УНР часів директорії

УНР часів директорії План 1. Повстання проти гетьманського режиму. Встановлення влади Директорії в Україні 2. Внутрішня і зовнішня політика Директорії. Проголошення акта злуки УНР і ЗУНР 3. Встановлення радянської влади в Україні. Радянсько-польська війна. Ризький договір 1921 р. та його наслідки для

України Список літератури 1. Повстання проти гетьманського режиму. Встановлення влади Директорії в Україні Боротьба з гетьманським урядом набирала дедалі загрозливіших форм. У різних кутах України організовано повстанські загони. Місцями повстанці мали значний успіх. На чолі одного з найбільших загонів став командувач Київської військової округи за Центральної Ради капітан

Шинкар. Він діяв на Звенигородщині. Були значні загони на Чернігівщині, на Поділлі. Найбільшим було повстання анархіста Н. Махна, учителя з Гуляй-Поля, на Катеринославщині. Влітку 1918 року він створив великий загін з повстанців-селян та різних злочинних елементів; яких закликав повалити гетьмана Скоропадського і не допускати «ніякої

іншої влади»; разом з тим він оголошував боротьбу проти австрійців, німців і поміщиків. Селянські повстання спричиняли безладдя, послаблювали місцеву адміністрацію, викликали загальне недовір’я до гетьманського уряду, в якому широкі маси бачили тільки російського генерала, поміщика. «На Катеринославщині гетьманський режим почав розкладатися й падати ще до оголошення повстання Директорією. Вже на початку листопада катеринославські большевики почали робити повстання для захоплення

влади в свої руки. Побачивши це, гетьманський VIII корпус, що складався переважно з офіцерських кадрів, став ухилятися від активних виступів. Катеринославські українці вирішили взятися негайно за організацію свого власного війська». У Полтаві до гетьманської влади ставилися вороже, — констатував В. Андрієвський, колишній комісар освіти Полтавщини. В таких умовах Український Національний Союз почав загальне повстання.
Для керівництва повстанським рухом обрано Директорію з 5-ох осіб В. Винниченка, С. Петлюри, Ф. Швєця, О. Андріевського та А. Макаренка. Осередок Директорії був у Білій Церкві. Вночі проти 13 листопада до Білої Церкви прибув С. Петлюра, 14 листопада — Ф. Швець, О. Андрієвський та

В. Винниченко. Дирекція звернулася до населення з відозвою, в якій повідомляла про перебрання влади й оголошувала, що гетьманська влада має бути «дощенту» знищена, а Гетьман є «поза законом». Основу повстанцям дали Січові Стрільці. 16-го листопада Директорія договорилася з німецькою Військовою Радою в Білій Церкві про невтралітет, і 17 листопада почала повстання, зайняла

Білу Церкву та Фастів. Повстанці рушили на – Київ. Гетьманські війська були дуже невеликі й розкидані по всій. Україні. Єдиною реальною силою була Сердюцька дивізія, що стояла в Києві. Крім неї були добровільні дружини, переважно під командою російських старшин. 18-го листопада призначено на пост командувача всіх збройних сил російського генерала, графа

Келлера. Була оголошена мобілізація російських старшин, яка дала дуже мало. Призначення Келлера було дуже невдалим; він виявив себе ворогом України і навіть хотів стати диктатором, усунувши Гетьмана. Леґенду про близькість Келлера до Гетьмана спростовує лист самого Келлера до отамана Донського, П. Красова. «Скоропадський, — писав

Келлер, — повидимому предполагает ввести всех в заблуждение предвкушая прелести своего коронования на престол украинского королевства». 27-го листопада замість Келлера призначено генерала князя Долгорукого. Була зформована добровільна дружина «Родина», переважно із студентів та учнів старших класів гімназій, яка стала головною обороною Києва. Гетьманський уряд не мав жадної підтримки із зовні.
Антанта не визнавала Української Держави й допускала тільки організацію федерації народів, що входили до складу Російської імперії; серед них мала бути й Україна. Становище гетьманського уряду було безпорадне. Україна опинилася в кліщах між Антантою, большевиками та антикомуністичною армією Денікіна, яку підтримувала Антанта. Виходом з цього положення могла бути зміна орієнтації.

14-го листопада 1918 року кабінет Лизогуба, в якому було багато германофілів, був розпущений. Того ж дня, 14 листопада, Гетьман підписав грамоту про федерацію України з майбутньою, небольшевицькою, Росією. Цей крок у своїх спогадах Гетьман пояснював, як єдиний, який на той час міг врятувати Україну. Д. Дорошенко у своїй «Історії України» пояснював цей акт так: «в тім державнім союзі

України з Росією Україні силою фактів припадало грати першу роль, бо вона вже існувала як держава, а Росію ще треба було відбудувати.» У той же день доручено С. Гербелеві скласти новий кабінет міністрів; кабінет мав бути тимчасовим, поки не наладнаються відносини з Антантою.281 Таким чином 14 листопада сталися одночасно дві важливі події: в Києві підписано грамоту про федерацію України з майбутньою

Росією, а в Білій Церкві Директорія почала повстання проти гетьманського уряду — і тому ставити ці два факти у залежність не можна. Новий кабінет повідомив про свої завдання: на першому місці стояла «праця коло відбудови єдиної Росії на федеративних началах із задержанням на Україні всіх прав на розвиток її державності і національної самобутності».

Далі він обіцяв негайно скликати Державний Сейм та розпочати реалізацію земельного закону. Усе разом — і грамота про федерацію і новий склад кабінету, в якому більшість міністрів були неукраінці; і маса росіян, які тікали до Києва від большевиків; і російські військові частини, що їх формували на захист уряду проти повстанців — усе це створювало в широких колах населення ворожий до уряду настрій.
Лави повстанців зростали. В. Винниченко, який за Центральної Ради стояв на ґрунті «єдиного фронту» з російськими соціалістами, тепер став на захист українських національних інтересів і здобув собі широку популярність в народі. Ідея федерації не придбала гетьманському урядові прихильників навіть серед русофільських елементів, які жадали не федерації, а поновлення «єдиної неподільної»

Росії, до якої Україна мала ввійти, як її частина. Відштовхнула федерація й Галичину: посол ЗУНР, Г. Микетей, який приїхав до Києва, щоб нав’язати дипломатичні відносини з гетьманським урядом, не визнав за можливе вести з ним переговори після оголошення федерації з Росією. Увесь час велися переговори з Антантою про реальну допомогу. У Ясах, де зібралися представники

Антанти, ставили тверді умови послам гетьманського уряду — федерацію з Росією; в Одесі консул Франції Енно увесь час запевняв, що наближаються війська Антанти. Але їх не було. Повстанські сили гуртувалися поволі і гетьманський уряд знав про це, але не вживав заходів. У липні 1918 року був заарештований В. Винниченко, головний провідник повстання, та

С. Петлюра, голова Всеукраїнського Союзу Земств. В. Винниченка звільнено негайно. Не зважаючи на те, що міністри — Д. Дорошенко та М. Василенко — звернулися до Гетьмана з проханням звільнити С. Петлюру, його випустив з тюрми тільки 12 листопада новий міністр А. В’язлов на «слово чести», що не братиме участи в повстанні.

