Наказний гетьман України Павло Леонтійович Полуботок правив країною недовго – лише трохи більше року, проте і цього часу йому цілком вистачило, щоб увійти в легенди. Прославився ж нащадок славетного козацького роду двома речами: незліченим багатством і сміливою незалежною політикою. І те, й інше викликає сумнів у істориків, але саме такий образ Полуботка зберігся в пам’яті українців.
Павло Леонтійович Полуботок народився в заможній козацько-старшинській родині, ймовірно в Чернігові, близько 1660 року. Коріння його родоводу губиться в сивій давнині. Відомо, що прадід Ярема Полуботок був мешканцем Чернігова і 1637 року виконував обов’язки райця чернігівського магістрату, його дід Артемій був сотником чернігівського полку ще за часів гетьмана Д.Многогрішного, батько – Леонтій Полуботок – дослужився при гетьманові Самойловичу до полковника переяславського та генерального бунчужного. Відомостей про діда Артемія майже не збереглося, натомість батько Леонтій Артемович залишив помітний слід в історії. «За гетьманів І. Брюховецького, Д. Многогрішного та І. Самойловича він зробив неабияку кар’єру в лівобережному козацькому війську: писар Чернігівського полку, чернігівський сотник, генеральний бунчужний, генеральний осавул і, нарешті, переяславський полковник. Наполегливо дбав Леонтій Полуботок і про власний добробут, поволі зосереджував у своїх руках маєтності "з кгрунтами лісовими й пахатними, з озерами й з людми осілими" на території Чернігівського і Переяславського полків.»[1]
Про дитинство і юнацькі роки Павла Полуботка практично нічого не відомо. Достовірно лише те, що в 1670-х роках Павло Полуботок був єдиним сином і спадкоємцем, навчався у Києво-Могилянській академії. Після закінчення академії Полуботок служив у Війську Запорозькому як військовий товариш Чернігівського полку, а згодом отримав ранг значкового товариша.
Становище Полуботків особливо зміцнилося після одруження у 1680 році Павла Полуботка на племінниці гетьмана Івана Самойловича – Єфимії Самойлович. «Так, у лютому 1681 року, зважаючи на "услуги, которые оній от молодости лът своих… в оказііях воєнних… оказал значне, а повабляючи ласкаве, жеби й в пришліе часи в такой взятости охота его не уставала", гетьман затвердив за Л. Полуботком набуті ним землі в Любецькому і Сосницькому "ключах" і додав до цього "властію звърхности нашой рейментарской" село Губичі, що неподалік від Любеча.»[2]
Невдовзі права Леонтія Полуботка та його спадкоємців на ці маєтності були застережені царською грамотою.
Але добробут Полуботків тривав недовго – родинні зв’язки з гетьманом Самойловичем ще не гарантували спокійного життя. За три роки після позбавлення влади їхнього покровителя Самойловича, новий гетьман Іван Мазепа, який ворогував колись із гетьманом Самойловичем, за сфабрикованим звинуваченням конфіскував усі маєтки сім’ї. Близькість до "антецесора" коштувала Леонтію Полуботку полковницького уряду.
«На Павла Полуботка впала підозра, ніби він тримав спілку з гадяцьким полковником Михайлом Самойловичем (племінником колишнього гетьмана), який намагався створити опозицію Мазепі й активно інтригував проти нього в Москві».[3]
І тільки з великими труднощами, завдяки заступництву впливового миргородського полковника Д.Апостола, 31-річний козацький офіцер Павло Полуботок уник страти.
«У 1692 році Мазепа взяв Леонтія та Павла Полуботків під варту в зв’язку із загадковою справою ченця Соломона, який сфабрикував фальшиві листи гетьмана до польського короля, аби скомпрометувати його перед російським урядом. Не виключено, що за спиною цього авантюриста стояла рідня засланого до Сибіру Самойловича, тісно пов’язана з Полуботками. У всякому разі Мазепа закинув Леонтію Полуботку, що той "промышлял о гетманстве и желал гетману й всем при нем будучим пагуби й нестроения в народе".[4]
Відтак знеславлений Леонтій Полуботок мусив повернутися до Чернігова, звідки почалося його сходження вгору. Невдовзі, у 1695 році він помер і був похований у Чернігівському Єлецькому монастирі.
