Релігія і наука – конфронтація чисинергія
Разумей, чтобы мог верить, верь,чтобы разуметь
Бл. Августин (V ст.)
Малое знание уводит от Бога,большое знание к Нему возвращает
Ф. Бэкон (XVII ст.)
Наука и вера суть две дочериОдного Великого Родителя, и в распрю зайти не могут
М. Ломоносов (XVIII ст.)
Я не могу найти слова лучше, чем«религия» для обозначения веры в рациональную природу реальности
А. Эйнштейн (XX ст.)
Досить часто можна почути тезу проте, що людство пройшло відповідні етапи в своєму розвитку від нижчого довищого. Першою сходинкою була міфологія, як сама примітивна форма пізнання, їїзмінила релігія зі своєю «сліпою вірою»[1], яку, в свою чергузмінила філософія, з якої почала відколюватись наука – вершина пізнання світута людини. І вже зараз краще відмовитись від примітивних міфу, релігії,філософії (іноді їй дозволяють залишитись), а задовільнитись наукою, яка вцьому світі все може пояснити. Наука невпинно веде запеклу боротьбуз такими пережитками минулого як релігія (віра), які доживають свій час.
Ця теза отримала великого розмахуз XVIII ст. на Заході, в нас на Україні особливого поширення набула з часівреволюції 1917 р. як державна ідеологія, до кінця не зжита вона й зараз.
З цією тезою ми спробуємо непогодитись.
Щоб максимально точно зрозуміти зчим ми маємо справу, потрібно спочатку подати дефініії центральним поняттямданої проблеми.
Отже: «Наука – особливий вид пізнавальної діяльності,направленої на вироблення об’єктивних, системно організованих і обгрунтованихзнань про світ. Відображаючи світ в його об’єктивності, наука дає лише один іззрізів різномаїття людського світу. Тому вона не вичерпує собою всієї культури,а складає лише одну з сфер, яка взаємодіє з іншими сферами культурної творчості– мораллю, релігією, філософією, мистецтвом»[2].
«Релігія може бути визначена якорганізоване поклоніння вищим силам… Релігія не тільки представляє собою віру віснування вищих сил, але встановлює особливі відносини щодо цих сил: вона є,таким чином, відповідна діяльність волі, що направлена до цих сил»[3].
Вже з огляду на вищевказане одразунамітимо, що ні наука, ні релігія[4] не можуть спростувати одна одну за відмінністю предмету свого пізнання.Тому що наука у центр пізнання ставить видимий, фізичний світ, а релігія – світдуховний, нематеріальний, а це принципово різні категорії. Адже ми непорівнюємо кілометр з кілограмом. Не можемо ми робити це й тому, що, як бачимо,релігія є світоглядною системою, а наука ні.
Священне Письмо християн – Біблія,прямо підносить розум: «якщо дорозсудку ти кликати будеш, до розуму кликатимеш своїм голосом, якщо будешшукати його, немов срібла, і будеш його ти пошукувати, як тих схованих скарбів,тоді зрозумієш страх Господній, і знайдеш ти Богопізнання, бо Господь даємудрість, з Його уст знання й розум!» (Прит.2. 3-6); «розумтебе стерегтиме, щоб тебе врятувати від злої дороги, від людини, що кажелукаве, від тих, хто стежки простоти покидає, щоб ходити дорогами темряви» (Прит.2. 11-13).
Якщо дивитисьповерхнево, то вже в новозаповітніх текстах можна побачити натяк на негативневідношення до знань. У апостола Павла є такі слова: «Стережіться, щоб ніхто васне звів філософією та марною оманою за переданням людським, за стихіями світу,а не за Христом»[5] (Кол. 2. 8). Дехто зісвітських філософів саме тут прослідковує протиставлення філософії[6],як такої, вірі. Проте, з такою інтерпретацією ми не можемо погодитись, оскількитут порушений закон екзегетики, по якому відповідний текст потрібно співставитиз іншими місцями даної тематики, розглядати його в контексті, а такожвраховувати, кому і з яких причин він був адресований.
