистопаді в Києві відбувся перший масовий мітинг (близько 20 тис. учасників),присвячений екологічним проблемам. На ньому гостро порушувалося питання провідповідальність конкретних посадових осіб, починаючи від першого секретаря ЦККомпартії України В. Щербицького і Голови Президії Верховної Ради УРСР В.Шевченко, за приховування впливу руйнівних наслідків Чорнобильської катастрофина здоров’я людей і невжиття оперативних заходів після вибуху четвертогоенергоблоку.
Влітку1989 р. вугледобувні райони СРСР вперше за багато десятиліть охопила хвиля страйків.Зокрема, припинили роботу майже півмільйона шахтарів у Донецькому іЛьвівсько-Волинському басейнах. Шахтарі вимагали поліпшення умов праці тапідвищення заробітної плати.
Середширокого спектра тодішніх неформальних організацій слід відзначити Українськустудентську спілку (УСС), що була створена наприкінці 1989 р. у Києві. Усвоїй діяльності Українська студентська спілка поряд з вимогами поліпшенняжиття і побуту молоді (гарантована стипендія усім студентам України на рівніпрожиткового мінімуму, стовідсоткове забезпечення їх гуртожитками) висувалаполітичні вимоги: ліквідація обов’язкового викладання марксизму-ленінізму увищих навчальних закладах та державних іспитів з цього предмета, запровадженняпрямих виборів ректорів, деканів, усіх посадових осіб, скасування інститутськихпарткомів, передача функцій комітетів комсомолу асоціаціям молодіжнихорганізацій.
Зпочатку 1988 р. різні неформальні організації почали поширювати ідею створеннягромадського об’єднання на зразок народного фронту. Були спроби створитиДемократичний фронт у Львові, Народну спілку сприяння перебудові у Києві.Ініціативні групи, що закликали до створення організацій із залученням різнихполітичних сил, виникли також на Вінниччині і Хмельниччині. Протенаціонально-визвольний рух у добу перебудови виявився пов’язаним зорганізацією, яка так і називалася — Народний рух України за перебудову.Організацію, що згодом стала масовою, започаткувала київська творчаінтелігенція.
4вересня, напередодні скликання установчого з’їзду, у Києві відбуласякоординаційна нарада правозахисних органів республіки, на якій було засуджено«антиконституційну діяльність активістів різних неформальних об’єднаньреакційного екстремістського напряму». 16 вересня у Києві був проведений мітингпроти Руху, який організував перший секретар міськкому партії А. Корнієнко. Уберезні 1990 р. ЦК КПУ почав виключати комуністів — членів Руху із лав КПРСвнаслідок звернення НРУ «До членів Руху та всіх громадян України», в якомупорушувалося питання про здобуття Компартією України незалежного статусу,перетворення її на окрему партію. Це означало початок відвертої конфронтації зРухом.
Тимчасом Народний рух України за перебудову розгортав роботу в масах, апелюючипередусім до «білих плям» радянської історії. 21 січня 1990 р. він організував«живий ланцюг». Сотні тисяч громадян вийшли на трасу Львів — Київ і у точновизначений час взялися за руки, щоб відзначити Акт злуки УНР і ЗУНР 22 січня1919 р. Партапарат не зміг перешкодити акції такого масштабу. Мільйони громадянУкраїни в цей день уперше дізналися про замовчуваний радянською історіографієюфакт возз’єднання українських земель, який мав місце за 20 років до«визвольного» походу Червоної армії на Львів згідно з розробленою Ріббентропомі Молотовим диспозицією.
Насесії Верховної ради НРУ в м. Хусті у березні 1990 р. обговорювалося питанняпро програмно-політичне майбутнє Руху. За перетворення його у партію виступивД. Павличко. Більшість учасників (В. Чорновіл, Л. Лук’яненко, В. Яворівський таін.) не погодилася з Цим, вирішивши, що для нових політичних партій Рух маєзалишитися «даховою організацією». На сесії в Хусті Д. Павличко та І. Драчзаявили про свійвихід з КПРС знаміром створити демократичну партію.