Це слово не перешкодило С. Петлюрі виїхати до Білої Церкви, де був головний штаб повстання, і очолити його. Регулярного війська у повстанців було мало, але зростало число нерегулярного війська: добровільців із селян, міського населення та інтелігенції. Німецькі війська тримали нейтралітет і шукали можливості повернутися додому. Повстанська армія 18 листопада розбила гетьманські війська під
Мотовилівкою, на віддалі 30 кілометрів від Києва. 20-го листопада на сторону Директорії перейшов Кінний Лубенський полк під командою полковника Ю. Отмерштайна, далі — Запорізька дивізія полковника П. Болбочана. 1-го грудня у Фастові укладено договір між Директорією і делегацією Державного Секретаріяту ЗУНР в особах

Д. Левицького та Л. Цегельського. Вони повідомили про рішення ЗУНР «перестати існувати як окрема держава й злитися в одну велику державу з Українською Народною Республікою». Тим часом нові й нові військові частини переходили на сторону Директорії. Під Києвом ішла боротьба. Боронила його головним чином дружина добровольців «Родини». Нарешті перейшла на сторону Директорії і Сердюцька дивізія.

11 листопада 1918 р. закінчилася І світова війна поразкою німецько-австрійського блоку. Почалася евакуація німецьких військ з України. У цих умовах Раднарком Росії анулював Брестський мир з Німеччиною, в т.ч. і положення про визнання Росією самостійності України. Тим самим радянська Росія зняла з себе обов’язок не втручатися у внутрішні справи

України. Втративши іноземну військову підтримку, гетьман переорієнтувався на Антанту і білогвардійців, сподіваючись на їх допомогу. 14 листопада у грамоті “До всіх українських громадян” П.Скоропадський заявив про федерацію України з небільшовицькою Росією і про “відновлення Великої Росії”.

Суверенність Української держави скасовувалася. У відповідь на гетьманську грамоту Директорія оголосила початок повстання проти гетьманського режиму. Повстанський рух охопив майже всю Україну. 28 листопада з ініціативи КП(б)У було створено Тимчасовий робітничо-селянський уряд України на чолі спочатку з Г.П`ятаковим, а згодом –
X. Раковським. На допомогу українським більшовикам знову прийшла Росія, відкривши Український фронт. Протягом листопада-грудня 1918 р. більшовикам вдалося відновити радянську владу на частині української території. Уряд гетьмана опинився у безнадійній ситуації. 14 грудня війська Директорії зайняли Київ. Цього ж дня П.Скоропадський зрікся влади і покинув місто. Передання

Гетьманом влади урядові, а не окремій особі, було цілком закономірне: 1-го серпня 1918 року Рада Міністрів ухвалила закон «про Верховне Управління Державою на випадок смерті, тяжкої хвороби й перебування поза межами Держави Гетьмана». Цей закон установлював Колегію Верховних Правителів, яка мала перебрати на себе найвищу владу.

Таким чином, можемо підвести підсумки. Доба гетьманату, яка тривала 7,5 місяців, була заповнена з самого початку боротьбою уряду на різних фронтах. Вище вже згадано, як тривала ця боротьба — зовнішня з большевиками, внутрішня — з російськими організаціями, а головно — з українською опозицією. До великих мінусів треба віднести брак власної армії й повну залежність від окупантів. До цього треба додати тяжку спадщину попередньої доби: обов’язки, що

їх взяла на себе Україна за Брестським миром — постачання Німеччині та Австро-Угорщині великої кількості збіжжя, м’яса, цукру. Тяжку спадщину дістав гетьманський уряд від попередньої доби в галузі соціальних відносин – селянство чекало на безплатну передачу поміщицької землі та ліквідацію поміщицьких господарств. Центральна Рада не спромоглася розв’язати цього питання,

і воно дісталося в спадщину гетьманському урядові Дісталася йому в зв’язку з тим і інша спадщина — «каральні загони», які з’явилися з німецькою окупацією, але вся відповідальність за них спадала на гетьманат. Але, крім від’ємних явищ, гетьманська доба дала багато позитивного. У стислому викладі дано вже перелік того, що зроблено за ці 7,5 місяців наполегливої праці видатних
фахівців різних галузей економіки, культури та науки. За цей короткий час гетьманський уряд нав’язав дипломатичні стосунки з Німеччиною, Австрією, Швейцарією, Болгарією, Польщею, Фінляндією, Туреччиною, Кримом, скандинавськими державами, а з ослабленням окупаційного впливу — з Францією, Англією й Румунією. Дипломатичні стосунки були з червоною

Москвою, з Доном, Кубанню. Великі досягнення були в галузі фінансів: встановлено українську грошову систему, засновано банки. Після руїни, що її принесли війна та революція, направлено залізничні шляхи, мости і відновлено регулярний залізничний рух. Гетьманський уряд підготовив проект земельної реформи, якої не могла розв’язати Центральна Рада; видатний правник X. Лебідь-Юрчик вважав земельний закон, схвалений гетьманським урядом, «подібним тільки до земельних

законів найдемократичніших країн у цілому світі, наприклад — Нової Зеландії, де земельне законодавство випередило всі інші країни і еволюційним шляхом вирішило земельне питання на велику користь працюючого люду. Дуже важливими були судові реформи. Налагоджено судову справу, створено Сенат, суд на нових засадах, укладено багато нових законів.

Велике значення мали заходи щодо оформлення автокефалії Української Православної Церкви. Переведено українізацію школи всіх ступенів, починаючи з народних й закінчуючи двома університетами. Велике значення мали заснування Української Академії Наук, Національної Бібліотеки, Національного Архіву, заходи в справі організації

Національної Ґалерії Мистецтва та Історичного Українського Музею. Засновано Державний Драматичний Театр, Національну Оперу, Українську Державну Капелу, Державну Симфонічну Оркестру. Виключного розмаху досягла українська видавнича справа: засновано ряд великих видавництв, які випускали українські видання «в нечуваному доти числі примірників; увесь край укрився сіттю українських
книгарень», — писав історик гетьманської доби Д. Дорошенко. 2. Внутрішня і зовнішня політика Директорії. Проголошення акта злуки УНР і ЗУНР Зречення гетьманським урядом до Києва Директори, парад повстанських військ у столиці України — все це поставило останню крапку в історії гетьманського режиму й знаменувало відновлення Української Народної Республіки. У грудні 1918 р. Директорія переживала момент тріумфу, свою найвищого

злету. Але перед кожною політичною силою, яка в боротьбі за владу здобуває перемогу, неодмінно постає питання: що робити далі? Тривалість періоду її правління значною мірою залежить від внутрішніх і зовнішніх чинників, зокрема від того, наскільки правильно, суголосно з поточним моментом обрано форму державного ладу, закладено його соціально-економічні підвалини. Скрутно доводиться тим політичним силам, котрі стають за кермо держави лише внаслідок заперечення програм

попереднього режиму. Яскравий приклад цього — історія УНР доби Директорії. 21—24 грудня у Києві відбувся губернський селянський з’їзд. 700 делегатів висловили щиру подяку Директорії і обіцяли їй підтримку «в боротьбі за Українську Трудову республіку», але лише в разі негайного виконання нею низки завдань державного й соціально-економічного характеру.

