Євген Перепелиця,
аспірант Інституту історії
України НАН України
Українсько-італійське інвестиційнеспівробітництво у контексті двосторонньої економічної співпраці
у кін. 1990-х — поч. 2000-х рр.
Стаття присвячена актуальному питаннюрозгортання економічної співпраці України з країнами Європейського Союзу.Показано, що розвиток інвестиційної взаємодії України та Італії протягом 1990-х- початку 2000-х років характеризується в основному залученням італійськогокапіталу у економіку України. Виділено і охарактеризовано три етапиукраїнсько-італійського інвестиційного співробітництва: І — 1992-1995 рр.; ІІ — 1996-2000 рр.; ІІІ — 2001-2005 рр.
Європейська спрямованість України у її зовнішній політиці таекономічних стосунках, яка стала особливо відчутною під час останніхпрезидентських виборів, потребує всебічного вивчення з метою визначенняперспектив співпраці з країнами Європи. Однією з важливих тем у цьому контекстіє розгляд українсько-італійського економічного та інвестиційногоспівробітництва. Дослідження даної проблеми є актуальним з багатьох причин,оскільки серед партнерів України Італія є другим у Західній Європі післяНімеччини торговим партнером. Для України є важливим те, що Італія — промисловорозвинена держава, член ЄС, НАТО, «Великої вісімки», отже, один знайважливіших партнерів України в Європі та світі. Утой же час в Італії добре усвідомлюють місце України в Європі, її роль упідтриманні безпеки та забезпеченні стабільного розвитку континенту.
Ця проблематика привертає увагу науковців в основному уаспекті економічного співробітництва. Науковці розробляють проблемуукраїнсько-італійського економічного співробітництва здебільшого у контекстієвроінтеґраційних процесів. Спробу вивчити особливості українсько-італійськоїінвестиційної співпраці здійснив у своїй статті Л. Курочкін, звернувши увагу напріоритетні напрямки економічної взаємодії двох країн [1]. Політичні таекономіко-торгівельні відносини України та Італії у контексті зовнішньоїполітики України вивчалися М. Сорокою, який розглядав пріоритети відносинтільки з позицій українських інтересів [2]. Водночас дослідженняукраїнсько-італійського економічного співробітництва знаходить своєвідображення у роботах загального характеру, присвячених міжнародній дипломатіїУкраїни [3].
Проте залишається недостатньо вивченою проблемаінвестиційного співробітництва України та Італії, що і є рушійною силою таздебільшого продуктом економічних інтересів контрагентів. Характерні особливостіукраїнсько-італійської співпраці 1990-х — 2000-х років містять наукову новизнуукраїнської історичної науки. Об`єктом даної наукової розвідки є процесформування та розвитку інвестиційного співробітництва у контексті економічноїспівпраці.
Таким чином, метою та завданням даної статті євивчення динаміки і характерних рис інвестиційного співробітництва України таІталії 1990-х — 2000-х років, визначення проблем інвестиційних взаємовідносиндвох країн.
Започаткування італо-українського інвестиційного діалогу йдевід першого міжурядового договору 15 квітня 1992 року, що отримав назву«Римська угода» (офіційна назва документу — Заява. — авт.). Саме цейдоговір окреслив основні наміри італійських капіталовкладників у економікуУкраїни [4], зокрема перспективу відкриття Італійською Республікою кредитноїлінії для України з метою допомоги виходу з економічної кризи. У 4-му пунктіЗаяви визначено, що економічне співробітництво стане складовою частиноюдіяльності зі сприяння реформам в Україні при узгодженні на міжнародному рівнів рамках групи семи найбільш розвинутих промислових країн та з Міжнароднимвалютним фондом [4, с. 332-334]. Були визначені пріоритетні галузіітало-українських інвестиційних проектів, зокрема: виробництво; зберігання ірозподіл сільськогосподарської продукції; легка промисловість; чорнаметалургія; енергетика; транспорт і телекомунікації; охорона здоров’я;конверсія воєнної промисловості; науково-технічне співробітництво; захистнавколишнього середовища.
Відповідно до Заяви, розмір італійських інвестицій дляреалізації спільних проектів у зазначених галузях становив 250 мільярдівіталійських лір на 1992 рік [4, с. 333]. Особливістю даної угоди є те, що цебули тільки наміри, проте вони мали силу зобов’язань, що кореспондувалися між урядами,які виступали контрагентами даної угоди. Характерно, що економічнеспівробітництво України з Італією від самого початку мало характер масштабнихінвестиційних проектів та виділення кредитів для української економіки. У ційситуації українська економіка виступає об’єктом для італійського капіталу, щобуло характерним для української зовнішньоекономічної діяльності початку 1990-хроків.
