УДК:94 (477) «1920/1927»:281.96
ДмитроКузовенков, аспірант кафедри історії України
історичногофакультету
Кам‘янець– Подільського
національногоуніверситету
ім.І. Огієнка
УкраїнськеПравославне Церковне Братство «Діяльно – Христова Церква»: еволюційніта інсталяційні аспекти становлення особового складу (1920 – 1927 рр.)
Анотація. Встатті вперше зроблено спробу аналізу еволюційних та інсталяційних аспектівстановлення особового церковного складу Українського Православного ЦерковногоБратства «Діяльно – Христова Церква» протягом 1920 – 1927 рр. Розкриваютьсяавтобіографії братчиків, внутрішньоцерковні взаємини, уточнюється територіярозташування «філій» «Діяльно – Христової Церкви», висвітлюєтьсяцерковна праця деяких членів Братства після інкорпорації із ВсеукраїнськоюПравославною Церковною Радою Української Автокефальної Православної Церкви у1927 р.
Ключові слова: Товариство(Братство) «Церква Жива», Братство «Діяльно – ХристоваЦерква», Всеукраїнська Православна Церковна Рада, Українська АвтокефальнаПравославна Церква.
церквабратство православний
Актуальністьпроблеми. В історії православ‘я в Україні найболючішим упродовж кількох столітьпитанням залишалося співіснування з іншими релігійними конфесіями. Українська православнацерква була постійною заручницею політичної ситуації в державі, що призводилодо її дискредитації та панування в ній чужоземної церковної ієрархії. З метоюпротидії цим негативним явищам, у пізньому середньовіччі стали виникати братськітовариства які ставили за мету боронити православну віру, за що пізніше, отрималиставропігіальний статус. У ХХ столітті, братства знову прийшли на допомогуЦеркві, освоюючи свою нішу в пістреволюційній Україні та ставлячи перед собоюнизку завдань, пов‘язаних зі звільненням Церкви від Московського Патріархату тавтручання більшовицького режиму.
Таким чином, напочатку 20 – х рр. ХХ ст. було утворено чимало таких братських організацій,серед яких виокремлюється Братство (Товариство) «Церква Жива» (більшістьчленів якого в 1921 р. поповнило склад Української Автокефальної ПравославноїЦеркви (УАПЦ)) та Братство «Діяльно – Христова Церква»(«ДХЦ»). Діяльність останнього викликало великий резонанс в історії автокефальногоруху ХХ ст., позаяк через низку внутрішніх та зовнішніх причин Братство називалиопозиційним до Української Автокефальної Православної Церкви.
Огляд літератури.В сучасній українській історіографії проблема функціонування Братства«ДХЦ» відображена здебільшого в загальних наукових працях з історіїавтокефального руху початку ХХ ст. Серед спеціальних праць відзначимо публікаціїЛ. Пилявця, В. Клоса, О. Ігнатуші, А. Киридон, 1 у яких досліджується широкийспектр питань: інституалізаційні аспекти виникнення, взаємини з радянською владою,міжцерковні стосунки, парафіяльна мережа Братства, видавнича діяльність та інші.Дещо менша увага приділена суб’єктивним факторам. Тому спробуємо розглянути проблемуміжособистісних відносин в житті Братства, роль деяких«автокефальних» церковних діячів, які поповнили лави Братства«Діяльно – Христової Церкви». Враховуючи ті обставини, що ця тема єне достатньо опрацьованою, автор ставить за мету з’ясувати еволюцію й налагодженнястосунків майбутніх членів Братства в лоні УАПЦ, а також їхню співпрацю вже вскладі «ДХЦ», локалізувати територію поширення філій, у хронологічнихмежах 1920 – 1927 рр.