Втім, згодом сам Мазепа допоміг Павлові Полуботку стати на ноги, призначивши його 1706 року – по смерті полковника Лизогуба – полковником чернігівським. Як йому вдалося, домогтися цієї посади, залишається загадкою, але за достовірними історичними джерелами відомо, що на момент переходу Мазепи на бік Карла ХІІ (1708) Полуботок має саме це звання.
Отож, Павлу Полуботку довелося мало не все розпочинати з початку, та ще й під пильним наглядом з боку Івана Мазепи, який опанував становище на Лівобережній Україні і позбавився ймовірних конкурентів. Уражене самолюбство не найкращий порадник, але Павло Полуботок, людина, за свідченням сучасників «розумна, вперта і скритна» таки зумів звестися на ноги. Протягом 90-х років XVII століття він подеколи згадувався в документах попервах як військовий товариш, згодом — значний військовий товариш Чернігівського полку. 1701 року Павло Полуботок брав участь у складі призначеної гетьманом комісії для розмежування земель Київського магістрату й Київського Кирилівського монастиря. «У червні 1703 року, "респектуючи на его, пана Полуботка, значніе, шире й статечне в войску Запорожском роненіе услуги", гетьман затвердив за ним "вичистою куплею набытіи" землі у Ропській та Білоуській сотнях Чернігівського полку»[5]
. Але, зі слів Богдана Сушинського – навіть обійнявши посаду полковника чернігівського, «Павло Полуботок не переставав ненавидіти Мазепу і вважати його за особистого ворога. Хоч це, мушу зауважити, до якихось різких випадів проти гетьмана не призводило»[6]
.
З огляду на історичний момент, який переживала на тоді Україна, маємо визнати політичне обличчя Павла Полуботка вельми невиразним. Проте, коли в жовтні 1708 року Іван Мазепа перейшов на бік Карла XII, він мусив зробити вибір. Чи то Павло Полуботок зорієнтувався в непевній ситуації й відчув приреченість цієї акції, чи то далися взнаки гіркі спомини про заподіяні свого часу Мазепою кривди, але їхні шляхи розминулися.
Як там було, а Павло Полуботок одним з перших серед не багатьох козацьких полковників, котрі не підтримали Мазепу, прибув до Глухова на військову раду, терміново скликану за вимогою Петра І в листопаді 1708 року. Оскільки претендентів на булаву в цю критичну хвилину було мало, Павло Полуботок розраховував на першість. І — не безпідставно. Коли Іван Скоропадський, шануючи давній звичай, почав відмовлятися від булави, прихильники Полуботка враз висунули його кандидатуру.
Але в перебіг подій рішуче втрутився сам цар. «Агенти вже донесли Петрові І. що цей полковник, попри всі особисті незлагоди з Мазепою, є по суті, однодумцем «ізмєнніка»»[7]
. Якщо довіряти свідченням О. Рігельмана, Петро І недвозначно висловився щодо кандидатури Полуботка: "Этот очень хитер, он может Мазепе уравниться"[8]
. Це й вирішило справу. Гетьманом було проголошено стародубського полковника Івана Скоропадського, а Павло Полуботок одержав досить щедру "компенсацію" у вигляді численних маєтностей. 24 листопада 1708 року тут же, у Глухові, «Петро І надав Павлові Полуботку "за его к Нам, Великому Государю, верные й усерднорадетельние служби, как в войсковнх действиях против неприятеля Нашего, Короля Шведского, также й за показанную его непоколебимую к Нам верность в настоящем случае измени Нам, Великому Государю, бившего Гетмана Мазепи" жалувану грамоту на кілька сіл, які раніше належали племіннику Мазепи І»[9]
.
В грудні 1708 року в Лебедині, де Петро І правив суд над "мазепинцями", «Полуботок одержав від царя "в вечное владение… местечко Любеч с перевозом на Днепре Любецким й Лоевским с озера, с приселками всеми, к тому местечку надлежащими, с лесы й с сенными покоси, с деревьями бортними й до борт погребними, й со всякими угодьями", а також інші маєтності, що перед тим були власністю Мазепи та Орлика. Нарешті, в травні 1716 року гетьман Іван Скоропадський затвердив за Павлом Полуботком придбані ним землі в Любецькій сотні й дозволив "на оных людей осадити й всякіе од них одбирати послушенства"»[10]
.
