РЕФЕРАТ НА ТЕМУ
В’ЯЧЕСЛАВ ЛИПИНСЬКИЙ – ВИДАТНИЙ
УКРАЇНСЬКИЙ
ІСТОРИК, ПОЛІТИК,
ДЕРЖАВНИЙ ДІЯЧ
17 квітня 1882
р. в селі Затурцях, Володимирського повіту, у спольщеній родині Липинських.
Казимира і Клари з Рокицьких народився В’ячеслав, і тому виховується він у дусі
польської культури і традицій.
Одначе родина
Липинських була немов одним із островів серед етнічного й етнографічного
українського моря, що мусіло вплинути на формування молодої душі Вячеслава.
Спочатку вчиться
В’ячеслав у Житомирській гімназії, згодом переходить до Луцької, а ще пізніше —
до першої гімназії в Києві. І ось серед української стихії в Києві молодий
спольщений шляхтич Липинський чує себе українцем. Поруч з наявною польською
учнівсько-гімназичною корпорацією він засновує український гімназичний гурток з
одних римо-католиків, з уваги на те, що цей гурток входить у гострий конфлікт з
польським, Липинський шукає українських елементів серед зросійщеної
православної молоді та кидає клич об’єднання польської корпорації разом з
українською в єдиній гімназичній громаді за територіальним принципом,
принципом, що пізніше відіграє таку колосальну роль в його державницькім
світогляді.
Сама по собі,
згідно з його наукою, територія в динамічно-політичнім розумінні — ніщо;
свідомість своєї території перетворює її в активну рушійну політичну силу.
Звідси, зі свідомості своєї території родиться патріотизм: любов до своєї
землі, до Батьківщини. В основі буття і могутності держав лежить, за
Липинським, свідомість своєї території — патріотизм.
В протилежність
до патріотизму, сучасний соціалізм і націоналізм є поняттями нетериторіальними.
В їх основі лежить не свідомість території, Батьківщини, а свідомість почуття
спільноти з людьми одного класу — у соціалістів, чи свідомість племінної,
мовної єдності, хоч би і на чужій території, — у націоналістів. В їх основі
лежить свідомість антагонізму, ненависті (а не любові й братерства) до людей
інших класу і стану, чи до чужого племені, хоч би і на своїй території, що у
висліді дає руїну території, землі, Батьківщини. Ця засаднича теоретична теза
зустрілася в політичній практиці з осудом Липинським активно пропагованого
донедавна гасла: «Україна для українців». Справді, уважна обсервація факту
творення на наших очах, хоч 5и тільки американської, нації, поступово схиляє у
країн-дів до ревізії того політичного гасла.
На Київському
з’їзді польських гімназичних осередків у 1901 р. Липинський пропонує як засаду
об’єднання учнівської молоді прийняти принцип не віросповідний і не
національний, а територіальний. Пропозицію Липинського з’їзд відкидає, і
Липинський разом зі своїми однодумцями покидає з’їзд та остаточно пристає до
українського національного табору. Ось так за прикладом Шептицького,
Антоновича, Михальчука, Познанського, Свєнцицького, Т. Рильського, д-ра
Юркевича, графа Тишкевича, Б. Яро-шевського і багатьох інших Липинський навіки
зв’язує себе з українством ще в гімназичні роки, чим практично виправдує свою
пізнішу теоретичну тезу, що як українська спольщена провідна верства, так і
українська обмосковлена верства можуть додатньо прислужитися для української
державності. Та проблема не втрачає своєї вічної актуальності і сьогодні, коли
вже еміграційне українське суспільство б’ється над рецептами, чи і як
використати осовєтизовану «шляхту» — совєтську провідну верству — українського
походження. У цім питанні голос Липинського може бути вирішально-директивним.
Однак, між
приходом до українства, скажім, Антоновича і Липинського існує величезна
різниця. Всім добре відома знаменита «Сповідь» Антоновича. В ній В. Б.