Начас відкриття других Всеукраїнських зборів Народного руху (жовтень 1990 р.)чисельність його членів вже сягала 633 тис. Понад 5 млн. чол. булиприхильниками цієї організації. Делегатами зборів були члени більше ніж 44громадських і політичних організацій. Збори обговорили та прийняли зміни ідоповнення до програми, в яких усі компромісні моменти були спростовані.Причинами сучасної кризи визнавалися насильницьке впровадження тоталітарногосоціалізму, узурпація комуністичним апаратом влади рад, вихолощеннясуверенітету республік, упровадження імперської політики денаціоналізаціїнародів.
Значнаувага в програмі була приділена питанню національно-державного будівництва,побудові громадянського суспільства, встановленню рівноправних міжнароднихвідносин з державами всього світу. Докладніше висвітлювалася економічна програма,в якій були сформульовані такі напрями діяльності щодо забезпечення економічноїнезалежності, як роздержавлення, приватизація, децентралізація управління,створення економічної системи, які ґрунтувалися б на різноманітності йрівноправності всіх форм власності. Також розглядалося питання про створеннявласної митної, фінансової, банківської та грошової систем, здійсненнярадикальної земельної реформи із забезпеченням рівноправності всіх формвласності.
Отже,збори продемонстрували посилення конфронтації між Рухом і Компартією України. Увиступах делегатів зауважувалося, що Рух спрямує всі зусилля на заборону КПУ інаціоналізацію її майна. У зв’язку з цим наголошувалося на необхідностіпроведення виборів на багатопартійній основі та створення опозиційного блоку«Демократична Україна» під керівництвом НРУ.2.Програмові засади національно-демократичних сил та їх боротьба за українськудержавність. Декларація про державний суверенітет (16 липня 1990р.)
Обов’язковоюумовою функціонування демократичного суспільства є багатопартійна система.Відображаючи погляди різних класів і соціальних груп, багатопартійність єсоціальним амортизатором. Вона дає змогу розв’язувати суспільні суперечності вмежах конституційно регламентованих політичних процесів. Водночасбагатопартійність може по-різному впливати на політичне й соціально-економічнежиття суспільства. Цей вплив залежить від історичних особливостей, політичнихтрадицій суспільства, певного механізму правової регламентації діяльностіполітичних партій.
Діяльність Рухустимулювала створення багатопартійної системи.
На початок 1991р. до їхніх лав входило понад 30 тис. чол. Офіційно було зареєстровано 13партій. їхня діяльність мала локальний характер, більшість з них ще не зайняласвого місця у політичній структурі суспільства.
Ґрунтуючись напрограмних документах, можна було виділити три основні течії:національно-демократичну (в ній переважали партії, що входили до Руху);ліберально-демократичну та комуністичну (соціалістичну).
Національно-демократичнатечія, незважаючина велику спорідненість програмних положень, не була однорідною. Виразновиділялося національно-центристське угруповання, уособлене Українськоюреспубліканською партією (УРП).
Головною метоюдіяльності партії було визначено створення Української незалежної соборноїдержави як неодмінної умови політичного, економічного і культурноговідродження, утвердження демократичного ладу і розвиток громадянськогосуспільства. Для цього було визнано за необхідне підготувати нову конституціюУкраїни, ввести республіканське громадянство і новий виборчий закон,забезпечити розподіл влади на законодавчу, виконавчу і судову.
У національномупитанні УРП проголосила рівність громадян України незалежно від походження інаціональності, необхідність забезпечити культурну автономію громадянам усіхнаціональностей. Особливо наголошувалося на праві кримських татар наорганізоване повернення їх до Криму і політичну автономію у складі України.
За період післяз’їзду партія створила практично в кожній області свої осередки. На лютий 1991р. її чисельність збільшилася до 7646 членів і кандидатів партії. Серед нихбуло 305 народних депутатів різних рівнів (10 — народні депутати Верховної РадиУкраїни).
На конференції улютому 1991 р. ідеологія УРП була визначена як ідеологія демократичногонаціоналізму, що насамперед підносить ідею активної боротьби за національневизволення.