Судячи з усього, Полуботок цареві цього не забув. Хоч обрання Скоропадського сприйняв спокійно. За цього гетьмана він і далі був полковником чернігівським і в опозицію до нього не став. Скоропадський цінував це. І помираючи, він офіційно передав свої повноваження Павлові Полуботку. Визнавши його за наказного гетьмана – до обрання нового володаря булави.
Загалом складається враження, що після невдалої спроби посісти гетьманський уряд, неабияка енергія Павла Полуботка бодай зовні була спрямована виключно на справи родинні й господарські. Він скуповував землі, не цурався "изменничьих маетностей", осаджував слободи. Син свого часу, типовий представник старшинської верстви. Полуботок подеколи не зупинявся на цьому шляху й перед насильством та зловживанням. За підрахунками Я. Шульгіна «Павлу Полуботку належало близько 3200 селянських дворів, а його володіння розлягалися на терені насамперед Чернігівського, а також Лубенського, Гадяцького, Ніжинського, Сумського і Охтирського полків. Водночас Полуботок споруджував млини та ґуральні, гути й рудні, залюбки займався комерцією. Відомо, зокрема, що він контролював і навіть намагався зосередити у своїх руках торгівлю зерном, горілкою та тютюном у межах Чернігівського полку, іноді здійснював масштабні торговельні операції за участю польських купців. Одному з них 1715 року Полуботок продав 575 пудів тютюну і 100 куф горілки, а замість грошей одержав 600 пудів міді»[11]
.
На просторах Лівобережної України «де-інде були розкидані Полуботкові "двори з хоромами" — у Гадячі, Любечі, Лебедині, Михайлівні, Коровинцях, Грунках, Буймирі (або Буюмері), Оболоні, Орлівці, Савинках, Довжику, Боровичах»[12]
. Будинок Полуботка у Боровичах згодом перероблено в церкву, малюнок якої вміщений в "Ілюстрованій історії України" Михайла Грушевського. Але головна резиденція Полуботка знаходилась у Чернігові. В самісінькому центрі міста, в межах стародавнього дитинця йому належала двоповерхова кам’яниця (згодом у ній розміщався магістрат), але мешкав Павло Полуботок разом з родиною на мальовничій околиці Чернігова — Застриженні. Уявлення про його садибу дозволяє скласти опис, упорядкований 1724 року. Наприкінці XVII століття чернігівський маєток Полуботка перейшов у власність духовної семінарії, у зв’язку з чим житлові приміщення зазнали перепланування та розбудови.
Приватне життя Павла Полуботка не завжди було безхмарним. У лютому 1717 року померла його перша дружина Євфімія Самойловичева, мати п’ятьох дітей Павла Полуботка — Андрія, Якова, Олени, Ганни-старшої та Ганни-молодшої. У листопаді 1718 року 58-річний чернігівський полковник одружився вдруге на дочці ніжинського полкового судді Ганні Лазаревичевій, удові військового товариша Р. Жураківського. Минав час, полишили батьківський дім, повиходили заміж доньки. Одну з них, Олену батько видав за Якова Маркевича, автора відомого "Щоденника", улюбленого племінника владної гетьманші Анастасії Скоропадської.
Набагато складніше відтворити інтелектуальний і загально-культурний кругозір Павла Полуботка, «однак бодай уривчасті відомості з цього приводу зберігають джерела. В чернігівському будинку полковника в окремій скрині переховувалася його бібліотека — "печатних книг всяких, латинских й польских, 54, в том числе Евангелий два, непокрыти, а в них листи золоченые". У першій половині XIX століття до збірки М. Маркевича потрапив реєстр майна, захопленого 1734 року в будинку Полуботків чернігівським єпископом І. Жураківським. У ньому згадувались і деякі книги з фамільної бібліотеки: "Калепин, Тезаврус, Полеон, Кнапиус, Спекулум Саксонум, Твардовский, Конституция, Мир с Богом, Сообразование воли человеческой с божественною". Цей факт, а також стале вживання в листах і універсалах Павла Полуботка слів іноземного походження, дають підстави гадати, що він володів польською та латинською мовами»[13]
. Роздуми над гіркою долею України, напевне, спонукали Павла Полуботка до заглиблення в минувшину.
