Таїнство священства та проблема целібату католицького духовенства

План
Вступ. 2
Розділ 1. Встановлення Таїнства Священства та його аналіз. 8
1.1 Місія Ісуса Христа і Його служителів. 13
1.2 In persona Christi. 14
1.3 Апостольська свідомість. 15
1.4 Апостольська наступність. 16
1.5 Перетворення і підготовка в Старому Завіті. 19
1.6 Установлення священства Христом. 22
Розділ 2. Історичний і богословський розвиток Тайни Священства. 26
2.1 Священство в первісній церкві. 26
2.2 Період Святих Батьків. 29
2.3Від середньовіччя до сучасності. 31
Розділ 3. Матерія, форма і наслідки Тайни Хіротонії. 36
3.1 Таємничий знак — Матерія. 36
3.2 Форма Священства. 37
3.3 Служитель. 39
3.4 Реципієнт Священства. 41
3.5 Дія таїнства Буття реципієнта. 49
Розділ 4. Целібат — «безшлюбність» духовенства: історія і сучасність. 49
4.1 Історія й богословське обґрунтування целібату католицького кліру. 51
4.2 Відношення до целібату в сучасності. 56
4.3 Обов’язкова безшлюбність духовенства — аргументи католицькоїбогословської школи. 62
Висновки. 69
Список використаної літератури. 75
 

Вступ
«Священствоце таїнство, у якому через
рукоположенняна вибраного сходить
СвятийДух і поставляє його здійснювати
таїнствай пасти стадо Христове»
(Катехізискатолицької церкви).
Священство — таїнство, завдяки якому місія,довірена Христом апостолам, продовжує здійснюватися в Церкві до закінченнявіків: воно, таким чином, є таїнство апостольського служіння. Апостольськеслужіння має три рівня: єпископський, пресвітерський и дияконський.
Всі таїнства звичайно важливі, проте, усякеТаїнство має завжди конкретне звернення до якоїсь людини для її порятунку. Ухрещенні або вінчанні, соборуванні або покаянні, щораз мається на увазі користьокремої людини, благодатний дарунок, що необхідний для її порятунку. Священствоабо хіротонія має за мету головним чином не освячення даної людини для їїпорятунку, а присвяту її для служіння Церкві, для служіння порятунку іншихлюдей. Усяке таїнство відбувається Церквою, повнотою церковною, але на відмінувід інших таїнств (крім Літургії, що є таїнство таїнств, і є таїнство Церкви)таїнство Хіротонії завжди сприймалося як особлива загально церковна справа.
Таїнство священства має виняткове значення.Священику від Бога через сходження Святого Духа дається влада «в’язати ірозв’язувати», тобто така влада, якої не мав, не має і не буде мати ніхтоіз світських людей, навіть імператор, не кажучи про іновірців. Св. СилуянАфонський писав: «Священики носять у собі таку велику благодать, що коли блюди могли бачити славу цієї благодаті, то весь світ здивувався б, але Господьприховав її, щоб Його служителі не загордили, але спасались у смиренні…»… У понятті «таїнства Священства» з’єднані тричинопослідування, кожне з яких є самостійним (чини висвячення в сан єпископа,священика, диякона). Так сформувалося духовенство (клір, причт) — особливаієрархізована суспільна група (в певні часи — суспільний стан), представникиякого проводять богослужіння в християнських церквах (Католицька, Православна,Вірменська, Лютеранська та ін.). Походження терміну «духовенство»випливає з положень Нового Завіту про нову людину, яка має Духа Христового, якаслужить у Святому Дусі. Згідно з правилами Католицької Церкви до складудуховенства входять дві категорії осіб: священнослужителі трьох ступенівсвященства 1 ступінь — диякони; 2 — священики (ієреї); 3 — єпископи тацерковнослужителі, які не мають священного сану (іподиякони, дяки, регенти,паламарі і т. д.). До таїнства священства допускаються тільки особи, щодо якихне може бути сумнівів. Тому кандидати в священство повинні вирізнятись глибокоюі сильною вірою, високими моральними якостями, безперечною репутацією. Ціособи, по-перше повинні довести твердість своєї християнської віри. Такожнеобхідна, тим хто приступає до таїнства і моральна чистота. Тому в правилахкатолицької церкви існує таке поняття, як целібат або безшлюбність духовенства.«Хоча шлюб не є чимось нечистим, що зневажає сан (5 і 51 Апп. пр.), однак, хтодо шлюбу, в дівстві, з єднався з Христом і Його Церквою в таїнстві священства,для того було би дивно і не пристойно пов’язувати себе знову зі світом.
У Східних Православних церквах і вКатолицьких Церквах східного обряду священики — але не єпископи — можуть бутиодруженими. У латинському обряді бували випадки, коли висвячували одруженихнекатолицьких священнослужителів, які навернулися в католицтво. Але зазвичай священикилатинського обряду повинні бути целібатними, неодруженими. Це правилопереслідує почасти практичні цілі — наприклад, воно звільняє священика відзобов’язань перед родиною, і в нього залишається більше часу для роботи вприходах, та й менше ризику, що парафіяни приревнують. Правило можна було бзмінити, і дозволити священикам одружуватися, якби це було виправданопрактичними перевагами. Целібат — не самий істотний, не головний елементсвященства; от у ченців — інша справа.
Можливо, що за наполегливими спробамиЗаходу домогтися безшлюбності духівництва й за існуючим на Сході правилом, щоговорить, що священики повинні утримуватися від подружнього спілкування іздружинами напередодні здійснення Євхаристії (яка відбувається на Сході нещодня) стоїть бажання зберегти значну дистанцію між фізичною близькістю йЄвхаристією. Це зовсім не виходить, що сексуальні відносини — щось«нечисте»; зрештою, Старий Заповіт і прославляє ці відносини, ітримає їх удалині від Храму. Сексуальні відносини — благо, тому що вониговорять про благословення Божиє у цьому житті, у якому людство повиннеплодитися й розмножуватися, але його не буде у вічному житті, де «неодружуються й не виходять заміж». З іншого боку, Євхаристія знаменуєнебесну трапезу, шлюбний бенкет Агнця, харчує нас на шляху до цієї мети.
Актуальність магістерського дослідження.Актуальність обраної теми обумовлена тим, що зміни, які відбулися в суспільнійсвідомості щодо релігії в цілому, безпосереднім чином стосуються і українськогокатолицизму, яке є для країни чисельним релігійним відгалуженням. Людина маєпотребу в тому, щоб хтось керував нею, спонукував її наслідувати Христа.Щедріше всього це проводиться в таїнствах, особливо — в Євхаристії. Якщо інакшене можна, хрещення може зробити будь-хто, і воно буде дійсним; наречений інаречена самі роблять таїнство шлюбу. Але в інших таїнствах сила жертвиХристової повідомляється нам через служіння єпископів і священиків, рукоположенихдля того, щоб керувати в Церкві. Інакше кажучи, таїнства передаються нам від СамогоХриста, через апостолів, через спадкоємство священнослужителів, яке можнапростежити від самого початку Церкви. Таїнство священства повертає нас до Христай до тих, кого Він зібрав навколо Себе й послав у мир, наділивши владою.Таїнство Священства складний процес і вимагає серйозного переосмислення,комплексного і глибокого аналізу всіх факторів і тенденцій його здійснення.
Кілька слів стосовно целібату-безшлюбностікатолицького духовенства. Число священиків Католицької церкви в США зменшилосяз 59 тис. в 1965 році до 43 тис. в 2005 році, незважаючи на те, що чисельністьадептів католицизму виросла.
Нині 27% католицьких приходів у США немають постійних священиків. Лоренс Янг\\Lawrence Young, автор книги«Переповнені Церкви й Порожні Вівтарі»\\Full Pews and Empty Altars,пророкує, що до 2015 року Католицька церква втратить ще 16 тис. священиків.Причин цього процесу багато. Традиційно в католицькі семінарії йшли молоді людиз патріархальних родин ірландських, італійських і польських емігрантів. Однак протягомостанніх десятиліть ці родини випробували серйозні потрясіння: у них сталоменше дітей, а рівень релігійності помітно знизився.
Ще одною проблемою є целібат — за останнідесятиліття більше 30 тис. молодих людей відмовилися від церковної кар’єри черезнеобхідність дотримувати обітниці безшлюбності. Нині 55% американськихкатоликів виступають за те, щоб жінки одержали право ставати священиками(Ватикан категорично відкидає цю ідею), 63% католиків вважають за необхіднескасувати обітницю безшлюбності для священиків. Тому проблема целібату в нашчас є дуже актуальною і потребує детального вивчення.
Стан наукової розробки проблеми. Увітчизняному та зарубіжному релігієзнавстві не бракує досліджень простановлення та суть церковних таїнств, однак досі таїнство священства тапроблема целібату в католицькій церкві не ставали основою ґрунтовного йпослідовного аналізу.
Найближче підходили до подібного аналізутакі дослідники, як Пол Хаффнер у роботі «Тайна таїнств», Томас Рауш у праці«Католицтво у третьому тисячолітті», а також інші дослідники, чиїми зусиллямибуло впорядковане догматичне богослов’я католицької церкви (наприклад МихайлоДобош).
Мета і завдання дослідження. Головна метацього дослідження — на основі аналізу становлення і тенденцій розвитку виявитиісторію виникнення, трансформацію та стан у сучасності таїнства священства, атакож дослідити історію та сучасність однієї з особливостей католицькогодуховенства—стану целібату.
Для досягнення поставленої мети потрібно буловирішити такі завдання:
виявити особливості становлення таїнствасвященства, його походження;
показати основні тенденції історичного табогословського розвитку Тайни священства;
вивчити й оцінити суть матерії, форми танаслідків таїнства Священства;
з‘ясувати причини виникнення та історичнийрозвиток целібату — стану безшлюбності католицького духовенства.
проаналізувати ставлення католицькогодуховенства до проблеми целібату в сучасності.
Об’єктом магістерського дослідження єтаїнство Священства та проблема целібату католицького духовенства.
Предмет магістерського дослідження –становлення, історичний та богословський розвиток, суть таїнства хіротонії, атакож суть стану целібату духовенства, його виникнення, історію та сучасність.
Теоретико-методологічна основа дослідження.В магістерському дослідженні були використані різноманітні наукові методипізнання: загальнофілософські, спеціальні загальнонаукові й конкретнонаукові,теоретичні й емпіричні. Автор користувався методами систематизації йузагальнення, співставлення історичного матеріалу з логічним аналізом ісинтезом, дотримувався принципів об‘єктивності та історизму.
Дослідник, як неупереджений будь-якимиапріорними конфесійними переконаннями, застосовував в своїй праціпозаконфесійний підхід. Визнаючи самобутню цінність різних релігійних ікультурних традицій, автор розглядав догмати католицької церкви насамперед підкутом зору об’єкту даного дослідження..
Наукова новизна дослідження. Робота єоднією з перших спроб осмислити таїнство Священства та проблеми целібатукатолицького духовенства в окремому дослідженні. У дослідженні почато спробупоказати історію зародження та розвиток таїнства хіротонії окремо від іншихцерковних таїнств, виявити проблеми, які зв’язані зі станом безшлюбностікатолицького кліру.
Теоретичне й практичне значеннядослідження. Отримані результати дослідження в теоретичному плані важливі дляглибшого розуміння суті церковного таїнства священства та целібату католицькогодуховенства. Матеріали й висновки магістерської роботи можуть бути використанів дослідницькій роботі, у процесі викладання теології та богослов’я,культурології, релігієзнавства, філософії релігії.
Структура магістерської роботи визначенапоставленими завданнями дослідження й опирається на проблемно-історичнийпринцип дослідження матеріалу. Робота складається зі вступу, 4 розділів,висновку і бібліографії.

Розділ 1. ВстановленняТаїнства Священства та його аналіз
«Служіння рукоположенного священства,або службове священство, служить загальному священству вірних. Воно гарантує,що воістину Христос діє в таїнствах для Церкви силою Святого Духа. Місіяпорятунку, довірена Батьком Синові, потім довірена апостолам, а ними — їхнімспадкоємцям: вони приймають Духа від Ісуса, щоб діяти Його ім’ям і в ЙогоОсобі… Таким чином, священик є таємничим зв’язком, що з’єднує з тим, щоговорили й робили апостоли, а через них — з тим, що говорив і робив Христос,джерело й основа таїнств… [єдине священство Христа] є присутнім у службовомусвященстві, і це ніяк не применшує одиничності священства Христа… Черезслужбове священство — особливо через єпископів і священиків — присутністьХриста як Глави Церкви стає видимим серед віруючих». (Катехізис, 1120,1545, 1549)
Роль священства в католицькій громадіпомітно змінилася з часів П Ватиканського собору. До собору священик займавособливе, привілейоване місце в католицькій культурі. Розуміння сакральностідуховенства, що походить від Середньовіччя, визначало священство винятково задопомогою ролі в євхаристичному богослужінні. Популярним було сприйняттясвященика як особи святої, наділеної сакраментальними силами, за допомогою якихвін може служити святу жертву меси й «створювати» перетворення. Вінперсоніфікував «іншого Христа». Його роль чітко визначалася й охороняласяклерикальною культурою. Священик був людиною відособленою, відділеною від мирянодіянням і привілеями, поважною поведінкою, одностатевою освітньою системою,особливим місцем проживання, зрештою, латинською мовою, використовуваною влітургії. [3, 41-42]
В роки після собору, коли особливе значеннянадавалося розумінню церкви як святого народу Божого й було відновлено у своємупервозданному виді широке розуміння служіння, концепція сакраментальностісвященства була по більшій частині відкинута. Ганс Кюнг пішов так далеко, щонавіть запропонував відмовитися від самого слова «священик», оскільки в НовомуЗавіті християнське духовенство не носить такої назви. [3, 42] Священствосприймалося на основі служіння й літургічних функцій, а не влади й авторитету.Багато в чому така зміна акцентів була важливою й позитивною в умоваходностороннього, «сакраментального» підходу до духовенства, який існував дособору. Священики споконвічно були вождями-служителями, покликаними до місіїсмиренного служіння, наслідування служінню Ісуса. Але із часу поширеннябогослов’я, яке описує всіх християн як служителів, природно виникло запитання:у чому ж складається унікальна відмінність саме священникової місії?
На початку 1990-х рр. виникла нова,«представницька» модель розуміння священства, заснована на ролі пресвітера втаємничому богослужінні. Церква як тіло Христове представляє Христа світу йробить Його присутність реальною, але заради цього «також необхідно Христу бутипредставленим за допомогою офіційних дій церкви як такої». [3, 43] Ця«представницька» роль належить єпископам і священикам, які через рукоположеняпоставлені як офіційні служителі церкви й у такий спосіб здатні представлятиХриста в її офіційних діях, а саме в таїнствах. У термінології, що булачастиною традиції з перших століть християнства, єпископ або священик діє «вособі Христа» (inpersona Christi). [3, 44]
Тайна Священства — це тайна НовогоЗаповіту, через яку деякі люди отримують владу і право завершувати ПресвятуЄвхаристію, прощати гріхи і виконувати інші церковні чинності і в першу чергууділяти віруючим Святі тайни. Це таїнство дає рукоположеним духовну владу йласку належно виконувати прийнятий священичий уряд. Петро Трембеляс такокреслює таїнство Священства: «це Тайна, встановлена Ісусом Христом, що черезположення рук єпископа з відповідною молитвою, дає Божу ласку…, щоб важно імило Богові виконувати владу й чинності» священства. [30, 59-61]
Протестантські Церкви відкидають тайнуСвященства, як окреме таїнство, яке одержують деякі через руко положення. Дляних усі хрещені є рівними між собою, і всі є дійсними Божими священиками.Пресвітеріани й баптисти заперечують, що між священиками та єпископами є дійснарізниця в священстві. Англікани признають, що єпископи уділяють тайнуСвященства, але не вважають, що це таїнство дає особливі переваги. Ліберальніпротестанти та модерністи стверджують, що ієрархія в Церкві, це тільки церковнаустанова. Католики й православні вважають, що таїнство Священства — це одна зтайн Нового Заповіту, яку люди одержують через руко положення єпископами.
Старий Заповіт, як знаємо, був прообразом іприготуванням до Нового Заповіту. Тож, не дивно, що Ісус Христос, маючи наувазі постійне жертвоприношення (повторення Його Хресної Жертви) у ПресвятоїЄвхаристії, в часі Літургії, для духовної поживи своїх вірних, установив св.Тайну Священства для тих, хто покликаний й вибраний сповнити цю рольпосередників між Богом і людьми, і провадити народ до Бога, до неба.
Подібно, як усі інші святі тайни, так і тайнаСвященства має всі властивості Тайн: зовнішній знак, невидиму ласку йустановлення Ісусом Христом. Таке установлення відбулося частково передстрастями, коли Христос на Тайній Вечері, дав Апостолам право здійснятиЄвхаристію — «Робіть це на мій спомин», — а завершилося після Воскресіння, колиХристос дав їм право прощати гріхи і бути пастирями Його стада — Церкви. Сам —Вічний Священик, Христос дав Апостолам і їх наслідникам потрійну священичувладу: учити, провадити-рядити й освячувати. Як Учитель, Він сказав їм: «Якмене послав Отець, так я посилаю вас» (Ів. 20, 21). «Ідіть, отже, і зробітьмоїми учнями всі народи… навчаючи їх берегти все, що я вам заповідав. Отож яз вами по всі дні аж до кінця віку» (Мат. 28, 19-20).
Як Правитель (законодавець-суддя) Христоссказав до Петра: «Я дам тобі ключі небесного царства, і що ти зв’яжеш на землі,те буде зв’язане на небі; і те, що ти на землі розв’яжеш, те буде розв’язане йна небі (Мат. 16, 19).
Як Святитель, Христос дунув на Апостолів ісказав: «Прийміть Духа Святого! Кому відпустите гріхи — відпустяться їм, кому жзатримаєте — затримаються» (Ів. 20, 22-23).