Як з’ясувалося, ні в Директорії, ні у вищих українських політичних колах не було одностайності в поглядах на перспективи державно-національного будівництва. Єдине, що згуртовувало навколо Директорії політичні партії, які входили до Українського національного союзу, і повстанські селянські загони — це ідея боротьби з гетьманським режимом. В інших питаннях позиції розбігалися, часом у діаметрально протилежних

напрямах, тому необхідно було шукати компромісів, а це, своєю чергою, призводило до безконечного з’ясування стосунків між різними політичними течіями і навіть окремими діячами. Зазначена обставина далася взнаки вже під час державної наради у Вінниці 12—14 грудня, проведеної Директорією з представниками політичних партій та громадських організацій, що входили до УНС. її учасники поділилися на два табори, один з яких обстоював парламентарну систему
влади, а інший — радянську. Незважаючи на очевидні суперечності, Директорія намагалася попервах зберегти єдність українських політичних сил. 26 грудня вона призначила уряд УНР (очолив його соціал-демократ В.Чехівський), до складу якого увійшли представники всіх політичних партій, що об’єдналися в УНС. Того самого дня Директорія видала свою програмову декларацію, побудовану на засадах т. зв. трудового

принципу. На думку його творців, він всотав у себе кращі риси радянської і парламентської систем. Досить швидко життя показало, що це був паліативний вихід із ситуації. Конструктивна частина декларації містила надто багато загальників, бракувало їй чітких, конкретних планів. Директорія оголошувала себе тимчасовим, хоч і верховним органом революційного часу, який, отримавши владу від народу, народові й передасть

її на конгресі трудового народу України, що «матиме верховні права і повновласть рішати всі питання соціального, економічного та політичного життя республіки». Влада в УНР, зазначалося в декларації, повинна належати лише «класам працюючим — робітництву і селянству». Саме їм належало обрати левову пайку делегатів на конгрес. Узявши за основу класовий метод поділу суспільства й оголосивши, що «класи нетрудові, експлуататорські,

які живляться і розкошують з праці класів трудових, класи, які нищили край, руйнували господарство й означили своє правління жорстокостями та реакцією, не мають права голосу в порядкуванні державою». Директорія вважала, що окресленої мети можна досягти «без жорстоких, кривавих і непотрібних форм боротьби». Для цього нетрудовим класам слід чесно визнати «всю шкідливість і несправедливість їхнього бувшого панування» й примиритися з відлученням від політичного життя.
При першому ж ознайомленні з цією декларацією впадає в око наївність і короткозорість українських політиків. Не досить, що їм бракувало досвіду — УНР під час свого становлення потрапила у вкрай складне зовнішньополітичне становище. З підписанням Брестської мирної угоди Україна пов’язала себе з Четверним союзом, тож країни Антанти уявляли її ворожим сателітом, різновидом більшовизму.

Вигравши війну, ці останні дали зрозуміти гетьманським дипломатам, що без особливого ентузіазму сприймають Україну як самостійну державу. Антанта з підозрою зустріла відновлення УНР Директорією, бо дивилася на Україну лише як на південну Росію, керуючись принципом відновлення небільшовицької єдиної і неділимої Росії. Свої подальші плани вона пов’язувала

із всебічною допомогою армії Денікіна, яка перебувала на Дону. Наприкінці листопада одеські газети від імені держав Антанти опублікували декларацію, де мовилося про якнайшвидший прихід в Україну збройних сил союзників у залежній від обставин кількості, щоб підтримувати тут порядок. 2 грудня в Одесі з’явився перший французький військовий корабель «Мірабо», а 15 числа розпочалася висадка 15-тисячного

контингенту англо-французьких військ. 18 грудня білогвардійські загони при підтримці французьких військ вступили у бій з одеською українською залогою і примусили її залишити місто. 13 січня 1919 р. до Одеси прибув штаб французької десантної дивізії на чолі з генералом д’Ансельмом. Він зажадав від українських військ залишити район навколо Одеси й відійти на лінію Тираспіль — Бірзула — Вознесенськ —

Миколаїв — Херсон. Одночасно вийшов його наказ, в якому зазначалося, що «Франція і союзники прийшли в Росію, аби дати змогу всім чинникам доброї волі й патріотизму відновити порядок у краю». Про існування України навіть не згадувалося. В січні 1919 р. війська Антанти вступили до Миколаєва. З інтервенцією військ Антанти на півдні України на північних
і північно-східних кордонах УНР з’явилися війська радянської Росії. Під приводом надання допомоги робітникам і селянам, що повстали проти гетьмана, вони розгорнули наступ у двох напрямах: Ворожба — Суми — Харків і Гомель — Чернігів — Київ. Але й повалення влади гетьмана не зупинило подальшого просування більшовицьких військ. 24 грудня наркомат закордонних справ РСФРР повідомив у пресі, що у зв’язку з анулюванням

РНК РСФРР Брестської мирної угоди від 3 березня радянська Росія більше не визнає Україну за суверенну державу й припиняє діяльність усіх її представницьких установ на своїй території. Однак оголосити про відкритий наступ військ на Україну більшовики не наважувались. Вони діяли через створений у Курську наприкінці листопада 1918 р. маріонетковий

Тимчасовий робітничо-селянський уряд України. На ноту протесту уряду УНР урядові РСФРР стосовно вторгнення радянських військ на українську територію РНК цинічно заявила, що «ніякого війська Російської Соціалістичної Федеративної Радянської Республіки в Україні немає. Воєнна акція на українській території в цей момент проводиться поміж військом

Директорії і військами Українського радянського уряду, який є цілком незалежним». Це була явна й нахабна брехня. Українська Народна Республіка, ще не ставши на ноги, опинилася між двома вогнями. До зовнішньополітичних труднощів додалися і внутрішні. Селянство, що становило більшість населення республіки, не зробило належних висновків з подій 1917—1918

pp. у плані створення власної держави. В постановах різноманітних з’їздів воно начебто й підтримувало ідею української державності, коли ж виникала необхідність стати на її захист, виявило цілковиту індиферентність. Анархічний менталітет українського селянина, доброго землероба й політичного неука, брав гору над загальнонаціональними інтересами. Ця риса далася взнаки восени 1918 — взимку 1919 р.
Створивши на хвилі боротьби з режимом гетьмана кількасоттисячну армію УНР, селяни-повстанці з поваленням гетьманського режиму почали розбігатися по домівках. Армія УНР виявилася абсолютно небоєздатною проти більшовицьких військ, легко піддавалася їхній агітації. За умов, що склалися, Директорія і провідні політичні сили України мали вирішити, з ким їм бути: із західною демократією проти більшовиків чи з більшовиками проти

Антанти. Самостійного шляху, вочевидь, не існувало. «Загальний стан війська, яке брало участь у протигетьманському повстанні, не давав ніяких підстав вірити в те, щоб Україна могла вдержатися власними силами без союзу з одною або другою із зовнішніх сил», — зазначав один із чільних діячів УНР — І. Мазепа. Парламентарна західна система з притаманними

їй демократизмом, передовими досягненнями в організації суспільства насамперед імпонувала українській інтелігенції, яка вбачала в ній бажану мету своєї політичної діяльності, але вона погано узгоджувалася з політично нерозвиненою більшістю населення, котра, навпаки симпатизувала радянській формі влади. Однак ця влада внаслідок більшовицької диктатури, що лежала в її основі, заплямувала себе кров’ю. Обстоюючи радянську владу, лише окремі ліві українські політики

наважувалися увійти в межі більшовизму. По суті, всі вони опинилися у становищі буриданового осла, який, не спромігшись зробити вибору, побоюючись втратити більше, аніж знайти, так і помер. Пошуки орієнтації розкололи українців на кілька таборів, і якщо в 1917 р. політичні уподобання цілком узгоджувалися з програмами окремих партій, то наприкінці 1918 р. й особливо на початку 1919-го проблема орієнтації остаточно розколола провідні українські партії.
На початку січня 1919 р. в Києві зібрався IV з’їзд УСДРП. Оскільки два члени цієї партії (В. Винниченко й С. Петлюра) входили до складу Директорії, а соціал-демократ В. Чехівський очолював уряд УНР, то з’їзд мав відіграти непересічну роль у політичному житті України, до того ж він був скликаний за два тижні до відкриття

Трудового конгресу. Центральним моментом роботи з’їзду УСДРП стало обговорення доповіді А. Пісоцького про політичне становище в Україні. Доповідач наполягав на впровадженні влади рад і організації народного господарства на соціалістичних засадах. Одним з його аргументів було розгортання в Західній