Не був позбавлений Павло Полуботок і релігійного почуття. «Впадає у вічі сила (понад сто) різноманітних ікон у його чернігівському маєтку. Сучасники Полуботка сподівалися спокутувати власні гріхи, насамперед, багатими офірами. Він, здається, ставився до цієї традиції більш прагматичне і значно поступався, скажімо, Лизогубам чи Дуніним-Борковським, які активно реставрували, зводили й оздоблювали чернігівські храми. Принагідне згадаймо і гучний скандал, що виник навколо суперечок Павла Полуботка із любецьким священиком Гаврилом за церковну землю. Водночас у документах трапляються згадки про чималі пожертви Полуботка та інших членів його родини на користь церкви. Особливою прихильністю Полуботків користувався Вознесенський храм у Чернігові, розташований поблизу їхньої садиби. Не випадково насподі старовинного іконостасу було зображено герб Полуботків, а в церковній ризниці зберігалися срібні чаші, потири та богослужбові книги у коштовних окладах, подаровані П. Полуботком та його нащадками»[14]
.
Відомо, що сучасник наказного гетьмана священик Вознесенської церкви отець Терентій вів синодик, що, напевне, містив цікаві відомості про родину Полуботків. Проте синодик загубився у вирі століть, а його упорядник того ж таки фатального для Павла Полуботка 1724 року був "витребован" до Синоду і невдовзі позбавлений сану. Вознесенська церква зазнала згодом неодноразових перебудов, аж поки не була розібрана наприкінці 50-х років нашого століття. Відлитий свого часу коштом Полуботка для цього храму дзвін експонується в Чернігівському історичному музеї.
Що ж до участі Павла Полуботка в політичному житті Гетьманщини у цей час, то вона здебільшого обмежувалася функціями чернігівського полковника. Порядкував Полуботок досить традиційно: виходячи з інтересів старшинської верстви, регулював поземельні відносини, стосунки між козацько-старшинською адміністрацією і органами міського самоврядування.
Як зазначив М. Василенко «оцінюючи роль і значення Полуботка в історії України, центр ваги треба класти… на той хід і розвій історичних подій і відносин, який врешті затягнув до себе і Полуботка і справі його надав ширшого значення, ніж його особисті домагання і класові інтереси»[15]
. Справді, діяльність П. Полуботка припала на переломну добу української історії. Після виступу Івана Мазепи Петро І взяв курс на поступову ліквідацію політичної автономії Гетьманщини. «Аби унеможливити подальші "шатости", в Україні були розквартировані регулярні частини російської армії. "Порції та рації" важким тягарем лягли на плечі місцевого населення, завдали відчутного удару по фінансах Гетьманщини, а численні реквізиції, зловживання і брутальна поведінка "консистентів" болісно відлунились в історичній пам’яті народу: "Москалі-соколики, поїли наші волики, а як вернетесь здорові, поїсте і корови". Водночас лівобережні козацькі полки знекровлювались у далеких східних походах супроти Персії, притягалися до будівництва Ладозького каналу. У 1721 році водив десятитисячний козацький загін на "канальні роботи" до Ладоги й Павло Полуботок. Показово, що, готуючись до цієї небезпечної виправи, він заздалегідь склав свій "тестамент"»[16]
. Можна тільки здогадуватися, що відчував чернігівський полковник, коли на його очах третина козаків полягла від непосильної праці, голоду і хвороб.
Тоді в гетьманській столиці, місті Глухові, засідала Малоросійська колегія – колективний орган центральної влади, заснований замість колишнього Малоросійського приказу. Російські урядовці та військові мало не на кожному кроці втручалися в діяльність козацько-старшинської адміністрації. При гетьмані постійно перебували царські резиденти, до полкових міст було призначено військових комендантів. Робилися спроби послабити авторитет гетьмана, деморалізувати українське суспільство. Президент колегії бригадир Вельямінов без жодних недомовок заявив якось Полуботку: «Зігну я вас, що й інші тріснуть. Уже ваші давнини наказано переменити, а поводитися з вами по-новому»[17]
. «Для нашей безопасности на Украине, — писав 1710 року київський губернатор Голіцин канцлеру Головкіну, — надобно прежде всего посеять несогласие между полковниками й гетманом: не надобно исполнять всякие просьбы гетмана, особенно когда будет просить наградить кого-нибудь деревнями, мельницами й чем-нибудь другим… Когда народ узнает, что гетман такой власти не будет иметь, как Мазепа, то надеюсь, что будут приходить с доносами»[18]
. Так воно, зрештою, і сталося…
Імперський характер мала й економічна політика царату в Україні. Вона руйнувала усталені господарські зв’язки, призводила до примусової переорієнтації зовнішньої торгівлі, позбавляла купців і підприємців самостійності та ініціативи, послаблювала їх конкурентоздатність. Мав рацію І. Джиджора, коли наголошував: "Гетьманщина, за-атакована російським урядом в своїх правах в ділянці економічній, тратила силу і престиж в своїх політичних правах, престиж серед українського суспільства, не будучи в стані відповісти всім його вимогам, а не маючи за собою повного морального і матеріального підпертя у своєї суспільності, тратила тим самим силу і відпорність супроти централістичних заходів російського уряду"[19]
. Коло замикалося, зашморг затягувався дедалі дужче…
Конфлікт між ними був неминучий, і пішли до Санкт-Петербурга взаємні доноси. Гетьмана і козацьку старшину звинувачували у всіх гріхах: від хабарництва до зради, ті, у свою чергу, теж не барилися з віддякою і шукали в столиці впливових союзників.