Отже, відновившидіяльність Всеукраїнської Православної Церковної Ради (ВПЦР) у 1919 р., їїголова, мирянин М. Мороз * (майбутній засновникБратства «Діяльно – Христова Церква») утворив у м. Києві Товариство (вінших джерелах — Братство) «Церква Жива», статут якого булозареєстровано відділенням управління губернського революційного комітету 3лютого 1920 р. (№182). 2 За нашими приблизними підрахунками, до складуТовариства на той час увійшло близько 26 осіб, серед яких окрім М. Мороза, перебувалипротоієрей В. Липківський (майбутній митрополит УАПЦ) та священик В.Бржосньовський * (майбутній член-засновникБратства «Діяльно – Христова Церква»).
Всі церковнідіячі були активними прихильниками ідеї національної Церкви які спільнобудували шлях для створення Української Автокефальної Православної Церкви(УАПЦ). Практично з цього моменту М. Мороз та В. Бржосньовський пліч-о-плічйшли до поставлених «автокефальних» завдань, що через чотири рокивідобразилось в їх спільній праці в Українському Православному Церковному Братстві«ДХЦ».
Як священик УАПЦ,В. Бржосньовський розпочав свою церковну діяльність на Білоцерківщині. Так, у1920 р. він отримав посвідчення (№ 200, від 18. 03. 1920 р.) від ВПЦР нацерковну працю в село Шпендівка Васильківського повіту. 3 Йому було наданомандат (№ 284, від 15. 04. 1920 р.) який засвідчував, що В. Бржосньовський є«штатним священиком Києво – Софіївського Кафедрального Собору, відрядженийВПЦР в село Шпендівка, Білоцерківського повіту і взагалі на Білоцерківшину дляорганізації українських православних парафій».4
Кінець жовтня1921 р. став знаменною датою в церковній історії «автокефальногоруху» України, адже саме тоді відбувся відомий Перший ВсеукраїнськийПравославний Церковний Собор, на якому було висвячено ієрархію УАПЦ, визначенокурс, ідеологію та організаційні питання Церкви. 23 жовтня 1921 р., «пресвітерським»чином Собор висвятив протоієрея В. Липківського на першого ієрарха, МитрополитаКиївського і всієї Русі. 5 На єпископів ВПЦР УАПЦ відповідно висвятили іблизьке оточення митрополита (Н. Шараївського, І. Теодоровича, О. Ярещенка таінших.).
Таким чином, архієрейськийсклад УАПЦ було практично сформовано. Більшість членів Товариства «ЦеркваЖива» увійшла до лав УАПЦ разом із М. Морозом, який до речі, очоливВсеукраїнську Православну Церковну Раду. Через рік, до М. Мороза приєднався вякості секретаря та заступника голови ВПЦР інший майбутній персонаж«ДХЦ», протоієрей К. Янушівський * (колишній секретар Товариства «Церква Жива» та з 1921 р. ВПЦР,І. Тарасенко був розстріляний в справі Волинського повстанського комітету).