Близька зазмістом до програми УРП була програма Української християнсько-демократичноїпартії (УХДП), установчий з’їзд якої відбувся в квітні 1990 р. у Львові. Цяпартія питання майбутньої державності України пов’язувала передусім здосягненням політичної незалежності, ліквідацією тоталітаризму як системи.Наголошувалося на необхідності відновлення національної символіки і надання українськіймові статусу державної.
Досить швидко всуспільно-політичному русі сформувалося націоналістичне крило. Це були нечисельні партії, але їхні програм ні документи, заяви керівників набували значного резонансу в суспільствіі часто в очах більш поміркованих верств населення дискредитували ідеюнезалежності України.
Під гаслом«Незалежність або смерть» формувалася Всесвітня націонал-радикальна партія, метоюякої проголошувалося створення самостійної України від Карпат до Кавказу. Дляцього передбачалося об’єднати усіх національно свідомих українців планети вєдину монолітну партію, а за необхідності використати такий спосіб збройноїборотьби, як повстання. Проте установчий з’їзд партії не відбувся.
У жовтні 1989 р.у Львові була створена Українська національна партія (УНП). У програмізазначалося, що партія не визнає законності створення УРСР, заперечує чинністьКонституції і союзного договору 1922 р., розцінює становище України якколоніальне. Категорично відкидалася можливість реформувати суспільство в межахсоціалістичного вибору.
Владні структурибули занепокоєні діяльністю УНП щодо створення паралельних органів влади —громадянських комітетів і національного конгресу. Правовою основою цього партіявважала акцію відновлення громадянства Української Народної Республіки. Напочаток 1991 р. цю акцію підтримали 2,2 млн. чол. На той час налічувалося лише150 членів УНП.
Ідеологіюукраїнського демократичного націоналізму підтримувала й Українськаселянсько-демократична партія (УСДП), створена 9 червня 1990 р. Упрограмних документах проголошувався курс на побудову самостійної правовоїУкраїнської народної держави з пріоритетом загальнолюдських цінностей і моралі.Першочерговим завданням партія вважала організацію потужного механізму захистусоціально-політичних інтересів селянства.
Ліберально-демократичнатечія булапредставлена Демократичною партією України, Ліберально-демократичною партієюУкраїни, Соціал-демократичною партією України, Об’єднаною соціал-демократичноюпартією України, Партією демократичного відродження України, Партією зеленихУкраїни.
У березні 1990 р.на засіданні Верховної ради НРУ (м. Хуст) було повідомлено про створенняініціативного комітету Демократичної партії України (ДемПУ). У вереснітого самого року в м. Теребовлі (Тернопільська область) на спільному засіданніпідготовчого комітету, уповноважених в областях і Теребовлянської районної радипартію було засновано.
ЗО червня 1990 р.у Київському університеті імені Т. Г. Шевченка відбулася науково-практична йустановча конференція Київської ліберально-демократичної асоціації. Булизаслухані й обговорені доповіді про історію лібералізму в Україні та його місцев сучасному політичному житті, розглянуті програмні засади майбутньоїЛіберально-демократичної партії України (ЛДПУ). Головну мету ліберали вбачали узабезпеченні прав і свобод людини, захисті особистості та сім’ї як найвищихцінностей суспільства, рішучому повороті до роздержавлення засобів виробництва,приватизації економіки, деполітизації та деідеологізації науки й культури. Вонивиступали за створення вільної і незалежної Української республіки, яка лише наоснові референдуму може укласти конфедеративний договір з іншими республіками.
У травні 1990 р.в Києві за участю близько 100 делегатів від 35 організацій відбувся установчийз’їзд Соціал-демократичної партії України. Напередодні, під час роботинауково-практичної конференції «Перспективи розвитку соціал-демократії вУкраїні» (березень 1990 р., Київ), прихильники соціал-демократичної течіїзаявили про свій намір успадкувати кращі традиції українського руху початку XX ст. та надбань світовоїсоціал-демократії. Проте вони вважали, що відродження соціал-демократії повинновідбуватися на принципово нових засадах: через критичне осмислення вженакопиченого західною соціал-демократією досвіду. Згідно з такою позицією буловизначено нове розуміння української соціал-демократії. Переважна більшістьучасників конференції спростувала термін «демократичний соціалізм» як учорашнійдень західної соціал-демократії. Натомість була вироблена концепціясоціал-демократичної партії, яка ставила за мету соціальні реформи, створеннядинамічної ефективної економіки, проведення на її основі сильної соціальноїполітики.
