Українська православна церква на Волині у 20-40-х рр ХХ ст

Пошукова робота на тему: УКРАЇНСЬКА ПРАВОСЛАВНА ЦЕРКВА НА ВОЛИНІ у 20-40-х рр. XX ст.   ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ Актуальність теми. Православна церква посідає помітне місце в політичному, культурному й соціально-економічному житті українського народу. Тривалий період її роль у формуванні національної ідентичності українців штучно ігнорувалась, хоча церква завжди була вагомим засобом впливу на суспільну свідомість. Зміни режимів, політичних систем не змогли похитнути її авторитет, оскільки з нею асоціювалися духовні почуття людини. В періоди бездержавного існування українського народу церква підтримувала національно-творчі процеси і як суспільна організація з могутньою християнською ідеологією об’єднувала народ. Значення Православної церкви у національно-політичних процесах усвідомлювала частина української інтелігенції та інших верств, розгорнувши в першій половині XX ст. боротьбу за повернення церковній організації національних ознак. Тому вивчення історії Православної церкви має першорядне значення для відтворення цілісної картини минулого українського народу. Церковним процесам на Волині 20-40-х рр. XX ст. належить важлива роль у загальноукраїнському національно-визвольному русі та у відродженні Української держави і церкви. Тривале табуювання цього напрямку досліджень призвело до викривленого показу ролі церкви в окремі періоди історії України. Це гальмувало створення власної школи церковно-історичних досліджень, вироблення методології, концептуальних підходів до вивчення минулого церкви. Націо- та державотворчі процеси кінця 80-х — початку 90-х рр. XX ст. викликали закономірний інтерес до історії Української церкви як важливого чинника цих процесів. Знання минулого Української церкви потрібні і для подолання багатьох штучних стереотипів, усталених у радянський період, які перешкоджають формуванню в Україні демократичного громадянського суспільства. Церковно-історичні дослідження розкривають причини сучасної міжконфесійної напруженості, з’ясовують її витоки і навіть подають варіанти можливих виходів з неї. Дисертаційне дослідження є складовою частиною науково-дослідної програми кафедри історії слов’янських народів Волинського державного університету імені Лесі Українки. Об’єктом дослідження є Українська православна церква на Волині у 20-40-х рр. XX ст., а предметом — діяльність українських церковно-громадських та просвітньо-політичних сил щодо створення незалежної національної церкви в краї, ставлення російських політичних угруповань, польського, а також німецького і радянського режимів до цієї діяльності українців. Мета дисертаційної роботи – дослідити: – вплив суспільно-політичних та економічних процесів на церковну ситуацію на Волині; – зв’язок церковно-конфесійних рухів з національно-визвольними; – канонічний статус українського православ’я, роль та місце церковних організацій у духовному, громадському та культурному житті Волині; – національну свідомість волинського духовенства та обставини її формування; – взаємозв’язок між боротьбою за автокефальність Української церкви та державну незалежність і соборність України; – цілісність і безперервність церковного відродження на Волині протягом 20-40-х рр. XX ст.; – форми та методи боротьби сталінського режиму проти Української церкви; – масштаби застосованих до православного духовенства репресивних заходів. Методологічною основою дисертації стали принципи, розроблені школою “Анналів”, зокрема, об’єктивної нейтральності в судженнях про минуле, прагнення зрозуміти ментальність соціальних груп того часу, перш за все духовенства, специфіку їх взаємовідносин. У процесі дослідження застосовано методи аналізу та синтезу, порівняльний та описовий методи пізнання. Наукова новизна роботи полягає в тому, що на основі нових архівних та опублікованих джерел вперше досліджено еволюцію українського національно-церковного руху на Волині 20-40-х рр. XX ст., національну ідентифікацію духовенства та віруючих, безперервність церковно-визвольного процесу в його тісному зв’язку із загальноукраїнським. Уперше у вітчизняній історіографії запропоновано більш виважену концепцію і власну періодизацію розвитку українського православ’я на Волині та цілій Україні у XX ст.; уведено в науковий обіг значну кількість унікальних першоджерел, які характеризують Українську церкву краю міжвоєнного періоду, в часи Другої світової війни та у перше післявоєнне п’ятиріччя; звернуто увагу на переслідування волинського православного духовенства у 1944-1950 рр., охарактеризовано форми та методи репресій, встановлено кількість репресованих сталінським режимом церковно- та священнослужителів. Хронологічні рамки дослідження зумовлені нерозривністю і цілісністю процесу розвитку українського національно-церковного руху на Волині у 20-40-х рр. XX ст. Нижня межа позначена початком 20-х рр., коли Західна Волинь за Ризьким мирним договором була включена до складу Другої Речі Посполитої і процес українського церковного відродження пройшов відмінним від загальноукраїнського шляхом, а верхня — кінець 40-х рр. обрана тому, що в перше післявоєнне п’ятиріччя в краї встановлено тотальний контроль за церковним життям, ліквідовано Автокефальну церкву, а репресіями максимально послаблено українське православ’я. Територіальні рамки дослідження окреслені межами західної частини Волинської губернії Російської імперії, на основі якої після 1921 р. утворено Волинське воєводство Другої Речі Посполитої з центром у Луцьку. Оскільки церква, згідно канонів, узгоджує свій адміністративно-територіальний устрій з державним, то на основі повітів Волинського воєводства (крім Сарненського) було утворено Волинсько-Крем’янецьку єпархію. За сучасним адміністративно-територіальним поділом України