Зміст:
1. Вступ.
2. Політичнийустрій.
3. Судовийустрій та судовий процес
4. Цивільно-правовівідносини.
5. Видизлочинів і система покарань.
6. Висновок.
7. Списоквикористаної літератури.
Вступ:
Українськекозацтво зародилось і розвинулось як результат особливих умов життяукраїнського народу в степовій Україні. Спершу за Дніпрові порогиспрямовувалася хвиля уходників — сезонник здобичників, окремі з яких оселялисяв степу з метою його господарського освоєння. До лав козацтва вступала йукраїнська шляхта, ідо втрачала свої маєтності. Значна частина закріпаченихукраїнських селян і міщан утікала в малозаселені прикордонні райони йпоповнювала козацькі вольності.
Хронологія подій.
Слово«козак» з’явилося в українському лексиконі у 1490-х роках. Козак — вільнаособа, принципово ворожа до феодально-кріпосницької системи.
Центромзосередження козацтва стало Запорожжя, куди стікалися значні маси втікачів зукраїнських земель Королівства Польського та Великого князівства Литовського.Саме тут, на численних островах, у болотистій місцевості можна було знайтизахист від кріпосників і переслідувачів.
Неменш важливим джерелом українського козацтва, крім утікачів, були ухідники —ватаги козаків, що влітку осідали в гирлах річок, вдавалися до полювання,рибальства, бортництва, чумацької справи. На зиму більша частина ухідниківповерталася до своїх домівок, де продавала здобуте за літо.
Відтих і інших степове життя вимагало великого завзяття, мужності, а подекуди йвідваги. Промислами займалися найбільш підприємливі та енергійні люди, готовіпереборювати будь-яку небезпеку, зокрема — боронитися від набігів кримськихтатар. Це змушувало козаків об’єднувати зусилля, створювати укріплення, щоназивалися засіками, і зі зброєю в руках захищати свою свободу, відбиватися відтатарської навали. Сама назва «січ» походить від слова «сікти», тобто зводитиукріплення з порубаного дерева. З часом розрізнені січі об’єднувалися в єдинувійськово-політичну організацію, що називалася Запорозькою Січчю.
ЗапорозькаСіч стала притулком для всіх, хто протестував проти соціального і національногогніту, хто боровся за волю. Сюди приймали людей, незважаючи на національністьчи соціальне походження. Крім українців, що становили переважну більшість, булибагато росіян, білорусів, литовців і грузинів. Потрапляли на Січ італійці,французи, навіть араби.1
Донаших днів не збереглося достовірних свідчень про місце закладення першоїкозацької Січі. Проте історична пам’ять народу пов’язує будівництво першоїфортифікаційної споруди на острові Хортиця з іменем Дмитра Вишневецького (1556р.) — волинського магната, який зібрав для боротьби з татарами кілька сотеньсвоїх земляків. Саме Дмитра Вишневецького історична традиція називаєзасновником Запорозької Січі.
Уподальшому військовий центр Січі — кіш переходив з місця на місце, змінюючисвоє розташування впродовж майже 250 років вісім разів. Коли 1775 р. ЗапорозькуСіч було ліквідовано Катериною II, частина козаків перенесла Січу гирло Дунаю, де вона існувала впродовж 1775—1828 рр. під назвою ЗадунайськаСіч.
Політичний устрій
ЗемліЗапорозької Січі займали майже всю територію нинішньої Кіровоградщини, всюДніпропетровщину, на Миколаївщині — лівий берег Бугу, частини Херсонської,Запорозької, Донецької та Харківської областей. За свідченнями сучасників, Вольності(володіння) запорозьких козаків становили близько 87 тис. квадратнихкілометрів. Отже, запорожці контролювали простір, що дорівнював територіямнинішніх Болгарії, Португалії та Угорщини. Населення Запорожжя в останній рікйого існування за офіційними підрахунками становило близько 120 тис. чол., ізних козаків-січовиків — 15 тис.