Апостол Павлописав свої листи до християн різних місць, якщо там виникали відповіднікатаклізми в духовній практиці помісної («τοπικαι»)общини. Цей лист був написаний до колосян, де, як вважає екзегет архієп.Аверкій (Таушев), «марновчення… було філософського характеру… з марновірнимицілями»[7]. Тому таку філософіюАпостол ставить в один ряд з марною оманою та грабунком. Він протиставляєневірне бачення Істини самій Істині, якою для християн є Христос. Аджехристияни до цих пір притримуються античного розуміння Істини як онтологічної,а не гносеологічної категорії. Для християнина Істина – це вище Буття,Реальність, а не відповідність уявлення про дійсність самій дійсності. В даномуруслі потрібно розглядати й поняття віри, яка, за словами В. Лосського, «непсихологічний стан», а «онтологічний зв’язок між людиною та Богом, зв’язоквнутрішньо об’єктивний»[8].
Як пояснює намсвящ. Р. Кацап: «Епоха святогоАпостола Павла – це час релігійних синкретичних течій і рухів… Ті релігійнібродіння, які мали місце в ту епоху, відбивалися і на житті ще християнськогосуспільства, що тільки зароджується. Це не могло не турбувати і святогоапостола Павла, який в багатьох своїх посланнях виступає проти різних тенденційв первинному християнстві. Під впливом цих тенденцій апостол пише одних зважливих уривків, що став надалі важливим в справі формування християнськогодогматизму і що стосується Божества Ісуса Хріста…
διάτης φιλοσοφίας– через філософію. Це слово,швидше за все, було запозичене в полеміці апостола Павла з псевдовчителями. Упоєднанні з κενης‘απατης (порожній обман) указує на те, що філософія є обманом. Це підтверджує те,що перед κενηςне повторюється ні />прийменник/>, ні артикль, авживається саме у поєднанні з τηςφιλοσοφίας[9].Тут не йде мова про філософію взагальному сенсі, а вказується на поняття вчення, про яке йдеться в Колосах.Суть цього вчення напряму іудео-гностичного в наступному. Швидше за все, мовайде про те псевдовчення, яке намагалися узаконити деякі вчителі… Тому не можназі слова «філософія» робити висновок про те, що в даному вірші йдеться проеллінське (грецьке) вчення або взагалі про філософію[10]… АпостолПавло говорить не проти самого слова, а проти ознак єретичного вчення, якез’явилося в Колосах. Тим паче, що саме слово φιλοσοφίαз’являється в єврейських кругах зтворів Філона і Іосифа Флавія і застосовується відносно позначення іудейськоїрелігії, а також закону Моісеєвого, можливо з метою надати вагоміше значенняцим поняттям в очах знатних (інтелектуалів) читачів. Так Філон говорить: ‘η κατα Μωυσηνφιλοσοφία – за Моїсєєвою філософією; η πάτριος φιλοσοφία– отецька філософія, η ‘Ιουδαικηφιλοσοφία – іудейська філософія [11]»[12].
Не потрібнозабувати, знову ж, і той факт, що антична філософія тіснішим чином була зрощеназ язичництвом. Відома теза Арістотеля: «філософія – це богослів’я» (зрозуміло,що богослів’я язичницьке), додаткове тому підтвердження. Плотін, наприклад,докоряв християнам: «Ось щоабсурдно: ці люди, що мають тіла, які зазвичай є у людей, з душею, наповненоюбажаннями, скорботою, гнівом, претендують на контакт з умопостигаємим; але якщомова йде про сонце, то вони заперечують, що це світило володіє силою набагатовільнішою від пристрасті, чим наша. Вони думають, що навіть найзліші люди маютьбезсмертну і божественну душу, а ціле небо, з його зірками, безсмертною душеюне володіє!»[13]. Щоб бути повноправним членом філософськоготовариства, потрібно було обов’язково приймати участь у язичницьких містеріях,що для християнина було неприпустимим. Ось проти чого боретьсяапостол-місіонер.
Але вже віншому місці той же апостол Павло, по-іншому дивиться на філософію. Коли йогозапросили виступити в Ареопазі перед видними афінськими філософами, серед якихбули послідовники таких вагомих на той час шкіл як стоїки, епікурейці, в своїйаргументації апостол апелює до Клеанфа, учня Зенона, цитуючи його і похваляєфілософів за пошук Істини (Діян. 17).
Дуже частозвучить теза, що ««отці церкви»[14] робили відповідні кроки, щоб використовуватидосягнення філософії в зміцненні позицій релігії і церкви»[15].Це не зовсім вірно. Бо на початку християнство захищаючи себе від нападок«снобістичного складу розуму грецьких інтелектуалів»[16],рецептувало філософський інструментарій саме для захисту, чому той період іназивають апологетичним («αpolοία» – «захист, виправдання»).