Саме через різнерозуміння завдань і концептуальних засад соціал-демократії на установчомуз’їзді відбувся розкол, наслідком якого стало проголошення двох партій —Соціал-демократичної партії України та Об’єднаної соціал-демократичної партіїУкраїни.
Поступовозростали авторитет і вплив Партії демократичного відродження України, створеноїв грудні 1990 р. Кожен п’ятий учасник установчого з’їзду був народним депутатомрад різних рівнів.
Основнимизавданнями діяльності партії проголошувалися реалізація в Україні принципусуверенності особи і прав людини, розбудова демократичної держави з ефективноюринковою економікою і соціальною захищеністю громадян. Бажаною формоюдержавного устрою для України вважалася федерація земель з автономією Криму,президентською владою і двопалатним парламентом. Розпад СРСР партія вважаланезворотним виявом історичної необхідності.
Комуністична(соціалістична) течія, уособлювана Комуністичною партією України і не чисельнимиРобітничою (марксистською) демократичною партією, Спілкою трудящих засоціалістичну перебудову, Вітчизняним форумом, об’єднанням «Єдність за комунізмі соціалістичні ідеали», мала істотний вплив на політичне життя республіки.Об’єднували ці партії прихильність до соціалістичних шляхів розвитку суверенноїУкраїни у складі оновленого Радянського Союзу, а також ідея необхідностіостаточної побудови соціалізму.
Комуністичнапартія намагаласязберегти контроль над усіма сферами життя республіки. Протягом 1990 р.чисельність її зменшилася на 10 відсотків внаслідок добровільного виходуколишніх членів. На початок 1991 р. КПУ налічувала 2964 тис. чол.
Процесреформування КПУ в умовах загострення суспільно-політичної кризи фактично нерозпочався, а відставання від демократичних процесів ставало дедалівідчутнішим. Активно діяти в нових умовах КПУ не змогла. Більшість рядовихкомуністів продемонстрували свою пасивність і неспроможність захиститипрограмні засади діяльності партії.
Ситуація вУкраїні, а також в республіках Балтії і Закавказзя, де особливострімко розвивався національно-визвольний рух, після виборів народних депутатівСРСР у 1989 р. зазнала швидкої й невідворотної радикалізації. Користуючисьпослабленням центральної влади, національно-демократичні сили розгорнуликампанію проти відступів від демократичної виборчої процедури, на якіпогодилися реформатори з оточення Горбачова, щоб провести конституційнуреформу.
Основний акценткампанії спрямовувався проти закону, що допускав обрання однієї третинидепутатів поза виборчими округами. В Україні цю кампанію очолили Рух тадемократично настроєні народні депутати СРСР від республіки, об’єднані в Республіканськийдепутатський клуб. Восени 1989 р. було внесено важливі поправки до Законупро вибори до Верховної Ради УРСР та місцевих рад. Зокрема, закон обходивутворення за загальносоюзним прикладом монстра представницької влади у виглядіз’їзду народних депутатів. Передбачалися прямі й рівні вибори до Верховної РадиУРСР з висуванням будь-якої кількості кандидатів у депутати на одне місце, зповною свободою обговорення виборчих програм, які пропонувалися кандидатами, зможливістю реального контролю з боку громадськості за підрахунком голосів.
У листопаді 1989р. для проведення виборчої кампанії сформувався Демократичний блок. Дойого складу увійшли 43 громадські організації та групи (осередки Народногоруху, «Меморіал», Українська Гельсінська спілка, «зелені» та ін.). У виборчомуманіфесті були проголошені такі гасла, як досягнення реального політичного таекономічного суверенітету України, створення багатопартійної системи уреспубліці, рівноправність усіх форм власності, розробка нової конституції,забезпечення відродження українського народу і національних меншин, реальнасвобода віросповідання.
