ПЛАН
ВСТАНОВЛЕННЯ РАДЯНСЬКОГО ПАНУВАННЯ У СХІДНОЄВРОПЕЙСЬКИХ КРАЇНАХ
НАРОСТАННЯ ВНУТРІШНЬОЇ НЕСТАБІЛЬНОСТІ В КРАЇНАХ ЦЕНТРАЛЬНОЇ ТА СХІДНОЇ ЄВРОПИ
РЕВОЛЮЦІЇ КІНЦЯ 80-х-ПОЧАТКУ 90-х РОКІВ
ЛІТЕРАТУРА
ВСТАНОВЛЕННЯ РАДЯНСЬКОГО ПАНУВАННЯ У СХІДНОЄВРОПЕЙСЬКИХ КРАЇНАХ
Під час Другої світової війни деякі країни Центральної та Східної Європи (Угорщина, Румунія, Болгарія, Словаччина) перебували в союзі з нацистською Німеччиною, інші (Польща, Чехія, Югославія, Албанія) були окуповані Німеччиною та її спільниками. На завершальному етапі війни, у 1944-1945 pp., радянська армія у ході загального наступу захопила країни Центральної та Східної Європи, витіснивши з них німецькі окупаційні війська. З того часу сім країн регіону, а також радянська зона окупації Німеччини, потрапили у повну залежність від СРСР і, за образним висловом Вінстона Черчіла, опинилися за «залізною завісою».
Панування над країнами Центральної та Східної Європи Радянський Союз здійснював за посередництва своєї агентури-комуністичних партій цих країн. Відразу після «визволення» радянською армією східноєвропейських країн у них було сформовано уряди, в яких комуністи посіли головні пости. Щоправда, в перші повоєнні роки у політичному житті більшості країн регіону брали участь й інші партії лівого та центристського спрямування, але їхній реальний вплив на події був невеликий.
Керовані комуністами уряди здійснювали ряд важливих соціально-економічних заходів, насамперед земельні реформи. Навесні 1945 р. було ліквідовано поміщицьке землеволодіння, а більшу частину вилученої у поміщиків землі поділено між сільськогосподарськими робітниками, наймитами та малоземельними селянами («бідняками»). Згодом націоналізовано більшість промислових підприємств, банківську систему, транспорт і зв’язок.
Зміцнивши свої політичні позиції, комуністи розгорнули наступ спочатку проти опозиційних партій і угруповань, домагаючись їх ліквідації, а потім і проти своїх союзників по урядових коаліціях, включаючи соціал-демократичні та соціалістичні партії.
Після остаточної ліквідації своїх політичних противників у 1947-1948 pp. у руках комуністів зосередилася вся повнота влади у східноєвропейських країнах. Було оголошено, що в країнах «народної демократії» (так їх називала комуністична пропаганда) встановлено «диктатуру пролетаріату» і розпочинається «новий етап» в їхній історії – «будівництво основ соціалізму». На практиці це означало сліпе копіювання сумнозвісного «досвіду соціалістичного будівництва» в СРСР у 30-х роках: проведення форсованої індустріалізації країни, колективізації сільського господарства і так званої «культурної революції».
У результаті здійснення цих заходів у країнах Центральної та Східної Європи помітно зріс фізичний обсяг виробництва, однак наголос однобічно робився на розбудові важкої індустрії при відставанні сільського господарства й виробництва товарів широкого вжитку. У зв’язку з цим піднесення життєвого рівня населення відбувалося надто повільними темпами. Одночасно проводили колективізацію на селі. Селянські господарства об’єднували у виробничі кооперативи, подібні до радянських колгоспів. Більшість селян чинили опір вступові до кооперативів, їх залучали туди примусово. Головним своїм ворогом на селі комуністична влада оголосила заможних селян-власників, т. зв. «куркулів». Примусова колективізація, руйнування міцних селянських господарств призвели до помітного спаду сільськогосподарського виробництва. Суперечливою була політика комуністичних режимів у сфері культури та освіти, в основі якої було тотальне насаджування ленінсько-сталінської доктрини, а все, що їй суперечило, усувалося й заборонялося.
Після встановлення неподільного панування комуністів сформувалася політична система тоталітарних режимів у державах Центральної та Східної Європи, її склали правлячі комуністичні партії (вони мали різні назви), державний апарат у центрі й на місцях, повністю підпорядковані компартіям професійні спілки, молодіжні, жіночі та інші організації. Комуністичній пропаганді з її безпардонною демагогією вдалося привернути на бік режимів певну частину населення. Однак переважна більшість народу в поневолених країнах тією чи іншою мірою негативно ставилася до комуністичного ладу.