Волинська єпархія міжвоєнного періоду охоплювала території Волинської, Рівненської та північної частини Тернопільської областей. Саме в цих межах і простежувались національно-церковні процеси під час Другої світової війни і в перше післявоєнне п’ятиріччя. Практичне значення роботи. Матеріали дисертації можуть бути використані для подальшого вивчення історії Української церкви, підготовки курсів з історії України на історичних та богословських факультетах, в духовних академіях та семінаріях. Результати дисертаційної роботи апробовані на засіданнях кафедри історії слов’янських народів Волинського державного університету імені Лесі Українки, на загальноукраїнських та міжнародних наукових конференціях: Шостій Всеукраїнській науковій конференції з історичного краєзнавства (Луцьк, 1993), Міжнародній науковій конференції “Волинь і волинське зарубіжжя” (Луцьк, 1994), Четвертому круглому столі “Історія релігій в Україні” (Київ, Львів, 1994), Шостому міжнародному круглому столі “Історія релігій в Україні” (Львів, 1996), Третій міжнародній конференції “Виховання молодого покоління на принципах християнської моралі в процесі духовного відродження України” (Острог, 1998), Всеукраїнській міжнародній християнській асамблеї (Київ, 1998), Дев’ятій міжнародній конференції “Історія релігій в Україні” (Львів, 1999), і в публікаціях дисертанта. В основу структури дисертації покладено хронологічно-проблемний принцип. Робота складається зі вступу, п’яти розділів та висновків. Її обсяг складає 194 сторінки (із них 187 сторінок основного тексту). Список використаної літератури містить 423 позиції.   ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ У вступі обґрунтовано актуальність теми, хронологічні рамки роботи, визначено об’єкт, предмет, мету і завдання та методологічні принципи дослідження, окреслено наукову новизну та практичне значення дисертації. У першому розділі — “Історіографія та джерела” — виділено і охарактеризовано основні етапи розвитку досліджень історії Української церкви на Волині у 20-40-х рр. XX ст., показано джерельну базу проблеми. Одним із перших дослідників національно-церковного руху па Волині був Д.Дорошенко [1]. Він, зокрема, засудив силові методи боротьби волинян, вказуючи на те, що вони лише загострювали ситуацію, а справи не вирішували. Найпомітнішим явищем діаспорної української церковної історіографії середини 60-х рр. став вихід дослідження І.Власовського [2]. В його праці (Т.IV. Кн.2) значне місце відведено еволюції національно-церковного руху на Волині 1921-1939 рр. та оформленню його в Автокефальну церкву у 1939-1944 рр. На жаль, автор не уникнув міфологізації минулого, свідомо оминув суперечливі моменти розвитку українського православ’я. На початку 70-х рр. новий погляд на сутність відродження Української церкви у XX ст. запропонував Ю.Мулик-Луцик [3]. Він виступив проти національно-церковних міфів, заявивши, що Адміністратуру митрополита Полікарпа не можна ототожнювати з УАПЦ митрополита В.Липківського, бо це якісно новий етап розвитку українського православ’я. За останнє десятиріччя в українській діаспорі з’явилися праці, в основу яких лягли вже існуючі концепції. До послідовників І.Власовського можна віднести О.Воронина [4], А.Жуківського [5]. О.Хомчук [6]. Концепцію Ю.Мулика-Луцика частково чи повністю підтримали А.Жуковський [7], І.Плева [8], Т.Міненко [9]. Наприкінці 80-х — на початку 90-х рр. вітчизняні історики почали досліджувати табуйовані радянським режимом теми. Окремі аспекти історії Української церкви на Волині розглянули у своїх працях С.Білокінь [10], В.Ковалюк [11], І.Білас [12], О.Лисенко [13], Н.Стоколос [14], Б.Савчук [15]. Потрібно також відзначити доробок Ю.Волошина [16], В.Пащенка [17], Ю.Крамара [18] та А.Корнейко [19]. Дослідники Російської православної церкви тією чи іншою мірою торкалися й релігійного життя Волині 20-40-х рр. XX ст. Вони розглядали волинський край як канонічну територію Московської патріархії, а будь-який національно-церковний рух як вороже православній вірі явище під назвою розкол. До цієї категорії дослідників можна віднести А.Попова [20], С.Ранєвського [21], О.Світіча [22], К.Фотієва [23], В.Ципіна [24]. Свідченням появи об’єктивної течії в російській церковній історіографії є праці Г.Якуніна [25], Г.Матвєєва та К.Федевича [26]. У радянський період вивчення минулого Православної церкви дозволялось лише з метою її негативації. У працях А.Вєдєрнікова [27], А.Шаповалової [28] та К.Дмитрука [29], незважаючи на їх ідеологічну заангажованість, усе ж подавалась певна інформація про минуле церковного життя в Україні, зокрема, на Волині. У першій половині 80-х рр. побачили світ багаті на використані джерела кандидатська дисертація І.Патера [30] та монографія Ю.Сливки [31]. Значний поступ у напрямку об’єктивного розгляду польсько-українських взаємин 20-30-х рр., у тому числі в релігійній сфері, зробила польська історіографія. Це засвідчили праці М.Папежинської-Турек [32], Р.Тожецького [33], М.Сивіцького [34], З.Добржинського [35], С.Стемпеня [36], З.Запоровського [37], які побачили світ у 1970-1990-х рр. Джерельну базу роботи становлять архівні документи і матеріали, зосереджені в архівах Волинської, Рівненської і Тернопільської областей, а також Луцько-Волинського єпархіального управління та Управління Служби безпеки України у Волинській області. У Державному архіві Волинської області зосереджені документи, які характеризують дерусифікацію церкви в краї у 20-30-х рр. Перший період розвитку національно-церковного руху відображають матеріали фонду Луцької повітової “Просвіти” (Ф.54 “Луцьке повітове товариство “Просвіта”. 1920-1939"). Церковну політику польської влади характеризують донесення повітових старост і конфідентів (довірених осіб), листування волинського воєводи з керівництвом Польської держави та ієрархією Православної церкви, статистичні дані, які зібрані у фонді Волинського воєводського управління (Ф.46 “Волинське воєводське управління. Відділ безпеки. 