Пізніше, з IV ст., потрібно булозахищати Істину вже від єретичних зазіхань. І, як справедливо зазначає докторКіпріан (Керн): «…В часи великих догматичних змагань, отці церкви не побоялися звертатись доПлатона та Арістотеля, до Плотіна та стоїків, і це стало настільки очевидним,що в цьому не сумнівався ніхто, та й сьогодні не сумнівається ніхто, окрім тих,хто хоче навмисно спотворити християнство та стилізувати його під примітивізмта мракобісся… Перші апологети… повинні були самі наважитися прийнятифілософію… як таку, прийняти її методи, увійти в світ її понять»[17].
Подивимось, якже відносились до філософії самі християни
Християнськиймученик Іустин Філософом (103-166 рр.), в якому поєднались і віра, за яку вінпомер, і філософія, до кінця життя він носив філософський плащ, так пише профілософію: «Філософія є величніше та драгоцінніше в очах Божих надбання: вонаодна приводить нас до Бога та робить нас угодними Йому і істинно святі ті, хтонаправив свій розум до філософії. Без філософії та здорового розуму ніхто неможе володіти мудрістю; тому всяка людина повинна філософствувати і вважати цеділо найважливішим та найморальнішим»[18].
Іоан Аль-Мансур Дамаскін (VIIIст.) у своїй праці «Джерело знання» так говорить про философію: «Філософія єпізнання Божественного і людського, видимого і невидимого. Далі, філософія єпіклування про смерть, як довільну, так і природну. Бо… смерть двояка:по-перше, природна, тобто відділення душі від тіла, по-друге, довільна, коли мизневажаємо життя теперішнє і спрямовуємося до майбутнього. Далі, філософія єуподібнення Богові. Уподібнюємося ж ми Богові через мудрість, тобто дійснепізнання блага, і через справедливість, яка є нелицемірна подяка кожномуналежного, і… коли ми робимо добро тим, що кривдять нас. Філософія є такожмистецтво мистецтв і наука наук, бо філософія є початок усілякого мистецтва, ічерез неї буває винаходиться усіляке мистецтво і усіляка наука… Далі,філософія є любов до мудрості; але дійсна Премудрість Бог, і тому любов доБога є дійсна філософія»[19].
Досить часто нинішні історикифілософії опираються на тезу Тертуллиана – «Credo quia absurdum (est)» –«Вірую, бо абсурдно», з якої виводять, що віра в християнстві протиставляєтьсязнанню. Проте, якщо ознайомитись з творами самого християнського апологета, товиходить, що він таких слів просто не говорив, в нього немає такої фрази. КвінтСептімій Флорент Тертулліан (160-220 рр.) пише про інше, ставить дещо іншіакценти. В творі «De Carne Christi»[20] апологет пише: «СинБожий прибитий до хреста; я не стижусь цього, тому що цього потрібно стидатися.Син Божий і помер; це досить вірогідно, тому що це безумно. Він похований івоскрес; це достовірно, тому що це неможливо»[21]. З цього ми ніякне можемо зробити висновок, що Тертулліан та християни в цілому не знають, атому вірять. Колишнійфілософ-язичник Тертулліан не міг собі й уявити, що колись узурпатор Зевсспуститься до людей, для цього існували напівбоги-напівлюди (демони), а тут СамТворець стає людиною помирає за людину і воскресає. Християнський філософзахоплюється цим кенозисом, хоч для язичника це й неможливо. В іншому місці,той же Тертулліан, прямо пов’язує віру та знання: «Ми ж, — скільки б не мала була наша віра, а значить, ірозуміння (intellectus – О.І.)…»[22].
Слід вказати, що в деякиххристиянських філософів (наприклад у Татіана Ассирійця) можна знайтинедоброзичливе відношення до філософії. Та відносно цього потрібно враховувати:по-перше, що вони критикують не філософію як таку, а її пронизаністьязичницькими культами та містеріями[23]; по-друге, потрібноприбігати до критерію – «consensus patrum»[24], щобдиференціювати основи християнського вчення від простого теологумену.