4 березня 1990 р.відбулися вибори до Верховної Ради УРСР та місцевих рад народних депутатів.Вони відзначалися активністю: на виборчі дільниці з’явилися 85 відсотків тих,хто був занесений до виборчих списків. Бюлетені містили по одній кандидатурілише у чотирьох округах з 450.
Виборизасвідчили, що компартійно-радянський апарат весь час надійно контролювавсуспільство. Демократичний блок зазнав поразки. Комуністична номенклатураперемогла в усіх областях, за винятком західних — Львівської,Івано-Франківської і Тернопільської. Тут за кандидатів Демократичного блокувіддали свої голоси 85 відсотків виборців. Комуністичні депутати опинилися вопозиції. Вперше виник такий дивний феномен, як антикомуністична радянськавлада.
Проте виборцімайже всюди забалотували багатьох представників консервативної частини апарату.З’явилося чимало нових політичних діячів, у тому числі комуністів, якіпідтримували реформи. В українському парламенті дві третини з 450 депутатськихмісць здобули представники партійного ідержавного апарату, керівники промислових підприємств, голови колгоспів, тобтолюди, які мали реальну владу в своїх виборчих округах.
15 травня 1990р. Верховна Рада УРСР нового скликання вперше почала працювати як постійнийпарламент. Першасесія тривала понад два місяці, а не два-три дні, як раніше, коли Верховна Радабула декоративним псевдо парламентом, який штампував підготовлені апаратомтексти законів. Під час роботи сформувалися два блоки депутатів — парламентськабільшість і опозиція. Сесія Верховної Ради транслювалася по радіо ітелебаченню, і полеміка між депутатами здійснювала безпосередній вплив насуспільство. У свою чергу, процеси, що відбувалися у суспільстві, впливали надіяльність Верховної Ради.
Робота ВерховноїРади розпочалася за умов гострого протистояння політичних сил. Організаційнупідготовку першої сесії провадив апарат колишнього скликання Верховної Ради,внаслідок чого більшість пропозицій про персональний склад таких керівнихорганів, як робоча президія і мандатна комісія, були спрямовані на забезпеченняпарт-апаратному блоку панівного становища. Значно посилилися позиції більшостіпісля обрання на посаду Голови Верховної Ради першого секретаря ЦК КПУ В.Івашка. Посади перших заступників Голови обійняли І. Плющ і В. Гриньов.
ПредставникиДемократичного блоку пропонували на посаду заступника Голови Верховної Ради І.Юхновського, вважаючи, що опозиційна меншість у парламенті має бутипредставлена в його керівних органах. Однак компартійно-радянська більшістьдепутатів не була налаштована на співпрацю з меншістю.
На третій деньпісля виборів керівних органів Верховної Ради опозиційно настроєні депутатизаявили про організацію свого блоку під назвою Народна рада. Цей блоквиступив із заявою, в якій опротестовувалось обрання Головою парламенту першогосекретаря ЦК КПУ. У заяві наголошувалося на тому, що В. Івашко є «в першу чергувиразником вузькопартійних інтересів КПРС, а не прагнень українського народу додемократії та незалежності». Найближчі події підтвердили справедливість цієїоцінки.
До складуНародної ради увійшли 125 депутатів, які представляли регіональні депутатськігрупи 21 області та Києва. При цьому найбільше депутатів було від західнихобластей (24 — від Львівської, 11 — від Івано-Франківської, 8 — відТернопільської). На автономних засадах до Народної ради увійшла групакомуністів — Демократична платформа КПУ. Головою Народної ради обрали І.Юхновського, заступниками — Л. Лук’яненка, Д. Павличка, О. Ємця, В. Філенка.
Вибори в березні1990 р. засвідчили втрату Компартією України монополії на владу.
У березні 1990 р.запровадженням «під себе» посади Президента СРСР М. Горбачов послабивнебезпечне хитання політичної влади між двома центрами — партійним ірадянським. Однак вибори до верховних рад союзних республік та місцевих радпородили одразу 15 нових центрів радянської влади, один із них — безпосередньов Москві. На чолі Верховної Ради РРФСР став безкомпромісний суперник М.Горбачова — Б. Єльцин.