Антонович подає мотиви свого переходу від польського національного табору до
українського. З них видно, що Антонович одірвався від свого стану, в якому
зростав, лишив його, відмовившись від нього, і влився в українську стихію як
одиниця, так би мовити, декласована. Не те з Липин-ським. Останній ні на
хвилину свого стану не кидає, не рве з ним зв’язків, продовжує жити і працювати
разом з ним, стараючись навернути весь стан на свій обраний шлях. Цю обставину
найкраще вияснив сам Липинський у словах: «Ви знаєте, що од мого стану, од
братів моїх, мене не відірвете ніколи. Ви знаєте, що до України йшов від самого
початку і досі не викиднем, не одинцем, а разом зі своїми, з своїм станом»
(Листи до братів-хліборобів, передмова, с. XXX).
Ще в ті
гімназичні часи Липинський увійшов був у тісний контакт з тодішнім студентом
Київського університету, а пізніше мужем славної поетеси Лесі Українки —
Климентієм Квіткою. В 1890-х роках у Києві існував відомий український салон
Требінської, куди впроваджено і молодого Липинського. Там він перебував в
оточенні українського Олімпу — Ореста Левицького, Євгена Чикаленка, М.
Василенка, В. Доманицького, Русових, М. Лисенка, Заньковецької, Саксаганського
та ін. Зокрема в цьому салоні треба шукати закріплення української національної
свідомості молодого Липинського. Вияснення впливу цього Олімпу на формування
душі Липинського могло б багато кинути світла на деякі сторінки його
світогляду.
Військову службу
в російському війську відбуває Липинський у драгунськім Ризькім полку,
стаціонованім тоді в Крем’янці, в Україні. Відбувши військову службу, студіює в
Краківському університеті агрономію, а згодом історію й соціологію, студії яких
закінчує в Женеві. Під час університетських студій переглядає магнатські
родинні архіви й бібліотеки, визбирує нові цінні історичні матеріали, на
підставі яких пізніше пише неперевершені історичні праці. Після закінчення
університетських студій не пориває зі своїм класом хліборобів-продуцентів, не
декласується, а практично господарює в одідиченім хуторі — Русалівських Нагарах
на Уманщині, хоч серйозно цікавиться історичною проблематикою. Там створює він
свою дорогоцінну бібліотеку, зберігає і накопичує архівні матеріали, творить
документальну базу для здійснення своєї мрії — написання «Історії України» з
державницького погляду. На початку революції 1917 року вся бібліотека й
рукописи — результат п’ятнадцятирічної праці — згоріли разом з домом. Селянина
Левка Зануду, який за відсутності Липинського оберігав цю бібліотеку від «злих
і темних людей», було вбито. Пам’яті цього селянина Липинський присвячує свою
працю: «Україна на переломі» та тепло згадує його в ній і помішує його
фотознімок за титульним листом згаданої праці.
Господарюючи на
хуторі й працюючи на землі, Липинський не кидає і творчого пера, з-під якого
виходять організовані ним для хліборобів доповіді, публіцистичні статті,
редаговані ним журнали та історичні праці. У той період Липинський обдаровує
українську суспільність своїми історичними розвідками: «Данило Братковський,
суспільний діяч і письменник XVII ст.», «Генерал артилерії Великого Князівства
Руського (з архіву Немиричів)», «Аріанський соймику Киселині на Волині в маю
1638 р.».
Ця книжка бере
свій початок з доповіді, читаній Липинським 1908 р. на зібранні уманських
дідичів і опісля повтореного ним у Києві й Луцьку.
Тут, як і в
київськім українськім органі «Рада», Липинський друкує цілу низку своїх статей.
Праця над ними ще жде свого дослідника.
У той самий час
Липинський пише дві історичні монографії про Михайла Кричевського — козацького
полковника, найвидатнішого хмельничанина, і «Два моменти з історії
пореволюційної України». У 1912 р. Липинський видає польською мовою свою
знамениту книгу, яка містить ці обидві монографії. Ця книга, на жаль, і досі не
діждалася українського перекладу.