1922 рік, навідміну від попереднього, став переломним у внутрішньоцерковних відносинах в УАПЦ.З‘явилось чимало незадоволених діяльністю вищого керівництва Церкви. З приводуцього на Покровських Зборах (22 жовтня 1922 р.) проявив себе так званий «Гуртокприхильників радикальних церковних реформ», до складу якого ввійшливисвячений тоді в єпископи В. Бржосньовський, протоієрей К. Янушівський,протоієрей С. Задорожній та ще дві невідомі нам особи. Даний «Гурток»об‘єднав навколо себе осіб, які були не задоволені ситуацією в УАПЦ та вимагали«розроблення реформи церкви в самому широкому масштабі». 6
В цьому ж роцівисвятили й майбутнього єпископа «ДХЦ» М. Ширяя, який доглядав Ніжинськуєпархію УАПЦ, а згодом, й парафії «ДХЦ» на тій самій Ніжинщині. Дещопізніше пристав до братського руху й колишній протоієрей УАПЦ Т. Хомжа. ** Що стосується особи останнього, то він мав доволі значний авторитет вУАПЦ. Так, 10 липня 1925 р. керівництво ВПЦР якось надіслало листа Т. Хомжіщодо його праці в Радомишлі та за заслуги перед УАПЦ: «Відомо, що Ви своювмілою, дослідницькою працею, вміли занедбані парафії піднести на височіньжиття… .» 7
До «кола»майбутніх діячів «ДХЦ» пристав голова ВПЦР протоієрей М. Мороз, оскількивже на згаданих Покровських Зборах йому відмовили у хіротонії на єпископа Київщини.Але це був лише один із кроків, спровокованих митрополитом УАПЦ В. Липківськимта деякими членами Ради стосовно протоієрея М. Мороза. Так, між вказанимиособами неодноразово виникали непорозуміння та конфлікти внаслідок того, що митрополитВ. Липківський вбачав в особі М. Мороза досить серйозного конкурента і томунамагався (здебільшого спільно з теоретиком автокефального руху В. Чехівським) різнимишляхами не допустити його до вищих церковних посад. *
Принагіднозауважимо, що протоієрей М. Мороз свого часу висунув на єпископи кандидатуру вжедвічі одруженого священика М. Пивоварова, ** при цьому активно сприяв здійсненню його хіротонії. Так, за допомогоюсвого «протеже», у січні 1922 р. М. Пивоваров був висвячений вєпископи на Таращанську вікарну кафедру. 8 Але в результаті гострихнепорозумінь із В. Липківським єпископ М. Пивоварів у 1925 р. приєднався до Братствата пізніше очолив Брацлавську округу УПАЦ, отримавши титул АрхієпископаПодільського і Брацлавського Братства «ДХЦ». Митрополит В.Липківський неодноразово згадував Пивоварова, як «людину без совісті ічесті, який зруйнував Таращанщину, Катеринославщину, побував і в Одесі, і вСлов‘янську, і в Ніжині, і в Кам‘янці, і в Вінниці, та й там не затримався і,кажуть, — зрікся сану». 9
В сан протоієрея,згідно з проханням Парафіяльної Ради церкви Святого Олексія при Коростенськомувокзалі, у 1922 р було вшановано священика В. Пшеничного (поповнив рядиБратства «ДХЦ» у 1925 р.). Це рішення було ухвалено на черговомузасіданні сесії Малої Ради ВПЦР (протокол ч. 29) від 23 грудня 1922 р. 10 Черезрік В. Пшеничного обрали кандидатом на єпископа Коростенського Волинськоїгубернії. З цього приводу В. Пшеничним було надіслано відповідного листа нарозгляд Малої Ради ВПЦР, яке мало відбутися 26 квітня 1923 р. 11 Невідомо, якимчином він вирішив увійти до Братства. Митрополит Липківський характеризував В.Пшеничного як «людину аморальну і якусь зарозумілу». 12 Відійшовши від УАПЦ, В. Пшеничнийприєднався до Братства «ДХЦ».
Досить близькимдо протоієрея М. Мороза був єпископ Софіївської парафії (головний осередок УАПЦ)П. Тарнавський, ** якого ще називали«морозівцем», за те, що він був палким прихильником церковноїдіяльності М. Мороза. До речі, ще з 28 жовтня 1922 р. П. Тарнавський разом ізК. Янушівським були обрані у Передсоборну Церковну Законодавчу Комісію.
Але працяєпископа П. Тарнавського в Софіївській парафії тривала не довго, позаяк вінзустрів значний опір в громаді, через що він вирішив залишити парафію,отримавши в 1924 р. від державних партійний структур Михайлівський Золотоверхиймонастир у м. Києві, який й став головним осередком УПЦ Братства«ДХЦ».