Тим часом на ім’я Павла Полуботка в Глухів надійшов указ такого змісту: «Наше императорское величество указали Малую Россию, до избрания другого гетмана, по прошению вашему, ведать й все той Малой России управление чинить по правам Малороссийского народа вам й генеральной старшины обще, токмо во всех делах й советах и в посылках в Малую Россию универсалов иметь вам сношение й сообщение со определенным для охранения народа Малороссийского бригадиром нашим Вельяминовим»[20]
. Варто підкреслити, що хоча в Україні Павла Полуботка по традиції йменували наказним гетьманом, його повноваження російським урядом офіційно затверджені не були. Скориставшись цією обставиною, Вельямінов, аби підкреслити свою зверхність, почав зноситися з Полуботком не звичайними в подібних випадках "промеморіями", а указами, як з підлеглим. Свідомо провокуючи заворушення (а підстав для невдоволення таки було чимало), Вельямінов закликав населення подавати в колегію скарги на місцевих панів і урядників. Як і слід було чекати, це спричинило загострення соціальних суперечностей, а відтак серйозно занепокоїло старшину. На цьому грунті сталася перша сутичка Вельямінова з Полуботком. Наказний гетьман наполягав, що будь-яка скарга, перш ніж потрапити до Малоросійської колегії, мусить бути розглянута в Генеральному суді. Переконати бригадира не поталанило, але, щоб якось запобігти дальшому втручанню у внутрішні справи Гетьманщини, 19 серпня 1722 року Полуботок видав універсал неабиякої ваги. «Він мав на меті застерегти старшину від зловживань, вдосконалити судочинство і таким чином на противагу зусиллям Вельямінова, бодай відносно консолідувати українське суспільство: "Писану во все концы универсалы упоминательные, чтобы паны полковники, старшины полковые, сотники, державцы духовные и светские, атаманы и прочие урядники, отнюдь не дерзали козаков до приватних своих работизн принуждать и употреблять; но имеют они, козаки, при своих слободах оставаясь, только войсковые, чину их козацкому приличные, отправлять услуги. А если кто вышеописанному явится преслушен, и то будет на него донесено и в правду доказано будет, таковой без пощады, какого бы ни был чина, знатно наказан будет. Также й суды везде по полкам должны быть устроены со всяким надлежащим порядком, так, чтобы тяжебние дела судья судил не самолично, но с участием и другой старшины и безурядовых, только бы честных и разумных людей, которых нарочно к тому определить нужно й абы те дела решались таким судом совместно, совестно и по правде, как требует закон й необходимость без всякого пристрастия и без вымогательства, никому не наровя, ни на кого не посягая. Таким же порядком должны судить урядники и по сотенным городкам и в особенности по селам, где, как слышно, атаманы и войты, стоя у дверей корчму судят и на всякого шею напивают. Нужно установить, чтобу и в селах споры разбирались в пристойних местах и не пьяным, а трезвым умом; корчемные же суди следует искоренить, о чем строго, под опасением строгой кары приказываем. А когда кто сельским или сотенным судом будет недоволен, должен апеллировать в суд полковой, а на суд полковой — в генеральний суд; и тогда приказано будет судьям, пред которими тот апеллянт судим бил, выдать ему свое решение на письме, с подлинною описью всей справы и контроверсии обеих сторон"»[21]
. Йшлося, як бачимо, про докорінну регламентацію судочинства на досить прогресивних для свого часу засадах.