1921-1939”). Роль українських парламентарів у процесі національно-церковного будівництва розкривають документи Української парламентської репрезентації Волині (Ф.60 “Українська парламентська репрезентація на Волині. м. Луцьк. 1923, 1926, 1927, 1931-1939”). У цьому фонді зосереджено в основному заяви, листи та звернення православних до українських послів різних каденцій з проханням унормувати життя парафій, сприяти українізації богослужінь, віднайти кошти на будівництво нових храмів. Діяльність Товариства ім. Петра Могили розкриває інша група документів (Ф.63 “Луцька управа товариства прихильників православної освіти і охорони традицій православної віри імені митрополита Петра Могили, м. Луцьк, Волинське воєводство. 1931-1939”). Внесок політичної організації поміркованих українців —Волинського українського об’єднання відображає ще один фонд ДАВО (Ф.198 “Округове управління Волинського українського об’єднання. м. Луцьк. 1927-1938"). Серед цієї групи документів важливими є інструкції управи об’єднання, листування з відділками та членами організації у справі Православної церкви краю, матеріали, що стосуються відновлення та діяльності Луцького братства у 30-х рр. Інформацію про розвиток Української церкви у 1941-1944 рр. та її ліквідацію в перше післявоєнне п’ятиріччя містять документи з фонду уповноваженого в справах РПЦ у Волинській області (Ф.Р-393 “Уповноважений Ради у справах Російської православної церкви при Раді міністрів СРСР по Волинській області, м. Луцьк, з 1969 р. — уповноважений Ради у справах релігій при Раді міністрів СРСР по Волинській області, м.Луцьк, 1945-1969”). Циркуляри, директивні вказівки, листування уповноваженого з київським та московським керівництвом, інформаційні звіти про проведену роботу розкривають механізм утвердження на Волині тоталітарної системи, нищення Автокефальної церкви, репресії проти духовенства, нівеляцію українською православ’я у краї, використання для цього контрольованої режимом Російської православної церкви. Окремі документи, що стосуються українського національно-церковного руху у міжвоєнний період зберігаються у фондах Володимир-Волинської “Просвіти” (Ф.390 “Володимир-Волинське повітове Товариство “Просвіта”. 1919-1933"), секретаріату посольського клубу у Луцьку (Ф.410 “Секретаріат Українського посольського клубу в Луцьку. 1922-1923”) та адвоката Григорія Степури (Ф.522 “Адвокат Григорій Степура в Луцьку. 1922-1929”). Значний масив документів з історії Української церкви на Волині зберігається в Державному архіві Рівненської області. Джерела міжвоєнного періоду представлено фондами місцевого повітового староства (Ф.30 “Рівненське повітове староство. 1919-1939”) та філії Волинського українського об’єднання у Рівному (Ф.479 “Волинське українське об’єднання. м. Рівне. 1930-1938"). Серед документів староства важливими є розпорядження про викладання Закону Божого у школах, а у фонді ВУО зберігаються листи і скарги парафіян у справі розмосковлення богослужінь, заміни русифікованих священиків національно свідомими душпастирями, матеріали про церковну діяльність посла до Сейму С.Скрипника. Процес радянізації Західної України у 1939-1940 рр. розкривають документи тимчасових органів радянської влади у Рівному (Ф. Р-106 “Тимчасове управління м. Рівне. 1939-1940”). Унікальними є документи, що стосуються діяльності Автокефальної церкви у період німецько-радянської війни. Вони сконцентровані у двох фондах — окружної “Просвіти” (Ф.Р-69 “Окружна “Просвіта” в м. Рівне. 1942-1943") та Рівненського церковного управління Автокефальної церкви (Ф.Р-281 “Рівненське церковне управління. 1941-1943”). Документи фондів розкривають національно-виховну працю автокефального духовенства, його участь у просвітянській роботі. Стан українського православ’я на Рівненщині віддзеркалюють також документи фонду уповноваженого у справах РПЦ (Ф.Р-204 “Уповноважений Ради у справах Російської православної церкви при Раді міністрів СРСР по Рівненській області. 1944-1964”). Ряд справ, що характеризують національно-церковний рух на Волині у міжвоєнний період, зберігається у Державному архіві Тернопільської області. На сьогодні у фонді Волинської духовної консисторії міститься лише частина документації цього єпархіального уряду (Ф.148 “Волинська православна духовна консисторія. м. Крем’янець. Місіонерсько-законовчительський комітет. 1918-1939"). Доповнюють джерельну базу документи й матеріали, опубліковані у збірниках та як додатки до окремих досліджень. Найвагомішими з них є збірники: “Правовое положение Святой Автокефальной православной церкви в Польше” (Варшава, 1931), “Правда о религии в России” (М., 1942), “Патриарх Сергий и его духовное наследство” (М., 1947) та ін. Незважаючи на ідеологічну заангажованість вони є цінним джерелом з історії церковного життя Волині. Велику кількість документів з даної проблематики опубліковано у збірнику “Мартирологія українських церков” (Т.1, Торонто, 1987), а також подано як додатки у дослідженнях М.Сивіцького, В.Косика, І.Біласа, Ю.