Отже, протоієрейМ. Мороз як голова ВПЦР, протоієрей К. Янушівський, як заступник голови тасекретар Ради, єпископи В. Бржосньовський та П. Тарнавський як прибічникидіяльності М. Мороза разом поповнили і зміцнили ряди в Братстві «ХристовоїЦеркви Працюючих», яке під час реєстрації (8 лютого 1924 р.) отримало вжеіншу, відому нам назву Братство «Діяльно – Христова Церква». Майжечерез рік до них приєднались єпископ М. Ширяй, протоієреї Т. Хомжа та В.Пшеничний. Митрополит УАПЦ В. Липківський якось зауважив, що «найближчоюпричиною єднання їх в Братство „ДХЦ“ послугувало, мабуть,незадоволення тим, що їх не обрано до складу ВПЦР». 13
Інституційно таорганізаційно зміцнившись та маючи у своєму складі трьох єпископів, Братстворозпочало вшанування своїх активних діячів. Згідно з церковними Канонами,ознаками помісного (автокефального) статусу Церкви є наявність у ній щонайменшетрьох єпископів, які становлять її Архієрейський Собор (обрання трьох єпископівобґрунтовується тим, що в разі смерті одного з них двоє можуть хіротонізуватиновообраного єпископа). 14 Таким чином, в колишньому Михайлівському монастирі м.Києва, на підставі постанови Ново – Миргородщини (Зінов‘євщина) — зборів від 11грудня про обрання протоієрея Т. Хомжі на єпископа Зінов‘євщини, — ствердженоюпостановою Президії Ради ВУРС «ДХЦ». «21 грудня, а потімпоширеним Пленумом тієї ж Ради, 24 грудня відбулась хіротонія Всечесного Т. Хомжіна Єпископа Ново – Миргорода й Зінов‘євська Всечесними Єпископами М. ШиряємНіжинським, П. Тарнавським Київським, В. Бржосньовським Білоцерківським вприсутності членів Ради Спілки Братських Об‘єднань» при головуваннієпископа П. Тарнавського. 15 До речі, в цьому ж монастирі відбулась хіротонія йпротоієрея «ДХЦ» В. Пшеничного на єпископа Миколаївського таХерсонського.
Отже, хіротоніяТ. Хомжі на єпископа «ДХЦ» Ново – Миргородського та Зінов‘євськогобула здійснена згідно з Канонами Української православної церкви трьомаєпископами «ДХЦ».
Як же складалисьвзаємини вказаних діячів між собою? На відміну від членів ВПЦР, які після рокуіснування УАПЦ ніяк не могли поділити між собою церковну владу, братчики доситьмирно між собою уживались. Винятком, була лише позиція колишнього голови ВПЦРпротоієрея М. Мороза, який був фундатором та головою Ради «ДХЦ». Так,пропрацювавши в Братстві майже сім місяців, М. Мороз був зневірений у діях«побратимів». «Підписуючи та реєструючи статут Братства»ДХЦ”, — зазначив в своїй заяві М. Мороз, — я мав на меті виключнореалізацію потреби УАПЦ в виданні часопису. Дійсно, в сучасний момент, дозвілна видання українського церковного часопису під назвою «ЦерковнеЖиття» одержано на ім‘я відповідального редактора протоієрея К.Янушівського. Але те негативне відношення, яке виявив редактор і більшістьчленів Ради Братства на своєму засіданні від 1 серпня 1924 р. дозапропонованого мною проекту плану ідейного і господарчого керування виданням«Церковне Життя» цілковито підірвало в мене віру в можливістьнормального задоволення таким ладом потреби УАПЦ в церковному часописі. Тому, яцим сповіщаю Раду Братства «ДХЦ», що я не маю моральної змоги братиучасть в виданні часопису «Ц. Ж» і через це виходжу зі складуБратства «ДХЦ.» 16 Таким чином, протоієрей М. Мороз залишив справи нетільки в Братстві, а й в УАПЦ загалом, переїхавши на Одещину.
