Реферат на тему:
ВИЗВОЛЕННЯ УКРАЇНИ З-ПІД ВЛАДИ
ЗОЛОТОЇ ОРДИ
І БОРОТЬБА ЗА СТВОРЕННЯ НЕЗАЛЕЖНОЇ УКРАЇНСЬКОЇ ДЕРЖАВИ
(
XIV
–
XV
ст.)
1
Галицько-Волинська держава й початок визволення українських земель у першій чверті
XIV
ст.
На початку XIVст. міжусобна боротьба татарських ханів ослабила владу завойовників над Україною. Сприятливими обставинами для зміцнення власних позицій найшвидше скористався галицько-волинський князь Юрій (бл. 1301 — бл. 1315). У 1302 р. він послав на допомогу брату своєї дружини поль ському князю Владиславу Локетеку військові загони. Але похід був невдалим, внаслідок чого Юрій втратив відвойо вану батьком і добре освоєну українцями Люблінську землю, Значно успішніше діяв молодий правитель у мирній роз будові власних володінь. За його князювання швидко розро сталися міста й села, розвивалися торгівля й культура. В 1303р. була створена Галицька митрополія, що значно зміц нило міжнародний авторитет західноукраїнської держави й водночас послабило релігійні зв’язки з іншими українськими землями. Правління Юрія — це доба золотого спокою, ба гатства й слави Галицько-Волинської держави та її міжнародного визнання. Сам князь дістав титул «короля Русі». Такий титул найбільше відповідав державотворчим процесам в Україні, оскільки відродження нової Української держави на західних землях відбувалося під давньою назвою «Русь». Інакше й не могло бути. В часи розпуки й лихоліття громада завжди шукає опори своїм діям у славних сторінках власної історії. А нею в житті українського народу й була могутня Київська Русь. Відроджуючись під цією назвою, Україна тим самим перебирала на себе велич і авторитет своєї попередниці.
Сини Юрія Андрій і Лев (1315 — 1323), хоч і розділили між собою територію князівства, але в політиці завжди діяли спільно. Князі підтримували дружні стосунки з правителями західних держав і тим самим забезпечили мирні умови життя своїм підданим. Внутрішня стабільність стимулювала національне піднесення серед місцевої феодальної верхівки та її прагнення до незалежності від Золотої Орди. При цьому патріоти добре бачили неспроможність власними силами досягти мети й тому в своїх діях орієнтувалися на ті країни, які були готові виступити проти Монгольської держави й разом з тим визнати правомірність державотворчих устремлінь української національної знаті. Такою країною і стала молода Литовська держава.
На початку XIVст. Литва набрала великої сили, її територія розширилася далеко за межі етнічного регіону — басейнів Вісли, Німану й Двіни — за рахунок приєднаних білоруських і частини руських (російських) земель. Після придушення сепаратистських виступів племен ятвягів і жмуді внутрішнє становище країни зміцніло. В той же час посилилася загроза її державному існуванню з боку німецьких рицарів, Польщі й особливо Золотої Орди. Спільне прагнення до державної незалежності штовхало в обійми як Литву, так і Україну. Кожна з них міцніла силою іншої. Спочатку ворожі, потім добросусідські відносини між Литвою й Галицько-Волинською Руссю переросли в союзницькі. Вони спрямовувалися проти зовнішньої агресії й одночасно на створення дружньої Литві Української держави.
Політичне зближення Західної України й Литви було закріплено династичним шлюбом наймолодшого сина великого князя литовського Гедіміна (1316 —1341) Любарта, Дмитра в християнстві, з дочкою Андрія Юрійовича. Союз галицько-волинських і литовських князів викликав протидію монголо-татарської адміністрації. Хан Узбек (1314 — 1342) спочатку підкорив собі сепаратистське настроєних ханів кочових племен між Доном і Дніпром, а на початку 20-х років — і в пониззі Правобережної України. Незабаром настала черга Галичини й Волині. В жорстокій борні зі Золотою Ордою Галицько-Волинська держава зазнала нищівної поразки. Князі Андрій і Лев у 1323 р. загинули в бою. Після їхньої смерті припинилася династія князів Романовичів, яка так багато зробила для блага України. Відновлення золотоординської влади над усією Україною не підірвало заповітної мрії частини української знаті про державну незалежність.