Щоб більшглибше прослідкувати зв’язок віри та знання, звернемось до біблійної традиції.Апостол Павло прямо каже: «Я знаю, в Кого увірував…» (2 Тим.1. 12). Вдавньогрецькій мові є два відтінки знань – «γιγνώσκω»(«знаю») та «οίδα» («бачу, відаю, розумію, пізнаю»). Такот, апостол Павло вживає лексему «οίδα», яка виявляє більшглибші знання ніж «γιγνώσκω» – простийнабір фактів. Проф. В. Болотов слідуючим чином пояснює це поняття: «Відання є знання, в якому домішений сильний естетичнийабо вольовий момент; відання — це імпульс людського життя. Людина хоче бути присамій події, щоб все бачити своїми очима»[25].
Через віру тойже апостол закликає християн до «розумного (!) служіння»[26](Рим. 12. 1). Сам Христос закликає здійснювати основнузаповідь любові «серцем, душею, розумом» (Мф. 22. 37).
Віра це, як вказує проф. А.Кураєв, відповідна реакція конкретної людини на знання. Коли людина виокремлюєз інформаційного потоку якусь одиницю її і вона починає впливати вже на життяпевної людині в цілому, ці знання вже ціннісно наповнюються, людина дозволяєйому перерости в переконання, стати вірою. Тому: «Релігії в безпримісному вигляді не існує. Любарелігія втілена в людях і в їх культурі. Тому вона вбирає в себе і культурні,філософські, етичні, наукові і натурфілософські компоненти. Питання лише в їхпропорціях»[27]. Ось чомуекстерналістська концепція в гносеогенезисі все більше починає превалювати надінтеналістською.
Відомі слова й академіка Б.Раушенбаха, який серйозно вивчав православний іконопис XVI ст., про те, щоправославна ікона, як предмет релігійної практики, звертається саме до розумулюдини, він натякав на зворотну перспективу, на відміну від живопису епохиВідродження та Модерну, що апелюють, відповідно, до почуття та підсвідомості.
Дуже важливим здається вказати на наступнийфакт. В релігії одне з центральних місць займає поняття «покаяння», як ступіньбогопізнання, як навернення до Істини. В східній християнській традиції цялексема походить від давньогрецького «µετάνοια»(від «νούς» – «розум, думка, розсудливість, мислення»), щоперекладається як «зміна розуму». Тобто бачимо, що центральним у цьому термінітакож є розум.
За словами Ігнатія (Брянчанинова):«Істина Віри знаходиться в єдності з істиною науки»[28].
Резюмує християнське розумінняролі розуму в житті віруючої людини, проф. К. Скворцев: «Розум, якщо розглядатийого ідеально, дійсно є факелом, що озаряє своїм світлом безмірний горизонт,тому що думка наша возноситься до небес, спускається до глибин землі, проникаєв таємниці світу фізичного та морального…, може пізнавати Творця»[29].
Досить часто приходиться чутизакиди в сторону релігії, що в ній існує багато обмежень мертвим догматизмом,сліпою вірою, на відміну від науки. Видається, що тут доцільно нагадати проіснування «догматів» і в самій науці, щоправда там вони названі постулатами тааксіомами, вони також є недоказовимиі сприймаються як вихідні положення, на віру.
За словами А. Эйнштейна: «Віра в існування зовнішнього світу, незалежного відсприймаючого суб’єкта, є основа всього природознавства»[30]. КібернетикН. Вінер писав: «Без віри в те,що природа підпорядкована законам, не може бути ніякої науки. Неможливий доказтого, що природа підпорядкована законам, бо всі ми знаємо, що світ з наступногомоменту може уподібнитися грі в крокет з книги «Аліса в країні чудес»»[31].
В. Гейзенберг пише про відносністьраціоналізму як інструменту в гносеології: «Значення всіх понять і слів, щоутворюються за допомогою взаємодії між світом і нами самими, не можуть бути точновизначені… Тому шляхом тільки раціонального мислення ніколи не можна прийтидо абсолютної істини»[32].
Про це ж говорить і релігія, якане задовольняється лише інтелектуальною складовою, вона іде далі, через інтуїцію,через віру до Об’єкта свого пізнання. Перед людиною не стоїть тотальнаальтернатива: або знання, або віра, а опираючись і на знання також людиназаспокоюється у вірі. Про це говорить і єпископ Михайло (Мудьюгін): «Повніше і всесторонніше визначення релігіїможе бути дане тільки на основі релігійного досвіду. Релігійнийдосвід є для віруючого, як правило, тотальним, охоплює розум(раціонально-пізнавальну функцію душі), відчуття (емоційну функцію) і волю(активно-діяльну функцію)»[33].