Наукова праця не
перешкоджає Липинському жваво цікавитися і політично-українським життям. Він
нав’язує контакт з тодішніми емігрантами з Великої України, бере участь у нарадах,
що відбувалися у Львові ще в 1911 році. У вислідитих нарад пізніше було
організовано перше видання «Союзу Визволення України». Участь і роль Липинського
в цій справі також чекає свого дослідника.
За видатні
заслуги на полі науки обрано Вячеслава Липинського саме в соті роковини з дня
народження Шевченка, в березні 1914 року, дійсним членом Наукового товариства
ім. Шевченка у Львові.
З вибухом І
Світової війни, призваний як старшина резерву до війська, бере участь у
східнопруській кампанії в складі армії ген. Самсонова. Там поранений, до того й
простуджений під час перепливання одного із мазурських озер, дістає звільнення
з фронтової служби і приділення до резервової кінноти в Дубні, потім в Острові,
врешті в Полтаві, де й застає його революція 1917 р. У Полтаві Липинський
близько стояв до Українського клубу, часто відвідував пречудову українську
бібліотеку Панаса Мирного та любив бувати в українського вченого Вадима
Щербаківського, що мешкав тоді в двох прегарних оздоблених і декоративно
устаткованих, в суворо українському стилі, кімнатах.
З початком
революції Липинський почав створювати українське військо, організував
Українське військове товариство, був товаришем голови «Військової української
громади» в Полтаві, уряджував військові паради своєї частини в Полтаві на площі
перед Соборною церквою. На його прохання дозволити йому розгорнути свій
військовий загін в ширшу військову частину, на жаль, тодішня українська влада
наказала йому розпустити його загін. Тоді ж Липинський організує хліборобські
консервативні елементи Полтавщини, прилучається до української партії хліборобів-демократів,
яку організували відомі брати Шемети, пише для неї самостійницьку програму,
активно працює в цім середовищі, перебуваючи в опозиції до тодішньої української
влади. По проголошенні Гетьманом всієї України Отамана військ українського
вільного козацтва і донедавна командира першого українського корпусу генерала
Павла Скоропадського на Всеукраїнському з’їзді хліборобів-власників, Липинський
включається до державної роботи і працює на відповідальному посту посла і
повноважного міністра Української Держави у Відні. Тут з його іменем
пов’язаний, зокрема, обмін ратифікаційними грамотами Берестейської угоди,
підписаними з одного боку, Гетьманом України, а з другого — царем Болгарії,
султаном Туреччини та імператором Німеччини. На посту посла лишається
Липинськии і за часів Директорії та після голосної історії з Болбочаном подався
в червні 1919 р. до димісії і лишився на еміграції.
Повернувшись до
наукової діяльності в 1920 році, друкує свою епохальну працю «Україна на
переломі» як замітки з історії українського державного будівництва в XVII ст.
Одночасно веде й політично-організаційну та ідеологічну працю по лінії
відновлення й закріплення гетьманського руху. Від 1919 р. до осені 1926 р.
мешкає в Райхенау біля Семмерінга в Австрії, де й не покидає провадити господарство
— пташину ферму, що була для нього єдиним засобом існування. В цей час пише
брошуру «До українських хліборобів» та виносить на своїх плечах неперіодичний
збірник «Хліборобська Україна» (впродовж 1920—1925 років вийшло її п’ять
збірників).
Там Липинськии і
друкує свої славнозвісні непроминального значення «Листи до братів-хліборобів»,
які 1926 року випускає ще й окремою книгою. Коли на віденському ґрунті
української еміграції організується в 1921 р. Український вільний університет,
Липинськии бере участь і тут як професор УВУ разом з ученими такого рівня, як
Грушевський, Колесса, Дністрянський та ін. 1925 р. Липинськии випускає в світ
книжку, що є окрасою історично-релігійної літератури («Релігія і Церква в
історії України») та друкує класичну відповідь на статтю Є. Чикаленка «Де
вихід» під назвою «Покликання «варягів» чи організація хліборобів?»