Зі смертю братів Юрійовичів політичне становище українських земель кардинально змінилося. Князь Гедимін вважав Волинь володінням свого сина Дмитра-Любарта й з ініціативи місцевої знаті почав розширювати його на схід. Навесні — влітку 1324 р. українсько-литовські війська здійснили визвольний похід на Київське князівство. Напрямок удару був обраний не випадково. Незважаючи на занепад, Київ продовжував зберігати за собою значення номінального центру всієї Русі, і тому його здобуття мало б величезний вплив на розгортання визвольного руху в Україні. Значну роль при цьому відігравало й відоме прагнення частини київської аристократії позбутися чужоземного панування. Українсько-литовські війська оволоділи Овручем, Житомиром, поблизу Білгорода завдали поразки нечисленним загонам прибічників хана — київського князя Святослава, брянського — Романа, переяславського — Олега й луцького — Льва. Після млявого опору київські бояри заявили про підтримку переможців і визнали владу Гедиміна. За ними те ж саме зробила знать Вишгорода, Черкас, Канева, Сліпорода та інших міст і містечок Подніпров’я. За підтримку литовський князь зобов’язався повернути українським князям і боярам їхні спадкові володіння, давні права і привілеї. Своїм намісником на Подніпров’ї Гедимін залишив сина Федора. Однак перемога була не повною. В Подніпров’ї в 1324 р. встановилося двовладдя. Поряд з адміністрацією баскака діяла адміністрація й литовського князя. Так почалося масове визволення українських земель з-під монголо-татарської навали.
2 Поділ українських земель між Литвою і Польщею в
1325
–
1352
pp
.
Успіх союзників на Подніпров’ї був затьмарений подіями в Західній Україні. Пропольськи настроєні місцеві бояри обрали галицько-волинським князем сина мазовецького князя Тройдена 14-річного Болеслава (1324— 1340). Це одразу спричинило збройний конфлікт між Литвою і Мазовією. Тільки загроза агресії Тевтонського ордену змусила супротивників припинити чвари й укласти в 1325 р. мир. За його умовами Гедимін відмовлявся від Волині, зате зберігав за собою заселені великою кількістю українців Бе йщину й Підляшшя. Галицько-Волинська держава втратила свої землі в Північному Причорномор’ї й мусила визнати зверхність Золотої Орди. Князь Болеслав перейшов у православ’я, на честь свого діда по матері взяв ім’я Юрія IIй гарантував боярству збереження всіх статків, давніх прав, звичаїв та привілеїв. Певний час Болеслав-Юрій IIвоював з Польщею та Угорщиною за Люблінську землю, але безуспішно. Його позиції в краї були нестійкими. Намагаючися зміцнити своє становище, Болеслав-Юрій II почав протегувати іноземцям — давав великі пільги іноземним купцям і ремісникам, оточував себе католиками, які відсували національну знать від адміністративної влади. При цьому князь відступився від православ’я і став заохочувати навернення українців до католицизму. Це викликало масовий протест галичан. Бояри на чолі з Дмитром Дедьком організували змову і в 1340 р. отруїли князя на бенкеті, а іноземців винищили.
Галицько-волинським князем було проголошено Л ю-б а р т а, тісно зв’язаного родинними узами з Романовичами. Але фактично його влада поширювалася лише на Волинь. У Галичині запанували місцеві бояри на чолі з «управителем і старостою Руської землі» Дедьком. Так Галицько-Волинська держава розпалася на князівство Волинське й олігархічну автономну республіку Галичину. Хан Золотої Орди Узбек визнав Любарта верховним правителем і підтримував його у відсічі агресії Польщі та Угорщини. Польща при Казимирі (1333— 1370) значно посилилася. Незважаючи на невдачу у війні з хрестоносцями й втратою в 1336 р. Помор’я, вона являла собою серйозну військову силу, вістря якої спрямовувалось на українські землі. Ще більше зміцніла на той час Угорщина, їй належали Славонія, Хорватія, Болгарія, Валахія, Молдавія з Буковиною, а також українське Закарпаття. Саме ці держави й почали активно зазіхати на роз’єднані західноукраїнські землі.