У міжнародному плані комуністичні режими східноєвропейських країн теж цілковито залежали від Радянського Союзу. Виняток становила лише Югославія, керівники якої, не змінюючи тоталітарного характеру встановленого там ладу, спромоглись, однак, позбутися радянського домінування над своєю країною. Між СРСР і кожною зі східноєвропейських країн, а також між самими країнами «народної демократії» були укладені договори про дружбу і співробітництво, які мали радше декларативний характер. У 1949 р. було створено спільну господарську організацію – Раду економічної взаємодопомоги (РЕВ). Коли 1955 р. Федеративну Республіку Німеччини було прийнято до ВАТО, радянське керівництво, вбачаючи в цьому посилення загрози для комуністичного табору, вирішило створити як противагу до НАТО свій військово-політичний блок – Організацію Варшавського Договору (ОВД). До РЕВ і ОВД початкове ввійшли СРСР і всі комуністичні країни Центральної та Східної Європи, крім Югославії. Щодо некомуністичних держав, то ставлення до них східноєвропейських країн повністю копіювало лінію радянської дипломатії. Ніякої самостійної зовнішньої політики країни-сателіти проводити не могли.
НАРОСТАННЯ ВНУТРІШНЬОЇ НЕСТАБІЛЬНОСТІ В КРАЇНАХ ЦЕНТРАЛЬНОЇ ТА СХІДНОЇ ЄВРОПИ
Початок політичної «відлиги» в СРСР, що послідкував за смертю Сталіна у 1953 p., позитивно вплинув на розвиток подій у східноєвропейських державах. Ще більший вплив справив XXз’їзд КПРС (1956), критика «культу особи», що прозвучала на ньому. Комуністичні керівники країн-сателітів змушені були і в себе провести деяку, хоч несміливу й непослідовну, лібералізацію політичного курсу.
Під враженням цих подій у деяких країнах Центральної та Східної Європи розгортається широкий демократичний рух, учасники якого вимагали встановлення громадянських і політичних прав та свобод, припинення рабського копіювання радянських порядків. Комуністичні правителі всіляко прагнули недопустити неконтрольованого розвитку подій, проте їм це не завжди вдавалось. У Східній Німеччині, де влада була особливо жорсткою, в червні 1953 р. спалахнуло повстання, яке вдалося придушити лише з допомогою радянських військ. Улітку і восени 1956 р. гостра політична криза виникла в Польщі. Водночас в Угорщині спалахнула народна революція, її приборкати вдалося лише шляхом широкомасштабної операції радянської армії. Все це свідчило, що всередині на перший погляд монолітного комуністичного табору визрівають глибинні кризові процеси.
Попри придушення збройних виступів у цілому в комуністичних країнах Центральної та Східної Європи після 1953-1956 pp. відбулися помітні зміни, аналогічні тим, що сталися в Радянському Союзі. Значно послабився політичний терор. Зменшився тиск на селянство. Реалістичнішою стала економічна політика: більше уваги стали приділяти розвиткові галузей, які задовольняли потреби людей, підвищенню життєвого рівня населення. Більш ліберальною стала політика у сфері культури.
Проте, незважаючи на ширше чи вужче здобуття лібералізації, наріжні принципи функціонування комуністичних режимів, закладені в післявоєнні роки, залишилися непорушними. На зламі 50-х і 60-х років у переважаючій більшості східноєвропейських країн було завершено колективізацію сільського господарства. Селянство втратило останні залишки своєї соціально-економічної незалежності. Комуністична пропаганда проголосила, що східноєвропейські країни виходять на етап будівництва «розвинутого соціалістичного суспільства».
Однак реалізація поставленого завдання від самого початку наштовхнулася на значні труднощі. Вже в 60-ті роки з’явились ознаки буксування народного господарства «соціалістичних» країн, його відставання від економіки передових капіталістичних держав, яка розвивалася в умовах науково-технічної революції. Ще більш загрозливим явищем став широкий демократичний рух 1968 р. в Чехословаччині, для ліквідації якого довелося вдатись до військової інтервенції СРСР і країн-сателітів, а також безупинні політичні кризи 60-80-х років у Польщі.
Починаючи з 60-х років на відносинах між СРСР і його східноєвропейськими «союзниками» позначилось різке загострення відносин між двома найбільшими комуністичними державами – Радянським Союзом і Китайською Народною Республікою. Досі монолітний комуністичний блок (або, як його іменувала офіційна пропаганда, «світова соціалістична система») розколовся. Переважна більшість комуністичних країн залишилася на боці Радянського Союзу, складаючи разом з ним так звану «соціалістичну співдружність». Лише маленька Албанія стала на бік КНР. Крім того, стала дещо дистансувати від Радянського Союзу Румунія.