У 1926 р.
обіймає кафедру історії української державності в Українському науковому
інституті в Берліні, заснованому заходами Гетьмана Павла. Перед цим Липинськии
писав: «Не знаю, чи наукова праця в Інституті дасть мені змогу поділити свої
сили так, щоб їх вистачило і на закінчення оцих «Листів». Можливо, що зростаюча
недуга на це не дозволить і що книга ця не буде мати продовження» (передмова до
«Листів»). Як відомо, книга та так і лишилась незакінченою. З Берліна
Липинський за станом здоров’я невдовзі переїздить до тихої місцевості в Австрії
біля Ґрацу, в Бадеґґ. Тепер уже пише переважно публіцистичні статті та веде
листування. Тут його організм підточує давня з часів перестуди в Мазурськім
озері недуга легенів, яку супроводжує ще й надто хворобливий стан нервового подразнення.
Липинський знав про своє лихе здоров’я, що сухоти скоро зведуть його в могилу,
знав від наближеної і втаємниченої людини, що була його особистим другом ще з
гімназичних часів — Бориса Павловича Матюшенка — лікаря за фахом. Б. П.
Матюшенко — колишній есдек, що головним винуватцем занепаду української
державності назвав українську соціал-демократію. Це зізнання він робив відомому
вченому В. М. Щербаківському. Знаючи про близьку смерть, Липинський швидко
занепадав на здоров’ї, донищував нервову систему і смертельно жахався
перспективи впасти в летаргію. Тому просив свого товариша Матюшенка дати йому
обітницю: перед опущенням у могилу його останків проколоти йому серце, щоб.
бува. не опинитися живим у могилі. Матюшенко змушений бур обітницю скласти. 14
червня 1931 р.. на 49-му році життя в санаторії Вінервальд під Віднем
відстукало останній удар наболіле серце і закрилася вікопомна книга життя
великого українського історика, мислителя й державника — Вячеслава Липинського.
Повідомлений про це Борис Матюшенко поспішав з Праги, щоб виконати складену
обітницю. Однак розтин тіла, проведений місцевим лікарем, зробив виконання
обітниці непотрібним. Тлінні останки цього Великого Українця спочивають у
рідних Затурцях в Українській Землі.
Гуляє в сучасному
українстві думка: Липинський непопулярний, Липинський нереальний, фантаст.
Мовляв, його творчість, це хвилевий блиск метеора, що по собі сліду не лишає.
Цікаво, що навколо значення творчості Липинського знялась була велика
публіцистична полеміка тільки потім, як з’явились його «Листи до
братів-хліборобів». Дотодішня його наукова продукція «Україна на переломі» …
та інші праці викликали в науці назагал прихильну оцінку. Хоч уже цими працями
Липинський зарекомендував себе як теоретик провідної верстви і як дослідник
нового державницького напрямку, однак «засадничих» противників він тоді не
зустрів. Та тільки свій досвід з минулого Липинський переніс на сучасність,
написавши згадані «Листи», як зараз же з’явились «принципово-засадничі»
противники; знялась не наукова полеміка (науково полемізувати з Липинським не
було кому), а публіцистична. Для одних творчість Липинського була
непроминального значення, епохальна, для других — безпідставна мрія.
В наші дні ми є
також свідками запланованої атаки на спадщину Липинського. Згадаймо, бодай II том
«Підстав нашого відродження». Не маючи змоги спинятися тут на безпідставності
«Підстав», спитаємо лише, чи ця атака сама по собі, тільки тому, що вона має
місце, не є ознакою актуальності творчості Липинського? Чи мертві концепції,
вимріяні і нереальні, потребують «брязкоту зброї» — боротьби з ними?