В 1340 р. угорсько-польські війська вдерлися в Галичину й хоч оволоділи Львовом, однак захопити увесь край не змогли. Запрошені Дедьком татари напали на Польщу й Угорщину та спустошили їх. Любарт поступово обмежував автономні права Галичини і в 1347 р. остаточно підкорив її своїй владі. Так перша спроба встановити в Україні республіканську форму правління зазнала невдачі. За тих умов інакше й не могло бути.
За всієї могутності литовський князь не зміг чи не захотів захистити самостійне існування Галицької митрополії від великоімперських зазіхань московського князя Семена Івановича (1340— 1353). За допомогою різноманітних інтриг московського митрополита Теогноста патріарший собор 1347 р. ухвалив спеціальне рішення щодо ліквідації Галицької митрополії та прилучення її до митрополії Київської, а власне Московської. Вирішальною підставою для цього стало неправдиве повідомлення московського князя про небажання віруючих миритися з таким поділом. Діставши відповідну грамоту візантійського імператора Іоанна Кантаку-зина, князь умовив галицького архієрея відправитися до Константинополя на церковний суд. У 1347 р. під приводом відновлення церковної єдності Русі Західна Україна була позбавлена власної церкви, а разом з нею й могутнього знаряддя формування релігійної і національної свідомості українського народу.
Намагання Любарта зміцнити Волинь і Галичину активно підтримував новий великий князь литовський О л ь г е р д (1345— 1377), який поділяв прагнення української знаті до незалежності від Монгольської держави. Але на перешкоді цьому стояли Польща й Угорщина. Польський король Казимир добився нейтралітету Золотої Орди, уклав мир з хрестоносцями й протягом серпня — вересня 1349 р. захопив Волинь^ і Галичину. Любарт утримав за собою лише Луцьку землю ^Почалася польсько-українсько-литовська війна за українські землі. У ній найактивнішу участь взяло місцеве населення, і Безприкладну хоробрість і військову вправність продемонстрували захисники волинського міста Белза під командуванням воєводи Дрозда. Вони не тільки відстояли місто, а й завдали нападникам чималих втрат./Війна закінчилася перемир’ям 1352 р., за умовами якого Галичина відійшла до Польщі, а Волинь з містами Володимир, Луцьк, Белз, Холм та Берестейщиною залишалася за Литвою. Захоплену українську землю польський уряд прагнув перетворити на свою провінцію — поширював на неї польське право й адміністративну систему, на вищі посади призначав польських феодалів, зміцнював католицьку церкву й намагався створити окрему православну Галицьку митрополію, щоб таким чином ослабити зв’язки краю з іншими українськими землями. Частина галицьких бояр задовольнилася одержаними привілеями й почала співробітничати з загарбниками, інша — не захотіла миритися з матеріальними і політичними втратами й емігрувала до^ Литви та Валахії, не залишаючи надії повернути втрачене ^Боротьба Литви й Польщі за українські землі не припинялася протягом кількох наступних десятиліть, її результати багато в чому залежали від реакції українського населення на дії іноземних урядів.