Волошина та ін. Багатою на церковну полеміку, аналітичні статі та факти є тогочасна преса, в тому числі журнали “На варті”, “Воскресное чтение”, “За соборність”, “Церква і нарід”, “Шлях”, газети “Українська нива та “Волинське слово”. В роки німецько-радянської війни інформацію на церковну тематику друкували газети “Український голос” (м. Луцьк) і “Волинь” (м. Рівне). У післявоєнний період у “Літописі Волині” (Канада) вихідці з Волині опублікували значну кількість спогадів про українське православ’я краю 20-40-х рр. У другому розділі — “Суспільно-політичні передумови утвердження українського православ’я” — дано короткий огляд історичного шляху Православної церкви в Україні протягом Х-ХХ ст., показано набуття нею національних ознак, боротьбу за самоуправління, участь у державотворчих процесах. Оскільки Україна прийняла східний варіант християнства, київським князям доводилося враховувати той факт, що співпраця держави і церкви на Сході мала свої особливості. Візантійська імперія вважала кожен народ, який прийняв православ’я з Константинополя, політично залежним. Приклад Болгарії та Болгарського патріархату красномовно це підтверджує. Окремі дослідники вважають, що, охрестивши Україну-Русь у 988 р., Володимир Великий, щоб унезалежнити себе, взяв єпископів та духовенство з Болгарії. Лише за Ярослава Мудрого під тиском політичних обставин у Києві було прийнято митрополита грека, а Вселенський патріарх підвищив Київську церкву до рівня митрополії. Призначувані з Царгорода, митрополити відстоювали інтереси Візантійської імперії. Незнання ними мови, звичаїв українського народу зменшували вагу церкви в духовному та національному розвиткові України. Тому за князя Ярослава виник перший прецедент обрання місцевими єпископами згідно 28 правила Четвертого вселенського собору митрополитом Іларіона. Це обрання відбулося під безпосереднім контролем київського князя і свідчило про намір ширшого залучення церкви до національного державобудівництва. Друга спроба посадити на Київському митрополичому престолі місцевого кандидата була зроблена за Ізяслава Мстиславовича. Подальшому розвиткові національно-церковних процесів перешкодили князівські усобиці й падіння держави. Політичний занепад Києва спонукав київського митрополита шукати володаря з відповідною політичною та фінансовою підтримкою, тож у 1299 р. митрополит Максим Грек переїхав до Володимира-на-Клязьмі, а його наступник Петро — вже до Москви. За умов бездержавного буття українського народу однією з форм збереження народу була Православна церква. Занепад Галицько-Волинської та Литовсько-Руської держав, у якій український елемент зберігав свою релігійну та національну ідентичність, негативно позначився на долі українського народу. Поступове захоплення українських земель Польщею супроводжувалось наступом на Православну церкву, особливо після підписання Люблінської унії 1569 р. Церква з її чіткою ієрархічною структурою та впливовою ідеологією, що вже набула українських рис, залишалась єдиною формою організованого життя українського суспільства, яка забезпечувала захист національних та культурних інтересів. Зовнішній тиск та внутрішні проблеми Київської митрополії змушували ієрархію, духовенство та мирян шукати виходу із ситуації. Берестейська унія 1596 р. не вирішила усіх наболілих питань. Завдяки підтримці козацької верстви було реорганізовано життя митрополії. Сильні духовні постаті, які стали біля церковного керма, спрямували свою енергію на посилення моральних якостей духовенства, зміцнення дисципліни, підвищення освітнього рівня. У той період церква дала державі багатьох освічених і діяльних керівників, сприяла розвиткові української культури, підносила релігійну та національну свідомість суспільства. До 1686 р. Київська митрополія була складовою державності українського народу. Занепад Гетьманщини супроводжувався ліквідацією автономії Української церкви. Після 1654 р. московські правителі здійснювали заходи спрямовані на приєднання Київської митрополії до Московського патріархату, яке завершилось актом 1686 р. Наступні століття для Української церкви були позначені русифікацією та нищенням набутих нею особливих національних рис. Однак, незважаючи на це, традиції українського православ’я продовжували жити. Боротьба за українську державність супроводжувалась і боротьбою за повернення Українській церкві її національних рис. На початку XX ст. українці стали на вищий щабель свого національного розвитку. Йому відповідали вимоги незалежної Української держави та автокефалії Української церкви. Суспільна свідомість підійшла до розуміння ролі самоуправної церковної організації у вільному розвитку народу. Соціалістичні ідеї, які захопили уми багатьох діячів Центральної Ради, перешкодили використанню всього позитивного потенціалу Української церкви у державотворенні. Форма розвитку українського православ’я в підрадянській Україні у значній мірі залежала від державної політики. Радянський Союз жорстоко розправився з небезпечною національною інституцією, якою була Українська автокефальна православна церква на чолі з митрополитом В.Липківським. Майже весь її єпископат, а також велика кількість духовенства та мирян зазнали репресій. Продовжувачем національно-церковної справи стала православна Волинь, підвладна Другій Речі Посполитій. Для українців краю це була можливість за допомогою церковної організації протистояти денаціоналізації. Тому боротьба за розмосковлення Православної церкви набула значення боротьби за одну із форм існування українців як нації. У роки Другої світової війни українське православ’я здобуло визначальну перемогу — створило канонічний єпископат. Один із його членів — владика Мстислав (Скрипник) — в сані патріарха, очолив відроджену наприкінці 80-х — на початку 90-х рр. Українську церкву. Таким чином, впродовж тисячолітнього існування Православної церкви в Україні її розвиток був тісно пов’язаний з національною кристалізацією й процесом державотворення. У третьому розділі — “Український національно-церковний рух на Волині у міжвоєнний період” — показано його витоки та еволюцію, особливості волинської церковної політики Другої Речі Посполитої, участь українських церковно-громадських та просвітньо-політичних організацій у зміцненні національного православ’я, у формуванні основ другого відродження Української церкви. У 20-30-х рр. український православний рух пройшов складний і своєрідний шлях розвитку — від складової загальноукраїнського руху до нового етапу відродження Української церкви. На початку 20-х рр. роль центру цього руху відігравало Володимирське духовне правління на чолі з о.