Сьогодні спостерігаємо
неабияке зацікавлення спадщиною Липинського і на лівому крилі української політичної
думки, з боку нових громадсько-політичних середовищ, що підносять прапор
Липинського, визнають частково його політичну спадщину та вписують до своєї
вироблюваної еклектичної програми його постулати саме сьогодні.
Зацитуймо одного
з лідерів цього середовища: «Звертаємо увагу на дуже характерний момент, що в
українському політичному світі сьогодні маємо єдину політичну партію (УРДП),
яка в собі і навколо себе скупчила людей, що вважають себе спадкоємцями
української національної революції і пореволюційного ренесансу і ніхто інший,
як ця група, прийняла основні постулати Липинського щодо розбудови держави,
класового устрою майбутньої України та ідею національної аристократії у формі
національної аристократії робітників і селян — основних продукуючих класів
сучасної України».
Пригадавши цьому
авторові, що національна аристократія Липинського складається не з одних
робітників та селян, скажемо, що не для полеміки ми навели цитату, лише, щоб
констатувати, що ця група (УРДП) в пошуках за аргументами в боротьбі з безкласовими
ідеями мусіла звернутися ні до кого іншого, тільки до Липинського. Чи не є це
найкращий доказ актуальності спадщини Липинського нині, в часі, коли носії
безкласових ідей наполегливо готуються до вирішального бою з вільним Західним
Світом? А чи ідея солідаризму, якою керується інша українська
суспільно-політична течія, не є з арсеналу ідей Липинського, знаних як ідеї
співпраці класів і їх гармонії в національних суспільствах, подані як антитеза
марксівській ідеї класової боротьби?.
Все це дає нам
право констатувати факт принатурення до спадщини Липинського і виразного
заінтересування нею з боку українського політичного світу. Подібних фактів
можемо подати куди рясніше. Та чи, може, ці факти є доказом неактуальності
спадщини Липинського? Я не знаю ширшого зібрання суму, де не були б виписані
цитати Липинського як життєві, дієві гасла й кличі. Такий його девіз, як
«орієнтація на власні сили» став засадою політичної праці всіх самостійницьких
середовищ. Одні соціалісти, внаслідок їх інтернаціональної природи, його не
сприйняли. Також і наука Липинського, що в основі державницького світогляду, в
найглибшім підґрунті, на самім дні його — має лежати християнська релігія й
кривава в своїм болю туга за відродженням під знаком Хреста, поволі проламує
льоди байдужості до релігії та імпонує щораз ширшим колам здорового українства.
Може, ця сторінка його спадщини є сьогодні неактуальною?
Липинський учив,
що труднощі розв’язання проблеми національного самовизначення і відбудови
держави через демократію лежать у тім, що народ український і московський мають
щодо культури й віри спільне візантійське джерело. В цім гордієвім вузлі
заховано секрет труднощів самоусвідомлення нашого народу через демократію народовластя,
якими охлократична Москва все побивала Україну, коли бунтувала низи народу
проти української влади. Справа в тім, що хоча культурні різниці поміж
українцями і росіянами і існують, одначе ці різниці, за вказівками Липинського,
не такі, що мають характер непримиримості, «який би дозволив вжити їх, як думає
наша демократія, в цілях політичних: на будову держави. Випливаючи з цих
різниць емоції національні не посідають в Україні у відношенні до Москви такої
порушуючої, динамічної сили, як, напр., такі ж самі національні емоції чехів у
відношенні до німців, поляків у відношенні до росіян, болгарів або сербів у
відношенні до турків»
Передвбачаючи,
що по упадку большевизму на Великій Україні прийде до змагу між українською
демократією і московською, Липинський застерігав, що в тім змагові «завжди
переможе ця, яка матиме за собою більшу піддержку, пануючого у всіх
демократіях, золота».