Все це вказує, що Христос, як Спасительсвіту й Засновник Церкви, передбачив й установив у ній окрему касту людей, якімали продовжувати Його діло Відкуплення: постійне жертвоприношення(Євхаристію), примирення людей з Богам (Покаяння), освячення (інші середникиспасіння — святі Тайни), і проповідування — поширювання Його науки — Євангелії.[30, 62]
Після Вознесіння Ісуса Христа на небо йпісля Зіслання Святого Духа, Апостоли зараз же почали сповняти у Церкві своєподвійне післаництво судовласті і священства. Вони навчали і провадилихристиянські громади, що множились дуже скоро; негайно вибирали собі помічниківу тому уряді нових Єпископів і пресвітерів. Св. Лука в Діяннях Апостолів, св.Ап. Павло в Листі до Тимотея і до Тита, подають цікаві факти про ці перші діїАпостолів у заряді й обслуговуванні Церкви. Перш за все, вони вибрали новогоАпостола Матія (Діян, 1, 21) замість зрадника Юди, а потім Степана та іншихдияконів для харитативної діяльності, «і, помолившись, клали на них руки» (Діян,6, 5-6).
Про вибір і рукоположення-свячення Ап.Павла і Варнави, св. Євангеліє від Луки так пише: «Тоді вони, попостивши іпомолившись, поклали на них руки і відпустили» (Діян, 13, 3) та продовжує:«Вони настановили їм по церквах старших, після молитви і посту, передали їхГосподові» (Діян, 14, 23).
Звичайно, у тих перших, апостольськихчасах, кандидати на священиків-пресвітерів (грецьк. презбітер старшина) буливибирані з посеред місцевої християнської громади (церкви), однак, щоб черезтакий вибір не попали в ряди священиків люди невідповідні, св. Ап. Павло радитьТимотеєві й Титові, яких він сам рукоположив: «Рук надто поквапне не клади ніна кого» (І Тим. 5, 22).
Вимоги до кандидата на священика були йостались по сьогодні ті самі, а саме: достатнє знання, добра моральнаповедінка, чесний характер і добра воля посвятити себе на службу Господові. ДоТита Ап. Павло пише: «Тому я лишив тебе на Кріті, щоб ти впорядкував до кінцяте, що залишилось, і настановив по містах пресвітерів, як я тобі заповідав»(Тит. 1, 5).
Плоди — наслідки святої тайни Священства: тайнаСвященства приносить тому, хто її законно приймає, — ласку Таїнственну, якауможливлює йому сповняти свою роль — покликання для добра Церкви. Врешті, тайнаСвященства, подібно як Хрещення і Миропомазання, витискає на душірукоположеного незнищимий характер, печать — відзнаку Христового священика.
Маючи на увазі всі ці ласки і зобов’язання,св. Ап. Павло заохочує Тимотея: «Не занедбуй у собі дару, що був даний тобі черезпророцтво, накладанням рук збору пресвітерів» (І Тим. 4, 14), — черезрукоположення. А всі ці ласки приходять тільки від Христа, через Христа, Якийустановив цю Тайну.
З уваги на своє високе вибрання, священики— це «слуги Божі й завідувачі Тайн Божих» (І Кор. 4,1). Звідси й слова св.Івана Золотоустого про священичу гідність: «Священики одержали силу, якої Богне дав Ангелам, ані Архангелам, бо не до них, а до священиків Нового Завітусказав: «Усе, що зв’яжете на землі буде зв’язане на небі». [42, 15-17]
Ось, у чому криється велика гідність івідповідальність священиків: «Кожен бо архієрей, узятий зпоміж людей,настановляється для людей у справах Божих; Щоб приносив дари та жертви загріхи, що може співчувати нетямущим та введеним в оману, бо й сам він неміччюохоплений… Чести ж цієї ніхто не бере сам собі, лише той, хто покликанийБогом, як Арон». (Євр. 5, 14).

1.1 Місія ІсусаХриста і Його служителів
Ісус стверджує, що Він посланий Батьком ідіє волею Самого Батька. Він є Син, Що одержав від Батька усяку владу на небі йна землі (Мф. 11, 27; 28, 18). Йому дане Божественне доручення — довіреної Йомувладою вчити, зціляти від хвороб і прощати гріхи. Навчання Ісуса це навчання неЙого, а того, хто Його послав; Ісус свідчить про те, що бачив (Ін 7, 16; 3,11). Він і Батько створюють Єдине Ціле, Його власне Я не належить Йому; Віннічого не може творити Сам від Себе (Ін 17, 10.21; 5, 19_20.30), і все здійснюєволею Батька, який Його послав.
Як Син посланий Батьком, так само й Він ізсамого початку Свого служіння покликав до Себе того, кого Сам хотів, і поставивз них дванадцять апостолів, «щоб з Ним були, і щоб посилати їх на проповідь, іщоб вони мали владу зціляти від хвороб і виганяти бісів» (Мк 3, 13_5). Апостолибули послані продовжувати справу Ісуса Христа, розпочату Ним на землі (Ін 20,21; Мф. 1, 40); Ісус поєднує їх справою, яку довірив Йому Батько, поєднує йзовнішнім чином, і по суті. Вони — свідки Воскресіння, і, оскільки Ісус обіцявзалишитися з ними до кінця часів, їхня місія повинна постійно тривати, «тому щоЄвангеліє, що повинне передаватися ними, є повсякчас для Церкви початок всьогоїї життя. Таким чином, Апостоли були першими, хто був покликаний до участі вмісії Христа. [3, 54]
Виконання цієї місії в єдності й відповідностіз Божественним дорученням — це служіння Порятунку, про яке Й. Ратцингер пише втакий спосіб: «Дане служіння, у якому ми повністю віддаючи себе іншим,викладаємо те, що виходить не від нас, мовою Церкви називається таїнством.(…) Таїнство означає: я передаю те, що сам не можу дати; я роблю те, що відмене не залежить; я посланий і несу те, що Інший мені передав. Тому ніхто неможе назватися священиком сам по собі, так само й ніяка громада не можепризвати для цього служіння будь-кого зі своєї ініціативи»1. Таким чином, Ісуспередав Свою місію Апостолам, довіривши їм продовжувати те, що було дорученоЙому й прилучивши їх до Своєї влади. Отже, основа служіння Церкви — це людина іволя Ісуса Христа, що підтверджує й Другий Ватиканський Собор: «ХристосГосподь, щоб пасти й завжди збільшувати Народ Божий, встановив у Церкві Свійрізні служіння, спрямовані на благо всього Тіла. Тому що служителі, яківолодіють священною владою, служать братам своїм, щоб всі приналежні до НародуБожого, вільно й організовано прагнучи до однієї й тієї ж мети, прийшли допорятунку» (LG 18).
1.2 In personaChristi
Ця концепція ґрунтується на ролі єпископаяк глави помісної церкви. Як рукоположений предстоятель громади (або церкви)єпископ або священик діє in persona Christi у здійсненні таїнств церкви,особливо в євхаристії. У той же час єпископ або священик діє «від імені церкви»(in persona ecclesiae) завдяки своїй ролі предстоятеля літургічних зборів.Пресвітер може діяти in persona Christi у силу того, що він діє in personaecclesiae, тіла Христова. Поза церквою священство не має ніякого значення.
Більшість єпархіальних або секулярнихсвящеників виконує служіння слова, таїнств і пастирського окормлення в рамкахпомісної церкви, зазвичай очолюючи місцеву громаду віруючих, або прихід. Багатомонашествуючих пресвітерів виконують священникове служіння переважно через йогокультовий вимір, зосереджений в основному на прославлянні Бога за допомогоюлітургії. Нерідко це більшою мірою пророча або керигматична місія, тому що вній мається на увазі більш широкий спектр служіння слова: проведення духовнихвправ, духовне керівництво, наставництво, літературна діяльність, а такожприсвята себе євангелізації й соціальній справедливості. [3, 59]

1.3 Апостольськасвідомість
Після розгляду христологічного ґрунтусвященства, необхідно зрозуміти, що собою представляє апостольський період. ЯкАпостоли усвідомили своє покликання, які справи вони робили? Які плоди принесласправа Ісуса Христа й зішестя Святого Духа? Щодо цього визначальним єтвердження Б. Маджоні: «Незважаючи на велику невизначеність, можна, убудь-якому разі, вказати два положення загального характеру, які вважаютьсябезумовними. (…) Перше полягає в тому, що в новозавітний період не існувалоані однієї громади, що була б позбавлена всіх видів служіння. Це ж справедливой для більш пізніх церковних громад. Друге положення полягає в тому, що маломісце різноманіття видів служіння, а також спостерігалися фрагментарність і стрибкуватістьїхнього розвитку» [3, 61]. Він відзначає також, що питання, пов’язані звиникненням і здійсненням служіння, варто розглядати у двох аспектах. Першийаспект відбиває його вертикальне влаштування, відповідно до якого служителізавжди поставляються Духом Святим, діючим у церковній громаді. Другий аспектвідбиває горизонтальне влаштування, по якому всі служителі поєднуються волеюХриста й здійснюють продовження Його рятівних діянь. Звідси ясно, що головноюметою дій служителя є актуалізація Події — постійної живої присутності ІсусаХриста. Ця Подія відбувається, оскільки покликаний до служіння чесно і посовісті діє в особі Христа, який його призвав, і тим самим відтворює Йогоприсутність.
Особливий свідок — апостол Павло, що єприсутнім у церковних громадах, заснованих ним владою Христа, особисто, а такожза допомогою своїх Послань і посланників. Він бажає, щоб його приймали якслужителя Христова й домобудівника таємниць Божих, наділеного владою дляздійснення таких справ (1 Кор 4, 1.21; 5, 3-5). Разом з Павлом діють і іншібрати, які посилаються на його владу (1 Кор 16, 10-2). Упевненість Апостола уБогу заснована на тому, що «здатність наша від Бога. Він дав нам здатність бутислужителями Нового Завіту, не букви, але духу, тому що буква вбиває, а духживотворить» (2 Кор 3, 5-6). Апостол Павло співвідносить себе зі старозавітнимислужителями й, таким чином, вважає себе їхнім послідовником, однак він — служитель Нового Завіту, Завіту Ісуса Христа, який послав Духа Святого, що давжиття наше. Його служіння це служіння життя й святості, що веде до Слави Божої(2 Кор 3, 3-11). Павло показує, що стосовно членів церковної громади він маєвладу, яка виходить від Христа.
1.4 Апостольськанаступність
За свідченням апостола Павла, йогоапостольство — це служіння особливого роду, а не просто знак християнськогоіснування. Задамося тепер питанням про наступність і продовження апостольськогослужіння, а також про те, чи було воно безперервним, або його завдання булонастільки винятковим і єдиним, що закінчилося разом з апостольським періодом. Уцілому можна відзначити, що Божественна місія, довірена Христом Апостолам,протриває довіку (Мф 28, 20; LG 18, 20), оскільки для Церкви їхнє служіння єджерело життя й істини скрізь і за всіх часів. Із цих причин Апостоли подбалипро своїх спадкоємців, хоча й не змогли передати своїм спадкоємцям усе, щовластиво їм самим: наприклад, тільки Апостоли є безпосередніми свідками смертій воскресіння Ісуса Христа, тільки вони одержують особисто від Нього священнусилу й доручення проповідувати Євангеліє. Апостоли, заволодівши світлом й силоюСвятого Духа ввечері, у перший день паски, і в день П’ятидесятниці (Ін 20, 22;Деян 2, 1-4), через рукоположення передають деяким учням місію свого служіння йвідповідальність за богослужіння в християнських громадах, за єдність ізбереження щирого навчання. Далі необхідно розглянути вищезазначені моменти увсій їхній повноті й складності.
Насамперед, звернемося до того місця зДіянь святих Апостолів, у якому пресвітери апостольських і післяапостольскихЦерков призиваються, у руслі іудейської традиції, до виконання обов’язківохоронців пастви: «Отже слухайте собі й всім стадом, у якому Дух Святийпоставив вас охоронцями, пасти Церкву Господа й Бога, яку він придбав Собі Кров’юСвоєю». [3, 64] Тут у наявності дія Духа Святого, Котрий роздає особливідарунки: довіряє пресвітерам пастирське служіння, призиває й довіряє їмобов’язок охороняти й правління у відповідності зі значенням слова episcopos(охоронець). Для пресвітерів дане доручення означає участь у справі пастирівХристових. Пастир, Якому насправді належить череда, піклується про Свою паству(1 Петро 5, 4). Свідчення цієї турботи повинне мати велику ретельність тих, хтовідповідає за громаду; останні ніколи не змішуються з паствою й не намагаютьсязнову ототожнювати себе з нею. Ісус Христос уже доручив захищати й продовжуватиСвою пастирську місію апостолові Петру (Ін 21, 15-9), багаторазово йневідступно призиваючи його до служіння. [3, 66] Це доручення, природно, поширюєтьсяй на інших Апостолів, які повинні виконувати свою місію й приводити людей укошару Христову.
Воістину значним є той факт, що в Діяннях(20, 28) апостол Павло говорить взагалі про Церкву, у її загальності і єдності.Пресвітерам Ефеської Церкви було доручене служіння, що було ні чим іншим якучастю в керуванні єдиною Церквою. Стосовно неї вони мають те ж служіння, або«дияконію», що й Павло; це служіння, що він прийняв від Ісуса, щобпроповідувати Євангеліє благодаті Божої (Діян 20, 24). Пресвітери повиннізахищати паству від лютих вовків, які не щадять череди, вони повинні недопускати поширення в ній мінливих навчань (Діян 20, 29-31). Отже, загалом,можна стверджувати, що «зі смертю перших свідків і перших посланників Христа,разом з поступовим зникненням чудесного й безпосереднього дійства Духа Святого,властивого початковому періоду, на перший план виходить справа цих людей,вибраних Духом і поставлених в ієрархічному порядку, щоб керувати паствоюХристовою в ім’я Господнє». [3, 66-67]
Подібне богословське бачення ми знаходимо вПершому Соборному Посланні апостола Петра (5, 1-5); на це вказує Р. Шнакенбург.[42, 14-16] Пресвітери повинні пасти череду Божу, подаючи приклад своїй паствій уподібнюючись Пастиреначальнику Ісусу Христу, який дарує їм «нев’янучийвінець слави» (5, 4). Таким чином, пресвітери стають пастирями, і вони повиннівиконувати відповідні обов’язки. Доручаючи паству пресвітерам, які вжевиступають як пастирі, Петро, «Апостол Ісуса Христа» (1 Петро 1, 1), проголошуєсебе «сопастирем», тобто таким же пресвітером, як і інші (1 Петро 5, 1). Такслужіння, установлене Апостолом, переноситься на пресвітерство; вони аналогічніодин одному. І, нарешті, Послання показує апостольську наступність у дії:Петру, пастирю стада, успадковують пресвітери.
Апостол Павло володіє, зокрема, владоюпосилати на служіння, робити так, щоб апостольська влада й апостольськеслужіння зберігалися в громаді недоторканими й живими. Його учень Тимофійповною мірою й постійно готовий до виконання подібної місії. Щоб виконати її,він одержує благодать Божу; завдяки Павлу і його рукоположеню благодать Божастає очевидним і загальним надбанням (1 Тим 4, 14; 2 Тим 1, 6). Таким чином,починається служіння учнів Павла, які продовжують місію Апостола. Їм дана владавчити ( Тит 2, 15), дисциплінарна влада над пресвітерами, влада ставити по всіхмістах пресвітерів і покладати руки, повідомляючи дарунок для виконаннябудь-якого церковного служіння (1 Тим 5, 19-22; Тит 1, 5).
Підводячи підсумки, Г. Шлиєр стверджує, щоустрій Церкви Бога Живого, котра є стовп і твердження істини (1 Тим 3, 15),ґрунтується, у першу чергу, на служінні, на духовній владі осіб, наділених цієювладою й осінених особливою благодаттю. [38, 271-272] Ці люди покликані допевного служіння — до вчителювання й керування і поставлені через рукоположеня.Апостоли служать Благій Звістці за покликанням й встановленню Ісуса Христа; цеслужіння триває й розвивається завдяки тому, що Апостоли передали духовнийдарунок учням, а учні — пресвітерам, місцевим єпископам. Таким чином, служінняпочинає передаватися через спадкоємство.
1.5 Перетворення іпідготовка в Старому Завіті
Старий Завіт, описуючи життя боговибраногонароду, говорить, що Бог уготовав Ізраїлю бути «царственим священством і народомсвятим» (Ісх 19:6, Іс 61:6). Ізраїль, народ-священик, був відділений іпокликаний Богом із всіх племен і ввійшов у спілкування з Господом через Завіт.Однак у самому Ізраїлі Бог обрав одне із дванадцяти племен, плем’я Левія, длялітургічного служіння; сам Господь зробився його спадщиною (Числ 1:48-53). Услужінні левітів церква вбачає прообраз дияконату, відбитий у молитві присвятив диякони:
/>/>/>«ВсемогутнійБоже,… Ти дарував Церкві Твоїй, Тілу Христову, різноманітній в розходженнінебесних дарунків і єдиній в різноманітті своїх членів, чудово з’єднаній СвятимДухом, зростати й творитися в новий храм Твій. Для цього Ти встановив, щоб триступені священства робили святе служіння в славу ім’я Твого, як уже від початкуТи обрав синів Левія для виконання служіння в першому ступені.»[37, 148]
У вибраному народі Божому деякі люди булиспеціально покликані здійснювати священство й стали прообразом Христа, вічногоПервосвященика. Священик Мелхіседек уособлює Христа-Первосвященика:«Мелхіседек, цар Салимський, виніс хліб і вино, — він був священик БогаВсевишнього» (Бут 14:18, Євр 7:1-10). Священникове служіння припускаложертвоприносини й керування народом Божим. Старозавітні первосвященикиуособлюють єпископів Нового Завіту, як це виражено в молитві присвяті в єпископи:
«Боже й Отче Господа нашого Ісуса Христа.Ти дав Церкві Твоїй правила словом благодаті Твоєї, Ти від початку визначив рідправедних від Авраама, Ти поставив князів і священиків і не залишав святилищеТвоє без служіння». [37, 148]
Мойсей в особливому обряді присвятив Ааронаі його синів у священики Старого Закону (Ісх 29:1-30, Лев 8-10). Він такожвиділив сімдесят старійшин, з якими розділив дух премудрості, і вони допомагалийому управляти народом (Числ 11:24-25). У цих сослужителях церква бачить прообразсвященства пресвітерів, як сказано в молитві чина присвяті в духовний сан:
«Господи, Отче Святий, поставивши Мойсея йАарона для правління народом і його освячення, Ти обрав мужів наступного чина йдостоїнства й прилучив для допомоги в їхніх справах. Ти в пустелі дарувавсімдесятьом мужам, виконаним мудрості, дух, що був на Мойсеї, щоб вонидопомагали йому й полегшили керування народом. Ти синам Аарона передав повнотуслужіння їхнього батька, щоб було досить гідних священиків за Законом». [36,молитва 186]
До царственого аспекту священства Христаможна віднести месіанський псалом:
Жезл сили Твоєї пошле Господь із Сіону:
пануй серед ворогів Твоїх.