А.Бордюговським, о.Д.Герштанським, Я.Пашкевичем та ін. За нових політичних обставин правління співробітничало з єпископом Крем’янецьким Діонисієм і у 1921 р. взяло активну участь у підготовці та проведенні Почаївського з’їзду. Він юридично закріпив право українців на рідну мову у відправах, засади демократизму на парафіяльному та єпархіальному рівнях, повернення місцевих традицій у церковне життя. Проте угода між керівництвом Православної церкви в Польщі та польською владою дозволила першому нехтувати вимогами українців, розмосковлення церкви в краї загальмувалось. На початку 20-х рр. припинено діяльність Володимирського правління. В результаті національно-церковний рух на Волині на чолі з А.Річинським став в опозицію до церковної влади та політики польського режиму. Характерно, що у цей час серед провідників руху переважала орієнтація на Українську автокефальну православну церкву митрополита В. Липківського та її ідеологію. Луцький з’їзд 1927 р. показав, що національно-церковний рух повинен еволюціонувати, щоб мати змогу продовжити своє існування. Після болісної зміни персоналій у авангарді руху, на початку 30-х рр. з’явились перспективи розмосковлення церкви. Нові лідери руху відмовились від ідеї приєднання православних краю до УАПЦ митрополита В.Липківського і зосередили зусилля на досягненні так званої “внутрішньої автокефалії”. Це означало, що українці погоджувались на існуючий статус Православної церкви в Польщі, а натомість максимально реалізовували плани щодо українізації богослужінь, дерусифікації духовних навчальних закладів, активізували церковно-громадське життя. Завдяки підтримці польської влади національно-церковний рух на Волині досяг найбільших здобутків у першій половині 30-х рр. Смерть Ю.Пілсудського і зміна внутрішньо-політичного курсу Другої Речі Посполитої змусила православних волинян зосередитись на захисті досягнутого. Політика Другої Речі Посполитої щодо Православної церкви на Волині також зазнавала змін. Перебуваючи при владі, партія ендеків провадила політику національної асиміляції. На початку 20-х рр. варшавський уряд зосередив основну увагу на організаційному оформленні Православної церкви в межах Польщі та її відокремленні від московського центру. Крім того, під виглядом натуралізації вивчалось і відбиралось лояльне владі та новій церковній політиці православне духовенство. Травневий переворот 1926 р. започаткував нову церковну політику польської влади на Волині. З метою протиставлення експансіоністським планам Радянського Союзу Ю.Пілсудський погодився на створення Прометеївської ліги, до якої увійшли представники поневолених Союзом народів. Це змушувало Варшаву до певних поступок у внутрішній політиці. Зокрема, у відповідь на політичне угодовство українців Волині їм дозволялось здійснювати розмосковлення церкви краю. В 1926 р. у Варшаві розпочато видання газети “Українська нива” — органу угодовської групи. У 1927 р. польська влада дозволила українцям провести Луцький церковний з’їзд, постанови якого не відповідали позиції Св. Синоду Польської автокефальної церкви. На початку 30-х рр. Варшава пішла далі у підтримці дій угодовців. Під тиском влади 1932 р. було висвячено в єпископи кандидата-українця, а через два роки кафедру правлячого волинського архієрея посів другий українець — Олексій (Громадський). Безпосереднім втілювачем державної політики в краї з 1928 по 1938 рр. був волинський воєвода Г.Юзевський. У другій половині 30-х рр., із зміною внутрішньополітичної ситуації в Польщі, волинська церковна політика зазнала чергової трансформації. Польсько-українське співробітництво було відкинуте владою. Активну роль у розбудові національного православ’я відіграли українські церковно-громадські та освітньо-політичні організації Волині. Найбільший внесок у оздоровлення духовного життя краю у 20-х — на початку 30-х рр. зробила “Просвіта”. На початку 30-х рр. ініціативу у дерусифікації перебрали помірковані організації. Захисниками інтересів православних волинян стали українські посли та сенатори з Української парламентської репрезентації Волині. У 1931 р. група політичних діячів Волині ініціювала створення Товариства ім. Петра Могили, яке взяло на себе головну роль у церковно-громадському житті краю. Товариство утримувало резиденцію Луцького єпископа, виступало з меморандумами щодо відновлення Луцького братства, за посередництвом Богословської секції перекладало і видавало богословську літературу й церковно-громадські часописи українською мовою. У міжвоєнний період на Волині було закладено основи другого відродження Української церкви. Вже у другій половині 30-х рр. у 2/3 храмів краю у відправах частково чи повністю вживалась українська мова. Нею ж здійснювалось і внутрішньоєпархіальне діловодство та листування. Важливим досягненням стало викладання у школах Закону Божого українською мовою. Досягненням міжвоєнного періоду була підготовка нової генерації національно свідомого духовенства та формування основ українського єпископату. Проукраїнський курс Волинська духовна семінарія у м.Крем’янці зайняла у 1927 р., коли її ректором став о.П.