Європі світової революції. А. Пісоцького підтримували М. Ткаченко, М. Драгомирецький, Ю. Мазуренко, М. Авдієнко. Антирадянську позицію займали катеринославці І. Мазепа, П. Феденко, Ї. Романченко, Т. Грабовий, Я. Капустян. Всі інші, за свідченням того ж таки І.Мазепи, «не мали ясного погляду на справу й хиталися між совітами

і загальним виборчим правом». Так, голова уряду УНР В. Чехівський виступив за впровадження радянської системи влади, але без більшовицьких диктаторських методів. В. Винниченко, який ще у Вінниці палко підтримував цю систему, на з’їзді УСДРП відкинув її. Голова уряду й голова Директорії по-різному бачили державотворчу перспективу, що було тривожним симптомом. Урешті-решт взяла гору ідея скликання парламенту й обрання органів місцевого

самоврядування шляхом здійснення загального виборчого права. Після цього поборники радянської системи оголосили, що вони створюють у партії фракцію незалежних соціал-демократів. З’їзд УСДРП не вніс ясності в політичну орієнтацію суспільства, тому напередодні відкриття Трудового конгресу Директорія вирішила провести у Києві чергову державну нараду. Вона відкрилася 16 січня. Представники січових стрільців
О. Назарук та Ю. Чайкизський виступили за встановлення в Україні військової диктатури під проводом С. Петлюри, Є. Коновальця та А. Мельника, але більшість учасників відкинули цю пропозицію. Загальне резюме наради знаходимо в І. Мазепи: «З членів Директорії різко проти більшовиків висловився Петлюра.

Швець говорив невиразно. Винниченко, як завжди, імпровізував і не мав ясного погляду на справу. Загалом серед промовців переважав протибільшовицький напрям, але всі знали, що маси «нейтральні» або йдуть за більшовиками. Коли після всіх цих промов представники січових стрільців взяли свій внесок назад, нарада нічого іншого не могла придумати, як те, що, мовляв, нехай залишається все, як було».

До наведеного вище слід додати, що позицію січових стрільців поділяла далеко не вся армія У HP. Дивізія отамана Зеленого стояла на радянських позиціях і в січні відмовилася виконувати накази вищого командування. За її прикладом пішли військові підрозділи отамана Григор’єва. Загалом сваволя отаманів стала чи не найприкметнішою рисою армії

УНР, яка катастрофічно втрачала боєздатність. Політику Директорії не підтримала Всеукраїнська рада селянських депутатів. 14—15 січня її виконавчий комітет провів у Києві нараду з представниками губернських рад, на якій зажадав від Директорії негайно передати владу виконкомам Всеукраїнських рад селянських і робітничих рад. Відкриттю у Києві (23 січня) Трудового конгресу передувало проголошення злуки східних

і західних українських земель в єдину соборну державу. Ця помітна і довгоочікувана подія в історії України не мала бажаних наслідків. Соборність лише продекларували. На думку одного з учасників злуки М. Шаповала, вона була «більше теоретично-юридичною, ніж фактичною». Хоч Західноукраїнська Народна Республіка перетворювалася на
Західноукраїнську область УНР, на її території продовжувала функціонувати своя система влади. Ці дві влади, що діяли в українських землях, у найскрутніші моменти не могли порозумітися, поступившись соборницькими інтересами перед власними. Із 593 депутатів, передбачених виборчим законом, на Трудовий конгрес прибуло понад 400, з них 36 репрезентували ЗУНР. Найбільшою фракцією була есерівська, селянська.

Вона, як зазначав П. Христюк, «могла, при умові внутрішньої спаяності, ясності своїх позицій і рішучого переведення їх в життя, відіграти рішаючу роль в цім важнім моменті української революції», але «розбавлена елементами з селянської фракції, розбилась, покололася на праве і ліве крила, які не могли знайти спільної платформи, і в результаті виступала й голосувала (відповідно до свого поділу) за різні резолюції».

Провідною і спрямовуючою силою конгресу стала фракція УСДРП, за якою пішла більшість делегатів. 28 січня Трудовий конгрес висловився за демократичний лад в Україні, підготовку закону про вибори всенародного парламенту. Було ухвалено «з огляду на небезпечний військовий час доручити власть

і оборону краю Директорії УНР, яка, доповнена представником від Наддністрянської України, до слідуючої сесії Трудового конгресу має бути верховною властю і видавати закони, необхідні для оборони Республіки, причім ці закони передаються на затвердження найближчій сесії Трудового конгресу». На рішення Трудового конгресу значною мірою вплинув наступ російських радянських військ на Київ, розгорнутий у січні 1919 р. Він зміцнив позиції прихильників союзу з

Антантою і антибільшовицькі настрої в Директорії. 16 січня вона оголосила стан війни з радянською Росією. З іншого боку, відбувалася консолідація лівих, ворожих Директорії прорадянських сил. Одразу ж після завершення конгресу в Києві відбулася конференція УПСР (центр, теч.). На відміну від фракції есерів, які продемонстрували розбіжність у поглядах на конгресі, учасники партійної конференції у підсумковій резолюції одностайно
висловилися за перехід влади «до рук класових органів, себто рад селянських і робітничих депутатів». В тій-таки резолюції конференція наголосила, що УПСР «як партія не може брати на себе відповідальності за урядову політику». Ще радикальнішу, власне, відверто ворожу до Директорії позицію зайняли ліві українські есери й соціал-демократи-незалежники, які почали входити у контакти з більшовиками й готувати повстання проти

Директорії. Національна демократія, загалом сприймаючи і сповідуючи ідею суверенності Української держави, була, як і в попередні періоди, поділена на окремі табори, що не годилися між собою в питаннях соціально-економічної орієнтації УНР. Одні бачили її демократичною, правовою республікою на взірець західних держав, інші перебували під впливом соціалістичних ілюзій.

Сам факт такого роз’єднання і вкрай несприятливе зовнішньополітичне становище ставили під сумнів подальше існування УНР. Проголошення акта злуки УНР і ЗУНР. В таких умовах пройшла майже непоміченою подія, яка мала велике ідейне значення: свято Соборності України. 22-го січня 1919 року на Софійській площі проголошено злуку УНР з ЗУНР. Представниками від

ЗУНР були: Л. Бачинський, Л. Цегельський та С. Витвицький. Але під тиском невідрадних подій свято пройшло сухо, тихо. 4-го січня 1918 року УНРада ухвалила проект договору про злуку Західно-Української Народної Республіки з Українською Народною Республікою в єдину суверенну Українську Народну

Республіку. 22-го січня 1919 року в Києві урочисто проголошено злуку Галичини, Буковини, Угорської Руси й Наддніпрянської Великої України в Народну Республіку. ЗУНР з того часу стала зватися ЗОУНР (Західна Область Української Народної Республіки). Проте, фактичної злуки не відбулось: організація влади
ЗОУНР не змінилася й обидві держави надсилали кожна свої окремі місії за кордон. Були поважні причини, на підставі яких ЗУНР не поспішала фактично об’єднатися з Наддніпрянською Україною. У січні 1919 року обидві республіки спільно вислали делегацію на Мирову Конференцію до Парижу, але на тій конференції справи 4-ох частин України розглядали окремо. Найкращим було становище

Галичини, бо з розвалом Австрії всі народи, що входили до її складу, дістали права на будування власного життя, власних держав. Але таким залишалося питання в теорії. На практиці воно виглядало інакше. Уряд ЗУНР негайно, ще в листопаді 1918 року, повідомив президента Вілсона про своє оформлення і просив його захисту проти намагань

Польщі анексувати Галичину. Польський Комітет Народовий, дипломатичний представник Польщі перед Мировою комісією, вживав різних заходів, щоб довести світові, що українські війська були під командою німецьких старшин і що створення України було в інтересах Німеччини та Австрії. Прем’єр Польщі, Падеревський інформував Мирову комісію про Галичину, плутаючи її навмисне з більшовиками