Визволення українських земель у 1361— 1362 pp. і відновлення удільного устрою.(Перші роки правління литовських князів на Волині переконали патріотичну українську громадськість у реальності відновлення національної держави. Цьому сприяло визнання литовськими властями національних особливостей державного устрою України-Русі та прав української знаті на чільне місце в новому суспільстві. Перебуваючи на значно нижчому рівні суспільного й культурного розвитку, Литва запозичувала кращі зразки соціально-політичного устрою Київської Русі й тим самим привертала на свій бік і білорусів, і росіян, і українців^Почалася відверта українізація литовських князів. Вони одружувалися на українських бояринях і княгинях, переходили у православну віру, вводили в діловодство і повсякденну практику руську (українську й білоруську) мову, запозичували місцеві звичаї та обряди. Через три-чотири покоління вже не можна було розібрати, хто з них литвин, а хто русин. Такі дії литовських князів були до вподоби й тій українській знаті, яка знемагала під монголо-татарським ігом та мріяла здобути політичні привілеї й матеріальні статки, суттєво обмежені азіатськими формами залежності України від Золотої Орди, їй протистояла частина місцевих князів і бояр. Заможна українська верхівка у визначенні своєї долі поступово розколювалася на дві ворогуючі групи.
З середини XIVст. визволенню України від монголо-татарського ярма сприяла й зовнішня обстановка. Позбавлена історичного підґрунтя, консолідуючої етнічної основи й прогресивної економічно-адміністративної системи, Золота Орда у цей час почала невпинно розпадатися. Після вбивства хана Бірдибека в 1359 р. загострилася збройна боротьба між претендентами за владу. Посилилися відцентрові устремління ханів і мурз окраїнних територій Золотої Орди, що багато в чому зумовило успіх визвольного руху пригноблених народів. Частину військової сили Монгольської держави від-тягло на себе міцніюче Московське князівство. Зростаюча небезпека з боку Тевтонського ордену й Польщі спонукала Ольгерда на тісніший союз з українськими можновладцями. На Литву тисли із заходу, й вона розширювалася на схід та південь.
Зайнявши в 1359 р. Брянськ, Ольгерд вийшов на кордони Чернігово-Сіверщини й Київщини. Велику допомогу у визволенні Подніпров’я подали Ольгерду місцеві бояри, київський князь Федір і митрополит Роман, якого він нещодавно призначив своїм ставлеником у Києві. Наприкінці 1361 — на початку 1362 р. київський князь і місцеве боярство добровільно визнали владу Ольгерда. Поповнені київськими воїнами українсько-литовські війська влітку 1362 р. вирушили визвольним походом на схід. Паралельно їм сунула орда кримського хана Мамая, який виступив проти тих претендентів на ханський престол у Сараї, чиї володіння лежали поміж Дніпром і Доном. У боротьбі із Золотою Ордою литовський князь, українські бояри й кримський хан стали союзниками. З допомогою місцевої знаті українсько-литовські війська швидко визволили територію колишнього Чернігово-Сіверського князівства до Дону з містами Чернігів, Новгород-Сіверський, Путивль, Курськ. На зворотному шляху переможці звільнили землі Переяславщини й рушили на Правобережжя проти невеликих татарських орд Кутлубаха-султана, Качибея-карея й Дмитра-султана, які підтримували Польщу в її протистоянні з Литвою. У битві при Синіх Водах (притока Південного Бугу р. Синюха) українсько-литовські війська восени 1362р. наголову розгромили татарські загони й звільнили Поділля від загарбників. Союз литовських і українських можновладців дав Україні довгоочікувану свободу. За межами союзницької держави опинилися тільки окремі регіони — Галичина в складі Польщі, Північна Буковина — Молдавського князівства, Закарпаття — Угорщини. Кримський півострів перетворився на окремий татарський улус, який щодалі більше відділявся від Золотої Орди.
Визволена спільними силами Україна об’єдналася з Литвою в одній державі як рівна з рівною. Самі литовці називали її Велике князівство Литовське, Руське і Жемайтійське, що найповніше відповідало національному й територіальному складу нової держави. Українські, білоруські й частково російські землі становили 9/10 загальної площі князівства. У складі спільного державного утворення Україна відновила адміністративно-територіальний устрій, типовий для її попередниці Київської Русі. Давня мрія української знаті здійснилася. Вся територія України була поділена на удільні князівства, що являли собою автономні державні утворення. На чолі князівств були поставлені представники переважно великокнязівської литовської родини. Це була своєрідна дяка української аристократії литовському князю за видатну роль у визволенні українських земель. Київське князівство разом з Переяславщиною припало сину Ольгерда Володимиру, Чернігівське й Новгород-Сіверське — другому синові Корибуту (в християнстві Дмитро), Брянське й Трубчевське— старшому сину Дмитру, Стародубське — племінникові Патрикію Наримуновичу. В чотирьох уділах на Поділлі вокняжилися племінники Ольгерда — Юрій, Олександр, Костянтин і Федір Коріатовичі. У невеликих уділах до влади прийшли українські князі, далекі нащадки Володимира Святославича. Національна знать залишилася відсунутою від влади тільки на вищих щаблях управлінської системи.