Чи ця небезпека,
вказана Липинським, не є тепер для нас основною, так би мовити, генеральною
небезпекою? То хіба та спадщина Липинського є неактуальною?
Чи, може,
концепція провідної верстви з ясним образом державницького усвідомлення не є
актуальною в зіставленні з концепцією політичного самовизначення через самоусвідомлення
«суверенного народу», на небезпечне вістря якої українська демократія таки
змушена буде покласти найделікатнішу проблему відбудови держави (плебісцит),
хоч якби вона сьогодні того не уникала?
Бо не прийняти
вимог світової демократії щодо референдумів, плебісцитів, контролю через
«суверенний народ» вона ніяк не зможе, інакше вона зійшла б з засад демократії
як доктрини. Не забуваймо, що за умов демократичної влади в Москві в січні 1918
р. українці не мали б четвертого універсалу. Це істина, яку не можна забувати.
Нехай наукою для українців буде і той факт, що і проголошення Української
Народної Республіки за III Універсалом змогло статися тільки тоді, як у Москві
демократичного по владі партнера не стало. До того ж часу українська демократія
в рамцях автономії імперського Всеросійського революційно-демократичного фронту
покірно трималась.
Оці реальні
труднощі для української демократії відбудувати державу завжди підкреслював
Липинський й застерігав перед цією небезпекою весь український політичний світ,
відкривши істину, що ніде в світі держави не розбудовувались на основі,
«народного суверенітету», на базі «народоправства». Всюди носієм
національно-політичної свідомості і державним будівничим була, є й буде, не
виключаючи демократично-устроєвих суспільств, провідна верства кожної нації.
Відбудова і побудова держави на засадах реалізації гасел «суверенності народу»,
«народоправства», всенародних референдумів», на думку Липинського, є
безумством.
А легенду про
більше як сумнівну законність і легітимність уряду понад сорокарічної давності,
якою думає боронитись наша демократія, розвіє по вітру сама доктрина світової
демократії. Згадана легенда могла б бути зрозумілою хіба тільки з погляду
монархічної доктрини, в аспекті прав монархів-династів, оскільки, за цією
доктриною, кожночасно династія не обирається, лише раз покликується до влади
родоначальника династії.
Демократична
доктрина має свій невідпорний закон, засаду кожночасної перевірки
примхливо-змінливих політичних настроїв «суверенного народу», що єдиний у своїм
незримім абсолюті тримає чародійно-магічний ключ до розв’язки найскладніших
проблем на землі і єдиний (ніби для всіх народів, на якому ступені громадського
розвитку вони не стояли б — ніби не сама демократія відкидає право на
самоозначення багатьом «суверенним» народам під приводом примітивного рівня
суспільності, неуміння користатися свободами тощо), кожночасно наділяє кредитом
довір’я і благодаттю земної влади свої уряди. (Божа благодать тут непотрібна, з
неї можна покпити).
В цій площині
насвітлена, в площині кожночасного наділення урядів владою з боку «суверенного»
народу і, по можливості, частіше відповідно до барометра змін політичних
настроїв, легенда законних урядів понад сорокарічної давності для світової
демократичної доктрини і Феміди, навіть і тоді представлялась би гротескною,
коли б вона не супроводжувалась фікціями законності, фікціями президентів,
фікціями голови держави (яких урядів на Великій Україні взагалі ніколи не
існувало) та в цілому не викликала заперечення в широких верствах як
української еміграції, так і українського народу щодо самого підґрунтя її.
Актуальність спадщини Липинського сьогодні усвідомлюється все із ширших колах
українського суспільства. Тривога за майбутнє України змушує звертатися до цієї
спадщини як національної панацеї. А скуштувавши плоду її, людина прозріває, з
«балакаючого» українця стає творчим державником та набуває нові обрії
усвідомлення себе і нації. Спадщина Липинського спроможна була зняти полуду з
очей, навіть у чекістів на взірець Хвильового. Спадщина Липинського знаходить
мости до серця і мозку українських патріотів.