Табінський. Незважаючи на обмеження в діяльності, семінарія підготувала значну кількість національно свідомих душпастирів. Вищу богословську освіту волинські священики здобували на богословському факультеті Варшавського університету. Важливим було також створення єпископського мінімуму на Волині для організації у майбутньому канонічної ієрархії Української церкви. На Луцького вікарія Полікарпа (Сікорського) та правлячого волинського архієрея з 1934 р. Олексія (Громадського) покладались надії як на ієрархів-українців, які започаткують національний єпископат. Вагомих результатів вдалось досягнути і у розвитку волинської церковної преси та перекладі й виданні богословської літератури українською мовою. У четвертому розділі — “Оформлення автокефалії Української церкви у роки Другої світової війни” — показано становище українського православ’я на Волині 1939-1941 рр., варіативність церковного відродження на початку німецько-радянської війни, проаналізовано церковну політику нацистського режиму, організаційну структуру та доброчинно-просвітницьку діяльність Автокефальної церкви. Радянізація краю у 1939-1941 рр. передбачала й ліквідацію здобутків національно-церковного руху міжвоєнного періоду. Для здійснення запланованих заходів радянська влада використала вцілілих єпископів Російської православної церкви. Здеморалізовані і завербовані радянськими спецслужбами єпископи стали слухняним знаряддям втілення його політики. Восени 1939 р. в краї припинили свою діяльність духовні навчальні заклади і церковно-громадські організації. Громади віруючих, духовенство і церковнослужителі були обкладені надмірними податками. Партійні та комсомольські організації розгорнули на Волині антирелігійну агітацію. Висувались вимоги передачі церковних будівель під школи, клуби, дитячі садки. Траплялись випадки виселення священиків з парафіяльних будинків. Для ліквідації матеріальної основи функціонування парафій та чернечих обителей реквізовувались церковні та монастирські землі. За розпорядженням влади ченці та черниці виселялись з монастирів, ліквідовувалось їх господарство. За менш ніж два роки на Волині було заарештовано, вивезено і розстріляно багатьох православних священиків-патріотів. Після неканонічного приєднання Волинської єпархії до Московської патріархії планувалось використати місцеве духовенство для ліквідації Української греко-католицької церкви в Галичині. В умовах антицерковної кампанії частина патріотично налаштованих священиків перебралась на Холмщину, де брала активну участь у розбудові національного православ’я. Німецько-радянська війна істотно позначилась на релігійному житті краю. Ейфорія перших місяців німецької окупації активізувала національно-церковні процеси, у яких Волинь відіграла роль центру та плацдарму, з якого розпочалось відродження Української церкви. Існувало кілька шляхів розвитку національно-церковних процесів у краї. Спочатку церковно-громадські сили Волині виступали за створення Української церкви без Москви та Варшави. Врешті довелось її відроджувати як Адміністратуру Автокефальної православної церкви на чолі з митрополитом Діонисієм (Валединським). Лише наприкінці 1941 р. владика Діонисій видав указ про створення Адміністратури та призначення адміністратором архієпископом Полікарпа (Сікорського). На початку 1942 р. Адміністратура активізувала свою діяльність. У лютому того ж року у Пинську висвячено двох єпископів-українців — Никанора (Абрамовича) та Ігоря (Губу) для відродження церкви на Великій Україні. Тоді ж Собор Автокефальної церкви у Пинську постановив прийняти духовенство УАПЦ митрополита В.Липківського до складу цієї церкви у сущому сані. Політика нацистського режиму щодо Православної церкви краю протягом 1941-1943 рр. зазнавала змін. У перші місяці військової кампанії на Сході німці толерували національно-церковний рух, одночасно не перешкоджаючи організаційному оформленню Автономної церкви. Щоб запобігти створенню єдиної Української церкви, окупанти не допустили на захоплені території архієпископа Іларіона, якого українці бачили її потенційним главою. Фашистський режим дозволив церковне відродження у канонічній залежності від Варшавського митрополита. У 1942 р. німецька церковна політика конкретизувалася. Есесівські відділи та поліційні команди мали інструкцію про недопущення створення загальноукраїнської Автокефальної церкви. Жорсткий контроль за церковним життям Волині встановлено на початку травня 1942 р. Керівництво Райхскомісаріату Україна визнало існування Автокефальної та Автономної церков. Тоді ж німці наказали припинити церковну полеміку в пресі, а наприкінці травня райхскомісар Е.Кох заборонив нові єпископські хіротонії без дозволу влади. У наступні місяці втручання окупантів у життя церкви посилилось. Заборонено відправляти Служби Божі в храмах у будні та у неділю протягом світлового дня. Завдяки негативній позиції нацистського режиму було зірвано об’єднання Автокефальної та Автономної церков. У січні 1943 р. владу митрополита-адміністратора обмежено територією Генерал-комісаріату Волинь і Поділля. Призначення і усунення священиків мало відбуватись у порозумінні з відповідним гебітскомісаром. Почалося брутальне втручання окупаційної влади в життя церкви з метою її знищення. Ув’язнено, розстріляно та спалено багатьох панотців. За неповними даними загинуло 43 священики, спалено більше 30-ти храмів. Хоча Автокефальна церква проіснувала недовго, вона розвинула свою організаційну структуру та розгорнула просвітницько-благодійну діяльність. Єпископ Полікарп (Сікорський) своєю позицією і функціями, власним авторитетом та діями закладав основи формально ще непроголошеної, однак фактично існуючої Автокефальної церкви. Він впорядкував економічну базу функціонування парафій і монастирів. Діяльність Дубенської, Ковельської, Любомльської та інших церковних рад сприяла організації національно-церковного життя краю. В церковно-адміністративному плані предтечею Адміністратури потрібно вважати духовну консисторію Луцько-Ковельської єпархії, утвореної за указом митрополита Діонисія 11 серпня 1941 р. У грудні того ж року митрополитом-адміністратором призначено архієпископа Полікарпа. У серпні 1942 р. створено Рівненське церковне управління. Вікарієм митрополита-адміністратора, керуючим Рівненсько-Крем’янецькото єпархією призначено владику Платона (Артемюка). Для опіки над православними чехами