і не відкидаточи інсинуацій щодо німецької участі. Польська програма охоплювала не тільки Східну Галичину, по Збруч, але також і Холмщину, Підляшшя, Полісся та Волинь — по річку Случ — і Проскурівський та Кам’янецький повіти. Наприкінці лютого 1919 року Мирова Конференція вислала місію до уряду ЗУНР для переговорів з приводу перемир’я з

Польщею. Голова місії, генерал Бартельмі (від Франції), члени: полковник де Віярт (Англія), професор Лорд (ЗСА) та полковник Стабіле (Італія) виявили повне нерозуміння взаємовідносин Галичини та Польщі. Комісія поставила вимогу негайно припинити воєнні дії й запропонувала демаркаційну лінію між Галичиною та Польщею: від Кам’янки Струмилової до лінії Дрогобича та Турки. Третина Східної Галичини зі Львовом та
Дрогобицьким районом (нафта) залишалися за Польщею. Уряд ЗУНР пропозиції цієї не прийняв, і війна з Польщею продовжувалася. Тоді, внаслідок скарг уряду ЗУНР до Мирової Конференції, вислано 4 квітня 1919 року другу комісію, під головуванням бурського генерала Боти. Новий міжнародний проект українсько-польської угоди був більше сприйнятливий, ніж «лінія Бартельмі»: за Галичиною залишався

Дрогобицький повіт з нафтою. Уряд ЗУНР прийняв цей проект. У квітні прибула до Польщі із Франції добре озброєна армія генерала Галлера. Вона була призначена Антантою виключно для війни проти більшовиків, але замість того польський уряд вислав її проти Галицької Армії. 15-го травня 1919 року почався наступ польських військ на українськім фронті. Цей наступ польський уряд пояснив Найвищій

Раді Мирової Конференції, як відповідь на наступ українських військ, якого в дійсності не було. Сили Галлера були спрямовані на Самбір та на Луцьк — проти армії УНР. Перед переважаючими силами поляків війська Української Галицької Армії відступили. Підтримала польську офензиву Румунія, яка подала ультиматум про передачу їй південно-східної карпатської смуги землі; румунські війська

насильно зайняли частину галицького Підкарпаття. Спроба Української Галицької Армії зупинити наступ польських військ на Золотій Липі скінчилась невдачею. Українські війська відступили в трикутник: Збруч — Дністер — залізниця з Гусятина до Чорткова — Заліщики. На початку червня 1919 року почали відчуватися в

УГА втома й незадоволення проводом. Щоб запобігти занепадові дисципліни, переведено реформу: президентові Є. Петрушевичу надано право диктатора, і він створив Раду Уповноважених — з С. Голубовича, С. Витвицького, В. Курмановича, І. Мирона. Диктатура, дійсно, сприяла заспокоєнню у війську й припинила анархію. На начального вождя Української Галицької Армії призначено генерала
О. Трекова. 7-го червня 1919 р. частини УГА перейшли в наступ. Невелика чисельно армія (25000 вояків), діючи з великим успіхом, примусила відступити польські війська по всій лінії (так звана Чортківська офензива). У другій половині червня Галицька Армія досягла лінії Дністер — Гнила Липа — Перемишляни — Підкамінь. Цей успіх викликав ентузіазм населення,

і коло 90000 добровольців з’явилось до армії, але через брак зброї прийнято ледве 15000. Під час всієї тієї війни Галичина не мала нізвідки значної допомоги: Буковина була захоплена Румунією, УНР сама потребувала допомоги. Не зважаючи на це, вона вислала два загони під командою А. Долуда та кілька батарей артилерії під командою полковника

Кравчука. Долуд та Кравчук брали участь у всіх діях УГА до кінця війни. Допомогла УНР і грішми, які увесь час ходили в Галичині поруч з австрійськими коронами. У моральному піднесенні Начальна Команда УГА відмовилася признати демаркаційну лінію (т. зв. «лінію Дельвіґа), та прийняти умови перемир’я з Польщею, які підписала у

Львові 10 червня 1919 р. делегація армії УНР та УГА. Але успіхи УГА були нетривкі. Польська армія поновила наступ, і УГА змушена була знову відступити в трикутник Дністер — Збруч — залізниця. Повний брак набоїв не дав можливості продовжувати боротьбу з більш ніж стотисячною польською армією, яку Франція забезпечила всім потрібним.

На цьому закінчилася Чортківська офензива. В середині липня (16-18) 1919 року УГА, диктатор Є. Петрушевич і уряд ЗУНР перейшли Збруч, щоб об’єднатися з військами УНР. Польща зайняла всю Галичину. За цей короткий, глибоко-трагічний період своєї історії — 1918-1919 pp. — ЗУНР дала багато прикладів національної солідарності та розуміння державних інтересів. У боротьбі проти Польщі об’єдналися всі політичні партії — до москвофілів включно.
Не було соціальних спорів, ні повстань. Селянство, дуже зацікавлене розподілом поміщицьких земель, не домагалося негайної реалізації його. Більшовицька пропаганда не знаходила відповідного грунту. 15-го липня 1919 року найвищий провід, уряд Галичини та УГА перейшли Збруч для спільних дій з армією УНР. Більшовики відступили, щоб не опинитися між цими двома арміями. Перехід УГА та диктатора Є. Петрушевича з урядом через

Збруч не дав повного об’єднання сил. Об’єднати два уряди було неможливо: цьому перешкоджали і ідеологічні і персональні причини. Провід ЗУНР був безпартійний, антисоціалістичний, провід УНР був соціалістичний; провід УНР вважав за можливе переговори й союз з радянським урядом, щоб спільно подолати «Добровольчу армію» Денікіна, і взагалі з самого початку готовий був прийняти програму більшовиків за умовою, що на Україні будуть встановлені ради українські, а не московські; провід

ЗУНР ставив подвійну мету: боротьбу з Польщею та радянською Росією, і готовий був на спілку з Денікіним. До цього треба додати персональні моменти: Петлюра і увесь провід УНР вважали обрання Петрушевича на диктатора недемократичним, незаконним; Петрушевич і увесь провід ЗУНР вважали становище Петлюри на чолі армії за шкідливе для справи, і кожна опозиція проти Петлюри знаходила моральну підтримку серед галицького проводу.

Справа закінчилася на визнанні двох проводів і двох армій, але при тому утворено об’єднуючий орган — Штаб Головного Отамана, на чолі якого поставлено колишнього професора Військової Академії генерала М. Юнакова; секретарем його був генерал В. Курманович. На домагання Петрушевича наддніпрянський уряд погодився на деякі зміни: на демократичну політику без ухилів убік радянства, на зміну уряду
Мартоса, признання диктатури Петрушевича. Загальне число вояків обох армій досягало 80000, з того числа 45000 мала УГА. У додаток до регулярної армії сподівалися на допомогу повстанців, вважаючи, що воші дадуть 15000 вояків. Взагалі умови Галицької Армії були ліпші, ніж Наддніпрянської: УГА була краще забезпечена харчами — мала запасів їх на 8 місяців, мала кращий одяг, дефіцитні продукти — цукор, сіль, які могла обмінювати на

інші продукти. Спільною трагедією обох армій була недостача набоїв: заводи були поза межами обох армій — одні в Австрії, інші — на Лівобережній Україні. Купувати зброю і амуніцію за кордоном було неможливо, бо ніхто з сусідів не погоджувався продавати будь-що Україні. У той же час Антанта щедро постачала все потрібне арміям Денікіна, Колчака, Юденіча. Взагалі матеріальне становище

Директорії значно погіршало. Вичерпано ті запаси грошей, які дістала вона від гетьманського уряду і які надто широко розкидала в перших місяцях. Особливо багато грошей витрачалося на закордонні дипломатичні місії, члени яких, нібито для «підтримки престижу» Директорії, мешкали в дорогих готелях, відвідували першокласні ресторани. Наслідки цього були негативні з усіх поглядів, викликали, замість пошани, сумніви в солідарності цих

місій. З другого боку це марнотратство погіршувало і так тяжкий стан Директорії. У зв’язку з армією, яку могли ЗУНР та УHP виставити проти більшовиків, стоїть до цього часу не цілком з’ясоване питання з українськими воєнно-полоненими першої світової війни, які опинилися в Італії. Там були переважно галичани, але були й наддніпрянці.