ТериторіальноВольності запорозьких козаків спершу поділялися на вісім, а до середини XVIII ст. на десять паланок, із яких тримістилися на правому березі Дніпра, а сім — на лівому. Паланка являла собоюпевну територіальну одиницю поза межами козацького Низу. Кожна з паланок маласвій адміністративний центр — містечко, селище чи село, в якому розташовувавсяорган управління — паланкова адміністрація. їй підпорядковувалися лише хуторипосполитих (селян) та одружених козаків.
Заможнікозаки освоювали територію паланки та закладали зимівники і слободи — своєрідніспостережні пункти, які слугували першим рубежем оборони від турецьких набігівіз півдня. Саме козацькі зимівники повідомляли Запорозьку Січ про небезпекунаближення ворожих загонів, попереджали про необхідність підготовки доорганізації відсічі нападника.
Зимівникита слободи лише формально підпорядковувались адміністрації Запорозької Січі.Фактично ж вони мали значну автономію, а їх залежність визначалася припискоюгосподаря до одного з козацьких куренів.
Січставала притулком для будь-кого, без різниці національності. За переказами,козаком міг стати будь-хто, якщо вмів перехреститися. Вважалося, що в такийспосіб претендент на покозачення зрікався своєї віри і ставав православнимхристиянином. Згідно з реєстром 500 низових козаків за 1581 р., українці табілоруси становили 83% особового складу, поляки — 10%, решту — росіяни, німці,татари.1
ЗапорозькаСіч мала більшість ознак державності: територію, населення та верховну владу.Проте в сучасному розумінні її назвати державою не можна. Як інші держави, вонане мала свого громадянства. Спершу козаки були підданими Литви, потім РечіПосполитої, пізніше Гетьманщини, зрештою, московського царя. В неї не існувалоповнокровної економіки, фінансової системи, господарської інфраструктури,власних грошей. Не було міст, узагалі кам’яних будівель. Навіть за часівнайвищого розвитку населення Запорожжя не перевищувало 100 тис. осіб. Алефактично від часу заснування до повної ліквідації Запорозька Січ зберігала свійавтономний статус.
Політичнийустрій Запорозької Січі базувався на принципах козацької демократії. Йдетьсяпро народовладдя в межах одного суспільного стану — козаків. Лише вони малиправо на вирішення внутрішніх справ, могли обирати, бути обраними, мали правообіймати військові, адміністративні, судові посади. У Запорозькій Січі хоча йперебували особи, що не належали до козацького стану, вони не були ані рабами,ані кріпаками. Майнова нерівність існувала, але мала лише економічний, а не юридичнийхарактер. Багатші не мали права-привілею над біднішими. Різниці між дуками(козацька аристократія) і голотою (плебсом) у правовому аспекті не існувало.Товариство обходилося без привілеїв, усі були рівними. Частина голоти мешкала всамій Січі, в курені, перебувала на утриманні коша, працюючи в паланках ізимівниках. Взаємини регулювалися не нормами писаного права, а звичаєвим правомвійськового товариства. Козацька правосвідомість забезпечувалася повагою дотрадицій та заборон, які мали силу закону.
Якзазначалося вище, за правовим статусом усі козаки були рівними між собою. Однакза соціальним становищем між ними існувало істотне розшарування. Диференціаціюв козацькому середовищі вміло використала польська влада. Найзаможніша козацькаверхівка у другій половині XVI ст. стала основною опорою для формування військових охороннихпідрозділів — реєстрового козацтва.
5червня 1572 р. король Сигізмунд II Август своєю грамотою доручив коронному гетьманові Язловецькомуорганізувати з козаків загін, який контролював би діяльність козацтва наЗапорожжі.
Першийзагін складався із 300 низових козаків, які отримували по 2,5 злотого наквартал на сукно та жупан. їх усіх було внесено до списку (реєстру). Відтодівони перебували на державній службі. Військо Запорозьке реєстроверозташовувалося на північ від Січі, охоплюючи територію від Чигирина доТрахтемирова. Йому надавалися військові клейноди, зокрема прапор (корогва),бунчук, печатка тощо. Реєстровці зобов’язані були тримати на Січі власнийгарнізон, кількісний склад і матеріальне забезпечення якого не було чітковизначене.