Волині було висвячено у єпископи і призначено Дубенським вікарієм В’ячеслава (Лісицького). Авторитет Автокефальної церкви зростав, що позначилось на кількості парафій. У вересні 1942 р. Рівненсько-Крем’янецька єпархія нараховувала більше двохсот громад, а в наступному році в Автокефальній церкві діяло вже три монастирі. Незважаючи на воєнні умови, Українська церква здійснювала благодійно-просвітницьку роботу. На заклик владики Полікарпа сільські громади жертвували продукти харчування для бідних жителів Луцька, духовенство організовувало дитячі садки, підтримувало сиріт. Автокефальна церква співробітничала з “Просвітою”, організовувала урочисті відзначення українських державних свят, вшановувала пам’ять жертв сталінського режиму, проводила антиалкогольні кампанії. Для підготовки церковних кадрів у Луцьку діяли Пастирські курси, планувалось видавати журнал “Українська церква”, проводилась катехізація дітей, перекладацька робота. У п’ятому розділі — “Ліквідація Української церкви сталінським режимом” — проаналізовано форми та методи контролю церковного життя радянською владою, кадрову та обрядову політику Російської православної церкви та її покровителів, показано масштаби репресій щодо українського духовенства. На початку 1944 р. з приходом радянських військ на Волинь Московська патріархія у спілці з сталінським режимом почали встановлювати контроль за місцевим церковним життям. Протягом кількох місяців “вивчав” ситуацію та ліквідовував автокефальний “розкол” в краї єпископ Курський Пітирим (Свиридов). Органи радянської влади збирали відомості про кількість церков та духовенство. У липні Св. Синод РПЦ постановив утворити Волинсько-Рівненську єпархію. У звітах місцевої влади в обласні Ради Луцька та Рівного траплялась інформація про окремі громади та священиків, які заявляли приналежність до Автокефальної церкви. На початку грудня 1944 р. для взяття під контроль церковного життя краю уповноваженим Ради у справах Російської православної церкви при Раднаркомі УРСР у Волинській області призначено М.Діденка. Московська патріархія теж поширювала власний церковно-адміністративний апарат на Волинь, призначивши до Луцька правлячим архієреєм Миколу (Чуфаровського). М.Діденко у Волинській області й П.Дубовик у Рівненській продовжували збирати потрібну владі інформацію. Уповноважений контролював призначення на відповідальні посади єпархіального та деканального рівнів. Під його пильним оком приймались в єпархію нові священнослужителі, жоден священик не мав права проводити богослужіння без реєстрації уповноваженого. Уповноважені стимулювали доноси священиків один на одного та створювали атмосферу недовіри. Для нейтралізації автокефального духовенства режим та маріонеткова РПЦ використовували автономних священиків, яких згодом також було усунуто. Заборонялося вживання української мови в богослужіннях, нищилась українська сакральна символіка. Національно свідоме духовенство не мало права займати посади в єпархіальному управлінні, деканами призначались лише колишні автономісти. Уповноважений Ради у справах РПЦ у Волинській області під час зустрічей з правлячим архієреєм неодноразово наголошував на потребі здійснювати правильну кадрову політику. Однією з її форм було переміщення непокірних священиків з престижних парафій до Волинського Полісся, а також у східні єпархії України та до північних регіонів Росії. Новий тип священно- та церковнослужителів була покликана готувати Волинська семінарія, яка перебувала під наглядом уповноваженого. З прицерковних бібліотек вилучали партитури, богословські книги та журнали “націоналістичного” змісту, а у храмах єпархій ліквідовувались синьо-жовті розписи. Особливого розмаху набула кампанія знищення хрестів-фігур, які нагадували українському народові про загиблих борців за волю України. За перше післявоєнне п’ятиріччя радянська влада та Російська церква завдали нищівного удару українському духовенству. З 1944 по 1951 рр. на Волині було розстріляно, ув’язнено й вивезено понад сто священно- та церковнослужителів. Пік репресій припав на 1947 р., тоді постраждало 13 священиків, 5 дияконів та 2 псаломщики. В ієрархічному плані жертвами стали насамперед священики, у сумному переліку їх — 98. Найпоширеніше обвинувачення — участь у “бандах УПА” чи сприяння їм. Підставою вироку слугувала 54 стаття Кримінального кодексу УРСР. Винесені вироки передбачали термін покарання від 5 до 25 років ув’язнення. Частина репресованих священно- і церковнослужителів, пройшовши крізь радянські тюрми та концтабори, повернулася на Волинь, решта померла в ув’язненні. Застосовувала репресії до автокефального духовенства і Російська церква. Українських священиків приймали в лоно РПЦ через покуту або перевисвяту. Відомо про більше як сто випадків неканонічної пересвяти протягом 1944-1946 рр. Особливі розпорядження існували і щодо затвердження духовних нагород наданих духовенству автокефальними єпископами. Обов’язковим був дозвіл Московського патріарха на визнання чинними нагород хрестом з прикрасами, митрою, званням протоієрея. Нижчі нагороди перезатверджував єпархіальний архієрей. Такими засобами було ліквідовано організаційну структуру Автокефальної церкви і завдано потужного удару українському православ’ю.   ВИСНОВКИ Українська православна церква на Волині 20-40-х рр. найбільш грунтовно досліджувалась І.Власовським та Ю.