Число тих полонених подається неоднаково: автор, що заховав своє ім’я під літерами «К.Т.», вважав, що їх було до 20. Є. Онацький дає меншу цифру — 70 – 100 тисяч, з того числа коло 500 старшин з Галичини, Буковини, Закарпатської України; наддніпрянців — близько 30.000.”1 Усі вони перебували в дуже тяжких матеріальних, гігієнічних та моральних умовах
і з початку 1919 року почали звертатися по допомогу до різних газет, до українського Пресового Інформаційного Бюро в Парижі, до уряду УНР. 15-го лютого 1919 року Петлюра вирядив до Риму О. Севрюка з наказом «добитися визволення полонених». Він дістав на видатки 20 італійських лір, але нічого не зробив для полонених.

Жив з дружиною розкішно, мав дороге помешкання в Римі, абонемент в опері, але навіть не відвідав полонених і не почав клопотів у міністерствах. Ревізія Д. Дорошенка дала великий компромітуючий матеріал, який надіслано Петлюрі, але доля того матеріалу невідома. Не міг нічого зробити й інший ревізор — д-р А. Окопенко. За той час багато полонених повмирало від тифу, малярії та

інших хвороб. Частину полонених взяли до інших армій — польської, румунської, денікінської. Можна уявити, яку величезну допомогу дали б ці полонені арміям УНР та ЗУНР, якщо б їх звільнили — нехай не 10, а половину — 50000. Не змінила їх становища заміна Севрюка в липні 1919 року іншим соціалістом — В. Голубовичем. 3. Встановлення радянської влади в

Україні. Радянсько-польська війна. Ризький договір 1921 р. та його наслідки для України Боротьба з більшовицькими військами була дуже тяжка; вони використовували китайців, які з фанатичною твердістю йшли в бій. У Києві запанувала безнадійність. Почалася масова втеча інтелігенції за кордон. Уряд ішов назустріч їй й формував різні дипломатичні місії для виїзду на захід.

Десятки людей їхали до Швейцарії, Риму, Відня, Парижу з великими державними коштами, щоб «підтримати престиж УНР». На нараді уряду 16 січня 1919 року виявились настрої: представники Січових Стрільців, О. Назарук та Ю. Чайківський, запропонували замість Директорії військову диктатуру — С. Петлюру, Є. Коновальця та А. Мельника. Інші — О. Янко та М. Шаповал — настоювали на встановленні радянської влади.
Тільки Петлюра говорив проти більшовизму. Безпорадність проводу впливала на загальний настрій. Україна, затиснута між двома потужними силами — Антантою з півдня й більшовизмом з півночі — не мала сил для боротьби. Військо розбігалося, ширилося безладдя. 23-го січня 1919 р. почалася сесія Трудового Конгресу. З 528-ох делегатів прибуло 400 та 65 делегатів з Західньої

України: Л. Бачинський, Л. Цегельський, Д. Вітовський, С. Вітик, Т. Старух та інші. Партія есерів, що дала найбільше делегатів, поділилася на три течії: ліву — «боротьбисти», які стояли за совстську владу; праву, яка стояла за демократичний соціалізм; і центр (під проводом М. Грушевського, М. Любинського та М. Шаповала), що зайняв середню позицію між правою та лівою

і настоював на передачі влади «трудовим радам селянських і робітничих депутатів». Ця група мала тільки 13 депутатів, не зважаючи на присутність М. Грушевського. Популярність його занепадала, і на голову Конгресу обрали не його, а С. Вітика. Ситуація, в якій опинився Трудовий Конгрес, була тяжка. Більшовики підходили до

Києва. Єдине питання, якому Конгрес присвятив увагу, був вибір орієнтації: чи на більшовиків, чи на Антанту. Після промов представників уряду, ухвалено скликати парламент Великої Соборної України, а тимчасово, до скликання парламенту, законодавчу владу та оборону України доручити Директорії УНР, до якої вступав представник ЗУНР— Є. Петрушевич. 29-го січня 1919 р. Конгрес розійшовся.

Боротьбу проти більшовицьких військ ускладнювало те, що основу їх становили українські частини, зформовані за Гетьмана для оборони Чернігівщини від більшовиків — Богунська й Таращанська дивізії. Радянські війська йшли на Україну без проголошення війни. Наприкінці листопада 1918 року в Москві утворено «радянський уряд
України» і радянські війська йшли на «допомогу» цьому урядові. Участь українців в тих військах полегшувала радянську пропаганду й ускладнювала становище УНР. 1-го січня 1919 року більшовики без бою зайняли Харків. Запорізький корпус з отаманом П. Болбочаном подався до Полтави, яку довгий час обороняв від більшовиків. Політика

Директорії не була спроможна об’єднати українські сили: двох опозицій і з правого боку, і з лівого. Почалося «більшовичення» окремих груп. Перейшла на бік більшовиків одна з найбільших повстанських груп, під командою отамана М. Григорьєва, яка перед тим довгий час боролася з ними на Південній Україні. У ній було людей не менше, ніж у

Директорії. Перейшов на бік більшовиків анархіст Н. Махно зі своїм великим загоном, з гарматами. Він діяв в районі від Гуляй-Поля, Кременчука до Катеринослава. Ще більше значення мав перехід на бік більшовиків Дніпровської дивізії, що стояла біля Києва, під командою отамана Д. Терпила (Зеленого). Вона прийняла більшовицьку програму й розташувалася на південь від

Києва, в районі Трипілля. Україна вкрилася повстанськими загонами під командою отаманів, які не визнавали влади Директорії. Засяг їхніх дій, звичайно, не був широкий”, кожний діяв у своєму районі. На Чернігівщині діяв Ангел, на Літинщині (Поділлі) — Я. Шепєль і т. д. Вони міняли орієнтацію: то ставали на бік Директорії, то переходили до більшовиків і вносили анархію.

Директорія була безсила боротися з радянськими військами, із плинними настроями повстанських отаманів, з антиукраїнською агітацією. Вона мала мізерну регулярну армію, меншу, ніж мав гетьманський уряд. Головними частинами її були: Запорізька дивізія з отаманом Болбочаном на чолі (якому не довіряв Петлюра) і Стрілецька дивізія а згодом корпус
Січових Стрільців, на чолі з полковником Є. Коновальцем. Це військове з’єднання було найбільш дисципліноване й національно свідоме. Крім того було кілька полків, які залишилися від попередньої доби. Загальною вадою всіх військ УНР був брак кваліфікованих, досвідчених старшин. Це були або колишні старшини російської чи австрійської армій, мало свідомі з національного погляду,

або національно свідомі підстаршини, фельдфебелі, а іноді просто «добровільці», піднесені до старшинської ранги. Вони часто не мали ні спеціальної, ні навіть загальної середньої освіти. Багато закидів висловлювали проти того, що пост Головного Отамана займав Симон Петлюра, цивільна людина. На початку 1920 року були окуповані

Польщею: Лемківщина, Посяння, Холмщина, Підляшшя (з 1918 року), Західна Волинь (з травня 1919 p.), вся Галичина (з липня 1919 року). У Польщі не було однодумного ставлення до питання Української Держави: соціалісти та деякі партії центру ставилися до Української Держави прихильно, побоюючись відродження російського