Своє бажання залишитисправи в Братстві «ДХЦ» з особистих причин виявив єпископМиколаївський та Херсонський «ДХЦ» В. Пшеничний був запрошенийЦерковною Радою м. Коростеня на церковну службу до Архієпископа С. Орлика, прощо останній мав повідомити митрополита В. Липківського. Через те, В. Пшеничнийподав заяву до ВПЦР від 23 листопада 1925 р. в якій він сповістив, що«вийшов зі складу Братства „ДХЦ“ і рахую себе членом, як і доцього часу рахував, хоча у Братстві належав до УАПЦ». 17 Усвідомивши прицьому, що його заява ігнорується, 18 грудня 1925 р. Пшеничний надіславаналогічного листа до ВПЦР, в якому нагадав, що 30 листопада цього року вінзбирався припинити працю в «ДХЦ» та перейти в лави УАПЦ. Але,зустрінувшись з митрополитом, єпископ дізнався, що В. Липківський не отримувавніякого повідомлення від архієпископа Орлика. Окрім цього, досить вороже до єпископаПшеничного поставились члени Ради які взагалі не хотіли вітатися з ним. Тому, зрозумівши,що він є абсолютно не бажаною особою в ВПЦР, архієрей вирішує відновити працю вБратстві: “І так, моя думка про шукання спільного шляху між членамивільної думки і думками Князьків Церкви — була пустою мрією, а через це, я цієюзаявою анулюю подану заяву до ВПЦР про залишення праці в Братстві«ДХЦ». 18 Загалом, що стосується вище вказаної особи, то згідно зіншими даними, він взагалі розмірковував над тим, щоб покинути релігійну справута займатися цивільними справами.
Як бачимо, малимісце випадки виходу із Братства її активних членів. Єпископ Пшеничний став церковнимворогом для ВПЦР, після того як він приєднався до складу Братства. Іншихвипадків внутрішньоцерковного конфлікту серед вказаних релігійних діячів нам невідомі. Припускаємо, що конфліктогенний чинник міг бути присутнім серед членівпарафій – філій Братства.
Згідно з архівнимиджерелами, Українське православне церковне Братство «Діяльно – ХристоваЦерква» функціонувало на терені п‘яти губерній України: Київської,Подільської, Чернігівської, Катеринославської та Одеської. Побутувала також думкапро те, що подільська парафія «ДХЦ» с. Іванківці «відходить зПроскуровщини і прикріплюється до Шепетівщини». 19 Тобто, Шепетівкавідносилась до Волинської губернії. Майже аналогічна інформація існує й продіяльність братської філії на Коростенщині. Але достовірними архівними джереламипро діяльність парафії «ДХЦ» на Волині ми не володіємо. Згідно задміністративно – територіальним поділом УРСР 1 серпня 1925 р. було ліквідовановсі губернії.
Філія Братствафункціонувала й поза межами України. Так, у м. Оренбургі (Урал, Росія) функціонувалагромада «ДХЦ» яку очолив І. Ковтун (уродженець з України). 20 ЄпископМиколаївський та Херсонський В. Пшеничний намагався закласти парафії на територіїМолдавії, свідченням чого є лист від громади с. Кошар. 21 Наскільки йому цевдалося — наразі не відомо. Маємо інформацію, що громада с. Кошари спричинила«рішучий опір» «діяльному» єпископу Пшеничному та намагаласьзробити усе можливе аби завадити йому організувати там «братськіпарафії». 22
Протягом 1926 –1927 рр. члени УПЦ Братства «ДХЦ» поступово згортають своюдіяльність. Подальша їх доля вирішувалась вже на Великих Покровських ЗборахУАПЦ (жовтень 1926 р.), Великих Микильських Зборах УАПЦ (11 – 13 травня 1927р.) та на Другому Всеукраїнському Православному Церковному Соборі УАПЦ (жовтень1927 р.). Приєднавшись до складу ВПЦР УАПЦ, деякі члени колишнього Братства«ДХЦ» продовжили свою єпископську працю у вільних церковних округахУАПЦ. Так, єпископ колишньої білоцерківської філії «ДХЦ» В. Бржосньовськийна протязі 1927 — 1930 рр. очолював Дніпропетровську округу УАПЦ, а післяНадзвичайного Собору * УАПЦ 1930 р. продовжив працюв УПЦ. Архієпископ М. Пивоваров продовжив свою працю в Кам’янецькій окрузі УАПЦ(1927 – 1929 рр.). У 1928 р. М. Ширяй опікувався вже Роменською та Прилуцькоюокругою УАПЦ. 23 Єпископ П. Тарнавський з особистих переконань та амбіцій, взагалізалишив УАПЦ. Доля єпископів В. Пшеничного та Т. Хомжі нам не відома.