Удільні князі перебували у васальній залежності від великого князя, присягали йому на вірність, давали щорічну данину, дружно виступали у походи. Разом з тим вони складали великокнязівську раду й брали участь у вирішенні найважливіших державних питань. Удільні князі мали фактично необмежену владу на місцях — на власний розсуд розпоряджалися землями й доходами, привласнювали мито, карали й милували. Кожен удільний князь мав своїх васалів з місцевих князів і бояр. Для поповнення вояцького стану князі переводили в бояр представників інших станів, у тому числі й заможних міщан та селян. При цьому вони звільнялися від різноманітних повинностей і були зобов’язані відбувати військову службу. За це бояри діставали земельні наділи як на помісному, так і на вотчинному праві.
Боротьба знаті за перетворення удільних князівств на незалежну Українську державу в 70— 90-х роках XTVст. З одержанням автономних прав українські князі й найбільше боярство почали відверто претендувати на повну незалежність від литовської правлячої верхівки, їх підтримували й литовські удільні князі. На чільне місце в державотворчому процесі з початку 70-х років висунулося Київське князівство, яке стало центром консолідації української народності. За короткий час воно приєднало до себе Переяславщину, значну частину Чернігово-Сіверщини й простяглося від водо-розділу Південного Бугу, Тетерева й Случі на заході до притоки Сіверського Дінця р. Тихої Сосни на сході. Київський князь Володимир Ольгердович поділяв прагнення місцевої знаті до самостійності, чимдалі настійливіше виводив її з підпорядкування великому князю литовському, ігнорував розпорядження центральних властей, а то й протидіяв їм. Князь організував карбування власної монети, що фактично зробило князівство фінансове незалежним від Литви.
Перспектива виходу українських князівств з-під влади литовського центру й створення самостійної національної держави не влаштовувала правлячі кола Литви. Прийшовши до влади, великий князь Я г а й л о (1377— 1392) доклав чимало зусиль до послаблення визвольного руху в Україні. З цією метою він почав тасувати удільних князів, давати їм землі в різних місцях. Становище Литовської держави ускладнювалося. Вона не змогла відстояти цілісність своїх володінь на заході. В 1377 р. угорсько-польські війська захопили Холмщину та Белзщину. Спочатку вони належали польській короні. Але наступного року угорський король відібрав у Польщі всю Галичину разом з окупованими територіями Західної Волині та приєднав їх до своїх володінь. Почалась заміна місцевих урядовців чиновниками-угорцями. Вища влада в регіоні перейшла до королівського намісника й була підкріплена введенням у галицькі міста угорських гарнізонів. Посилилося соціальне гноблення. У 1382 р. в Галичині спалахнуло народне повстання проти окупантів. Але власними силами повстанці не могли подолати угорське військо, і їхні зусилля були приречені на поразку. Дедалі більшу активність проявляв Тевтонський орден. Зі сходу Велике князівство Литовське зазнавало зростаючого тиску з боку Московського князівства, яке помітно зміцніло після перемоги над татарами в 1380 р.
3 Ліквідація удільного устрою України
Внутрішні й зовнішні обставини спонукали литовських і польських феодалів до об’єднання. В 1385 р. феодали підписали Кревську унію, за умовами якої Литва й Польща об’єднувалися в одну державу. Королем після шлюбу з польською королевою Ядвігою ставав Я г а й л о (1386— 1434). Литва мала прийняти католицтво, віддати казну Польщі, заплатити 200 тис. флоринів Вільгельмові австрійському за відмову від Ядвіги, повернути захоплені території й приєднати до Польщі як литовські, так і українські землі.