імперіалізму, але більша частина польського суспільства, зокрема Націонал-Демократична Партія, ставилися до України вороже; вони вважали, що краще мати справу з Росією, ніж з незалежною Україною. В таких загальних умовах укладено договір між Дипломатичною Місією УНР в Польщі і польським урядом. Був це час, коли українська армія поверталася з Зимового походу,

і їй загрожувало інтернування. З другого боку — Польща готувалася до збройної боротьби з Москвою. Договір підписали: А. Лівицький, голова Дипломатичної Місії УНР в Польщі, міністр закордонних справ Директорії та міністр закордонних справ Польщі Я. Домбський. Головні пункти Варшавського договору були такі: 1) Польський уряд визнавав право Української Народної
Республіки на незалежне існування на території в межах, які будуть означені договорами УНР з сусідами; Польща визнавала Директорію та Головного Отамана С. Петлюру за найвищу владу УНР. 2) Кордони між УНР та Польщею встановлювалося вздовж р. Збруча, а далі — кордоном між Австро-Угорщиною та Росією; далі — східнім адміністративним кордоном

Рівенського повіту на р. Прип’ять до її гирла. Докладний опис кордонів повинна зробити спеціальна українсько-польська комісія. 3) Польща визнає за УНР територію до кордонів 1772 року. 4) Польський уряд зобов’язується не укладати жадних міжнародних угод, шкідливих для УНР. Те саме зобов’язується УНР. 5) Національно-культурні права забезпечуються для обох національностей. 6) Аґрарна реформа в Україні буде розв’язана конституційно.

7) Укладається військова конвенція. 8) Угода залишається таємною і не може бути опублікована без згоди обох сторін. 9) Угода вступає в силу негайно по її підписанні. Такий, в стислому вигляді, зміст цього договору, який чомусь «таємно» уклали представники Польщі та Дипломатичної Місії УНР. Договір цей не був опублікований і залишався таємним.

Тільки в 1926 році його текст розшукав в архіві сенатор С. Шелухин. Як таємний, цей договір не був ратифікований. Таким чином, Польща визнавала за Україною право на незалежність, але за це діставала Східну Галичину, Західну Волинь, Холмщину, Підляшшя, Полісся. Згідно з військовою конвенцією 24 квітня 1920 року,

Польща мала велику перевагу: воєнні дії мали відбуватися тільки під польським командуванням; економічне життя було підпорядковане Польщі; мала бути спільна валюта; залізниці — підпорядковані польському управлінню. Український уряд зобов’язувався постачати польському військові харчування, коней, волів тощо. Варшавський договір викликав велике незадоволення, особливо в Галичині. Він перекреслював всю боротьбу Галичини за незалежність
і передав її під владу Польщі. Уряд Директорії та армія, що поверталася з Зимового походу, були тяжко вражені цим договором. Укладений він був не урядом, а Дипломатичною Місією, яку очолював А. Лівицький, і уряд був поставлений перед доконаним фактом. Петлюра знав про цей договір. Варшавський договір був прийнятий різними шарами українського громадянства,

як велике нещастя. У негативному ставленні до нього об’єдналися члени різних угруповань, партій. Соціалістичний уряд, з І. Мазепою на чолі, в березні 1920 року подався на димісію, але тільки в кінці травня 1920 року зформовано новий кабінет, на чолі якого став В. Прокопович (соціал-федераліст), до складу цього кабінету ввійшли: як заступник його — А. Лівицький (соціал-демократ); як міністр закордонних справ —

А. Ніковський, міністр внутрішніх справ — О. Саліковський, земельних — І. Мазепа, фінансів —-X. Барановський, ісповідань — І. Огіенко, військових справ — В. Сальський, шляхів — С. Тимошенко, господарства — Є. Архипенко, освіти — І. Холодний, здоров’я — поляк С. Стемповський. Від різних груп надходили протести.

Особливе незадоволення викликала постать Стемповського, поляка. Наприкінці травня 1920 року в Празі відбулася конференція есерів, в якій взяли участь: М. Грушевський. О. Жуковський, М. Шаповал та інші поважні представники еміграції. Вони оголосили Варшавський договір за неправний. Українські комуністи почали виявляти прагнення примиритися з більшовиками. В. Винниченко виїхав на Україну, щоб переконати більшовицький уряд створити радянську

самостійну Україну, але не мав успіху і повернувся за кордон. Голова Всеукраїнського Трудового Комітету С. Вітик звернувся до Москви з декларацією, в якій заявляв, що Варшавський договір укладений незаконно, і пропонував розпочати мирові переговори з урядом УНР. Звичайно, відповіді він не одержав. Варшавський договір викликав дуже негативне враження в
Галичині, охопленої настроєм безнадійності. Галицькі громадські діячі вважали, що дальша війна з більшовиками; неможлива. Ціла Херсонська дивізія, що складалася переважно з галичан, у кінці серпня 1920 року покинули Галицький фронт і під командою генерала Кравса та полковника Вольфа перейшла до Чехії, де була інтернована спочатку в Ліберці, а потім у Йозефові. На основі військової конвенції, зв’язаної з

Варшавським договором, у травні 1920 року почався спільний похід на Україну об’єднаних військ Польщі та УНР. Використати частини УГА, які перейшли були на сторону поляків і були інтерновані, польський уряд не погодився. У поході брали участь дві дивізії УНР: одна під командою полковника Удовиченка йшла на Білорусь, друга під командою полковника

Безручка йшла на Київ. Крім того в поході брала участь військова група, яка повернулася з Зимового походу. Українські війська були підпорядковані польському командуванню. За договором під час походу мало бути зформовано ще чотири українські дивізії, але поляки не дали на це дозволу. Увесь шлях польської і української армій по Україні відзначався брутальністю поляків, реквізиціями та грабунками населення.

7-го травня 1920 року польсько-українська армія вступила до Києва: більшовики здали його без бою. Прибувши до Києва, поляки заарештували і вивезли чимало людей, серед них кількох старих православних священиків (протоєреїв — С. Трегубова, Н. Ґроссу та інших); арештували їх під час Богослужби, у вівтарі. Це викликало обурення серед населення.

Перебування польської і української армій в Києві було недовгим: більшовики скупчили значні сили, а з Кавказу викликали армію Будьонного, яка зайшла в запілля українцям та полякам. Поляки поспішно залишили Київ, побоюючись бути відрізаними від Польщі. Перед відходом вони розстріляли деяких арештованих, підпалили і висадили в повітря багато будинків, серед них будинок колишнього губернатора, де знаходився архів.
Зірвали мости на Дніпрі, в тому числі славетний Ланцюговий міст. Польські частини відійшли за Збруч, а українські ще протягом місяця вели бої з більшовицькими військами. З початку липня 1920 року почали ширитися чутки, що Англія пропонує своє посередництво для замирення Польщі з радянською Росією. З початку серпня Польща розпочала мирові переговори з

Москвою. В таких умовах — невдач на фронті та перспективи замирення — в уряді УНР виникла ідея знайти спільників в антибільшовицьких організаціях еміграції з російською армією генерала Перемикіна, донськими козаками під проводом осавула Яковлева, Російським Політичним Комітетом під проводом Б. Савінкова, та генералом Вранґелем в Криму. Тим часом більшовицька армія наступала на захід — на

Замостя-Варшаву, але наприкінці серпня наступ більшовиків на Замостя відбито, а після того розгромлено їх під Варшавою. Ця перемога, яку називали поляки «Чудом над Віслою», врятувала Варшаву і була в значній мірі наслідком участи українських сил. Ця перемога дала можливість почати польсько-українським силам наступ на південному фронті: частини

військ перейшли Дністер, розбили більшовицьку армію й заволоділи лівим берегом Збруча. Протягом наступного місяця ці частини просувалися все далі на схід. На північному крилі української армії разом з українцями виступали російські протибільшовицькі частини генерала Перемикша та донські козаки під командою Яковлева. Разом в армії УНР було коло 23000 вояків, а в російських та козацьких частинах — 5000, разом 28000.