Гострий конфлікт між Полуботком і Малоросійською колегією виник з питання про оподаткування населення. «Вже на початку серпня 1722 року Вельямінов зажадав докладної інформації з цього приводу. На більш-менш чітку відповідь Полуботок не спромігся, що, зрештою, і не дивно: фіскальна справа була однією з найгірше впорядкованих галузей державного управління Гетьманщини. Здається, зненацька захопили Полуботка і покликання Вельямінова на "статті" Богдана Хмельницького, що передбачали надходження з України до російської скарбниці. У всякому разі, поки наказний гетьман радився із старшиною і консультувався з старожилами, президент колегії перехопив ініціативу і фактично прибрав до своїх рук фінанси краю. Дещо пізніше Полуботок скаржився, що не може навіть отримати з військового скарбу коштів на утримання артилерії, музик і канцелярії. Офіцери Глухівського гарнізону, яким мусили асистувати представники козацької адміністрації, за вказівкою Вельямінова почали збирати "хлебные и денежные сборы, а также медовую и табачную десятину" з усіх без винятку мешканців Гетьманщини. Опубліковані В. Модзалевським "Ведомости по сотням Полтавского полка о сеющих табак, мельницах, пасеках, винницах й шинках за 1722 г." дозволяють уявити масштаби цих нововведень. Найбільше постраждала від них старшина, чиї маєтки доти звільнялися від будь-яких податків»[22]
.
Тим часом ситуація все більше виходила з-під гетьманського контролю. Росіяни почали призначати в полки своїх комендантів, які, по суті, усували од влади полковників. Малоросійська колегія самочинно запроваджувала нові податки – на утримання себе та численного російського чиновництва. І це – поверх тих податків, що йшли до царської казни. Побоюючись, що козацькі полки можуть повстати, їх похапцем повиводили у степи, мовляв, з’явилася загроза нападу татар. Хоч загрози на той час і близько не було.
Полуботок разом із старшиною не переставав також добиватися дозволу на обрання нового гетьмана, скаржився на самоуправства і грубе поводження великоросійських чинів і посилався на статті Богдана Хмельницького проти нововведень. Усі спроби Полуботка якось вплинути на Вельямінова та його зграю нічого не давали. Навпаки, обернулися проти самого наказного. Голова колегії сам написав цареві чергового доноса і посилено заходився збирати скарги на гетьмана – праведні й неправедні, які тільки могли виникнути в інших людей. То чи ж варто дивуватися, що незабаром надійшов указ Петра І: наказному гетьманові, а також генеральному писареві та генеральному судді негайно прибути до Петербурга! Ось як подає їхній від’їзд та аудієнцію в царя «Історія русів»: «У червні місяці року 1723-го туди (тобто до Петербурга) од колегії відправлено: полковника Полуботка, суддю генерального Черниша. писаря генерального Семена Савича, Карпика з Переяслава, Гребінку з Гадяча та з ними канцеляристів військових: Володьковського, Ханенка та Романовича. Урядники тії, прибувши до Петербурга і ставши перед государя навколішки, просили його якнайпереконливіше помилувати отчизну їхню, пригноблену вкрай податками і всякого роду утисками… і просили ще поновити права їхні й привілеї, договірними статтями та мировими царськими грамотами потверджені»[23]
.
Тим трагічніше виглядають подальші спроби Павла Полуботка досягти поставленої мети. Терміново готувалися дві чолобитні — одну мали підписати генеральна старшина і полковники, другу — полкова старшина і сотники. Задля цього Полуботок запросив їх з’їхатись до Глухова, але переважна більшість старшин під різними приводами ухилилися від участі в цій сумнівній справі.
3 серпня, після двотижневої зупинки в Москві, вони дісталися Петербургу, але розминулися з кур’єром, який поспішав до Глухова з царським указом від 23 червня 1723 року. Цей документ фактично зводив нанівець усі наміри й домагання Павла Полуботка: "Как всем известно, что со времен первого гетмана Богдана Хмельницкого, даже до Скоропадского, все гетманы явились изменниками, и какое бедствие терпело от того наше государство, особливо Малая Россия, как еще свежая память есть о Мазепе, то и надлежит приискать в гетманы весьма верного и известного человека, о чем и имеем мы непрестанное старанне; а пока оный найдется для пользы вашего края определено правительство, которому велено действовать по данной инструкции; и так до гетманского избрания не будет в делах остановки, почему о сем деле докучать не надлежит"[24]
.