Тому християнство прагне догармонії всіх сил душі: розуму, відчуттів та волі, яка (гармонія) колисьпорушилась внаслідок духовно-морального катаклізму першородного гріха. Свт.Ігнатій Брянчанинов в такихсловах висловив сутністьпершородного гріха і його наслідок для людини: «Різноріднічастини, складові сутності моєї, розум, серце і тіло – розітнуті, роз’єднані,діють різноголосно, протидіють одна інший…»[34].
Для більш об’єктивного висвітленняпроблеми потрібно привести свідчення й іншої сторони, тобто як же дивляться наспіввідношення релігії та науки представники самої науки? Наведемо декількацитат відомих вчених.
Американський філософ Хокінг пише:«Між наукою і релігією, в данийчас немає ніякої війни. Є деякі вчені з гарячими головами, які хотіли б здатирелігію в музей старовини. Такі явища не можна вважати типовими. У тому, щоіснують серед релігійних діячів гарячі голови, що мають бажання подавити наукуабо вважають, що це можливо, – я сумніваюся»[35].
«Не наука нечестива, – каже ГСпенсер, – як думає багато хто, а нечестива зневага до неї, небажаннявивчати мир і творіння, нас що оточують. Бути відданим науці означає – безмовно преклонятися перед нею, визнавати велич предметів, щовивчаються, а отже, велич і їх Творця»[36].
За словами Макса Планка, «наука і релігія в істині не протирічать однеодному, але вони для кожної мислячої людини потребують взаємного доповненняодин одним»[37].
Джордж Стоке, визначний математикКембриджського університету, якого порівнювали з Ньютоном, писав: «Що стосується твердження, ніби недавні науковідослідження показали, що Біблія і релігія помилкові, то на це я відповім прямо:цей погляд абсолютно помилковий. Я не знаю ніяких здорових висновків науки, якіб суперечили християнській релігії. Мабуть, і є деякі дикі наукові припущення,що висловлюються головним чином людьми другорозрядного знання, що видаються задобре обгрунтовані наукові висновки і які за властивостями своїми можутьвикликати деякі труднощі, якщо ці припущення визнати за істину; але я не зайдунастільки далеко, щоб говорити про протиріччя науки та релігії один до одного,оскільки в головних частинах вони рухаються в різних площинах…
Ви питаєте: чи дав мені мійжиттєвий досвід підстави вважати найбільших учених людьми нерелігійними?Відповідаю: мій досвід не тільки не привів мене до цього висновку, він привівмене якраз до зворотного виводу»[38].
Знаменитий німецький вчений Ф.Паульсон досить справедливо замітив: «Мир між вірою і знанням, натурфілософією і релігією не тільки можливий,але й досить близький — він стукається в двері, мир цей — не компроміс, асправжній і міцний»[39].
Відомий вчений, лауреатНобелівської премії Чарлз Таунс, творець лазера бачить ці взаємовідносини так:«Мета науки, відкрити порядокВсесвіту і завдяки цьому зрозуміти суть речей, які ми бачимо навколо себе,зокрема зрозуміти життя людини. Мета релігії може бути визначена, меніздається, як збагнення (і, отже, й прийняття) мети і сенсу Всесвіту, а такожтого, яким чином ми пов’язані з нею. Цю вищу доцільну силу ми і назвемо Богом»[40].
Французькийфілософ Еміль Бутру пише: «Релігія– пропонує людині багатше і глибше життя, ніж тільки мимовільне або навітьінтелектуальне життя: вона є вид синтезу або, вірніше, сокровенного духовногозв’язку інстинкту і розуму, при якому кожен з двох, що злитий з іншим і завдякицьому перетворений і запалений, володіє повнотою і творчою силою, яка вислизаєвід нього, коли він діє окремо»[41].
Навіть у батька вільнодумстваВольтера, який, кажучи відверто, був більше критиком релігійного фанатизму вримо-католицтві, антиклерикалом, ніж атеістом, можна прочитати такі рядки:«Потрібно бути сліпим, щоб не бути засліпленим цією картиною (тобто видимимсвітом – О.І.), треба бути глупцом, щоб не визнати її Творця, треба бути божевільним, щоб перед Ним не преклонитися»[42].
Найвидатніший математик ХХстоліття А. Кошин публічно сповідує: «Я – християнин. Це означає, що вірю вБога і в Божество Ісуса Хріста так само, як до мене вірили видатні вчені: Тихо-де-Браге, Коперник, Декарт, Ньютон,Лейбніц, Паскаль, Грімальді, Эйлер, Гюльден, Бошкович, Хершіль та інші великіастрономи та математики минулихроків»[43].