У день сили Твоєї народ Твій готовий ублаголіпності святині;
зі чрева раніше зоряниці подібно росі народженняТвоє.
Клявся Господь і не покається:
Ти священик навік
по чині Мелхиседека (Пс 110 [109]:2-4).
Цей псалом — пророче нагадування пробожественність Христа, що виражається в його співвічності Батькові: «Зі чревараніше зоряниці подібно росі народження Твоє». Саме ця божественність, з’єднаназ його людською природою, уможливлює священство Христа. У той же час царственийаспект священства ґрунтується на царственому елементі в природі людини, даномуїй при створенні: «Ти створив людину по образу Своєму й довірив їй піклуванняпро всесвіт, щоб служачи Тобі — Єдиному Творцеві — вона володарювала над всімутвором». [37, 149]
Деякі зі старозавітних пророків булисвящениками по особливому Божому промислу. Ісайя, ймовірно, мав видіння Господав Храмі (Іс 6:1-9). Ієзекіїль теж був священиком (Ієз 1:3). Ієремія, як членродини священика (Ієр 1:1), прозрівав у прийдешньому, що Завіт Бога з Йогонародом буде ставати усе більш внутрішнім і духовним, і це повністю здійснилосяв Новому й вічному Завіті з Богом, укладеним у Христі (Ієр 31:33). У СтаромуЗавіті прообразами величної слави священства були жертвоприносини Мелхіседека йжертвопринесення Авраама, «батька нашої віри». Зокрема, ця слава описується вКнизі Премудрості Ісуса, сина Сирахова:
«Як величний був він серед народу, привиході із завіси храму! Як ранкова зірка серед хмар, як місяць повний в днях,як сонце, що сіяє над храмом Всевишнього, і як веселка, що сіяє у величниххмарах, як колір троянд у весняні дні, як лілії при джерелах вод, як віткадивана в літні дні, як вогонь із ладаном у кадильниці, як кована золотапосудина, прикрашена всякими дорогоцінними каменями, як маслина із плодами, іяк кипарис, що піднімається до хмар. Коли він приймав чудовий одяг і наділявсяв усе величну прикрасу, то, при сходженні до святого жертовника, висвітлювавблиском окружність святилища» (Сир 50:5-12).
Прообраз незмінності священства, щопоходить від вічного союзу Христа й церкви, його містичної Нареченої,утримується вже в старозавітній Пісні Пісень: «Поклади мене, як печатку, насерце твоє» (Пісн 8:6). Однак, у порівнянні з реальністю, Старий Завіт подібнийтіні: «Образи й тіні зникають перед новим обрядом». [36, молитва 189]Священство Старого Закону, хоча було «установлене для звіщення Слова Божого йдля відновлення спілкування з Богом через жертви й молитви», все-такизалишається «нездатним зробити порятунок; воно повинне нескінченно повторюватижертвоприносини, не досягаючи остаточного освячення, що зробить тільки жертваХриста». [37, 150]

1.6 Установленнясвященства Христом
Священство Христа засноване на таємницівтілення. У своїй особі Христос поєднує Бога й Людину, що і є сутністюсвященникового служіння. Христос — первосвященик трансцендентний і, одночасно,жалісливий (Євр 4:15-16; 5:1-10; 7:20-28; 8; 9). Рятівна сила, належить єдиномуБогу й приходить від Нього, але все-таки «ми маємо не такого первосвященика, щоне може співчувати нам у немощах наших, але котрий, подібно [нам], спокушений увсьому, крім гріха» (Євр 4:15). Отже, у Христі рятівна сила іде від йогобожественності, а здатність до порятунку людей відбувається насамперед від йоголюдяності. За словами св. папи Григорія Великого: «якби не був Бог щирий, то недарував нам спокути, а якби не була людина щирою, то не дав би нам приклада».[37, 151] Христос — заступник Нового Завіту (Євр 8:6) і «єдиний посередник міжБогом і людьми, людина Христос Ісус» (1 Тим 2:5). Центральна священникова діяХриста була зроблена в його жертвопринесенні на вівтарі Хреста, де він «однимприношенням назавжди зробив досконалими освячуваних» (Євр 10:14).
Все служіння Христа на цій землі булопророчим. Христос є «шлях, істина й життя», і ніхто не може прийти до Батька,крім як через Нього (Ін 14:6). Христос — це Істина, що прийшла виявити людствувсю істину, правду про відносини Бога й людини. Христос розділяє життя самоїСвятої Трійці в силі Святого Духа, що продовжує пророчу дію Господа в ЙогоЦеркві: «Дух Святий, Якого пошле Батько в ім’я Моє, навчить вас всьому йнагадає вам усе, що Я говорив вам» (Ін 14:26).
Царственому характеру Христова священствавластиві кілька аспектів. По-перше, Христос — це Бог, Господь утворів, який«тримає все словом сили своєї» (Євр 1:3), і всі речі створені через нього (Ін1:3). По-друге, його людська природа помазана Духом Святим на царство: «Томупомазав Тебе, Боже, Бог Твій єлеєм радості більше співучасників Твоїх. Всіодяги Твої як смирна і алой» (Пс 45:7-8 [44:8-9]). По-третє, Христос є Царем усвоїй перемозі над гріхом і смертю. Але в битві проти сил смерті його царственаглава увінчується тернями:
Смерть і життя у двобої
Незрівнянному поборолися, Цар
життя розп’ятий
Живий і править![36, 495]
/>/>/>/>Цільсвященникової дії Христа — священика, пророка й царя — у здійсненні плануБатька «в улаштуванні повноти часів, щоб все небесне й земне з’єднати підглавою Христом» (Єф 1:10).
Існує близька аналогія між остаточнимхарактером спокутної жертви Христа й незмінністю його священства. І те, і іншеунікальне й неповторне. Але євхаристичне жертвопринесення церкви актуалізуєжертву, принесену Христом на Голгофі. «Те ж саме ставиться до єдиногосвященства Христа: воно присутнє в службовому священстві, і це ніяк неприменшує одиничності священства Христа». [37, 152] Різні дії Христа в НовомуЗавіті вказують на заснування ним постійного таїнства священства, яке дозволяєвибраним людям розділяти його священство усередині церкви. Ці дії йдутьпліч-о-пліч із самого заснування церкви й глибоко з ним зв’язані. УстановленняПетрова служіння обіцяне перед Великоднем і здійснено після Христова воскресіння(Мф 16:13-19, Ін 21:15-17). Папа, будучи спадкоємцем св. Петра, має у своємурозпорядженні особливу владу над таїнствами і їхніми служителями, що мається наувазі в його служінні «зв’язувати й вирішувати». Під час свого земного служінняІсус Христос обрав дванадцять апостолів, провісниками яких були дванадцятьплемен народу Старого Завіту (Мк 3:13-19, Лк 6:12-16). Христос передав їм своюмісію, щоб апостольське служіння безупинно тривало в церкві (Мф 10:1-16). Післясвого воскресіння Христос дав апостолам наставляння проповідувати Благу звісткупро порятунок усьому світу (Мф 28:16-20, Мк 16:14-18). Апостольське служіння єчастиною самої природи Церкви, як зазначено в книзі Одкровення Іоанна, деописаний Новий Єрусалим, влаштований на новому небі й новій землі, причому«стіна міста має дванадцять основ, і на них імена дванадцяти Апостолів Агнця»(Откр 21:14).
Таким чином, апостольське служіння потрібнорозглядати не просто як роль або функцію, але як реальність, споконвіку відбитув самій природі церкви. Очевидно, апостоли одержали присвяту в первосвященикиНового Закону від Христа на Таємній вечері. У своїй священниковій молитвіХристос повідомив священство своїм апостолам у наступних словах: «Освяти їхістиною Твоєю; слово Твоє є істина. Як Ти послав Мене у світ [так] і Я пославїх у світ. І за них Я присвячую Себе, щоб і вони були освячені істиною. Не проних же тільки молю, але й про віруючих у Мене по слову їхньому» (Ін 17:17-20).
Ця молитва має на увазі апостольськеспадкоємство, у якому влада священства передавалася б через рукоположеня, щобвсі покоління чули Слово Боже й здійснювали Христові таїнства. Коли Христосвстановив святу євхаристію, Він зробив щире жертвопринесення й дав апостоламнаступне наставляння: «Це творіть в Мій спогад» (Лк 22:19). Щоб євхаристичнежертвопринесення постійно відновлялося, Христос дав своїм апостолам владуробити його, передавши їм повноту свого священства. Після воскресіння Христоснаділив присвячених апостолів владою відпускати гріхи — владою, що малапоходження в його великодньому таїнстві, яке тільки здійснилося (Ін 20:22-23).
Разом з апостолами Христом були вибранісімдесят два співробітника, які допомагали апостолам (Лк 10:1-20). У них церквабачить початок священства пресвітерів, які співробітничають із єпископами. Іхоча Христос явно не згадав дияконів, вони є схованою частиною йогодомобудівництва в таїнстві священства. Все здійснення Христова священства булодияконією, тому що Він «не [для того] прийшов, щоб Йому служили, але щобпослужити й віддати душу Свою для спокути багатьох» (Мф 20:28). Цей уривокілюструє як дияконію Христова служіння, так і священицький аспект приношенняним свого життя в жертву для спокути. Далі буде показано, що в розвиткутаїнства священства присутні обидва аспекти — священицький і диякональний — уякості існуючих і діючих.
Таїнство священства має божественневстановлення, що означає, що Христос побажав установити це таїнство й дійснойого встановив. Божественне встановлення варто відрізняти від церковного, алене протиставляти йому. Церковне встановлення ставиться до структур і служінь,які згодом створила церква і які самі по собі не містяться в одкровенні. Такпапство, єпископство, пресвітерство й дияконат мають божественне встановлення,у той час як достоїнство кардиналів, прелатів, каноніків і нижчих чинів {minororders) має церковне встановлення. Будучи встановленими церквою, вони можутьзмінюватися, але це не значить, що вони не потрібні або що вони — чистолюдський винахід. Дійсно, деякі встановлені церквою структури часто глибокопов’язані з іншими, які самі по собі мають божественне походження. Приміром,кардинальське достоїнство тісно пов’язане з виборами папи, служіння якогозавгодно Богові й установлене Христом. Інший приклад — чернецтво, що у ціломумає божественне встановлення (Мф 19:20), хоча окремі чернечі ордена побожественному натхненню засновуються церквою. Чернецтво ніколи не вмре вцеркві, хоча постійне існування конкретного чернечого ордена не гарантується.
Підсумовуючи, можна сказати, що майже увсіх релігіях є хтось, хто керує церемоніями й особливим чином здійснюєпоклоніння Божеству від імені народу; той, хто обирається для того, щоб бутипосередником між Богом і народом. Такі служителі культу, хоча й спрощено,уособлюють Вічного Священика Ісуса Христа. Господь побажав, щоб йогосвященство, через яке Він приніс жертву в спокуту роду людського, збереглося наземлі й після його воскресіння й піднесення до Батька. Він розділив священствозі своїми найближчими послідовниками, апостолами, заповідаючи передавати це священниковедостоїнство в рамках церкви.

Розділ 2.Історичний і богословський розвиток Тайни Священства
Христос — одночасно й Священик і Жертва,Бог і Храм: Священик, через Якого ми примирені, Жертва, якою ми примирені,Храм, у якому ми примирені, Бог, з Яким ми примирені.
Св. Фульгенцій Руспійский.
 
2.1 Священство в первісній церкві
Назва «апостол» поступово поширилася замежі групи, що складалася із Дванадцяти. Матфій був вибраний, щоб зайнятимісце, залишене Іудою, і був прилічений до дванадцяти апостолів (Діян 1:15-26).Іаков, який згадується в Посланні до Галатів, більше не ідентифікується зІаковом Алфеєвим, але, скоріше, з кимсь, хто знав Ісуса і мав певнупопулярність у первісній церкві. Вважається, що він мав у своєму розпорядженніапостольську владу (Гал 1:19; 2:9). Титул «апостола» був привласнений такожПавлу й Варнаві (Діян 14:4, 14). Розширене значення цього титулу видно з описусв. Павлом явищ Христа воскреслого: спочатку він «з’явився Кіфі, потімДванадцятьом; потім з’явився більше ніж п’ятистам братії в один час, з якихбільша частина донині в живих, а деякі й почили; потім з’явився Іакову, такожвсім апостолам; а після всіх з’явився й мені» (1 Кор 15:5-8). Поставляння вапостоли полягало у формальному введенні в цю посаду й складалося в покладаннірук і молитві, як видно в історії Павла й Варнави (Діян 13:3). Ті, хто бувапостолом, але не значився серед Дванадцятьох, розділяли разом із Дванадцятьмаєпископську владу, а також ту перевагу, що вони бачили Христа воскреслого йбрали участь в основному досвіді первісної церкви. Однак бути одним ізДванадцятьох припускає щось більше: це означає присутність поруч із ГосподомІсусом протягом усього часу його служіння й участь у досвіді великодньоїтаємниці (Діян 1:22). Св. Павло, зокрема, усвідомлював свою священицьку роль,яку він одержав і повинен був передавати далі: Бог «призначив мене бутисвящеником Ісуса Христа, і я повинен виконувати свій священицький обов’язок,несучи язичникам від Бога благовістя й тим самим робити їх бажаним приношенням,яке освячується Духом Святим» (Рим 15:16).
Очевидно, що апостоли розділяли з іншимитаїнство священства, яким самі володіли у всій повноті. Менш зрозуміло, як вонипередавали свою священицьку владу в первісній церкві. Не всі вчені згодні зтим, що особи, що позначалися в апостольську епоху словом «наглядачі» (греч.episcopos), дійсно були наділені повнотою священства. [37, 155] Проте зазвичайвважається, що принаймні Тимофій і Тит, яких св. Павло поставив над церквамиЕфеса й Криту, мали єпископський сан. Титові дана була влада організовуватицеркву на Криті й призначати старійшин (presbyteroi) у різних містах (Тит 1:5).Тимофію Павло нагадує про дарунок, отриманий ним при присвяті в єпископи: «Ненезаради про дарування, що перебуває в тобі, що дане тобі по пророцтву зпокладанням рук священства» (1 Тим 4:14). Можна вважати цей текст вказівкою напокладання рук як на центральний обряд присвяти, а також вказівкою на йогоколегіальний характер і на таємничу печатку, що накладається при цьому.
При виявленні другого чина таїнствасвященства ми зіштовхуємося із проблемою: грецькі новозавітні вираження«старійшина» (pmbytems) і «наглядач», або «керівний старійшина» (episcopos), уранні часи не однозначно відповідали пізнім термінам «священик (пресвітер)» і«єпископ». [35, 46] Справді, у деяких фрагментах «наглядачі», ймовірно,ідентифікуються зі старійшинами (Тит 1:5, Діян 20:17,28). Однак не викликаєсумнівів, що, як у середовищі іудеохристиян, так і серед язичників первісніхристиянські громади управлялися групою старійшин.
Ймовірно, старійшини були наділенідостатньою повнотою священства, щоб передавати владу священства іншимстарійшинам. У первісну епоху була необхідна висока концентрація осібєпископського рангу, щоб забезпечити стрімке розширення церкви. Її поширеннявимагало рукоположеня людей, які б проводили євхаристію. Ця стрімкістьпоширення церкви й відповідного поставляння підтверджується завбачливоювказівкою св. Павла Тимофію: «Рук ні на кого не покладай поспішно» (1 Тим5:22).
Наглядачів і старійшин через покладання рук(1 Тим 5:22) призначали апостоли (Діян 14:23) або їхні представники (Тит 1:5),а їхня влада мала божественне встановлення (Діян 20:28). Групи старійшинпоступово перетворилися в співтовариства, керовані єпископом і колегієюсвящеників; система, що привела до монархічного єпископату, зложилася,ймовірно, близько 100 р. н.е. Можливо, мав місце якийсь проміжний розвиток, алеце вже ставиться до області припущень.
Інакше кажучи, протягом порівняно короткогоперіоду люди, наділені єпископською владою, правочинно рукопологалисвященнослужителів другого рангу, наділяючи їх таємничим священством, щовідповідає тому чинові священства, який відомий нам сьогодні.
Наступне запитання стосується диаконата.Опис, який міститься в Діяннях Апостолів, рукоположеня сімох (Діян 6:1-6),найбільш раннє повідомлення про рукоположеня взагалі, багатьма богословами — ізчасів св. Іринея — вважається вказівкою на присвяту в диаконы. Однак школа, щопоходить від св. Іоанна Златоуста, не робить настільки поспішного ототожнення.У недавній час деякі вчені стали розглядати сімох як рукоположених пресвітерів.Однак згадування про дияконське служіння в іншому місці Нового Завіту (1 Тим3:8-13) вказує на те, що існувало нижче священство, яке брало участь у служінні(диякони повинні «добре служити») і в проповіді (повинні «зберігати таїнствовіри в чистій совісті»). [34, 48-51]
Можливо також, що diaconos, що згадується вНовому Завіті, — це ще не «диякон», відомий у більше пізній церкві, а особа,наділена більш високим ступенем священства; однак йому була доручена в служінніособлива роль.
Можна припустити, що апостоли мали у своємурозпорядженні всю повноту священства й різні способи розділяли цю владу з тими,кого вони пізніше рукополагали. Прийнято також вважати, що в поколінні, якезмінило апостолів, ієрархія єпископів, священиків і дияконів встановилася всюдив ранній церкві Христовій, яка стрімко зростала.