У Петербурзі Полуботок зі старшиною подали цареві прохання про повернення Україні старих прав, посилаючись на те, що за статтями Богдана Хмельницького ніхто не може втручатися в козацький суд, а тепер великоросійська колегія втручається в судові справи, приймає скарги на рішення і таке інше. Одночасно з цим козацьке військо, яке стояло на південному кордоні над рікою Коломаком, відправило цареві свої донесення, в яких скаржилось на різні несправедливості з боку великоруських правителів, на незаконні побори, на тяжкі постої московських військ, які розоряють населення, і просило знову дозволу обрати гетьмана за давніми порядками.
Тим не менше, гра тривала, і під час зустрічі з Полуботком, Савичем та Чарнишем 6 серпня 1723 року цар вів себе цілком коректно. Це підбадьорило наказного гетьмана, і 13 вересня він наважився подати урядові чергові чолобитні, причому на власний розсуд і ризик додав до заздалегідь підготовленого тексту прохання "вместо Малороссийской коллегии учинить генеральний суд в седьми персонах". Однак, майже водночас до столиці прибули козаки Стародубського полку Сухота і Ломака, а також давній недоброзичливець Павла Полуботка священик Гаврило з Любеча, які від імені мешканців краю просили захисту від старшинської сваволі (Полуботок стверджував, що їх навмисно підіслала Малоросійська колегія). Саме ці обставини й послужили приводом для допиту Полуботка, Савича та Чарниша, що відбувся у вересні 1723 року в Таємній канцелярії. Як засвідчив опублікований Миколою Костомаровим протокол допиту, вони загалом гідно витримали це випробування. Деякі дослідники вважають, що вони стали першими політичними в’янями жахливих Петропавловських казематів.
Разом з тим, аби краще зорієнтуватися у становищі на Україні й настроях місцевого населення, Петро І вирішив відрядити туди із спеціальною місією свою довірену особу О. Рум’янцева. Але обкладені зусібіч "пани малоросійські" не дрімали, таки дізналися про це від щедро винагороджених сенатських піддячих і встигли попередити та належним чином проінструктувати старшину.
Чотири місяці тривали допити під жорстокими тортурами. Але все було марно, Полуботок своєї вини не визнавав. Від катувань наказний гетьман важко захворів. Тоді Петро вирішив змінити тактику: «одного дня він прийшов до камери і запропонував Полуботкові помиритись. Але той відповів: «Ні, царю… Скоро вже Петро з Павлом стануть на суд перед Богом. Він розсудить їхні діла». Слова ці виявились віщими»[25]
. Справу було передано на розгляд Вишнього суду. Однак до судового процесу не дійшло: головний обвинувачений Павло Полуботок помер о третій годині дня 18 грудня 1724 року в казематах Петропавлівської фортеці. Поховали наказного гетьмана 29 грудня на цвинтарі церкви святого Сампсонія Странноприїмця за Малою Невою. А через місяць пішов із життя і той, що «розпинав Україну» – Петро I.
Решту старшини від неминучої розправи врятувала нагла смерть Петра І. 17 лютого 1725 року до Глухова повернулися служники наказного гетьмана, які принесли жалібну звістку про його смерть у казематі. Через кілька днів, 29 лютого, в одній із глухівських церков було відправлено панахиду по Павлу Полуботку.
Крапку в цій сумній історії був покликаний поставити Маніфест від 8 лютого 1725 року. Офіційна версія мала суто тенденційний характер — ніби Павло Полуботок та інші українські урядовці зверталися до царя з вимогами поліпшити їм власне становище, домагалися винагород та маєтностей, а простий народ усіляко визискували, а царський уряд змальовувався як рятівник знедолених; будь-які згадки про політичні, визвольні змагання Павла Полуботка в цьому документі відсутні. Разом з тим, старшина була звільнена з-під варти, а дещо пізніше одержала дозвіл повернутися до своїх маєтків на Україні, де вже одноосібне порядкувала Малоросійська колегія…
Виступ Павла Полуботка на захист "прав та вольностей", здобутих українським суспільством у ході тривалої виснажливої боротьби, закінчився цілковитою поразкою. Роз’єднане глибокими соціальними суперечностями, на яких вправно грали російські урядовці, воно виявилося нездатним згуртуватися навколо національно-державної ідеї. «Навіть панівна верства Гетьманщини — козацька старшина, стероризована Петром І, часто-густо відмовляла Полуботку в безпосередній підтримці. В історичній перспективі це спричинилося втратою її позицій у політичному житті краю, власного культурного обличчя, поступовим розчиненням у середовищі російського дворянства. Все це, зрештою, й зумовило поразку Полуботка, як незадовго до нього Мазепи, які однаково вболівали за долю Гетьманщини. але дотримувалися різних поглядів щодо форм та методів боротьби, а відтак репрезентували два головні напрямки в українському національно-визвольному русі — автономістичний і сепаратистський»[26]
.