Реєстровцімали низку привілеїв. Вступаючи до складу реєстрового козацтва, вони виходилиз-під юрисдикції поміщиків, звільнялися від влади воєвод і старост, якщопроживали на королівських землях. Вони звільнялися від податків, мали правокупувати землю, вести торгівлю, отримувати за службу платню та зброю. Реєстровікозаки мали право судитися своїми козацькими судами. Щоправда адміністраціяРечі Посполитої будь-коли могла розігнати реєстрове козацтво, а ті, хтовикреслювався зі списків, мав повернутися до своїх господарів.
Отже,козаки поділялися на низових, або запорозьких, реєстрових, а також тих, що жилиу прикордонних містах і не мали певного офіційного статусу.
Заформою правління Запорозьку Січ відносять до типу демократичної республіки.Саме так визначив державний устрій Січі посол Венеціанської республіки АльбертоВіміні, який 1650 р. перебував в Україні. Органом прямої демократії виступалакозацька рада. Вона не була представницьким органом, як у Західній Європі. Вухваленні законів та управлінні справами безпосередню участь брали всі члениВійська Запорозького, тобто весь козацький стан. Раді належала вся повнотазаконодавчої та адміністративної влади. Вона ухвалювала закони, виносила рішенняз найважливіших питань внутрішньої та зовнішньої політики, контролюваладіяльність урядовців. Раду могли скликати гетьман, митрополит, а у воєнний час— просте козацтво і навіть сторонні особи. Вона збиралася залежно від ситуаціїв різних місцях. Загальновійськова велика рада збиралася щорічно на початкусічня — на свято Хрещення Господнього (Водохреще). Обговорення справ іухвалення рішень мали такі етапи: після вислуховування пропозицій кошового чигетьмана розташовувались у два кола: одне складалося зі старшин, а друге — з«черні», яка вимагала одностайного вирішення справи і силою змушувалаприєднатися до рішення більшості.1
Виконавчавлада на Запорожжі належала кошу, тобто обраним на козацькій раді посадовцям.Усього була 21 посада, на яких перебувало по декілька урядовців одного звання.Наприклад, курінних отаманів було 38 (за кількістю куренів), гармашів(артилеристи) — 8, канцеляристів — 20, полкових писарів — 9. Загалом у владнихструктурах Запорозької Січі перебувало 120 осіб командно-адміністративногоперсоналу. Найвище становище в апараті управління мали військові начальники, анадто кошовий отаман. За сучасною термінологією він був главою Запорозькоїреспубліки, головнокомандувачем збройних сил і військовим комендантом Січі.Кошові отамани, як і решта управлінців, щорічно вибиралися на козацькій раді,знімалися з посад або продовжували на наступний термін їх обіймати.
Прикошовому отамані діяла група радців — дорадчий орган, до складу якого надовічних засадах входили козацькі старійшини — авторитетна військова та куріннастарійшина у відставці.
Доскладу військових начальників також входили:
—Військовий суддя — друга посадова особа на Запорожжі. Він здійснював суд надкозаками, призначав начальника артилерії, інколи заміщав кошового отамана.
—Військовий писар керував канцелярією, вів листування від імені усього ВійськаЗапорозького.
—Військовий осавул наглядав за дотриманням козаками порядку на Січі, стежив запоповненням продовольчих запасів війська, організовував виконання судовихрішень, провадив дізнання щодо вчинених злочинів як на Січі, так і натериторіях паланок.
Окрімперелічених посадовців, статус військової старшини мали й курінні отамани —обрані керівники військових підрозділів, що називалися куренями.
Середнюланку виконавчої адміністрації становили військові чиновники, на якихпокладались обов’язки допомоги військовій старшині у здійсненні управліннякозацьким військом. З-поміж них вирізнявся довбуш, який не лише збирав козаківна раду, а й мав бути присутнім під час виконання судових вироків. До йогокомпетенції також належала організація стягнення податків і торговельного мита.Своєю чергою військовий пушкар відав козацькою артилерією, йомупідпорядковувалася військова в’язниця. Військовий тлумач виконував обов’язкиперекладача. Кантаржей наглядав за дотриманням еталону мір і ваг на всійтериторії Запорожжя.