2.2 Період СвятихБатьків
На початку II сторіччя, близько 100 р.н.е., св. Ігнатій Антіохійський писав про три чини священства: «Усі почитайтедияконів, як заповідь Ісуса Христа, і єпископа, — як Ісуса Христа, Сина БогаБатька, пресвітерів же, — як збори Божі, як сонм апостолів. Без них немаєЦеркви». [37, 157] У Посланні до Єфесян св. Ігнатій свідчить про існуваннямонархічного єпископату в Антіохії: «І ваше знамените гідне Бога пресвітерствотак згідно з єпископом, як струни в цитрі. Тому вашою однодумністю й любовіюпрославляється Ісус Христос». [37, 157] Десь до середини II століття св. Іринейсклав список римських єпископів і задокументував спадкоємство єпископів Смірни,а також інших помісних церков того часу. [4, 114-115]
Св. Григорій Нісський намітив аналогію міжсвященством єпископської ієрархії й іншими таїнствами, зокрема, святоюєвхаристією:
«Також і хліб спочатку — просто звичайнийхліб, але коли освячується через таїнство, то стає Тілом Христовим… Та самавлада слова робить священика шанованим і гідним поваги… Недавно, ще вчора,він був одним з багатьох, один з народу. І раптом стає керівником, главою,учителем благочестя, тайнотворцем. І це — без зміни його тілесної форми. Зовнівін залишається тим же, ким і був, але душа; його перетворена в краще невидимоюсилою й благодаттю» [37, 157].
У Євангелії від Іоанна й у Посланні доЄвреїв ясно показана сутнісна єдність між священством Христа й святимжертвопринесенням меси, тотожним голгофському жертвопринесенню. Надалі батькицеркви розробили цю доктрину. Наприклад, св. Іоанн Златоуст в одній з найбільшранніх і найбільших монографій про священство затверджував:
«Раз ніхто не може ввійти в ЦарствоНебесне, якщо не народиться від води й Духа, а не ядущій плоті Господа, і непіющій крові Його втрачає вічне життя, і все це відбувається ніким іншим, яктільки цими священними руками, тобто руками священика, то як без посередництваних хто-небудь уникне вогню геєни або одержить уготовані вінці?» [37, 158]
Свідчення про існування дияконату йдуть устародавність. Ще св. Іполит описував церемонію посвяти в диякони, що включалапокладання рук і молитву. Св. Ігнатій Антіохійський називав дияконів«служителями таїнств Ісуса Христа, не служителями страв і пиття, але слугамиЦеркви Божої». [10, 79-81]
В III столітті, поряд з богоустановленнимидияконатом, пресвітерством і єпископством, на Заході з’явилися п’ять іншихрівнів, відповідно встановленню церкви: іподиякон, аколіт, екзорцист, читець,воротар. У посланні папи Корнілія єпископу Фабію, датованим приблизно 250 р.н.е., перераховані сім чинів Римської церкви: священик, диякон, іподиякон,аколіт, екзорцист, читець і воротар. Іподияконат і чотири нижчих чини розвилисячерез потреби в допоміжних служителях літургії. [9, 114-116]
Чотири чини, які передують дияконату, сталивідомі як молодші чини, а священики, диякони й іподиякони — як старші чини. Цяструктура проіснувала на Заході до реформ II Ватиканського собору. Нахристиянському Сході ієрархія будувалася за наступною схемою: єпископ,священик, диякон, іподиякон, читець.
Питання про співвідношення міжпресвитерством і єпископством стало предметом суперечки на Заході під впливомамвросіанців і св. Іероніма. Останній дотримувався думки, що розходження міжєпископами й священиками — усього лише питання юрисдикції, а не таємничоїблагодаті або влади. Блаженний Рабан Мавр виділяв в єпископаті потрійнуієрархію, перераховуючи звання патріарха, митрополита і єпископа. Дискусія проприроду єпископського служіння тривала в Середні століття. [37, 159]
2.3 Відсередньовіччя до сучасності
Середньовічні схоласти на Заході вчили просім чинів таїнства священства. Багато богословів тієї епохи вважали, що всі сімсвященних чинів мають достоїнство й печатку таїнства. Вищим чином вважалисясвященики, яких Гуго Сен-Вікторський і Петро Ломбардський розділяли на двазвання: пресвітерське і єпископське. Однак єпископство не розглядалося якокремий чин, тому що воно не повідомляє ніякої додаткової влади у відношеннієвхаристій. Св. Альберт Великий думав, що єпископське служіння означає простобільшу юрисдикційну владу. Св. Фома Аквінський і св. Бонавентура уточнили цюточку зору. Бонавентура, хоча й не вважав єпископство окремим чином, все-такидумав, що єпископське достоїнство не віднімається при усуненні юрисдикції. Св.Фома вказував, що єпископство — це в певному змісті чин, оскільки єпископ маєбільшу владу над містичним тілом Христа, аніж священик; однак відносноєвхаристичного тіла Христа єпископ має не більше влади, ніж священик. [17, 341]
Втім, у Середні століття були й інші точкизору. Вільям Окзерський додержувався декрету Граціана й запропонував дев’ятьчинів священства: воротар, читець, екзорцист, аколіт, іподиякон, диякон,священик, єпископ, архієпископ. Петро Оливи вважав, що тільки священики ієпископи можуть повідомляти печатку таїнства. Блаженний Дуне Скот вчив, щоєпископство — окремий чин; у єпископа є влада повідомляти всі види священства,тому він має найвище достоїнство. [17, 342-343]
Реформація вимагала знову підтвердитиіснування й природу священства Христа, яку розділяли його служителі в церкві.Реформатори наполягали на однобічній і винятковій інтерпретації одиничностіХриста як Посередника. Тому вони заперечували існування службового священства врамках церкви й приймали тільки всесвітнє священство всіх віруючих. Запереченняіснування таїнства священства реформаторами йшло в контексті заперечення нимисутності меси як жертвоприношення. У відповідь на ці омани Тридентський соборзаявив: «Жертвопринесення й священство настільки зв’язані між собою поБожественному розташуванню, що й те, і інше існувало в обох Законах. Оскільки вНовому Завіті Католицька церква одержала встановлення Господом Святого видимогоЖертвопринесення Євхаристії, потрібно також визнати, що в ній є новесвященство, видиме й зовнішнє». [17, 345]
Собор учив також, що єпископи вищесвящеників, але не вдавався в точну природу цієї переваги, будь вона юридичноюабо таємничою. Проте собор просунувся у визначенні таємничої перевагиєпископів, ухваливши, що «єпископи, будучи спадкоємцями апостолів, у першучергу належать до цього ієрархічного порядку». [37, 160] Після цього більшістьпосттридентських богословів стали затверджувати таємничий характерєпископського служіння. Подібним чином собор не вирішив питання, чи є перевагаєпископа над священиком у тому, що стосується влади юрисдикції й владирукоположеня, божественним або тільки церковним установленням.
Модерністська тенденція досуб’єктивістської й еволюціоністської концепції істини, укупі з ліберальнимпідходом до біблійного критицизму, привела до спроби переглянути вчення пробогоустановленість таїнства священства. Натомість (оскільки один із принципівмодернізму — історичний розвиток) пропонували розглядати єпископський ісвященників чини як результат розвитку під впливом чисто людських і соціальнихфакторів. Таким чином, модерністи стверджували, що ті, хто керував здійсненнямєвхаристії, поступово забрали владу робити її, так що вона зробиласялітургічним дійством. Вони заперечували, що єпископи —продовжувачі служіння ймісії апостолів. Ці омани в ряді інших засудив св. папа Пій X в 1907 р. [19,311]
Пій ХП у своєму вченні про матерію таїнствасвященства знову направив богословську думку до прийняття того, що тількиєпископство, пресвітерство й дияконат мають божественне встановлення, тоді якнижчі чини мають установлення церковне. Він включав у таїнство священстватільки дияконів, пресвітерів і єпископів. [19, 312-313] II Ватиканський соборрозштрив цю думку, визначивши, що єпископство в таємничому плані стоїть щаблемвище, ніж священство:
«Священний собор учить, що черезєпископську присвяту повідомляється повнота таїнства Священства. Це безперечно,тому що й у літургічних звичаях Церкви, і у висловах Святих Батьків воноіменується вищим священством, вершиною священнослужіння… Тому що із традиції,що підтверджується насамперед літургічними обрядами й практикою як Східної, такі Західної Церкви, виявляється, що через покладання рук і через словаприсвяти… повідомляється благодать Святого Духа й… накладається священнапечатка». [37, 161]
Катехізис Католицької церкви ще точнішесформулював вчення про природу таїнства священства й, зокрема, провзаємовідносини чинів священства на рівнях єпископства, пресвітерства йдияконата:
«Католицьке вчення, виражене в літургії, уВчителюванні церкви й у постійній діяльності церкви, визнає, що існують дващаблі участі службового священства у священстві Христовому: єпископський іпресвітерський чин. Дияконат призначений для того, щоб допомагати й служити ім.Тому слово «священик» (лат. sacerdos) у нинішнім його вживанні позначаєєпископів і священиків, але не дияконів. Проте, відповідно до католицькоговчення, ступінь участі у священстві (єпископський і пресвітерський чин) іступінь служіння (дияконат) — обидві повинні бути даровані таїнством, називаним«рукоположенням» (хіротонією), тобто таїнством священства». [37, 161]
Хоча Тридентский собор згадував пробогоустановленість ієрархії єпископів, пресвітерів і дияконів, він не уточнив,чи бере участь дияконат у таїнстві священства. П Ватиканський собор, хоча й бувприхильний до ідеї про участь дияконів у таїнстві священства, не затверджуєвиразно, що при присвяті в диякони накладає печатка священства: «На нижчомущаблі ієрархії стоять диякони, рукополагаємі «не для священства, але дляслужіння». Укріплені благодаттю таїнства, вони служать Народу Божому вспілкуванні з Єпископом і з його пресвітерією у дияконії літургії, слова йлюбові». [19, 316] Катехізис пішов далі і ясно затверджує, що дияконат повністюбере участь у таїнстві священства: «Диякони беруть участь особливим чином у місіїй благодаті Христа, таїнство священства відзначає їх печаткою (характером),якої ніхто не може позбавити і яка вподібнює їх Христу, який зробив Себе«дияконом», тобто слугою всіх». [19, 319] На Заході з дияконатомасоціюються вступ у духовенство, прирахування до єпархії або до чернечоїгромади й обітниця безшлюбності (целібат). II Ватиканський собор відновивінститут постійних дияконів, який дозволяє й одруженим чоловікам посвящатись вдиякони.
II Ватиканський собор повторив вчення прозв’язок між службовим, ієрархічним священством і священством віруючих: «Хочавони й відрізняються один від одного по суті, а не тільки по ступені, вонивсе-таки спрямовані один до одного; тому що й те й інше беруть участь, кожнепо-своєму, у єдиному священстві Христа. Священнослужитель тією священноювладою, якою він володіє, виховує священників народ і управляє ним, робитьєвхаристичну жертву від імені Христа й приносить її Богу від імені всьогонароду». [8, 23] Церква також знову підтвердила, що служіння священиків заснованена апостольському спадкоємстві. Крім того, для протидії деяким оманам нашихднів необхідно було знову повторити вчення про те, що тільки священик можеосвячувати святі дарунки на євхаристії й що священство повідомляється втаїнстві через покладання рук. Необхідність підтвердити це навчання булавикликана помилковою думкою, начебто священик розвивається або «дозріває»усередині християнської громади.[8, 24]
Церква вважає, що єпископство,пресвітерство й дияконство беруть участь у таїнстві священства, а елементи,відомі як молодші, або нижчі, чини, є сакраменталіями. Нижчі чини булипереглянуті в 1972 р. папою Павлом VI. Колись вступ у духівництво відзначавсятонзурою, одержуваною при присвяті в нижчий чин; тепер на Заході статусдуховенства починається з дияконату. У східному християнстві духовенствопочинається з іподияконату. У діючій західній дисципліні перший крок досвященства — допуск у кандидати, потім йде служіння читця й аколіта, якідаються поставлянням, а не рукоположення. Служіння читця й аколіта — цеслужіння мирські й можуть даватися мирянам: вони є постійними служіннями й, здозволу місцевого пастиря, можуть відбуватися всюди у світі. Це відрізняє їхвід служінь призначуваного читця або екстраординарного служителя євхаристії,які відбуваються періодично й вимагають відновлення. Можуть вводитися й іншіслужіння мирян, такі як катехізація; для їхнього введення єпископи повиннізапитувати дозвіл у Святого Престолу.
Зв’язок між рівнями чинів священства можнаузагальнити в такий спосіб. Священицька частина таїнства, що складається ізпресвітерства і єпископства, є, по суті, співучасть у священстві Христа якпосередника між Богом і людьми. Це посередництво йде від Бога до людини й зновувертається від людини до Бога, як особливо наочно показує приклад євхаристії.Дияконський чин відділений від цього посередництва, і для нього ключовим є,скоріше, поняття служіння. Однак оскільки пресвітерство і єпископство «уміщаютьу себе» дияконію, вони також є служінням, так само як і посередництвом. Цяістина літургічно виражається в тому, що єпископи, за звичаєм, носять під ризоюлегкий дияконський далматик. Так, Христос, священик і служитель, на різнихрівнях і в різних чинах розділяє свою священицьку й дияконську владу. Інакшекажучи, диякон — посередник Слова Божого, священик — Слова й євхаристії,єпископ — Слова, євхаристії й Церкви. [32, 32-34]

Розділ 3. Матерія,форма і наслідки Тайни Хіротонії
3.1 Таємничий знак— Матерія
Ще в Старому Завіті покладання рук булозначимим жестом, пов’язаним з даруванням благословення й влади відповідно додревнього Закону. Бог у такий спосіб повелів Мойсею обрати Ісуса: «Візьми собіІсуса, сина Навіна, людину, у якій є Дух, і поклади на нього руку твою, іпостав його перед Єлеазаром священиком і перед всім суспільством, і дай йомунаставляння перед очима їх» (Числ 27:18-19). У Новому Завіті участь вапостольській владі повідомлялася покладанням рук. Це робив сам апостол абозбори пресвітерів (2 Тим 1:6,1 Тим 4:14). Якщо абстрагуватися від суперечки проте, який дияконський ранг мався на увазі в новозавітні часи, ймовірно, вінпередавався через рукоположення: «Їх поставили перед Апостолами, і [ці],помолившись, поклали на них руки» (Діян 6:6).
Древньохристиянський Апостольський переказІполита, датований початком III століття, указує, що покладання рук булозовнішнім знаком передачі священства й супроводжувалося присвятною молитвою.Св. Августин писав, що практика покладання рук — звичай, переданий самимиапостолами. [32, 36] На християнському Сході св. Іоанн Златоуст свідчить протой же зовнішній знак як про причину божественної дії: «Це, дійсно, присвята:руки покладає людина, але все робить Бог, і саме Його руки торкаються головитого, хто посвящається». [37, 164]
Покладання рук приблизно до X сторіччя булоу всіх літургічних обрядах Сходу й Заходу основним (і часто єдиним) зовнішнімзнаком присвяти в таїнство священства. Поступово в римському обряді розвиласятенденція до більш чіткого позначення особливої влади священства.
Використовуючи звичай сучасногосуспільства, у якому кожна категорія наділялася предметами професії (солдат — мечем, король або королева — державою й скіпетром), церква почала вручатисвященику чашу й дискос як яскраве втілення священицької влади робити таїнствотіла й крові Господніх. Церемонію вручення сакральних предметів Флорентійськийсобор розглядав як матерію таїнства рукоположення у священство: «Шосте таїнство- священство. Матерія його — це, передача чого й здійснює священство. Отже,священство здійснюється передачею чаші з вином і патени із хлібом, дияконат — врученням Євангелія». [37, 154] Це заява не вважається безповоротною, вонатакож не скасувала і постійної традиції на Сході й Заході, відповідно до якоїсвященство завжди передається через покладання рук. Оновлене розуміння древньоїтрадиційної практики церкви виразив в 1947 р. папа Пій ХП, побажавшипідкреслити рішучим чином проблему матерії таїнства рукоположення у священнийсан:
«У силу Нашої апостольської влади й з усімзнанням справи, Ми проголошуємо й, наскільки в цьому є необхідність,постановляємо й велимо наступне: матерією — і єдиною матерією — святих чинівдияконату, пресвітерства й єпископату є покладання рук. Така форма — і лишевона — складається в словах, які визначають застосування цієї матерії йнедвозначно знаменують дію Таїнства, інакше кажучи, влада священства йблагодать Святого Духа». [37, 165]
Папа Пій XII не сказав про минулий іфактичний статус вручення сакральних предметів, а зробив заяву на майбутнє.
3.2 ФормаСвященства
Форма таїнства священства — це молитваприсвяти, яка слідує за покладанням рук і надає зміст матерії. Для дійсностітаїнства в молитві присвяти істотна її центральна частина. [37, 165] Приприсвяті в єпископи важливий наступний текст:
І нині вилий на цього вибраного
ту силу, що від Тебе виходить,
Духу володарського, якого Ти дав
улюбленому Синові Твоєму
Ісусу Христу,
Який він дарував святим апостолам,
Що утвердили Церкву у всякому місці,
Як святилище Твоє,
У хвалу й славу неминущу ім’я Твого.
При рукоположені у священики істотначастина форми таїнства говорить:
«Просимо Тебе, Всемогутній Отче, дай цимслужителям твоїм достоїнство пресвітерське; обнови у них дух святості; такприймуть вони від Тебе, Боже, служіння другого ступеня священства й прикладомсвого життя так спонукують інших до непорочності». [37, 166]
Щоб таїнство рукоположення в диякони булодійсним, формула присвяти повинна включати наступні слова:
«Просимо Тебе, Господи, пошли на них ДухаСвятого, щоб сіма дарунками твоєї благодаті Він зміцнив їх для вірноговиконання справи служіння». [37, 166]
У кожному випадку акцентується роль СвятогоДуха у тій зміні, яка створюється з тим хто присвячується.