РЕВОЛЮЦІЇ КІНЦЯ 80-х-ПОЧАТКУ 90-х РОКІВ
Новий шлях розвитку східноєвропейських країн. Криза комуністичних режимів, яка поступово, але невідворотно зріла протягом десятиліть, у другій половині 80-х років набула загального і всеосяжного рівня. Економіка тоталітарних країн остаточно зайшла в глухий кут, дедалі помітнішими ставали розлад і деградація в їх політичній системі. Прихід до влади в СРСР нового партійно-державного керівництва на чолі з М. Горбачовим (1985), початок проведення ним політики «перебудови» і «гласності» сприяли активізації опозиції у країнах-сателітах. Стало зрозумілим, що тоталітарні режими в дотеперішньому вигляді існувати не можуть.
Однак з правлячої верхівки східноєвропейських країн неминучість докорінних змін усвідомили лише лідери Польщі й Угорщини. Вони пішли на діалог з опозицією («круглий стіл»), і в обох країнах влада мирним шляхом перейшла до рук демократичних сил. Натомість комуністичні правителі інших країн вперто чіплялися за владу. Восени 1989 р. спалахнули революції в НДР, Болгарії, Чехословаччині. Вони мали антитоталітарний, демократичний, визвольний характер. Революції відзначалися спонтанністю і масовістю. Авангардну роль у них відігравали інтелігенція, молодь, масову базу становив робітничий клас. Революційні події, незважаючи на їх масові масштаби та бурхливий характер, відбулись у цивілізованих формах, без будь-яких випадків насильства з боку опозиції. Перемоги революцій було досягнуто порівняно легко, оскільки в жодній із східноєвропейських країн не знайшлося, по суті, ніяких суспільних сил, які піднялися б на захист комуністичної влади, а керівники СРСР цим разом відмовилися від будь-яких спроб втручання у події. Лише в Румунії заворушення, що вибухнули наприкінці 1989 p., набрали характеру жорстокої збройної боротьби.
Результатом революційного процесу в шести східноєвропейських державах було повалення тоталітарних режимів і звільнення цих країн з-під радянського панування. Розвалився «соціалістичний табір», впала «залізна завіса», а з ними перестав існувати й поділ Європи. Перед східноєвропейськими країнами відкрилася перспектива повернення в єдину сім’ю європейських держав, а щодо НДР – шлях возз’єднання в єдиній Німецькій державі.
Революційний процес не обмежився країнами радянського блоку. Згодом він охопив і дві комуністичні держави на Балканах, що не належали до «соціалістичної співдружності» -Албанію і Югославію. Коли в Албанії – найвідсталішій з комуністичних держав Європи – тоталітарний лад зазнав демонтажу мирним шляхом, то події в Югославії набули драматичного характеру, їх особливість – поєднання розвалу режиму з міжусобною війною та розпадом держави. Особливо трагічні події відбувалися протягом 1992-1995 pp. у Боснії та Герцеговині.
Революції кінця 80-х – початку 90-х років – явище особливої історичної ваги: вони вивели з-під комуністичного панування на шлях свободи, національної незалежності й демократії регіон зі 140 млн населення.
Від часу перемоги революцій суттєво змінилася карта Центральної та Східної Європи. З неї зникла НДР, яка восени 1990 р. возз’єдналася з Федеративною Республікою Німеччиною. Чотири нові держави, що виокремилися з колишньої Соціалістичної Федеративної Республіки Югославії – Словенія, Хорватія, Боснія і Герцеговина, Македонія, – здобули міжнародне визнання, були прийняті в ООН. Залишок колишньої федерації – Союзна Республіка Югославія (СРЮ) в складі Сербії та Чорногорії – опинилась у стані глибокої внутрішньої кризи та міжнародної ізоляції. У 1998-1999 pp. виник гострий військово-політичний конфлікт навколо краю Косово. СРЮ, зазнавши нищівних бомбардувань з боку збройних сил країн НАТО, вимушена була на їхню вимогу передати управління цим краєм у руки військових та цивільних структур ООН. Іншою багатонаціональною східноєвропейською державою, яка зазнала розпаду, стала Чехо-Словаччина. Після революції 1989 р. прагнення до національної незалежності взяли гору серед словацької громадськості. На вимогу Словаччини розпочався процес поділу федерації на дві незалежні держави – Чеську Республіку та Словацьку Республіку, які з 1993 р. почали самостійне існування.