Розподілполітичних сил, який склався після виборів 1990 р., по-новому поставив питанняпро суверенітет союзних республік, демагогічно проголошуваний радянськимиконституціями в усі часи, починаючи з 1922 р.
Декларацію просуверенітет вперше прийняла Верховна Рада Естонської РСР ще в листопаді 1938 р.У ній зазначалося, що влада на території Естонії належить парламентовіреспубліки, а всі зміни й доповнення до Конституції СРСР набувають чинності наїї території тільки після схвалення парламентом. Аналогічні рішення булиприйняті Верховними Радами Латвії та Литви. Центральні комітети компартійреспублік Балтії виявилися солідарними з рішеннями своїх парламентів. НатомістьВерховна Рада УРСР виступила із засудженням рішень Прибалтійських республік,вважаючи, що це завдає шкоди інтересам СРСР як соціалістичної федерації, несприяє зміцненню єдності та згуртованості радянських народів. Відповідним чиномреагували парламенти інших союзних республік, не кажучи вже про центральніоргани влади.
Відразу післявиборів у березні 1990 р. новообрана Верховна Рада Литовської РСР ухвалила Акт«Про відновлення незалежності Литовської держави». Позачерговий з’їзд народнихдепутатів СРСР прийняв постанову, яка визнавала це рішення не чинним. Однак 12червня 1990 р. Декларацію про державний суверенітет з ініціативи Б. Єльцинаприйняла Верховна Рада Російської Федерації.
Приклад Росіїнадихнув українських парламентарів. 28 червня 1990 р. Верховна Рада УРСР почаларозгляд питання про державний суверенітет України. Через кілька днів у Москвівідкрився XXVIII з’їзд КПРС. Група з 63українських народних депутатів, які були делегатами з’їзду, виїхала до столиціСРСР. 5 липня від імені парламентської опозиції В. Чорновіл запропонувавнегайно відкликати їх для участі у розгляді найбільш доленосного для Українипитання. Пропозиція була настільки природною, що її змушена була схвалитибільшість членів парламенту. Вперше опозиція і більшість голосували солідарно.
Підкоряючисьцьому рішенню, основна частина делегатів з’їзду КПРС повернулася до Києва.Однак Голова Верховної Ради В. Івашко оголосив 11 липня сенсаційну заяву, вякій повідомляв про своє бажання піти у відставку. Цього самого дня вінбалотувався на посаду заступника генерального секретаря ЦК КПРС. Ця посада вМоскві видалася йому вагомішою, ніж посада лідера українського парламенту.
Політичнекапітулянтство В. Івашка деморалізувало комуністичну більшість у Верховній РадіУкраїни і полегшило опозиції прийняття радикального за змістом документа, якийутверджував суверенітет республіки.
Враховуючиісторичне значення документа, депутати багато разів зважували кожнеформулювання, кожне слово Декларації про державний суверенітет. Заїхніми дебатами по телебаченню стежила вся республіка. Остаточний текстДекларації був схвалений майже всіма членами Верховної Ради, які брали участь вобговоренні. Проти висловилися чотири депутати, один утримався. 16 липняпоіменним голосуванням Декларацію про державний суверенітет України булоприйнято.
Державнийсуверенітет України визначався в Декларації як верховенство, самостійність,повнота і неподільність влади республіки в межах її території, незалежність ірівноправність у зовнішніх відносинах. Від імені народу України могла виступатилише Верховна Рада. Територія УРСР в існуючих кордонах проголошуваласянедоторканною.
У частинідокумента, де характеризувалася економічна самостійність України,підкреслювався намір створити власні банки, зокрема зовнішньоекономічний, атакож цінову, фінансову, митну й податкову системи. Україна мала самостійноформувати державний бюджет, а за необхідності — впровадити власну грошовуодиницю.