Як і самі обряди присвяти в духовний сан,форма повинна виражати суть і зміст священства. У цьому — причина того, щореформатські церковні співтовариства втратили апостольську наступність ісвященство.
Протестанти протистояли вченню просвященство, яке робить освячення жертвоприношення святої меси. Тому книгиприсвяти в духовний сан були переписані з метою викреслити будь-яку згадку просвященство, яке розуміється в католицькому змісті. Зокрема, «Служебник Едуарда»1552 року був недосконалим з погляду форми таїнства. Але він був недосконалим ів змісті наміру, тому що в ньому виражалося не стільки бажання зробити те, щоробить церква, скільки бажання поставити служителів Слова й Трапези Господньої,але не рукополагати священиків заради жертвопринесення меси. Через подвійнуоману — щодо форми й наміру — Католицька церква вважає англіканське священствонедійсним. І хоча в англікан розповсюджений обряд рукоположення, все ж такиодного наміру недостатньо. Навіть якщо, як іноді буває, при присвятіангліканського єпископа присутній єпископ — ортодокс або старокатолик, це необов’язково забезпечує дійсність таїнства, оскільки залишається намірприсвятити в англіканське священство, а виходить, не у священство в томурозумінні, у якому його розуміє Католицька церква. [10, 35] Проте служіння, якепоручається англіканам при присвяті, має певну цінність для тієї громади, якийвони служать. Визнання цього служіння стало очевидним у недавні роки, з тих піряк англіканські служителі можуть бути прийняті в повне спілкування зКатолицькою церквою як кандидати у католицькі священики, а англіканськапастирська діяльність розглядається як підготовка до справжнього священства.
3.3 Служитель
У новозавітні часи лише апостолиздійснювали владу священства тим, кого називали «дияконами» (Діян 6:6),«пресвітерами» (Діян 14:22; 13:3, 1 Тим 5:22, Тит 1:5) і «єпископами» (1 Тим4:14,2 Тим 1:6). На початку Ш століття св. Іполит стверджував, що простийсвященик не може присвячувати інших у духовний сан. [14, 56] У східномулітургічному свідчені того ж періоду говориться, що «єпископ повиненприсвячуватися трьома єпископами, пресвітер і диякон — одним єпископом задопомогою духовенства; але ані пресвітер, ані диякон не можуть звести змирського рівня на рівень священства». [37, 167] В IV столітті св. Єпіфанійвідкинув оману Арія Севастійського, який вважав, що достоїнство чина священика— те ж, що й чина єпископа. Аргумент Єпіфанія, який доводив перевагуєпископства, містив у собі той факт, що тільки єпископ має владу створюватисвященство. [37, 167] У Середні століття св. Фома Аквінський вчив, що тількиєпископ може дати таїнство священства. У той же час Ангелічний Доктор розкривможливість рукоположення з боку священика, принаймні, у нижчі чини: «Папа,маючи повноту єпископської влади, може доручити тому, хто не є єпископом,справи, згідні з єпископським саном. Отже, у силу своїх повноважень простийсвященик може присвячувати в нижчі чини священства й робити миропомазання».[37, 168] Хоча єпископ є ординарний служитель таїнства рукоположення усвященство, у минулому бували випадки дійсного рукоположення, здійсненогосвящениками. В 1400 р. папа Боніфацій ІХ дарував настоятелю абатства св. Осітив Ессексі, який не був єпископом, привілей присвячувати ченців у громаді як унижчі, так і у вищі чини, включаючи священників. Той же папа через три рокискасував цю поступку надавати владу рукоположення екстраординарномуслужителеві, тому що єпископ Лондонський розглядав її як порушення своїх прав.Однак не викликало сумнівів, що влада папи давати привілей дійсна й законна.[19, 219-220]
Пізніше, в 1427 р., папа Мартін V надавподібний привілей на п’ятирічний строк настоятелю цистерціанського монастиряАльтцелле в Саксонії. Ця поступка дозволяла настоятелю присвячувати своїхпідлеглих у будь-який духовний чин. [19, 221] Потім в 1489 р. папа Інокентій V3дав владу настоятелям монастиря Сито у Франції і його чотирьом дочірнімустановам у Ля-Ферті, Понтіньї, Клерво й Моримонді присвячувати своїх підлеглиху субдиякони й диякони. Цей привілей поширювався на їхніх спадкоємців і діяв докінця XVIІІ сторіччя. Питання в тому, як цей історичний феномен сполучається знавчанням Тридентського собору, який стверджує, що «єпископи вище священиків» і«можуть виконувати різні інші дії й функції, на які інші нижчі чини не маютьвлади». [19, 225]
Вирішити це питання можна за допомогоюконцепції апостольського спадкоємства, на яку вказав II Ватиканський собор:
«Христос, Якого Батько освятив і послав усвіт, через своїх апостолів учасниками Свого освячення й послання зробив їхніхспадкоємців, тобто єпископів, які, у свою чергу, законно передали тягар свогослужіння в різному ступені й різним особам у Церкві». [37, 168]
Отже, у первісній церкві апостолирукополагали єпископів, які, у свою чергу, розділяли свою владу з нижчестоящимчином священиків, обмежуючи використання тієї влади, що внутрішньо властивасвященику.
Влада робити миропомазання у священика є, іпри певних обставинах пресвітери роблять миропомазання; чи не може бутисправедливо те ж саме стосовно до влади здійснювати священство? Цю владу лишепотрібно «виявити». Тому в минулому влада священика рукополагати уточнюваласяпапським індультом, у противному випадку він міг одержати її тільки черезприсвяту в єпископи.
Ясно, що єпископ, щоб бути дійснимслужителем таїнства священства, сам повинен бути рукоположений дійсним образом.Для дотримання законності єпископ, що здійснює рукоположення католицькогоклірика, повинен перебувати в спілкуванні із Престолом Петра. Щоб рукоположитиу сан пресвітера або диякона якогось кандидата поза своєю юрисдикцією, єпископповинен одержати відповідний дозвіл. Ці грамоти повинен дати єпископ кандидата,якщо останній належить до єпархіального духовенства, або головний настоятельчернечого інституту або товариства апостольського життя понтифікального права,якщо той, хто присвячується — чернець. Крім того, єпископ повинен дотримуватисятого ж обряду, як і той, хто присвячується. [18, 53] У випадку присвяти вєпископи головний консекратор повинен мати апостольський мандат, виданий СвятимПрестолом. Послужити при єпископській присвяті повинні як мінімум два іншихєпископи, якщо Святий Престол не розпорядиться інакше. [18, 56]
3.4 РеципієнтСвященства
Кандидатом для прийняття священства можебути чоловік, який прийняв дійсні таїнства хрещення й миропомазання. Хрещеннянеобхідне для дійсності рукоположення тому, що хрещення — основа прийняття всіхінших таїнств. Миропомазання потрібне як необхідна передумова для законностітаїнства священства. Також для законності прийняття таїнства потрібно, щоб бувуже прийнятий попередній чин. Хоча в минулому бували випадки (наприклад, зі св.Амбросем), коли присвячували в єпископа без проміжного чина священства, це, якправило, при відсутності дозволу Святого Престолу вважається важким канонічнимпорушенням. Подібним чином для законності таїнства кандидат у священствоповинен бути вільний від перешкод з боку цивільного закону. Наприклад,рукоположення одруженої людини за латинським обрядом в диякони або у священикибез дозволу Святого Престолу буде по суті незаконним.
Мінімальний вік для кандидата в диякони — повні двадцять три роки, а для священика — повні двадцять п’ять років. Дляпостійного дияконата мінімальний віковий рівень — двадцять п’ять років длянеодруженого й тридцять п’ять — для одруженого. Мінімальна вікова вимога для єпископа— тридцять п’ять років. [20, 36-37]
Вимагається, щоб той, хто присвячується бувособою чоловічої статі. Якщо концепцію священства зводять до соціальноїфункції, забуваючи вертикальне — божественне — обрання і зміну в буттіреципієнта, то легше знайти обґрунтування ідеї про допущення жінок дослужбового священства. Тоді приводом вважається рівність можливостей для жінок.Хоча в Новому Завіті згадується якась Фива, дияконісса церкві Кенхрейської (Рим16:1), жінки-дияконісси, що згадуються в Першому посланні св. Павла до Тимофія(1 Тим 3:11), часто ототожнюються з «удовицями», про яких говориться в тому жепосланні (1 Тим 5:3-16).
Фактично, служіння вдів і служіннядияконісс, яке з’явилося в церковному житті до III століття, найчастіше булиодним і тим же. Однак іноді до чина дияконісс допускалися також незаймані йзамужні жінки, які жили в помірності. У той же період визначилися обов’язкидияконісс, що включали ритуал помазання жінок при здійсненні таїнства хрещення,службу привратниці, роздачу святих дарунків хворим жінкам. В євхаристичнійлітургії місце дияконісси було по ліву руку від єпископа, у той час як дияконстояв праворуч.
До середини IV сторіччя дияконісси невважалися духовними особами. Потім їх стали розглядати як чин. ЗгідноDidascalia apostolica, єпископам доводилося підбирати помічників — дияконів,які служили б чоловікам, і дияконісс, які служили б жінкам. У той час як дияконвважався образом Христа, дияконісса повинна символізувати образ Святого Духа.[37, 171
У древніх текстах про присвяту дияконіссцей обряд значився після присвяти дияконів, але вище присвяти в іподиякони.Така послідовність підштовхнула до висновку, що чин дияконісс володів скорішестатусом сакраменталії, ніж таїнства. Деякі вчені розглядаютьдревньохристиянських дияконісс як раннє вираження чернечого життя. У будь-якомуразі, коли церква перестала робити хрещення повнолітніх, служінням дияконісспоступово стали зневажати, і до XI століття воно зникло. Стало очевидно, щовоно не є участю в службовому священстві. Св. Єпіфаній виступав протизапропонованого коллиридіанською сектою дивного маріанського культу, у якомулітургічний обряд, будучи в чомусь подібний з євхаристичним жертвопринесенням,здійснювався жінками. Єпіфаній писав, що в Старому Завіті «ніколи жінки не здійснювалисвященства». [30, 292]
Потім він заявив, що в християнську епоху,«якби жінкам поручалося приносити Богові священицьке поклоніння абоприслужувати при виконанні розпорядницьких функцій у церкві, то сама Маріяудостоїлася б священицького служіння в Новому Завіті». [30, 293]
Пізніше, у Середні століття, деякі жінкимали церковну юрисдикцію; зокрема, деякі аббатиси мали владу, яка зазвичайнадавалася єпископам, — наприклад, призначати парафіяльних священиків абосповідників. У той час, однак, і у феодалів були подібні права, а крім того,певний поділ між юрисдикцією й священством вважався законним. Зовсім недавно узв’язку з тим, що багато протестантських громад стали поставляти жінок услужительки, у церкви виникла необхідність знову підтвердити своє традиційневчення про це. Перше таке підтвердження мало місце в 1976 р., коли булинаведені шість аргументів на користь чоловічого священства:
Рукополагати у священики тільки чоловіків —постійна традиція церкви.
Ісус не запросив жінок у число дванадцятиапостолів, незважаючи на свій радикальний і новий підхід до жіночого питання.
Апостоли не запрошували жінок до участі вапостольських зборах.
Практика Христа й апостолів носитьперманентно нормативний характер.
Священик повинен бути «природною подобою»образу Христа, а чоловіча стать — одна із тридцятимільйонної цієї подоби.
Питання про рівність у церкві й про правалюдини відділене від питання про жіноче священство. [30, 294]
Друге нове підтвердження вимоги, щобреципієнт рукоположення був чоловічої статі, було дано в 1994 р., коли папаІоанн Павло II заявив:
«Щоб усунути усі сумніви у відношенні цьогодосить важливого питання, що зачіпає саме божественне влаштування Церкви,виконуючи своє служіння твердження братів, я повідомляю, що Церква ані за якихумов не має влади зводити у священний сан жінок і що судження цього повиннібеззастережно дотримуватися усі вірні Христові». [37, 173]
Рік по тому Конгрегація віровчення далапозитивну відповідь на питання, чи належить це вчення до основи віри, а вроз’ясненні дала зрозуміти, що це вчення безпомилково зазначене ординарнимвсесвітнім Магістеріумом.
Можливо, шлюбна символіка церкви найбільшеяскраво могла б освітити цю проблему. Якщо церква повинна бути НареченоюХристовою, то священик представляє в церкві Христа-Нареченого, а щоб символізмщодо цього був досконалим, священик повинен бути чоловіком. Це твердження неозначає, що жінка нижче чоловіка. Матери Божа не брала участь у службовомусвященстві, однак її роль у справі порятунку — вища з можливих. Її Материнськепосередництво можна розглядати як паралельне й доповнююче по відношенню досвященства:
«Жодна створена істота ніколи не зможезрівнятися із втіленим Словом і Спокутником. Але як у Священстві Христапо-різному беруть участь і священнослужителі, і вірний народ, і як єдинаблагодать Божа справді виливає на створені істоти різними способами, так ієдине посередництво Спокутника не виключає сприяння створених тварних істот,але викликає його, різноманітне й висхідне до одного джерела». [37, 173]
Шлюбна символіка допомагає пояснити йхаризму безшлюбності. На Заході всі священнослужителі зобов’язані дотримуватицелібату, за винятком постійних дияконів і тих одружених чоловіків, які булиприйняті в церкву з реформаторських співтовариств, а потім були рукоположені заособливим дозволом Святого Престолу.
«У Східних церквах протягом століть існуєінший порядок: у той час як єпископи обираються винятково з неодружених,одружені чоловіки можуть бути рукоположені у диякони й у священики. Такийпорядок з давніх часів вважається законним; ці священики плідно несуть служінняв лоні своїх громад. Втім, безшлюбність священиків у великій пошані в Східнихцерквах, і безліч священиків без примусу обирають безшлюбність «дляЦарства Божого». На Сході, як і на Заході, той, хто одержав таїнствосвященства вже не може одружитися» [37, 173].
Шлюбна символіка в целібаті священиківвказує на те, що, представляючи Христа, вони «заручені» з церквою, щосимволізується єпископським перснем.
Безшлюбність священиків має божественневстановлення й апостольське походження. [20, 46] Воно застосовується згіднорозташуванню церкви. Цінність безшлюбності священиків можна підсумувати згідноіз христологічним виміром, тому що вічний Первосвященик Христос зберігавбезшлюбність. Церковний вимір цієї таємниці — те, що безшлюбність дозволяєлюдині, наділеній священицьким саном, символізувати нареченого, який цілкомвіддає себе церкві, яка від створення віків присвячена Христу як Наречена.
Безшлюбність священиків відбиває такожесхатологічний вимір, передбачаючи Царство Небесне, де «у воскресінні неодружуються й не виходять заміж» (Мф 22:30).
/>/>3.5 Дія таїнства Буття реципієнта
Реципієнт таїнства священства наділяєтьсяпечаткою таїнства й особою благодаттю. Печатка ж знаменує постійну духовнувладу, відбиту в душі реципієнта. Як відзначив св. Фома, «служителям Божим слідмати печатку таїнства», і тому «ті, хто вибраний для християнськогоБогослужіння, творець якого — Христос, одержують печатку, що вподібнює їхХристу». Ця печатка постійна й зберігається, щонайменше, протягом земногожиття; однак багато богословів, включаючи Ангелічного Доктора, вчать, що вонаперебуває у вічності. [37, 174]
Тридентський собор офіційно заявив, щорукоположення у священство накладає на душу того, хто посвящається незмивнупечатку. [17, 243] Це вчення про постійну печатку, здійснену в таїнствісвященства, не дуже давно було повторено на противагу певним модерністськимтеоріям про тимчасове служіння, яким деякі богослови хотіли замінитисвященство.
Церква вчить, що в кожному чині —єпископському, пресвітерському і дияконському — накладається відповіднапечатка. [32, 57] Питання в тому, чи існують три печатки або всього одна.Твердження про існування трьох різних печаток привело б до того, що таїнстввиявилося б більше, аніж сім.
Стверджувати ж, що є лише одна печатка,недостатньо, з огляду на те, що кожний чин має свою специфіку. Одне з рішень —припустити, що є три печатки не повністю різні, на зразок зчеплених кілець,які, якщо скласти їх разом, виглядають як одне ціле, а якщо розкласти — як триз’єднаних кільця.
Так, печатка дияконата утворить основу, доякої додається печатка пресвітерства, а потім — і печатка єпископства. У нашідні, як правило, вважається, що нижчі чини й служіння, хоча вони й постійні, печаткоютаїнства не наділені.
Таємнича печатка, здійснювана прирукоположені, висвічує і ту християнську традицію, відповідно до якої навітьневартий священнослужитель здійснює свої функції дійсним образом. Священик абоєпископ, що втратив внаслідок серйозного гріха стан благодаті, все-такизберігає таємничу печатку священства, і, таким чином, його уподібненняХристу-Первосвященикові залишається. Отже, він як і раніше може правити месу,вислухувати сповіді й виконувати інші священні обряди церкви, хоча й діє в нихяк недостойний. Дієвість, внутрішньо властива таїнствам, є вираженням Божогомилосердя, тому що тим самим вірні Христові не сумніваються, чи гіднийслужитель робити таїнства.
Благодать Святого Духа, властива таїнствуприсвяти в сан, є благодать уподібнення Христу як Священику, Пророку й Царю.Цей божественний дарунок — особливий у кожного чина. Для єпископа це насампередблагодать сили, що дозволяє «вести й захищати свою Церкву з рішучістю ймудрістю, як батько й пастир, з безкорисливою любов’ю до всіх і особливо добідних, хворих і нужденних. Ця благодать спонукає його проповідувати Євангелієвсім, бути зразком для своєї пастви, передувати їй на шляху освячення,ототожнюючи себе в євхаристії із Христом — Священиком і жертвою, не страшачисьвіддати своє життя за своїх овець». [37, 174]
Особлива благодать для чина пресвітерапереважно пов’язана з гідним здійсненням євхаристії й інших священних обрядів.Благодать, властива дияконству, є дияконія літургії, слова й любові вспілкуванні з єпископом і його пресвітерами. [3, 176]
Священицька функція по своїй суті таємничав самому широкому змісті, тому що клірик відправляє таїнства, а також поширюєтаємничу реальність церкви. Деякі сучасні підходи до священницької функціїнеадекватні традиційному баченню. До них відноситься поняття про священика якпро політичного рятівника, суспільного діяча або психолога.