Таким чином, можнапідсумувати, що на протязі 20-х років ХХ ст. на ґрунті автокефального руху,виокремилось так зване Братство «Діяльно – Христова Церква», члениякого були вихідцями відомої церковної інституції Української АвтокефальноїПравославної Церкви. Сукупність внутрішніх та зовнішніх причин спричинило їхнєзгуртування у православному церковному Братстві, яке еволюційно пройшло шлях з1920 р. та протягом 1924 – 1927 рр. охопило вже територію західної, центральної,північної та південної частини України.
Справжня братськаєдність, яка роками будувалась між ними на міцних принципах взаємної довіри таповаги, досить позитивно відобразилась на внутрішніх стосунках в складі Братстві.Через те в середині інституції практично не виникало проблем, пов‘язаних ізборотьбою за сфери впливу (на відміну від ВПЦР УАПЦ), висвяти у вищий церковнийстан тощо.
СПИСОКВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ ТА ЛІТЕРАТУРИ:
1. ПилявецьЛ. Хрещениця ДПУ. З історії Діяльно-Христової Церкви // Людина і світ. – 1992.- № 5 — 6. – С. 26 — 29; Клос В., диякон. Михайлівський Золотоверхий собор –осередок «Діяльної Христової Церкви» (1924 – 1927 рр.) //www.prytyska.kiev.ua/content/view/216/28/; Ігнатуша О. Видавнича діяльність Братства «Діяльно –Христова Церква» (1924 – 1927 рр.) // Історія релігій в Україні. Тезиповідомлень VII Міжнародного столу (Львів, 12 – 14 травня 1997 року). – Львів,1997. – С. 82 – 83; Киридон А. «Собор єпископів України» та«Діяльно – Христова Церква» як вияв оновлення церковного життя вумовах утвердження тоталітаризму // Історія релігій в Україні: Праці Х – їМіжнародної наукової конференції (Львів, 16 – 19 травня 2000 року). – Кн… 1. –Львів: «Логос», 2000 р. – С. 198 – 203;
2. Статут іпротокол Живої Церкви на Україні про заснування парафій // ЦентральнийДержавний Архів Вищих Органів влади і управління України (далі ЦДАВО). — Ф.3984. – Оп. 1. – Спр. 2. – Арк. 2;
3. Справапро організацію церковних парафій // ЦДАВО України. – Ф. 3984. – Оп. 1. – Спр.52. – Арк. 34;
4. Там само.– Арк. 47;
5. Історіяправославної церкви в Україні /Збірник наукових праць.-К.: Четверта хвиля,1997. — С. 250;
6. В.Липківський. Відродження української церкви 1917 – 1930 рр. // www.hram.kiev.ua/print.php?id=685;
7. ДелоХомжи Теофана // ЦДАВО України. – Ф. 3984. – Оп. 2. – Спр. 1366. – Арк. 1;
8. ВласовськийІ. Нарис історії Української Православної Церкви: У 4 т., 5 кн. – Репр.відтворення вид. 1961 р.- К.: «Либідь», 1998.- Т. 4., кн. 1.- С. 149;
9. ШугальоваІ. о. М. Пивоваров: постать на тлі епохи // Історія релігій в Україні: Тезиповідомлень XVII Міжнародного круглого столу (Львів, 14 – 17 травня, 2007 р.).– Львів: Логос – С. 929;
10. Протоколизасідань Малої Ради ВПЦР // ЦДАВО України. – Ф. 3984. – Оп. 1. – Спр. 401. –Арк. 8 (зв.);
11. Протоколипоширеного засідання Малої Ради ВПЦР // ЦДАВО України. – Ф. 3984. – Оп. 1. –Спр. 412. – Арк. 5 (зв.);