Та коли в боротьбі з більшовиками українська армія напружувала всі свої сили, Польща вола переговори з Москвою. 18-го жовтня 1920 року укладено перемир’я. Українська армія опинилася в дуже тяжкому становищі: її північний фронт був відкритий для радянської армії. 3-го липня 1920 року Польща розпочала таємні мирові переговори з радянським урядом.
Представники двох держав з’їхалися в Ризі для прелімінарних переговорів. Становище Директорії, без участи якої вони велися, погіршувало те, що Антанта твердо стояла на становищі: України нема, а є лише «південь Росії». Франція — настрашена успіхами більшовиків у Польщі та в Криму — хотіла допомогти Польщі коштом

України. Коли голова Дипломатичної Місії в Варшаві, А. Лівицький, одержав відомості про переговори Польщі з Москвою, він через міністра закордонних справ у Москві запропонував теж розпочати з нею мирові переговори, але радянський комісар закордонних справ Чічерін відповів, що існує тільки «Незалежна Українська Совєтська Республіка», яка бере участь в ризьких переговорах на боці

Москви. Ця відповідь радянського комісара закордонних справ показала, які наслідки для України матимуть переговори в Ризі. Не зважаючи на відповідь Чічеріна, уряд УНР делегував до Риги для участи в дипломатичних переговорах проф. С. Шелухина. Його поінформовано в Дипломатичній Місії у Варшаві, що нібито поляки не визнають радянського українського уряду.

Але виявилося, що ця інформація була неправдива: Польща визнала радянський уряд на Україні — і представництва УНР не було на Ризькій конференції. До Риги виїздила також делегація від ЗОУНР у складі: К. Левицького, О. Назарука, Е. Брайтера і Л. Мишуги. Вона вислала конференції протест проти трактування питання

Галичини, як внутрішнього питання Польщі, і протест проти мирового договору щодо Східної Галичини Цю делегацію теж не допущено до участи в конференції. 12-го жовтня 1920 року польський і радянський уряди підписали прелімінарний договір, в якому зазначені були кордони між Україною та Польщею річкою Збручем, далі Волинню через Остріг до впаду Горині в Прип`ять Совєтську
Україну представляли — Йоффе та Мануїльський. На три тижні (з 19 жовтня до 9 листопада) встановлено було перемир`я. Радянський уряд використав перемир`я для підготовки наступу по всьому фронту. 10-го листопада більшовицька кіннота зробила глибокий прорив на українському фронті біля Могилева й примусила українську армію, після тяжких боїв відступити за Збруч. 16-го листопада була розбита в Криму армія Врангеля.

Українська армія була інтернована в польських таборах. На цьому закінчилася регулярна визвольна боротьба за волю України. 18-го березня 1921 року в Ризі підписано мировий договір між Польщею та радянській Росією. Польща визнала Українську Радянську Соціалістичну Республіку. Правобережна Україна була поділена.

Холмщина, Підляшшя, Західна Волинь та Західне Полісся дісталися Польщі, Східна Волинь — радянській Роси. Доля Галичини не була вирішена. 1923 року Конференція Амбасадорів у Парижі ухвалила прилучити Галичину до Польщі з умовою надання їй автономних прав. У Ризькому договорі обумовлено заборону перебувати на території

Польщі антибільшовицьким організаціям. Таким чином, Директорія, уряд УНР і всі їх організації втратили право легального існування в Польщі. Вони продовжували свою діяльність нелегально. Так з 1921 року нібито зліквідовано Україну. Всі частини опинилися під різними окупаціями: з 1918 року Буковина — під румунською окупацією, з 1919 року Закарпаття — під чеською, з 1921 року

Наддніпрянська Україна — під російсько-радянською та польською, з 1923 року Галичина — під польською. Ризький договір закінчив героїчну добу Визвольних Змагань, боротьби за волю України за державу, за національні права. Ця боротьба охопила тільки чотири роки (1917-1921), але ці роки виорали глибоку межу між попередніми та наступними роками. Вони піднесли національну свідомість народу, скріпили соборність, прагнення державності,
бажання мати «в своїй хаті свою правду і волю». Дуже багато крови пролив український народ, сотні тисяч жертв кращих своїх синів приніс він, щоб здійснити мрії свободи. Оточений ворогами він не мав підтримки, не мав спільника в цій титанічній боротьбі. Але до останньої можливості не піддавався. Боротьба за визволення України внесла в історію не тільки України, але й в

історію Європи нове: це — велика участь жінок в регулярній армії. Жінки йшли на боротьбу звичайними вояками, медичними сестрами, зв`язковими, разом з чоловіками переносили холод і голод, далекі переходи, ночівлю проти неба, рани, хвороби. Смерть загрожували їм на кожному кроці. Але все це не лякало жінок. Чимало з них піднеслося до старшинських ранг і вписали своє

ім`я в список героїв. Ця участь жінок свідчить, якою великою народною справою була Визвольна Війна. Закінчення регулярної війни не означало капітуляції перед численно сильнішим ворогом, багато років тривала внутрішня боротьба, не припинялися повстання, які охоплювали всю Україну. Лише у 1924 році були розгромлені останні повстанські загони. Але й тоді не придушено України – безперервні арешти та судові процеси, розстріли, заслання, концтабори,

штучний голод 1932-1933 років — були завершенням Визвольних Змагань. А десятки тисяч людей, з любові до Батьківщини, до волі, покидали рідні землі, прирікаючи себе на безпритульне існування, на шукання гіркого хліба вигнання, на безправне існування «бездержавних» мандрівників. Історія України переходить до нового етапу. З часу Ризького договору починається історія під владою окупантів,

історія боротьби за своє національне «я», за свою національну культуру й свободу. З другого боку — починається історія української еміграції, окремих осередків українського народу в Європі, Америці, Австралії, Азії, і тих місцях, куди заганяла доля цих «переміщених осіб», як назвали емігрантів після другої світової війни. Доля всіх цих частин українського народу — і під чужинецькою окупацією, і в різних країнах розселення — складалася по-різному, але залишалася спільною
і спільними залишались національна свідомість і прагнення мати свою державу. Історія України дає багато прикладів, коли здавалося, що вже вона остаточно переможена, знищена, що її «немає й не буде», — але минає час, і вона виходила знову на історичний кін оновлена й жива. Список літератури 1. Бойко О.Д. Історія України у ХХ столітті: 20-90-ті роки /

Навч. посіб. для студ. – Ніжин, 1994. 2. Бойко О.Д. Історія України: Посіб. для студ. – К 1999. 3. Борисенко В.Й. Курс української історії: З найдавніших часів до ХХ ст.: Навч. посіб. для студ. – К 1996. 4. Єфименко О.Я. Історія України та її народу. – К 1992. 5. Історія

України: Курс лекцій: У 2-х т. / Навч. пос. для вузів / За ред. Л. Мельника. – К 1991-1993. 6. Історія України: Нове бачення: У 2-х т. / Під ред. В.А. Смолія. – К 1995. 7. Кормич Л Багацький В. Історія України від найдавніших часів і до XXI століття: Навч. посіб. – Харків, 2001. 8.

Лановик Б Матейко Р Матисякевич З. Історія України: Навч. посіб. для студ. – К 2000. 9. Новітня історія України (1900-2000 рр.): Підруч. для студ. – К 2000.