Так само варто відкинути поняття просвященика або єпископа як про «менеджера» у помилковій й викликанійкапіталізмом моделі церкви як «бізнесу».
Перед священством стоїть завданнявчителювання, керування й освячення в рамках церковної громади й стосовновсього народу Божого. У цьому контексті єпископ, священик і диякон маютьпотребу в розсудливості щодо своєї участі в мирській діяльності й політиці.Раніше, коли церква й держава були з’єднані більш тісно, залучення духовенствав соціально-політичну сферу проходило легше, тому що держава більш-менш жилахристиянськими цінностями. Однак навіть у ті часи існувала небезпека, щоклірик, занадто залучений у справи політичного світу, може втратити контакт ізтією рятівною місією, що йому довірена. Проте чудесне й незмінне навчанняцеркви щодо щирої природи й місії її священнослужителів проглядається крізьстоліття в житті безлічі кліриків, як знаменитих, так і невідомих, які маливплив на віруючих будь-якої раси й народності. Рональд Нокс виразив це в такихсловах:
«У нашому повсякденному християнськомужитті є один аспект, у якому священик стає чимось більшим, аніж батько, якийведе нас, харчує нас і служить нам захистом. Я маю на увазі здійснення святоїмеси, у якій священик стає нашим представником перед Богом і навіть у якомусьзмісті представником Бога для нас». [37, 176]

Розділ 4. Целібат —«безшлюбність» духовенства: історія і сучасність
Немає потреби пояснювати, що питаннябезшлюбності духовенства -це одне з тих питань церковного життя, які маютьвеличезне значення для життя Церкви — навіть не стільки в теоретичному плані,скільки в практичному. Священнослужитель присвячує своє життя служінню Богові — чи сприяє повноті й відповідальності цього служіння родина або ж сімейне життя,турбота про дружину й дітей відволікають від священникових обов’язків?
Протягом століть сформувалися двапротилежних підходи до загального рішення питання про целібат. Прихильникицелібату відстоюють необхідність для священнослужителя бути вільним відсімейних уз. Пояснюють вони це особливим характером церковного служіння, щовимагає повної віддачі сил і часу, сполученого часом з важкими умовами життя, аіноді й з ризиком для життя — під час відсутності родини таке служінняреалізується значно легше. І дійсно, Відносно епохи гонінь на християн першихстоліть, стосовно до умов діяльності середньовічних християн-місіонерів удалеких країнах, у важкій обстановці аргументи захисників целібату цілкомпереконливі.
Переконливими вони можуть бути визнані йвідносно сучасного часу — у тому плані, що священнослужителі можуть весь свійчас без залишку присвячувати парафіянам, церкві, духовному самовдосконаленню.
Однак не менш аргументовані й запереченнясупротивників целібату. Так, визнають вони, відсутність родини звільняєсвященнослужителя від домашніх турбот і прихильностей — але аж ніяк непозбавляє його природного прагнення до таких прихильностей, і, насамперед, незвільняє його від плотських устремлінь. Підсумком, вважають критики целібату, єабо «витиснення», за Фрейдом, сексуального початку в інші сферижиттєдіяльності, у тому числі й релігійні, де цей початок приймає зазвичайнебажані форми (так, крайня войовничість мусульманського фундаменталізму частопояснюється суворістю сексуальних заборон ісламу), або ж священнослужительпочинає жити подвійним життям. Загальновідома розбещеність вдач частинисередньовічного чернецтва, так добре знайома нам з праць Рабле, Бокаччо й іншихписьменників середньовіччя, розпуста вищого духовенства, яка процвітала як накатолицькому Заході, так і у Візантії.
І в наш час целібат священнослужителів єджерелом серйозних проблем, а, як наслідок, і бурхливих дебатів уРимсько-католицькій Церкві. Статистика зменшення за останні десятиліттякількості рукоположеня католицьких священиків пояснювалася експертами,насамперед, як небажання прийняти целібат. Тією ж причиною пояснюєтьсязбільшення кількості священнослужителів, що склали із себе сан — з недавніх поріснує навіть асоціація таких священнослужителів, що нараховує тисячі членів.Періодично засоби масової інформації смакують скандали па предмет народженнядітей у єпископів, гомосексуалізму ченців і випадків насильства з бокукліриків. Про те, що ситуація в цій сфері досить серйозна, свідчить посланняПапи Іоанна Павла II до американських єпископів у зв’язку з частими випадкамисексуальних зазіхань священиків у відношенні малолітніх.
Цікаво, що, коментуючи це послання,директор Радіо Ватикану помітив, що сформована ситуація не є вагомим аргументомпроти целібату священства: «Добре відомо, що шлюб не дає людині абсолютноїгарантії від сексуальних злочинів». Це зауваження повною мірою відбиваєаргументацію Католицької Церкви, яка вважає гріхи священнослужителів насексуальному ґрунті відбиттям загальної зіпсованості «похітливої»людської природи.
Це, звичайно, так, погоджуютьсясупротивники целібату, але додають, що все ж таки шлюб значно зменшуєймовірність подібних гріхів. І в справедливості останнього твердженнясумніватися важко. У кожному разі, серед західних священиків існує потужний рухпроти целібату.
Як і багато практичних питань церковногожиття, питання про целібат не піддається легкому рішенню. Щоб зрозумітиважливість цього питання для католицизму, розглянемо історію й богословськеобґрунтування целібату католицького кліру.
4.1 Історія йбогословське обґрунтування целібату католицького кліру
У перші три століття існування християнствапитання безшлюбності духовенства не мало однозначного вирішення. Навітьнавпаки, священству як інституту церковної ієрархії пропонувалося одружуватися.Апостол Павло в посланнях до Тимофія й Тита прямо пише, що “єпископповинен бути непорочний, однієї дружини чоловік… Диякон повинен бути чоловікоднієї дружини” [1 Тим. (3; 2,12)] і «для того я залишив тебе вКриті, щоб ти довершив недокінчене й поставив по всіх містах пресвітерів, як ятобі наказував: якщо хто непорочний, чоловік однієї дружини…» [Тит (1;5-6)]. Однак у посланні до Коринфян апостол говорить: «Тому що бажаю, щобвсі люди були, як і я; але кожний має своє дарування від Бога, один так, іншийінакше. Безшлюбним же й удовам говорю: добре їм залишатися, як я» [1 Кор.7; 7-8]. Ми бачимо, що апостол радить християнам залишатися в безшлюбності, алетільки в тому випадку якщо це їм під силу. У той же час він пропонує обиратидуховенство (єпископів, пресвітерів і дияконів) з одружених християн. Звичайно,таке положення справ не виключало наявності кліриків, що зберегли цноту. Самапостол Павло зберіг цнотливість, у той час як, наприклад апостол Петро буводружений.
Отже, у перші три століття по РіздвуХристовім християни вільно вибирали шлях цноти або шлюбу залежно від дарованогоїм Богом [1 Кор. 7; 7]. Церковні автори цього періоду підкреслювали подвійністьхристиянської традиції, що однаково допускає в число священиків дівичів іодружених. Однак з IV ст. ситуація починає змінюватися. [9, 287]
Першим документом, який затверджувавцелібат, був XXXIII канон Ельвирського собору, який проходив в Іспанії в періодз 295 по 302 рр. Цей канон пропонував прийняти целібат єпископам, пресвітерам ідияконам Іспанії. Якщо ж вони продовжували жити зі своїми дружинами, то їхзабороняли в служінні. Із цього моменту почався процес дивергенції по даномупитанню між Заходом і Сходом. Однак I Всесвітній Нікейский Собор, а такожАнкирський і Неокесарійський собори прийняли канони, які дозволяють одруженимособам ставати священиками[*].Анкирський собор своїм декретом навіть дозволяв дияконам порушувати целібат іодружуватися, але тільки з дозволу правлячого архієрея. Звід цивільного законодавстваімператора Юстиніана I забороняв рукопологати у єпископи людину, яка мала дітейабо навіть племінників, але лише з небезпеки природної прихильності до них.Апостольські Правила допускали для духовенства як стан целібату, так і шлюб.Однак уже в 692 р. Трульський Собор увів обов’язковий целібат для єпископів.Якщо пресвітер був одружений, то після єпископської хіротонії він повинен бувзалишити свою дружину. Цей же Собор заборонив одружуватися дияконам іпресвітерам після їхніх хіротоній*. Цей канон дотримується в Помісних Православних Церквах донині.
Однак у Західній Римській імперії бувпідготовлений родючий ґрунт для целібату, як єдино припустимої форми життядуховенства. «Як правило, — писав єпископ Уордсворт, — автори четвертогой п’ятого сторіч, виділяли безшлюбність як більш високий шлях християнськогожиття, несправедливо вводячи в оману читачів, що завдавало серйозної шкодиЦеркви». [6, 56-57] Слід зазначити, що свт. Амбрось звертав увагу на фактіснування одруженого духовенства на периферії Західної Римської імперії. В 386р. Папа Сирицій (384-399) заборонив священикам і дияконам мати подружнєспілкування з їхніми дружинами. Цей же папао ужив заходів, щоб поширитиіспанську практику й в інших частинах Християнського світу. В часи Папи св.Лева Великого традиція целібату стала на Заході досить розповсюдженою. СобориОрлеанський і Турський в 506 і 567 р. заборонили женитися навіть іподияконам, аякщо вони вже були одружені, то їм належало залишити своїх дружин. [19, 78]
Однак інші Собори дотримувалися традиціїперших століть християнства. Таке двоїсте положення справ тривало кількастоліть. В 747 р. король франків Пипін звернувся до Папи Захарії для вирішеннясформованої ситуації. Папа наклав заборону тільки на вступ у шлюб іподияконів,дияконів і пресвітерів після прийняття ними сану. У період правління Каролінгівсерйозних спроб змінити сформоване положення справ більше не було.
Більшість Соборів Західної Церкви VI і VIIст. визнавали наявність дружин у всіх ступенів духовенства, хоча ступіньспілкування між кліриком і його дружиною був строго регламентований. Так,наприклад єпіскопісса (episcopissa) не мала права жити зі своїм чоловіком в одномубудинку. Для пресвітерш, дияконисс і іпподияконисс (presbytera, diaconissa,subdiaconissa) такої заборони не існувало. [19, 86]
В IX-X століттях Західна частинахристиянського світу зіштовхнулася з рядом серйозних проблем. Наявність дружині дітей у духовенства ввійшло в норму. Однак це було слабко пов’язане зіспробою повернутися до традицій перших століть християнства. Скоріше булонаявним падіння рівня моральності західного духовенства. Повсякденною справоюстала передача єпископської кафедри синові або близькому родичеві, процвіталакорупція, симонія й т.п. Щоб зупинити сформовану тенденцію морального занепаду,римські Папи Лев IX і Григорій VII підтримали постанови соборів у Руані (1063),Вінчестері (1076) і ін., які спробували регламентувати положення одруженихсвящеників. Сільським клірикам, які мали дружини, було дозволено зберегти своєположення, але тільки в тому випадку якщо шлюб був укладений до прийняттяпостанов цих соборів. Таке поблажливе відношення до одруженого духовенствастало можливим завдяки втручанню Вільгельма Завойовника. Але незважаючи на тискз боку світської влади, папа Григорій VII залишався прихильником обов’язковоїбезшлюбності духовенства. В 1075 р. папа Григорій VII заборонив одруженимсвященикам правити меси. Тих же, хто продовжував служіння, оголосивідолопоклонниками. [19, 94]
Лише в XII ст. відбулося остаточнезакріплення безшлюбного стану католицького кліру. Перший Латеранський собор в1123 р. прийняв ряд законів щодо шлюбного статусу священнослужителів. Зокрема,був прийнятий канон (підтверджений на II Латеранському соборі)[†], який прголосивнезаконними шлюби іподияконів, дияконів, пресвітерів і єпископів. Духовеництвубуло заборонено мати дітей. У випадку якщо священик мав дітей, їх позбавлялиусіх цивільних прав, дорівнюючи до рабів. Крім того, їм було заборонено братиучасть у церковних таїнствах. Подібні канони були вперше прийняті в 1018 р.Собором у Павії. Згодом, подібні канони були прийняті також щодо дружин ікоханок кліриків. Сам факт їхнього незаконного зв’язку з іподияконом абокліриком більш високого сану дозволяв оголосити цих жінок рабинями. Цимизаконодавчими актами Латеранський собор остаточно ставив одружене духовенствопоза Римсько-католицькою церквою й поза цивільним законом.
Целібат затвердився в Західній Церкві надовгі століття. Лише в XVI столітті, коли, в силу невдоволення зловживаннями вцерковній сфері, став зароджуватися протестантизм, було підняте питання й процелібат. Лідери Реформації відмовилися від целібату як від порочної практикиРимсько-католицької церкви.
В XIX столітті папа Григорій XIV видавенцикліку Mirari Vos (1834), яка була спрямована проти руху, який зародився вНімеччині, і намагався скасувати целібат. Через 14 років папа Пій IX видавенцикліку Qui Pluribus, що підтвердила документ колишнього тата. На IВатиканському соборі було підняте питання про целібат у Католицьких церквахсхідного обряду. У ході дискусії було відзначено, що в уніатських церквахєпископат поставлявся або із числа монахів, або прийнявших целібат, однак, іншідва ступені священства були в основному одруженими. Під час дебатів один замериканських архієпископів відзначив, що відсутність у східно-католицькихцерквах законодавства про целібат наносить їм великої шкоди й, щоб вилікуватицю хворобу, треба якомога швидше вирішити це питання [19, 103]. Однак, булоухвалено, що уніати ще не готові відмовитися від своєї практики й перейти доцелібату.
На початку XX століття модернізмспровокував нову атаку на целібат католицького духовенства. Але папа Пій Xактивно протистояв зазіханням на безшлюбність кліру[‡].
Після першої Світової війни, коли групачеських священиків намагалася змінити закон про целібат у надії на те, що Римїх підтримає, папа Бенедикт XV почав радикальні контрзаходи [10, 111].
Наступні Римські первосвященики такожвидавали енцикліки, які захищають целібат. Пій XI видав енцикліку Ad CatholiciSacerdotii (1935), Пій XII звернувся з апостольським наставлянням Menti Nostrae(1950), а Іоанн XXIII видав енцикліку Sacerdotii Nostri Primordia (1959).
II Ватиканський собор (1962-65) проходивпід гаслом відновлення церковного життя. На ньому була висловлена наступнадумка по питанню целібату: «Клірики, опираючись на божественну й людськудопомогу, можуть свідомо відмовитися від вступу в шлюб і прийняти целібат, щоні в якій мірі не зашкодить їм» [19, 116]. Однак при такому традиційномупідході до проблеми целібату, була висловлена прогресивна позиція:«Целібат не є обов’язковою вимогою для прийняття священного сану» [19,117]. Такий прорив був зафіксований догматичною конституцією II Ватиканськогособору про Церкву. У документі говорилося, що «Латинська церква відновиладияконат „як справжній і постійний ступінь ієрархії“ [10, 120], у тойчас як Східні Церкви завжди зберігали його таким. Цей постійний дияконат, якийможе бути даний одруженим чоловікам, являє собою значне збагачення для місіїЦеркви» [15, 371]. Таким чином, після 1965 р. Римсько-католицька церква післятисячолітньої перерви, офіційно дозволила нижчому ступеню духовенства бутиодруженими. Однак пресвітери і єпископи такого права не одержали.
Після II Ватиканського собору, уживалосябезліч спроб змінити положення католицького кліру. Однак дотепер вони неувінчалися успіхом. Папа Іоанн Павло II займав консервативну позицію по питаннюпро целібат. Однак навіть він, перебуваючи під постійним натиском реформаторів,допускав ліберальні висловлення. Так, в 1993 р., під час офіційної аудієнції,він сказав: «Целібат, по суті, не зв’язаний зі священством. Ісус невстановив подібного закону, але запропонував целібат як ідеал для новозавітногосвященства» [29, 259].
4.2 Відношення доцелібату в сучасності
У сучасний час спроби змусити Римсько-католицькуцеркву змінити традиційну позицію по питанню целібату вживають із двох таборів.Першою групою є внутрішньо церковні реформатори, які намагаються змінитипідвалини католицтва, залишаючись у лоні Римської церкви. Інший табірнастроєний антицерковно. Головна мета його представників — нанесення шкодихристиянській традиції в будь-якому вигляді. Останнім часом живильнимсередовищем для боротьби за скасування целібату католицького духовенства ємасові публікації про сексуальні пороки кліру. «Особливо примітно в ційситуації, що причиною нинішньої кризи стала банальна моральна розбещеність —відразу кілька великих церковних ієрархів з різних міст США виявилися замішанів скандали, зв’язані з випадками сексуальних домагань священиків до своїх парафіян,найчастіше — до дітей. Так, в одному тільки Бостоні в подібних історіяхвиявилися замішані відразу 80 священнослужителів. Однак те, що ще сорок роківтому було б розцінене як безумовний злочин і гріх, зараз, схоже, перетворюєтьсяв предмет теологічних дискусій з далекоглядними висновками,» [29, 264].«Більшість американців вважають, що недавні скандали, у яких священикивикриті в сексуальних домаганнях до дітей, свідчать про кризу католицькоїцеркви. Парафіяни незадоволені тим, як церковні ієрархи повелися у всій ційісторії, передає Reuters. Як показали результати соціологічного опитування, уякому взяли участь більше тисячі чоловік (з них половина — католики), 71відсоток говорить про кризу. 74 відсотка вважають, що ієрархи намагалисясховати саму проблему сексуальних домагань до дітей з боку священиків. Особливеобурення викликає практика переводу священиків, підозрюваних у педофілії, вінші приходи» [29, 165]. Масштаб подібних злочинів настільки великий, щоагентство Associated Press заявило про те, що «у скандал так чи інакшевиявилися залучені вже практично всі католицькі єпископи СполученихШтатів» [29, 267]. На думку багатьох дослідників, практика обов’язковогоцелібату для католицького духовенства приводить до порушення обітниць, данихкліриками. Наприклад, організація «Церкви Британії й Ірландії разом»(ЦБІР) опублікувала доповідь, у якому назвала традицію целібату священиківголовною причиною педофілії в Церкві. На думку авторів доповіді, озаглавленої«Час діяти», католицькі священики перебувають у стані«подавленого психологічного розвитку» через неможливість інтимнихвідносин. «Безшлюбність і важкий характер священникового служіння робитьцих чоловіків подавленими, незадоволеними й замкнутими, — говориться вдоповіді. — У результаті у священиків з’являється схильність до сексуальнихзлочинів, часто заснована на сексуальній одержимості» [19, 273]. Дляподолання цієї проблеми пропонується скасувати практику целібату. У зв’язку зіскандалами про розтління малолітніх американські кардинали «мають намірпоставити перед понтифіком такі питання, як скасування целібату й можливістьнабирати священиків із числа жінок і людей, які відкрито зізнаються вгомосексуальних нахилах» [19, 273]. Організація «Ми Церква» ще в1997 році звернулася до понтифіку з маніфестом, вимагаючи кардинальних змінцерковного законодавства, у тому числі й права духовенства на вільний вибірбути одруженими чи ні.