Цей початковий етап українсько-італійської інвестиційноївзаємодії слід охарактеризувати як установчий — саме тоді сформувалися танормативно окреслилися наміри італійської сторони проінвестувати певний обсягкапіталовкладень в українську економічну та науково-гуманітарну сфери.Особливістю початкового періоду інвестиційної активності Італії щодо України євивчення українського ринку та офертні інвестиційні пропозиції. Українськіінвестиційні інтереси у італійську економіку тоді ще не набули активногорозвитку з причини глобальної економічної кризи в державі та гострій потребі уіноземних капіталовкладеннях.
Характерною рисою італо-українських торгових відносинсередини — кінця 1990-х років був динамізм зовнішньоторговельного обігу. Данийперіод можна виділити як другий етап українсько-італійської економічноїспівпраці.
Якщо на початковому етапі торгівлі між Італією і Україноюспостерігалося значне перевищення обсягів українського експорту над імпортом, ів 1994 р. розмір сальдо товарообігу між країнами становив 80 млн. дол., тонадалі ця величина зменшилася і у 1996 р. склала 12,9 млн. дол. Вирівнюванняструктури торгівлі вдалося забезпечити за рахунок скорочення питомої вагиукраїнської продукції низької технологічної переробки, що постачається доІталії, і збільшенням частки готової продукції. Так, якщо у 1994 р. питома вагачорних металів, що продаються Україною, і виробів з них становила 47,9% відусього експорту в Італію, то у 1996 р. — 13,0%. Нарівні з цим, обсягукраїнського експорту одягу і взуття збільшився більш ніж у 10 разів [1].
Організація спільних україно-італійських підприємств сприялаі зміні структури українського імпорту. Так, для спільного виробництвасучасного взуття було потрібне збільшення обсягу постачання в Україну шкіряноїсировини з 106,1 тис. дол. у 1994 р. до 510,4 млн. дол. у 1996 р. Одночасно зцим збільшилася закупівля Україною і обладнання для легкої промисловості.
У 1997 році обсяг україно-італійського товарообігу досяг 769мільярди доларів США. Причому 60% склав експорт з України в Італію і 40% імпортіталійських товарів [5].
Італійці купують в Україні напівфабрикати металургійноїпромисловості, вироби хімічного виробництва, металобрухт, машинобудівнупродукцію, агропромислові товари, товари легкої промисловості: меблі, взуття,одяг і т.д. Зрозумілим є також те, що Італія дуже зацікавлена в українськихприродних ресурсах.
Збільшення обсягів українського експорту ряду товарів,особливо взуття і одягу, є результатом роботи спільних україно-італійськихпідприємств.
Необхідність розширення зовнішньої торгівлі між Італією іУкраїною обумовлюється і тим, що обидві держави в недостатній мірі можуть забезпечитисвої потреби в таких первинних енергоносіях як нафта, природний газ. Італія зцією проблемою зіткнулася давно і накопичений нею досвід з диверсифікаціїпостачальників енергетичної сировини може бути вельми корисний і для України.
Для України важливим є те, що сьогодні у контексті відносинУкраїна — ЄС Італія підтримує Україну в її прагненні стати повноправним членомєвропейської спільноти націй. Саме італійський міністр закордонних справ буводним із перших серед європейських політиків, який визнав необхідністьпереведення відносин між Україною та Європейським Союзом на рівень асоціації. Ісаме італійський прем’єр-міністр С.Берлусконі визнав під час свого візиту доУкраїни у жовтні 2003 р., що Україна може бути готова до вступу в ЄС раніше,ніж у 2011 році [6].
На початок ХХІ століття Італія залишається одним із основнихпартнерів Української держави в торговельно-економічній галузі й за обсягамиторгівлі з Україною посідає друге місце в Західній Європі (після Німеччини).Товарообіг між Україною та Італією у 2004 р. досяг, за даними ДержкомстатуУкраїни, 2,4 млрд. дол. США, що на 26,81% більше, ніж у 2003 р. При цьомуекспорт збільшився на 27,74% і склав 1,62 млрд. дол. США, імпорт — на 25% ідорівнює 805 млн. дол. США. Сальдо торговельного балансу для України — позитивне (814 млн. дол. США) [6].