12. В.Липківський. Відродження української церкви 1917 – 1930 рр. // www.hram.kiev.ua/print.php?id=685;
13. МитрополитВасиль Липківський: матеріали до біографії (з фондів ЦДАВО України) / УпорядникПилявець Л. – К: Інститут української археографії АН України, 1993. – С. 25;
14. «КиївськийПатріархат – Помісна Українська Православна Церква»: історико-канонічнадекларація Архієрейського Собору Української Православної Церкви КиївськогоПатріархату від 19 квітня 2007 року. – Київ: Видавничий відділ УкраїнськоїПравославної Церкви Київського Патріархату, 2007. – С. 17;
15. МатериалыНово – Миргородской епархии Елисаветградского округа // ЦДАВО України. — Ф.4215. – Оп. 1. – Спр. 7. – Арк. 11;
16. Листуванняз братством «Діяльно — Христова Церква» про об‘єднання з автокефальноюцерквою. Ч. 2 // ЦДАВО України. – Ф. 3984. – Оп. 3. – Спр. 236. – Арк. 4;
17. Листуванняз братством «Діяльно — Христова Церква» про об‘єднання завтокефальною церквою. Ч. 1 // ЦДАВО України. – Ф. 3984. – Оп. 3. – Спр. 235. –Арк. 17;
18. Там само.– Арк. 15;
19. Листуванняз Проскурівською окружною церковною радою про скликання церковного собору і пропризначення священиків в парафії // ЦДАВО України. – Ф. 3984. – Оп. 3. – Спр.385. – Арк. 56;
20. Перепискас религиозными общинами Брацлавщины // ЦДАВО України. — Ф. 4215. – Оп. 1. –Спр. 9. – Арк. 10;
21. Справапро перехід єпископа Балтського округу до братства «Діяльно – ХристоваЦерква» // ЦДАВОУкраїни. – Ф. 3984. – Оп. 3. – Спр. 343. – Арк. 16;
22. Протоколизасідань Президії Всеукраїнської православної церковної ради // ЦДАВО України.– Ф. 3984. – Оп. 3. – Спр. 395. – Арк. 10;
23. БлажейовськийД. Ієрархія Київської Церкви (861 – 1996). – Львів: «Каменяр», 1996.– С. 428 – 429;
SUMMARY
Dmitro Kuzovenkov
UkrainianOrthodox Church Fraternity «Dijalno — Christova Cerkva»: evolutionaland installation aspects of relation of personnel composition (1920 – 1927years)
In the articlethe attempt of analysis of evolutional and installation aspects of becoming ofchurch personnel of Ukrainian Orthodox Church Fraternity «Dijalno — ChristovaCerkva» is first done during 1920 – 1927 years, here taking into accountthe autobiography of brothers, inwardlychurches mutual relations,determinations of territory of location of «branches» of «Dijalno- Christova Cerkva», church labour of some members of Fraternity, after anincorporation with Allukrainian Orthodox Church Advice of Ukrainian AutocephalyOrthodox Church in 1927 years.
KEY WORDS:
Society (Fraternity)«Cerkva Giva», Fraternity «Dijalno — Christova Cerkva», AllukrainianOrthodox Church Advice, Ukrainian Autocephaly Orthodox Church.
____________________________________________________________
Інформація проавтора
Кузовенков ДмитроІгорович, аспірант кафедри історії України, історичного факультету, Кам‘янець –Подільського національного університету ім. І. Огієнка