Однак існує й інша причина, що спонукуєкатоликів жадати від папи змін. Це не тільки проблема сексуальних злочинів збоку духовенства, але й нестача кліриків. «Більше 160 священиківкатолицького архидіоцеза міста Мілуокі підписали напередодні петицію, у якійпросять американських єпископів скасувати обов’язковий целібат духовенства.»Ми призиваємо зробити целібат необов’язковим, — говориться в петиції. — Римсько-католицькій церкві потрібно більша кількість кандидатів усвященики”. «Головною причиною, по якій целібат священства варто булоб зробити необов’язковим, — недостатня кількість людей, які бажають прийнятисвященний сан». [19, 274]
Наприклад, за даними американськихдосліджень, «від 35 до 40% католицьких приходів в усьому світі не маютьпостійних священиків. По даним іншого дослідження, сьогодні в католицькійЦеркві налічується до 60000 священиків, які не трималися обітниці целібату йвступили в шлюб. Третина з них готові повернутися до священнослужіння, якщоЦерква дасть на це свій дозвіл». [19, 283]
Целібат — це питання виживання католицькоїцеркви й не більше того. В усьому світі вона втрачає святих пастирів. В 1965 роців США на кожні 800 католиків доводилося по одному священику, тепер залишивсяодин пастир на 1400 віруючих, причому середній вік слуг Господніх наближаєтьсядо 60 років. У країні, де налічується 65 мільйонів католиків, в 2002 році булирукоположені всього 479 священнослужителів.
У результаті в усьому світі католицькацерква програє євангелічній й, особливо, п’ятидесятницькій церквам. У Бразилії,де в наші дні живе більше католиків, ніж у будь-якій іншій країні, чисельністьп’ятидесятників росте так швидко, що протягом декількох десятиліть можеперевищити кількість католиків.
Ніхто так добре не розуміє крайню потребу взбільшенні чисельності духівництва, як самі кардинали. Насправді, саме ІоаннПавло II зробив перший крок на шляху до скасування обов’язкового целібату.
Мало хто знає про це, але вже зараз близько200 католицьких священиків одружені. Це колишні служителі інших конфесій(англіканці й лютерани) які одержали спеціальні дозволи Ватикану, оскільки вжемали родини до звернення до католицизму.
Однак труднощі ситуації, у якій виявиласяРимсько-католицька церква, складаються не тільки в тому, що існуютьорганізації, які вимагають зміни канонічного законодавства, і не в тому, щодесятки тисяч священиків відмовилися від свого сану заради шлюбу, а в тому що«багато католицьких кліриків…не розділяють моральне вчення Католицькоїцеркви. Біля чверті респондентів не вважають за необхідне дотримання целібату.61% учасників опитування вважає, що роман із замужньою жінкою не повинензаважати священикові продовжувати своє служіння, а 21% переконані, що клірикамиможуть ставати практикуючі гомосексуалісти. На думку 10% опитаних, навітьпедофілія не повинна бути причиною відсторонення священика від йогообов’язків». [19, 285] Навіть ряд католицьких ієрархів дотримуєтьсяподібних переконань. 4 грудня 2002 р. єпископ, квебекського міста Гасп РаймонДюме, який перебуває на пенсії, заявив, «що за 25 років служіння Церкви внього виникали проблеми з дотриманням обітниці безшлюбності». «Меніне вдавалося дотримувати целібату протягом усього часу мого священства ієпископства, — заявив Дюме в інтерв’ю квебекській газеті „Ле Солей“.- Ситуація, у якій я жив, і рішення, які мені доводилося приймати, не булилегкими, однак я впевнений, що вони були вірні». На думку Дюме, Католицькійцеркви необхідно скасувати обов’язковий целібат і надати священикам правовибору жити на самоті або женитися. «Обов’язковий целібат — це релікт XIIIстоліття». [19, 288]
Подібне положення справ змушує вищедухівництво на чолі з папою вживати твердих заходів по збереженню католицькоїтрадиції. Так, 7 вересня 2003 р. єпископ Роттердамський Адріанус ван Лейнзаборонив у служінні настоятеля роттердамського собору священика Рууда Хейсмасаза те, що той відмовився розірвати партнерство[§] з богословом-феміністкою Фредою Друс.
У наш час у Голландії налічується близько10 священиків, що знаходяться в «зареєстрованому партнерстві».Хейсмас подав апеляцію на рішення свого єпископа у ватиканську Конгрегацію посправах духовенства.
Незважаючи на те, що правило прообов’язковий целібат священиків продовжує діяти в Католицькій церкві, Ватиканвідмовився від практики заборони в служінні одружених кліриків католицькихцерков східного обряду в США, Канаді й Австралії, Східній Європі, зокрема, вРумунії і на Україні й т.д. Це — частина старожитньої домовленості: жителі цихкраїн залишаються католиками, визнають владу Папи й не приєднуються доправославної церкви, а за це їхні духовні пастирі можуть женитися й відправлятиобряди на місцевих мовах.
На практиці єпископи східних церковрегулярно рукополагали одружених чоловіків, однак, як правило, ці церемоніївідбувалися майже таємно. «Рим не хоче, щоб єпископи поставляли одруженихсвящеників, а потім про це ставало відомо всім», — заявив прес-секретарконференції українських католицьких єпископів Канади й ректор Свято-Духовськоїсемінарії в Оттаві о. Кеннет Новаковський. У той же час, як заявив представникватиканської Конгрегації по справах східних церков монсенйор Лучіан Ламза,заборона на рукоположення одружених віруючих у священики Церков східного обрядув країнах Заходу залишається в силі[**].«Деякі єпископи ігнорують це правило, — заявив прелат. — Однак, наскількинам відомо, Святейший Батько не має наміру його скасовувати». Хоча цірукоположеня суперечать нормам, Ватикан визнає дійсними таїнства, чиненіодруженими священиками, оскільки дійсно таїнство їх рукоположеня, підкресливмонсеньер Ламза”.
Опитування суспільної думки показали: 70відсотків американців вважають, що священики повинні мати право створюватиродини. Девід Гібсон, автор книги «Майбутнє католицької церкви»,наводить слова кардинала Роджера Махони, який вважає, що ця проблема заслуговуєобговорення й додає: “Із часів Святого Петра в нас були одруженісвященнослужителі”.
Дійсно, Святий Петро — перший Папа — буводружений, як, втім, і багато хто з апостолів і ранніх глав християнськоїцеркви. Надалі християни стали надавати більшого значення питанням помірності,а Тертулліан назвав жінку «вратами в пекло».
Оріген Олександрійський, великийхристиянський філософ третього століття, сам себе кастрував. А ХьюЛинкольнський, згодом канонізований єпископ, стверджував, що ангел небеснийоблагодіяв його, коли, зійшов із раю, кастрував священнослужителя, зробившийого життя набагато спокійнішим.
У деяких випадках церква пристосовується домісцевих умов. Найбільш активне християнство розвивається в Африці, але тутешнєдухівництво скаржиться на труднощі в залученні нових священиків, пов’язані змісцевими звичаями, які вимагають, щоб чоловіки мали дітей. «Обітницябезшлюбності суперечить місцевим культурним традиціям.».
Рукоположення жінок також може стативідмінним способом поповнення рядів духівництва.
Часто говорять, що за заповітом ІоаннаПавла II нового Папу повинні вибрати всі кардинали, крім трьох, але це зовсімне означає, що глава католицької церкви обов’язково буде консерватором. АджеПій XII відсторонив від виборів двох кардиналів, які в 1958 році обрали йогоспадкоємцем більше терпимого Іоанна XXIII.
Пітер Стейнфелс у своїй книзі «Кинутінапризволяще долі» пише: «Сьогодні католицька церква стоїть передвибором між необоротним занепадом і радикальною трансформацією».
Проаналізувавши історію целібату, можнастверджувати, що протягом усього часу буття Римсько-католицької церквибезшлюбність духовенства вважалося ідеальним для клірика. Але целібат частосприймався католиками як непосильний тягар, і тому він не завжди виконувався.Його порушували навіть Римські папи. Наприклад, деякі папи були офіційно одружені[††], адеякі одружені не були, однак мали дітей*. Якщо «намісники Христа на землі” дозволяли собі порушити целібатаж до XVII ст., що залишалося робити іншим клірикам?» Опираючись на історичніфакти, можна стверджувати, що целібат ніколи не виконувався всіма клірикамиРимсько-католицької церкви*.
Хоча офіційна позиція Римсько-католицькоїцеркви незмінна, однак ми бачимо, що все більше число католиків не бачитьзмісту в подальшій практиці обов’язкової безшлюбності кліру.
4.3 Обов’язковабезшлюбність духовенства — аргументи католицької богословської школи
Чим був обґрунтований целібат, чи має вінбожественне походження або є відступом від християнської традиції? Длявідповіді на це питання необхідно виявити основні аргументи католицькоїбогословської школи, яка виправдує безшлюбність духовенства .
У Старому Заповіті шлюб розглядається якблагословення Бога, дане всім людям. Про безшлюбність майже нічого неговориться. У книзі Буття, при описі створення людини, говориться, що однією зперших заповідей, що одержали люди, був заклик «плодитися йрозмножуватися» [Бут. 1:28]. У буквальному значенні слова Бог вказав людямтой задум, що вони повинні були здійснити, виконуючи Його приписання. Отже,однією із цілей людського буття був шлюб. У старозавітному розумінні головноюметою шлюбу було народження дітей, що сприймалося, як благословення Боже, данедружинам. Коли Бог благословляє Авраама за його віру, Він говорить: «Я,благословляючи, благословлю тебе, і, множачи, помножу насіння твоє, як зіркинебесні і як пісок на березі моря» [Бут. 22:17]. Пісняр псалмів Давид,говорячи про блаженства, приводить у приклад родину, як прямий проявблагословення Божого: «От спадщина від Господа: діти; нагорода від Нього — плід чрева. Що стріли в руці сильного, то сини молоді. Блаженна людина, яканаповнила ними сагайдак свій!» [Пс. 127:3-5]. І, навпроти, відсутністьдітей і родини сприймався як проклін Божий. “І помолився Авраам Богові, ізцілив Бог Авимелеха й дружину його, і рабинь його, і вони стали родити. Томущо уклав Господь усяке чрево в домі Авимелеха…”[ Бут. 20:17-18; Бут.30:22-23]
Збереження ж незайманого стану й відсутністьможливості одружитися сприймалися як привід до смутку й уболівань. Дочка ІєффаяГалаадитяніна, зустрівши свого батька й довідавшись, що той дав обітницюпіднести Господові у всеспалення, те, що зустріне у воріт, засмутилася, тому щотільки вона вийшла його зустрічати. “І сказала батькові своєму: зроби менітільки от що: відпусти мене на два місяці, я піду, зійду на гори, і оплачудівоцтво моє з подругами моїми” [Суд. 11:37]. Причому підкреслюється:горем було, що «вона не пізнала чоловіка» [Суд. 11:39-40].
Особливий інтерес при розгляді даногопитання представляє інститут назорейства в старозавітні часи. У книзі Чисел(6:2-21) докладним образом описуються всі вимоги до назореїв. Назорею булозаборонено вживати виноград і все, що походить від нього, також не можна булоторкатись померлих людей і стригти волосся. Ми згадуємо тут про назореїв узв’язку з оманою ряду авторів, які вважають, що назореї були зобов’язані даватиобітницю безшлюбності. Наприклад, Генрі Даніель-Ропс пише, що «назореї приймалицелібат або як мінімум утримувалися від спілкування з жінками на час несенняобітниці». Однак з тексту книги Чисел ми бачимо, що: по-перше, обітницяназорейства носила тимчасовий характер і, після закінчення покладеного періоду,назорей починав жити простим життям. По-друге, у Божественному приписанні,даному Мойсею, нічого не сказано про прийняття целібату назореєм. Отже, спробизнайти корінь целібату в Старому Заповіті не мають під собою підстав, тому щодля людей до християнської епохи нормою й ідеалом було сімейне життя.
Католицька традиція безшлюбностідуховенства доводить необхідність останнього, опираючись на тексти НовогоЗаповіту. Спаситель виразив своє відношення до помилкової практики назорействав іудеїв, характеризуючи так званий переказ єврейських старців. «Виговорите: якщо хто скаже батькові або матері: „дарунок Богові те, чим бити від мене користувався“, той може й не вшанувати батька свого або матисвою» [Мф. 15:5-6.; Мк. 7:11-1255]. Однак, засудивши фарисейськеназорейство, Господь установив нове — християнське. Христос «радикальнимчином міняє іудейську традицію відносно целібату». [19, 200]
Господь указує на цноту, як на один зішляхів у Царство Небесне. «Тому що є скопці, які зі черева материнськогонародилися так; і є скопці, які оскоплені від людей; і є скопці, які зробилисамі себе скопцями[‡‡]для Царства Небесного. Хто може вмістити, так умістить» [Мф. 19:12].
Останні слова Спасителя прямо говорять просвідомий, вільний вибір подібного шляху для християнина. Варто звернути увагу,на те що Господь не вказує на перевагу незайманого шляху над шлюбним шляхом, атільки підкреслює, що шлях безшлюбності доступний не всім, а тільки тим, комуце дано від Бога. Про збереження Божественного благословення на шлюбі якінституті людського буття Господь говорив багаторазово. Наприклад, у тій же 19главі Євангелія від Матфея Він сказав: «Тому залишить людина батька ймати, і приліпиться до дружини своєї, і будуть дві одною плоттю, так що вонивже не двоє, але одна плоть. Отже, що Бог сполучив, того людина так нерозлучає» [Мф. 19: 5-6; Мф. 5:31-32; Лк. 16: 18.].
Достоїнство шлюбу підтверджується Христом ітим, що для позначення радості життя в Царстві Небесному Він використовує образшлюбного бенкету [Мф. 9: 15; 22: 8-12; Мк. 2: 19; Лк. 5: 34; 12: 36; 14: 8], асебе часто йменує Нареченим.
Католицька богословська традиція визнаєшлюб і цноту гідними християнськими шляхами в Царство Небесне. Однак, коли мовазаходить про целібат католицького духовенства, основним аргументом служить те,що священство у своєму служінні повинне в максимальному ступені бути in personaChristi. Для католиків священство повинне здійсниться не тільки в різних сферахслужіння Церкви, але й у максимальному ступені наслідування Христу[§§].
Християнська традиція однозначно говоритьпро те, що Христос був дівичем, що для католиків є однією з головних причинвизнати необхідним целібат для духовенства.
Апостольський корпус Священного Писаннятакож піднімає питання целібату. Однак, саме в апостольському корпусі питанняцелібату духовенства розглядається негативно. Католики часто посилаються на словаапостола Павла про незайманий стан християнина: «Бажаю, щоб всі люди були,як і я (дівичем)» [1 Кор. 7:7.]. Однак, це побажання апостола не може анів якій мірі бути віднесене до духовенства як інституту церковної ієрархії.По-перше, коли апостол говорить про себе, він відзначає, що такий стандоступний не всім тому що «кожний має своє дарування від Бога, один так,інший інакше» [1 Кор. 7:7.].
По-друге, говорячи про дівоцтво й шлюб в 7главі 1 послання до Коринфянам, апостол Павло відповідає на запитання коринфянпро практику християнського аскетизму й про боротьбу із блудом. Апостол робитьвисновок, що є два шляхи подвигу. Один, запропонований Богом [1 Кор. 7:10, 17]- шлях шлюбу. І другий, котрий радить апостол: «Щодо дівоцтва я не маювеління Господня, а даю пораду…добре людині залишатися так» [1 Кор.7:25-26].
Отже, апостол Павло говорить тут не проповинність і навіть не про перевагу дівоцтва над шлюбом, а про зручністьнезайманого шляху порятунку [1 Кор. 7:32-38]. І, звичайно, мова апостолазвернена до всіх християн, а не тільки до духовенства. Про кліриків апостолПавло пише в 1 посланні до Тимофія й у посланні до Тита. “Єпископ повиненбути непорочний, однієї дружини чоловік…Диякон повинен бути чоловік однієїдружини” [1 Тим. (3; 2,12)]. І далі: «Для того я залишив тебе вКриті, щоб ти довершив недокінчене й поставив по всіх містах пресвітерів, як ятобі наказував: якщо хто непорочний, чоловік однієї дружини…»[ Тит (1;5-6)]… Із цих уривків видно, що духовенство не було зобов’язане додержуватисяшляху дівоцтва. Навіть навпаки, підтвердження про те, що єпископ гарнийсім’янин було необхідним свідченням, тому що «хто не вміє управлятивласним будинком, чи той буде піклуватись про Церкву Божу?» [1 Тим. 3:5].
Отже, спроба католиків знайти підтвердженняу Святому Писанні практики обов’язкового целібату для духовенства вРимсько-католицькій церкві не може вважатися здійсненною. Залишається тількиодин доказ — багатовікова традиція католицизму.