Всі ці вчені суміщали в собівеличезний інтелектуальний потенціал і глибоку віру, і ні в одного з них невиявлено признаки шизофренії, навпаки, вони були повноцінними особистостями.
Вже сам собою цей приклад знімаєпроблему антагонізму віри та знання, релігії та науки. Він показує, що цяпроблема надумана, вона шлейфом тягнеться за нами з радянського минулого, колипанівна ідеологія так званого «наукового атеїзму»[44]як інородне тіло трансплантувалась в науки як природничого, так і гуманітарногоциклу.
За словами видатної людини, якауособлювала в собі і практикуючого вченого (зробив ряд відкриттів в хірургії,удостоєний «Сталінської премії»), і віруючого, православного ієрарха[45],Луки (Войно-Ясенецького), думка про протиріччя науки та релігії лежить, «вповерхневому знанні як в галузі науки, так і в галузі релігії, і цимпідтвержується думка: «Знання приводить до Бога, напівзнання віддаляє від Нього».Напівзнання[46] – бичнашого часу: саме воно і створює назване упередження»[47].
Та цей період, на щастя, вже канувв Лету, відійшов у історію і потрібно остаточно та рішуче поставити всі крапкинад «і»: тактовно вказати кожній галузі людської діяльності, і науці, ірелігії, на їх гідне місце, яке вони мають посісти в житті людства.
Список використаної літератури
1. Аверкий (Таушев), архиеп. Апостол. Руководствок изучению Священного писания Нового Завета. М., 2001.
2. Болотов В.В. Лекции по Истории Древней Церкви.www.biblicalstudies.ru/books./bolotov1.html
3. Бутру Э. Наука и религия в современнойфилософии/Пер. с фр. М., 1910.
4. Гейзенберг В. Физика и философия. М., 1963.
5. Игнатий (Брянчанинов), еп. Сочинения, Т. 3.СПб., 1886.
6. Игнатий (Брянчанинов), еп. Сочинения. Т. 2.СПб., 1905.
7. Кіпріан (Керн)., архім. Патрологія. К., 2003.
8. Кулаков Ю. И. Проблема основбытия и мир высшей реальности. // О первоначалах мира в науке и теологии. Спб.,1993, С. 82.)
9. Кураев А. В. Уроки сектоведения. Т. 1. СПб.:Форматика, 2002.
10. Кураев А.В. Не-американский миссионер. kuraev.ru
11. Лосский В.Н. Вера и богословие. // Спор о Софии. Стоьиразных лет. М., 1996.
12. Лука (Войно-Ясенецкий), архиеп. Наука и религия. М.,2007.
13. Ляшевский С. Библия и наука о сотворении мира. www.wco.ru/biblio/books/stephan1/Main.htm
14. Мейендорф И. Введение в святоотеческое богословие.Мн.: Лучи Софии, 2001.
15. Мень А. Истоки религии. Т. 1. М., 2001.
16. Михаил (Мудъюгин). Введение в основное богословие. М.,1995.
17. Микрокосмос. Научно-богословский и церковно-общественный альманах Миссионерскогоотдела Курской епархии Русской Православной Церкви. Вып. 1. Курск, 2008.
18. Новейший философский словарь./Сост. Грицанов А.А. Мн.:Изд. В.М. Скакун, 1998.
19. Осипов А.И. Путь разума в поисках истины. М., 2002.
20. Скворцев К., проф. Философия отцов и учителей Церкви(период апологетов). К., 2003.
21. Смирнов И. Н., Титов В. Ф. Философия: Учебник длястудентов высших учебных заведений. Изд. 2-е, исправленное и дополненное. М.,1998.
22. Спенсер Г. Воспитание умственное, нравственное ифизическое. СПб., 1894.
23. Табрум А.Г. Религиозные верования современных учёныхМ., 1912.
24. Таунс Ч. Слияние науки и религии. / Пер. с англ. — Вкн.: Диалоги. М., 1979.
25. Энциклопедический словарь. Т. XXVI. Изд. Ф. А.Брокгауза и И. А. Ефрона. СПб., 1899.
26. Die Schriften des Johannes von Damaskos. Besorgt vonP. B. Kotter. B., 1969, Bd. I, S. 28-29, 55.