Останняланка козацької адміністрації складалася з похідної та паланкової старшини. Похіднийполковник був командиром значного військового угруповання, що називалося полком.Окрім нього, до складу полкової старшини входили полкові осавул та писар.
Якзазначалося, влада паланкової старшини поширювалася на сімейних козаків і некозаків, що мешкали поза межами Січі, у слободах і зимівниках. Паланковий кішочолював полковник, йому допомагали інші управлінці. До повноважень паланковогополковника належали судові функції аж до засудження на смертну кару.
Усяадміністрація Запорозької Січі разом із козаками підлягала владі РечіПосполитої. Але не завжди бунтівне Запорожжя виконувало її волю. Наприкінці XVI ст. Січ налагодила тісні контакти зТуреччиною, Угорщиною, Австрією, Московським царством, ставши таким чиномсуб’єктом міжнародного права.
СамеЗапорозька Січ очолила селянсько-повстанський рух проти Речі Посполитої. Однакрезультатом масових виступів селян і козаків під проводом К. Косинського, Т.Федоровича (Трясила), І. Сулими, П. Гуні стало хіба що збільшення козацькогореєстру.
Придушившиу 1638 р. останній виступ, польський уряд взявся за обмеження козацькихпривілеїв. Важливим правовим актом польської влади стала видана 1638 р.«Ординація Війська Запорозького реєстрового». Цим документом ліквідовувалисяправа і привілеї козаків аж до повернення тих, що не потрапили до 6-тисячногореєстру, до попереднього холопського стану. Реєстровці мали підлягати коронномугетьманові, а безпосередня військова і судова влада зосереджувалася в рукахпризначеного сеймом (замість обраного) старшого комісара. Військова старшинатакож призначалася польською владою зі шляхтичів, що мали військовий досвід.Польському панству заборонялося вступати до лав простих реєстрових козаків «підстрахом кари та конфіскації майна».
Тактривало впродовж десяти років, до 1648 р., коли Б. Хмельницький розпочавнаціонально-визвольну війну проти польської шляхти.
Судовий устрій та судовий процес
Кількістьсудових інстанцій у Запорозькій Січі не була чітко визначеною та законодавчоунормованою. Чинними на Запорожжі дослідники вважають такі судові установи:
– паланковийсуд або суд паланкового полковника. Вважався судом першої інстанції. Його компетенціяпоширювалася на територію паланки, яку очолював паланковий полковник, він же —голова суду. Розглядалися справи про злочини, за які передбачалися незначніпокарання. На плечі паланкового суду лягала основна маса цивільних справ. Вонирозглядалися колегіально у складі паланкового полковника, осавула, писаря,обираних на три роки;
– куріннийсуд, або суд курінного отамана — суд другої інстанції. Розглядав апеляційні справи зпаланкового суду. Його очолював курінний отаман, компетенція якого, як першоїінстанції, поширювалася лише на козаків одного куреня. У разі належностіпозивача і відповідача до різних куренів справу розглядав суд отаманів обохкуренів;
– судвійськового (генерального) судді. Був у Запорозькій Січі судом першої інстанції з тяжкихкримінальних справ. Вирок міг бути оскаржений до найвищої судової установи —кошового отамана, а в тому разі, коли військовий суддя виконував обов’язкинаказного кошового отамана (за відсутності останнього) і від його імені виносиввироки, вони могли бути оскаржені лише до козацької ради;
– судкошового отамана. Здійснював юрисдикцію на всій території Запорожжя. Його вироки булиостаточними, оскарженню не підлягали. Мав право помилування та перегляду вирокув бік його пом’якшення;
– судкозацької ради — своєріднийверховний суд Запорозької Січі. Збирався кошовим чи наказним отаманом длявирішення найрезонансніших справ. Вирок виносився голосуванням чи підкиданнямшапок усього козацького загалу, у тому числі й паланкових козаків.