Таким чином, питання целібату лежить уплощині навчання, виробленого католиками після розколу 1054 р. і в основі цієїпроблеми лежить вчення про папу (у наслідку це було віднесено до всьогоримського кліру), як про “ікону Христа” [15, 276]. Відповідно доцього вчення, священик, під час здійснення таїнства, повинен сприйматисявіруючими як Христос. Наслідком цього з’явився перенос даного твердження на всежиття духовенства, а тому що Спаситель був дівичем, то, щоб повною міроювідповідати Його образу, духовенству було запропоновано перебувати у станіцелібату. Однак, це положення суперечить Святому Писанню: один зі шляхівхристиянського життя видається за єдино можливий.
Таке положення справ привело до сучасноїкризи. Кількість судових позовів, за обвинуваченням католицького кліру всексуальних злочинах перевалило за 10 тисяч.
Порушення євангельської традиції й замінаїї своїм переказом привело до відродження реформаційних рухів у сучаснійРимсько-католицькій церкві. Все частіше лунають голоси за скасування целібатудуховенства. Тисячолітня аномалія вимагає вирішення. Нинішній понтифік наврядчи скасує целібат, а от наступний, швидше за все це зробить. Причин для цьогобезліч, починаючи від вище наведених судових обвинувачень кліру й закінчуючиострахом втрати впливу в тих регіонах, де Католицька церква вже втрачає свій колишнійавторитет[***].
Також не слід забувати, що боротьба протицелібату почала набирати силу, після того як католикам було дозволено читатиСвяте Писання*, тобтотоді коли люди довідалися про два шляхи можливі для осіб духовного сану. Втім,II Ватиканський собор уже почав відступати від цієї традиції, дозволившиодружений дияконат. Тому можна припустити, що рух за скасування целібату набравсилу, і його прихильникам залишається тільки дочекатися зручного випадку,наприклад, зміни понтифіка.
Вольовим зусиллям Римських пап, католицькедухівництво було насильно загнане в безшлюбність. Тепер через 1000 років,кинутий бумеранг вертається назад, і, щоб він не наніс серйозної шкодиКатолицькій церкві, папам самим прийдеться виправити свою помилку.

Висновки
Отже дослідивши зародження, розвиток тасучасність таїнства священства, а також особливості католицького духовенства — целібатуабо стану безшлюбності, можна зробити такі висновки:
Священство —це таїнство, в якому Святий Духпередає ієрархічні дари (права священнодіяти таїнства й пасти отару Христову)гідному кандидату через святительське рукоположення. Священство встановленеБогом ще у Вітхому Завіті, коли Він звелів Мойсею висвятити Аарона напервосвященика, синів його — на священиків, а всі покоління Левія на левітів,тобто нижчих служителів (Лев. 8:1-36). Христос не відмінив вітхозавітногосвященства, а тільки наповнив його новим змістом.
Він виступив як вічний Первосвященик, аколи воскрес, то передав апостолам повноту архієрейської влади у Своїй Церкві:«Тож ідіть, і навчіть всі народи, хрестячи їх в Ім’я Отця, і Сина, іСвятого Духа, навчаючи їх зберігати все те, що Я вам заповів. І ото, Яперебуватиму з вами повсякденно аж до кінця віку» (Мф. 28: 18-20). У 50-йдень після Воскресіння Христос послав апостолам від Отця Духа Святого якпомазання силою звище й цим довершив їхнє освячення, встановив найвищий ступіньсвященства — апостольсько-архієрейський.
Таїнство висвячення в духовний сан з тихчасів здійснюється через рукоположення (хіротонія). Згідно з церковнимиправилами священика й диякона рукополагає єпископ, а єпископа — інші єпископи(як мінімум двоє). Таїнство здійснюється під час літургії. Зокрема, кандидат усвященики (диякони) уводиться у вівтар після Херувимської пісні (кандидат удиякони — після Євхаристійного канону), тричі із співами тропарів його обводятьдовкола престолу, він цілує його кути, потім встає на коліна (диякон — на однеколіно), єпископ покладає на кандидата руки і краї свого омофора, читає молитвипосвячення, потім одягає у священний одяг при співанні «аксіос»(по-грецьки — «гідний»).
Хіротонія єпископа має складніший іурочистіший характер, їй передує чин наречення, коли кандидат — священик даєприсягу й виголошує сповідання віри. Слід підкреслити, що двічі хіротонія надоднією особою не може бути здійснена; негідні ж особи можуть бути заборонені усвященнослужінні. Співання тропарів з таїнства вінчання, триразове обходженнядовкола престолу мають глибокий зміст: єпископ чи священик обручаються зі своєюпаствою як наречений з нареченою.
Таїнство священства має виняткове значення.Священику від Бога через сходження Святого Духа дається влада «в’язати ірозв’язувати», тобто така влада, якої не мав, не має і не буде мати ніхтоіз світських людей, навіть імператор, не кажучи про іновірців. Св. СилуянАфонський писав: «Священики носять у собі таку велику благодать, що коли блюди могли бачити славу цієї благодаті, то весь світ здивувався б, але Господьприховав її, щоб Його служителі не загордили, але спасались у смиренні…»[30, 115]
У понятті «таїнства Священства»з’єднані три чинопослідування, кожне з яких є самостійним (чини висвячення всан єпископа, священика, диякона). Так сформувалося духовенство (клір, причт) — особлива ієрархізована суспільна група (в певні часи — суспільний стан),представники якого проводять богослужіння в християнських церквах (Католицька,Православна, Вірменська, Лютеранська та ін.). Походження терміну«духовенство» випливає з положень Нового Завіту про нову людину, якамає Духа Христового, яка служить у Святому Дусі.
Згідно з правилами Католицької Церкви доскладу духовенства входять дві категорії осіб: священнослужителі трьох ступенівсвященства (1 ступінь — диякони; 2 — священики (ієреї); 3 — єпископи) тацерковнослужителі, які не мають священного сану (іподиякони, дяки, регенти,паламарі і т. д.).
Незмінна ієрархічна структура Церквипоходить з установлення Христом особливої групи (первісно це були 12апостолів), саме якій (а не всьому загалу вірних) передав владу здійснюватитаїнства тощо. Вони ж по Вознесінні Христа стали висвячувати священиків шляхомпокладання рук на кандидатів, при них з’явилася група помічників, пізнішеназваних дияконами. Потім чисельність апостолів збільшилася до 70, якіпродовжували практику висвячення єпископів, священиків та дияконів. Упісляапостольські часи починається диференціація кола осіб, які служать уЦеркві, зростає їх кількість, навіть існує певний час інститут дияконіс, котрийскладався із жінок. Пізніше дияконіси очолили жіночі монастирі, в наш час — цеігумені.
Головна роль серед духовенства завждиналежала й належить священнослужителям. Першорядне місце належить єпископу,який має право на звершення таїнства священства, освячення миру для таїнствамиропомазання, освячення престолів та церковних антиминсів, без чого неможливоздійснення таїнства Святої Євхаристії. Чинопослідовність та особливостіархієрейського (єпископського) богослужіння викладаються в особливій книзі(«Чиновник архієрейського богослужіння»).
Єпископ традиційно обирається з числаченців, хоча в часи раннього християнства були й одружені єпископи: св. ап.Павло говорить, що “єпископ має бути бездоганним, муж однієї дружини”(1 Тим. 3:2). Єпископ є предстоятелем спільноти вірних. Священик (ієрей,пресвітер) є залежним від єпископа, хоч і рівним йому у богослужінні. Черезрукоположення від єпископа він отримує право відправляти всі церковні служби.Але на відміну від єпископа священик не звершує таїнство рукоположення. Винятокстосується давньої практики Олександрійського Патріархату (по Х ст.), де соборсвящеників рукополагав своїх єпископів. Священик не може освячувати миро, аєвхаристію він може звершувати тільки на освяченому єпископом антиминсі, якийпокладається на престолі.
Диякони є тільки помічниками священиків таєпископів й не можуть самостійно вести богослужіння, чинити таїнства, хіба щоХрещення (але у особливій потребі це таїнство може здійснювати взагалі будь-якийправославний мирянин чи мирянка).
Із духовенства можна добровільно вийти, абож опинитися за межами цього стану внаслідок покарання за провинності або вразі, коли висвячення є уневажненими, недійсними (в такому разі колишнісвященнослужителі не можуть бути допущені до престолу й брати участь вбогослужінні в якості духовних осіб). Священнослужителі можуть бути запровинності тимчасово відсторонені від участі в богослужіннях на підставізаборони з боку вищої церковної інстанції, наприклад таке рішення щодосвященика чи диякона виносить єпископ, щодо єпископа — предстоятель Церкви абоСобор чи синод.
Священнослужителі мають відповідати певнимвимогам, на них покладаються особливі обов’язки. Це мають бути особи чоловічоїстаті. Кандидати, які мають явні фізичні або моральні вади, взагалі недопускаються до висвяти. Священнослужителі повинні провадити зразковий спосібжиття, перебувати й служити у власній парафії, є й деякі чітко окресленівинятки; постійно навчатися теології або займатися самоосвітою тощо; їмзаборонено грати в азартні ігри, полювати на тварин, служити добровольцем вармії і т. д.
Пізніше з’явилися інші обмеження (забороназа деякими винятками займатися світськими справами; заборона танців та іншихсвітських розваг; скромний одяг, тощо). До кандидатів у єпископи висуваютьсяособливо суворі вимоги, які окреслив ще св. ап. Павло: “єпископ має бутибездоганний, тверезий, невинний, чесний, гостинний до приходнів, здібнийнавчати, не п’яниця, не заводіяка, але тихий, не сварливий, не срібролюбець…,не новонавернений” тощо (1 Тим.,3:2-6). Раніше кандидатів обираливсенародно, пізніше — представниками кліру, які при цьому покладаються і нарекомендації парафії.
Що стосується безшлюбності католицькогодуховенства, то вона вважалася високою цінністю в християнському житті ізсамого початку, воно не завжди прямо асоціювалося зі священством. У першістоліття церкви багато пресвітерів були одружені, хоча значне число й вибиралоцелібат. У Східній церкві розвилася традиція безшлюбності для єпископів — побільшій частині внаслідок практики вибирати єпископа з монахів. Східна традиціязалишається незмінною й у наші дні, єпископ обов’язково повинен жити вбезшлюбності, у той же час і православні, і католицькі східні церквирукополагають одружених чоловіків у сан пресвітера. У декреті 1920 р. (QuasoUerti) Рим наказав духівництву східних католицьких церков США й Канадиприйняти західну традицію священникового целібату. Результати були невтішними:«до 200 000 вірних, по більшій частині ти, хто належав до українськоговізантійського обряду, залишили Католицьку />церкву йприєдналися до Української православної церкви або інших християнських громад».[30, 119]
Важно відзначити, що целібат— це питанняцерковної дисципліни, а не доктрини, як визнав Тридентський собор (1809). Хочадобровільно прийнята обітниця безшлюбності може бути могутнім знаменнямЦарства, вона не властива споконвічному покликанню єпархіального священика.Тому можливо згодом ця ситуація зміниться. Покликанню же священиків-монахів, щоживуть общинним життям і сповідають євангельські поради бідності, безшлюбностій слухняності, целібат властивий споконвічно. Папи Павло VI і Іоанн Павло IIзнову рішуче підтвердили необхідність традиції целібату кліриків, хоча багатокатоликів сьогодні наполягають, що безшлюбність, будучи благодатним дарунком івільним вибором, не повинна бути предметом церковного права, особливо у світлізменшення числа неодружених кандидатів до рукоположення. Відповідно до данихсоціолога Ричарда Шёнхерра, який роками вивчав статистику по даному предмету,«сама історія й соціальне положення, що змінилося, повстають протиобов’язковості чоловічого целібату для католицького священства». [30, 127]
Священицьке покликання в минуломувиражалося в різних формах. Які форми й вираження воно може прийняти вмайбутньому, ми довідаємося тільки згодом.
Проголошувати Євангеліє всупереч всебільшої релігійної байдужності, уміти ділитися особистим досвідом віри з іншимилюдьми, які перебувають у пошуках і сумнівах, а також багато чого іншого — отщо сьогодні значить бути священиком.
Священик зможе надати допомогу, тількиставши доступним для своєї пастви, він не повинен відгороджуватися своїмстатусом або роллю. Давно минули дні, коли священик був самим освіченим членомприходу. Образ священика як «людини відособленого» сьогодні не дуже-тодоцільний, як і клерикальна культура, яка створює штучні перешкоди міждуховенством і народом. Священик може очолювати громаду, тільки якщо вінсправді є її частиною разом з іншими її членами.
І нарешті, священство — це покликання, а непрофесія. Тих, хто прагне до священства з метою знайти суспільне становище,матеріальне забезпечення або просування в кар’єрі, очікує глибоке розчарування.У житті священика особливо важлива молитва, католицький народ очікує від священиківсправжнього молитовного покликання, що буде допомагати їм чесно й щиро нестисвоє служіння й знаходити духовну глибину. Належним чином перетворене в життясвященство — це вираження християнського учнівства, хоча й не єдино можливе,але, безсумнівно, найближче до місії Петра й Андрія, Іакова й Іоанна й іншихучнів, покликаних перебувати в суспільстві Ісуса й ділити з Ним Його служіння.
 

Список використаної літератури
1.        Алфеев И. Таинство веры. Введение в православноедогматическое богословие. — Москва-Клин: Издательство Братства СвятителяТихона, 1996;
2.        Арсеньев Н.А. Православие, католичество,протестантизм. — Париж, 1948;
3.        Бенедетто Теста. Таинства в Католической Церкви— М.:КАЙРОС,
4.        1997;
5.        Библейские комментарии отцов Церкви и другихавторов I-VIII веков, Т.2, — Тверь, 2001 — с. 114-115;
6.        Біблія: Новий Заповіт;
7.        Болотов В.В. Лекции по истории Древней Церкви. Т.1-4/ — М. 1994;
8.        Булгаков С. Настольная книга длясвященнослужителей. ¾ Харьков, 1990;
9.        Второй Ватиканский собор. — Брюссель, 1992;
10.     Головащенко С.І. Історія християнства: Курс лекцій:Навч. посібник. ¾ К.: Либідь 1999. ¾ 352с.;
11.     Догматичне богослов’я католицької Церкви. Серія“Богословські підручники”, № 1 / Під.ред. А. Кравчука. — Львів,1994.— с. 34-49;
12.     Дьяченко С. свящ. Настольная книга для священно-церковно-служителей.— М., 1993;
13.     Енцикліка «Про Католицьке Священство».—Львів, 1937;
14.     Енцикліка «Про Католицьке Священство»//Дзвін з Фатіми— № 13, Березень — Квітень, 2004;
15.     Карсавин Л.П. Католичество. — П., 1918;
16.     Катехизис Католической Церкви. — М., 1996;
17.     Краткое объяснение Всеношной, Литургии или Обедни,последовательности таинств, погребения усопших, водоосвящения, молебнов / Сост.прот. И. Бухарев. Репр. изд., 1904. — Москва, 1991;
18.     Крывелев И.А. История религии: в 2-х т. ¾ М., 1988;
19.     Кураев А. Традиция, догмат, обряд. ¾ М., 1995;
20.     Лозинский С.Г. История папства. Библиотекаатеистической литературы – М.: Политиздат, 1986. – 382с;
21.     Мартинюк П. Євангельська рада безженности тасвященство — у східній і західній Церкві та Україні. — Жовква, 1929;
22.     Мейендорф И. Введение в святоотеческое богословие. —Клин: Христианская жизнь, 2001:
23.     Москалик Я. Нарис Христологічної доктрини. — Львів:ЛБА, 1998;
24.     Настольная книга священнослужителя. т. 4.— М.,1983, — с. 325;
25.     Нефедов Г., протоиерей. Таинства и обрядыПравославной Церкви: Учебное пособие по Литургике. — 2-е изд. — Москва:Православное Богоявленское Братство, 1995;
26.     Огицкий Д.П., Козлов М. свящ. Православие изападное христианство.— МДА, 1995;
27.     Писания мужей апостольских. — М.: Издательскийсовет Русской православной церкви, 2003;
28.     Поснов М.Э. История Християнской Церкви. ¾ К., 1991;
29.     Протоірей Митрофан Зносько-Боровський«Православие, Римо-католичество, Протестантизм и сектантство», — изд.Свято-Троицкой Сергиевой Лавры, 1991;
30.     Рауш Т. Католичество в третьем тысячелетии/ пер с.Англ. (Серия «Современное богословие»).— М.: Библейский інститут св… апостолаАндрея, 2007.— 416с.;
31.     Ричард Конрад. Вера Католической Церкви — М.:КАЙРОС, 1997;
32.     Рождественский А.Я. Учение западных исповеданий отаинствах. — «Труды Киевской духовной академии», 1911// № 1, 2, 3, 7,8;
33.     Соколов И.П. Учение Римо-католической Церкви отаинстве священства. — СПБ, 1907;
34.     Станецький Х. Служіння Божого люду / Пер. ЛесяБіленька-Свистович. — Львів, 1998, — с. 10-44, 62-83;
35.     Табак Ю. Православие и Католичество. Основныедогматические и обрядовые расхождения. — СПБ: «Встреча», 2002;
36.     Тальберг И. История христиаской церкви.— М., 1991;
37.     Требник — М.: Изд-во францисканцев, 2004;
38.     Хафнер П. Тайна таїнств /пер. С англ… (Серия«Современное богословие»).—М.: Библейский інститут св… апостола Андрея, 2007.—244с.;
39.     Християнство: Словарь. ¾ М.,1994;
40.     Чельцов Г. Объяснение символа веры, молитв изаповедей. — М., 1991;
41.     Фельми К.Х. Введение в современное православноебогословие. — М.: Отдел религиозного образования и катехизации МосковскогоПатриархата, 1999;
42.     Флоровский Г. Догмат и история. — М.: ИздательствоСвято-Владимирского Братства, 1998;
43.     Шнакенбург Р. Новозаветная христология. — Брюссель,1986;
44.     Шпиллер В. свящ. Римско-католический догмат оглавенстве папы в Церкви. (Критика в русской богословской литературе). — «Журнал Московской Патриархии», 1950, 12, с. 44.