Бачимо, що в
відповідальні хвилини нації, коли в боротьбі за її права треба видати з себе
чисте горіння, завзяття, самопосвяту, відданість ідеї і подвиг, її воїни
знаходять шлях до Липинського.
Стоїмо перед
незнаним майбутнім. Серед нас домінують сили, що виросли з доби завихорення й
нігілізму, коли поступом називався розгін вліво, коли справедливість ніби
спочивала тільки зліва, коли ущасливлення людства мало прийти ніби тільки зліва.
Споріднені й близькі їм сили шикуються нині в боротьбі за нашу державність
очолити національний провід.
Ця претензія
випливає з обставини, що Західний Світ безпосередньо по II світовій війні попав
в ілюзійний стан мирного співжиття з комунізмом та засвоїв рецептуру лікувати
лівацьке вогнище світової небезпеки ліками з арсеналу лівих ідей і доктрин,
байдуже як вони звалися — поступовими, революційно-демократичними,
соціалістичними, націонал-комуністичними.
З цієї
неправильної перспективи Вільного Заходу зродилися претензії наших зазначених
вище лівих сил. Та світ дедалі більше впевняється, що гра в ті рецепти була б
можливою лише тоді, коли б комунізм справді думав про мирне співжиття різних
ідеологічних і господарських систем. Як тільки та ілюзорність під тиском давно
запланованого геополітичного наступу комунізму на світ розвіється, то й
відпадуть передумови для споглядного і дійсного загравання з ним.
Нам в історії
ніколи не бракувало революційно-анархічної енергії та одвічно не вистачало
елемента традиціоналізму Землі й консерватизму. Перша енергія у нас загонисто
звалася поступом, консерватизм — зневажливо реакцією. Настає час ідеологічно
підтягнутися, мобілізувати елементи правопорядку, традиції вічнотривалих
цінностей, на грунті пріоритету визвольної акції довершити переоцінку духовних
і політичних вартостей.
Список літератури
1.
Ганиаж Б. Збірник «Z
dziejow Ukrainy»
– ґенеза, конструкція, зміст, рецепція // Молода нація: Альманах. – 2002.- № 4
(25). – С. 16-35.
2.
Гелів С. Ідея української державності в
історичних працях В. Липинського // Український час. – 1994. – № 1. С. 40-50.
3.
Гирич І. В.Липинський – узасаднювач
української державницької ідеї // Історія в школах України. – 2005. – № 8. – С.
45-50. – № 9. – С. 44-47.
4.
Гордієнко М. До нації через державу:
Липинський // Україна і світ сьогодні. – 2003. – 5-11 квітня (№ 13). – С. 5.
5.
Горєлов М. Місцевий патріотизм у
державницькій теорії В.Липинського // Історія України. – 2001. – № 18. – С.
4-5.
6.
Шашкевич Я. Липинський і Українська
революція // Український час. – 1994. – № 1. – С. 50-53.
7.
Дядю М. В.Липинський на сторінках
щоденника й у листах Осипа Назарука // Молода нація: Альманах. – 2002. – №
4)25). – С. 127-160; С. 202-211.
8.
Іваненко А. Засновник державницької
школи в українській історіографії В.Липинський // Історія України. – 2003. – №
43. – С. 1-6.
9.
Осташко Т. В.Липинський: від посла
Української Держави до УСХД // Молода нація.: Альманах. – 2002. – № 4(25). – С.
56-90.
10.
Рецепція ідей В.Липинського в сучасній
Україні // Альманах: Молода нація. – К.: Смолоскип1996. – Вип. 2. – С. 5-60.
11.
Сверстюк Є. Залізні стовпи
В.Липинського // Політологічні читання. – 1994. – № 1. – С. 209-215.
12.
Терещенко Ю. В.Липинський і Вільгельм
Габсбург на політичних перехрестях // Молода нація. – 2002. – № 4 (25). – С.
91-126.