Судовасистема на Запорожжі не розрізняла кримінального процесу від цивільного. Протекількість кримінальних справ, розглянутих січовими судами, значно перевищувалакількість справ цивільних.
Посправах кримінальних судова практика передбачала проведення попередньогослідства, яке й проводилося самими членами суду. Для збору доказів на місцевчинення злочину суд часто направляв осавулів, які складали протоколи іпередавали їх на розгляд судової установи.
Підозрюваниху вчиненні злочину арештовували, а місцем попереднього ув’язнення були пушкарніабо спеціально вириті ями. До винесення вироку обвинувачуваних могли передатина поруки рідних чи знайомих осіб. Під час допитів нерідко застосовувалисятортури.
Яку незначних кримінальних, так і в цивільних справах суд намагався дійти допримирення обох сторін. Коли мета досягалася, провадження припинялося. Упротивному разі справа передавалася до вищої судової інстанції. Якщо сторони небажали примирення, то військовий суддя або кошовий отаман «заохочував» обидві сторонидубовими кийками. Шукачі справедливості, за традиційним запорозьким звичаєм,мали приносити до суду куплені на базарі калачі.
Вироку кримінальних справах оголошував довбуш. Він же вказував місце виконанняпокарання, якщо таке застосовувалося. У разі поручництва авторитетних осіб наСічі, суд міг припинити виконання вироку за умови недопущення в подальшому збоку засудженого кримінальних злочинів.
Звичаєвеправо Запорозької Січі мало у своєму арсеналі інститут помилування чипом’якшення покарання. Відомий випадок заміни смертної кари на побиття киями,пов’язаного з необхідністю засудженого паланкового козака матеріальноутримувати дружину й дітей. Помилування здійснювалося” козацькою радою.Відомі приклади, коли засуджений на побиття киями, простоявши кілька дібприкутим до ганебного стовпа, звільнявся від екзекуцій, не отримавши жодногоудару. На нього не піднялася рука побратимів.
Судовасистема на Запорожжі базувалася на принципах демократичності, безпосередності,змагальності, колегіальності, що служили запорукою дотримання в суді особистихправ козаків.
Цивільно-правові відносини
З-поміжнорм цивільного козацького права важливе місце належало тим, які регулювалиправо власності на землю. Звичаєве право запорожців установлювало порядокволодіння й користування землею та іншим нерухомим майном.
Натериторії Запорозьких Вольностей земля на праві займанщини належала винятковокозацькому товариству. Земля та угіддя запорожців вважалися спільною власністюВійська Запорозького та були в повному розпорядженні козацького Коша.
Козакий посполиті — піддані Війська Запорозького могли отримати землю в користування.Цю можливість використовували насамперед старшини та заможні козаки, які мализмогу її обробляти.
Земельніділянки відводилися Кошем (інколи паланковим урядом) козакам і посполитим наїхнє прохання. Претендентам на земельні ділянки дозволялося самим вибиратиземлю, після чого вони одержували засвідчений Кошем документ на правокористування нею. На відведеній ділянці дозволялося заводити своє господарство— зимівник, який разом із землею розглядали як неподільні частини одногогосподарства. За згодою кошової старшини, землю та зимівник дозволялосяпродати, закласти, подарувати.
Земельніугіддя запорожців розрізнялися за багатством тваринного світу: одні булибагатші на рибу та звірів, інші — бідніші. Кращими вважалися також ті угіддя,які розташовувалися якомога далі від південних кордонів Запорозьких Вольностей,оскільки вони зазнавали менших утрат від набігів татар. Щоб уникнутинепорозумінь, пов’язаних з експлуатацією різних за якістю земельних ділянок,земля в Запорозькій Січі щороку перерозподілялася шляхом жеребкування.
Процедураперерозподілу проводилася в такому порядку: спочатку жереб кидався міжкуренями, потім — між старшиною, духівництвом і, нарешті, між одружених козаківта інших верств населення. У запорозьких козаків існували дві категорії земель,які мали різний правовий статус. До першої належали мисливські та рибальськіугіддя, сіножаті, пасовища. Саме вони підлягали щорічному перерозподілу міжрізними суб’єктами землекористування. Курінь, військовий старшина або рядовийкозак мали право користуватися землею впродовж одного року.