Кревська унія значно зміцнила Польшу. З допомогою литовсько-українського війська вона в 1387 р. остаточно відвоювала в Угорщини Галичину й встановила владу над Молдавським князівством. Під тиском польських панів Ягайло приєднав Галичину не до Литви, а до Польщі, зобов’язавшися навічно зберігати її «собі, Ядвізі, дітям і короні польській». Зовсім не однозначно сприйняли Кревську унію литовські та українські можновладці. Вже перші дії Ягайла щодо виконання її умов зустріли рішучий збройний опір литовської феодальної верхівки на чолі з Вітовтом Кейс-тутовичем. Та й удільні українські князі, змушені присягнути на вірність польському королю, дедалі більше виявляли невдоволення, не бажаючи втрачати здобуту, хоч і обмежену, самостійність.
Київський князь Володимир Ольгердович відмовився прийняти католицьку віру, його приклад наслідувало й київське боярство. Хоч Володимир Ольгердович і мусив взяти участь у боротьбі Ягайла проти Вітовта, але в інших питаннях проводив самостійну політику. Князь вів переговори з московським князем про допомогу у боротьбі з Вітовтом, відмовлявся виконувати його накази. Ведення незалежної політики щодо Литви й Польщі не на жарт стурбувало польського короля й литовського князя. Вони примушували Володимира Ольгердовича ще двічі присягати Ягайлу, але приборкати його так і не змогли. У своїх діях київський князь спирався на місцеве боярство, життєво зацікавлене в державній незалежності. Протистояння між центром і периферією закінчилося компромісом. У 1392 р. Ягай-ло визнав Вітовта довічним правителем Литви. Так литовські й українські феодали домоглися відстрочення повної інкорпорації Литви й України до Польщі. Централізація князівства зміцнила великокнязівську владу, створила передумови для успішної відсічі іноземній агресії й водночас для обмеження автономних прав удільних князівств. Вже перші дії уряду в цьому напрямі викликали адекватну реакцію в Україні.
На початку 90-х років більшість українських князівств відмовилися визнати Кревську унію, а разом з нею владу як польського короля, так і великого князя литовського. Тобто була зроблена спроба добитися державної незалежності автономних князівств. На чолі патріотичних сил стали київський князь Володимир Ольгердович, новгород-сіверський — Дмитро Корибут і подільський — Федір Коріатович. Але діяли вони розрізнено, неузгоджено й тим самим прирекли визвольний рух місцевої людності на невдачу. Наступ військ Дмитра Корибута на Литву в 1392 р. закінчився поразкою. Почався контрнаступ литовських загонів на Україну. Протягом 1392—1395 pp. Вітовт відібрав у повсталих князів найбільші удільні князівства й передав їх своїм прибічникам. Українська знать поставилася до них вороже. Коли на місце усунутого Володимира Ольгердовича до Києва в 1394 р. прибув Скиргайло, то боярство відмовилося йому коритися. Князь мусив відмовитися від обмеження прав місцевих можновладців і почав підтримувати їхнє прагнення до незалежності від центру. Однак така лінія поведінки київського правителя не влаштовувала Вітовта, й Скиргайло був отруєний. У 1399 р. до Києва приїхав намісник Вітовта, його племінник Іван Гольшанський.
Таким чином удільний устрій України було ліквідовано.
Література
1. Субтельний О. Україна: історія. – К.: Либідь, 2004. – 736с.
2. История Украинской ССР. Под ред. Ю.Ю. Кондуфора, т.4, в 10-ти т.к.: Н. д., 1983. – 694с.
3. Губарев В.К. История Украины: конспект лекций для студентов и преподавателей. Д.: БАО, 2004. – 384с.
4. Борисенко В. Й.Курс української історії: 3 найдавніших часів до XX століття. 2-ге вид.: Навч. посібник. — К Либідь 1998.- 616 с.