Російські дореволюційні історики говорили про Павла Полуботка як про зрадника, радянські – як про захисника виключно інтересів козацької старшини. Тарас Шевченко ж вважав його славним сином України. І то є істина!
Література
1. Коваленко О. Володарі гетьманської булави. – Київ, "Варта", 1994.
2.Сушинський Б. Козацькі вожді України. Одеса, «ЯВФ», 2006.
3. Голобуцький В. Запорозьке козацтво.-К.: «Леда»,2003.
4. Яворницький Д. Історія запорізьких козаків. –К.: «Т.Р.Т» , 2001, Т.2.
5. Василенко М.П.Історичні праці. – К. : Юридична думка, 2006.
6. Історія України в особах: Козаччина -К.: «Рипол»,2005.
7. Потоцький В.П. Хто є хто в українській історії. –Харків : ВД «ШКОЛА»,2010.
8. Джиджора І.М. Нові причинки до історії відносин російського правительства до України в 1720-х і 1730-х рр. –Львів, 1998.
9. Історія русів. переклад Івана Драча –Тернопіль. «Знання», 1995.
10. Мазур П. Кримська світлиця. «Білі плями» історії. №41 10,10,2008.
11.Шульгин Я.Н. Киевская старина. Несколько данных о правобережной Украине в половине ХVIII в. – 1891. – № 7.
[1]
Коваленко О. Володарі гетьманської булави. – Київ, "Варта", 1994, -с 6.
[2]
Там саме.
[3]
Сушинський Б. Козацькі вожді України. Одеса, «ЯВФ», 2006, т.2., -с.305.
[4]
Коваленко О. Володарі гетьманської булави. – К.: "Варта", 1994, -с 7.
[5]
Там саме.
[6]
Сушинський Б. Козацькі вожді України. Одеса, «ЯВФ», 2006, т.2., -с.306.
[7]
Голобуцький В. Запорозьке козацтво.-К.: «Леда»,2003, -с.124.
[8]
Там саме.
[9]
Яворницький Д. Історія запорізьких козаків. –К.: «Т.Р.Т» , 2001, Т.2, с.217.
[10]
Коваленко О. Володарі гетьманської булави. – Київ, "Варта", 1994, -с 8.
[11]
Шульгин Я.Н. Киевская старина. Несколько данных о правобережной Украине в половине ХVIII в. – 1891. – № 7. – с.108
[12]
Там саме.
[13]
Коваленко О. Володарі гетьманської булави. – Київ, "Варта", 1994, -с 10.
[14]
Там само.
[15]
Василенко М.П.Історичні праці. – К. : Юридична думка, 2006. – 533 с
[16]
Історія України в особах: Козаччина -К.: «Рипол»,2005. –с.436.
[17]
Потоцький В.П. Хто є хто в українській історії. –Харків : ВД «ШКОЛА»,2010.-с.87
[18]
Коваленко О. Володарі гетьманської булави. – Київ, "Варта", 1994, -с 10.
[19]
Джиджора І.М. Нові причинки до історії відносин російського правительства до України в 1720-х і 1730-х рр. –Львів, 1998, -с.64
[20]
Коваленко О. Володарі гетьманської булави. – Київ, "Варта", 1994, -с 12.
[21]
Коваленко О. Володарі гетьманської булави. – Київ, "Варта", 1994, -с 12.
[23]
Історія русів. переклад Івана Драча –Тернопіль. «Знання», 1995. –с.47.
[24]
Коваленко О. Володарі гетьманської булави. – Київ, "Варта", 1994, -с 13.
[25]
Мазур П. Кримська світлиця. «Білі плями» історії. №41 10,10,2008.
[26]
Коваленко О. Володарі гетьманської булави. – Київ, "Варта", 1994, -с 14.