Додругої категорії належали вільні землі, якими, за дозволом Коша, міг довічноволодіти і користуватися кожен бажаючий із козаків чи посполитих. В окремихвипадках власник цих земель мав право розпоряджатися ними і навіть передавати успадщину. Особа, що користувалася землею, сплачувала податок і виконувала іншіповинності на користь козацького товариства.
УXVI—XVII ст. земля, особливо орна, не мала длязапорожців вирішального значення. Адже основну частину козацьких доходівстановила воєнна здобич, а у вільний від воєнних походів час запорожці булизайняті рибальством, мисливством та іншими промислами. Саме тому практичнезначення мали тільки землі з угіддями.
Ставленнядо землі змінилося після 1734 р., коли Запорозька Січ повернулася з-підтурецького протекторату. Воєнна здобич утратила своє значення, а основою життязапорожців стала господарська діяльність. Земля набула значної цінності.
Утой період запорожців можна вважати лише номінальними власниками своєїтериторії. Від кінця XVII ст. московська влада вела наступ на землі Запорозьких Вольностей,передусім спорудженням фортець і створенням поселень на цих територіях. Прававерховного власника землі поступово перебирав царський уряд.
Види злочинів і система покарань
Палітразлочинів і покарань на Запорозькій Січі була надзвичайно широкою тарізноманітною. Звичаєве кримінальне право найбільше виділяло такі:
—злочини проти життя. Найтяжчим вважалося вбивство козаком козака, за здійсненняякого, «тільки в цьому докажеться», обвинуваченого закопували в землю разом ізйого жертвою. За стародавнім козацьким повір’ям вважалося, що під землею жертвавічно душитиме свого кривдника, адже вбивцю зв’язували і клали під труну;
—злочинипроти здоров’я. Заподіяннятілесних ушкоджень у п’яному вигляді із застосуванням зброї інколи каралосяпереламуванням однієї ноги. За більшу провину переламували руку і ногу, що фактичноозначало відлучення від козацького ремесла:
—військовізлочини. Найтяжчіз них — дезертирство, програш бою, ухилення від зайняття посади, на яку козакаобрало товариство, пияцтво під час походу. За здійснення протиправних діяньцієї категорії на злочинця очікувала смертна кара. П’яного під час морськогопоходу викидали за борт, а під час суходільного маршу — прив’язували до коня іганяли степом, доки винуватий не помирав. Для профілактики пияцтва на Запорожжііснував Гадючий острів, куди січовики відправляли невиправних пияків, де йкидали їх напризволяще;
—майнові злочини. До них відносили крадіжку, розбій, неповернення боргу. Залежно відоб’єкта посягання розрізнялася крадіжка особистого майна і майна всьогозапорозького товариства. В останньому випадку обвинуваченого очікувала смертнакара. Неповернення боргу тягнуло за собою приковування до лафета гармати.Винний звільнявся лише в тому разі, коли повертав борг, або хтось із родичів чидрузів поручався за нього.
—статеві злочини. Позаяк жінки не могли перебувати на Січі, досить поширеними видамизлочину були мужолозтво і скотолозтво, за вчинення яких також передбачаласясмертна кара.
Карана смерть у Запорозькій Січі була достатньо різноманітною. Серед простихрозрізняли відрубування голови, рідше розстріл, повішення. Останній видпокарання застосовувався до рецидивістів. Мали місце повішення козака догориногами та ребром за гак. У такому положенні небіжчик перебував доти, докикістки не опадали на землю.
Рідшена Запорожжі застосовувалася така люта страта, як посадження на палю. Паля — цевисокий дерев’яний стовп із металевим наконечником. Для того, щоб стратитизлочинця, його піднімали кілька осіб і насаджували на штир. Під вагою своготіла засуджений повільно конав. Зняти небіжчика ніхто не мав права під загрозоюсмерті.