Проголошувавсянамір держави забезпечувати національно-культурне відродження українськогонароду, його історичної свідомості й традицій, функціонування української мовив усіх сферах суспільного життя. Усім національностям, які мешкали на територіїреспубліки, гарантувалося право на вільний національно-культурний розвиток.
У Деклараціївказувалося, що Україна має право на власні збройні сили, внутрішні війська таоргани державної безпеки, самостійно визначатиме порядок проходження військовоїслужби громадянами республіки. Проголошувався намір України стати в майбутньомунейтральною державою, яка не братиме участі у військових блоках ідотримуватиметься трьох принципів: не приймати, не виробляти і не набуватиядерної зброї.3.Акт проголошення незалежності України (24 серпня 1991р.) та його історичнезначення
23 серпня відбулася позачергова сесія парламенту республіки.З доповіддю про політичну ситуацію виступив Л. Кравчук, із співдоповідями —народні депутати О. Мороз та І. Юхновський. Того ж дня населення Українидізналося про дії найвищих посадових осіб республіки, парламентарів ВерховноїРади, представників більшості і опозиції, Кабінету Міністрів, ЦК КПУ.
Аналіз подій вУкраїні свідчив про необхідність вжиття рішучих заходів щодо захисту їїсуверенітету. Л. Кравчук запропонував найближчим часом визначити і створити всіструктури суверенітету та механізм з його практичної реалізації. Драматичніподії показали повну незахищеність республіки як від зовнішніх, так і відвнутрішніх зазіхань. Тому Голова Верховної Ради запропонував створити Радуоборони України, Національну гвардію, прийняти закон про статус військ,розміщених на її території, розв’язати питання про департизацію правоохороннихорганів республіки. На розгляд сесії були запропоновані заходи щодозабезпечення економічного суверенітету України.
Від Народної радиІ. Юхновський запропонував проголосити акт, в якому мали бути зафіксованінезалежний статус України, абсолютний пріоритет її Конституції, законів таурядових постанов. Проголошення цього акта пропонувалося підтвердити наступнимпроведенням референдуму в республіці. Народна рада виступила з вимогоюзаборонити діяльність Комуністичної партії в Україні.
Ввечері 24серпня 1991 р. позачергова сесія Верховної Ради прийняла Акт проголошеннянезалежності України.
«Виходячиіз смертельної небезпеки, яка нависла була над Україною у зв’язку з державнимпереворотом в СРСР 19 серпня 1991 р.,
—продовжуючи тисячолітнютрадицію державотворення в Україні,
—виходячи з права насамовизначення, передбаченого Статутом ООН та іншими міжнародно-правовимидокументами,
—здійснюючи Декларацію продержавний суверенітет України,
ВерховнаРада Української Радянської Соціалістичної Республіки урочисто проголошуєнезалежність України та створення самостійної Української держави — України.
ТериторіяУкраїни є неподільною і недоторканною. Віднині на території України маютьчинність виключно Конституція і закони України».
Одночасно звиборами Президента України, призначеними на 1 грудня, мав відбутися референдумна підтвердження Акта проголошення незалежності.
ІніціативаУкраїни, здійснена під безпосереднім впливом путчу, який загрожував поверненнямдо тоталітаризму, втратою національного суверенітету і масовими репресіями,створила принципово нову ситуацію у питанні про союзний договір. Сталозрозумілим, що «новоогарьовський процес» не пішов, компромісний проект договорубезнадійно застарів і Радянський Союз як федерація існувати не здатен.
Верховна РадаУкраїни прийняла також постанову про політичну обстановку і нагальні дії щодостворення умов для попередження нових спроб військового перевороту. Визнавалосянеобхідним створити Раду оборони, Збройні сили України, Національну гвардію,прискорити формування Конституційного Суду. Урядові доручалося організуватиперехід у власність України підприємств союзного підпорядкування, ввести в обігвласну грошову одиницю і забезпечити її конвертування.