Уже в ході революцій розпочався злам політичної системи комуністичних режимів, який пройшов досить швидко й не наштовхнувся на особливий опір. Складнішим виявився процес демонтажу старої адміністративно-господарської структури й переходу до змішаної економіки, заснованої на законах ринку. Комуністичні режими залишили після себе відстале господарство, яке перебувало в кризовому стані, і вивести країни з такого становища виявилося справою нелегкою. У 1990-1992 pp. виробництво спадало, валовий внутрішній продукт скоротився на третину. Економічна криза супроводжувалася зростанням безробіття, інфляцією, зниженням і без того невисокого рівня життя. Це спричинило серйозне соціальне напруження.
Уряди східноєвропейських країн проводили докорінні економічні реформи: роздержавлення, приватизацію засобів виробництва, ліквідацію планової, командно-адміністративної системи в господарстві й переведення його на природний, ринковий шлях розвитку. Вже в 1993 р. їх економіка почала виходити з глибокої кризи. При цьому господарське пожвавлення найбільш помітне в тих країнах, де реформи проводили найпослідовніше: в Польщі, Угорщині, Чехії, Словаччині, Словенії. Стабілізувалося внутрішньополітичне становище в цих державах. Натомість складною залишається обстановка в Балканських країнах (Румунія, Болгарія, Албанія, Македонія), а особливо у СРЮ, Боснії і Герцеговині, Хорватії, на території яких розгорталися воєнні дії.
Докорінно змінилася зовнішньополітична орієнтація східноєвропейських країн. Якщо раніше основою їхньої зовнішньої політики була орієнтація на СРСР, то за нових умов відносини з його основною правонаступницею – Росією -відійшли на другий план. Втративши сенс свого існування, у 1991 р. припинили діяльність ОВД й РЕВ. Натомість країни, що визволилися з-під комуністичного панування, поставили в центр своєї зовнішньополітичної стратегії орієнтацію на Західну Європу, заявивши про бажання вступити до військово-політичного та економічного інтеграційних об’єднань – НАТО і Європейського Союзу (ЄС). США та західноєвропейські держави, подолавши певні вагання, спричинені фінансовими витратами на такі проекти, пішли назустріч країнам Центральної та Східної Європи. У 1999 р. членами НАТО стали Польща, Чехія та Угорщина, у 2004 р. – Словаччина, Словенія, Румунія, Болгарія, Литва, Латвія та Естонія. Тоді ж, 2004 р. Польщу, Чехію, Словаччину, Угорщину, Словенію, Литву, Латвію та Естонію було прийнято до Європейського Союзу. Кандидатами на вступ до ЄС протягом наступних років визначено Румунію, Болгарію та Хорватію.
Після проголошення незалежності України держави Центральної та Східної Європи встановили з нею дипломатичні відносини, налагоджується економічне та культурне співробітництво.
Література
1. Брудный А. А., Чернов С. С. Личность, понимание и общение // Сознание и понимание. – Фрунзе: Илим, 1982. – 123 с.
2. Каган М. С. Мир общения. Проблема межсубъектных отношений. – М.: Политиздат, 1988. – 319 с.
3. Винокуров П. О некоторых методах вражеской работы в печати. – М.: Партиздат, 1937. – 19 с.
4. Владимиров В. М. Коммерческая журналистика. – Луганск: Изд-во Восточноукр. гос. ун-та, 1995. – 160 с.
5. Мильтон. Речь о свободе печати /Areopagitica/, обращенная к английскому парламенту (1644). – Казань: Типография Д. М. Гран, 1905. – 49 с.
6. Райх В. Психология масс и фашизм. – Спб.; М.: Университетская книга, 1997. – 377 с.
7. Робеспьер М. Речь о свободе печати, произнесенная в Якобинском клубе 11 мая 1794 года и повторенная в Национальном собрании 22 августа того же года. – М.: Изд. В. М. Саблина. 1906. – 16 с.
8. Чепурнов Ю. Окупація // Жизнь Луганска. – 2001. – 15 лют.
9. Шиллер Герберт. Манипуляторы сознанием: Пер. с англ. / Предисл. Я. Засурского. – М.: Мысль, 1980. – 326 с.
10. Сельдес Джордж. Свобода печати.: Пер. с англ. Е. Кальмеер. – М.: Соцэкгиз, 1937. – 303 с.
11. Гадамер Г.-Г. Актуальность прекрасного: Пер. с нем. – М.: Искусство, 1991. – 367 с.