Значні темпи економічного зростання в Україні приваблюютьіталійський бізнес. Підприємці цієї країни інтенсивніше за своїх європейськихколег освоюють український ринок. Італійські інвестиції присутні у виробничомусекторі України. Станом на 1 жовтня 2004 р., обсяг італійських інвестицій вУкраїні складав 99 млн. дол. (зростання з початку року — 4,4%): машинобудівнапромисловість — 45%, легка промисловість — 20%, торгівля — 8,8%, готельний таресторанний бізнес — 3,4% [6]. Цей період україно-італійськихторгівельно-інвестиційних відносин слід виділити у третій етап розвиткуекономічної співпраці.
Існують, утім, значні невикористані можливості для участііталійського бізнесу в приватизаційних проектах в Україні. Не повністю задіянівсі можливості для співпраці в таких галузях як космічна, енергетична,машинобудування, транспортні перевезення, сільське господарство, зв’язок. Уданий момент великий інтерес для України являє досвід Італії в енергетичнійгалузі. Остання майже на 100 відсотків залежить від зарубіжних енергоносіїв імотивовано розвиває новітні енергозберігаючі технології. Наприклад, у 2002 роцііталійська нафтова компанія «ЕНІ» уклала контракт з Лівією (на 1,2млрд. дол.) на будівництво нафтопереробного заводу [7]. Тобто експорт капіталуу нафтопереробну промисловість інших країн використовується Італією якзабезпечення ресурсними можливостями для внутрішньодержавних потребенергоносіїв.
У той же час, є певні проблеми залучення італійськихінвестицій (іноземних інвестицій взагалі) у економіку України. Ці проблемиобумовлені в основному недоліками нормативно-правового поля національногозаконодавства.
При плануванні господарської діяльності підприємства зфінансами іноземних капіталовкладників, у першу чергу, постає проблема прав тагарантій суб’єктів господарювання. Такі права і гарантії забезпечуютьсянормативно-правовим полем держави, яке має тенденцію до постійних змін. Поряд знаціональним законодавством існує система міжнародних норм та правових традицій.Але основне поле діяльності компаній з іноземним капіталом регулюєтьсянаціональним законодавством. Характерним виявом цих процесів є правоверегулювання залучення іноземних інвестицій.
У Законі України «Про режим іноземногоінвестування» іноземні інвестиції визначені як цінності, що вкладаютьсяіноземними інвесторами в об’єкти інвестиційної діяльності відповідно дозаконодавства України з метою отримання прибутку або досягнення соціальногоефекту [8]. Така диспозиція законодавців однозначно визначає системунаціонального законодавства як імперативну стосовно міжнародних норм у данійсфері відносин.
При дослідженні правових аспектів проблем залученняінвестицій в компаніях з іноземним капіталом, слід зазначити, щонормативно-правова база, яка регулює визначені відносини, не є досконалою.Розвиток правових норм (інвестиційне право має міжгалузевий характер, алеостаннім часом об’єктивно простежується тенденція виокремлення у галузь)формується у системному розвиткові кількох галузей. З метою систематизації таузагальнення вбачається доцільним розробити проект інвестиційногокодифікованого акту, що уміщував би у собі національне законодавство зінвестиційної діяльності у оновленому вигляді (деякі функціональні чинникимеханізмів залучення іноземних інвестицій діють у застарілому правовому полі)та імплементовані норми європейського законодавства з інвестиційної діяльності.У останньому випадку необхідно вказати на недосконалість нормативно-правовоїбази методів залучення іноземних інвестицій, особливо у сфері права власностіна господарські об’єкти іноземних інвесторів, у загальній безсистемностіінвестиційного законодавства.
Таким чином, розвиток інвестиційної взаємодії України таІталії протягом 1990-х — початку 2000-х років характеризується в основному залученняміталійського капіталу у економіку України. Цей процес пройшов три етапи свогорозвитку: 1) 1992 — 1995 рр., коли Італія досліджувала можливості українськоїекономіки та формувалася договірно-правова база умов інвестування італійськогокапіталу; 2) 1996 — 2000 рр., коли динаміка торгівельно-економічного обігу міжУкраїною та Італією набула сталих форм. Створювалися спільніукраїнсько-італійські підприємства, досягли значних обсягів капіталовкладенняіталійського бізнесу в українську економіку; 3) 2000 — 2005 роки характерніформуванням спеціальних вкладень італійських інвесторів у важку та легкупромисловість України.
Рівень розвитку української економіки поки що не дозволяєадекватно інвестувати капіталовкладення у економіку Італії. На 2005 рік тенденціязалучення італійських інвестицій має позитивний характер, але принедосконалості національного законодавства у сфері регулювання майнових правінвесторів може змінитися на протилежну. У даному випадку вбачається доцільнимсистематизувати національне інвестиційне законодавство з імплементацією норм ЄСу цій галузі та удосконалити інститут права власності іноземних інвесторів.