Муликом-Луциком. У працях інших українських, російських та польських істориків ця проблема висвітлена фрагментарно. Від початку свого існування Українська церква користувалась широкою автономією. З національно-дсржавницьким рухом зростало й змагання за її незалежність. У XX ст. складовою цього процесу був національно-церковний рух на Волині. У міжвоєнний період боротьба за Українську церкву в краї зумовлювалась, насамперед, прискореним процесом національної ідентифікації українців. Національно-церковний рух еволюціонував від опозиції до співпраці з польською владою. Важлива роль у цьому належала українцям з Наддніпрянщини, політичним та військовим діячам УНР. З кінця 20-х рр. розпочалася польсько-українська співпраця в церковній ділянці, а друга половина 30-х рр. відзначалася конфронтацією. Проте у міжвоєнний період український національно-церковннй рух заклав кадрові, організаційні, обрядові та психологічні основи другого відродження Української православної церкви у XX ст. У 1939-1941 рр., незважаючи на радянізацію Волині, українське православ’я зберегло свій потенціал. З початком німецько-радянської війни розбудова національної церкви продовжилася. Враховуючи воєнно-політичні обставини, з кількох можливих варіантів розвитку було обрано найбільш оптимальний — проголошено Українську церкву у формі Адміністратури Автокефальної православної церкви Генеральної Губернії під керівництвом митрополита Діонисія. Німецька влада контролювала діяльність Автокефальної церкви. Ставлення нацистів до українського православ’я змінювалось — від толерування до брутального втручання і репресій. За нетривалий час Автокефальна церква розбудувала організаційну структуру, проводила освітню, видавничу, місійну та доброчинну діяльність. У другій половині 40-х рр. радянська влада встановила тотальний контроль за церковним життям Волині. Сталінський режим у спілці з керівництвом РПЦ насаджував на відповідальні церковні посади лояльних священиків, витісняв за межі єпархії колишнє автокефальне духовенство. Проти українських душпастирів було розгорнуто широкомасштабну репресивну кампанію. Таким чином, радянська влада ліквідувала Автокефальну церкву і обезкровила українське православ’я.   Використана література: 1. Українське церковне відродження на Волині (20-40-ві рр. XX ст.): Монографія. – Луцьк: Ред.-вид. відділ “Вежа” Волинського державного університету ім. Лесі Українки, 2000. – 254 с. 2. Отець Микола Малюжинський на тлі епохи: Монографія. – Луцьк: Ред.-вид. відділ “Вежа” Волинського державного університету ім. Лесі Українки, 2000. – 94 с., іл. 3. Автономна православна церква на Волині. – Луцьк: Ред.-вид. відділ Волинського державного університету ім. Лесі Українки , 1998. – 98 с., іл. 4. Доля священиків УАПЦ Волині у 1944-1950 рр. – Луцьк, 1997. – 39 с. 5. Переклад і видання богословської літератури українською мовою на Волині у 20-30-х рр. XX ст. // Збірник навчально-методичних і наукових статей історичного факультету. – Луцьк: Вид-во Волинського державного університету “Вежа”, 1997. – Вип. 2. – С.115-118. 6. Політика Другої Речі Посполитої щодо Православної церкви на Волині // Україна: культурна спадщина, національна свідомість, державність: Збірник наукових праць. – Львів, 2000. – Вип. 7. – С.362-371. 7. Роль церковно-громадського журналу “Церква і нарід” у формуванні релігійної і національної свідомості волинян у 30-х рр. // Матеріали Шостої Всеукраїнської конференції з історичного краєзнавства. – Луцьк, 1993. – С.419-420. 8. Волинські сторінки з життя українського патріарха // Праця й життя [видання Консисторії Української автокефальної православної церкви в Австралії й Новій Зеландії”]. – 1993. – ч.128. – жовт. – С.11-13. 9. Духовні наставники українського війська // Праця й життя [видання Консисторії Української автокефальної православної церкви в Австралії й Новій Зеландії]. – 1994. – ч.131. – берез. – С.17-19. 10. Журнал “Праця й життя” — важливе джерело з історії Української автокефальної православної церкви в Австралії і Новій Зеландії // Матеріали ХL наукової конференції професорсько-викладацького складу і студентів Волинського держуніверситету. – Луцьк, 1994. – Ч.2. – С.50-52. 11. Посол Степан Скрипник — оборонець українського православ’я на Волині у 30-х рр. XX ст. // Тези повідомлень Четвертого круглою столу “Історія релігій в Україні”. – Київ, Львів, 1994. – С.20-22. 12. Патріарх Київський і всієї України Мстислав І і Волинь // Тези доповідей та повідомлень міжнародної наукової конференції “Волинь і волинське зарубіжжя”. – Луцьк, 1994. – С.265-267. 13. Доля священиків УАПЦ у роки другої окупації Волині більшовиками // Тези повідомлень Шостого круглого столу “Історія релігій в Україні”. – Львів, 1996. – С.28-30. 14. Отець Микола Малюжинський про літургічну творчість Петра Могили // Віра [видає Об’єднання українських православних сестрицтв у США]. – 1997. ч.2-3(86-87). – квіт.-верес. – С.26-27. 15. Українське військове духовенство // Сурмач [журнал Об’єднання бувших вояків українців у В. Британії]. – 1997. – ч.1-4(131-134). – С.36-40. 16. Невідоме з життя колишнього автокефального єпископа Фотія (Тимощука) // Відомості митрополії УАПЦ у діаспорі й єпархіального управління у Великій Британії. – 1998. – ч.1(293). – січ. – С.52-57. 17. До питання доцільності автономного устрою Української православної церкви // Матеріали Восьмого міжнародного круглого столу “Історія релігій в Україні”. – Львів: “Логос”, 1998. – С.29-33. 18. Роль парламентської репрезентації в обороні українського православ’я на Волині у 20-30-х рр. XX ст. // Український православний календар на 1998 рік [видання Української православної церкви у США]. – С.Бавнд Брук, 1998. – С.243-247. 19. Служив Богові, Церкві й Україні (Пам’яті о.Миколи Малюжинського) // Відомості митрополії УАПЦ у діаспорі й єпархіального управління у Великій Британії. – 1999. –ч.2(298). – квіт. – С.46-57. 20. Церковна політика німецької окупаційної влади на Волині у 1941-1943 рр. // Матеріали Дев’ятої міжнародної конференції “Історія релігій в Україні”. – Львів: “Логос”, 1999. – Книга І(А-М). – С.53-62. 21. З історії видання богословської літератури українською мовою на Волині у 20-30-х рр. XX ст. // Наукові записки [Острозька академія]. – Острог, 1999. – Т.ІІ. Ч.ІІ. – С.309-312.