Закозацьким звичаєм смертної кари можна було уникнути лише в тому разі, якщокотрась із дівчат бажала вийти за приреченого заміж. Однак такі факти булипоодинокими і мали місце лише в середовищі паланкових козаків.
Найбільшпоширеним покаранням серед козаків було приковування до ганебного стовпа ізабивання буковими киями осіб, що вчинили конокрадство, пограбування купців,порушували військову дисципліну. Винного прив’язували до стовпа і тримали, докивін не помирав. Кожен, хто проходив мимо, міг бити прикутого киями. Процедуранайчастіше закінчувалася смертю від фізичних страждань або забиванням людини.Майно загиблого передавалось усьому товариству. Втім, траплялося й таке, щодеякі засуджені не лише залишалися живими, а й отримували від товаришів грошіза мужність.
Застосовувалисятакож покарання, що спрямовувалися на обмеження козацьких вільностей. Так, завчинення дрібних правопорушень передбачалося обмеження певних прав, зокреманакладалася заборона на зайняття виборних козацьких посад.
Завсього розмаїття каральних санкцій звичай не передбачав судових виконавців, а вразі страт — катів. Оскільки лицарству не личило бруднити руки кров’юбеззбройної жертви, було знайдено оригінальний спосіб виконання вироку. Стратадоручалася іншому засудженому на смерть, який чекав своєї смерті від наступногозасудженого. Якщо ж такого на момент страти не було, то суд відкладав виконаннявироку доти, доки до в’язниці не потрапляв новий звинувачений. Привертає увагутака особливість запорозького судочинства: тілесно карали переважно за майнові,економічні провини, а на смерть — за злочини проти особистості.
Покаранняна Запорозькій Січі мало на меті підтримання військової дисципліни в козацькомусередовищі та служило своєрідною профілактикою для тих, хто бажав стати лицаремі оволодіти козацьким ремеслом. У такий спосіб товариство намагалосявідгородитися від тих бажаючих покозачитися, хто мав кримінальне минуле або, зависловом Миколи Гоголя, «у кого вже металася біля шиї мотузка».
Такимчином, уся процедура, від розслідування злочину до винесення вироку, зокрема йвибір покарання, у Запорозькій Січі базувалася винятково на звичаєвому праві.Причини тривкості козацьких правових традицій і відсутності писаних норм правабули такими:
—історія запорозьких козаків мала незначний історичний період, впродовжякого вони не встигли звичаєве право систематизувати і оформити у письмовійформі;
—життя козаків минало у походах і війнах, що не сприяло розробленнюнормативно-правових актів;
запорожціне бажали ймовірного обмеження наявних прав і привілеїв писаними законами.
Висновок:
ВиникненняЗапорозької Січі в другій половині XVI ст. зумовлювалось як внутрішніми потребами козаків, щоперебували на південному порубіжжі, так і необхідністю захисту українськихземель від зовнішньої загрози. Ці обставини справили безпосередній вплив наформування демократичних засад суспільно-політичного устрою січовиківЗапорозька Січ постала як специфічне соціальне утворення, що поєднувало в собіриси військової спільноти, політичного та соціального інститутів, і сталапотужним імпульсом формування самосвідомості українського козацтва, утвердженняйого організаційної структури, а в підсумку — створення життєздатногополітичного організму, який мав державотворчий потенціал. Уся система органіввійськово-адміністративної влади мала можливість виконувати як внутрішні, так ізовнішні функції, що властиві державній владі. Запорозька Січ була державою,козацько-християнською республікою, важливим етапом розвитку української національноїдержавності.
Список використаної літератури:
1. ЗахарченкоП.П. Історія держави і права України: Підручник. – К.: Атіка, 2004р. – 368с.
2. Кузьминець О., Калиновський В. Історія держави та права України. –К., 2002;
3. ТерлюкІ.А. Історія держави і права України. (Доновітній час): Навчальний посібник. –К.: Атіка, 2006. – 400с.;
4. МузиченкоП.П. Історія держави і права України. – К.,1999.
5. За ред.Тація В.Я. Історія держави і права України: У 2т. – К., 2000. – Т.1.