ПрезидіяВерховної Ради 26 серпня видала Указ про тимчасове припинення діяльностіКомпартії України, а також про опечатаний і взяття під охорону службовихприміщень партійних комітетів для того, щоб забезпечити збереженнямайна і документів від розкрадання, руйнування і знищення. ЗО серпня, колистворена Президією Верховної Ради спеціальна комісія довела участь партапаратув підготовці та здійсненні путчу, Л. Кравчук підписав Указ про заборонудіяльності Комуністичної партії на території України. Цим закінчилася насиченаісторичними подіями остання серпнева декада 1991 р.
1 грудня 1991 р.назавжди вкарбоване у багатостраждальну історію століттями позбавленого своєїдержавності українського народу. Цього дня відбулися референдум і вибориПрезидента України.
Право братиучасть у референдумі і виборах мали 37 885,6 тис. громадян, прізвища якихвиборчі комісії внесли до списків для таємного голосування. У бюлетень зреферендуму було включено текст Акта, прийнятого Верховною Радою 24 серпня, ізапитання: «Чи підтверджуєте Ви Акт проголошення незалежності України?».
У голосуваннівзяли участь 31 891,7 тис. громадян, тобто 84,2 відсотка загальної кількостівключених до списків. Із них на запитання бюлетеня відповіли «Так, підтверджую»28 804,1 тис. громадян, або 90,3 відсотка. Позитивну відповідь дало населеннявсіх областей України незалежно від їхнього національного складу. Отже, занезалежність проголосували не тільки українці, а й представники інших народів,для яких батьківщиною є українська земля.
У голосуванні навиборах Президента України взяли участь 31 892,4 тис. чол. До виборчогобюлетеня були включені шість кандидатів — В. Гриньов, Л. Кравчук, Л.Лук’яненко, Л. Табурянський, В. Чорновіл та І. Юхновський. За Л. Кравчукависловилися 19 643,6 тис. громадян, які взяли участь у голосуванні, тобто 61,8відсотка. Отже, Голову Верховної Ради України підтримали більш ніж половинаукраїнських виборців.
ПідтвердженняАкта проголошення незалежності України більшістю населення республіки створилоякісно нову ситуацію в усьому Радянському Союзі. Через тиждень післяукраїнського референдуму Президент РРФСР Б. Єльцин, Президент України Л.Кравчук і Голова Верховної Ради Білорусії С. Шушкевич зібралися під Мінськом уБіловезькій пущі і заявили, що СРСР як суб’єкт міжнародного права ігеополітична реальність припиняє існування. 8 грудня 1991 р. було підписаноугоду про створення Співдружності Незалежних Держав (СНД), до якої моглиприєднатися як члени колишнього Союзу РСР, так і інші країни, які поділялипринципи цієї угоди.
21 грудня назустрічі в Алма-Аті до СНД приєдналися ще вісім союзних республік. Таким чиномвони підтвердили своє розуміння того, що Радянського Союзу більше не існує. Зацих умов М. Горбачову не залишилося нічого іншого, як оголосити про припиненнявиконання ним функцій Президента СРСР у зв’язку зі зникненням самої держави.
Наприкінці1991 р. закінчилася епоха, що тривала понад сім десятиліть. Зійшла у минулерадянська форма державності, яка насправді була фіктивною і намертвоприв’язувала Україну до тоталітарної наддержави. Народилася нова, демократичнаУкраїна.
Висновки
Історія буланемилосердною до українського народу — як ніякий інший народ Європи упродовжстоліть його нищили фізично й духовно — навалами, голодоморами,денаціоналізаціями і деморалізацією, нарешті, атомною чорнобильською смертю. Авін — усе витримав.
Звівся з колін.Випрямився — і зробив перший крок. Значить — житиме! Пройде велику ймноготрудну дорогу, на якій його чекає нелегка творча праця. Ми — народ —мусимо її осягти. Іншого нам — не дано, якщо хочемо стати людьми серед людей.
Такий присудІСТОРІЇ.
Література:
1. Актпроголошення незалежності України (24 серпня 1991р.)
2. БойкоО.Д. Історія України – К., 2000.
3. Деклараціяпро державний суверенітет України (16 липня 1990р.)
4. Новітняісторія України (1900-2000): Підручник / А.Г. Слісаренко, В.І. Гусєв, В.М.Литвин та ін… – К.: Вища школа, 2002.